Ґудзики та страждання. Книга 3 ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2024

ISBN978-617-15-0920-7(epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням:Sky P. Buttons and Pain : A Novel / Penelope Sky. — Scotts Valley : CreateSpace, 2017. — 464 p.

Переклад з англійськоїАндрія Яремчука

Дизайнер обкладинкиПетро Вихорь

Скай П.

С42 Ґудзики та страждання : роман / Пенелопа Скай ; пер. з англ. А. Яремчука. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімей­ного Дозвілля»,2024. —304 с.

ISBN 978-617-15-0799-9

ISBN 979-880-58-5207-8 (англ.)

Перл завждивважала: коли випадає шанс бігти — біжи. Тож післяуспішної втечі від людей Бонса вона повертається до Нью-Йорка, ходить на роботу і щосили вдає, ніби Кроу Барчетті ніколи не існувало.

Кроу, здавалося б, зовсім не прагнеїї знайти, навіть не телефонує протягом декількох тижнів, і Перл розуміє, що цекрапка в їхніх стосунках. Допоки одного разу, повернувшись додому, дівчина не знаходить на столі такі знайомі ґудзики…

УДК 821.111(73)

© Penelope Sky, 2017

©Depositphotos.com / YuliaSa­nati, khunaspix, 3djewelry, обкладинка, 2024

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2024

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2024

Сюжет роману — художня вигадка. Імена, персонажі,

Розділ 1. Перл

–Привіт, любий! Скучив за мною? — я схилила голову набік та зобразила поцілунок. Вийшло дзвінко й пристрасно. А презирство додавало звучанню приємності.

У Джейкоба аж щелепа відвисла, коли він побачив мене на порозі. Скуйовджене волосся, оголений торс — він мав такий вигляд, ніби щойно злягався з бідолашною дівчиною, яка й гадки не мала, що її коханець — найбільший шматок лайна в світі.

— Перл… Господи! Ти жива. — Коли перше потрясіння минуло, Джейкоб удав, ніби йому не байдуже. — Я такий радий, що з тобою все гаразд. Я так хвилювався…

Я вдарила його коліном просто по яйцях.

— Облиш!

Джейкоб схопився за промежину, нахилився вперед, схлипуючи собі під ніс. Щоб не впасти, він притримався за дверну лутку, важко дихаючи від болю.

— Вибач… Боляче?

Він заплющив очі, міцніше вчепився в косяк дверей, аж суглоби побіліли.

— А уявляєш, як боляче, коли тебе трахають в дупу? — Я проштовхнулася всередину квартири, де раніше мешкала. Єдине, що в мене було, — сумочка, яку я поцупила у тієї жінки. Там були водійські права, паспорт, кілька євро. Більше нічого. Я відчинила холодильник, витягла звідси якусь стару коробку з піцою. Оскільки зголодніла, то проковтнула шматок холодним.

З коридору з’явилася якась жінка. В самій футболці Джейкоба.

— Хто, чорт забирай, ти така?

Я поспіхом привітно помахала. Доїла піцу.

— Я — Перл, колишня дівчина Джейкоба.

— Він ніколи не згадував дівчини на ім’я Перл.

— Можливо, тому, що продав мене секс-торговцям, щоб сплатити власні карткові борги.

Її очі округлилися, хоча загалом вираз обличчя не змінився. Дівчина подивилася на Джейкоба, який все ще горбився біля дверей, потім повернулася до мене. Вона не могла вирішити: варто вірити мені чи ні. Я бідо­лашну не звинувачувала. Історія була настільки безглуздою: я сама не могла повірити, що таке сталося насправді.

Джейкоб нарешті оговтався від удару по яйцях, випростався. Кров прилила до його обличчя, він зробив крок, скривився. Я боляче вгатила його коліном, тож принаймні тиждень він не відчуватиме ерекції.

Я закінчила з піцою і залишила коробку на столі. Це була найсмачніша страва у моєму житті. Але, з іншого боку, за дванадцять годин перельоту я з’їла хіба що арахіс.

— Дідько, яка смакота!

Дівчина Джейкоба схрестила руки на грудях і прискіпливо подивилася на коханця. Їй було незручно з’ясовувати стосунки у мене на очах, тож вона просто сердито вдивлялася в нього. Ніби таким чином могла позбутися мене якнайшвидше.

Нарешті Джейкоб вимовив:

— Даніелло, ми можемо поговорити наодинці?

— Чого б це? Нехай і вона знає, який ти холоднокровний гівнюк! — я сперлася на стіл та подивилася на нього. Тепер, опинившись із ним віч-на-віч, мені кортіло забити Джейкоба до крові. Навіть натяку на прихильність або співчуття до нього не залишилося. Я відчувала лише ненависть.

Люту, несамовиту ненависть.

Джейкоб язика проковтнув. Він розумів, що не має що сказати, щоб мати пристойний вигляд. Ліпше взагалі зберігати мовчання.

— Це правда? — запитала Даніелла.

Тепер Джейкоба атакували з двох боків.

— Крихітко, ти не могла б нас залишити нахвилинку?

— Ні, хвилини замало! — відповіла я. — Забирайся негайно! Я маю намір каструвати твого хлопця. Не впевнена, що ти прагнеш бути свідком.

— Досить! — Дівчина попрямувала до спальні. — Я викликаю поліцію.

— Агов! Зачекай! — Джейкоб миттєво повернувся до неї. Тіло рухалося швидше, ніж давав змогу різкий біль у промежині: він щулився від кожного руху. — Жодної поліції.

Я переможно посміхнулася. Джейкоб наче визнав провину.

— Якого дідька, Джейкобе? — заволала дівчина. — Вона справді твоя колишня?

— Так, — зізнався він.

— Невже ти справді продав її у рабство? — з натиском спитала вона.

Я широко всміхалася, спостерігаючи за його боротьбою. Якщо він спробує відхреститися — я поставлю його на місце. Якщо зізнається — втратить сексуальну білявку, з якою спить.

— Джейкобе, тобі поставили запитання.

Він повернувся до мене із крижаним виразом обличчя.

— Ого! Тобі ще вистачає снаги дивитися на мене так, ніби це я — втілення зла.

Можливо, коли вона піде, Джейкоб спробує мене вбити. Ідеальний кінець. Я покладу край його життю ударом ножа в серце і заберуся геть. Як притягнути до суду зниклу безвісти людину? Ніяк.

Голос Джейкоба пролунав вже твердіше.

— Даніелло, ми можемо обговорити все завтра?

— О боже! — вона прикрила рот рукою. — Ти справді так вчинив… — Дівчина побігла до спальні, схопила свої речі та сумочку. Навіть не перевдягнула його футболку, так і вибігла назовні. Навіть жодного разу не озирнулася на Джейкоба.

— Ой! — зойкнула я. — Схоже, тебе кинули.

Джейкоб відповів мені сповненим люті поглядом.

Я всміхнулася, бо мені сподобалась його реакція.

— Що робитимеш, Джейкобе?

Він схопився за край стола, плечі напружилися від люті, в очах — жага крові. Він ненавидів мене за те, що повернулася в його життя та зруйнувала стосунки із грудастою білявкою.

— Роби якнайгірше. — За останній рік я багато чого навчилася. Стала безжальною та витривалою. Навіть попри те, що Джейкоб більший та сильніший, я все одно зможу надерти йому дупу. І цим не обмежуся.

Здавалося, Джейкоб уторопав, що в цьому двобої йому перемогу не здобути. Він послабив хватку, розслабив плечі.

— Чого ти хочеш?

Ані вибачатися, ані виправдовуватися за свої вчинки він, вочевидь, не збирався. Джейкоб залишався таким самим відстороненим, як я і уявляла. Це полег­шило спілкування — тому що не було зайвого лайна.

— Сто тисяч доларів. Завтра. По обіді.

Вираз його обличчя ані на мить не змінився. Лише трохи зіщулилися очі.

— Що?

Я повільно повторила, вкладаючи в кожне слово якомога більше сарказму.

— Сто. Тисяч. Доларів. Тобі написати на папері?

— Якого біса! Звідки в мене такі гроші?

— Мені байдуже, де ти їх візьмеш. Стільки ти мені заборгував.

— Тобі заборгував? — Тепер, коли він більше не прикидався, я чітко побачила, ким він є насправді. Бездушне породження пекла. Мені довелося бачити багато відтінків зла, але Джейкоб, безумовно, був найчорнішим із чорного. Найнебезпечніші негідники ті, які себе такими не вважають.

— Тобі заплатили за мене сто тисяч доларів. Це я стала рабинею, тож і гроші належать мені. Віддаси все завтра по обіді. Або я звернуся до поліції та розповім, хто я насправді.

— Перл…

— Більше ніколи не називай моє ім’я. — Мені не подобалося його чути… особливо з його уст. Цілувічність мене не кликали на справжнє ім’я. А єдине назвисько, на яке зверталися, я більше ніколи не почую. — В тебе двадцять чотири години, щоб залагодити це питання.

— Слухай-но… я не маю таких грошей.

— Це мене не обходить, Джейкобе.

Він у розпачі опустив руки.

— Цими грошима я розрахувався за свої борги. Ти ж знаєш.

— Знову-таки — мене не обходить! Це мої гроші. Віддай-но їх мені або решту життя просидиш у в’язниці. Обирай. Мене влаштує будь-який із варіантів.

Джейкоб щільно зціпив зуби, стиснув кулаки. Бажав ударити мене кулаком в обличчя, але це не виправило б того, що він накоїв.

— Я зупинюся на ніч тут, у квартирі. Залиш ключі, коли підеш.

— Ти і квартиру мою забираєш? — не вірив він власним вухам.

— Так. Уважаю, це найменше, що ти можеш зробити після того, як перетворив мене на секс-рабиню. Волієш почути подробиці?

Джейкоб відвернувся. Нарешті йому стало соромно.

— Мені потрібно шукати гроші, розумієш?

— Плювати на твої потреби. Просто зроби це. — Я схопила зі стола його гаманець та ключі. Витягнула дві банкноти по двадцять доларів. — Вирахуєш із загальної суми. І за піцу. Якщо ти цілковитий гівнюк.

Джейкоб відступив, плечі його знову напружилися.

— Як ти спромоглася втекти?

— Ніби тобі не байдуже. Збирай своє лайно та забирайся.

Джейкоб пішов до спальні, спакував речі. Повернувся на кухню, схопив гаманець, засунув його в кишеню.

— Мені потрібен запасний ключ.

— У тебе ж є один.

— Потрібен другий. — Я клацнула пальцями, щоб він поквапився. Не зможу заснути, якщо знатиму, що він будь-якої миті може повернутися безпопередження.

Джейкоб невдоволено зиркнув на мене, висунув шухляду, дістав запасний ключ. Жбурнув із брязкотом на стіл.

— Тепер можеш забиратися. Якщо завтра не буде грошей, я одразу піду до поліції.

Мій колишній хлопець закинув сумку на плече й пішов із квартири. Коли вже відчинив вхідні двері, я забила останній цвях у його труну.

— Тільки більше не продавай свою дівчину в рабство. Тепер знаєш, чим все закінчилося минулогоразу…

Опинившись із Джейкобом віч-на-віч, я зібрала всі свої сили, щоб не виказати ані краплі страху. Я ніколи б не зізналася йому, як мені боляче від його зради. Ні­коли б не розповіла про всі ті жахи, скоєні наді мною в полоні. Як увесь час боролася, доки не отримала бажаного.

Але після того, як він пішов, я зламалася.

Відколи я повернулася у місто, не мала куди йти. Моя приятелька Стейсі з’їхала зі старої квартири, а Мак­кензі взагалі повернулася до Каліфорнії. Їхніх мобільних номерів я напам’ять не знала і гадки не мала, де подівся мій старий телефон.

Джейкоб залишився єдиним варіантом.

Я влаштувалася в його квартирі, бо не мала де переночувати. Могла б звернутися до поліції та здати Джейкоба. Можливо, мене б влаштували безоплатно в мотель, дали трохи грошей на їжу. А що далі? Із сотнею тисяч доларів можна все почати із чистого аркуша. Могла б зняти квартиру та, не поспішаючи, шукати роботу. Не відчувала себе ницою, вимагаючи ці гроші.

Якщо спитаєте моєї думки — то були мої гроші.

Саме я сплатила ті борги. Мене продали божевільному, і я відпрацювала кожен викладений за мене долар. Буде справедливо, якщо я отримаю свою частку, якщо вже віддала своє тіло дияволу. І плювати, де саме Джейкоб знайде ці гроші.

Вони мої.

Попри те, що я повернулася в Америку, відчувала себе дуже самотньо. В маєтку в Тоскані моє життя було цілком безпечним. Кожного вечора лягала спати, усвідомлюючи, що в мене є прихисток. Поряд із Кроу я здавалася собі людиною, а не якоюсь річчю. Він виявив найвищу щедрість: опинившись у ситуації, коли міг би вчиняти все, що забажає, без жодних наслідків, він ніколи не користався власним становищем.Завжди залишав мені право голосу. Завжди залишав вибір.

Проте тепер це в минулому.

У Нью-Йорку все інакше. Це місто більш чуже і вороже, ніж країна, яку я щойно покинула. Тут не пахло ані свіжим хлібом, ані виноградним листям. Місто спов­нено бруду та смогу. Замість дивовижних пагорбів я бачила лише рекламні щити з напівоголеними людьми. Кожного дня люди пересувалися вулицями, навіть не усвідомлюючи, як їм пощастило.

Якось огидно.

Я не могла спати на ліжку Джейкоба, тому влаштувалася на канапі під тонкою ковдрою. Я майже рік прожила в цій квартирі, але зараз вона здавалася цілко­вито новим місцем. Усі мої речі зникли. Імовірно, Джейкоб продав усе на гаражному розпродажі. Всі мої фотографії, календарі-планери — все, що мало для мене хоча б якесь значення.

Все зникло.

Тієї секунди, як заплющила очі, я побачила обличчя Кроу. Я так і не повідомила йому, що сталося. Куди я втекла. Трекер досі був у мене в щиколотці, куди він його вживив. Тож, напевне, він і сам усе з’ясував. Кроу так і не прийшов за мною, тому я вирішила, що він мене відпускає. Не став очікувати, що я сплачу свій борг.

Нарешті я була вільна.

Слід було його зненавидіти за те, як він зі мною вчинив. Але я не змогла. Коли думала про Кроу, досі відчу­вала серцем повагу та бажання. Я зізналася, що якимось чином закохалася в нього за той час, що ми були разом.

І це найбільша дурість, до якої я вдалася.

Кроу відмовив мені. Холоднокровно. Я замкнула своє серце, а ключ викинула. Переживала стокгольмський синдром. Кроу прихистив мене, піклувався. Змусив почуватися в безпеці. Гідною та цінною. Я була налякана та самотня — тож вчепилася в нього. Проте я забула, що саме він мене і викрав. Забула, що саме Кроу змушував із ним спати в обмін на свободу. Відкинула все це, бо він подарував мені відчуття, ніби мене кохають.

Яка ж я дурепа!

Воліла й далі ридати, бо чомусь сльози приносили полегшення, але розуміла, що рюмсання затягнулося. Година — найбільше, що я могла собі дозволити, перш ніж викинути всі ці думки з голови та поринути у гру. За минулий рік багато лайна трапилося зі мною, проте це не означало, що я не зможу налагодити своє життя. Все зможу: знайти хорошу роботу, гарну квартиру й розпочати все із самого початку.

Я зможу розпочати все із самого початку.

Після того, як я отримала від Джейкоба готівку, звернулася до поліцейського відділку, щоб мене викреслили зі списку зниклих без вісті осіб. Якщо вони досі мене шукають, хай не гають часу — бо я вже тут.

Поліція детально розпитала про все, що я пам’ятаю, сподіваючись вийти на тих, хто стояв за цією опера­цією. Торгівля секс-рабинями — досі величезна проб­лема в нашій країні. І поліція рішуче налаштована покласти цьому край. Я розповіла все, що знала, за винятком того, що мене продав Джейкоб.

Я не мала на меті кинути його за ґрати. Він вчинив так, щоб сплатити карткові борги, і розуміла, що з іншою жінкою він так не вчинить. Шкоду вже заподіяно, а я більше потребувала грошей, ніж жадала отримати задоволення від того, що Джейкоб опиниться за ґратами. Крім того, я завжди можу звернутися до нього по допомогу. А якщо відмовить — погрожуватиму, що здам у поліцію. Решту життя він озиратиметься через плече, жахаючись побачити моє обличчя.

Достатнє покарання.

Коли я перебувала в маєтку Кроу, поліція приходила мене шукати. Тоді я вважала, що це Кейн їх попередив. Але це не мало жодного сенсу. Якщо хтось мене розшукував, я воліла знати, хто саме. Можливо, це хтось із моїх друзів, і поліція допомогла б мені з ними зв’язатися.

— Хто повідомив про моє зникнення?

Детектив погортав свої нотатки.

— Ваш хлопець, Джейкоб. Зателефонував нам із Карибських островів, повідомив, що вас викрали. Минуло кілька місяців, сліди охололи. Але раптом з’явилась зачіпка, коли один із ваших друзів знайшов докази, що саме ця організація вивозила своїх полонянок до Італії.

Хтось із моїх друзів?

— Він наполіг, щоб пошуки тривали, але ми нічого не знайшли. Був непохитний щодо ваших пошуків. Коли я зателефонував йому й повідомив, що ви живі-здорові, він відчув величезне полегшення. Цей хлопець із кожним місяцем мав усе гірший і гірший вигляд.

Це чоловік? Гадки не маю, хто б це міг бути.

— І хто це?

— Джейсон, — миттєво відповів детектив, ніби це ім’я вже було в нього на язику. — Він запевнив, що ви зустрічалися в коледжі.

Кров запульсувала у вухах, я майже на пів хвилини перестала дихати. Ми з Джейсоном розійшлися друзями, але я ніколи не очікувала, що він невтомно мене шукатиме. Якщо б я про це знала, відразу здалася б, коли поліція завітала до маєтку. Я була настільки зворушена, що словами не передати.

— Джейсон…

— Приємний хлопець. Не ображайтеся, але він переймався набагато більше вашого хлопця.

Не дивно!

— У вас є номер його телефону? Щоб я подзвонила.

— Певна річ. — Він написав на клаптику паперу. — Я все одно зв’язувався б із ним, щоб повідомити, що ви знайшлися. Бажаєте почекати тут, щоб ви мали змогу побачитися? Не сумніваюся, що це багато значить для нього.

— Він досі в місті? — востаннє, наскільки я знала, він мешкав у Каліфорнії.

— Джейсон переїхав невдовзі після того, як вас викрали. Коли він прочитав про вас у газетах, зараз-таки втрутився.

Я досі не могла повірити, що Джейсон настільки долучився до мого повернення. Він — класний хлопець, відразу зізнаюся: соромно, що ми розійшлися. Стосунки на відстані ніколи не тривали довго, тож ми вирішили: ліпше залишитися друзями, ніж переживати болісне розлучення.

— Тож ви почекаєте?

Я відірвала погляд від нотатки в моїй руці.

— Перепрошую… Я втратила хід думок.

— Ви почекаєте, поки я йому зателефоную?

— Так, звісно. — Саме зараз Джейсон — єдина людина на планеті, кому я небайдужа. Джейкобу ніколи не було до мене діла.

Як і Кроу.

Коли Джейсон побачив мене, на його очі миттєво набігли сльози. Полегшення змішалося із вдячністю. Він кілька секунд витріщався, потім наблизився, зупинившись всього за кілька сантиметрів від мене. Джейсон вдивлявся в моє обличчя, аби пересвідчитися, що це справді я.

Я задивилася на свого рятівника, відчуваючи, як емоції підступають до горла. Коли повернулася до міста, відчувала цілковиту самотність. Довелося навіть брати гроші у людини, яка сама і продала мене в рабство. Довелося навіть ночувати в його квартирі. Я — сирота, тож не мала батьків, які турбувалися б про мене. Той факт, що є людина, хоча б одна-єдина, змушував повірити, що я справді зможу почати все спочатку.

— Перл, я такий щасливий, що з тобою все гаразд. — Він не наважився обійняти мене, хоча було очевидно, що бажав цього. — Я злякався, що більше ніколи тебе не побачу.

— Я також щаслива. Приємно повернутися додому.

Він простягнув руки, досі не наважуючись мене торкатися.

— Можна тебе обійняти?

— Звісно. — Не потрібно навіть запитувати.

Він міцно обійняв мене, пригорнув до себе. Обійми були сповнені ніжності, якої мені так відчайдушно не вистачало. Відчути навколо себе сильні руки — саме те, чого я потребувала, щоб знову підвестися. Стати на ноги. Обійми дарували надію. Дарували радість.

— У мене мільйони запитань, але повернімося до них пізніше. — Він відсторонився, подивився на мене своїми блакитними очима. Джейсон зовсім не змінився за ці роки: міцна щелепа, виразні вилиці. Худорлява струнка статура з підтягнутими м’язами. Такий самий, як і багато років тому. — Тобі є де зупинитися?

— Я збиралася зупинитися в готелі…

— То залишайся у мене… Я маю дивовижну квартиру на Парк-авеню.

Я не могла відмовитися. Краще залишитись у когось вдома, ніж у самотньому готельному номері.

— Дякую. Залюбки.

— Чудово! Поїхали. — Він обійняв мене за талію, вивів із поліцейського відділку. Попри те, що Джейсон роками не торкався мене, мені здається, що такий прояв ніжності доречний. Ніби не було всіх цих років. Ніби ми досі разом. Він досі піклувався про мене і ніколи від мене не відмовлявся. І я була вдячна, що в моєму житті є хоча б одна людина, якій не байдуже.

Розділ 2. Кроу

Я годинами витріщався в стелю.

Ніч згустилася, по стінах витанцьовували тіні, іноді виробляючи чудернацькі візерунки. Один нагадував безневинну хмаринку, що пливла чистим небом. Інший — метелика.

І ще один — ґудзик.

У нього я вдивлявся найдовше, намагаючись усвідомити, чи ґудзик справжній, чи це мені тільки здається. На стелі розрізнялися чотири невеличкі дірки, а кругла, вигнута поверхня була точнісінько як ґудзик.

Було боляче дивитися.

Вже за мить із-за обрію почало виглядати сонце, забарвлюючи мою спальню ніжними ранковими пастелями. Я спав лише на одній половині ліжка, оскільки вже звик ділити його з кимось.

Із Ґудзиком.

Я підвівся з ліжка, коли усвідомив, що байдикувати більше немає сенсу. Сходив у душ, зібрався на роботу. Мій мозок висох від виснаження, я насилу намагався мислити чітко. Сон став недозволеною розкішшю.

З тих пір, як вона пішла, я не спав.

Я попрямував до кабінету, розпалив камін. Навіть на сніданок не спустився, як робив зазвичай. Не було апетиту. Кілька ґудзиків залишились на столі поряд із кріслом, тож я схопив один, покрутив між пальців. Один із небагатьох, що в мене залишилися. Решта накопичилася в баночці у колишній спальні Перл.

Я їх не торкався.

Роздивлявся цей особливий ґудзик у своїй руці. Він мав золоте обрамлення зовні та перлину в центрі. Ця іронія не залишилась непоміченою. Цей ґудзик символізував її у всіх можливих сенсах. Здавалося, що ніби цей ґудзик було створено саме для Перл.

— Ваша світлосте, — Ларс увійшов до кабінету, заклавши руку за спину. — Бажаєте сьогодні поснідати в кабінеті?

— Тільки каву.

— Звісно! — Ларс вийшов. Він ніколи не запитував мене про Ґудзика з моменту її зникнення. Йому було відомо, що вона пішла та не повернеться. Це єдине, що Ларс мав знати. Зараз цей будинок знову став порожнім.

Залишились лише тіні.

Я витягнув телефон, перевірив, чи досі працює трекер на її щиколотці. Я щодня перевіряв, де вона. Лише питання часу, коли Перл звернеться до хірурга, щоб видалити пристрій.

Тоді я втрачу її назавжди.

Я відкрив застосунок на телефоні й відшукав червону цятку на карті. Дівчина перебувала всередині будівлі на Парк-авеню в Мангеттені. Поблизу розкинувся Центральний парк. Пляма не рухалася, тож, напевно, вона спала. В її часовому поясі була глибока ніч.

Що вона робить на Парк-авеню?

Я не турбувався про її безпеку. Ґудзик — винахідлива та розумна дівчина. Могла без проблем про себе подбати. Їй не потрібен був ані я, ані будь-хто, щоб пережити цю ніч.

Проте я знав, що в неї не було грошей, щоб залишатися на Парк-авеню.

А це означало, що вона у когось зупинилася.

І це не міг бути друг — бо в неї не було друзів. Це не міг бути родич — бо в неї не було рідних. Залишався лише колишній хлопець.

Рот сповнився жовчі.

Думка про те, що вона трахається з кимось ще, викликала огиду. Великі чоловічі руки, які пестять її ніжну шкіру, наполегливі губи, які заволодівали її вустами. Її ноги розсунуті, і якийсь чоловік грубо оволодіває Ґудзиком на краю ліжка. Ці óбрази переслідували. Мені настільки стало зле, що я вже не бажав навіть кави.

Проте я не мав права на такі почуття.

Дівчина вже більше мені не належала. А я їй не належав ніколи.

Розділ 3. Перл

Квартира Джейсона виявилася чудовою: такою просторою і чистою. У ній було дві спальні, тож я не відчувала себе тягарем, оскільки простору було більше, ніж досить. Величезна кухня. Ще більша вітальня.

— Як спала? — Він сидів у кухні, снідав пластівцями, коли я увійшла.

Я була в піжамі, яку він мені позичив. Штани ви­явилися завеликі, тож я кілька разів їх підкотила. Його бавовняна футболка була чистою та м’якенькою. І пахла чоловіком. Гадаю, саме цей запах і допоміг мені заснути.

Оскільки моє тіло підсвідомо вважало, що я поруч із Кроу.

— Добре. А ти? — я сіла напроти нього і також зробила собі пластівці з молоком.

— Чудово. — Поряд із ним лежала газета, але він її не читав. Погляд Джейсона зосередився, прискіпливо вивчаючи мене. Коли вчора ввечері він привів мене додому, ні про що не розпитував. Лише зробив поїсти нам обом, а потім показав, де я зможу поспати.

І я була безмежно йому вдячна.

— Тобі сьогодні на роботу?

— Так. Я взяв би вихідний, але тільки-но почав працювати…

— Ні-ні. Все гаразд, — поспіхом запевнила я. — Зі мною все буде добре. Поки є пластівці — я в нормі.

Він усміхнувся, і навіть очі його всміхалися.

— Я радий, що ти зберегла своє незабутнє почуття гумору.

— Гадаю, що воно вже стало невід’ємною рисою моєї особистості.

— Я просто мав на увазі…

— Розумію, про що ти. — Після перебування в сексуальному рабстві я мала би бути настільки зломленою, що навряд чи знайшла би привід поглузувати. Певно, до цього б і дійшло, якби я і далі залишалася у Бонса. Час із Кроу допоміг мені зібратися до купи. Він показав мені, що я досі можу отримувати задоволення від сексу — навіть полюбити кохатися — попри те, що мене ґвалтували. — Коли трапляється погане, ти дозво­ляєш цьому поганому взяти над тобою гору або стаєш вище негараздів. Я обрала друге.

Джейсон продовжував гіпнотизувати поглядом.

— Як на мене, правильне ставлення.

Я налила у миску з пластівцями молоко, почала їсти.

— Дякую, що дозволив мені залишитися.

— Як інакше! Залишайся скільки заманеться.

— Тож… коли ти сюди переїхав?

— Ще й рік не минув. Коли я дістався сюди, намагався тобі зателефонувати, щоб з’ясувати, чи можемо ми бути разом. Але не додзвонився. Незабаром я дізнався, що сталося. Був просто розчавлений. — Він опустив очі додолу, помішуючи пластівці ложкою. — Я страшенно хвилювався за тебе. Суцільний жах. Я навіть не можу… — Хлопець похитав головою й зітхнув. — Не слід тобі таке казати. Вибач. Я-бо маю випромінювати позитив.

— Усе гаразд. Це стало травмою і для тих, хто мною опікувався.

Джейсон проковтнув ще кілька ложок пластівців.

— А Джейкоб знає, що з тобою все гаразд?

Поліція, напевно, розповіла йому про мого колишнього хлопця.

— Так. — Мені не хотілося обговорювати Джейкоба. І точно я не бажала розповідати Джейсону, що відбулося насправді. Він би наполіг на тому, щоб я здала Джейкоба поліції. З фінансових міркувань я поки не була до цього готова. Краще використаю його для власної мети, ніж кину за ґрати. — Ми з ним розійшлися незадовго до того, як все сталося. Більше ми не спілкуємося.

Джейсон не став далі розпитувати. Напевно, відчув, що я не бажаю далі обговорювати Джейкоба.

— Тож чого ти вирішив сюди переїхати? — Підтримувати невимушену розмову було краще для нас обох.

— Мені запропонували роботу в місті. І зарплату таку, що гріх відмовлятися.

— Дивовижно! Рада за тебе.

— Дякую, — відповів він. — Відверто зізнаюся… я дещо сподівався, що коли переїду сюди… ми б із тобою могли… ну, ти розумієш… — Він поставив обидва лікті на стіл та подивився на мене. — За ці роки в мене було кілька дівчат, але жодна з них мені не підходила. Гадаю, я порівнював їх із тим, що було між нами. Я не цінував наші стосунки, поки вони не скінчилися.

Я застигла від такого зізнання, не знаючи, як від­реагувати.

Джейсон помітив моє занепокоєння.

— Я не очікую, що між нами коли-небудь щось станеться. Після всього, через що ти пройшла, впевнений, що романтичні стосунки — останнє, про що ти думаєш. Я не робив жодних кроків. Просто хотів бути чесним щодо своїх намірів, коли переїхав сюди. Ось чому я так засмутився, коли тебе викрали. Моє серце розбилося.

— Зараз я не шукаю жодної романтики. — Я мала розставити всі крапки над «і», щоб уникнути непорозуміння. Джейсон залишився таким самим красенем, як і раніше, і між нами були чудові стосунки. Якщо б ми не роз’їхалися через роботу, напевно, ми й досі залишалися разом. Можливо, вже б одружилися. Але зараз я була не в тому стані, щоб мати до когось почуття.

Здавалося, Джейсон анітрохи не образився.

— Я все чудово розумію, Перл. Це навіть не обго­ворюється.

Я зітхнула з полегшенням, коли він так добре сприйняв моє прохання. І здавався дуже щирим. Він до­помагає мені, бо йому справді небайдуже, а не прос­то хоче з кимось переспати. Джейсон завжди був милим хлопцем.

— Дякую…

— Немає за що. — Джейсон доїв свої пластівці, поставив тарілку в раковину. — Повернуся близько п’ятої. Коли приїду, приготую вечерю.

— Все гаразд. Я подбаю про це. Сходжу по продукти. — Я помітила, що в холодильнику їх катма.

Джейсон відкрив гаманець, дістав гроші, поклав на стіл.

— Домовились. Ось візьми гроші.

— В мене є гроші. Але все одно дякую.

— Ну ж бо, Перл. Будь ласка, я наполягаю. — Він підштовхнув до мене гроші. — Дозволь мені хоч деякий час про тебе подбати. А ти зосередься на тому, щоб одужати.

Після викрадення я більше не мала власних речей, тож мала почати все із самого початку. Пішла по магазинах, купила новий одяг та туалетні засоби. На щастя, Джейкоб залишив мені щедру суму, оскільки новий гардероб влетів у добру копійчину.

Я мала якнайшвидше знайти роботу.

Коли Джейсон повернувся з роботи, я вже накрила на стіл і вбралася в одяг за розміром.

— Як смачно пахне!

— Це просто мої парфуми, — піддражнила я.

Джейсон засміявся, поклав сумку на стіл.

— Парфуми із запахом їжі? Мені подобається! — Він був у костюмі з краваткою, який ще більше підкрес­лював його м’язисті плечі та груди. Певно, він щодня тренується, щоби підтримувати таку форму.

— Як на роботі?

— Все добре. Але ти знаєш: робота — то робота. — Джейсон стояв поряд зі мною перед плитою, заглядав у каструлю. — Італійська страва. Приголомшливо.

Саме до такої кухні я звикла.

— Вже майже готово.

— Чудово. Піду перевдягнуся. — Джейсон пішов до власної спальні, зачинив двері.

Я сервірувала стіл, розставила тарілки. Вина не купи­ла, оскільки не знала, яке смачне. А ще вирішила, що це було б занадто романтично. Вода більше підійде.

Джейсон передягнувся в джинси та футболку. Сів напроти мене.

— Дякую.

— Будь ласка.

Він мовчки взявся за їжу, уникаючи мене поглядом.

Я підозрювала, що вчиняє він так навмисно, щоб я не відчувала дискомфорту. Джейсон рідко торкався мене. І навіть коли наближався, між нами все ще залишалася відстань. І ніколи не обіймав без моєї чіткої на те згоди.

— Сьогодні я пішла туди, де є пара вакансій.

Джейсон поспіхом проковтнув їжу, і вона пішла не в те горло. Він закашлявся в серветку, поки не про­чистив горло.

— Так швидко? Насправді немає потреби так швидко знов ставати до роботи. Ця квартира достатньо простора для нас двох.

— Взагалі-то, я хотіла би повернутися на роботу. Мені подобалося те, чим я займалася.

— Невже ти думаєш, що тебе повернуть на посаду? За таких обставин?

— Я вже спробувала. Вони найняли нову людину рік тому. Не можуть просто її звільнити. Так було б несправедливо.

— Прикро чути. Але впевнений, що з’являться інші пропозиції.

— Я знаю.

— Однак немає нагальної потреби шукати роботу і нове приміщення. І я кажу це не тільки із чемності. Жодних причин квапитися.

— Знаю, Джейсоне. Але що швидше повернуся до звичного життя, то більше почуватимуся нормальною.

Джейсон знову відвів погляд, утупившись у їжу.

— Ти сьогодні ходила по магазинах?

— Так. — Я поглянула на свою блузку. — Відчайдушно потребувала нового гардеробу.

— Маєш гарний вигляд. Тобі пасує цей колір.

— Дякую.

Джейсон завершив вечерю, витер губи серветкою.

— Було дуже смачно. Дякую за вечерю.

— Немає за що. — Я вже цілий рік не готувала. Навіть здивувалася, що досі щось пам’ятаю.

— Хочеш подивимось телевізор? Або прогуляємося? Чимось займемось?

Я не бажала перебувати серед людей. Коли я жила у Кроу, майже не бачила інших. Як не дивно, мені це навіть подобалося. Раніше я любила спілкувати з цікавимилюдьми у місті, але зараз просто хотіла залишитися сама.

— Було б добре подивитися телевізор.

— Домовилися.

Минуло два тижні. Ми із Джейсоном розробили спільний розпорядок дня. Коли він повертався з роботи, я завжди чекала з вечерею на столі. А потім він мив посуд, перш ніж лягати спати. Вечорами ми дивилися телевізор або грали у настільні ігри. Джейсон завж­ди тримався на відстані, зазвичай сідав навпроти на канапу.

Я ходила на кілька співбесід, але мені так і не передзвонили. Сподіваюся, що зрештою знайдеться щось хороше. Я дуже хотіла знову стати до роботи, щоб у моєму житті з’явилася хоч якась нормальність. Зараз у мене не було навіть мети.

На початку третього тижня почалася «ломка». Я пройшла шлях від дивовижного щоденного сексу до різкої відмови від нього. Не думала, що це взагалі вплине, оскільки Кроу занадто болісно поранив мене.

Але я помилилася.

Промежина між ногами горіла від стриманої енергії, губи жадали його поцілунків. У голові постійно виникали фантазії, як він входить в мене зверху. Кроу стискав би в кулаку моє волосся і рот затуляв би своїм.

Я скучила за цим.

Поки Джейсон був на роботі, я брала його ноутбук та передивлялася порно. Пробувала торкатися себе, як показували на відео, але нічого не спрацьовувало. Єдине, про що могла думати — наскільки все штучно.

Я відмовилася від цієї ідеї, а далі не знала, що робити. Могла би переспати із Джейсоном, але не бажала перетинати цю межу. Наразі ми були просто друзями та сусідами по квартирі. А я не хотіла руйнувати ці стосунки. Можливо, колись ми змогли б знову зустрічатися, проте нині це було не на часі. Як би мені не хотілося цього визнавати, Кроу досі не виходив у мене з голови.

Із часом я припиню думати про нього. Колись навіть обличчя його не зможу пригадати. І одного дня викреслю з пам’яті, усвідомлюючи, що перестала його згадувати. Ось тоді я зможу жити далі. Можливо, колись зможу вийти заміж, народити дітей.

Можливо.

Я пробувала торкатися себе, використовуючи власну фантазію. Уявляла якогось сексуального хлопця з ідеальним тілом. Намагалася силоміць утримувати цей образ в уяві, щоб кінчити. Однак якоюсь силою в мої думки вривався Кроу й перевершував усіх. Він задовольняв мене, як робив колись. І я терла свій клітор, коли кінчала з його ім’ям на вустах.

Було настільки приємно, що я навіть не відчувала провину. Мені справді було це необхідно.

Джейсон сидів на дивані, дивився телевізор. Транслювали гру «Янкіс», бо Джейсон був фанатом бейсболу. Однак здавалося, що гра його не цікавить.

— Перл, я можу тебе дещо спитати?

— Так, звісно. — Джейсон уникав незручних тем, тож я не бачила в цьому нічого поганого. Мої ноги були накриті ковдрою, на тілі піжама, волосся зібрано в розпатланий пучок. Джейсон і раніше бачив мене без макіяжу. Коли я залишалася в нього на вихідні, спала в його будинку.

— Я знайшов кількох гарних психотерапевтів. Пересвідчився в їхній кваліфікації та досвіді. Вони працюють із постраждалими, як-от ти. Можливо, ти могла б із ними все обговорити. Знаєш… щоб у тебе була людина, яка розуміє, як ти почуваєшся.

Це було так мило з його боку. Джейсон лише бажав мені допомогти. Хотів, щоб я була щаслива.

— Мені дуже приємна твоя турбота, але я гадаю, що зі мною все гаразд. — Жодна терапія не в змозі стерти те, що сталося зі мною. Я маю залишатися сильною та жити далі. Розмови про мої почуття та минуле лише погіршать ситуацію. І якщо я зізнаюся, що в мене виникли сильні почуття до одного із моїх викрадачів, вони відразу зрозуміють, наскільки я божевільна. — Розмовами тільки згаєш час.

— Я завжди поруч, якщо буду тобі потрібен. Може, не зрозумію, через що ти пройшла, але я завжди тут, щоб тебе вислухати.

— І я це знаю, Джейсоне.

Коли він зрозумів, що я не схильна до відвертості, знову повернувся до екрану.

І ми провели вечір у тиші.

— Тобі справді не потрібно їхати. — Джейсон допоміг перенести одну з моїх двох коробок зі всіма речами до нової квартири. Я отримала роботу в будівельній компанії і знала, що тривалий час зможу сплачувати рахунки. Приємно кудись поспішати зранку. — Мені здається, що ти занадто поспішаєш. Я вже казав, що зовсім не проти ділити з тобою житло.

— Знаю, однак маю впоратися сама.

— Але ж у тебе навіть ліжка немає.

— Воно наступне у списку, — всміхнулася я.

— І де ти маєш спати сьогодні? На підлозі?

Це я не передбачила.

— Так… завтра моя спина мені відгукнеться.

— Залишайся у мене, поки не придбаєш меблі. Ти не зловживатимеш гостинністю. Справді.

— Джейсоне, ти і так вже багато зробив для мене. Мені соромно далі користуватися твоєю добротою.

— Дурниці. Ми знайомі вже десять років. Ми ніби сім’я.

Мій погляд пом’якшав.

— Джейсоне…

— Ну ж бо! Я не дозволю тобі тут залишатися, допоки не буде пристойних меблів. Якщо спатимеш на підлозі, твій хребет не витримає. А мені щось підказує, що він тобі ще знадобиться.

— Добре. Переконав. Але підозрюю, що тобі просто потрібна власна кухарка.

Він знизав плечима.

— Так… можливо.

— Гаразд. Візьму тоді одну з цих коробок назад. Друга мені поки не потрібна.