Дружина мандрівника в часі ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2024

ISBN 978-617-15-0836-1 (epub)

Жодну з частин цього видання 

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі 

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням:Niffenegger A. The Time Traveler's Wife : A Novel / Audrey Niffenegger. — Orlando : Harvest Book, 2003. — 546 p.

Переклад з англійськоїНадії Хаєцької

Ілюстрація на обкладинціОксани Драчковської

Ніффенеґґер О.

Н69 Дружина мандрівника в часі : роман / Одрі Ніффенеґґер ; пер. з англ. Н. Хаєцької. —Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»,2016. — 592 с.

ISBN 978-617-12-1526-9 (укр.)

ISBN 978-0-15-602943-8 (англ.)

Усе її дитинство він був поряд — дорослий чоловік на ім’я Генрі, її найближчий друг, що колись стане її чоловіком… коли Клер виросте, а він помолодшає. Генрі — мандрівник у часі, якого рідкісна генетична хвороба перекидає між митями життя. Він повертатиметься у день загибелі матері і, дорослий, учитиме самого себе виживати у розірваному часі, милуватиметься малою Клер, кохатиметься з нею дорослою та мріятиме про дитину, яка поєднала б їх назавжди — у часі, що переміг смерть, але не переміг кохання…

УДК 821.111(73)

ББК 84(7Спо)

© Audrey Niffenegger, 2003

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2016

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад та художнє оформлення, 2016

Бестселер «Нью-Йорк Таймс»

Бестселер «Лос-Анджелес Таймс»

Бестселер «Вашингтон Пост»

Бестселер «Паблішерз Віклі»

Вибір Книжкового Клубу «Шоу Тудей»

Вибір Буксенс 76

Вибір «Клубу якісної книги у м’якій обкладинці»

Вибір Клубу книги місяця

Виняткова, позачасова історія кохання… Лише безсердечного читача не зворушать до сліз ті небезпеки, з якими зіштовхуються Генрі та Клер, і та запаморочлива перемога любові над часом.

Чикаґо Триб’юн

Клер і Генрі почергово оповідають цю історію, розкриваючи глибину свого зв’язку, попри все науково-фантастичний задум стає потужною оригінальною історією кохання.

Піпл(найкраща десятка книжок року)

Натхненно… Ніффенеґґер геніально грає у часовій дзе­ркальній залі.

Нью-Йоркер

Читачі пригадають любов у романі «Кохання під час холери», яка існує, незважаючи на всі негаразди і перешкоди… Маркес, як і Ніффенеґґер, намагається донести нам, що для піднесеної любові не існує трагедій і жодних обмежень.

Книжковий світ «Вашингтон Пост»

Винахідливе та гостре письмо Ніффенеґґер варте того, щоби його прочитали.

Ентертейнмент Віклі

Зворушлива, гостра проза… Ніффенеґґер пише з безстрашністю, непохитністю та чіткістю військового кореспондента, що стоїть неподалік поля битви.

Ю-Ес-Ей Тудей

Виняткова історія чудового чоловіка у дивному становищі (він мандрує у часі) та жінки, яка його кохає. Час і місце дії — Чикаґо; все просто чудово.

Сан-Франциско Кронікл

Начебто любов і недостатньо складна річ, утім, дебютантка Ніффенеґґер вигадує щасливу пару, в якої є своєрідна проблема… Слід віддати належне Ніффенеґґер: вона уникає дешевих прийомів і розвиває свої інноваційні концепції надзвичайно дивним і дотепним способом.

Тайм Аут Нью-Йорк

Усупереч тому, що про неї говорять, «Дружина мандрівника в часі» — це дуже давня історія любові: складна, сексуальна, неймовірна… Чарівливо, винахідливо переказана, цілком не гірша від інших.

Таймз (Лондон)

Незвичайний роман з унікальною передумовою… Ніффенеґґер зі співчуттям розвиває своїх унікальних персонажів, які гідно приймають як труднощі, так і дарунки долі. Не дозволяйте ошукати себе чарівливістю сто­сунків Генрі та Клер — вони затягнуть вас у свій світ і змусять розділити з ними мрії і розчарування. Вони розі­б’ють вам серце.

Curledup.com

Тим, хто каже, що немає нових історій про кохання, щиро раджу «Дружину мандрівника в часі» — фантастичний роман, красиво створений і водночас надзвичайно художній та запаморочливо романтичний.

Скот Туров, автор книжок «Помилки, які можна виправити» і «Презумпція невинності»

Примарна, оригінальна, розумна — аж дух захоплює… словом, настільки рідкісна книжка, яку тепер дочитую, що жалкую, бо її написала не я.

Джоді Піколт, автор книжок «Відверта правда» і «Другий погляд»

Дивна й чарівлива історія кохання. Більшість із нас зустрічає коханих людей уже в зрілому віці, коли дитинство давно позаду. У Генрі та Клер — через чудову здатність Генрі до атемпоральності — це трапилося двічі. Історія відданості, профільтрована часом, — історія двох людей, що дорослішають разом, мов споріднені душі в світі, який може змінитися в одну мить.

Чарльз Дікінсон, автор книги «Путівець у часі»

Одрі Ніффенеґґер вигадує витончену й людяну історію випадкового мандрівника у часі й кохання всього його життя. Написано надзвичайно винахідливо, вишукано кмітливо та з любов’ю, «Дружина мандрівника в часі» виблискує і безстрашно досліджує ніжне переплетіння любові й часу. Цей роман — щось надзвичайне.

Енн Урсу, автор «Зникнення Джеймса» і «Розлито у Кларенсі»

Історія піднесеного кохання, освітлена десятками тонко підмічених деталей і сцен, що спритно ковзають довкола величезної загадки у самому серці книги… Залишає читача з відчуттям яскравості та дивацтва життя.

Паблішерз Віклі (Обрані рецензії)

Вигадливо переплетено… Надзвичайно творчо.

Кіркус Рев’юз

Переконливо… Майстерно написаний роман, у якому поєднані неповторні персонажі та їх щирі емоції, що грають у «класики» з часом і які можна інтерпретувати на багатьох рівнях.

Лайбрарі Джорнал (Обрані рецензії)

Час на годиннику — наш банківський менеджер, збирач податків, поліцейський інспектор; цей внут­рішній час — наша дружина.

Кохання після кохання

І час прийде,

коли з натхненням

свій прихід ти привітаєш

в твоїх дверях, у твоїм люстрі,

Собі всміхнешся ти привітно

і скажеш: «Сядь. Поїж».

Й полюбиш знов незнаного себе.

Дай хліб, вино і поверни

своє серце собі, чужинцю, що любить

і знає тебе все життя,

ким задля інших знехтував ти.

Звільни поличку від листів кохання,

від знімків, від записок відчаю,

себе очисти від дзеркал.

Сядь. Святкуй життя.

Дерек Волкотт

Для Елізабет Гілман Тамандл

(20 травня 1915 року — 18 грудня 1986 року)

і Норберта Чарлза Талмандла

Пролог

Клер: Важко, коли тебе лишають. Чекаю Генрі, не знаючи, де він, тривожачись, чи з ним усе гаразд. Важко бути тим, хто зостається.

Постійно чимось займаю себе. Так час минає швидше.

Самотньою лягаю спати й самотньою прокидаюся. Ходжу на прогулянки. Працюю до знемоги. Спостерігаю, як вітер грає зі сміттям, що всю зиму пролежало під снігом. Усе здається таким простим, поки про це не замислишся. Чому любов міцніє у розлуці?

Колись давно чоловіки йшли в море, а жінки чекали їх, стоячи біля самої води і виглядаючи крихітне суденце на обрії. Тепер я чекаю Генрі. Він зникає, сам того не бажаючи, без попередження. Я чекаю його. Кожна мить очікування здається мені роком, вічністю. Кожна мить така ж повільна й прозора, неначе скло. Крізь кожну мить бачу ряд нескінченних митей очікування. Чому він пішов туди, куди я за ним піти не зможу?

Генрі: Як це відбувається? Як це відбувається?

Інколи наче на хвильку відволікся. Потім, здригнувшись, розумієш, що книжка, яку тримав у руках, червона картата бавовняна сорочка з білими ґудзиками, улюблені чорні джинси, брунатні шкарпетки, на п’яті однієї з яких ось-ось з’явиться дірка, вітальня, чайник, що от-от закипить на кухні, — усе це зникло. Стоїш у чому мати народила, по кісточки у крижаній воді в рівчаку обабіч

невідомої сільської дороги. Чекаєш хвилинку, сподіваючись, що, можливо, просто кліпнеш і знову повернешся до своєї книжки у власній квартирі, et cetera1. Через хвилин п’ять прокльонів, тремтіння та щирих сподівань, що заразпросто зникнеш, починаєш плентатися в будь-якому напрямку й зрештою доходиш до сільського будинку, де маєш можливість або щось вкрасти, або пояснити ситуацію. Іноді крадіжка доводить до в’язниці, але пояснення більш утомливе, забирає багато часу й, у будь-якому разі, змушує брехати. Зрештою, тебе іноді тягнуть у ту ж в’язницю, тому яка, до дідька, різниця.

Часом відчуваєш, наче занадто швидко встав, навіть якщо лежиш напівсонний у ліжку. Чуєш, як кров пульсує в голові, відчуваєш запаморочення і мовби кудись падаєш. Руки й ноги поколюють, а потім узагалі мовби зникають. Тебе знов не туди понесло. Усе займає лише мить, якраз достатньо часу, щоби спробувати затриматися, поборсатися (можливо, пошкодивши себе чи щось цінне). Відтак різко падаєш у коридорі, застеленому килимовим покриттям кольору молодої трави, в мотелі № 6 у Афінах, штат Огайо, о 4:16 ранку в понеділок, шостого серпня 1981 року і гепаєшся головою об чиїсь двері. У результаті мешканка номера — така собі міс Тіна Шульман з Філадельфії — відчиняє двері й волає, бо, бач, до її ніг упав непритомний голий чоловік з обідраним об килим тілом. Прокидаєшся в окружній лікарні від шуму за дверима, де сидить поліцейський і слухає гру «Філліз» на тріскучому транзисторі. На щастя, ще раз непритомнієш і знову прокидаєшся через кілька годин у власному ліжку, а над тобою схилилась схвильована дружина.

Іноді відчуваєш ейфорію. Усе таке піднесене, мовби світиться, але раптом тебе дуже нудить, і ти зникаєш. Вибльовуєш усе на якісь квіти за містом, або на тенісні туфлі твого батька, чи на підлогу власної ванної кімнати трьома днями раніше, чи на дерев’яний тротуар в Оук-Парку, штат Іллінойс, приблизно в 1903 році, або на тенісний корт прекрасного осіннього дня десь у п’ятдесятих, чи на власні босі ноги в різний час у різних місцях.

Як це відбувається?

Так само як в одному з тих снів, коли раптом розумієш, що мусиш пройти тест, до якого не готувався, а ти взагалі не одягнутий. І залишив гаманець удома. Коли я там, у якомусь часі, то здаюся собі дзеркальним відображенням, перетворююсь на власну копію, доведену до відчаю. Стаю злодієм, волоцюгою, твариною, що біжить і ховається. Лякаю бабусь і дивую дітей. Я — фокус, ілюзія найвищого ґатунку, це настільки неймовірно, що я насправді існую.

Чи є якась логіка, якесь правило в усіх цих поверненнях і зникненнях, у всіх цих переміщеннях? Чи існує спосіб залишатися на місці, охопивши теперішнє кожною клітиною тіла? Не знаю. Підказки є, як і в будь-якій хворобі, — симптоми та ймовірні сценарії розвитку. Виснаження, гучні звуки, стрес, різке зривання з місця, спалах світла — будь-що з переліченого може спричинити переміщення. Але: я можу читати недільний випуск «Таймс», тримати в руці горнятко кави, а поруч, на нашому ліжку дрімає Клер, і раптом опиняюсь у 1976 році, спостерігаю за собою, тринадцятирічним хлопчиськом, що стриже газон у бабусі й дідуся. Деякі з цих епізодів тривають якусь мить, наче слухаєш радіо в автомобілі, але виникають проблеми з сигналом. Опиняюсь у натовпі, на публіці чи на зборищі. Так само часто опиняюся наодинці: у полі, в будинку, в авто­мобілі, на пляжі, в школі посеред ночі. Боюся опинитися в тюремній камері, у переповненому ліфті, посеред шосе. Я з’являюся з нізвідки, голий. Як можна це пояснити? Ніколи не міг прихопити щось зі собою. Ні одежі, ні грошей, ні документів. Більшу частину моїх «мандрів» проводжу, роздобуваючи одяг і намагаючись заховатися. На щастя, не ношу окулярів.

Яка іронія. Усі мої задоволення — домашні: розкіш м’якого крісла, спокійна втіха сімейного затишку. Все, що мені потрібно, — прості радощі. Детективний роман на ніч, запах довгого золотисто-рудого волосся Клер, ще вогкого після душу, листівка від одного з друзів, що зараз у відпустці, вершки, які розчинились у каві, м’якість шкіри під грудьми Клер, симетрія сумок з продуктами, що лежать на кухонному столі й чекають, коли їх розпакують. Люблю блукати поміж бібліотечних стелажів після того, як начальство пішло додому, злегка торкаючись корінців книжок. Такі речі наповнюють мене тугою, коли примхою Часу мене переносить у інше місце.

І Клер, завжди Клер. Уранішня, сонна Клер з прим’ятим обличчям. Клер, що занурює руки у чан, де готується паперова маса, коли вона піднімає його й струшує, щоб з’єд­нати волокна. Клер, що читає, а її волосся звисає над спинкою стільця, Клер, що втирає бальзам у свої потріскані червоні руки перед сном. Низький голос Клер часто лунає у моїй голові.

Ненавиджу бути там, де її нема, коли її нема. І все ж завжди йду, а вона не може піти за мною.

Частина 1. Людина поза часом

О ні, не щастя заради —

то передчасний набуток швидкої утрати —

Тільки ж земне існування важить багато й воно

все зникоме, не може без нас і предивне

починається з нас, що зникомі найбільше.

На жаль, під інше склепіння

хіба що беруть із собою? Ані вміння дивитись,

ледве-ледве набуте, ні те, що чинилося в світі —

анічого. Отож, тільки біль. І тягар існування,

довгий досвід любові. Отож, тільки крик

невимовного.

Райнер Марія Рільке.

З «Дев’ятої дунайської елегії»2

Перше побачення, частина перша

Клер: У бібліотеці холодно, пахне очищувачем для килимів, хоча довкола бачу лише мармур. Заповнюю картку відвідувача: «Клер Ебшир, 11:15 26/10/1991, спеціалізований читальний зал». Мені ще не доводилось бувати в науковій бібліотеці Ньюбері, і тепер, пройшовши крізь темний зловісний вхід, я у захваті. У мене відчуття, що бібліотека — наче велика коробка, наповнена різдвяними книгами, з тих, які бачиш різдвяного ранку. У майже безшумному ліфті затемнене світло. Виходжу на третьому поверсі та заповнюю заявку на отримання читацького квитка, відтак піднімаюся у спеціалізований читальний зал. Мої підбори вистукують по дерев’яній долівці. У залі тихо й багатолюдно. Масивні важкі столи зі стосами книжок оточені читачами. Чиказьке осіннє ранкове світло проникає крізь високі вікна. Підходжу до столу й беру кілька листків читацької вимоги. Пишу доповідь з історії мистецтва. Тема дослідження — Чосер, виданий у «Келмскот-прес»3. Шукаю книжку й заповнюю листок читацької вимоги. Але хочу також прочитати про виготовлення паперу у Келмскоті. Не можу розібратись у каталозі, тож повертаюсь до столу й прошу допомоги. Коли пояснюю жінці, що саме намагаюсь знайти, вона звертає погляд на когось, хто саме проходить за моєю спиною.

— Можливо, містер Детембл зможе допомогти вам, — каже вона.

Повертаюся, готуючись усе заново пояснювати, й опиняюся віч-на-віч з Генрі.

Мені бракує слів. Це Генрі — спокійний, одягнений, молодший, аніж бачила його раніше. Генрі працює в бібліотеці Ньюбері, й цієї миті стоїть переді мною. Тут і зараз. Радію. Генрі терпляче дивиться на мене, невиразно, але ввічливо.

— Я можу вам чимось допомогти? — запитує він.

— Генрі! — Ледве стримуюсь, аби не кинутися на нього. Очевидно, раніше він ніколи мене не бачив.

— Ми знайомі? Пробачте, я не… — Генрі озирається, турбуючись, що ми привертаємо увагу читачів чи співробітників, копирсається в пам’яті, й усвідомлює, що у майбутньому він уже зустрічав цю променисто щасливу дівчину, котра стоїть перед ним. Востаннє, коли я його бачила, він смоктав пальці моїх ніг на галявині.

Намагаюсь пояснити.

— Я Клер Ебшир. Я знала тебе, коли була маленькою дівчинкою…

Почуваюсь розгубленою, бо закохана у чоловіка, який стоїть переді мною і взагалі мене не пам’ятає. Для нього все ще в майбутньому. Мені хочеться розсміятися від того, настільки все це дивно. На мене накочуються спогади років знайомства з Генрі, у той час як він дивиться на мене з подивом та острахом. Генрі, одягнений у старі рибальські штани мого батька, терпляче перевіряє мої знання таблиці множення, французьких дієслів, столиці усіх штатів; Генрі, що сміється над незвичним обідом, який я, семирічна, принесла у долину; Генрі, одягнений у смокінг, тремтливими руками намагається розстібнути запонки на своїй сорочці у день мого вісімнадцятиріччя. Він тут! Зараз!

— Може, вип’ємо кави чи повечеряємо разом?..

Звісно, він мусить погодитися, це ж Генрі, який любить мене в минулому й майбутньому, мусить любити мене тепер у якомусь слабкому відлунні іншого часу. На моє превелике полегшення, він таки згоджується. Ми домовляємося зустрітися сьогодні ввечері в сусідньому тайському ресторані, увесь час перебуваючи під здивованим по­глядом жінки за столом. Йду, забуваючи про Келмскот і Чосера, пливу мармуровими сходами вестибюля. Відтак опиняюсь на вулиці, під жовтневим чиказьким сонцем; біжу парком, розлякуючи собачок та білочок криками радості.

Генрі: Звичайний жовтневий день, сонячний і свіжий. Працюю в невеликій кімнатці без вікон і з регулятором вологості на четвертому поверсі в Ньюбері; вношу до каталогу колекцію праць з мармуровими листками, що нам недавно подарували. Аркуші красиві, однак вести каталогізацію нецікаво, мені нудно і шкода себе. Насправді почуваюся настільки старим, наскільки лише може бути двадцятивосьмирічний чоловік після того, як півночі пив горілку, переплачуючи за неї і намагаючись, хоча й безуспішно, повернути прихильність Інґрід Кармайкл. Ми гаркалися весь вечір, а тепер навіть не можу пригадати чому. У голові гупає. Мені потрібна кава. Залишивши працю в стані керованого хаосу, йду з кабінету, повз стіл замовлень у читальному залі. Мене зупиняє голос Ізабелли: «Можливо, містерДетембл зможе допомогти вам». Вона хотіла сказати: «Генрі, пройдо, куди це ти прокрадаєшся?»

І ця дивовижно красива, висока струнка дівчина з бурштиновим волоссям обертається й дивиться на мене, наче я — Ісус, що явився їй. Мій шлунок стиснувся. Очевидно, вона мене знає, а я її — ні. Господь знає, що я сказав, зробив, чи обіцяв цьому світлому створінню, тому змушений по-бібліотекарськи запитати:

— Чи можу я вам чимось допомогти?

— Генрі! — емоційно видихає дівчина, чим переконує мене в тому, що колись ми разом пережили щось дивовижне. Все стає лише гірше, оскільки я нічого про неї не знаю, навіть її імені.

— Ми зустрічалися? — запитую.

Ізабель дивиться на мене, наче говорить: «Ну ти і йолоп». Але дівчина відказує:

— Я Клер Ебшир. Я знала тебе, коли була маленькою дівчинкою.

Вона запрошує мене сьогодні на вечерю. Приголомшений, приймаю запрошення. Вона сяє від радості, хоча я неголений, з похмілля і не в найкращій формі. Домовляє­мося зустрітися ввечері в «Б’ю Тай». Упевнившись, що я прийду, Клер вилітає з читального залу. Оторопілий, стою в ліфті й починаю усвідомлювати, що щасливий виграшний лотерейний квиток із мого майбутнього якимось чином знайшов мене тут, у теперішньому. Починаю сміятися. Перетинаю вестибюль і, несучись сходами вниз, на вулицю, помічаю Клер, що біжить парком Вашингтон-сквер, підстрибуючи і щось вигукуючи від радості. Не знаю, чому, ледь стримую сльози.

Генрі: О шостій вечора мчу додому з роботи й намагаюся привести себе до ладу. Домом у ці дні мені слугує невеличка, але шалено дорога квартира-студія в Північному Дірборні; постійно чимось гепаюся об незручні стіни, стільниці та меблі.

Крок перший: відімкнути сімнадцять замків на вхідних дверях, кинутися у вітальню-і-одночасно-спальню й скинути з себе одяг. Крок другий: сполоснутися в душі та поголитися. Крок третій: безнадійно оглянути надра мого гардеробу й поступово усвідомити, що чистого одягу взагалі немає. Знаходжу одну білу сорочку в сумці, яку забрав з хімчистки. Вирішую надягнути чорний костюм, модельні чоловічі туфлі та блідо-блакитну краватку. Крок четвертий: нап’ясти все це на себе і зрозуміти, що я схожий на агента ФБР. Крок п’ятий: роздивитися довкіл та усвідомити, що у квартирі безлад. Вирішую не запрошувати Клер до себе сьогодні, навіть якщо це стане можливим. Крок шостий: у ванній подивитися в дзеркало на повний зріст і побачити незграбного високого десятирічного двійника Еґона Шиле4з диким поглядом, у чистій сорочці й костюмі директора похоронного бюро. Цікаво, у якому вбранні ця жінка мене бачила, оскільки ж я, очевидно, не приходив із мого майбутнього в її минуле у власному одязі. Вона сказала, що була маленькою дівчинкою? У голові минає безліч запитань без відповідей. На хвилину зупиняюся й дихаю на повні груди. Гаразд. Хапаю гаманець і ключі, зрештою виходжу: замикаю тридцять сім замків, спускаюся розхитаним невеличким ліфтом. Купую троянди для Клер у магазинчику в холі, за рекордний час проходжу два квартали до ресторану, та все одно запізнююся на п’ять хвилин. Клер уже сидить на диванчику, і коли бачить мене, то, здається, їй легшає на душі. Вона махає мені рукою, як на параді.

— Привіт, — кажу.

На Клер вишневе оксамитове плаття і перли. Вона нагадує одну з картин Ботічеллі у манері виконання ДжонаҐрема5: величезні сірі очі, довгий ніс, крихітні делікатні вуста, як у гейші. У неї довге руде волосся, яке вкриває плечі й сягає середини спини. Клер настільки бліда, що у світлі свічок здається восковою фігуркою. Простягаю їй троянди.

— Тобі.

— Спасибі, — говорить Клер, на диво задоволена. Глянувши на мене, вона розуміє, що мене збентежила її реакція. — Ти ніколи не дарував мені квітів.

Умощуюсь на диванчик навпроти неї. Зачарований. Ця жінка знає мене; це не якесь швидкоплинне знайомство з моїх майбутніх поневірянь. З’являється офіціант і пропонує нам меню.

— Розкажи мені, — допитуюсь.

— Про що?

— Про все. Маю на увазі, чи розумієш ти, чому я тебе не знаю? Мені так прикро…

— Та ні, не варто… Тобто я знаю… чому воно так.

Клер стишує голос.

— Це тому, що для тебе нічого з цього ще не сталося, ну а я знаю тебе протягом тривалого часу.

— Як довго?

— Близько чотирнадцяти років. Уперше я побачила тебе, коли мені було шість.

— Боже, ти часто мене бачила чи лише кілька разів?

— Коли востаннє я тебе бачила, ти попросив принести зі собою це, коли ми знову зустрінемося. — Клер показує мені дитячий блідо-блакитний щоденник, — тому, — вона простягає його мені, — тримай.

Розгортаю його в місці, закладеному шматком газети. На сторінці, у верхньому правому кутку якої намальовані два цуценятка кокер-спанієля, є список дат. Вони починаються з двадцять третього вересня 1977 року і закінчуються двадцять четвертим травня 1989 року. Рахую. Сто п’ятдесят дві дати, дуже старанно написані синьою кульковою ручкою, здебільшого каліграфічним дитячим почерком на шістнадцяти маленьких блакитних сторінках із цуциками.

— Це ти складала список? Усе це точно?

— Насправді, це ти надиктував мені. Кілька років тому ти сказав мені, що завчив напам’ять дати з цього списку. Тому я не знаю, як саме це працює; тобто це нагадує стрічку Мебіуса. Але дати точні. З їхньою допомогою я знала, коли спускатися в долину, щоб зустрітися з тобою.

Знову підходить офіціант, і ми замовляємо страви: том-ха-кай6 для мене та массамен-карі7 для Клер. Офіціант приносить чай, наливаю нам по горнятку.

— Що таке «долина»? — Мало не підстрибую від хвилювання. Досі ще не стрічав нікого з мого майбутнього, тим паче роботу Боттічеллі, яка мене зустрічала сто п’ят­десят два рази.

— Долина — це частина земельної ділянки моїх батьків у Мічиґані. З одного боку там ліс, а з протилежного — наш будинок. Десь посередині є галявина близько десяти футів у діаметрі, а на ній — велика каменюка. Якщо ти на галявині, в будинку тебе ніхто не побачить, бо довкола земля піднята, а галявина — у заглибині. Раніше я там гралася, бо любила бути на самоті, думала, ніхто не знає, що я там. Якось, — тоді я навчалась у першому класі, — прийшла зі школи додому й пішла на галявину, а там був ти.

— У чому мати народила і, ймовірно, блював.

— Насправді, ти видавався досить стриманим. Пам’я­таю, назвав мене на ім’я, і ще пам’ятаю, як ти дуже ефектно зник. Зважаючи на минуле, стає очевидним, що ти й раніше там бував. Думаю, що вперше ти побував там у 1981 році. Мені було десять. Ти не припиняв повторювати: «Боже мій» і витріщався на мене. До того ж ти, здавалося, нервував через свою наготу. А на той час я уже ніби звиклася, що старший голий чоловік магічним чином з’являється з майбутнього і вимагає одяг, — усміхається Клер. — І їжу.

— Що смішного?

— За ті роки я готувала тобі досить дивні страви. Бутер­броди з арахісовим маслом та анчоусами. Крекери «Рітц» з паштетом і буряком. З одного боку, я хотіла побачити, чи є щось, чого б ти не їв, а з іншого, намагалася справити на тебе враження своєю кулінарною майстерністю.

— Скільки мені було років?

— Гадаю, найстаршим я бачила тебе у сорок з хвостиком. А щодо наймолодшого — я не впевнена. Може, близько тридцяти? А скільки тобі тепер?

— Двадцять вісім.

— Зараз ти видаєшся мені таким молодим. Останніх кілька років тобі було трохи за сорок, і, здавалося, життя тебе не жаліло… Важко сказати. Коли ти маленька, усі дорослі здаються великими та старими.

— То що ж ми робили? У долині? Ми були там багато часу.

Клер усміхається.

— Багато чого робили. Це залежало від мого віку, а також від погоди. Часто ти допомагав мені з домашнім завданням. Ми грали в ігри. Та в основному розмовляли. Маленькою я думала, що ти ангел. Розпитувала тебе про Бога. У підлітковому віці намагалася змусити тебе кохатися зі мною, ти не погоджувався, і, звичайно, я прагнула цього ще більше. Думаю, так чи інакше, ти боявся сексуально мене розбестити. В якомусь сенсі ти нагадував дбайливого батька.

— Ого. Можливо, це хороша новина, але чомусь цієї миті я не хочу, щоб мене сприймали, мов батька. — Наші очі зустрічаються. Ми обоє усміхаємося, ми ж змовники. — А як щодо зими? Зими у Мічиґані суворі.

— Я нишком проводила тебе до нашого підвалу; в будинку величезний підвал із кількома кімнатами. Одна з них — комірчина, за стіною якої є котел. Ми називаємо її читальною залою, тому що там зберігаються всі непотрібні старі книги й журнали. Якось, коли ти сидів там, у нас була хуртовина, ніхто не ходив до школи чи на роботу, і я думала, з’їду з глузду, поки дістану тобі їжу, — в будинку було не так багато продуктів. Ета саме мала йти до магазину, коли розлютувалася буря. Ти застряг там на три дні: читав старі випуски «Рідерз дайджест» і жив на сардинах і локшині з пакетиків.

— Звучить пікантно. З нетерпінням цього чекатиму. — Нам приносять їжу. — Ти колись вчилася готувати?

— Ні, не скажу, що вмію готувати. Нел і Ета завжди гнівалися, коли я намагалася щось приготувати на їхній кухні, хіба що могла взяти собі кока-колу. А відтоді, як переїхала в Чикаґо, мені немає для кого готувати, тому нема стимулу це робити. Здебільшого я надто зайнята навчанням і усім таким, тому харчуюсь я тут. — Клер пробує карі. — Смачно.

— Нел і Ета, хто вони?

— Нел — наша кухарка, — усміхається Клер. — Нел — як кордон блю8, що потрапив у Детройт; неначе Арета Франклін,9 втілена в Джулію Чайлд10. Ета — наша економка й просто незамінна людина. Насправді, вона нам майже як мама; я про те, що моя мама… Ета просто зав­жди поруч, вона німка, сувора, але з нею затишно. А моя мама десь витає у хмарах, розумієш про що я?

Киваю з повним ротом супу.

— О, ще є Пітер, — додає Клер. — Пітер — садівник.

— Ого. Твоя сім’я має слуг. Здається, ти іншого пера пташка. Я… уже стрічав когось із твоєї сім’ї?

— Ти познайомився з моєю бабусею Міґрем якраз ­перед її смертю. Вона — єдина людина, якій я розпо­відала про тебе. До того часу вона майже втратила зір. Вона знала, що ми планували побратися, і хотіла зустрі­тися з тобою.

Полишаю їжу й дивлюся на Клер. Вона теж дивиться на мене, незворушно, по-ангельськи спокійно, невимушено.

— Ми збираємося одружитися?

— Гадаю, так, — відповідає вона. — Ти роками роз­повідав мені, що, звідки б ти не приходив, там ти одружений зі мною.

Занадто. Це вже занадто. Заплющую очі й змушую себе ні про що не думати. Зовсім не хочу втратити над собою контролю в цю мить.

— Генрі? Генрі, з тобою все гаразд? — Відчуваю, як Клер сідає на диванчик поруч зі мною. Розплющую очі, вона міцно стискає мої руки своїми. Дивлюся на її руки: вони спрацьовані, грубі й потріскані. — Генрі, пробач, я не можу звикнути до цього. Все зовсім навпаки. Я про те, що все життя ти був тим, хто знав геть усе, і я начебто забула, що сьогодні, можливо, мені варто не поспішати. — Вона всміхається. — Насправді, останнім, що ти сказав мені перед тим як піти, було: «Зглянься наді мною, Клер». Ти сказав це так, що тепер я припускаю: ти цитував мене.

Клер і далі тримає мої руки. Вона дивиться на мене із захватом, з любов’ю. Я надзвичайно вражений.

— Клер?

— Так?

— Може, пригальмуємо? Вдамо, що це звичайне перше побачення двох нормальних людей?

— Добре. — Клер встає і повертається на своє місце по інший бік столу. Вона сидить невимушено і намагається не усміхатися.

— Е-е, гаразд. Ну… Клер, може, розкажи мені про себе. Хобі? Домашні улюбленці? Незвичайні сексуальні вподобання?

— Сам дізнавайся.

— Гаразд. Подивимося… Де ти вчишся? Що вивчаєш?

— У художньому коледжі при інституті мистецтв. Займаюсь скульптурою, саме почала вивчати виготовлення паперу.

— Круто. Що у тебе за проект?

Здається, вперше за вечір Клер почувається незручно.

— Він… великий, і про… птахів.

Вона дивиться на стіл, тоді робить ковток чаю.

— Птахів?

— Насправді мова про… тугу.

Вона й досі не дивиться на мене, тому змінюю тему.

— Розкажи більше про свою сім’ю.

— Гаразд. — Розслабившись, Клер усміхається. — Ну… моя сім’я живе в штаті Мічиґан, у маленькому містечку Саут-Гейвен, на березі озера. Фактично наш будинок — за межами міста. Спершу він належав батькам моєї матері, моєму дідусю та бабусі Міґрем. Дідусь помер ще до мого народження, а бабуся жила з нами до самої смерті. Мені тоді було сімнадцять. Дідусь був юристом, тато теж юрист. Тато зустрів маму, коли прийшов до дідуся на роботу.

— Отже, він одружився з дочкою боса.

— Так. Насправді, іноді я замислююсь: а чи не одружився він із будинком боса? Моя мама — єдина дитина в сім’ї, а будинок — надзвичайний; його згадують у багатьох книгах про рух «Мистецтво та ремесла»11.

— Як він називається? Хто його побудував?

— Він називається «Мідовларк-гауз». А побудував його в 1896 році Пітер Вінз.

— Нічого собі! Я бачив його на світлинах. Його збудували для когось із сім’ї Гендерсонів, так?

— Так. Це був весільний подарунок для Мері Гендерсон і Дітера Бескомба. Через два роки після в’їзду в будинок вони розлучились і продали його.

— Будинок вищого ґатунку.

— Як і моя сім’я. Вони на ньому схиблені.

— Братів та сестер маєш?

— Марку двадцять два, закінчує курс введення у правознавство в Гарварді. Алісії сімнадцять, випускниця школи. Вона віолончелістка.

Я помітив прихильність до сестри та якусь байдужість до брата.

— Ти не надто любиш брата?

— Марк подібний до батька. Обидва люблять перемагати, повчати, поки не скоришся.

— Знаєш, я завжди заздрю людям, які мають братів і сестер, навіть якщо вони їх аж настільки недолюблюють.

— Ти єдина дитина в сім’ї?

— Так. Я думав, ти знаєш про мене все?

— Насправді я знаю все і нічого. Знаю, який ти без одягу, але до цього полудня я не знала твого прізвища. Знаю, що ти жив у Чикаґо, але нічого не знаю про твою сім’ю, крім того, що твоя мама померла в автокатастрофі, коли тобі було шість. Знаю, що тобі багато відомо про мистецтво і ти вільно розмовляєш французькою та німецькою, втім, поняття не мала, що ти бібліотекар. Ти зробив усе, щоби я не могла знайти тебе у теперішньому. Ти сказав, що це станеться тоді, коли належить. І ось ми тут.

— Так, ми тут, — погоджуюсь. — Моя сім’я не з вищих прошарків суспільства, вони музиканти. Мій батько — Річард Детембл, а мама — Аннет Лін Робінсон.

— Ого, та сама співачка!

— Так. А він скрипаль. Грає у Чиказькому симфонічному оркестрі. Але він так і не досягнув такого успіху, як мама. Шкода, бо батько дивовижний скрипаль. Після маминої смерті він просто застиг на місці.

Приносять рахунок. Ми майже не їли, але принаймні тепер їжа мене не цікавить. Клер береться за сумочку, та я хитаю головою. Я оплачую; ми лишаємо ресторан і виходимо на Кларк-стрит у прекрасну осінню ніч. Клер надяг­ла якусь вишукану блакитну в’язану річ та хутряний шарф; я забув узяти пальто, тому тремчу від холоду.

— Де ти живеш? — запитує Клер.

Ого.

— Я живу за два квартали звідси, але квартира дуже тісна і зараз там безлад. А ти?

— Расков Вілидж, на Гойн-авеню. Але маю сусідку по кімнаті.

— Якщо йдемо до мене, ти повинна заплющити очі й порахувати до тисячі. Можливо, твоя сусідка зовсім недопитлива і глуха?

— Не з моїм щастям. Я ніколи нікого не приводжу. Шаріс накинеться на тебе і пхатиме під нігті бамбукові тріски, допоки не зізнаєшся.

— Горю бажанням, щоб мене катував хтось з іменем Шаріс, але бачу, ти не розділяєш моїх захоплень. То ходімо в мої хороми. — Ми йдемо на північ уздовж Кларк-стрит. Звертаю в «Лікеро-горілчані вироби на Кларк-стрит» за пляшкою вина. Виходжу звідти, а Клер здивовано:

— Я гадала, тобі не можна пити?

— Не можна?

— Лікар Кендрік дуже суворий щодо цього.

— Хто це?

Ми йдемо повільно — на Клер непрактичні туфлі.

— Він твій лікар, великий фахівець з часових розладів.

— Поясни.

— Я небагато знаю. Лікар Девід Кендрік — молекулярний генетик, який виявив… виявить причину переміщення людей у часі. Це генетичне, він виявить це в 2006 році. — Вона зітхає. — Припускаю, що ще занадто рано. Ти якось сказав мені, що через десять років людей, що подорожують у часі, стане набагато більше.

— Ніколи не чув, щоб у когось ще був такий… розлад.

— Думаю, навіть якщо ти просто зараз розшукаєш лікаря Кендріка, він не зможе тобі допомогти. І ми ніколи не зустрілися б, якби він зміг.

— Давай не думатимемо про це. — Ми в моєму вестибюлі. Клер заходить у тісний ліфт переді мною. Зачиняю двері й натискаю на цифру одинадцять. Від Клер пахне старою тканиною, милом, потом і хутром. Я глибоко вдихаю. Прибувши на мій поверх, ліфт брязкає. Ми вибираємося з нього і йдемо вузьким коридором. В’язкою ключів відмикаю усі сто сім замків і злегка прочиняю двері.

— За час нашої вечері тут стало ще гірше. Мушу затулити тобі очі. — Клер хихикає, коли я ставлю на долівку вино й знімаю краватку. Зав’язую їй очі й роблю тісний вузол на потилиці. Відчиняю двері, веду її у квартиру й саджу на крісло. — Добре, починай відлік.

Клер рахує. Швидко підбираю з підлоги спідню білизну та шкарпетки, збираю ложки та кавові горнята з різних горизонтальних поверхонь і скидаю їх у кухонний мийник. Коли вона каже: «Дев’ятсот шістдесят сім», знімаю пов’яз­ку з її очей. Я вже згорнув ліжко в диван й сідаю на нього.

— Вино? Музику? Свічки?

— Так, будь ласка.

Підводжусь і запалюю свічки. Потім вимикаю верхнє світло, в кімнаті починають танцювати вогники, й усе здається кращим. Ставлю троянди у воду, знаходжу коркотяг, відкорковую пляшку й наливаю нам по келиху вина. Поміркувавши, ставлю диск, де мама співає романси Шуберта й притишую музику.

Моя квартира — це диван, крісло та близько чотирьох тисяч книжок.

— Як мило, — каже Клер.

Вона підводиться і пересідає на диван. Сідаю поруч. Настає мить затишшя, коли ми просто сидимо й дивимося одне на одного. Сяйво від свічок виграє на волоссі Клер. Вона протягує руку й торкається моєї щоки.

— Так приємно тебе бачити. Я була такою самотньою.

Пригортаю її до себе. Ми цілуємося. Це дуже… жаданий поцілунок, поцілунок, народжений у тривалій близькості, і мені цікаво, чим саме ми з Клер займались у тій долині, втім, відганяю цю думку. Наші вуста роз’єднуються; як правило, в такі миті я продумую, як пробратися крізь цілі фортеці одягу, але замість цього відкидаюся назад і розтягуюся на дивані, тягнучи Клер зі собою, ухопивши її попід руки. Її оксамитове плаття ковзке, і Клер, мов оксамитовий вугор, прослизає у простір між моїм тілом і спинкою дивана. Вона лежить обличчям до мене, а я притиснутий бильцем дивана. Крізь тонку тканину відчуваю, як усе її тіло тисне на моє. Частина мене вмирає від бажання заскочити на Клер, облизати її там і зануритися в неї, але я дуже втомлений і ошелешений.

— Бідний Генрі.

— Чому це «бідний Генрі»? Мене переповнює щастя!

І це правда.

— Я приголомшила тебе усіма цими несподіванками, наче кам’яними брилами.

Клер перекидає через мене ногу і сідає зверху якраз на мій член. Моя увага одразу ж зосереджується на цьому.

— Не рухайся, — благаю.

— Гаразд. Вечір стає усе цікавішим. Тобто знання — це сила, і все таке. І ще, мені завжди було надзвичайно цікаво дізнатися, де ти живеш, що надягаєш, чим заробляєш на прожиття.

— Voilá. — Просуваю руки під її сукню аж до стегон. На ній панчохи і підв’язки. Такі дівчата мені подобаються. — Клер?

— Oui12.

— Знаєш, якось незручно проковтнути усе відразу. Маю на увазі, трохи почекати не завадить.

Клер зніяковіла.

— Пробач! Але, знаєш, я вже багато років чекаю. Це ж не торт… з’їв — і його немає.

— А ти хочеш той самий торт з’їсти двічі?

— Це мій девіз.

Вона посміхається ледь помітною злою посмішкою та починає ковзати по мені своїми стегнами. Тепер у мене ерекція, така сильна, що мене б і без дозволу батьків пустили на найстрашніші американські гірки.

— А ти частенько домагаєшся свого, так?

— Завжди. Я жахлива людина. Хоча, ти був здебільшого непробивним до моїх облесливих витівок. Я надзвичайно страждала, вивчаючи під твоїм керівництвом лише французькі дієслова та гру в шашки.

— Мене втішив той факт, що у майбутньому принаймні матиму хоч якусь зброю для приборкання. Ти робиш це зі всіма хлопцями?

Клер ображається; не можу сказати, наскільки щиро.

— Навіть на гадці не мала робити це з іншими. Які брудні у тебе думки! — Вона розстібає мою сорочку. — Боже, ти такий… молодий.

Вона міцно затискає мої соски. До біса доброчесність! Я зрозумів, як розстібнути її сукню.

Клер: Прокидаюся і не знаю, де я. Незнайома стеля. Віддалений шум автівок. Книжкові полиці. Блакитне крісло, на якому валяється моя оксамитова сукня, а на ній — чоловіча краватка. Раптом згадую. Повертаю голову, а там — Генрі. Усе так просто, мовби прокидаюся тут усе своє життя. Він спить у забутті, дивно викручений, наче його водою викинуло на берег: одна рука прикриває очі, щоб приглушити вранішнє світло, його довге чорне волосся розкидане на подушці. Так просто. Ми разом. Тут і зараз, нарешті.

Обережно встаю з ліжка, що слугує Генрі диваном. Коли підводжусь, скриплять пружини. Між ліжком і книжковими полицями місця небагато, тому повільно просуваюсь у коридор. Ванна кімната малесенька. Почуваюся Алісою з Країни Чудес, яка виросла такою величезною, що висовує руку у вікно, щоб повернутися. Від невеличкого декорованого радіатора лине тепло. Йду в туалет, затим умиваю руки й обличчя. Відтак помічаю дві зубні щітки в білій порцеляновій склянці.

Відкриваю аптечку. На верхній полиці — бритви, крем для гоління, ополіскувач для рота, тайленол, крем після гоління, блакитна мармурова кулька, зубочистки, дезодорант. На нижній — лосьйон для рук, тампони, футляр з вагінальним ковпачком, дезодорант, помада, флакон полівітамінів, тюбик сперміциду; темно-червона помада.

От я стою, тримаю в руці помаду й мені стає трохи недобре. Цікаво, яка вона, як її звати. Цікаво, скільки часу вони стрічаються. Думаю, досить довго. Кладу помаду на місце, зачиняю аптечку. У дзеркалі бачу себе, бліду, з розкуйовдженим волоссям.Нехай, ким би ти не була, тепер тут я. Може, ти й минуле Генрі, але я — його майбутнє. Всміхаюся собі. Відображення з дзеркала скорчило мені гримасу. Позичаю білий махровий халат Генрі, що висить на дверному гачку ванної. Під ним — блідо-блакитний шовковий халат. Без жодної явної причини у його халаті почуваюся краще.

Повертаюся у вітальню, Генрі досі спить. Беру свій годинник з підвіконня і бачу, що нині о пів на сьому. Я надто стривожена, щоб повернутися в ліжко. Йду на кухоньку в пошуках кави. Робоча поверхня кухні та плита вкриті купами тарілок, стосами журналів та іншої друкованої продукції. У мийнику навіть шкарпетка лежить. Розумію, що вчора ввечері Генрі просто стягнув усе скопом на кухню. А я завжди вважала Генрі дуже акуратним. Тепер стає очевидним, що він належить до тих, які педантичні щодо своєї зовнішності, але таємно недбалі щодо всього іншого. Знаходжу в холодильнику каву, відшукую кавоварку й готую каву. Чекаючи, поки вона закипить, переглядаю книж­кові полиці Генрі.

Цього Генрі я знаю. «Елегії, пісні та сонети» Донна. «Доктор Фауст» Крістофера Марлоу. «Голий сніданок». Енн Бредстріт, Іммануїл Кант. Барт, Фуко, Дерріда. «Пісні невинності та досвіду» Блейка. «Вінні Пух». «Анотована Аліса». Гайдеггер. Рільке. «Трістрам Шенді». «Смертельна поїздка Вісконсином». Аристотель. Єпископ Берклі. Ендрю Марвел. «Переохолодження, відмороження та інші холодові травми».

Ліжко скрипить; осмикуюсь. Генрі сидить і дивиться на мене, мружачись у ранковому світлі. Він такий молодий, такий незнаний… Він ще не знає мене. Раптом починаю боятися, що він забув, хто я.

— Здається, тобі холодно, — каже він. — Клер, повертайся в ліжко.

— Я приготувала каву, — пропоную.

— М-м-м, відчуваю аромат. Але спочатку підійди і привітайся.

Залажу в ліжко у його халаті. Коли його рука ковзає під халат, він на мить зупиняється. Розумію, що саме він згадав: зараз він подумки розглядає свою ванну кімнату моїми очима.

— Це стривожило тебе? — запитує він.

Вагаюся.

— Так. Це справді стривожило тебе. Певна річ. — Генрі сідає, я теж. Він повертає до мене голову, дивиться на мене. — Так чи інакше, усе це майже закінчилося.

— Майже?

— Я хотів порвати з нею. Просто тепер невдалий час. Або вдалий, не знаю. — Він намагається розпізнати емоції на моєму обличчі. Навіщо? Шукає прощення? Це не його провина. Як він міг знати? — Ми мордуємо одне одного багато часу. — Він починає говорити швидше й швидше, а потім зупиняється. — Хочеш про це знати?

— Ні.

— Спасибі. — Генрі закриває руками обличчя. — Пробач. Я не знав, що ти прийдеш, а то би більше все впорядкував. Маю на увазі, у житті, не лише у квартирі. — За вухом Генрі замащений помадою; витираю її. Він бере мою руку й стискає її. — Я інакший? Не такий, як ти очікувала? — запитує він нерішуче.

— Так… Ти більш… —Егоїстичний, думаю, але кажу, — …молодий.

Він обдумує це.

— Це добре чи погано?

— Це інакше. — Пробігаю обома руками по плечах Генрі, спині; масажую йому м’язи, досліджую впадини. — Ти бачив себе сорокарічного?

— Так. Мене наче мучили й покалічили.

— Так. Але ти менш… я маю на увазі, ти наче… Тобто ти мене знаєш, тому…

— Тому просто зараз ти говориш мені, що я трохи незграбний.

Хитаю головою, хоча саме це й маю на увазі.

— Просто, я вже все це пережила, а ти… Я не звикла, що ти нічого не пам’ятаєш.

Генрі насуплений.

— Пробач, але людина, яку ти знаєш, ще не існує. Залишайся зі мною, і рано чи пізно, вона обов’язково з’яв­ляться. Поки що це найкращий варіант із тих, що я можу запропонувати.

— Справедливо, — кажу. — А тим часом…

Він повертається і зустрічається зі мною поглядом.

— А тим часом?

— Я хочу…

— Ти хочеш?

Червонію. Генрі всміхається й обережно кладе мене на подушки.

— Ти знаєш.

— Багато я не знаю, але дещо таки можу вгадати.

Пізніше ми дрімаємо у теплі, вкриті блідим ранковим жовтневим сонцем, тіло до тіла, Генрі каже щось у мою потилицю, та я не можу розібрати.

— Що?

— Я думав оце, що тут із тобою так спокійно. Приємно просто лежати і знати, що про майбутнє вже подбали.

— Генрі?

— Гм?

— Як же так сталось, що ти ніколи не говорив собі про мене?

— О. Я такого не роблю.

— Не робиш чого?

— Знаєш, зазвичай я не розповідаю чогось завчасно, хіба що це щось дуже суттєве, небезпечне для життя. Намагаюся жити, як звичайна людина. Навіть не люблю, коли я поряд, тому намагаюся не навідувати себе без потреби.

Якийсь час обмірковую це.

— Я би все собі розказала.

— Ні, ти не стала б. Виникає багато неприємностей.

— Я завжди намагалася змусити тебе розповісти мені хоч щось. — Перевертаюся на спину, а Генрі підпирає голову рукою й дивиться на мене зверху вниз. Між нашими обличчями близько шести дюймів. Так дивно розмовляти, як ми з ним завжди те робили, бо через фізичну близькість мені важко зосередитися.

— І я розповідав тобі? — запитує він.

— Іноді. Під настрій, або коли мусив.

— Наприклад?

— Бачиш? Ти хочеш знати. А я не скажу.

Генрі сміється.

— Так мені й треба. Гей, я голодний. Ходімо, поснідаємо.

На вулиці холодно. Автомобілі та велосипедисти їдуть уздовж Дірборн, тротуарами прогулюються пари, а серед них і ми — у ранковому сонячному світлі, рука в руці, нарешті разом і не ховаємося від інших. Відчуваю крихітну шпильку жалю, мовби втратила таїну, та її змінює спалах піднесення: тепер усе починається.

Завжди буває перший раз

Генрі:Уперше було казково. Звідки я міг знати, що це означає? Був мій п’ятий день народження, ми пішли в Музей природної історії імені Філда. Не думаю, що був там раніше. Мої батьки увесь тиждень розповідали мені про дива, які можна там побачити: опудала слонів у великій залі, скелети динозаврів, діорами з первісними людьми. Мама саме повернулася з Сіднея і привезла мені величезного, навдивовижу блакитного метелика, Papilio ulysses, у рамці, заповненій бавовною. Я підносив її настільки близько до мого обличчя, що не бачив нічого, крім цього блакитного кольору. Це наповнювало мене почуттям, яке пізніше намагався замінити алкоголем і, зрештою, знову віднайшов його із Клер, — це почуття єдно­сті, забуття, безтурботності, у кращому сенсі цього слова. Мої батьки описували й описували музейні коробки з метеликами, колібрі, жуками. Я був настільки схвильований, що прокинувся удосвіта. Взув легкі кросівки, взяв свою Papilio ulysses і пішов через задній двір і сходами вниз до річки лише в піжамі. Сидів на пристані й спостерігав, як світає. Повз проплило сімейство качок. На іншому березі річки з’явився єнот, і, подивившись з цікавістю на мене, сполоснув свій сніданок і з’їв його. Можливо, я задрімав. Почув, як мене кличе мама, і побіг угору слизькими від роси сходами, обережно, щоб не впустити метелика. Вона сердилась, що я сам пішов на причал, але не надто це роздувала. Усе-таки, це ж був мій день народження, тож…

Ніхто з батьків не працював того вечора, тому вони неспішно одягалися для виходу. Я був готовий задовго до них. Сидів на ліжку і вдавав, що читаю партитуру. Десь тоді мої батьки-музиканти визнали, що їхній єдиний нащадок музично не обдарований. Як я не намагався, та просто не чув у музичних творах того, що чули вони. Я насолоджувався музикою, але навряд чи відтворив би найпростішу мелодію. І хоча в чотири роки я читав газети, партитури для мене були просто красивими чорненькими закарлючками. Втім, мої батьки все ще сподівалися, що мої музичні здібності приховані, тому, коли я взяв партитуру, мама сіла поруч, намагаючись допомогти мені ро­зібратися з нею. Мама почала співати, а я підспівував з жахливими завиваннями, клацаючи пальцями; ми хихотіли, вона лоскотала мене. Із ванної у рушнику навколо талії вийшов тато й приєднався до нас. Декілька незабутніх хвилин вони співали разом, тато взяв мене на руки й вони танцювали у спальні, затиснувши мене поміж собою. А тоді пролунав телефонний дзвінок і картинка зник­ла. Мама пішла відповісти на дзвінок, а тато опустив мене на ліжко й почав одягатися.

Нарешті вони були готові. Мама у червоній сукні без рукавів і босоніжках; нігті на її ногах і руках були під колір плаття. Тато мав блискучий вигляд у темно-синіх брюках і білій сорочці з короткими рукавами, забезпечуючи спокійне тло маминій яскравості. Ми сіли у машину. Як зав­жди, мені дісталося усе заднє сидіння, тому я розлігся і дивився, як за вікном миготять високі будівлі вздовж Лейк-Шор-Драйв.

— Генрі, підіймайся, — сказала мама. — Ми на місці.

Я сів і подивився на музей. Дитинство я провів у поїздках столицями Європи, тож музей імені Філда задовольнив моє уявлення про «музей». Однак у його фасаді, облицьованому каменем, з випуклим дахом не було нічого особливого. Оскільки була неділя, у нас виникли проблеми з пошуком вільного місця для паркування, але зрештою ми припаркувалися. Відтак пішли уздовж озера, повз ряди човнів, статуй та купу схвильованих дітлахів. Ми пройшли між важкими колонами й увійшли до музею.

А тоді мене мовби зачарували.

Тут уся природа була охоплена, позначена і розставлена за логічним порядком, що здавався нескінченним, як за велінням Бога; можливо, якогось бога, котрий переплутав оригінальну документацію зі створення світу, і попросив співробітників музею допомогти йому простежити за усім цим. Для мене, п’ятирічного, який був у захваті від одного метелика, екскурсія музеєм імені Філда прирів­нювалась до прогулянки Едемом із можливістю побачити все, що там відбувалося.

Того дня ми побачили стільки метеликів, безліч коробок з ними: з Бразилії, з Мадагаскару, навіть брата мого блакитного метелика з країни кенгуру. Музей був темний, холодний і старий, і це підсилювало відчуття застиглості. Здавалося, час і смерть завмерли у його стінах. Ми бачили кристали та пуми, ондатри та мумії, скам’янілі рештки й знову скам’янілі рештки. Ми перекусили на галявині біля музею, а потім знову поринули у світ птахів, алігаторів і неандертальців. Ближче до закриття я так утомився, що ледве міг стояти, але піти звідти не міг. Прийшли охоронці й обережно провели нас усіх до виходу; я з усіх сил намагався не розплакатися, але все одно заплакав від виснаження і водночас бажання залишитися. Тато взяв мене на руки, і ми пішли до автівки. Я заснув на задньому сидінні, а коли прокинувся, ми були вдома, і настав час вечеряти.

Ми їли внизу, в квартирі містера та місіс Кім, — вони здавали нам квартиру. Містер Кім був похмурим кремезнимчолов’ягою, якому я, здавалося, подобався, втім, говорив він небагато. Місіс Кім (я називав її Кімі) був мені товаришкою, моєю божевільною корейською нянею-картяркою. Більшу частину часу, коли не спав, я проводив із Кімі. Кухар із моєї мами був поганий, а Кімі могла приготувати що завгодно — від суфле до бі бім боп13з сумішшю овочів.Сьогодні, на честь мого дня народження, вона спекла піцу та шоколадний торт.

Ми вечеряли. Всі співали «З днем народження», і я задув свічки. Не пам’ятаю, що загадав. Мені дозволили лягти спати пізніше, ніж зазвичай, бо я все ще був збуджений від усього побаченого, до того ж був поспав пополудні. Я сидів у піжамі на задньому ґанку з мамою і татом та місіс і містером Кім; пив лимонад, дивився на синяву вечірнього неба, слухав цикад і шум телевізорів з інших квартир. Зрештою тато сказав: «Генрі, час спати». Я почистив зуби, помолився й ліг у ліжко. Я був виснажений, але сон не приходив. Тато читав мені якийсь час, а потім, побачивши, що я досі не можу заснути, батьки вимкнули світло, відчинили двері моєї спальні й пішли до вітальні. У нас була угода: вони гратимуть мені, скільки я захочу, однак я повинен слухати, залишаючись у ліжку. І ось, мама сіла за піаніно, тато дістав свою скрипку, і вони грали й співали досить довго. Колискові, романси, ноктюрни — спокійну музику, що мала заспокоїти маленького дикуна у спальні. Нарешті мама прийшла, щоб подивитися, чи я сплю. Напевне, я здавався таким маленьким і напруженим у ліжечку, мов нічна тварина в піжамі.

— Крихітко, ти ще не спиш?

Я похитав головою.

— Ми з татом ідемо спати. З тобою все гаразд?

Я кивнув і вона обійняла мене.

— Сьогодні в музеї було дуже цікаво, так?

— А ми повернемося туди завтра?

— Не завтра, але дуже скоро, добре?

— Добре.

— Добраніч. — Вона залишила двері відчиненими і вимкнула світло в передпокої. — Спи, маленький, спи, очка замруж.

Я чув тихі звуки, хлюпіт води, змив туалету. А тоді все затихло. Встав з ліжка і заклякнув біля вікна. Бачив світло в сусідньому будинку, повз проїхав автомобіль із увімкненим радіо. Ще побув там якийсь час, намагаючись заснути, а потім встав, і все змінилося.

Генрі: Зараз 4:03 ранку, надзвичайно холодний січневий ранок, і я саме прямую додому. Був на танцях, і лише трохи напідпитку, але геть виснажений. Намацую у кишені свої ключі в освітленому вестибюлі, і раптом падаю на коліна, у голові паморочиться, мене нудить. Відтак у темряві блюю на кахельну підлогу. Піднімаю голову й бачу червону вивіску з підсвічуванням: «ВИХІД». Коли очі звикають, бачу тигрів, первісних чоловіків із довгими списами, їхніх жінок, одягнених у надто скромні шкури, вовкоподібних собак. Моє серце калатає, і на якусь мить, що з похмілля здається надто довгою, думаю: «От чорт, я потрапив у кам’я­ний вік», та врешті розумію, що вивіска «ВИХІД», швидше за все, належить ХХ століттю.

Встаю й, трусячись, прямую до дверей. Під босими ногами льодяна плитка, тіло вкрите гусячою шкірою, волосся сторчма. Цілковита тиша. З кондиціонерів віє холодом. Підійшовши до входу, заглядаю до сусідньої кімнати. У ній повно скляних коробок. У білому світлі вуличних ліхтарів, яке пробивається крізь високі вікна, бачу тисячі жуків. Я в музеї Філда, слава Богу. Стою на місці й глибоко дихаю, намагаючись очистити свої думки. Це місце про щось говорить моїй сплутаній свідомості; намагаюся пригадати, що саме. Мушу щось зробити. Так. Мій п’ятий день народження… там іще хтось був, і я от-от ним стану. Мені потрібен одяг. Так. Авжеж!

Пробігаю через володіння жуків, довгим коридором, який ділить другий поверх навпіл, західними сходами спускаюсяна перший поверх; втішений, що попав у період, коли ще не було камер стеження. У місячному світлі наді мною грізно нависають величезні слони, махаю їм рукою, біжучи до сувенірної крамнички праворуч від головного входу. Оглядаю товари й знаходжу кілька речей, що зацікавлюють мене: декоративний ніж для паперу, металева закладка з емблемою музею та дві футболки з динозаврами. Заввиграшки відкриваю замок на вітринах, лише за допомогою шпильки, яку знаходжу поруч із касою, й беру все необхідне. Добре. Тепер повертаюся сходами на третій поверх. Тут «горище», де розташовані лабораторії та кімнати співробітників музею. Проглядаю таблички з іменами на дверях, але жодне мені ні про що не говорить. Нарешті вибираю навмання й просовую закладку, підважуючи замок. Двері піддаються, потрапляю всередину.

Цей кабінет займає В. М. Вільямсон, очевидно, дуже неохайний тип. Кімната переповнена паперами, кавовими горнятами, а сигарети вивалюються з попільничок; на столі — частково складений скелет змії. Швидко оглядаю місце в пошуках одягу, проте нічого не знаходжу. Наступний кабінет належить жінці, Дж. Ф. Бетлі. Третя спроба виявилася вдалою. У кабінеті Д.В. Фітча на вішаку акуратно висить костюм, який мені майже підійшов, хоча рукави й штани трохи короткуваті, а лацкани заширокі. Надягаю під піджак одну з футболок із динозаврами. Босоніж, однак вигляд пристойний. Фітч також тримає у шухляді стола невідкриту пачку печива «Орео», хай благословить його Господь. Привласнюю її та йду, акуратно зачинивши за собою двері.

Де я був, коли побачив себе? Заплющую очі й утома бере своє, ніжачи мене сонними пальцями. Майже падаю з ніг, але опановую себе і пригадую: освітлений зі спини силует чоловіка прямує до мене від вхідних дверей музею. Мені потрібно повернутися у Велику залу.

Коли приходжу туди, все тихо і спокійно. Ходжу поверхом, намагаючись відтворити у пам’яті ту сцену, а тоді зупиняюся біля гардеробної, щоб зліва вийти на місце події. Відчуваю, як кров кипить у голові, чую гул кондиціонерів, свист автомобілів на Лейк-Шор-Драйв. З’їдаю десять «Орео», повільно, акуратно розкриваючи кожне і зшкрябуючи начинку передніми зубами, відкушую від шоколадних половинок маленькі шматочки, щоб довше насолодитися смаком. Поняття не маю, котра година і як довго мені потрібно чекати. Вже майже тверезий і насторожений. Минає час, втім, нічого не відбувається. Нарешті чую м’який глухий звук, зойк. Усе стихає. Чекаю. Відтак тихо встаю, прокрадаюсь до зали, повільно проходжу крізь світло, що відбивається від мармурової підлоги. Стою у дверях і неголосно кличу:

— Генрі.

Нічого. Хороший хлопчик, обережний і тихий. Пробую знову.

— Генрі, все гаразд. Я твій гід, я тут, щоб показати тобі тут усе. Це особлива екскурсія. Генрі, не бійся.

Чую легкий, ледь помітний шум.

— Генрі, я приніс тобі футболку. Так ти не змерзнеш, поки ми оглядатимемо експонати. — Тепер можу розгледіти його, він стоїть на межі світла й темряви. — Ось. Лови.

Кидаю йому футболку, вона зникає, і скоро він виходить на світло. Футболка сягає колін. Мені п’ять років, темне наїжачене волосся, дуже бліде обличчя з карими, майже слов’янськими очима, жилавий, веселий. У п’ять років я щасливий, випещений у нормальних умовах та батьківських руках хлопчик. Утім, із цієї миті все змінюється.

Повільно наближаюсь до нього, нахиляюся й тихо кажу:

— Здрастуй. Генрі, я радий тебе бачити. Спасибі, що сьогодні прийшов.

— Де я? Хто ви? — Його тихий і високий голос відлунням відбивається від холодних кам’яних стін.

— Ти в музеї імені Філда. Мене відрядили сюди, щоб показати тобі дещо, чого вдень не побачиш. Мене також звати Генрі. Хіба не кумедно?

Він киває.

— Хочеш печива? Я завжди їм печиво, коли оглядаю музеї. Так відчуття яскравіші. — Протягую йому пачку «Орео». Він вагається, не знаючи, чи це правильно; голодний, але не знає, скільки можна взяти, щоб не здаватися неввічливим. — Бери стільки, скільки хочеш. Я вже з’їв десять, тому маєш надолужити. — Він беретри. —Щотинайбільшехотівбипобачитиперед­усім? — Він хитає головою. — Знаєш, що? Піднімаймося на третій поверх; там тримають усе, що не виставлене у музеї. Добре?

— Добре.

У темряві ми піднімаємося сходами. Він рухається не дуже швидко, тому і я повільно піднімаюся з ним.

— Де мама?

— Вона вдома, спить.

— Це особлива екскурсія, тільки для тебе, тому що сьогодні у тебе день народження. До того ж дорослі такого не роблять.

— Хіба ви не дорослий?

— Я дуже незвичайний дорослий. Моя робота — пригоди. Тому, певна річ, коли я почув, що ти хочеш повернутися сюди, відразу вхопився за шанс показати тобі музей.

— Але як я сюди потрапив? — Він зупиняється на верхній сходинці й зовсім розгублено дивиться на мене.

— Це секрет. Якщо я скажу, ти повинен заприсягтися не розповідати про це нікому.

— Чому?

— Тому що вони не віритимуть тобі. Можеш сказати мамі, або Кімі, якщо хочеш, та більше нікому. Гаразд?

— Гаразд…

Стаю перед ним на коліна, перед своїм невинним «я» і дивлюся йому в очі.

— Клянешся всім найдорожчим?

— Умгу…

— Гаразд. Так ось, ти подорожував у часі. Ти був у своїй спальні, і раптом — клац! — і ти тут! Вечір лише почався, тому в нас досить часу, щоб обдивитися тут усе, перш ніж ти повернешся додому. — Здивований, він мовчить. — Ти зрозумів?

— Але… чому?

— Ну, я й сам ще не збагнув. Коли зрозумію, розповім тобі. Тим часом, маємо рушати. Печиво?

Він бере одне, і ми повільно йдемо коридором. Вирішую проекспериментувати.

— Зайдімо до цієї кімнати. — Ковзаю закладкою вздовж дверей 306 і відчиняю їх. Коли вмикаю світло, бачимо, що по всій підлозі лежать камінці розміром із гарбуз, цілі та половинки, нерівні зовні та з прожилками металу всередині. — Ой, дивися, Генрі. Метеорити.

— Що таке метеорити?

— Камінці, які падають з космосу. — Він дивиться на мене так, наче я сам з космосу. — Спробуємо інші двері? — Він киває. Зачиняю кімнату з метеоритами й пробую інші двері. У цій кімнаті повно птахів. Птахи в імітованому польоті, птахи, що довіку сидітимуть на гілках, голови птахів, пташині опудала. Відкриваю одну із сотень шухляд; там десяток скляних трубок, у кожній з яких крихітні золотисто-чорні птахи; довкола лапок записані їхні назви. Очі Генрі збільшилися до розміру блюдця.

— Хочеш доторкнутися?

— Умгу.

Витягую ватну кульку з горлечка трубки і витрясаю на долоню щиглика. Він зберігає форму трубки. Генрі з лю­бов’ю гладить його маленьку голівку.

— Він спить?

— Щось таке.

Він уважно дивиться на мене, не довіряючи моїй ухильній відповіді. Акуратно повертаю щиглика назад у трубку, ставлю на свої місця вату і трубку, закриваю шухляду. Я так стомився. Навіть саме слово «сон» мене манить, спокушає. Виводжу його в коридор і раптом згадую, що саме мені сподобалось цієї ночі в дитинстві.

— Гей, Генрі. Ходімо в бібліотеку.

Він знизує плечима. Йду, тепер уже швидко, а він біжить, щоб не відстати. Бібліотека на третьому поверсі, у східній частині будівлі. Коли ми приходимо туди, на хвилину завмираю, розглядаючи замки. Генрі дивиться на мене, наче каже: «Ну, от!» Обмацую кишені і знаходжу ніж для паперу. Викручую дерев’яну ручку, а там чудова довга тонка роздвоєна металева вилка. Просуваю одну її половинку в замок і промацую. Чую, як клацнув циліндр, затим просовую іншу половину, а для іншого замка використовую закладку, і presto14, Сезам, відкрийся!

Нарешті мій супутник справді вражений.

— Як ви це зробили?

— Це не так уже й складно. Я навчу тебе іншим разом. Entrez!15 — Притримую відчинені двері, і він заходить. Умикаю світло, й перед нами являється читальний зал; важкі дерев’яні столи і стільці, бордовий килим, грізний величезний стіл для довідок. Бібліотека музею імені Філда не розрахована на п’ятирічних. Це бібліотека із закритим книгосховищем, яка використовується лише науковцями та дослідниками. Книжкові шафи стоять уздовж усіх стін кімнати, але на них переважно наукові періодичні видання вікторіанської доби у шкіряній палітурці. Книжка, за якою я прийшов, самотньо лежить під склом у величезній дубовій вітрині у центрі кімнати. Відмикаю замок шпилькою і відчиняю скляні дверцята. Насправді, музею варто більш серйозно ставитися до безпеки. Втім, не відчуваю докорів сумління через вторгнення; зрештою, я справжній бібліотекар, постійно щось показую і розповідаю в Ньюбері. Заходжу за стіл для довідок, знаходжу там шматок повсті та кілька підставок і кладу їх на найближчий столик. Відтак згортаю книгу, обережно забираю її з вітрини і кладу на повсть. Дістаю стілець.

— Ось, ставай сюди, щоб краще бачити.

Він вилазить на стілець, і я розгортаю книгу.

Це «Птахи Америки» Одюбона: розкішний, прекрасний фоліант велетенського розміру, майже такий, як мій юний компаньйон. Ця копія найкраща з усіх; я провів багато дощових полуднів, милуючись нею. Розгортаю її на першому ж аркуші, і Генрі, всміхнувшись, дивиться на мене.

— Гагара полярна, — читає він. — Схожа на качку.

— Так, схожа. Б’юсь об заклад, я вгадаю твою улюблену пташку.

Він хитає головою і всміхається.

— Що ставиш?

Він дивиться на себе в футболці з тірексом і знизує плечима. Знаю це відчуття.

— Як щодо цього: якщо я відгадаю, ти маєш з’їсти печиво, і, якщо я не відгадаю, ти маєш з’їсти печиво.

Він обдумує це і вирішує, що нічого не втратить. Розгортаю на сторінці «фламінго». Генрі сміється.

— Відгадав?

— Так!

Легко бути всезнавцем, коли все це вже було.

— Добре, ось тобі печиво. І собі візьму одне, за те, що відгадав. Але ми притримаємо печиво, поки не закінчимо переглядати книжку; ми ж не хочемо насипати крихт на сіалії, так?

— Так!

Він ставить «Орео» на бильце крісла, й ми повертаємося на початок книжки; повільно перегортаємо сторінки, розглядаючи птахів, що здаються більш живими, ніж справжні, які в скляних трубках далі по коридору.

— Ось велика блакитна чапля. Вона справді велика, більша, ніж фламінго. Ти бачив колібрі?

— Сьогодні бачив!

— Тут, у музеї?

— Ага.

— Почекай, коли побачиш вживу. Вони схожі на крихітні вертольотики, їхні крила так швидко рухаються, що бачиш лише розмитий слід.

Перегортаючи кожну сторінку, наче застилаєш ліжко; величезний лист паперу повільно піднімається вгору і перевертається. Генрі уважно спостерігає, кожного разу чекаючи нового дива, й стиха задоволено мугикає, побачивши канадського журавля, американську лиску, гагарку велику чи чубату жовну. Коли ми дістаємось останнього аркуша із зображенням «пуночка», він нахиляється і торкається сторінки, трепетно погладжуючи витиснуту назву. Дивлюся на нього, дивлюсь на книжку, пригадую цю книжку саме в цей момент, першу книжку, яку я полюбив. Пам’ятаю, як хотів заповзти в неї і заснути.

— Втомився?

— Ага.

— Ходімо?

— Добре.

Закриваю «Птахи Америки», повертаю фоліант у скляний будиночок, відкриваю його на сторінці «фламінго», закриваю вітрину й замикаю її. Генрі зістрибує зі стільця і з’їдає своє «Орео». Повертаю повсть на стіл, засовую стілець. Генрі вимикає світло, і ми виходимо з бібліотеки.

Блукаємо, по-дружньому розмовляючи про все, що літає та повзає, і їмо печиво. Генрі розказує мені про маму й тата, про місіс Кім, яка вчить його робити лазанью, і про Бренду, яку я забув, найкращу подругу мого дитинства, поки її сім’я не переїхала до Тампи, штат Флорида, — це станеться десь через три місяці. Ми стоїмо перед Бушменом, легендарною східною горилою, чиє величне опудало вражено дивиться на нас зі свого невеличкого мармурового стенду в холі на першому поверсі, коли Генрі раптом скрикує, тягнеться до мене; я підхоплюю його, проте він зникає. У моїх руках лише тепла порожня тканина футболки. Зітхаю й підіймаюся сходами, щоб самому порозглядати мумії якийсь час. Моє юне «я» зараз удома, забирається в ліжко. Пам’ятаю, пам’ятаю. Я прокинувся вранці, і все це видалось мені прекрасним сном. Мама розсміялася і сказала, що подорожі у часі — це цікаво, вона би теж хотіла спробувати.

Це був перший раз.

Перше побачення, частина друга

Генрі: Чекаю в долині. Чекаю трохи віддалік від галявини, голий, бо ані одягу, який Клер тримає для мене у коробці під каменем, ані самої коробки немає; тож просто радію погожому ранку ймовірно, десь на початку вересня невідомо якого року. Присідаю навшпиньки у високій траві. Роздивляюсь. Коробки з одягом немає — це свідчить про те,що я у часі, коли ми з Клер іще не зустрілись. Можливо, Клер іще навіть не народилась. Так уже й раніше бувало, і від цього боляче. Сумую за Клер і якийсь час ховаюсь голий на галявині, не наважуючись з’явитися поблизу її сім’ї. З тугою думаю про яблуні у західній частині долини. У цю пору рокутам уже мають бути маленькі, кислі, обгризені оленями, але їстівні яблука. Я чую стукіт дверцят і визираю з трави. Стрімголов біжить дитина. Коли вона спускається стежкою в траві, моє серце стискається: на галявину вбігає Клер.

Вона дуже юна. Дівчинка нічого не помічає, вона сама. Досі у своїй шкільній формі, зеленому светрі й білій блузці, у гольфах та шкільних черевичках, вона тримає у руках пакет «Маршал Філд» і пляжний рушник. Клер розстеляє його на траву і висипає вміст пакета: письмові знаряддя, які лише можна собі уявити. Старі кулькові ручки, маленькі стесані олівці з бібліотеки, кольорова крейда, ароматизовані фломастери, чорнильна ручка. У неї також пачка бланків з офісу батька. Вона все розкладає, підправляє стос паперу, а потім продовжує по черзі розписувати кожну ручку та олівець, вимальовуючи акуратні лінії і завитки, сама собі наспівуючи. Дослухавшись, за якусь мить впізнаю мелодію пісні з серіалу «Шоу Діка Ван Дайка».

Не знаю, що робити. Клер спокійна, зосереджена на своєму. Мабуть, їй близько шести років; якщо зараз вересень, то, ймовірно, вона лишень пішла у перший клас. Очевидно, що дівчинка не чекає на мене; я — незнайомець, а найперше, чому вчать у першому класі, — це не контактувати з голими незнайомцями, які з’явилися у твоєму улюб­леному таємному місці, називають тебе на ім’я і просять не казати про це твоїй мамі і татові. Хотілось би знати, чи сьогодні той час, коли ми зустрінемось уперше, чи цей день ще попереду. А може, мені слід сидіти тихо? Клер піде собі, і я зможу погризти отих яблук і вкрасти якесь прання, або повернусь до свого безпомилково розробленого плану.

Опам’ятовуюсь від своїх фантазій, розуміючи, що Клер дивиться просто на мене. Запізно усвідомлюю, що наспівував пісню разом із нею.

— Хто тут? — шепоче вона. Клер, наче розлючена гуска, — видно лише шию і ноги. Швидко міркую.

— Вітаю тебе, людино, — привітно виголошую.

— Марку! Ти ідіот!

Клер шукає чим би пожбурити в мене, і вирішує кинути черевиками з важкими гострими каблуками. Вона миттю знімає їх і таки кидає. Не думаю, що Клер добре бачить мене, але їй щастить і вона поціляє одним із них у мій ніс. Моя губа кровить.

— Будь ласка, не роби цього, — кажу.

У мене немає чим зупинити кров, тому притискаю губу рукою й продовжую приглушено говорити. Моя щелепа болить.

— Хто ти? — злякано питає Клер.

Я теж наляканий.

— Генрі. Клер, я — Генрі. Я не скривджу тебе і прошу: не кидай більше нічого у мене.

— Віддай мої черевики. Я тебе не знаю. Чому ти ховаєшся? — запитує Клер, сердито дивлячись на мене.

Кидаю її черевики назад на галявину. Вона ловить їх і тримає, націлюючись.

— Я ховаюсь, бо загубив свій одяг і не знаю, що робити. Я прийшов здалеку, хочу їсти, нікого тут не знаю, і в мене кров.

— Звідки ти прийшов? Звідки ти знаєш, як мене звати?

Чиста правда, і нічого, крім правди.

— Я прийшов з майбутнього. Я мандрівник у часі. А ми з тобою друзі в майбутньому.

— Люди мандрують у часі лише у кіно.

— Це те, у що ми хочемо вірити.

— Чому?

— Якби всі мандрували у часі, там було б забагато людей. Так само, як під час поїздки до бабусі Ебшир мину­лого Різдва, коли потрібно було пройти через аеропорт О’Хара, переповнений людьми. Ми, мандрівники у часі, не хочемо самі наламати дров, тому ми замовчуємо це.

Клер обмірковує те, що я сказав.

— Виходь.

— Позич мені рушник.

Вона піднімає його, й усі ручки та олівці розлітаються. Вона кидає рушник у мене, хапаю його й повертаюсь спиною, обмотуючи ним талію. Рушник яскравий, рожево-помаранчевий з виразним геометричним малюнком. Саме належний одяг, щоб уперше зустрітись зі своєю майбутньою дружиною. Повертаюсь, виходжу на галявину й сідаю на камінь, з почуттям гідності, наскільки це можливо. Клер тримається якомога далі й залишається на галявині. Вона все ще стискає в руках черевики.

— У тебе кров.

— Так. Ти кинула у мене черевиком.

— Та ти що.

Якийсь час ми мовчимо. Намагаюсь виглядати безпечним і люб’язним. Це має велике значення для Клер у дитинстві, оскільки небагато людей люб’язні.

— Ти глузуєш з мене.

— Ніколи б цього не робив. Чому ти так подумала?

Клер неймовірно вперта.

— Ніхто не мандрує в часі. Ти брешеш.

— А Санта-Клаус?

— Що?

— Так, так. Гадаєш, як він за одну ніч роздає стільки подарунків? Він просто постійно повертає час на кілька годин назад поки не спуститься у кожен димар.

— Санта-Клаус — чарівник. А ти — не Санта.

— Ти маєш на увазі, що я не чарівник? Нічого собі, Луїз, а ти «міцний горішок».

— Я не Луїз.

— Я знаю. Ти Клер. Клер Енн Ебшир, народилась два­дцять четвертого травня 1971 року. Твої батьки Філіп та Люсіль Ебшир, ти живеш з ними, бабусею, братом Марком та сестрою Алісією он у тому великому будинку.

— Те, що ти це знаєш, не означає, що ти з майбутнього.

— Якщо ти трохи побудеш тут, то побачиш, як я зникну.

Я відчув, що можу розраховувати на цей аргумент, бо колись Клер сказала мені, що це її найбільше вразило під час нашої першої зустрічі.

Знову западає мовчанка. Клер переминається з ноги на ногу й відганяє комара.

— Ти знайомий з Санта-Клаусом?

— Особисто — ні.

Я зупинив кровотечу, але, мабуть, вигляд у мене кепський.