Аліса у Задзеркаллі ebook

Льюїс Керрол

алісау задзеркаллі

ЧОРНІ

БІЛІ

Білий Пішак (Аліса) починає і стає Королевою за 11 ходів

1. Аліса зустрічає Чорну Королеву 34

2. Аліса через d3 (залізниця) ходить на d4 (Круть і Верть) 59

3. Аліса зустрічає Білу Королеву (з шаллю) 76

4. Аліса ходить на d5 (крамничка, ріка, крамничка) 84

5. Аліса ходить на d6 (Ґоґоль-Моґоль) 92

6. Аліса ходить на d7 (ліс) 109

7. Білий Кінь бере Чорного Коня 126

8. Аліса ходить на d8 (коронація) 143

9. Аліса стає Королевою 143

10. Аліса “рокірується” (бенкет) 157

11. Аліса бере Чорну Королеву і виграє партію 164

1. Чорна Королева відходить на h5 42

2. Біла Королева ходить на c4 (ловить шаль) 83

3. Біла Королева ходить на c5 (стає Вівцею) 84

4. Біла Королева відходить на f8 (залишає на полиці яйце) 91

5. Біла Королева ходить на c8 (рятуючись від Чорного Коня) 117

6. Чорний Кінь ходить на e7 127

7. Білий Кінь ходить на f5 142

8. Чорна Королева йде на e8 (“іспит”) 146

9. Королеви “рокіруються” 152

10. Біла Королева ходить на a6 (юшка) 163

DRAMAТIS PERSONAE*

(Розміщення перед початком гри)

БІЛІ

ФігуриПішаки

Круть Стокротка

Одноріг Хтось

Вівця Устриця

Біла Королева Тигрова Лілея

Білий Король Ружа

Дідусь Устриця

Білокінний Лицар-Біляк Жабур

Верть Стокротка

ЧОРНІ

ПішакиФігури

Стокротка ґоґоль-Моґоль

Салонний Саєць Тесля

Устриця Морж

Крихітка Лілейка Чорна Королева

Оленя Чорний Король

Устриця Ворон

Кеп-Валюшник Чорнокінний Лицар-

Чорноморець

Стокротка Лев

Авторова передмовадо 6-го видання 1897 р., що довело загальний наклад

“Аліси” до 61-ої тисячі примірників

Оскільки шахова задача, вміщена на попередніх сторінках, декого з читачів загнала у глухий кут, певно, годилося б пояснити, що її складено за всіма правилами — якщо мати на увазі самі ходи.

Щоправда, черговості ходів чорних та білих дотримувано не так суворо, як належало б, а “рокірування” трьох Королев просто означає, що всі вони потрапляють до палацу; але кожен, хто завдасть собі клопоту порозставляти фігури і зробити зазначені ходи, впевниться, що “шах” Білому Королю на 6-му ході, втрата з боку чорних Чорного Коня на 7-му та фінальний “мат” Чорному Королю цілком відповідають законам гри.

Нові слова у вірші “Курзу-Верзу” (див. с. 25) призвели до різнобою у їхній вимові, тож, мабуть, годилося б дати пояснення і з цього приводу. У “яски” наголос падає на останній склад, а в слові “пичхали” — на передостанній.

Для цього видання, що довело загальний наклад до шістдесят однієї тисячі примірників, свіжі електротипії одержано від гравюр на дереві (їх ще ніколи не використовували для друку і вони в та­кому ж доброму стані, як і 1871 року, коли їх уперше вигравіювано), і книжка набуде нового життя в нових шатах. Якщо художнє оформлення цього видання різко погіршується проти початкового, то не через несумлінність з боку автора, видавця чи друкаря.

Користуюся слушною нагодою, щоб довести до відома читачів: “Аліса для малят”***, ціна якої досі дорівнювала чотирьом шилінгам, відтепер прирівнюється до звичайних одношилінгових книжок із малюнками, хоч я певен, що вона з кожного погляду (за винятком самого тексту, про який мені не випадає судити), значно вища за згадані книжки. Чотири шилінги була цілком розумна ціна для покупця з огляду на вельми відчутні первісні витрати, на які я мусив іти; та що Читацький загал фактично заявив: “На відміну від справді художньої речі, ми не даємо більше як шилінг за книжку з картинками”, то я згоден розглядати свої витрати на книжку як абсолютно збиткові й фактично не продаю її малюкам, а віддаю задарма. Різдво 1896

Дитя із соняшним чолом

І дива спраглим зором!

Хай все змінилося кругом

І поміж нами — гори,

Ця повість — дар мій, знаю, вмить

Тебе, мій друже, звеселить.

Твоїх не видно зір-очей,

Не чуть дзвіночка сміху,

Ти панна вже — й мене, ачей,

Забула... Але втіха

Зігріє дні мої однак,

Як ти спізнаєш казки смак.

Її почато ще давніш,

Як сонце літнє сяло,

Під сплески весел у човні

Прості словазвучали.

Ті сплески в пам’яті живуть,

Хоча літа ячать: забудь!

Ходи ж, послухай, не барись,

Допоки голос грізний

Гукне до одру — й хоч просись,

Хоч ні, вже буде пізно.

Ми діти, сиві вже нехай,

Нас спать лягати й не благай!

Довкіл мороз, сліпучий сніг,

Похмурий шал хурдиги,

А в нас — дитячий, щасний сміх,

Багаття жаром диха.

В обіймах казки не страшні

І лютої негоди дні.

Хай тихої зажури флер

На повість ліг спроквола,

Хай сонцесяйний день помер

І літо захололо,

Та чарів казки подих зла

Не розіб’є, не подола.

Розділ перший

ЗАДЗЕРКАЛЬНИЙ ДІМ

Одне було ясно: біле кошеня тут приший кобилі хвіст — у всьому завинило чорне. Ось уже добрих чверть години мама-кицька умивала Сніжинку (зрештою без особ­ливих пручань із боку свого чада), і наробити шкоди, сам розумієш, Сніжинка просто не мала змоги.

А вмивали кошенят звичайно так: однією лапою Дина притискала одну з бідолашок вухом до підлоги, а другою немилосердно шатирила весь писочок, починаючи з носа: ось і тепер вона, кажу ж, трудилася в поті чола над білим кошеням, а те лежало собі сумирно, ще й силкувалося мурчати: запевне чуло, що такий ґвалт лишень піде йому на користь.

Натомість чорне кошеня упорано ще вдень, тож поки Аліса, скручена бубликом у кутку великого фотелю, сонливо буркотіла щось собі під ніс, Вуглинка затіяла бучну гру з клубком прядива, яке Аліса взялася було змотати, і качала його по долівці, аж поки розсотала геть, після чого вдарилась у гонит­ву за власним хвостом серед страхітливої плутанини ковтунуватого прядива, розтягненого на килимі перед коминком.

— Ах ти, маленька шкодо! — скрикнула Аліса і, злапавши кошеня за шкірки, аби показати, що воно в неласці, не знайшла нічого ліпшого, як легенько його цмокнути. — Їй-бо, Дині слід подбати про твої манери! Еге ж, Дино, сама знаєш, слід! — додала вона якомога суворішим тоном, докірливо дивлячись на кицьку, а відтак залізла назад у фотель, прихопивши із собою кошеня з вовною, та й давай знову мотати клубок. Але робота йшла як мокре горить, бо вона ні на хвильку не переставала щебетати: то до кошеняти, то до самої себе. Кошеня сиділо в неї на колінах святе та Боже і вдавало, ніби пильнує, як посувається справа, а то ще простягало лапку і делікатно торкалося клубка — мовляв, і раде б допомогти, та не знає як.

— А чи відаєш ти, Вуглинко, що буде взав­тра? — звернулася до нього Аліса. — Могла б угадати, якби виглянула зі мною вранці у вік­но, але Дина якраз тебе чепурила, і тобі було нíяк. Я бачила, як хлопці збирали хмиз на ватру, а оберемком-двома, Вуглинко, тут не обійдешся! Тим часом різко похолоднішало, знялася хуртовина і їм перебаранчила. Ну, та дарма, Вуглинко, підемо любувати на ватру взавтра! — Тут Аліса двічі-тричі обплела нит­кою кошеняті шию, — просто так, аби побачити, як йому пасуватиме, — а кошеня стало виборсуватися, клубок скотився додолу і знов розсотав кілька ярдів свого прядива.

— Знаєш, Вуглинко, я була така лиха, — провадила Аліса, щойно вони повмощувались у фотелі знов, — коли угледіла, якої шкоди ти накоїла: я ладна була відчинити вікно і висадити тебе на сніг. Бо хіба ж ти не заробила, кохана моя вреднючко? Що, позичаєш у Сірка очей? Ось не перебивай мене! — Тут вона піднесла догори пальця. — Зараз я викажу всенькі твої гріхи. Перше: сьогодні вран­ці, поки Дина тебе вмивала, ти двічі кавкнула. Не варто відмагатися, Вуглинко: я чула на власні вуха! Га, що ти сказала? (Аліса уявляла, ніби кошеня з нею балакає.) Мамина лапка тернула очко? Що ж, сама винна: нащо було витрішки продавати?.. Нічого б не сталося, якби ти міцно стулила очі. Ну, годі вже виправдуватися, слухай далі! Друге: коли я підсунула Сніжинці блюдце з молоком, хто відтяг її за хвос­та? Кажеш, мучила спрага? А звідки ти взяла, що її — ні?.. І третє: досить мені було спустити тебе з очей, як ти розсотала весь клубок!

— Он скільки, Вуглинко, в тебе гріхів — аж три! І тебе ще не скарано за жоден. Ти знаєш: усі твої покарання я “відкладаю” на середу... А що, коли б і мої отак складувано докупи? — гомоніла вона, звертаючись не так до кошеняти, як до себе. — Що на мене чекало б наприкінці року? Гадаю, запроторили б до буцегарні, далебі, що так! Або стривай... може, за кожну провину мене б лишали без обіду — тоді з настанням сумної днини мені довелося б не пообідати разів із п’ятдесят!.. Ну, я не надто б журилася! Куди краще лишитися без стількох обідів, аніж струбити їх усіх за одним при´сідом!

— Чуєш, Вуглинко, як шурхотить об шибку сніг? Солодко-пресолодко, лагідно-пре­лагідно! Достоту, наче хтось ізнадвору обціловує вікно!.. А як ніжно цілує сніг дерева та поля! Цікаво, чи не закоханий він у них? А тоді повива їх затишною білою габою і, мабуть, чи не нашіптує: “Люлі-люлі, кохані, спіте, аж поки вернеться красне літечко...” А влітку, Вуглинко, пробудившись, усе вбирається в зелену обнову, і дерева та всяка билиночка пританцьовують за кожним подмухом вітровію, о, яка то розкіш! — вигукнула Аліса, заплескала в долоні й знову впус­тила клубок. — О, як би мені хотілося, щоб так воно й було! Бігме, восени, коли жовкне лист, гаї виглядають сонними...

— Слухай, Вуглинко, а в шахи ти граєш? Ну-ну, не смійся, золотко моє, я цілком серйозно. Бо коли ми нині грали, ти дивилася достоту, наче все розуміла... а коли я сказала: “Шах!” — аж замурчала! Що ж, Вуглинко, то був блискучий хід, і я б таки виграла, якби вражий кінь не втелющився між моїх фігур. Вуглинко, люба, нумо гуляти у...

Та спершу я хотів би тобі навести бодай кілька звичних Алісиних висловів з її улюбленим зачином: “Нумо гуляти...” Щойно тільки вчора один з них викликав бурхливу суперечку з сестрою. Аліса сказала: “Нумо гуляти у королів та королев”, а сестра, велика побор­ниця скрупульозної точності, давай доводити, що це — на осиці кислиці, бо їхніх Величностей лише двоє, тож Аліса кінець кінцем мусила поступитися: “Гаразд, тоді ти будеш кимось одним, а я — рештою всіма”. А раз вона мало не на смерть налякала свою стару нянечку, зненацька зіпонувши їй на вухо: “Нумо гуляти, нянечко, в гіє­ну та костомаху! Я — голодна гієна, а ти — костомаха!”

Але ми одбігли від Алісиної балачки з кошеням. А вона тим часом вела далі:

— Нумо гуляти, Вуглинко, в Чорну Королеву. Знаєш, що мені здається?.. Якби ти сіла та згорнула на грудях руки, з тебе вийшла б викапана Чорна Королева. Ану лиш спробуй, золотко моє! — І Аліса зняла із шахового столика Чорну Королеву та й поставила її перед кошеням, мовляв, ось тобі взірець, мавпуй! — але вийшов із того пшик і найпер­ше тому, бо, мовляв за Алісою, кошеня затято не згортало лапок, як годиться. Тож на покару Аліса висадила його на коминок перед Дзеркалом — хай бачить, яке воно ледащо! — А якщо ти зараз же не схаменешся, — додала вона, — я спроваджу тебе за шкло у За­дзеркалля. Ну, що ти на те скажеш?

— От якби ти, Вуглинко, прикоротила язика, а натомість наставила обидва вуха, я виклала б тобі всі свої думки про Задзеркальний дім. По-перше, там є світлиця, онде за шклом, бачиш? — докладна копія нашої вітальні, тільки все там навпаки. З фотелю, як звестися навшпиньки, мені було б видно її всю, крім коминкового нутра. Ох і кортить же кинути туди оком! Страх цікаво знати, чи палає в них узимку вогонь? Так воно чи ні, зроду не вгадаєш, одне лиш очевидно: тільки закуриться наш коминок — сотається димок і в тамтій світлиці... але то може бути хіба дурисвітство, просте бажання напус­тити туманý, мовляв, дивіться — вогонь горить і в нас. І книжки в них до пари нашим, тільки слова навиворіт; я знаю це напевне, бо якось показала їм у Дзер­кало нашу книжку, а вони мені звідтам — свою.

— Ну, то як, Вуглинко, хочеш пожити в Задзеркальнім домі? Цікаво, чи там тобі давали б молока? Хоча хтозна, може, задзеркальне й не питне... Ага, Вуглинко, ще задзеркальний коридор! Якщо двері нашої вітальні розчахнути навстіж, видно краєчок коридору в Задзеркальному домі і поки сягає око, він достоту, як наш, але хтозна, може, далі вони з нашим — небо і земля?.. Ой, Вуглинко, як було б здорово, коли б нам з тобою пощас­тило пройти крізь шкло у Задзеркальний дім! Я певна, що пощастить, лелечки, там повно таких дивоглядів! Нумо гуляти, Вуглинко, ніби можна якось туди пробратися. Ніби дзеркало розтало і крізь нього можна пройти, наче крізь туман... О, диви, диви, воно вже, мов туман! Пройти крізь нього — невелика штука...

Завершила вона свою тираду вже стоячи на коминковій полиці, хоча й навряд чи пояснила б, як там опинилася. А дзеркало і справді тануло, уподібнюючись до лискучо-сріблястого серпанку.

Ще мить — і Аліса пройшла крізь нього і легко скочила у Задзер­калля. Насамперед вона зазирнула в коминок і, на превелику свою втіху, впевнилася, що там таки палає вогонь, — яскраво, як і той, що залишився вдома.

“А отже, холодніше тут не буде, — втішилася Аліса, — навпаки, я зігріюся ще дужче, бо нíкому буде ганяти мене від вогню. Ото буде сміхота: побачать мене у дзеркалі, а діс­тати — зась!”

Та й давай роззиратися довкола і тут постерегла: усе, що вдавалося побачити з їхньої вітальні, було геть сіре і нецікаве, зате решта убрання переходила найбуйнішу уяву. Приміром, картини на стіні біля коминка видавалися живими, а знайомий годинник на коминковій полиці (у дзеркалі було видно тільки його затилля) мав обличчя карлуватого дідка, і воно до неї шкірилося!

“Проти нашої ця світлиця — достеменний свинюшник”, — мовила собі на думці Аліса, завваживши у попелі під коминком кілька шахових фігур, а ще за мить злегка ойкнула з подиву і стала навкарачки, приглядаючись: шахові фігури походжали туди-сюди, гуляючи парами!

— Он Чорний Король із Королевою, — озвалася Аліса (пошепки, щоб їх не сполохати). — А онде Білий Король із Королевою, верхи на лопатці... А ондечки прогулюються попідручки дві Тури... Скидається на те, що вони мене зовсім не чують, — провадила вона, ще нижче нагинаючи голову, — і десь-найпев­ніш не бачать... Чудасія, та й годі, я чую себе невидимкою...

Тут якийсь писк позад Аліси змусив її рвуч­ко озирнутися, і вона встигла побачити, як на шаховому столику беркицьнувся один із Білих Пішаків та й давай вибрикувати ногами, — оце так дивоглядія, що ж то буде далі?!

— Я чую голос свого малятка! — зойкнула Біла Королева і так несамовито рвонула з міс­ця, що звалила в попіл Білого Короля. — Люба моя Лілейко! Моя багрянородна му­рочко! — і вона, мов навіжена, подерлася вгору по ґратках.

— Багрянородна дурочко! — скривився Король, тручи забитого при падінні носа. Йому не гріх було й побурчати на Королеву, бо він із голови до п’ят викачався в попелі. Аліса палала бажанням кинутись на підмогу, а що бідолашка Лілейка аж заходилася ревом, то вона боржій підхопила Королеву і поставила її на столика обік її горлатої донечки.

Королева корчовито роззявила рота і сіла: від блискавичної повітряної мандрівки їй геть перехопило дух, і хвилину-другу вона тільки й здужала, що німотно горнути до себе крихітну Лілейку. Трохи віддихавшись, вона гукнула до Білого Короля, що сичем сидів у попелі.

— Стережися вулкана!

— Якого вулкана? — перепитав Король і три­вожно уторопив очі в коминок, наче бути там вулканові, на його думку, і Бог велів.