Хочу стати тобі братом. Легенди про святих ebook

Автор цих легенд, дослідивши велику кількість джерел і праць про святих, знайшов, що ці перекази часто є викривленими через перебільшування і сентиментальність. Сам він упродовж багатьох років викладав у вальдорфській школі і намагався розповідати історії про долі цих людей так, щоб пробудити відчуття, що вони були нашими братами і сестрами, які боролися за краще людство.

Книга може слугувати матеріалом для розповідання у молодших классах, а також для спільного домашнього читання.

ISBN 978-617-7314-54-6

© Verlag Freies Geistesleben & Urachhaus GmbH, 1979

© Видавництво «НАІРІ», Київ, 2019

Якоб Штрайт

Хочу стати тобі братом. Легенди про святих

Книга, яку ви тримаєте в руках, є переказом легенд про святих, зробленим прекрасним швейцарським педагогом Якобом Штрайтом. Це вже четверта книга автора, що виходить друком у нашому видавництві. Наш вибір не випадковий. Ми високо цінуємо талант автора розповідати в доступній для дітей формі про високі моральні цінності, про першоджерела, прикладом чого безперечно являються як перші три книги автора — переказ Старого заповіту, — так і ця книга. Якоб Штрайт звертає нашу увагу на головне — діяння духа в діяннях людських.

У програмі вальдорфської школи матеріал для розповідей тісно пов’язаний із віковими особливостями дитини. Після чарівних казок, які розповідає вчитель в першому класі для шести-семирічних дітей, що досі живуть у казковому світі, матеріалом для розповідей у другому класі стають, з одного боку, байки, а з іншого — легенди та історії про святих, які ще зберігають метафоричну мову, але вже більше наближують дітей до реальності.

Виникає питання: «Чому вивчаються відразу байки та легенди? Чому не можна взяти щось одне?» У відповідь можна привести слова Блеза Паскаля: «Небезпечно давати людям розуміння, наскільки великою є їхня схожість із тваринами, якщо одночасно не показати їм, яка їхня власна велич».

В байках учень, ще природнім чином пов’язаний з природою, зустрічається з людськими слабкостями й вадами, описаними лаконічно, виразно, з гумором. Там людські слабкості віддані тваринам. Хутро та пір’я приховують той факт, що справа йде про нас самих. Діти дуже яскраво реагують на вчинки тварин, переживають їхні характери. На іншій шальці терезів — легенди про святих, про подвиги й діяння тих історичних особистостей, котрі зуміли перебороти свої «звірині» інстинкти та пристрасті, свою слабкість та малодушність, котрі прагнули морального очищення й постійного вдосконалення.

Ми вибрали історії Якоба Штрайта як чудовий зразок педагогічного літературного переказу. Святих, про яких оповідає Штрайт, на жаль, мало знають у східно-слов’янських країнах, хоча практично всі вони являються першохристиянськими святими-мучениками, визнаними як православною, так і католицькою церквами.

Звісно, в Україні важливо розповідати дітям про Серафима Саровського, преподобну Досифею Київську, Антонія Печерського та багатьох інших. Для вчителя важливим питанням завжди буде питання про те, як побудувати оповідь, що саме з життєпису являється важливим для дітей. І в цьому переказ Штрайта також може бути прикладом.

Як потрібно розповідати дітям про Сергія Радо-незького, щоби оповідь вийшла не сухим повчанням чи біографічною довідкою, а викликала в дітях живий відгук і наповнила благоговінням їхні душі?

Це мають написати наші вчителі з головного джерела натхнення — спостереження за дітьми — і внутрішнього заглиблення в образ.

Наріне Мальцева

Мартин

В Саварії1 — маленькому містечку в провінції Паннонія2, що тепер зветься Угорщиною, — жив хоробрий вояк. Він обрав ремесло воїна і служив у війську імператора Костянтина. Вояк цей був офіцером і тому часто ходив в походи, очолюючи загін римських вояків, а його жінка залишалась сама в Саварії зі своєю служницею. Відчувши, що носить під серцем дитину, вона послала гінця попередити чоловіка, і він повернувся напередодні пологів. Великою була радість батьків, коли в них народився маленький син. Батько, бувши язичником, щедро приносив жертви Марсу, богу війни, і сподівався, що син також стане хоробрим воїном. Він наказав віднести хлопчика до вівтаря Марса. Був розпалений жертовний вогонь, в який батько поклав свій меч і, коли лезо меча почервоніло, благословив дитину, змахнувши над нею мечем і тричі вигукнувши: «Мартин, Мартин, Мартин!» Ім’я це означало «маленький Марс».

Батько довго не міг залишатись удома і повинен був повернутись в Тицинум3, де стояв табором його легіон. Коли мати зрозуміла, що їй доведеться залишитися з малюком самій, то почала просити: «Візьми нас із собою! Як зможе наш хлопчик стати хорошим воїном, якщо буде рости без батька?» І прохання її було почуте. Вся родина, навантаживши на воза все своє майно, переїхала в Тици-нум. Там їх чекав розкішний будинок, де й виріс Мартин. Батько, навчаючи в Тицинумі своїх вояків володінню зброєю, часто бував вдома і радів з того, як його син рік у рік ставав сильнішим та сміливішим.

ВІід батька Мартин успадкував мужність, а від матері — добре серце. Якщо він бачив, як котрась дитина жорстоко поводиться з тваринами, він негайно заступався за нещасних створінь. А оскільки він був сильний та шанований, то його слова мали вагу. Одного разу Мартин гуляв у полі. Біля маленької водойми він побачив трьох хлопчаків, які мучили спійманих жабок. Вони підвішували жабок на ниточках за лапки і сміялись, спостерігаючи, як ті дригаються і гойдаються. Мартин розізлився. Він вигукнув: «Що ви робите? їм болить! Відпустіть їх!» У відповідь пролунав тільки уїдливий сміх. Найбільший хлопець встав і, діставши з кишені шнурок, сказав двом іншим: «Давайте і йому зв’яжемо ноги!» І вони поспішили до Мартина. Гнів подвоїв сили Мартина. Він схопив нападника за ноги і вкинув у болото. Двоє інших накинулись на Мартина. Та він діяв швидко: другий нападник полетів в багнюку за першим. А третій, побачивши це, дременув так швидко, що тільки курява здійнялась. Поки двоє промоклих мучителів вибирались з води, Мартин розплутав жабок і одну за одною обережно опустив у воду.

Тим часом хлопці піднялись вище за течією вздовж струмка, змиваючи бруд з одягу. Вони не наважувались знову зв’язуватись з Мартином, і він, звільнивши всіх жабок, пішов додому.

Одного разу, коли батько повернувся додому на обід, він розказав матері про людей нової релігії. «Їх називають християнами. їхній знак — риби. Вони не поважають старих богів, а декотрі не хочуть йти до війська. Вони вважають, що всі люди — брати. Та оскільки імператор їм це дозволяє, то проти них нічого не можна зробити».

Мартин запитав: «А християни є в Тицинумі?» — «Так, — відповів батько. — Недалеко від Водних воріт є будинок, де вони збираються. Але в цьому місті їх мало».

З того часу Мартин почав часто думати про християн — людей, які всіх вважали своїми братами. Одного дня цікавість привела його до Водних воріт. Там він почув співи, які лунали з будинку. На кам’яному надвірку вхідних дверей дійсно була вирізьблена риба. Як же йому хотілося зайти всередину! Поки він стояв перед входом, мріючи, слухаючи співи і дивлячись на знак риб, підійшов чоловік із підлітком. Коло дверей він повернувся до Мартина і запросив його зайти. Так Мартин вперше опинився серед християн. Він дізнався, що їхній вчитель помер на хресті і воскрес на третій день. «З того часу Він завжди серед нас, але незримий. По всій землі Він втішає людей, допомагає їм і пробуджує любов у їхніх серцях». Вдома Мартин не міг розказати про це, оскільки помітив, що батько ставиться до християн вороже. Але вони зачарували його серце. І хоча йому рідко вдавалося зустрітись із ними, він все більше й більше відчував себе наповненим чудовою любов’ю до людей, тварин і всього творіння.

Мартина, як сина воїна, римського офіцера, було віддано до наставника, який навчив його стріляти з лука, метати списа, їздити верхи і керувати колісницею. Йому було п’ятнадцять років, коли батько вирішив зробити з нього воїна. Мартина відіслали воювати з германцями, які постійно нападали на римські землі. Це заняття було небезпечним і повним поневірянь та важких боїв. Так минули роки. Мартин втратив усілякий зв’язок з християнами. Але було щось у ньому, що не давало відчути себе щасливим на військовій службі: він щодня підтверджував свою силу і мужність, та серце його залишалось порожнім.

І ось трапилось так, що восени, коли дні вже ставали холодними, армія прибула в передмістя Августа Треверорума4, що на кордоні Германії та Галлії. Заслуженим воякам та офіцерам, до яких також належав і Мартин, роздали нове обмундирування. На зимовий час він отримав великий, дуже широкий плащ, підбитий баранячкою. Плащ був таким довгим, що накривав навіть коня.

На початку листопада легіон Мартина був відісланий в район Самаробриви5.

Якось в листопаді Мартин поїхав на коні в Самаробриву. Дув пронизливий вітер і було так холодно, що навіть ворони не літали. Останні пожовклі листочки пізньої осені опадали з майже голих дерев. Раптом Мартин побачив перед собою, на краю дороги, ледве вдягненого чоловіка, який притулився спиною до великого каменя, щоб хоч якось врятуватись від льодяного північного вітру. Злидар прохально простягнув руку, прошепотів декілька слів, які відразу відніс вітер, і підняв до Мартина свої великі очі. Тоді Мартин зняв з плечей свій широкий плащ, вийняв гострий меч і розрубав тканину навпіл, від верху до низу. Половину плаща він віддав злидарю, який із вдячністю закутав свої змерзлі ноги і руки. Мартин накинув другу половину плаща на плечі і поїхав далі, до міста на пошуки гостиного двору.

Наступної ночі Мартин спав глибоким сном, аж раптом почув, як хтось кличе його на ім’я. Навколо засяяло світло, і він побачив двох ангелів, які наблизились до нього з половиною плаща. За ними з’явилось обличчя злидаря, але на цей раз воно сяяло зсередини неначе від сонця. Його погляд світився. Голос мовив: «Мартине, це Мене ти зігрів на дорозі. Я брат кожній людині». Коли образ розсіявся, Мартин відчув, що його серце огорнулось теплим сонячним промінням, яке вже ніколи не зможе загаснути.

Наступного дня, безцільно прогулюючись в роздумах вуличками Самаробриви, Мартин опинився перед будинком зі знаком риб на стіні. Маленька громада з радістю прийняла його. Мартин розповів їм про християн в Тицинумі, а через декілька днів прийняв хрещення. Чи міг він далі залишатись воїном?

В той час було так, що вояк міг покинути військо тільки після двадцяти років служби. У відчаї Мартин пішов до мудрого християнина Іларія, який мешкав неподалік Піктави6. Коли Іларій після довгої бесіди пересвідчився, що Мартин від-сьогодні хоче бути воїном тільки в ім’я Христа, він дав йому гарну пораду. Християнський імператор Костянтин в той час постановив, що хто бажає стати священиком, той може покинути військову службу. Іларій знав про це і запропонував Мартинові вибрати такий шлях. Так він і вчинив. Мартин став учнем мудрого Іларія Піктавійського. Від нього він дізнався про життя та послання Христа і зберіг все це в своєму серці. Він здав свою зброю, коня й меча, одягнувся в простий одяг, несучи в собі Христове благословення. Він присвятив своє життя тому, щоби передати язичникам Галлії християнську звістку.

Одного разу уві сні Мартин почув голос, який закликав його відвідати батьків, які повернулись в Паннонію. Він вибрав дорогу, яка перетинала Альпи в напрямку Медіолана7 і Тицинума. І ось коли Мартин ішов пустинною гірською дорогою, на нього напали розбійники. Один із них замахнувся сокирою, щоб убити, та інший розбійник блискавично затримав руку убивці. Мартина зв’язали. Оскільки в нього не було ані грошей, ані іншого добра, то вирішили продати його в рабство. Мартина залишили під наглядом саме того розбійника, який врятував його від смерті. Всі решта розійшлись у пошуках наживи. Залишившись наодинці зі своїм охоронцем, Мартин почав із ним розмову. Той відкрив своє серце, і Мартин розказав йому про сина Божого, розіп’ятого в Єрусалимі між двох розбійників. Він розповів, як один із них перед смертю прийняв слова Христа. Розповідь Мартина сильно розчулила розбійника, і він роз -в’язав та відпустив Мартина.

Прибувши в Тицинум, Мартин дізнався, що його батьки повернулись в Паннонію. Він продовжив свій шлях до Саварії, де і знайшов їх. Його мати прийняла в своє серце звістку, принесену Мартином, а батько сказав так: «Я жив і перемагав із Марсом. Він давніший за твого Христа!», — і залишився на своєму.

В місті Тур8 Мартин привів до Христа безліч людей, які побудували прекрасну церкву. Громада християн бажала, щоб Мартин став їхнім пастором, та він, щоб уникнути цього, сховався в селі. Він хотів діяти без зайвого галасу і не обтяжувати себе єпископськими обов’язками. Жителі Тура шукали його у всіх околицях і знайшли на фермі. Він спав у стайні, де жили гуси. Коли люди наблизились до будівлі, гуси стали голосно ґелґотати. Вони не тільки розбудили Мартина, але й видали його місцезнаходження. Жителі Тура радо вітали його, і він погодився стати їхнім пастором. Звідси пішла ще й досі жива сімейна традиція запікати гуску 11 листопада, у день святого Мартина.

Мартин не довго залишався на службі у цій церкві. Йому заважали постійні щоденні відвідувачі. А він шукав сховку за містом, у спокої і відлюдництві. В такому сховку потихеньку зародилося братство, яке збудувало монастир. Наслідуючи приклад Мартина, всі монахи проводили набожне та активне життя. Він приймав хворих, злочинців і грішників. З усіма Мартин поводився як брат. Не маючи більше ні плаща, ні майна, він пропонував усім багаті дари своєї душі та серця.

Трапилось це в далеких землях Леванта9 в перші сторіччя християнства. Там жили відважні лицарі, котрих називали «лицарями справедливості». Вони подорожували з краю до краю, і ніхто не знав, хто вони такі. Лютував де злий та дикий звір чи зухвалі розбійники нападали на паломників на безлюдних дорогах, вони тут же з’являлися, билися зі звіром та проганяли злодіїв. Ніхто не знав ні місця, ні часу, де вони з’являться. Захищаючи нещасних, вони могли виникнути як посеред лісу, та і на відлюдній дорозі чи посеред переповненого міста. Так ці лицарі справедливості стали джерелом сподівань для слабких і причиною страху для злодіїв. Ніхто не знав їхньої лицарської обітниці; але було відомо, що вони ніколи не зупинялися в одному місці більш ніж на три дні.

В ті часи біля самого моря стояло прекрасне місто Силен10. Його міцні стіни простягалися до самого берега і укривали високий замок, де жив король. Королівство це давно вже було оповите болем та скорботою. Час від часу море збурювалось і з вод його виходив дракон. Перелітаючи повітрям чи тупцяючи землею добувався він до цього краю, викрадав цілі стада, спустошував житла й поїдав все аж до людей. Нікому, навіть солдатам короля, досі не вдавалося його зупинити. Тоді король спорядив посланців за порадою до мудреця, що жив на горі. Пустельник прислав йому свою відповідь: «Коли море почне збурюватися, прив’яжіть двох баранів на березі, в тому місці, де з’являється чудовисько. Воно з’їсть їх і повернеться у воду».

Дослухалися його поради. Змій з’явився знову, проковтнув баранів і повернувся в море. Не минуло й року, як такої трапези йому здалось вже замало. Він проковтнув баранів, але після цього знову напав на той край і розорив його.

Король знову спорядив посланців до пустельника. Нові руйнування вкрай засмутили старого, і він попросив три дні на роздуми. Коли цей строк минув, посланці повернули до нього, та він спершу відмовляв їм у пораді. Вони наполягали: «Ми не можемо повернутися без твоєї відповіді. Король нас винитиме в твоєму мовчанні!» Тоді пустельник із сумом мовив до них: «Лише справжня людська кров зможе втихомирити змія. Потрібно пожертвувати йому тіло невинної дівчини». Посланці передали ці слова королю і його радникам. Всі були охоплені жахом. Та що ж поробиш: мусіли збирати всіх дівчат міста і кидати жереб, щоби вибрати нещасну жертву.

На березі знаходилася скеля, прозвана Зміїною: саме там він завше і з’являвся. Туди відвели дівчину, котрій випало стати жертвою. їй зав’язали очі й міцно прив’язали до скелі. Дракон з’явився, з’їв її й повернувся в море. Але серед народу зростало невдоволення, бо дочка короля не брала участі в жеребкуванні. Коли знову довелося пройти випробування, народ зібрався й пішов до палацу з криками: «Царівна Елія має тягнути жереб! Нехай і вона тягне!»