Будинок на вулиці Пританія. Книга 2 ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2024

ISBN 978-617-15-0758-6 (epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням:White K. The House on Prytania : A Novel / Karen White. — New York : Berkley, 2023. — 400 p.

Переклад з англійськоїНаталії Третякової

Вайт К.

В14 Будинок на вулиці Пританія : роман / Карен Вайт ; переклад з англ. Н. Третякової. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»,2024. — 496 с.

ISBN 978-617-15-0624-4

ISBN 978-059-33-3462-1 (англ.)

Нолі Тренголм, власниці населеного привидами котеджу в Новому Орлеані, дошкуляють примарні сусіди. Щоб дізнатися, чому привиди вперто не бажають покинути будинок, Нола змушена знайти з ними спільну мову. Дівчина розуміє: ігнорування проблеми може виявитися фатальною помилкою. Давній товариш Бо Раян, до якого вона знову хотіла звернутися, нині сам просить про допомогу: він шукає винних у зникненні своєї сестри, і саме Нола може посприяти пошукам. Намагаючись обрати між допомогою другові та спробами захистити себе, вона зробить приголомшливе відкриття…

УДК 821.111 (73)

©Harley House Books, LLC, 2023

©Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2024

©Книжковий Клуб «Клуб СімейногоДозвілля», переклад і художнє оформ­лення, 2024

Розділ 1

Місто Півмісяця з його довгою та заплутаною історією, пишною архітектурою та субтропічним шармом, а також із безперечно темним минулим і обов’язковими невпокоєними духами — це місце, що вміє пробачати. Місто, яке розкриває обійми назустріч загубленим спраглим душам суспільства, притулок для тих людей, які, як я, спіткнулися й впали, але таки зуміли знову підвестися. Для людей, які виявилися достатньо сміливими, щоб ризикнути ще раз у місці, славетному своїми крайнощами, чи просто для тих, хто надто міцний, щоб визнати власну поразку.

Трамвай лінії Сент-Чарльз, із якого я щойно вийшла, перевальцем повз коліями до вигину річки, і я дослухалася його дзвону та брязкоту. Вони стали саундтреком мого життя в новому місті — таким, як були колись церковні дзвони, святі пісні яких лунали в моєму рідному місті Чарлстоні.

Повільно прогулюючись у суботу Бродвеєм, я насолоджувалася полуденним повітрям початку жовтня. Літня гнітюча вологість відступила, змилувавшись над нами, і, хоча температура була й близько не такою, яку на півночі могли б назвати холодною, усе ж знизилася достатньо, щоб я вдягнула светр поверх футболки. Навіть пальці, якими я стискала лямки рюкзака, трохи змерзли.

Я подумала, чи не вдягти мені рукавички, які надіслала мені моя названа мама Мелані — разом із надрукованими інструкціями щодо догляду за ними. Наступного тижня мене мала відвідати моя сім’я —батьки та дванадцятирічні єдинокровні брат і сестра, Сара та Джей, — і я не хотіла бачити розчарування Мелані, коли вона помітить бруд на моїх рукавичках. Ось чому я їх не носила. Бо в жоднісінької людини в реальному житті не вистачало б терпіння чистити рукавички відповідно до вимог Мелані. Окрім самої Мелані.

Я жила у квартирі на верхньому поверсі, у домі, розташованому між двома будинками братства в так званому братському ряді Університету Тулейн, тож, ідучи тротуаром, я завжди була готова відскочити від м’яча для вуличного футболу. Дні стали коротшими, і рожеве сутінкове небо нависало наді мною, а тіні між будинками та в неосвітлених вікнах ставали все темнішими. Уже не вперше я відчувала вдячність за те, що маю лише п’ять органів чуття й нічого не бачу в тих тінях. Але те, що я нічого не бачила, не означало, що там нічого не було.

Я піднялася сходами до своєї квартири, насолоджуючись ароматами чогось гострого та гарбузового, що запікалося в духовці. Те, що мене зустрічають свіжою випічкою, — лише одна з переваг життя в одній квартирі із південною версією бізнес-леді Марти Стюарт. Версією з полум’яно-рудим волоссям та набором навичок, до якого належить усе, пов’язане з домоводством, а також уміння міняти шину на високих підборах, що говорить з акцентом, насиченим, наче грязі в річці її рідного штату Міссісіпі.

Джолін Маккенні — це стихія, що говорить фразеологізмами, насправді глибокими, але над якими доводиться посушити голову, а за її доброзичливою вдачею ховається сталевий хребет, зміцнений бетоном. Джолін була моєю сусідкою по кімнаті під час мого обірваного навчання в Тулейні, а коли ми через сім років зустрілися в Новому Орлеані, мені потрібна була співмешканка, а їй — житло. Це здавалося просто чудесним збігом.

Щойно я відчинила французькі двері на сходовому майданчику й скинула рюкзак, як на мене накинулася маленька сіра з білим хутряна кулька з двома темними очима-ґудзиками й відповідним носом, яка шалено вимахувала волохатим хвостом. Пес був одягнений у ще один осінній светр від його улюбленої тітоньки Джолін. Хоча формально Марді — це підібраний мною собака, Джолін займалася всіма його аксесуарами. Моя названа мама Мелані могла оцінити це. Я підвела риску під монограмами, але де-не-де помічала «МЛТ» (Марді Лі Тренголм), що з’являлося на мисках, постільній білизні та собачому халаті його розміру.

Почувши стукіт високих підборів, що наближався до нас, ми з Марді підвели очі і побачили Джолін. Як завжди, зачіска та макіяж у неї були бездоганні, а поверх коктейльної сукні вона пов’язала фартух із «Чарівником країни Оз». Я помітила розчарований погляд подруги — і щось клацнуло десь у глибині моїх думок.

— О ні. Я що, забула?..

— Так. Сьогодні ввечері велика вітальна вечірка для Сонечки Раян. Я вже годину пишу тобі, але ти не відповідаєш. — Очі в неї розширилися, коли вона подивилася на моє неслухняне волосся, по якому я зранку перед роботою лише злегка провела щіткою. — Не впевнена, чи в нас достатньо часу, щоб надати тобі пристойного вигляду — але я не з тих, хто здаються.

Вона взяла Марді в мене з рук.

— Вибач, я переслухувала подкасти Бо, і в мене сіла батарея. Справді, Джолін, мені немає для чого чепуритися. — Я вжила одне з її слів, намагаючись осадити її запопадливість. — Це просто невеличка зустріч родини та близьких друзів.

Джолін схопила мене за зап’ястя й потягла до ванної кімнати.

— Я давно набрала тобі ванну. Вона вже прохолодна, але це допоможе тобі не гаяти даремно часу, валяючись у ній. І, звісно, ти маєш причепуритися. Адже там буде Бо.

Я кліпнула на неї очима. Мої стосунки з Бо Раяном були складними. І це все одно, як сказати, що система дамб у Новому Орлеані, можливо, має кілька недоліків. Але зараз у мене не було ані сил, ані часу все це обговорювати. Натомість я мовила:

— Ну Бо — брат Сонечки, тож було б дивно, якби його там не було. І я впевнена, що його дівчина там теж буде. До того ж я ані слова не чула від Бо відтоді, як Сонечка з’явилася того вечора, коли святкували появу Марді. Тепер Бо, певно, пішов уперед, адже йому більше не потрібна моя допомога в пошуку сестри.

Джолін зупинилася на порозі ванної кімнати, стягнула з мене мішкуватий кардиган і м’яко штовхнула мене всередину.

— От ти вся така розумна, а буваєш цілковитою невігласкою. А тепер стрибай у ванну і як слід постарайся з цим шампунем. У тебе рівно п’ять хвилин, я засікаю час. Просто зараз.

Вона постукала по екрану свого смарт-годинника й щільно зачинила двері перед моїм носом.

Через годину й п’ятнадцять хвилин ми в реліктовому автомобілі Джолін, який власниця нарекла Буббою, прямували Бродвеєм до історичного сімейного будинку на вулиці Пританія в Садовому районі. Марді, одягнений у святкову жовту хустину та светр до комплекту, слухняно сидів на задньому сидінні, і повітря з вентиляційного отвору здувало хутро з його морди, наче в рекламі шампуню. Обігрівач у цій старій машині, як з’ясувалося, мав лише два режими роботи: вимкнений і на повну силу. Я хотіла відчинити вікно, щоб впустити свіже повітря, але Джолін насварила мене, пояснивши, що трьом шарам спрея для волосся Aqua Net, якими вона вкрила мою зачіску, таке випробування було б не до снаги.

На колінах у мене стояло срібне блюдо, наповнене гарбузовими кексами з горіхами від Джолін. Либонь у неї слух, наче в кажана, бо, незважаючи на шум обігрівача та гуркіт шин, що мчали повсюдно кривою бруківкою вулиць Нового Орлеана, вона почула, як я тихесенько підняла пластикову плівку, щоб відщипнути собі шматочок, і ляснула мене по руці.

— Ти гірша за Марді, — дорікнула вона.

— Я помираю з голоду. Я увесь день різала плитку для ванної кімнати. Тібо навчає мене, і він дуже терплячий, але це займає цілу вічність. Я не хотіла робити перерву, щоб не засмучувати його.

Джолін об’їхала велетенську вибоїну посеред дороги — так, що мені довелося схопити блюдо, щоб воно не зісковзнуло з моїх колін.

— Ти ж знаєш, що Тібо працює на тебе, правда? — уточнила вона.

— А, так. Увесь час забуваю.

Тібо Кобілт — просто митець в усьому, що пов’язано з будівництвом, і очолює бригаду з двох людей, до якої входить ще один майстер на всі руки, Хорхе. Вони допомагають мені відновити мій перший дім, креольський котедж у районі Мариньї. Він талановитий, розумний, дотепний і має терпіння Йова. Його єдина вада полягає в тому, що він відсидів термін у в’язниці за ненавмисне вбивство своєї дружини. Я опустила цю дрібничку, коли розповідала про Тібо своїм батькам. Є дещо, чого їм, мабуть, краще не знати.

Хай там як, мені пощастило, що Тібо був у моїй команді, яка була зовсім нечисленною через необґрунтовані чутки про те, що з моїм домом щось «негаразд». Мається на увазі, що будинок населений привидами, одержимий чи проклятий. Чи, може, просто одержимий чи проклятий, бо привидів там не мало залишитися. З неохочою допомогою Бо Раяна, який досі не змирився з думкою, що він здатен спілкуватися з привидами, ми вигнали двох духів, пов’язаних із будинком, — дідуся Бо та найкращу подругу його бабусі, Жанну, яку вбив у тому котеджі в 1964 році її ж власний батько.

Але за кілька тижнів, що минули відтоді, навіть мені стало зрозуміло, що з будинком досі не все гаразд. І, судячи з того, що сусіди та більшість робітників і далі відмовлялися входити всередину, а мішечки грі-грі регулярно з’являлися на моєму ґанку — це не тільки я так думала. Навіть коли будинок був порожній, атмосфера в ньому нагадувала затримане дихання, повітря було аж густе від напруження — такого, як те, що передує свисту чайника.

Мені навіть здавалося, що я відчуваю легкий запах люлькового тютюну — а це означало, що дідусь Бо десь поруч. Але цього не могло бути. Бо відправив його до світла. Можливо, дідусь просто хотів іще трохи затриматися, щоб побачити Бо. А може, на небесах не дозволяють палити. Будь-яка причина — аби лише не та настирлива думка, що Чарльз Раян досі має нам щось розповісти.

— Як думаєш, скільки нам треба там пробути?

Джолін зітхнула, повернувши на вулицю Пританія, перекотившись через бордюр так, що блюдо підскочило в мене на колінах.

— Ти що, не хочеш ближче познайомитися з давно загубленою сестрою Бо й дізнатися, де вона була останні пару десятиліть? Тобто коли вони бачили її востаннє, вона була зовсім дитиною. Багато чого варто обговорити.

— Я згодна. І мені цікаво почути її історію. Та судячи з того, що вона вже розповіла нам, усе, що вона знає, — це те, що її вдочерили, коли вона була зовсім дитиною, і виховували у люблячій сім’ї в Едіні, Міннесоті. А інтерес до біологічних батьків повернув її до Нового Орлеана.

— То що тебе турбує? — здивувалась Джолін.

— Я не казала, що мене щось турбує.

— А казати й не потрібно. Ти клацаєш тією резинкою на зап’ясті — а це ти починаєш робити, коли в тебе щось крутиться в голові.

Я на мить замислилася, намагаючись визначити, чому саме справді переймаюся.

— Тобі не здається дивним, що Сонечка з’явилася саме тоді? Одразу після того, як ми докопалися до правди про Антуана Бруссара та його причетність до її викрадення? — спитала я.

— Але тепер, коли Сонечка таки з’явилася, це вже не має значення, — мовила Джолін, ковзнувши на під’їзну доріжку й опустивши козирок автомобіля, що звитяжно висів на клейкій стрічці та молитві.

Затим вона взялася підфарбовувати губи.

— Отож, — згодилася я.

Вона обережно підняла козирок, потім перевела погляд, зазирнувши мені в очі:

— Про що це ти?

Я знизала плечима, сама не до кінця розуміючи, про що це я.

— Не знаю. Але це здається такою... дивною випадковістю.

— А випадковостей не буває, — повільно промовила вона мантру, яку так часто повторює мій батько, Джек Тренголм.

Батько — автор міжнародних бестселерів про злочинців, і це він з’ясував у своїх дослідженнях, і далі отримує все нові й нові докази.

Джолін пересунулася на своєму сидінні обличчям до мене.

— Іноді, Ноло, нам дарують чудеса, замасковані під випадковість. Понад двадцять років Сонечка й гадки не мала, що її розшукує сім’я, а та родина гадки не мала, що дівчинка взагалі жива. Потім раптом з причин, яких нам ніколи не зрозуміти, усі зірки зійшлися, фрагменти пазла стали на свої місця, і Сонечка знову з’єдналася зі своєю сім’єю. Як на мене — неправильно сумніватися в цьому. Думаю, нам залишається тільки радіти цьому диву.

Не дочекавшись відповіді, Джолін стиснула мою руку, що лежала на сидінні.

— Я не звинувачую тебе за твої підозри. Це в тебе в крові — ставити все під сумнів. Я впевнена, що ти не можеш не порівнювати історію Сонечки зі своєю власною, з тим, що тебе ніхто не шукав після смерті твоєї мами. Але це лише тому, що вони не знали про твоє існування. — Вона знову стиснула мою руку, потім відкинулася на спинку крісла. — Але тепер твої рідні та друзі люблять тебе до нестями — і це найголовніше. Навіть якщо та заздрість час від часу й вистромляє бридку зелену пику, можеш просто довбонути її по голові, усвідомлюючи, що тебе дуже люблять і тобою дорожать.

— Ти маєш рацію, — погодилась я й розплющила очі.

Але не побачила нічого, окрім себе, тринадцятирічної, що сидить у заміському автобусі з Каліфорнії до Південної Кароліни, з усіма своїми сподіваннями та страхами — вони скупчилися в моїй кишені на одному зім’ятому папірці, на якому мама нашкрябала ім’я мого батька, котрого я доти ніколи не бачила.

— І я розумію, що ти не хочеш про це говорити, але думаю, що серце в тебе досі болить через Майкла. Він — хитрий лис, він зрадив твою віру, і серцю потрібно значно більше часу, ніж мозку, щоб упоратися з таким болем. Просто подякуй зіркам, що це тривало недовго, і тобі не довелося з’їсти все яйце, доки ти зрозуміла, що воно тухле. — Вона співчутливо усміхнулася мені, намагаючись пом’якшити свої слова. — Мені здається, що це може бути тією причиною, з якої ти не радієш настільки, як мала би, що Сонечка повернулася до своєї родини.

Згадка про Майкла Ебера вивела мене із задуми. Я ширше розплющила очі, нарешті помітивши, де Джолін припаркувала машину.

— Де ми? Це не будинок Раянів.

— Я знаю. Я просто не хотіла, щоб хтось побачив, як я поправляю макіяж.

Я знала, що під цим «хтось» вона мала на увазі Джексона Лендрі, місцевого адвоката та об’єкта її нерозділеного кохання. Він зустрічався з її подругою Карлі. Джолін розповідала мені, що Джексон купив для Карлі каблучку, і я не хотіла сипати сіль на рану. Сильно натиснувши на педаль, Джолін заднім ходом виїхала з під’їзної доріжки, не звертаючи уваги на гудіння клаксона зустрічної машини.

— Можливо, мені потрібно припинити бачити в усьому романи про злочинців і просто порадіти за Бо та його родину, — сказала я.

— Як на мене, це просто чудовий план. До того ж Сонечка схожа на Бо й гарненька, як лялька. Окрім білявого волосся. Відтінок зовсім не той.

— Що ти маєш на увазі? Думаєш, вона його освітлює?

Джолін виїхала на узбіччя в кінці шеренги автомобілів, припаркованих перед будинком Раянів у італійському стилі. Журливо зітхнувши, вона зупинила машину.

—Ноло, я дякую всім щасливим зорям, що ми знову знайш­ли одна одну. Мені багато чого треба тебе навчити. Сонечка, незважаючи на своє ім’я, від природи не більш білява, ніж кантрі-співачка Доллі Партон. А я обожнюю Доллі, тож ти розумієш, що я нікого не виставляю в тьмяному світлі.

— Звісно ні. І фарбувати волосся — це не злочин.

— Хоча іноді це треба було б вважати злочином. На тих світлинах, які ми бачили, Сонечка була білявою в дитинстві, але з часом вона потемнішала. Таке трапляється часто — і навпаки теж. Моя троюрідна сестра з маминого боку народилася з повною головою чорного, як смола, волосся — і, скажу я тобі, нескінченні пересуди мало не добили матір тієї бідолашної дитини. На щастя, воно все випало, коли їй було років… два... чи, може, три — і знову виросло, біліше за біле. Ми думаємо, що це тому, що її дідусь був частково італійцем.

Я влаштувала ціле шоу, відстібаючи ремінь безпеки та збираючи рюкзак, намагаючись відволікти Джолін, доки вона не взялася читати мені ще один урок про своє родинне дерево. Джолін штовхнула свої двері з тихим бурчанням, а потім обійшла машину, щоб відчинити двері переді мною. Вона взяла блюдо з кексами.

— Думаю, зі мною їм буде безпечніше, доки ми занесемо їх усередину. Ти можеш узяти Марді.

Марді тягнув повідець дорогою до воріт із пісочним годинником посередині. Це був натяк на антикварну крамницю Раянів під назвою «Минуле не минуло» на вулиці Роял у Французькому кварталі. Я відчинила хвіртку перед Джолін, з усіх сил намагаючись утримати Марді на повідці. Я не зовсім розуміла, чи він був у такому захваті через кекси, чи тому, що любить гостювати в бабусі Бо. Вони потоваришували на святкуванні його появи, і Мімі Раян включила ім’я Марді в перелік запрошених на вітальну вечірку для Сонечки. Я тільки сподівалася, що на низьких столиках не залишатимуть їжі, бо друге ім’я Марді могло б бути Пилосос.

Хоч Марді й тягнув шалено за повідець, я сповільнила крок. Мені ніколи не набридало споглядати чудову архітектуру цього одного з найгарніших, на мою думку, будинків у районі, що славиться своїми прекрасними спорудами. Коли ми підійшли до ґанку з мармуровими сходами й колонадою, увінчаною аркою, масивні дерев’яні подвійні двері відчинилися. Біля входу стояв із привітною посмішкою Крістофер Бенуа, давній друг і співробітник сім’ї Раянів.

Я почала вітатися з ним, аж тут Марді знову смикнув повідець і вирвав його з моєї руки. Він промчав навколо Джолін і побіг вгору сходами. Коротко й запально привітавшись із Крістофером, він прослизнув йому за спину й кинувся у фоє. Я квапилася наздогнати його, очікуючи почути дзвін, із яким розбиваються порцеляна й кришталь, але, коли дісталася до фоє, до моїх вух не долинуло нічого, крім тихого задоволеного скиглення Марді з головної вітальні. Я різко зупинилася на порозі, оглядаючи невелике зібрання знайомих облич разом із кількома новими. Сонечка Раян сиділа на дивані між Мімі та Бо, а мій пес — раніше знаний як мій лютий захисник — поклав голову на груди Сонечки й вилизував підборіддя її обличчя, схожого на лице піксі, дивлячись на неї з обожненням.

— Бачиш? — прошепотіла Джолін мені на вухо. — Хіба Марді може помилитися?

Я згадала, як Марді ніколи не схвалював Майкла й вітав його оголеними іклами. Щоправда, ікла ті скидалися на крихітні подушечки, але наміри були очевидні. Плечі в мене розслабилися, коли я дивилася на осяяних щастям людей, що зібралися у вітальні Раянів. Ця сцена нагадала мені мій останній день народження в Чарлстоні, коли мене оточували сім’я та друзі, які беззастережно любили мене. Навіть із непривабливим і не надто їстівним тортом, який Мелані приготувала для мене власноруч, я відчувала себе улюбленою — і те саме почуття я розпізнала на рожевому й зараз трохи вологому обличчі Сонечки Раян, огорнутої хвилями прихильності мого собаки-зрадника.

Раптом у мене виникло відчуття, що хтось спостерігає за мною. Я повільно обернулася й побачила, що просто на мене дивиться великий портрет доктора Чарльза Раяна, що висить у фоє. З кишені піджака в нього стирчав кінчик люльки. Через гру світла й тіні, що відбивалися на картині, здавалося, ніби ті очі стежать за мною. Коли я повернулася назад до повної людей кімнати, мою увагу привернули дві маленькі калюжки води перед Бо, у яких чітко проглядалися відбитки жіночих ніг.

Я різко відвела погляд і побачила, що Сем, дівчина Бо (та одночасно його співведуча подкасту), дивиться на мене з цікавістю. Вона жестом показала, щоб я залишалася на місці, ніби хотіла поговорити зі мною. Я не могла збагнути, що саме вона хоче мені сказати, але була цілком упевнена, що це якось пов’язано з Бо. Я вдала, ніби не помітила її знак, і відступила в невеликий натовп, сподіваючись загубитися на час, якого б вистачило, аби викликати Uber і піти. Я ще емоційно не оговталася після того фіаско з Майклом і не була готова до нової драми.

Я дісталася до їдальні, де стіл був накритий всілякою їжею, розкладеною на тарелях і в мисках — серед частувань були й кекси Джолін. Вона вже посипала їх цукровою пудрою з маленького дозатора, який привезла із собою в сумочці (бо це Джолін). Я вже натиснула «Підтвердити» у своєму додаткуUber, коли почула, як Сем гукає мене. Я швидко махнула рукою в її бік, кинувши, прямуючи до дверей:

— Мій Uber уже тут — я маю йти.

Джолін запитально зиркнула на мене, і я піднесла руку до голови, наче старомодний телефон, — я часто бачила, як це робить Мелані, — показуючи, що подзвоню пізніше.

Сем вийшла слідом за мною з дверей і зупинилася на ґанку, коли я підтюпцем побігла доріжкою до воріт, подумки сподіваючись, що машина, яка наближалася до нас, насправді була моїм таксі з Uber.

— Нам потрібно поговорити, — вигукнула вона, коли я зачинила за собою хвіртку. — Я тобі напишу.

Я підняла великий палець, відчиняючи двері машини, абсолютно впевнена, що в Сем немає мого номера. Я трохи затрималася, перевіряючи, чи моє це таксі, й сіла. Я не зовсім розуміла, хоче Сем поговорити про сліди чи про Бо — чи про те й інше. Мене не цікавило обговорення жодної з цих тем ні з ким, а надто з Сем, з причин, які я не могла пояснити навіть собі.

Не озираючись, я зачинила двері машини і відчувала на собі погляд Сем іще довго після того, як будинок на Пританії зник із мого поля зору.

Розділ 2

Я стояла у мряці під навісом на розі вулиць Роял і Ченел й дивилася, як мій юний друг Тревор їде до мене на моєму велосипеді. За невелику оплату цей дванадцятирічний підприємець щовечора брав мій велосипед на зберігання, щоб мені не доводилося їхати на ньому аж на околицю міста після довгого дня. Уранці я працювала історикинею архітектури в офісі на Пойдрас у будівельній фірмі, а після обіду переходила до ремонту свого нового будинку, і після цього всього в мене залишалося рівно стільки сил, щоб доїхати на своєму велосипеді до трамвайної зупинки й передати його Тревору.

Це він продав мені велосипед, кошик і кілька інших речей першої необхідності, включно з водяним пістолетом для відлякування найагресивніших летючих тарганів, за явно завищеними цінами, як для вживаних речей. Тревор стверджував, що я маю платити комісію за те, що він роздобуває продукцію особисто та доставляє її, і я не могла сказати, що він помиляється.

— Вітаю, міс Ноло. Вибачте за спізнення. Бабуня забула приготувати мені обід учора ввечері, тож я спробував зробити це сам. Але в нас не було хліба, і я спізнився до школи. Я не встиг узяти ваш велосипед зі схованки перед уроками, тож довелося йти по нього після школи.

— То в тебе нічого не було на обід?

— Ні, мем. Але в мого найкращого друга Гері завжди є для мене щось. Я подобаюся його мамі, і вона каже, що я надто кістлявий, тож дає йому із запасом.

Покопавшись у задній кишені, я витягла п’ятіркуй простягнула йому:

— Наступного разу, якщо таке станеться, купиш на неї гарячий обід, добре? Це тобі на крайній випадок, і лише на їжу, а ще візьмеш додатковий десерт для Гері. Не купуй на ці гроші того, що плануєш перепродати, гаразд?

— Так, мем, — сказав він, жадібно схопивши купюру й запхавши її до кишені.

Як і щоразу при спілкуванні з Тревором, я вирішила довіряти йому. Його чарівна усмішка завжди долала будь-які сумніви.

— У мене є дещо для тебе від міс Джолін, — сказала я.

Я зняла рюкзак і дістала з нього подарунок дивної форми, але красиво загорнутий і з вишуканим бантом.

Він потягнувся по нього, але я, не відпускаючи, обережно поклала його на землю.

— Тобі треба лише відклеїти ту маленьку смужку липкої стрічки вгорі — і він сам розгорнеться.

Надуваючи щоки в очікуванні, Тревор обережно відклеїв стрічку. Папір розгорнувся, як розквітла квітка, у центрі якої виявився глиняний горщик, оздоблений декупажем.

Я була майже впевнена, що Джолін сама зліпила й прикрасила той горщик, але не питала, бо не хотіла нажити собі ворога. Тревор підняв горщик і розглядав його, не знаючи, що сказати.

— Це для твого домашнього комп’ютерного фонду, — пояснила я. — Усі гроші, які ти заробляєш в антикварному магазині, і прибуток від твого бізнесу ти можеш складати сюди. Крістофер сказав, що буде радий зберігати його під замком у магазині, щоб він був у безпеці.

Тревор кивнув, показуючи, що чує мене, але його очі були прикуті до горщика:

— Чому на ньому веселка?

— Бо на кінці кожної райдуги є горщик із золотом. Джолін любить веселки через пісню Over the Rainbow з її улюбленого фільму «Чарівник країни Оз».

Він примружив свої темно-карі очі, не розуміючи мене.

— Ну знаєш: Дороті та Залізний Дроворуб, Опудало та Лев?

— Що?

Я кілька разів здивовано моргнула, намагаючись зрозуміти, чи не жартує він, бо досі, наскільки я пам’ятала, я ніколи не зустрічала нікого, хто не був би знайомий з тими фільмом чикнижками. Я присіла, щоб краще роздивитися його обличчя. Він був низеньким для свого віку, і я опускалася до його зросту лише тоді, коли йшлося про щось важливе.

— Треворе, ти хочеш сказати, що ніколи не дивився «Чарівника країни Оз» і не читав книг?

Він похитав головою:

— Ні, мем.

— Ані про летючих мавп, ані про Злу відьму Заходу?

Він знову звузив очі, але тепер — щоб чітко показати, що сумнівається в моєму здоровому глузді.

Я встала.

— Гаразд, ми це виправимо. Тепер, коли в тебе є бібліотечний квиток, ти можеш узяти «Чарівника країни Оз» Френка Баума. Просто запитай у бібліотекарів.

— А не можна мені просто подивитися фільм?

— Авжеж. Але тільки після того, як прочитаєш першу книгу, — їх у серії всього чотирнадцять. Усі знають, що книга завжди краща за фільм. До того ж читання розвиває розум.

— Угу, — буркнув він, явно не переконаний.

— Угадай: яка найулюбленіша в світі книжка Джолін?

Його очі спалахнули, і я зрозуміла, що він попався. Відтоді, як він познайомився з Джолін і став споживачем її випічки, він долучився до лав її відданих шанувальників. Він такий не один, адже здається, що таке враження вона справляє на всіх. На всіх, окрім Джексона Лендрі.

— «Месники»!

На мій погляд він вибухнув своїм заразливим сміхом:

— Я просто рофлю з вас, міс Ноло.

— Так, знаєш, Джолін буде дуже вражена, якщо ти прочитаєш першу книгу з серії. Б’юся об заклад — із дозволу твоєї бабуні, — ми могли б запросити тебе до нашої квартири, щоб подивитися фільм, після того як ти прочитаєш книгу. Джолін готує найсмачніший попкорн.

Він, трохи нахмурившись, зосереджено розглядав тротуар біля своїх ніг.

— Не знаю щодо цього.

— Сподіваюся, ти не думаєш, що книга буде надто складною. Я чи Крістофер будемо раді допомогти, якщо ти забуксуєш.

Він підвів погляд із виразом, якого я не могла зрозуміти і який швидко зник, перш ніж я встигла його обміркувати. Він запхав горщик під пахву, а я згорнула папір і обережно поклала всередину.

— Я мушу йти — Крістофер чекає на мене, — промовив він. — Я маю бути вже в магазині, підмітати задню кімнату.

— Не смію тебе затримувати. Він каже, що не уявляє, як упорався б з усім без тебе.

Його маленькі груди розширилися, як у вільшанки, що зібралася співати:

— Бабуня навчила мене, як правильно прибирати. Між нами, міс Ноло, деякі кути тієї крамниці не бачили ані мітли, ані ганчірки ще відтоді, як Ісус був немовлям.

Я сховала усмішку.

— Ну тоді тобі слід поквапитися.

Він не зрушив з місця.

— Ви мені винні долар, — сказав він, не змигнувши оком.

— Долар? За що?

— Бо я доставив вам велосипед по дощу. Це оплачується додатково.

— Не пригадую, щоб я колись раніше за це платила.

— Це нова політика. — Він так широко усміхнувся, що я побачила його рожеві ясна. — Ви ж сказали, щоб я шукав можливості заробити гроші, аби купити собі власний комп’ютер.

Я дістала з кишені доларову купюру й простягнула її йому:

— Я виховала монстра.

— Так, мем, — підтвердив він.

Із невгасимою усмішкою він попрощався зі мною й побіг до «Минуле не минуло», обережно притискаючи горщик до грудей.

У ванній кімнаті на другому поверсі свого креольського котеджу я, стоячи колінами на підстилці, потерла спину. Докладаючи шалених зусиль, я наносила шпателем тонкий шар розчину на мембрану, яку допомагала Тібо встановити напередодні, і втратила відчуття часу, викладаючи чорні та білі восьмикутні кахлі для підлоги, відтворюючи дизайн, який я бачила в журналі «Ресурси збереження».

Я була вдячна за те, що Тібо погодився з тим, що на укладання окремих кахлів потрібно значно більше часу та зусиль, ніж на укладання листів кахлю, але в довгостроковій перспективі воно того варте. А так завжди й буває з історичними реставраціями. Моя спина й коліна всіляко протестували, і розум саме починав погоджуватися з тілом, коли я підняла очі й усвідомила, що загнала сама себе в кут. Мій єдиний вихід був — ступати по щойно викладених кахлях із рівними рядами ретельно розрахованих швів, звівши нанівець усю свою тяжку роботу.

Я голосно застогнала, побачивши свій телефон, що лежав там, де його ніяк не можливо було дістати, — з іншого боку дверей. Я його туди поклала, бо він постійно випадав із задньої кишені, коли я нахилялася. Мелані надіслала мені стрічку, щоб на ній вішати телефон на шию. Вона присягалася, що завдяки їй більше не губить телефон у домі. Я посміялася над нею як над чимось, що може знадобитися лише старим людям, і запхала стрічку в найдальшу шухляду. І тепер якщо комусь і було смішно, то точно не мені.

Тібо й Хорхе вже давно пішли, так недоречно впевнені, що я впораюся з цим одним-єдиним завданням до їхнього повернення вранці. Думка про це стояла в мене всередині, наче прокисле молоко. Я тупцялася в своєму маленькому недоробленому кутку, з тривогою спостерігаючи, як сутеніє, підраховуючи, через скільки рядків мені потрібно перестрибнути. І скільки з них я, схоже, зруйную й буду змушена відновити до завтрашнього ранку.

Шум машини, що під’їхала й зупинилася надворі, а потім грюкання дверей подарували мені надію. Можливо, Тібо чи Хорхе щось забули й повернулися в будинок. Затамувавши подих, я прислухалася до кроків людини, що піднімалася на ґанок, і ніздрі в мене роздувались від запаху люлькового тютюну, який ні з чим неможливо було сплутати. Пролунав гучний стук у вхідні двері, і з несподіванки я голосно закашлялася, видихаючи все повітря з легень.

— Ноло? Ти ще тут?

Я впізнала голос Бо, з полегшенням і жахом водночас. Я була рада порятунку, але воліла б, щоб це зробив хтось інший. У нас із ним була довга історія, в якій я не раз отримувала непроханий порятунок від Бо Раяна, що кидався грати роль мого небажаного героя. Мелані та Джолін усе торочили мені, що я маю ще раз обміркувати свої почуття з цього приводу, але це було те саме, що дмухати в ураган, щоб змінити напрямок вітру. Чесно кажучи, це все була моя впертість, і навряд чи це могло скоро змінитися.

Мій телефон у беззвучному режимі завібрував на підлозі. Мені було легше зосередитися, коли мене не відволікали дзвінки та повідомлення. Хоча я вже починала думати, що, якби вони мене відволікали, я могла б швидше помітити свою помилку.

— Я нагорі, — вигукнула я. — Якщо це ти дзвониш, я зараз не можу відповісти. Але якщо піднімешся сюди, я буду дуже вдячна.

— Чого ти кричиш?

У дверях з’явилася голова Бо.

Я здригнулася від його голосу, і мій шпатель полетів у відро з розчином із м’яким «ляп». Я притиснула руку до грудей, у яких шалено калатало серце.

— Бо я думала, що ти внизу.

— Був унизу, а тепер тут. — Він усміхнувся, помітивши, в яку я потрапила халепу. — Знаєш, Ноло, зазвичай рекомендують, коли кладеш будь-яку підлогу, що треба починати з дальнього кінця й просуватися до дверей, щоб не застрягнути в кутку.

— Ой, дякую за цю розумну пораду. Чотири години тому, коли я починала, вона була б доречнішою.

— Уявляю собі, — сказав він, глибокодумно кивнувши. — І що тепер будеш робити?

— Ой, ну не знаю. Мабуть, навчатимуся спати стоячи.

Аромат тютюну став іще сильнішим і зосередився навколо Бо.

— Ти відчуваєш цей запах?

— Так, — визнав він, показуючи, як далеко зайшов у прийнятті своїх екстрасенсорних здібностей.

Можливо, він поки й не кричав на кожному розі про свою здатність спілкуватися з привидами і далі розвінчував шахраїв-екстрасенсів у своєму подкасті «Стукіт серед ночі та інші неймовірності», але визнання цього переді мною вже було величезним кроком уперед.

Ніби прочитавши мої думки, Бо запропонував:

— Не хочеш обговорити дим із люльки мого діда потім? Схоже, що в нас є більш нагальні проблеми. — Він показав на той куточок, у якому я стояла. — У тебе є якісь ідеї?

— Так, але жодної, задля втілення якої не доведеться зіпсувати щонайменше два ряди плитки. А може, й більше, якщо я впаду на спину після стрибка. І я готова це зробити без твоєї допомоги.

Він схрестив руки:

— Авжеж. А я із задоволенням подивлюся. І я навіть потримаю ліхтарик, доки ти зніматимеш перекошені кахлі та замінюватимеш їх, доки розчин не висох. Або, — провадив він далі з широкою посмішкою, — ти можеш стрибнути до мене, і я за інерцією підхоплю тебе й потягну вперед. Б’юся об заклад — ти зможеш тоді підправити всі кахлі й піти додому в нормальний час.

Я хотіла відмовитися, просто з принципу, але живіт у мене вже бурчав, а очі ледве щось бачили після напруженої роботи з вирівнювання кахляних рядів.

Я голосно зітхнула:

— Гаразд. Ти виграв.

Його усмішка згасла:

— Справа не у виграші чи програші, Ноло. Йдеться про прийняття запропонованої допомоги. Без жодних очікувань оплати чи зневаги до тебе, позаяк тобі потрібна допомога. — Він простягнув руки долонями вгору: — Ну ж бо! Стрибай до мене з усіх сил, я тебе зловлю. І я обіцяю нікому нічого не розповідати.

Я хотіла закотити очі, але була надто вдячна, щоб викаблучуватись, — адже він міг би зрештою й передумати.

— Добре.

Без попередження я кинулася вперед у незграбному grand jeté, яке бачила колись у виконанні моєї молодшої сестри на балетному концерті. З моїх незугарних рухів було зрозуміло, що я ніколи не брала жодного заняття з балету, але добре прицілитися однією ногою та відштовхнутися вперед — це все, що мені було потрібно, щоб зберегти кахлі. Я зіткнулася з ошелешеним Бо, що відлетів назад, зупинивши моє падіння, — і ми разом приземлилися, неелегантно гепнувшись на тверду кипарисову підлогу.

Ми вдвох лежали в приголомшеному мовчанні, переводячи подих і перевіряючи, чи відчуваємо ми всі частини тіла. Невдовзі я усвідомила його твердість під собою та тепло його рук, що обіймали мене. Це було надто знайомо й нагадувало мені ту ніч, коли він захворів і спав на дивані в моїй квартирі. Він ходив уві сні, достатньо осмислено, щоб поговорити по телефону зі своєю померлою матір’ю, а потім поцілувати мене. Згадок про обидві ці події ми відтоді старанно уникали.

Я відкотилася від нього. Його руки, здавалося, неохоче відпустили мене. Я підскочила й узялася обтрушувати джинси, хоча єдиним, до чого вони торкнулися, був Бо. Він дивився на мене з трохи збентеженим виразом, але я розуміла, що давати йому руку й знову торкатися його точно не варто.

— Вибач, — сказала я, простягаючи йому пляшку води, яку залишила разом із телефоном. — Я думала, ти готовий. З тобою все гаразд?

Він потягнувся й підвівся, потираючи вільною рукою потилицю:

— Здається, підлогу я не пошкодив, якщо тебе це хвилює.

— Смішно. Серйозно, у тебе може бути струс мозку. Відчуваєш запаморочення? Сонливість?

Я пригадала, як один нещасний дух штовхнув Мелані зі сходів, і лікарі змушували її дотримуватися постільного режиму, але лише після того, як деякий час їй не дозволяли спати, щоб переконатися, що в неї немає якогось пошкодження мозку. Я взяла телефон, помітивши, що в мене п’ять непрочитаних повідомлень, і увімкнула ліхтарик. Піднявшись навшпиньки, щоб посвітити йому в очі, я сказала:

— Покажи мені свої зіниці.

Я й гадки не мала, що хочу там побачити, але здавалося, що маю робити саме це.

Він м’яко відштовхнув мою руку й усміхнувся куточком губів:

— Я впевнений, що вони на місці. Зі мною все гаразд — слово честі. Напевно, завтра в мене на голові буде чимала ґуля, але це означає, що я згадуватиму, як ти застрягла в кутку ванної, щоразу, коли буду розчісуватися.

Я вихопила воду з його руки.

— Сподіваюся, у тебе від цього щоразу болітиме голова. — Я розвернулася, вийшла на майданчик і пішла сходами донизу. — Гадаю, ти прийшов не для того, щоб дати мені черговий урок водіння. Я зараз аж надто втомлена й роздратована.

З того часу як я, ще лише навчаючись водити, потрапила в жахливу аварію з купою лихих наслідків, я вирішила ніколи більше не сідати за кермо. Доки на новій роботі в Новому Орлеані не виявилося, що мені потрібно добиратися до місць, до яких надто далеко, щоб іти пішки чи їхати на велосипеді, і надто дорого наймати машину з водієм. Бо взявся навчати мене — і цей вчинок хтось міг би назвати героїчним, але не я. Він заспокоював мене тим, що в Новому Орлеані взагалі не помітять ще одного поганого водія. І коли б у мене була вантажівка чи досить велика машина — така, як у Джолін, — то не мало б значення, хто з нас гірший, якщо я була найбільшою.

— Узагалі, не для того. Тут дещо інше. Ти так швидко пішла з вечірки Сонечки, що я не зміг із тобою поговорити.

Я зупинилася внизу біля сходів і поглянула на свій телефон, намагаючись виграти час, доки зміркую, що відповісти. Я з подивом помітила, що одне з моїх повідомлень — від Сем.

Поснідаємо завтра разом? Треба поговорити. «Ресторан Горна»,7.30.

Мої пальці на мить зависли над екраном, доки я намагалася збагнути, звідки в неї мій номер. Телефон завібрував у мене в руці:

Джолін дала мені твій номер.

— Пречудесно, — пробурмотіла я собі під ніс, і мої пальці злетіли над екраном, коли я взялася набирати відповідь.

Я сказала «так», бо була просто впевнена, що вона проситиме про це, доки я не погоджуся. Справа була нев тому, що мені не подобалася Сем. Я її погано знала, але те, що мені було відомо, мені таки подобалося. Ми навіть могли б стати близькими подругами, якби не той факт, що вона зустрічалася з Бо. І не те щоб я хотіла зустрічатися з Бо. Це просто... ну я не могла б до пуття пояснити. Я знала лише те, що ми з Бо не стали б хорошою парою, з причин, над якими я вважала за краще не замислюватися. Можливо, тому, що мені не подобалося бути комусь винною. Або, можливо, через те, як я випадково почула, що він говорив своїй померлій матері по телефону: «Я надто сильно хочу її. Вона небезпечна. Я не можу дозволити собі втратити пильність. Нізащо не можна допустити, щоб це повторилося».

Це важливо.

— Якісь проблеми? — запитав Бо, указавши на мій телефон.

Я похитала головою й поклала телефон у задню кишеню:

— Жодних проблем. Просто... усяке.

Нас огорнув різкий запах люлькового тютюну, надто сильний, щоб його ігнорувати.

— Нам треба поговорити, — сказав Бо.

Як для людини, яка намагалася, не спричиняючи жодних драм, зосередитися на своїй новій роботі та відновленні свого креольського котеджу, у мене було забагато людей, які, схоже, хотіли зі мною поговорити.

— Добре, — повільно промовила я.

— Мімі хоче, щоб я запросив вас із Джолін на вечерю в п’ятницю, щоб ближче познайомитися з Сонечкою. Ми подумали, що вам буде про що розпитати. І що вам, можливо, варто пізнати одна одну краще, ураховуючи, що в якісь моменти ми всі працюватимемо разом.

— Авжеж. Тоді повідомиш мені час, і я скажу Джолін. Це все?

М’який видих пролунав у мене за спиною, огортаючи нас завісою люлькового диму.

Його погляд промайнув над моєю головою, а потім повернувся до мого обличчя:

— Не зовсім. Є ще кілька речей, які нам треба обговорити.

Я розуміла, що в мене насправді немає вибору, і планів на решту вечора я не мала, тож відчинила двері до єдиного місця в будинку, де були стільці. Ступивши наґанок, я почула кроки двох людей, які йшли за мною напрохолодне свіже повітря.

Розділ 3

Я вмостилася на одному з двох пошарпаних шезлонгів, які знайшла в заростях на задньому дворі. Він невдоволено зарипів, коли я сіла, і я замислилася, скільки він іще протримається, перш ніж хтось провалиться крізь потертий пластик на дошки підлоги.

Бо обережно сів на інший шезлонг і обачно відкинувся на спинку, ніби перевіряючи власну вагу.

— Тобі, мабуть, варто вже зараз придбати меблі для ґанку. Ці шезлонги доживають свої останні дні.

Я зазирнула йому в очі, розмірковуючи, чи розуміє він, що прочитав мої думки. Знову. Здається, що наші мозкові хвилі завжди рухаються синхронно, іноді розходячись, аби оминути камені на своєму шляху, а потім зустрічаючись знову. Я відвела погляд і сказала:

— Так, але, здається, я отримала те, за що заплатила. — Я похиталася вперед-назад, і шезлонг запищав, як голодна миша. — Джолін уже вишукує постачальників, готових надати нам величезну знижку в обмін на згадку про них на наших сторінках в інстаграмі та ютубі. У неї вже понад двісті тисяч підписників, тож вона має чималий вплив.

Бо кивнув:

— Не знаю точно, підписуються вони для того, щоб дивитися акробатичні та жонглювальні номери Тібо та Хорхе, чи їм достатньо того, що ще злетить із вуст Джолін, але це просто золоте поєднання для безкоштовної реклами.

Угода, яку я уклала з компанією Бо, «JR-Нерухомість», полягала в тому, що він буде виступати моїм ліцензованим підрядником для проєкту реставрації мого будинку в обмін на публічність. Ми зірвали джекпот, доручивши Джолін, яка вже працювала на Бо, вести соціальні мережі компанії. Як бонус для Джолін, Джексон виступав у ролі нашого фотографа та відеооператора. Для нього це було хобі, і вони з Бо були друзями дитинства, тож це мало сенс. Особливо тому, що це не виснажувало бюджет (адже Джексон робив це безкоштовно), а також тому, що нікого іншого не можна було найняти за жодні гроші для відвідування будинку.

Я вже починала дуже особисто сприймати відмову від мого дому майже всіма. У мене навіть була гучна супе­речка з кур’єром служби доставки UPS, який ніколи не зупинявся належним чином, а просто викочував ті коробки зі своєї вантажівки на доріжку перед моїм будинком. Скільки б разів я не ганялася за ним вулицею з криками, щоб він зупинився, він завжди вдавав, що не чує мене.

— А звідки ти знав, що я тут? — Я не зовсім розуміла, чому уникаю того, про що там Бо хотів зі мною поговорити, але я з досвіду знала, що, коли хтось попереджає про розмову замість того, щоб просто її почати, нічого хорошого з цього не вийде.

— Коли мої дзвінки перемикалися на голосову пошту, а ти не відповідала на повідомлення, я зателефонував Джолін, і вона сказала мені, що ти досі тут. Тож я проїздив повз і побачив твій велосипед на ґанку. Він, до речі, не пристебнутий. — Бо нахилився вперед, щоб краще роздивитися. — Можливо, тому що ти вирішила, що він надто страхолюдний, щоб його красти.

Я пильно спостерігала за ним, намагаючись зрозуміти: може, він додав ті останні слова, щоб я не спитала, чи хвилювався він за мене.

— Дуже смішно. Як на мене, гарненький прикрашений квітами кошик попереду робить його майже ексклюзивним. І, незважаючи на вигляд, велосипед цілком справний. Тревор підтримує його в ідеальному стані. Крім того, ми з Тібо та Хорхе з’ясували, що нічого, залишеного на ґанку, не приваблює злодіїв. Можливо, хороші грі-грі, які хтось постійно залишає на порозі, справді працюють.

Повз нас пропливло кільце з запахом тютюну і швидко розвіялося. Бо не клацав резинкою в себе на зап’ясті — а він зазвичай робив це, щоб побороти свій страх, і мене цьому навчив, подарувавши мені мою власну резинку.

— Ти не боїшся? — тихо запитала я.

Він похитав головою:

— Це мій дідусь. Я його не боюся.

— Але чому він повернувся?

Бо глибоко вдихнув, а потім повільно видихнув:

— Це одна з тих речей, про які я хотів із тобою поговорити.

Я затремтіла в своїй у сорочці з короткими рукавами. Мені було досить тепло нагорі, доки я працювала, але вечір видався прохолодним, а я залишила светр у будинку. Це був гарненький рожевий із білим кардиган дизайнерки Ліллі Пулітцер, який Мелані надіслала мені, намагаючись підсилити мій образ (за словами Джолін). Вона купила такий само для Сари, від чого я закотила очі. Принаймні для наших собак, Поргі та Бесс, наскільки мені відомо, вона таких не придбала. Мене не здивувало б, якби вона це зробила.

Бо скинув піджак і простягнув його мені:

— Мені він не потрібен. Я — гарячий хлопець.

Я знову здригнулася, згадуючи, чому мені не потрібно було жодних нагадувань про це. Запала незатишна мовчанка, коли ми вдвох усвідомили, що він порушив нашу негласну домовленість ніколи не згадувати про ту ніч, яку він провів на моєму дивані.

Відкинувшись на спину, я промовила:

— Розповідай.

Він побарабанив пальцями по своїх обтягнених джинсами стегнах:

— Майкл Ебер.

Від згадки цього імені мене пронизав гнів. Майкл удавав романтичний інтерес до мене, щоб отримати доступ до Раянів і таємниць, які, на думку його родини, були приховані в моєму креольському котеджі. Секретів, що могли розкрити провину прадіда Майкла у вбивстві двоюрідної бабусі Майкла, Жанни Бруссар. І ще вся ця історія була пов’язана із зникненням Сонечки. Було б легше пробачити Майклові те, що він не бажав опиратися тиску своєї владної сім’ї, якби я не закохалася в нього аж по самі вуха. У мене досі серце нило щоразу, коли я згадувала про нього.

Я зиркнула на Бо, сподіваючись побачити посмішку, яка означала б, що він жартує. Але навіть у сутінках я побачила його міцно стиснуті щелепи й губи.

— Серйозно, Бо? Мені здавалося, що я досить зрозуміло пояснила, що ті двері зачинені. Назавжди. Я досі взагалі не можу повірити, що ти просив мене повернутися до тих стосунків із Майклом заради якогось схибленого почуття помсти. А тепер навіть немає жодних причин, щоб мати щось спільне з Майклом чи його численною родиною. Сонечка знайшла нас, тож мені більше не потрібно робити те, що я робити категорично відмовилася. Я розумію твій відчай, але навряд чи зможу тебе пробачити.

Його пальці припинили барабанити:

— Так, та я й не прошу в тебе вибачення.

Я завмерла. Мене лякало, що він міг сказати далі. Майже не усвідомлюючи цього, я почала клацати резинкою на зап’ясті. Він простягнув руку й притиснув долоню до моєї, зупиняючи ці рухи:

— Мені шкода.

Ці його слова не вгамували мого страху й сумнівів. Оскільки було абсолютно ясно, що він не договорив.

— Шкода, що вже просив мене, чи шкода, що збираєшся знову попросити?

— І те, й інше.

Він мовчки дивився на мене, не рухаючись. Єдиним звуком був дзвін музики вітру, що лунав серед тихої ночі. Навіть незмінні різдвяні ялинки, тепер у повноцінному хелловінському вбранні, що стояли в трунах-клумбах у дворі через дорогу, залишалися нерухомими. Їхні помаранчеві мерехтливі гірлянди вогняним сяйвом підсвічували пластикових привидів і відьом на мітлах.

— Ти ж ніяк не можеш думати...

— Я розумію. І я намагався знайти кращий спосіб. Але справи такі, що його просто немає.

— Але Сонечка повернулася. Ми знаємо, що її викрадення — справа рук прадіда Майкла, хоча не можемо нічого довести, адже всі підтвердження, які ми маємо, сховані в дверях, що зараз плавають у болоті. І їх може побачити лише така людина, як Мімі, — з психометричними здібностями. А це, я так собі здогадуюся, нічого не варто в суді.

— Ти маєш рацію, — погодився він, здивувавши цим мене.

— Тоді чому ти просиш мене знову вирвати з грудей серце? Хочеш, щоб я знову спилася?

Бо — один із небагатьох людей, які знали про моїх внутрішніх демонів і постійну боротьбу за те, щоб тримати їх під замком. Тепер я твереза, назавжди. Я так сподіваюся.

— Я розумію. Справді. І я не змушуватиму тебе погоджуватися.

— А на що взагалі погоджуватися? Хоч як би я не зневажала Майкла, те, що він зробив, законом не заборонено.

Бо схилився вперед, стиснувши руки між колінами.

— Не заборонено. Хоча, мабуть, мало б бути. Але те, після чого його родина роками виходить сухою з води, точно заборонено. Наприклад, те, що вони так рано загнали мого дідуся в могилу та змусили нас із бабусею понад два десятки років страждати, гадаючи, що трапилося з Сонечкою. — Він глибоко зітхнув. — Я хочу їх спустити з небес на землю.

— Яким чином? — Я не могла зрозуміти хід його думок. — Немає жодних реальних доказів протизаконних дій. І та родина досі має достатню владу, щоб відбити бажання копатися в якомусь бруді навіть у поліцейських у відставці, — таких, як дядько Джексона, Берні. Він сам про це розповів нам.

Бо повернувся до мене обличчям. У його зіницях відбивалося помаранчеве світло.

— Я думаю, що реальні докази існують. Є якась причина, чому мій тато зберігав тут двері з «Мезон Бланш» замість того, щоб знищити їх. Ймовірно, з тієї самої причини, з якої він тримав клієнтську книгу Жанни та інші штуки в капелюшній коробці, захованій за наглухо забитими дверима шафи.

Я згадала затискач для краватки та люльку, які належали його дідові, а ще фотоплівку та жовту стрічку для волосся, які могли б правити за докази, якби справа колись дійшла до суду. Але вона туди не дійшла. Утрутився ураган «Катріна», потім минули роки — і справу так зручно закрили.

Легкий запах люлькового диму знову промайнув у повітрі — і моя шкіра вкрилася мурашками, що пробігли по моїх руках під піджак Бо.

— Твій дідусь не один.

— Я знаю.

Він подивився на свої зчеплені руки, перш ніж знову перевести погляд на мене.

— Я майже впевнена, що це твоя мама, — тихо додала я.

Він повільно кивнув:

— Так. Я бачив її сліди. Я думав, що вони обоє підуть, коли ми знайдемо Сонечку.

— Я також. Ти маєш запитати її, чому вона досі тут.

Бо сів пряміше на своєму шезлонзі, і металева рама обурено застогнала.

— Ні. Я не можу. Я й досі... гніваюся на неї. За те, що покинула мене.

Я знала, що це ще не вся історія. Я почула тоді забагато з його розмови відключеним стаціонарним телефоном з Адель, його матір’ю, що вважається загиблою під час «Катріни»: «Можеш допомогти мені знайти її? Я знаю, що вона жива, інакше вона сказала б мені. Я вже так довго її шукаю, я не впораюся сам».Або він не пам’ятав, що просив її про допомогу, або не хотів, щоб я про це знала. А потім була його відповідь на її запитання, якого я не чула: «Не вона. Я надто сильно хочу її». Я знала, що він говорить про мене.

Мені хотілося взяти його за руку, показати, що я розумію. Я сама довго гнівалася на свою матір після її смерті, якою скінчилося коротке життя, сповнене неправильних рішень. Я тримала руки на колінах, не бажаючи ускладнювати наші й без того складні взаємини. Але я дечого навчилася від свого психотерапевта на нескінченному шляху до одужання.

— Пробачити — не означає забути, Бо. Любити когось і гніватися на нього одночасно — це справді тема. Можливо, твоя мама досі тут, тому що їй потрібно знати, що ти їй пробачив.

Я почула, як він ковтнув, і чекала, щоб він заговорив.

— Тут дещо більше. І я думаю, що є ще щось. Я думаю, це та сама причина, з якої мій дідусь досі тут, — нарешті мовив він.

Я глибоко вдихнула, відчуваючи, що маю висловити ту єдину думку, яка не залишала мене відтоді, як я вперше відчула запах люлькового тютюну, коли думала, що Бо давно вже відправив невпокоєних духів із мого дому до світла.

— Можливо, вони досі тут, щоб простежити, щоб ти незробив жодної дурниці. Типу не тицьнув палицею в кліткуз левом.

Він видихнув, і з його рота вилетіла невелика хмарка повітря:

— А може, він тут, щоб захистити мене, коли я викрию правду, і подивитися, як когось покарають. Антуану Бруссару вдалося вийти сухим із води після вбивства власної доньки, звинувативши в тому злочині мого діда. І його родина досі отримує вигоду від його лихих вчинків, скоєних кілька десятків років тому. Я хочу справедливості. Відповідальності. Навіть зараз їхній сімейний бізнес, «Сабатьє груп», іде проти всього, у що ми з тобою віримо. Зносять старі будівлі, щоб звести на їхньому місці дешеві, менш стійкі споруди. Чому їм дозволено мати хоч якийсь голос у відбудові народної архітектури Нового Орлеана, після того як багато їхніх поколінь висмоктували з цього міста все цінне? Їхня жадібність привела їх туди, де вони є зараз, і, здається, я останній із чоловіків, який може їх спустити на землю.

— Це гідно захоплення, Бо. Справді. Але «Сабатьє груп» величезна, і родина, що стоїть за нею, настільки впливова, що дядечко Берні навіть не насмілюється нам про це розповідати. Ти не зможеш зробити це сам.

Він помовчав. Глибоко зітхнув:

— Я знаю. Я такого й не планував.

Я витріщалася на нього з дедалі більшою недовірою:

— Справді?

— Я розумію, що це серйозне прохання.

— Серйозне прохання? Це все одно, що назвати «Катріну» легеньким дощиком. Я взагалі більше ніколи не хочу бачити Майкла. — Я помовчала, щоб перенаправити розмову, доки в мене не зірвало дах. Натягнуто усміхаючись, я провадила далі: — Не кажучи вже про те, що якщо з тобою щось трапиться, мені доведеться шукати іншого генерального підрядника, який керуватиме моїм ремонтом, а це може мене трохи сповільнити. Хорошого підрядника важко знайти.

Він не усміхнувся.

— А ти замислювалася коли-небудь про батьків Майкла? Я багато досліджував сімейні зв’язки між Бруссарами-Еберами-Сабатьє. Батько Майкла, Марко, — це онук Антуана, і він працював на Антуана протягом багатьох років. А тоді раптом вони з дружиною вирішують стати місіонерами й пакують валізи, щоб їхати жити на інший кінець світу. Вони залишили своїх дітей під доглядом сестри Марко Анджеліни та її чоловіка Роберта Сабатьє. За тією ж самою домовленістю Майкл і його сестра Фелісіті мали навчатися на Півночі. Обох відправили в пансіонат, і Фелісіті вирішила там залишитися. Я знаю, що не тільки мені це все здається не лише дивним, але й дуже підозрілим.

— Звісно, це дивно, але не так уже неймовірно. Багато дітей їздять у пансіонати далеко від дому.

Бо дивився мені в очі:

— Мене не це бентежить. А те, що батьки Майкла, схоже, раптово віднайшли Бога і вирішили присвятити своє життя порятунку душ на іншому кінці світу, кинувши своїх дітей. Я у своїх пошуках не відкопав нічогісінько, що хоч натякало б на щось більш релігійне стосовно Марка та його дружини Терези, ніж те, що вони щотижня водили своїх дітей на недільну месу до «Святого імені». Нічогісінько. А потім — бац! — і вони їдуть. Тут є якась історія, що просто чекає, поки хтось до неї докопається та розкриє усі їхні темні таємниці.

У мене по шкірі пробігли холодні мурахи, а волосся на голові здибилося.

— Не роби цього, Бо. Будь ласка. До вас повернулася Сонечка. Ти можеш просто дати цьому спокій? Нічого доброго не вийде з того, що ти копирсатимешся в минулому.

— Я не такий уже впевнений. — Він відвернувся від мене й поглянув через дорогу на святкові дерева в тих химерних трунах, усіяні помаранчевими вогниками. — Ти можеш хоча б подумати про це?

— Я вже дала тобі відповідь…

— Просто подумай про це, гаразд? — перервавши мене, повторив він.

Він підвівся й простягнув руку, щоб допомогти мені встати.

Я повагалася, перш ніж укласти руку в його долоню, готуючись до теплої хвилі та тієї безіменної іскри, якій я відмовлялася давати визначення. Я випустила його руку, щойно змогла.

Обличчя Бо залишалося серйозним. Він сказав:

— У тебе був довгий день. Я допоможу тобі замкнутися, а потім відвезу тебе додому.

— Велосипед зі мною. Я вже написала Тревору й попередила, що віддам велосипед із запізненням.

— Уже темно, Ноло. А ліхтарик, приліплений скотчем до твого керма, лише допоможе водіям краще прицілитися, коли ти намагатимешся перетнути Еспланада-авеню.

Надто втомлена, щоб сперечатися, я дозволила йому допомогти мені замкнути будинок і погрузити мій велосипед у кузов його вантажівки. Усю дорогу я залишалася в піджаку Бо, охоплена тремтінням, незважаючи на тепло, що струмувало з вентиляційних отворів, згадуючи вогник люльки на моєму ґанку та відчуваючи погляд невидимих очей, які стежили за нами, доки ми не повернули за ріг і не зникли з поля зору.

Розділ 4

Джолін наздогнала мене, коли я намагалася вийти з квартири наступного дня.

— Притримай трохи коней — я зможу заплести тобі красиву французьку косу.

Я обернулася й заблокувала передпліччям її руку, що вимахувала розчіскою, наче ми були двома фехтувальницями в поєдинку.

— Облиш це — я запізнююся. І я збираюся зустрітися лише з Сем. Бо там не буде.

— Бога ради, Ноло. Я не чула, що ти оце щойно сказала. Ми чепуримося не для чоловіків. Ми робимо це із самоповаги. Коли ми знаємо, що ми у всеозброєнні — назовні виходить наше найрозумніше та найвпевненіше «я». Йдеться про те, щоб наживати нових друзів і впливати на людей — а ти не зможеш цього зробити, якщо скидатимешся на щось, зметене двірником на узбіччя. До того ж завжди краще спізнитися, ніж прийти потворою.

Я втупилася в неї.

— Це просто такий вираз, Ноло, — уточнила вона. — Ти не зможеш бути потворою, навіть якщо дуже постараєшся. А якщо пригадати дещо з твого одягу — ти, схоже, справді стараєшся, але зараз у нас немає на це часу.

Вона знову підняла свою розчіску, і я повернулася, змирившись із її допомогою.

— То що там Сем хоче з тобою обговорити? — спитала вона, потягнувши мене за волосся так, що в мене сльози на очах виступили.

— Я гадки не маю. Між нами ніколи жодна кішка не пробігала. Мої стосунки з Бо завжди були суто платонічними.

Крім одного випадку, про який я не збиралася розповідати.

На слово «кішка» Марді підняв голову з диванної подушки, на якій Джолін вишила його ім’я та гарненький візерунок із лапок.

— Суто платонічні, — повторила Джолін своєю повільною південною вимовою.

— Саме так. Точнісінько, як твої стосунки з Джексоном.

Вона ще сильніше потягла мене за волосся:

— Вибач. У тебе волосся сьогодні особливо непокірне.

Я спробувала повернутися до неї обличчям, але вона так вчепилася в ту мою косу, що я боялася залишитися без скальпа, якщо поворухнуся.

— Вибач. Я не хотіла такого сказати, — винувато мовила я.

— Ти не повинна вибачатися за те, що вказала на правду. Я заслужила на це. І краще таке почути від подруги, ніж від когось іншого.

Джолін трохи відпустила моє волосся, і я полегшено зітхнула, бо очі в мене перестали сльозитися. Закінчивши, вона схопила мене за плечі й розвернула:

— Значно краще, але однаково чогось не вистачає. — Вона оглянула мене критичним поглядом. — Де твої перли?

— Серйозно? Я в джинсах і светрі. Я не думаю...

— Ідеально, — сказала вона, знявши власне намисто з шиї й застебнувши його на мені. — Залишилося лише додати трохи кольору.

Джолін полізла в кишеню й дістала свою незмінну помаду.

У цю мить я відійшла від неї й схопила поношений заяложений рюкзак, що разом зі мною побував у багатьох пригодах.

— Я мушу йти. Побачимося пізніше.

— Постривай, у мене є дещо для тебе!

Я сподівалася, що це не ще одна велика голова Барбі. Або ще одне щось, прикрашене монограмою. Моя кімната й шафа вже мали такий вигляд, ніби монограмний станок вийшов із ладу й розсипав повсюди мої ініціали, наче намистини на параді під час свята Марді Гра. Джолін побігла на кухню й повернулася з подарунковим пакетом, з якого навсібіч стирчав обгортковий папір із металевим блиском і вишукано зав’язані банти. Мені вистачило розуму не запитувати, чи робила вона все це сама.

Сяючи, Джолін простягнула його мені, підтримуючи рукою під дно.

— Обережно, воно може розлитися. Я хотіла пересвідчитися, що вона добре тримає тепло, перш ніж віддати її тобі.

Зацікавлено розсунувши прикрашені бантами ручки вбік і закопавшись у папір, я побачила кришку термочашки для кави. Я обережно витягла її, потім прочитала напис на ній і всміхнулася:

КАЛІФОРНІЙКА ЗА ПОХОДЖЕННЯМ, ПІВДЕНКА ЗА БАЖАННЯМ

— Я подумала, що коли ти навчишся водити, то захочеш щось ставити в підстаканник своєї машини. А поки що можеш із нею їздити трамваєм на роботу. — І з широченною усмішкою вона додала: — Я вже поговорила з Тревором про те, щоб знайти підстаканник, який можна буде кріпити до керма твого велосипеда. Він сказав, що не впевнений, чи це безпечно, але я переконала його, що ти ані ковтка не зробиш, не зупинившись. І що ти будеш більш небезпечною для суспільства, якщо тебе позбавити кофеїну.

Я посміхнулася:

— Це бездоганно — і так помірковано. Дякую тобі.

— Я хотіла взяти з написом «Господь простить», але вирішила, що не варто, аби люди навколо думали, що ти на щось гніваєшся.

— Чудовий вибір. Дуже дякую. І за гарячу каву теж. — Я обняла її, обережно, щоб не розлити нічого зі своєї нової чашки. — Чому ти така добра до мене?

— Бо ти моя подруга. І тому, що ти на це заслуговуєш. Мабуть, більше, ніж більшість людей.

Я відступила від неї, не здатна ані слова вимовити через клубок у горлі. Вона пішла за мною через французькі двері на сходи, трохи смикнувши мене за рюкзак:

— Просто поклала тобі свою улюблену помаду — на випадок, якщо ти передумаєш.

Перехилившись через поруччя й дивлячись, як я спускаюся донизу, вона гукнула мені навздогін:

— Дивись там, будь чемною.

Я, зупинившись на нижній сходинці, озирнулася на неї:

— Звісно, я буду чемною. Чому ж ні?

Її брови піднялися, але я вже пішла, тож більше нічого не чула.