Колесо часу. Колесо Часу. Кн. 2. Велике полювання. Колесо Часу. Кн. 2. Велике полювання ebook

© Видавництво "НК-Богдан"

www.bohdan-books.com

ISBN 978-966-10-7958-7

Джордан Роберт

Колесо Часу.

Велике полювання

Robert Jordan. The Great HuntCopyright © 1990 by The Bandersnatch Group, Inc.

The phrase “The Wheel of Time”

and the snake-wheel symbol are trademarks of Bandersnatch Group, Inc.

All rights reserved.

Interior art by Matthew C. Nielsen and Ellisa Mitchell

Переклад з англійської Галини Михайловської та Тетяни Дитини (пролог, розділи 1–5)

Карти Олега Кіналя

Книгу присвячую Лусінді Калпін, Алу Демпсі, Тому Догерті, Сюзан Інґланд, Діку Ґаллену, Кеті Ґрумс, Марісі Ґрумс, Вілсону і Джанет Ґрумсам, Джону Джарролду, Міським Хлопцям Джонсонам (Майку Леслі, Кеннету Лавлесу, Джеймсу Д. Лунду, Полу Р. Робінсону), Карлу Лундґрену, Вільяму МакДуґалу, Монтанській банді (Елдону Картеру, Рею Ґренфеллу, Кену Міллеру, Роду Муру, Діку Шмідту, Рею Сешинсу, Еду Вілді, Майку Вілді та Шерману Віль­ямсу), Чарлі Муру, Луїзі Чевес Попхам Рауль, Теду і Сідні Ріґні, Роберту А. Т. Скотту, Браяну і Шерон Вебб, а також Гезер Вуд.

Вони прийшли мені на допомогу, коли Господь ходив по воді, і справжнє Око Світу промайнуло над моїм домом.

Роберт Джордан

Чарлстон, Північна Кароліна

Лютий 1990 року

І станеться так, що все, створене людьми, буде знищене, і Тінь упаде на Візерунок Епох, а Морок знову простягне свою руку над світом людським. І заголосять жінки, а чоловіки затремтять, коли народи земні розлізуться, наче зогниле дрантя. І ніщо не встоїть, і ніщо не вціліє...

І все ж народиться той, хто вийде супроти Тіні, народиться ще раз, як був народжений раніше і народиться знову, і так безкінечно. У вереття і попіл він зодягне людей, і знову своїм пришестям розтрощить він світ, розриваючи всі скріпчі пута. Наче розкутий світанок, засліпить він нас і спопелить нас, проте Дракон Відроджений вийде супроти Тіні в Останній битві, і з його крові постане нам Світло. Нехай ллються сльози, о люди світу! Плачте задля свого спасіння.

Із «Пророцтва про Дракона»,

Караетонський цикл

у перекладі Елейн Марісе’ідін Альшин,

Головного бібліотекаря при дворі Арафел,

року Милості 231-го Нової Ери, Третьої Епохи

ПРОЛОГ

У тіні

Чоловік, який називав себе — принаймні у цьому місці — Борсом, глузливо скривився від приглушеного гомону, що котився під склепінням зали, наче тихе гусяче ґелґотання. Проте його гримаса залишалася непоміченою під чорною шовковою маскою на обличчі, дуже схожою на маски, що закривали сотні інших облич у цій залі. Сотні чорних масок і сотні пар очей, які намагалися розгледіти, що приховується під ними.

На не надто гостре око ця велика зала могла би здатися палацовою, особливо якщо зважити на височенні мармурові каміни, золоті люстри, що звисали зі склепінчастої стелі, барвисті гобелени і мозаїчну підлогу з вигадливим візерунком. Але так могло би здатися на не надто гостре око. Для початку достатньо хоч би того, що каміни стояли холодні. Полум’я витанцьовувало на поліняках завтовшки як людська нога, однак не давало тепла. Стіни за гобеленами та стеля високо над люстрами були оголені до каміння, майже чорного. Жодного тобі вікна, і лише дві дверних пройми у протилежних кінцях зали. Скидалося на те, що хтось прагнув створити подобу палацової вітальні, та не завдав собі багато клопоту, обмежившись лише її обрисами та кількома деталями для правдоподібності.

Де знаходилася ця зала, чоловік, що називав себе Борсом, не знав — і помишляв, що цього не знає жоден із присутніх. Його нервувало вже на саму думку про те, де це може бути. Досить того, що його було покликано. Йому й про це не хотілося думати, однак від такого запрошення навіть він не зміг відмовитися.

Він обсмикнув плащ, дякуючи подумки, що каміни холодні, бо інакше йому було б задушно у чорному сукні, що вкривало його аж до п’ят. Увесь його одяг був чорний. Об’ємні складки плаща прикривали його зумисну сутулість, до якої він удався, щоби приховати свій зріст, а також збивали з пантелику щодо того, був він худий чи повний. Тут він був не єдиний, хто закутався ледь не у кравецьку плахту.

Він мовчки розглядав присутніх. Майже всім у своєму житті чоловік завдячував терплячості. Якщо він достатньо довго чекав і пильнував, хтось обов’язково припускався помилки. Більшість чоловіків і жінок у залі дотримувалися такої ж філософії: вони вичікували й мовчки слухали тих, хто не міг не говорити. Декому бракувало терпцю або їх гнітила мовчанка, й тому вони розбовкували більше, ніж слід було.

Поміж гостей снували служники — худорлява, золотоволоса молодь, пропонуючи з поклоном і безмовною посмішкою вино. Юнаки й дівчата були одягнені однаково: в облиплі білі штани та білі сорочки вільного крою. І ті, й інші рухалися з бентежною грацією. Кожен із них був дзеркальним відображенням інших, юнаки не поступалися вродою дівчатам. Він сумнівався, що зміг би хоч когось вирізнити, хоча мав гостре око і чіпку пам’ять на обличчя.

Зодягнена в біле усміхнена юнка піднесла йому тацю з кришталевими келихами. Він узяв один, не маючи однак наміру пити; якби він узагалі відмовився від почастунку, це могло би бути витлумачено як недовіра — або й щось гірше, а будь-який хибний крок міг тут закінчитися смертю, — однак невідомо, що могло бути підсипано в напій. Звичайно, серед його соратників ніхто би не був проти зменшення кількості претендентів на владу, ким би не виявилися ті горопахи.

Знічев’я він почав розмірковувати, чи вибавляться від прислужників після цього зібрання. Челядь усе чує. Коли служниця, мило посміхаючись, випросталася з поклону, його очі зустрілися з її очима. Відсутній погляд. Порожні очі. Очі ляльки. Очі мертвіші за саму смерть.

Він аж здригнувся, коли вона граційно відійшла від нього, і вже було підніс келих до губ, але вчасно спохопився. Його схвилювало не те, що з дів­чиною вчинили. Йому йшлося про інше: щоразу, коли гадав, наче викрив слабкість тих, кому наразі служив, він виявляв, що його вже випередили, гадана слабкість уже була усунена з безжальною акуратністю, що його вражало. І непокоїло. Найголовнішим правилом його життя завжди було відшуковування слабкостей, адже кожна слабкість — це тріщина, яку він міг промацати, поглибити і використати. Якщо ж його теперішні хазяї, ті, котрим він наразі служив, не мали слабкостей...

Насупившись під маскою, він узявся вивчати своїх соратників. Принаймні хоч тут можна було зауважити достатньо слабкостей. Їх видавала їхня нервозність, навіть тих, кому вистачало клепки тримати язика за зубами. Негнучкість постави одного, рвучке посмикування спідниці іншою.

На його позір, добряча чверть присутніх навіть не спромоглася хоч якось приховатися, окрім як нап’ялити чорні маски. Їхній одяг був вельми промовистим. Для прикладу жінка, яка стояла перед золотаво-багряним гобеленом і тихо перемовлялася з кимось іншим — важко було сказати, був то чоловік чи жінка, — була вдягнена у сірий плащ із накинутою на голову відлогою. Очевидно, вона вибрала це місце, щоби кольори гобелена підкреслювали розкішність її одеж. Удвічі нерозумно привертати до себе увагу, бо її червона сукня з глибоким декольте, що оголювала занадто багато плоті, та з високим подолом, з-під якого визирали золоті патинки, свідчила про її походження з Ілліану, ще й із небідної родини, можливо, навіть із великопанської.

Неподалік ілліанки стояла інша жінка, самотня і похвально мовчазна, з лебединою шиєю і лискучим чорним волоссям, що хвилями спадало нижче пояса. Вона притулилася спиною до кам’яної стіни і за всім спостерігала. Жодного сум’яття, лише незворушне самовладання. Це все, звісно, чудово, проте її мідна шкіра і кремова сукня з високим коміром — що залишала відкритими одні тільки руки, а проте щільно облягала і була заледве не прозорою, при цьому натякаючи на все і не показуючи нічого — так само однозначно свідчили про її щонайшляхетнішу арад-доманську кров. І якщо чоловік, що називав себе Борсом, не надто помилявся, то на широкому золотому браслеті на її лівому зап’ясті мав би бути символ її Дому. І це мав бути символ саме її Дому, оскільки жоден високогідний доманець не поступиться своєю закостенілою честю, щоби носити символ іншого Дому. Гірше, ніж глупота.

Ось повз нього пройшов чоловік, одягнутий у блакитний, наче небо, шайнарський каптан з високим коміром, і крізь прорізи в масці сторожко зміряв його з ніг до голови. Все у поставі чоловіка виказувало в ньому солдата, ледь не кричучи про це: його випростані плечі, його верткий погляд, як і його рука, що здавалося готова моментально схопити відсутнього меча. Шайнарець не згаяв багато часу, щоби оцінити чоловіка, що називав себе Борсом: згорблені плечі та сутула спина не становили загрози.

Чоловік, що називав себе Борсом, пирхнув, коли шайнарець подався далі, стискаючи правицю і вишукуючи небезпеку деінде. Він міг прочитати їх усіх, аж до їхнього походження та земель. Купця і воїна, простолюдина і вельможу. З Кандору і Кайрену, Салдеї та Ґелдану. З усіх країв і майже всіх народів. Він зморщив ніс від несподіваної огиди. Навіть бляхар у яскраво-зелених штанах і ядучо-жовтій маринарці затесався тут. Ми й без них можемо обійтися, коли настане День.

Ті, котрі перевдягнулися, були замасковані заледве чи краще, чимало з них лише загорнулись у свої плащі. Йому вдалося розгледіти під подолом одного темного балахона оздоблені сріблом чоботи високого лорда з Тіру, а під іншим — золоті шпори з лев’ячими головками, що їх носять лише офіцери-гвардійці найвищого рангу на службі в королеви Андору. Худорлявий хлопчина — худорлявий навіть у чорному одязі, що сягав підлоги, та непримітному сірому плащі, скріпленому невибагливою срібною пряжкою, — спостерігав за дійством з-під тіні свого глибокого каптура. Він міг бути будь-ким, будь-звідки... от тільки якби не шестикутна зірка, витатуйована на перетинці між великим і вказівним пальцями його правиці. Отже, він із Морського народу, і було би достатньо одного погляду на його ліву руку, щоби уздріти символи його клану та роду. Чоловік, що називав себе Борсом, навіть не завдав собі труду глянути.

Раптом його очі звузилися, зупинившись на жінці, закутаній у чорне настільки, що виднілися лише пальці рук. Її правицю прикрашав золотий перстень у формі змія, що ковтає власний хвіст. Айз Седай, або принаймні жінка, яка навчалася у Тар Валоні під орудою Айз Седай. Ніхто інший не став би носити такого персня. Зрештою, для нього це не мало жодного значення. Він відвернувся, доки вона не зауважила його погляду, і майже одразу запримітив ще одну жінку, з голови до ніг закутану в чорне і з перснем Великого Змія. Дві відьми не подавали навіть знаку, що знайомі між собою. У своїй Білій Вежі вони сиділи, як ті павучихи у центрі павутини, смикаючи за ниті, змушуючи королів і королев танцювати, пхаючи свої носи до чужих справ. Нехай будуть прокляті на вічну смерть! Він усвідомив, що скрегоче зубами. Якщо нас мусить поменшати — а таки мусить до приходу Дня — то є ще й такі, без яких можна цілком обійтися, ще цілковитіше, ніж без бляхарів.

Пролунав дзвіночок — однією тремтливою нотою, що доносилася одночасно звідусіль і наче ножем відтяла всі інші звуки.

Високі двері у дальньому кінці зали розчахнулися, і всередину ввійшли два траллоки. Їхні чорні кольчуги, що звисали до самих колін, були прикрашені шипами. Усі відсахнулися. Навіть чоловік, що називав себе Борсом.

На цілу голову разом із плечима вищі за найвищого тут чоловіка, траллоки з потворними і калічними людськими обличчями становили блювотну мішанку людського і тваринного. В одного з них натомість рота і носа стримів ваговитий гострий дзьоб, а голову вкривало не волосся, а пір’я. Інший вицокував копитами, його морда випирала у щось на подобу волохатого рила, а над вухами стирчали козлячі роги.

Проігнорувавши людей, траллоки повернулись у напрямку дверей і запопадливо й улесливо вклонились. Пір’я на одному з них настовбурчилося щільним гребенем.

Між них ступив мерддраал, і вони гепнулися на коліна. Мерддраал був одягнутий у чорне, від чого кольчуги траллоків і маски людей здавалися яскравими, і при цьому коли він пересувався з грацією гадюки, вся його одіж звисала нерухомо, не утворюючи жодної складки.

Чоловік, який називав себе Борсом, відчув, що він мимоволі шкіриться, охоплений наполовину гарчливою люттю і наполовину — йому навіть самому собі було соромно в цьому зізнатися, — страхом. Обличчя мерддраала було відкрите. Тістоподібне бліде обличчя, обличчя людини, однак безоке; обличчя, що нагадувало яйце і водночас могильного хробака.

Це гладеньке біле обличчя повернулося таким чином, що здавалося, наче воно розглядає усіх почергово. Від цього безокого споглядання юрбою прокотилася видима дрож. Тонкі знекровлені губи викривилися у якійсь подобі посмішки, коли лиця в масках одне за одним спробували втиснутися назад у людський тлум, щоб уникнути того споглядання. Тим часом мерддраалів погляд вишикував їх півколом обличчям до дверей.

Чоловік, який називав себе Борсом, зглитнув. Ще настане день, напівлюдку. Коли Великий Володар Темряви знову прийде, він обере собі нових жаховладців, а ти тремтітимеш перед ними. Ти тремтітимеш перед людьми. Переді мною! Чому ти не говориш? Годі витріщатися на мене, говори вже!

— Іде ваш Пан, — голос мерддраала скрипнув, наче суха зміїна шкіра. — Ниць, хроби! Всі падіть ниць, щоби його блиск не засліпив і не спопелив вас!

Лють накрила чоловіка, який називав себе Борсом, від цього тону, від цих слів, однак за мить повітря над головою напівлюдка замерехтіло, і до нього дійшла суть заклику. Не може бути! Не може!.. Траллоки уже розпласталися долі, звиваючись, ніби хотіли заритися під підлогу.

Не чекаючи, поки це зроблять інші, чоловік, який називав себе Борсом, гепнувся долілиць, застогнавши від удару об кам’яну поверхню. З його губ злетіли слова, наче оберіг від небезпеки — це й був оберіг, хоча супроти того, чого він так боявся, з таким же успіхом могла б оборонити очеретинка, — і відтак він почув сотні інших голосів, захриплих від жаху, і ті самі слова, мовлені до підлоги.

— Великий Володар Темряви — мій Повелитель, і слугую йому я ревно, до останнього клаптя своєї душі. — Десь у закамарках його свідомості волав перелякано якийсь голос: Морок і всі Відступники закуті... Нажаханий, він змусив той голос замовкнути. Він не чув його з незапам’ятних часів. — Воістину, мій Повелитель — це Повелитель смерті. Нічого не просячи взамін, я служитиму йому аж до Дня його пришестя, і служитиму я йому у твердій і непохитній надії на життя вічне. — ...закуті у Шайол Гулі, закуті Творцем у мить сотворення. Ні, тепер я служу іншому панові. — Воістину, вірних буде возвеличено на цій землі, возвеличено понад невірними, возвеличено понад престоли, проте я скромно служитиму аж до Дня його Вороття. — Рука Творця простягається над усіма нами, а Світло боронить нас від Тіні. Ні, ні! Інший повелитель. — Нехай не забариться День Вороття. Нехай не забариться Великий Володар Темряви, щоби провадити нас і правити світом довіку.

Чоловік, який називав себе Борсом, закінчив промовляти символ віри, натужно дихаючи, так наче пробіг десять миль. Захекані віддихи навколо нього свідчили, що він такий не один.

— Підводьтесь. Усі підводьтесь.

Медоточивий голос заскочив його зненацька. Без сумніву, жоден із його соратників, які лежали долілиць, втупивши чорні маски в мозаїчну підлогу, не наважився б заговорити, однак не такого голосу він сподівався від... Він поволі підвів голову достатньо для того, щоби підглянути одним оком.

У повітрі над мерддраалом висів силует чоловіка, край його криваво-червоної мантії висів на п’ядь вище голови напівлюдка. Такого ж криваво-червоного кольору була і маска. Чи став би Великий Володар Темряви з’являтися перед ними в людській подобі? Та ще й у масці? Однак мерддраал, самий лише погляд якого навіював страх, сам тремтів і ледь не корчився від страху, стоячи у тіні постаті. Чоловік, який називав себе Борсом, гарячково шукав відповіді, якої його розум не здатен був знайти, не з’їхавши з глузду. Може, це хтось із Відступників.

Ця думка була лише на йоту менш болісною. У такому разі це означало, що День повернення Морока не за горами, якщо вже один із Відступників звільнився. Відступники, тринадцять наймогутніших провідників Єдиної Сили в Епоху, що славилася могутніми провідниками, були запечатані у Шайол Гулі разом із Мороком, запечатані подалі від світу людей Драконом та його Сотнею Споборників. А ударна хвиля від того ув’язнення заплямувала чоловічу половину Істинного Джерела, і всі Айз Седай чоловічого роду, ті прокляті провідники Сили, збожеволіли і розтрощили світ, розбили його на шматки, наче глиняний горщик об камінь, а опісля, догниваючи живцем, завершили Епоху Легенд. Заслужена смерть для Айз Седай, на його думку. Ще й залегка для них. Він тільки шкодував, що жінок це не зачепило.

Повільно й натужно він заштовхав свою паніку углиб свідомості, зачинив її там і не відпускав, хоча вона й криком кричала, вимагаючи звільнення. Це було найкраще, що він міг зробити. Жоден із тих, які лежали долічерева, не встав, і лише кілька з них зважилися підняти голови.

— Підніміться, — цього разу у голосі постаті у червоній масці почулася різкість. Він показав обома руками. — Встаньте!

Чоловік, який називав себе Борсом, незграбно підвівся, але на півдорозі, вже колінкуючи, завагався. Підняті у жесті руки мовця були жахітно обпечені, вкриті чорними борознами, між якими проступала жива плоть, така ж червона, як і одіж постаті. Чи став би Морок являтися у такому вигляді? Чи навіть хтось із Відступників? Очі за цією криваво-червоною маскою повільно ковзнули по ньому, і він поспішно випростався. Йому здалося, що той погляд обдав його жаром відкритої печі.

Інші скорилися наказу заледве чи з більшою грацією та меншим страхом. Коли всі вже були на ногах, ширяюча постать заговорила.

— Я знаний під різними іменами, однак ви знатимете мене як Ба’ал­замона.

Чоловік, який називав себе Борсом, зціпив зуби, щоби вони не клацали. Ба’алзамон. У перекладі з мови траллоків — Серце Темряви, і навіть поганини знали, що таким іменем траллоки величають Великого Володаря Темряви. Того, Чиє Ім’я Не Можна Називати. Не Істинне Ім’я, Шей’тан, однак усе ж заборонене. Для присутніх тут, як і для їм подібних, вимовляння будь-якого з цих імен вважалося святотатством. Його дихання зі свистом виривалося з ніздрів, а навколо себе він чув, як інші також важко дихають під своїми масками. Служники кудись поділися, і траллоки також, хоча він і не помітив, коли вони вийшли.

— Місце, де ви стоїте, знаходиться у тіні Шайол Гулу. — При цьому пролунав стогін кількох людей; чоловік, який називав себе Борсом, не міг напевно сказати, що його голос не долучився до цього хору. В голосі Ба’алзамона почулася нотка, яку майже можна було назвати насмішкою, коли він широко розпростер руки. — Не страшіться, бо День приходу вашого Владики у світ уже не за горами. День Вороття наближається. Хіба не достатнім доказом для вас є те, що я тут, перед вами — ліченими обранцями з-поміж ваших братів і сестер? Незабаром Колесо Часу буде знищене. Незабаром Великий Змій помре, і за допомогою сили цієї смерті, смерті самого Часу, ваш Владика переробить світ на свій взір і подобу для цієї Епохи та на віки вічні. А всі, хто служить мені вірою та правдою, возсядуть біля моїх ніг над зірками у небесах і вічно урядуватимуть над світом людським. Так я пообіцяв, і так станеться довіку. Ви будете жити й урядувати поки й світ сонця.

Гомін радісного передчуття прокотився між слухачами, і дехто навіть ступив уперед, ближче до ширяючої багряної постаті, звертаючи до неї зачаровані погляди. Навіть чоловік, який називав себе Борсом, відчув ваговитість цієї обіцянки — обіцянки, заради якої він сотні разів гендлював своєю душею.

— День Вороття ближчає, — промовив Ба’алзамон. — Але роботи ще багато. Роботи дуже багато.

Повітря ліворуч від Ба’алзамона замерехтіло і згустилося, і в ньому по­­вис­ла постать молодого юнака, трохи нижчого за самого Ба’алзамона. Чоловік, який називав себе Борсом, не міг зрозуміти, було це живе створіння чи ні. Висновуючи з його одягу, це був сільський хлопчина з бешкетною іскоркою у карих очах та натяком на посмішку у кутиках губ, так наче пригадував чи замислював якусь витівку. Плоть видавалася живою, однак груди не здіймалися від подиху, а очі не моргали.

Повітря праворуч від Ба’алзамона затремтіло, наче від спеки, і друга постать у селянському одязі повисла трохи нижче від Ба’алзамона. Це був кучерявий молодик із міцними, як у коваля, м’язами. От тільки дивина: при його боці висіла бойова сокира — великий сталевий напівмісяць урівноважений з іншого боку товстим гостряком. Чоловік, який називав себе Борсом, раптом нахилився уперед, зацікавлений чимось іще дивовижнішим. Очі молодика були жовтими.

Втретє повітря згустилося у формі молодого чоловіка, цього разу просто навпроти Ба’алзамона, майже біля його ніг. Це був високий юнак із сірими очима, які на світлі ставали майже блакитними, і темно-рудуватим волоссям. Ще один селянин або фермер. Чоловік, який називав себе Борсом, ахнув. І ще одна річ була тут надзвичайною, хоча з якого дива він мав би сподіватися, ніби тут має бути щось звичайне? На поясі в цієї постаті висів меч із бронзовою чаплею на піхвах, інша чапля була вигравіювана на довгому дворучному руків’ї. Сільський юнак із мечем з емблемою чаплі? Це неможливо! Що б це могло означати? А ще хлопець із жовтими очима. Він помітив, як мерддраал, тремтячи, дивиться на ці фігури, і якщо він правильно виснував, то це тремтіння було спричинене не страхом, а ненавистю.

Запала мертва тиша, Ба’алзамон дозволив цій тиші запасти ще глибше, а тоді заговорив:

— Це той, хто обходить світ, той, хто був і буде, але ще не настав, — оце Дракон.

Серед слухачів прокотився переполоханий гомін.

— Відроджений Дракон! Ми повинні його вбити, Великий Владарю? — пролунало з уст шайнарця, чия рука нетерпляче намацувала на боці відсутній меч.

— Можливо, — просто відповів Ба’алзамон. — А можливо, що й ні. Можливо, що його можна буде використати. Рано чи пізно так і станеться, у цій Епосі чи в іншій.

Чоловік, який називав себе Борсом, кліпнув. У цій Епосі чи в іншій? Я гадав, День Вороття близький. Яке мені діло до того, що станеться в іншу Епоху, якщо я зістаріюся і помру ще в цій? Але Ба’алзамон говорив далі:

— У Візерунку вже почав формуватися закрут — одна з багатьох точок, де того, хто стане Драконом, можна навернути на службу мені. Необхідно навернути! Хай краще служить мені живий, аніж мертвий, проте живий він чи мертвий, а служити він мені мусить і буде! Запам’ятайте цих трьох, бо кожен із них — це нитка у візерунку, який я планую сплести, а вам належить подбати, щоби вони розташувалися так, як я накажу. Добре до них придивіться, щоби змогли потім їх упізнати.

Зненацька усі звуки змовкли. Чоловік, який називав себе Борсом, неспокійно засовався, зауваживши при цьому, що інші чинять так само. Усі, крім ілліанки, усвідомив він. Її руки покоїлися в неї на грудях, наче хотіли приховати її округлу оголену плоть, очі були широко розплющені наполовину від страху, наполовину від екстазу, а сама вона запопадливо кивала, ніби комусь, хто стояв віч-на-віч із нею. Час від часу здавалося, ніби вона відповідає, але чоловік, який називав себе Борсом, не чув ані слова. У якийсь момент вона дугою вигнулась назад, тремтячи і силкуючись звестися навшпиньки. Він не міг зрозуміти, чому вона не падає, хіба що її тримає щось невидиме. А потім так само раптово вона опустилася на п’яти і знову кивнула, кланяючись і тремтячи. Не встигла вона випростатися, як одна із жінок, яка носила перстень Великого Змія, здригнулася і закивала.

Виходить, кожен із нас отримує персональні настанови і жоден не чує інших. Чоловік, який називав себе Борсом, розчаровано забурмотів. Якби ж він знав, що було наказано хоча б комусь одному, він міг би використати це знання на власну користь, але тепер... Він нетерпляче чекав своєї черги, забувши навіть, що стоїть випроставшись.

Один по одному учасники зборів отримували вказівки, кожен оточений стіною тиші, а проте усе ж зраджуючи себе дражливими підказками, які годі було прочитати. Чоловік із Ата’ан Мієр, Морського народу, неохоче заціпенів, але ствердно кивнув. Поза шайнарця свідчила про замішання, навіть коли він погоджувався. Друга жінка з Тар Валона здригнулася, ніби від шоку, а закутана в сіре постать, чию стать він так і не зміг визначити, заперечливо похитала головою, а відтак упала на коліна й завзято закивала. Декого так само судомило, як ілліанку, так наче сам біль піднімав їх навшпиньки.

— Борсе.

Чоловік, який називав себе Борсом, здригнувся, коли червона маска заповнила його зір. Він і надалі бачив кімнату, і надалі бачив завислу постать Ба’алзамона та три фігури перед ним, і водночас усе, що він міг бачити, — це обличчя в червоній масці. У голові все пішло обертом, здавалося, що його череп розколовся навпіл, а очі повилазили з орбіт. А ще на якусь мить йому здалося, що він бачить полум’я в очних прорізах маски.

— Ти вірний... Борсе?

Від натяку на насміх в його імені вниз по його спині пробіг морозець.

— Я вірний, Великий Владарю. Хіба я можу від тебе сховатися? — Я вір­ний! Присягаюся!

— Ні, не можеш.

Від упевненості у голосі Ба’алзамона йому пересохло в роті, проте він змусив себе говорити.

— Наказуй мені, Великий Владарю, і я підкорюся.

— По-перше, ти повернешся у Тарабон і продовжиш займатися своїми добрими справами. Фактично я наказую тобі подвоїти свої зусилля.

Він витріщився на Ба’алзамона, але за мить полум’я знову шугнуло під маскою, і він повважав за краще вклонитися, щоби мати змогу відвести очі вбік.

— Як накажеш, Великий Повелителю, так і буде.

— По-друге, ти виглядатимеш цих трьох молодиків, і нехай твої послідовники їх також пильнують. Але застерігаю: вони небезпечні.

Чоловік, який називав себе Борсом, поглянув на постаті, що зависли перед Ба’алзамоном. Як я це роблю? Я бачу їх, але й не бачу нічого, крім його обличчя. Він відчував, що його голова ось-ось лусне. Піт зросив його долоні під тонкими рукавичками, а сорочка прилипла до спини.

— Небезпечні, Великий Владарю? Селюки? Невже один з них...

— Меч небезпечний для того, кому до грудей приставлено вістря, але не для того, хто тримає за руків’я. Хіба що чоловік, який тримає меча, — дурень, або розтелепа, або нездара, у такому випадку меч стає удвічі небезпечнішим для нього, ніж для будь-кого іншого. Достатньо й того, що я розповів, як упізнати його. Достатньо й того, що ти просто скоришся.

— Як накажеш, Великий Владарю, так і буде.

— По-третє, стосовно тих, які висадилися на мисі Томан, а також доманійців. Про це ти нікому не розповідатимеш. Коли повернешся у Тарабон...

Чоловік, який називав себе Борсом, зрозумів, що слухає із роззявленим ротом. Інструкції не мали жодного сенсу. Якби я знав, що було наказано хоча б кільком іншим, можливо, я б і склав собі цілісну картину.

Раптом він відчув, як його голову щось стиснуло, наче гігантська рука надавила йому на скроні, відчув, як його щось підіймає, а потім світ вибухнув тисячею зоряних спалахів, кожен відблиск світла ставав образом, що пролітав у його мозку або ж мчав і танув у далині ще до того, як він спромігся хоча б схопитися за нього. Неймовірне небо, пооране хмарами — червоними, жовтими, чорними, — які мчали, ніби гнані наймогутнішим вітром, що будь-коли здіймався у світі. Жінка — а може, дівчина? — у білому одязі віддалялася у чорноту і зникла так само швидко, як і з’явилася. Крук витріщився йому просто в очі, впізнаючи його, а потім зник. Закутий у броню чоловік у брутальному шоломі, що формою, кольорами та позолотою нагадував якусь почварну отруйну комаху, здійняв меча і стрибнув убік, кудись за межами його зору. Закручений золотий ріг зі свистом прилетів звідкись здалеку. З нього лунала одна-єдина пронизлива нота, коли той летів просто на нього, витягаючи з тіла душу. В останню мить він спалахнув і перетворився у сліпуче золоте кільце зі світла, що пройшло крізь нього, заморозивши його гірше за смерть. Десь із тіней загубленого зору вистрибнув вовк і розірвав йому горло. Він не міг кричати. А потік не зупинявся, топив його, хоронив його. Він уже ледве пам’ятав, ким він був або чим він був. З небес дощем стікав вогонь, місяць і зорі летіли донизу, і річки струменіли кров’ю, і мерці ходили як живі, і земля розверзлася, і з неї фонтаном вихлюпнулося розплавлене каміння...

Чоловік, який називав себе Борсом, отямившись, уздрів, що стоїть майже навприсядки у залі, де знаходилися всі інші, більшість з яких мовчки дивилися на нього. Куди б він не поглянув — вгору, вниз чи в будь-яку іншу сторону, — обличчя Ба’алзамона у масці переслідувало його. Образи, що затопили його свідомість, уже згасали, він був певен, що багато з них уже вивітрилося з його пам’яті. Він безвольно випростався, а Ба’алзамон постійно перебував перед ним.

— Великий Владарю, що?..

— Деякі накази занадто важливі, щоби про них знали навіть ті, хто їх виконуватиме.

Чоловік, який називав себе Борсом, майже доземно вклонився.

— Як накажеш, Великий Владарю, — хрипко прошепотів він, — так і буде.

Коли він випростався, то знову був один серед тиші. Інший, високий лорд Тарену, кивав і кланявся комусь невидимому для всіх інших. Чоловік, що називав себе Борсом, приклав тремтячу руку до чола, ніби намагаючись втримати дрібку з того, що промайнуло в його голові, хоч він і не був до кінця певний, що хоче це пам’ятати. Коли останній фрагмент догорів, він раптом замислився: а що ж саме він намагається пригадати? Я знаю, що щось було, однак що? Адже було щось! Хіба ні? Він потер одна об одну долоні, скривившись від слизького поту у рукавицях, а далі звернув свою увагу на три фігури, підвішені перед летючою постаттю Ба’алзамона.

Кремезний кучерявий молодик, селянин з мечем, а ще парубок з бешкетним виразом обличчя. У ту мить подумки чоловік, що називав себе Борсом, охрестив їх Коваль, Мечник та Крутій. Яке місце у головоломці займають вони? Вони мають бути важливими, інакше Ба’алзамон не зробив би їх головною темою цього зібрання. Однак тільки від отриманих ним наказів вони могли померти будь-якої миті, і він думав, що дехто з інших принайм­­ні отримав такі ж смертельні накази щодо цієї трійці. Наскільки вони важливі? Блакитні очі могли відсилати до андорської знаті, хоч і малоймовірно у такому одязі, також світлі очі мали мешканці Порубіжжя, а ще деякі таренці, не кажучи вже про Ґелдан, і звісно... Ні, тут підказок мало. Проте жовті очі? Хто вони такі? Що вони таке?

Він здригнувся від дотику до руки і повернувся, щоб побачити одного зі служників у білому, молодого хлопця, який стояв біля нього. Інші служники також повернулися, їх було більше, ніж до того, по одному на кожного гостя у масці. Він моргнув. Ба’алзамона не стало. Мерддраала також не стало, а на місці дверей, крізь які він увійшов, залишився лише необроблений камінь. Однак три фігури й досі висіли в повітрі. Йому здалося, ніби вони дивляться на нього.

— Якщо не заперечуєте, мій пане Борсе, я проведу вас до вашої кімнати.

Уникаючи контакту з цими мертвими очима, він ще раз кинув погляд на три фігури і подався слідом за служником. З тривогою подумав, як же юнак знав, на яке ім’я його називати. Аж коли дивні різьблені двері зачинилися за ними і вони пройшли з десяток кроків, він усвідомив, що у коридорі був лише він із служником. Його брови зсунулися від підозріння під маскою, але перш ніж він устиг відкрити рота, служник заговорив.

— Інших також провели до їхніх кімнат, мій пане. Прошу вас, пане. Часу небагато, а наш Володар нетерплячий.

Чоловік, що називав себе Борсом, заскреготів зубами як через обмаль інформації, так і від припущення, що він та служник були в чомусь подібні, однак мовчки пішов слідом. Лише дурень стане скандалити зі служником, і що гірше, згадуючи очі цього парубка, він уже не знав, чи дасть це хоч якусь користь. А звідки він знав, що саме я хотів запитати? Служник посміхнувся.

Чоловік, що називав себе Борсом, відчув себе невимушено аж коли повернувся у кімнату, де чекав по приїзді сюди, та й то не надто. Навіть побачивши, що печаті на його сідельних сумках були неторкані, він не надто заспокоївся.

Служник стояв у коридорі й не заходив.

— Ви можете перевдягнутися у свій одяг, якщо бажаєте, мій пане. Ніхто не побачить, як ви звідси від’їжджаєте чи прибуваєте у місце призначення, але найкраще буде, якщо ви прибудете вже належно зодягнуті. Незабаром хтось прийде і покаже вам дорогу.

Чоловік, що називав себе Борсом, мимоволі тремтів. Поспіхом він зняв печаті й відкрив застібки на сідельних сумках, звідки витягнув свій звичний плащ. Десь у глибині душі тоненький голосок поцікавився, чи вся обіцяна влада, навіть саме безсмертя, вартували ще однієї такої зустрічі, однак він негайно засміяв його. Заради такої великої влади я готовий славити Великого Володаря Темряви навіть під Куполом Правди. Пригадуючи накази, дані йому Ба’алзамоном, він пальцями торкнувся золотого сяючого сонця, вишитого на грудях його білого плаща, та червоної пастирської ґирлиґи позаду сонця — символа його посади у світі людей — і ледь не розсміявся. На нього чекала робота, велика робота, у Тарабоні та на Елмотській рівнині.

Розділ 1

Пломінь Тар Валона

Обертається Колесо Часу, грядуть і минають Епохи, залишаючи по собі спомини, що стають легендами, які переростають у міфи та відходять у небуття, коли знову настає Епоха, що їх сотворила. В одній із таких Епох, яку дехто називає Третьою — Епосі, яка ще має настати і яка водночас давно проминула, в Судних горах здійнявся вітер. Вітер цей не був початком. В обертанні Колеса Часу нема ні початку, ні кінця. Проте одним із нескінченної вервечки початків цей вітер усе ж таки був.

Народившись серед чорних гостроверхих шпилів, де смерть блукає високими перевалами, досі прихованими від значно небезпечніших речей, вітер помчав на південь, понад дрімучим Великим Гнилоліссям, яке понівечив і спаскудив дотик Морока. Нудотно-солодкавий запах тліну звіявся, щойно вітер перетнув ту невидиму лінію, що її люди називають Шайнарським рубежем, де весняний цвіт густо обліпив дерева. Вже мало би настати літо, однак весна забарилася, і земля наче впала в шаленство, щоби навернути згаяне. Блідо-зелена брость рясніла на кожному кущі, і червоні пуп’янки проростали з кожної гілки. Наче на смарагдових ставках, вітер здіймав брижі на селянських полях, де майбутній урожай майже на очах пнувся догори.

Дух смерті майже вивітрився задовго до того, як вітер долетів до пагорбів, на яких покоїлося оперезане кам’яними мурами місто Фал Дара, а відтак розбився об фортечну вежу у самому його центрі — вежу, на вершині якої, здавалося, витанцьовують двоє чоловіків. Захищене кріпким і високим муром, Фал Дара — як цитадель, так і місто — ще ніколи не було завойоване, ніколи не було зраджене. Вітер застогнав поміж ґонтових дахів, навколо високих кам’яних димарів і ще вищих веж, заквилив, як на поминках.

Роздягнений до пояса, Ранд аль’Тор здригнувся від холодного дотику вітру, а його пальці зімкнулися на довгому руків’ї тренувального меча. Гаряче сонце вмивало його груди потом, а темно-рудаве волосся на голові просто злиплося. Він зморщив ніс, відчувши легкий запах повітряного закруту, однак не пов’язав цей запах із образом розритої старої могили, що було промайнув йому в голові. Він заледве чи зауважив той запах, як і той образ, оскільки намагався тримати свій розум порожнім, проте інший чоловік, що разом із ним перебував на вершині вежі, постійно вдирався у цю порожнечу. Майданчик на вежі мав десять кроків завширшки і був оточений зубчастою стіною, що сягала грудей. Достатньо просторий, ще й занадто, окрім хіба що коли ділиш його з Охоронцем.

Незважаючи на юний вік, Ранд був вищим від більшості чоловіків, проте й Лан удався зростом, а крім того, був м’язистішим, хоч і не таким широкоплечим. Охоронець обв’язав чоло вузенькою поворозкою із плетеної шкіри, завдяки чому волосся не падало йому на обличчя — обличчя, яке здавалося витесаним із необробленого каменю, обличчя без жодної зморшки, що наче контрастувало із проблисками сивини на його скронях. Попри спеку та напругу, на його грудях та руках лише ледь проблискували бісеринки поту. Ранд вдивлявся у крижані блакитні очі Лана у пошуках хоч якогось натяку на його наміри. Охоронець жодного разу не кліпнув, а тренувальний меч у його руках літав плавно і впевнено, мовби перетікаючи з однієї позиції в іншу.

Тренувальний меч, що мав замість леза в’язку тонких дерев’яних тичин, гучно ляскав, коли об щось ударявся, залишаючи на тілі сліди. Ранд аж занадто добре запізнав це. Три тонкі червоні смуги на ребрах уже діймали його, а ще одна обпекла на плечі. Він докладав усіх зусиль, щоби уникнути таких прикрас. На тілі Лана не було жодного знаку.

Як його вчили, Ранд подумки сформував єдиний пломінь і зосередився на ньому, намагаючись спалити завдяки йому всі емоції та почуття, щоби створити всередині себе порожнечу, прогнавши звідти навіть думки. І настала порожнеча. І як уже часто траплялося останнім часом, ця порожнеча не була ідеальною, світло усе ще зоставалося, чи якщо точніше — відчуття мерехтливого світла посеред тиші. Цього йому заледве вистачило. Його поглинув прохолодний супокій порожнечі, він став одним цілим із тренувальним мечем, з гладенькими камінцями під підошвами його чобіт, навіть із Ланом. Усе зробилося одним цілим, і він рухався бездумно у ритмі, що повторював кожен крок і кожен порух Охоронця.

Знову здійнявся вітер і приніс на крилах передзвін з міста. Хтось досі святкує довгожданий прихід весни. Стороння думка промайнула на крилах світла через порожнечу, стривоживши її, і тренувальний меч замиготів у руках Охоронця, який наче прочитав Рандові думки.

Упродовж нескінченної хвилини на верхівці вежі чутно було лише швидке лясь-лясь-лясь зв’язаних тичин, що вдарялися одна об одну. Ранд навіть не намагався дотягнутися до свого супротивника, оскільки міг лише ухилятися від Ланових випадів. Відбиваючи атаки Охоронця в останню мить, він змушений був відступати. Вираз обличчя Лана не змінився, зате тренувальний меч у його руках ніби ожив. Раптом замашний удар Охоронця посеред руху змінився прямим випадом. Заскочений зненацька, Ранд ступив назад, уже морщачись від удару, позаяк розумів, що цього разу він не зможе його уникнути.

Вітер застогнав на вежі... і спіймав його у пастку. Так наче повітря раптом перетворилося на кисіль, огорнувши його коконом. І почало штовхати його уперед. Час і рух уповільнилися, він із жахом спостерігав, як Лановий навчальний меч наближався до його грудей. В ударі не було нічого ні сповільненого, ані м’якого. Його ребра затріщали, ніби хтось уперіщив його молотом. Хлопець закректав, однак вітер не дозволив йому відхилитися, а натомість штовхав уперед. Тичини у Лановому навчальному мечі вигнулися і зігнулися — і все це надзвичайно повільно, як здавалося Ранду, — а відтак розлетілися на друзки, їхні гострі кінці націлилися йому в серце, проколовши зазубринами шкіру. Біль прошив тіло, а вся шкіра, здавалося, була посмугована. Він увесь пашів жаром, так наче сонце раптом щосили спалахнуло, щоби засмажити його, як бекон на сковорідці.

Скрикнувши, Ранд сахнувся і, зашпортавшись, ударився спиною об кам’яну стіну. Тремтячою рукою він торкнувся порізів на грудях і з недовірою підніс закривавлені пальці до своїх сірих очей.

— Що то був за дурнуватий випад, овечий пастуше? — скреготнув Лан. — Ти мав би це вже давно знати або хоча б пам’ятати, якщо не забув усього того, що я намагався тобі втокмачити. Дуже тебе?.. — Він урвав мову, коли Ранд глянув на нього.

— Це вітер, — Рандові пересохло в роті. — Він... він штовхнув мене! Він... він був твердий, наче стіна!

Охоронець мовчки поглянув на нього, потім простягнув йому руку. Ранд схопився за неї — і Лан посмиком поставив його на ноги.

— Дивні речі можуть коїтися у такій близькості до Гнилолісся, — нарешті озвався Лан, але за гаданим спокоєм його тону у словах вчувалася тривога. Це вже само собою було дивним. Охоронці, ці напівлегендарні воїни на службі в Айз Седай, рідко проявляли емоції, а Лан і поготів. Він відкинув розтрісканий тренувальний меч убік і притулився до стіни там, де лежали їхні справжні мечі, подалі від місця їхнього тренування.

— Але не такі, — заперечив Ранд. Він приєднався до Охоронця, сівши навпочіпки спиною до каменю. Таким чином верх стіни височів над його головою, сяк-так захищаючи від вітру. Якщо це взагалі був вітер. Ще жоден вітер не відчувався таким... твердим... як цей. — Як у затишку! А може, навіть і в Гнилоліссі таке не трапляється.

— Для такого, як ти... — Лан стенув плечима, ніби це все пояснювало. — Коли ти вже поїдеш, овечий пастуше? Минув уже місяць, відколи ти заявив, що їдеш, а я гадав, що вже через три тижні ти подасися на всі чотири вітри.

Ранд здивовано витріщився на нього. Лан поводився так, наче нічого не трапилося! Насупившись, він відклав навчальний меч і натомість поклав собі на коліна свій справжній. Його пальці пробігли по довгому, обтягнутому шкірою руків’ю із бронзовою чаплею. Ще одна чапля бронзовіла на піхвах, і ще одна була вигравіювана на лезі, що зараз покоїлось у піхвах. Йому й досі було трохи дивно, що у нього є меч. Будь-який меч, а тим паче меч із клеймом майстра клинка. Він був фермером із Межиріччя, такого далекого тепер. Можливо, далекого назавжди. Він був вівчарем, як і його батько. Я був вівчарем. А тепер хто? Його батько подарував йому меча зі знаком чаплі. Тем — мій батько, що би хто не казав. Йому б хотілося, щоб його власні думки не звучали так, ніби він намагався переконати сам себе.

І знову Лан, здавалося, прочитав його думки.

— У Порубіжних землях, овечий пастуше, якщо чоловік виховує дитину, ця дитина вважається його, і ніхто не може заперечити.

Зиркнувши з-під лоба, Ранд проігнорував слова Охоронця. Це були його справи, і нічиї більше.

— Я хочу навчитися ним користуватися. Мені потрібно. — Носіння меча зі знаком чаплі уже принесло йому чимало проблем. Не кожен знав, що цей знак означає, і не кожен навіть помічав його, і все ж таки клинок із чаплею, особливо в руках юнака, що заледве чи й доріс до віку зрілого, привертав небажану увагу. — Мені деколи вдавалося блефувати, коли я не міг утекти, а крім того, мені щастило. Але що буде, коли я не зможу втекти, не зможу блефувати і моє везіння закінчиться?

— Ти міг би його продати, — обережно сказав Лан. — Такий меч — рідкість навіть серед мечів зі знаком чаплі. І гроші добрі за нього виручив би.

— Ні! — Цю ідею він обдумував не раз, тож зараз відкинув її з тієї ж причини, що й раніше, і тим завзятіше, позаяк її озвучив сторонній. Доки він у мене, я маю право називати Тема батьком. Він мені його дав, і тому я маю таке право. — Я гадав, що будь-який меч зі знаком чаплі є рідкістю.

Лан позирнув на нього.

— Значить, Тем тобі не розповів? Він мусить знати. Хіба що він не повірив. Багато хто не вірить. — Він схопив свого меча, майже близнюка Рандового, якщо не зважати на відсутність чапель, й оголив його. Лезо, ледь вигнуте і загострене з одного боку, виблискувало сріблом у сонячному світлі.

Це був меч королів Малкіру. Лан не говорив про це — він навіть не любив, щоб інші говорили про це, — хоча аль’Лан Мандраґоран був лордом Семи Веж, лордом Озер і некоронованим королем Малкіру. Зараз Сім Веж лежать у руїнах, а Тисяча Озер перетворені у кублище скверни. Малкір поглинуло Велике Гнилолісся, а з усіх малкірських лордів живим залишився тільки один.

Пліткували, що Лан став Охоронцем, поєднавшись із Айз Седай, щоби мати можливість шукати смерті у Гнилоліссі і з’єднатися нарешті зі своїми кровними. Ранд справді не раз бачив, як Лан зазирав смерті у вічі без видимого страху за власну безпеку, проте понад власне життя і безпеку він переживав за Морейн — Айз Седай, з якою його пов’язували таємничі узи. Ранд не вірив, що Лан насправді шукатиме смерті, доки живе Морейн.

Обертаючи меча у промені світла, Лан заговорив.

— Під час Війни Тіні сама Єдина Сила використовувалася як зброя, та й зброю виготовляли за допомогою Єдиної Сили. Деякі види такої зброї використовували Єдину Силу і були настільки смертоносними, що могли одним ударом зруйнувати ціле місто, каменя на камені не залишити на багато ліг. Добре, що все це було втрачене під час Світотрощі, як добре і те, що ніхто не пам’ятає, як цю зброю виготовляти. Проте була і простіша зброя для тих, хто воював із мерддраалами та ще гіршими почварами жаховладців мечем.

За допомогою Єдиної Сили Айз Седай видобували із землі залізо та інші метали, переплавляли їх, формували і виковували. Усе за допомогою Сили. Мечі та іншу зброю також. Багато з того, що вціліло під час Світотрощі, згодом було знищено людьми, які боялися і ненавиділи роботу Айз Седай, решта — з часом зникла без сліду. Залишилося усього кілька мечів, і мало хто знає, чим вони є насправді. Про них ходять цілі легенди, всілякі побрехеньки, де вигадки більше, ніж правди, про мечі, які начебто наділені осібною силою. Ти чув оповідки менестрелів. А факти такі. Це леза, які не щербляться, не ламаються і ніколи не затуплюються. Я бачив, як чоловіки гострили їх — вдавали, ніби гострять, якщо по правді, — і лише тому, що не могли повірити, що меча не треба гострити після використання. Але єдине, чого вони домагалися, — це сточували свої бруски.

Такої зброї, яку створили ті Айз Седай, більше ніколи не буде. Коли її створили, війна й Епоха закінчились одночасно, і світ лежав у руїнах, і непохованих мертвих було більше, аніж живих, а живі втікали світ за очі у пошуках безпечного місця, будь-якого місця, і кожна друга жінка оплакувала свого чоловіка чи синів, яких їй уже ніколи не cудилося побачити; коли було зроблено те, що було зроблено, вцілілі Айз Седай присягнулися, що ніколи більше не створюватимуть зброї, якою один чоловік може вбити іншого. Кожна Айз Седай присягнулася в цьому, і кожна з них відтоді дотримувалася цієї присяги. Навіть Червона Аджа, а їм геть байдуже до того, що станеться з будь-яким чоловіком.

Один із таких мечів, звичайний солдатський меч, — з легкою гримасою, майже із сумом, якщо Охоронця можна було запідозрити у прояві подібної емоції, він уклав меч у піхви, — став чимось більшим. З іншого боку, мечі, виготовлені для лордів генералів, з лезами такої міцності, що жоден коваль не міг дати собі з ними раду, а проте вже помарковані чаплею, такі мечі набули великого попиту.

Ранд відсмикнув руки від меча, що лежав у нього на колінах. Меч почав падати додолу, і він інстинктивно спіймав його, перш ніж той брязнув об кам’яну підлогу.

— Ви маєте на увазі, що це зробили Айз Седай? Я гадав, що ви говорите про свій меч.

— Не всі мечі зі знаком чаплі — робота Айз Седай. Лише жменька чоловіків володіють мечем достатньо вправно, щоби заслужити звання майстра клинка й отримати у винагороду меч зі знаком чаплі, але й навіть тієї жменьки забагато, щоби кожний отримав по такому мечу. Більшість із них вийшли з-під рук майстрів-ковалів; так, вони викуті із найкращої сталі, яка лише відома людині, та все ж їх викували людські руки. Але цей меч, овечий пастуше... цей меч може розповісти про минувшину, якій уже три тисячі років чи навіть більше.

— Мені нікуди від них не дітися, правда? — запитав Ранд. — Він бавився з мечем у піхвах, намагаючись утримати його перед собою вертикально на витягнутій руці; меч виглядав точнісінько так само, як і до того, коли Ранд ще нічого про це не знав. — «Витвір Айз Седай». — Але мені його дав Тем. Мені його подарував батько. Він відмовлявся задумуватися про те, яким дивом меч зі знаком чаплі потрапив до рук звичайнісінького вівчаря з Межиріччя. У таких думках він міг наткнутися на небезпечні підводні течії, глибини яких не хотів досліджувати.

— Ти точно хочеш утекти, овечий пастуше? Питаю ще раз. Якщо так, то чому ти досі ще тут? Через меч? За п’ять років я міг би зробити тебе достойним його, міг би зробити тебе майстром клинка. У тебе швидкі зап’ястя, хороша рівновага, і ти не повторюєш двічі одні і ті самі помилки. Проте в мене нема п’яти років, щоби навчити тебе, а в тебе нема п’яти років, щоби вчитися. У тебе навіть року нема, і ти це знаєш. Хай там як, а власну ногу ти вже не покалічиш. Ти тримаєшся так, наче тому мечу саме місце у тебе на поясі, овечий пастуше, і більшість сільських задавак це відчують. Але це тобі вдавалося майже з першого дня, відколи ти ним оперезався. То чому ти ще досі тут?

— Мет і Перрин ще досі тут, — пролепетав Ранд. — Я не хочу йти раніше за них. Я ж не побачу — я можу не побачити їх — ще багато років, можливо. — Він сперся головою об стіну. — Кров і попіл! Вони принаймні гадають, що я просто збожеволів, якщо не хочу повертатися з ними додому. Половину часу Найнів дивиться на мене так, ніби мені шість років і я розбив собі коліно, а вона збирається його лікувати, іншу половину часу вона дивиться на мене так, ніби бачить якогось незнайомця. Причому, якщо дивитиметься особливо пильно, то може його образити. Вона — Мудриня, а крім того, сумніваюся, що вона будь-коли чогось боялася, і все ж вона... — Він похитав головою. — А тут ще й Еґвейн. А щоб мені згоріти! Вона знає, чому я повинен піти, проте щоразу, коли я про це згадую, дивиться на мене так, що мені памороки забиває... — Він заплющив очі, притиснувши руків’я меча собі до чола, так ніби міг витиснути усі свої думки з голови. — Якби ж то... якби ж то...

— Якби ж то все стало так, як було раніше, правда, овечий пастуше? Чи якби ж то дівчина пішла за тобою замість іти в Тар Валон? Гадаєш, вона відмовиться від того, щоби стати Айз Седай, заради мандрівного життя? З тобою? Якщо зумієш подати їй це під правильним соусом, то, може, й відмовиться. Любов — дивна штука. — Голос Лана раптом прозвучав утомлено. — Найдивніша річ у світі.

— Ні. — Саме цього йому й праглося, щоб вона захотіла піти з ним. Він розплющив очі і випростав спину, змусивши себе говорити твердо. — Ні, я б не дозволив їй піти зі мною, навіть якби вона просила. — Він не міг так із нею вчинити. Однак, заради Світла, хіба не було би приємно, навіть на хвилинку, якби вона сказала, що хоче піти? — Вона впирається, як дишель у віз, коли вважає, що я вказую, як їй слід вчинити, але принаймні я можу захистити її від цього. — Йому б хотілося, щоб вона й далі сиділа вдома, в Емондовому Лузі, але будь-яка надія на це звіялась у той день, коли Морейн приїхала у Межиріччя. — Навіть якщо це означатиме, що вона стане Айз Седай! — Краєм ока він помітив зведену брову Лана і почервонів.

— І в цьому вся причина? Ти хочеш провести якомога більше часу зі своїми друзями-односельцями, перш ніж вони поїдуть? Це тому ти так зволікаєш? Ти добре знаєш, хто нюшкує твої сліди.

Ранд сердито зірвався з місця.

— Ну гаразд, це через Морейн! Мене би тут навіть не було, якби не вона, а тепер вона до мене й слова не промовить.

— Ти вже був би мертвий, овечий пастуше, якби не вона, — нечуло зауважив Лан, проте Ранда було не спинити.

— Вона розповідає мені... розповідає про мене жахливі речі, — кісточки його пальців на руків’ї меча побіліли. Що я збожеволію і помру! — А потім ні сіло ні впало замовкає. Вона поводиться так, ніби я зостався тим самим Рандом, яким був у той день, коли вона відшукала мене, а це вже відгонить паскудно.

— Ти хочеш, щоби вона ставилася до тебе як до того, ким ти є?

— Ні! Я не те хотів сказати. Хай би мені згоріти, у половині випадків я не знаю, що кажу. Я цього не хочу, але мене лякає й інше. А тепер вона кудись подалася, пропала...

— Я казав тобі, що іноді їй потрібно побути на самоті. І не подобає ні тобі, ні будь-кому іншому сумніватись у її діях.

— ...нікому не сказавши, куди йде чи коли повернеться, і взагалі, чи повернеться. Вона повинна сказати мені щось таке, що мені допоможе, Лане. Хоча б щось. Повинна. Якщо колись повернеться.

— Вона повернулася, овечий пастуше. Вчора ввечері. Проте, гадаю, вона сказала тобі все, що могла. Задовольнися цим. Усього, чого можна, ти від неї навчився. — Лан ствердно хитнув головою, і голос його прозвучав бадьоріше. — І ти вже точно нічому не навчишся, якщо стовбичитимеш тут. Саме час трохи попрацювати над утримуванням рівноваги. Виконай «Розтинання шовку», починаючи з «Чаплі в очереті». Пам’ятай, що позиція «Чаплі» лише для відпрацьовування рівноваги. Поза тренуванням вона повністю відкриє тебе супротивнику, з цієї позиції можна завдати удару, якщо вичекати, поки інший атакуватиме першим, однак його меча тобі уникнути не вдасться.

— Вона мусить мені хоча би щось розказати, Лане. Той вітер... Він був неприродний, і мені байдуже, наскільки близько від Гнилолісся ми знаходимося.

— «Чапля в очереті», овечий пастуше. І не забувай про зап’ястя.

Із півдня долинув притлумлений звук сурм, розкотисте рокотання фанфар поступово голоснішало, їм вторувало наполегливе бум-бум-БУМ-бум литавр. Якусь мить Ранд і Лан дивилися один на одного, а потім бумкання притягнуло їх до південної стіни муру, що оперізував верх вежі.

Місто розкинулося на високих пагорбах, земля навколо міських мурів на цілу милю була розчищена від усього, що сягало людині вище щиколоток, а сама цитадель займала найвищий пагорб. З вершини вежі, понад димарями та дахами, чітко проглядалося все аж до самого лісу. Першими з-поміж дерев замаячіли довбиші, їх була чи не дюжина, і чи не дюжина литавр рівномірно похитувалася у ритмі маршового кроку, і тільки палички злітали й опадали. За ними надійшли сурмачі, урочисто дмучи у здійняті вгору довгі вилискуючі сурми. З такої відстані Ранду не вдавалося розгледіти величезний квадратний штандарт, що тріпотів на вітрі за їхніми спинами. Однак Лан гмукнув собі під ніс: в Охоронця зір був, як у снігового орла.

Ранд глянув на нього, проте Охоронець мовчав, не відриваючись поглядом від колони, що виходила з лісу. З-поміж дерев виїхали вершники в обладунках, а за мить і жінки — також верхи. Потім з’явився паланкін із опущеними фіранками поміж двома кіньми: один спереду, інший — ззаду, а потім ще вершники. Далі шеренги списоносців, піки яких щетинилися угорі над ними, наче довжелезне терня, а за ними — лучники з луками, прилаштованими навскоси через груди, і весь цей шик марширував під биття литавр. Знову озвалися сурми. Схожа на співочу змію, колона звивалася до Фал Дари.

Вітер брижив штандарт, що був вищим за будь-якого чоловіка, розгладжуючи його в один бік. Штандарт був велетенським, крім того знаходився вже достатньо близько, щоби Ранд зміг його розгледіти. Вихор кольорів, який ні про що не говорив Ранду, проте в самому його осередді біліла емблема, схожа на кришталево чисту сльозу. Йому перехопило подих. Пломінь Тар Валона.

— З ними Інґтар. — Голос Лана звучав так, ніби його думки були десь далеко звідси. — Нарешті повернувся зі свого полювання. Довгенько ж його не було. Цікаво, чи пощастило йому?

— Айз Седай, — прошепотів Ранд, коли голос повернувся до нього. Усі ці жінки отам... Морейн була Айз Седай, це правда, однак він уже подорожував із нею, і якщо не цілком їй довіряв, то хоча б знав її. Чи вважав, що знає. Але вона була одна. Проте так багато Айз Седай, що прибули у такий спосіб, — це вже було щось зовсім інше. Він прочистив горло, а коли заговорив, його голос хрипів. — Чому їх так багато, Лане? Для чого вони взагалі? Та ще й із литаврами, і з сурмами, і з штандартом, що оповіщає про їхнє прибуття...

Айз Седай шанували у Шайнарі, принаймні більшість населення, а решта з острахом поважала їх, проте Ранд бував у місцях, де все було по-іншому, де був лише страх, а часто й ненависть. Там, де він виріс, деякі чоловіки говорили про «тар-валонських відьом» так, як ото коли згадували Морока. Він спробував порахувати жінок, але вони не дотримувалися якогось шикування чи порядку, переміщалися на конях, як їм заманеться, щоб поговорити одна з одною чи з кимось у паланкіні. По його тілі забігали мурашки. Він подорожував із Морейн, зустрів ще одну Айз Седай, і вже почав вважати себе таким, що побував у бувальцях. Ніхто ніколи не покидав Межиріччя, ну майже ніхто, а він покинув. Він бачив таке, чого ніхто у Межиріччі за все життя не бачив, він робив таке, про що вони тільки мріяли, якщо взагалі про таке мріяли. Він бачив королеву і зустрічався з дочкою-спадкоємицею трону Андору, стояв перед мерддраалом і подорожував Шляхами, однак нічого з того не підготувало його до цієї миті.

— Чому їх так багато? — знову прошепотів він.

— Престол Амерлін прибула особисто, — Лан глянув на нього, і вираз його обличчя був твердим і непрочитуваним, наче камінь. — Твої уроки закінчилися, овечий пастуше. — Він замовк, і Ранду майже здалося, що на його обличчі відбилося співчуття. Звісно, це було немислимо. — Краще би ти ще тиждень тому зник.

Після цих слів Охоронець схопив свою сорочку і зник на сходах, що вели униз до вежі.

Ранд поворушив язиком, щоби хоч трохи зволожити рот. Він дивився на колону, що наближалася до Фал Дари, наче це справді була змія, смертоносна змія. У вухах аж лящало від гуку литавр і сурм. Престол Амерлін, яка правила усіма Айз Седай. Вона приїхала через мене. Жодна інша причина йому на гадку не спадала.

Вони багато чого знали, володіли знанням, яке може йому допомогти, у цьому він був упевнений. Але він не наважувався запитати у жодної з них. Він боявся, що вони прибули вгамувати його. А ще боявся, що вони цього не зроблять, неохоче визнав він. Світло, я не знаю, що мене лякає більше.

— Я не хотів направляти Силу, — прошепотів він. — Це сталося випадково! Заради Світла, я більше не хочу мати з нею нічого спільного. Присягаюся, що більше ніколи її не торкнуся! Присягаюся!

Здригнувшись, він усвідомив, що делегація Айз Седай уже заходить у міську браму. Хижо завирував вітер, перетворюючи краплі поту на його тілі у крижинки, а звук сурм — у підступний насміх; йому здалося, що у повітрі сильно запахло розритою могилою. Моєю могилою, якщо я й далі тут стовбичитиму.

Схопивши сорочку, він зійшов сходами вниз, а тоді побіг.

Розділ 2

Прийняття

Коридорами фортеці Фал Дари, чиї гладенькі камінні стіни були скупо прикрашені елегантними у своїй простоті гобеленами і мальованими завісами, розносилася новина про грядущий приїзд Престолу Амерлін. Слуги у чорно-золотистих лівреях розривалися між завданнями, метушилися, щоби підготувати кімнати чи передати замовлення на кухні, бідкаючись, що не зможуть усе підготувати для такої поважної особи, оскільки їх заздалегіль не попередили. Чорноокі воїни з поголеними головами так, що тільки на маківці стирчав стягнутий шкіряною шворкою «оселедчик», не метушилися, однак їхня хода видавала поспіх, а обличчя світилися захватом, який зазвичай приберігався лише для бою. Дехто з чоловіків заговорював до Ранда, коли той проходив повз них.

— А, ось ти де, Ранде аль’Торе. Мир твоєму мечу. Поспішаєш причепуритися? Перед Престолом Амерлін годиться постати при повному параді. А їй захочеться побачити тебе і двох твоїх друзів, та й жінок також, можеш не сумніватися.

Він кинувся до широких сходів, достатньо широких, щоби ними могла пройти шеренга із двадцяти чоловіків, і які вели до чоловічих покоїв.

— Сама Амерлін прибула без жодного попередження, наче якась мандрівна крамарка. Це, мабуть, через Морейн Седай та через вас — південців, так? Ну бо через що б іще?

Широкі, окуті залізом двері до чоловічих покоїв були розчахнуті навстіж і наполовину загороджені чоловіками з «оселедчиками» на маківці, що ділилися враженнями від прибуття Амерлін, і шум від їхніх голосів нагадував комашине дзижчання.

— Агов, південцю! Амерлін уже тут. Приїхала по тебе і твоїх друзів, так я собі гадаю. Мир, це ж бо яка честь для вас! Вона рідко виїжджає з Тар Валона, а за моєї пам’яті ще жодного разу не відвідала Порубіжні землі.

Від усіх них він відбивався кількома словами. Йому треба вмитися. Одягнути чисту сорочку. Нема часу на балачки. Їм здавалося, що вони його розуміють, і його відпускали. Жоден із них не знав нічого, крім того, що він та його друзі подорожували у компанії Айз Седай і що двоє з-поміж них — жінки, які прямували в Тар Валон вчитися на Айз Седай, і все ж їхні слова ранили його так, ніби їм було все відомо. Вона приїхала по мене.

Він пронісся через чоловічі покої, заскочив до кімнати, де замешкував з Метом і Перрином... і застиг на місці з відкритим від несподіванки ротом. Кімната була заповнена жінками у чорно-золотистому одязі, кожна з них ціле­спрямовано трудилася. Це була невелика кімната, а пара вікон — високих вузьких бійниць, що виходили в один із багатьох внутрішніх двориків, — жодним чином не надавали їй більшого вигляду. Три ліжка на чорно-білих кахельних помостах, в ногах у кожного — по скрині, три скромні стільці, умивальник біля дверей та високий і широкий гардероб захаращували кімнату. Вісім жінок юрмилися всередині, наче рибини у кошику рибалки.

Жінки заледве глянули на нього й одразу ж продовжили вигрібати з гардероба його одяг — а також Метів і Перринів, — замінюючи його новим. Усе, що вони знаходили в кишенях, складалося на віко скрині, а старий одяг абияк скручувався у вузли, наче якесь лахміття.

— Що ви робите? — запитав він, перевівши подих. — Це ж мій одяг!

Одна з жінок пирскнула і просунула палець у дірку на рукаві його єдиної куртки, а потім кинула на купу на підлозі.

Інша чорноволоса жінка з великим обручем ключів на поясі звернула на нього свій погляд. Це була Елансу, шатаян фортеці. Він вважав жінку зі строгим обличчям свого роду доморядницею, хоча дім, у якому вона порядкувала, був фортецею, а її накази виконували численні слуги.

— Морейн Седай сказала, що весь ваш одяг зносився, а тому леді Амаліса замовила для вас новий. Просто не плутайтеся під ногами, — суворо додала вона, — і ми впораємося швидше. — Було лише кілька чоловіків, яких шатаян не могла змусити виконувати свої накази — подейкували, що вона навіть лордом Аґельмаром попихала, — і вона вже точно не сподівалася клопотів від молодика, що годився їй у сини.

Він зглитнув слова, які збирався промовити, часу на суперечки не було. Престол Амерлін могла в будь-яку хвилину прислати по нього.

— Честь леді Амалісі за її дарунок, — вдалося виговорити йому на шайнарський лад, — і честь вам, Елансу Шатаян. Будьте ласкаві, передайте мої слова леді Амалісі і запевнення, що моє серце і душа готові служити. — Цього має вистачити, щоб задовольнити шайнарську любов обидвох жінок до церемоній. — Але зараз прошу мене вибачити, я би хотів перевдягнутися.

— Дуже добре, — заспокійливо сказала Елансу. — Морейн Седай сказала забрати все старе. До нитки. І спідню білизну також. — Кілька жінок скоса глянули на нього. Жодна з них ані не рухнулася до виходу.

Він прикусив щоку, щоб не розреготатися. У Шайнарі було багато звичаїв, геть не схожих на ті, до яких він звик, однак до деяких із них йому ніколи не звикнути, навіть якби він жив вічно. Він пристосувався брати купіль удосвіта, коли великі, викладені кахлями басейни з водою були безлюдні, після того як виявив, що в будь-який інший час якась жінка цілком могла собі просто зайти у воду разом із ним. Це могла бути прачка або й сама леді Амаліса, сестра лорда Аґельмара, — купелі були єдиним місцем у Шайнарі, де не існувало рангів, — причому і та, й інша могла попросити потерти їй спинку в обмін на таку ж послугу, а відтак поцікавитися, чому він так зашарівся, чи він, бува, не задовго перебував на сонці? Невдовзі вони навчилися розпізнавати справжню причину його рум’янцю, і згодом у фортеці не залишилося жінки, яка б із цього не дивувалася.

За якусь годину я можу померти або й гірше, а вони не можуть дочекатися, коли я почервонію!

Він прочистив горло.

— Якщо ви зачекаєте за дверима, я передам вам усе інше. Клянуся честю.

Одна з жінок тихо захихотіла, і навіть в Елансу смикнулися кутики губ, проте шатаян лише кивнула і наказала жінкам позбирати клунки, що їх вони вже позв’язували. Вона вийшла з кімнати останньою, зупинившись у проймі дверей, щоб додати:

— Чоботи також. Морейн Седай сказала: усе.

Він відкрив було рот, але негайно ж закрив його знову. Принаймні його чоботи були ще цілком годящі, їх йому пошив Алвин аль’Ван, швець із Емондового Лугу, і вони були в міру розтоптані і зручні. Але якщо відмова від чобіт змусить шатаян дати йому спокій, щоби він міг утекти, то він готовий віддати їй і чоботи, і все інше, що вона попросить. У нього не було часу.

— Так, так, звісно, клянуся честю.

Ранд натиснув на двері, виштовхуючи її.

Опинившись на самоті, він упав на ліжко, щоб стягнути чоботи, — а вони таки були ще нічогенькими, хоч і трохи поношеними, шкіра, щоправда, де-не-де потріскала, але їх ще цілком можна носити, та й ногам у них зручно, — а тоді поспіхом роздягнувся, поскидавши одяг поверх чобіт, і так само швидко умився в тазику. Вода була холодна, у чоловічих покоях вода завжди була холодна.

Гардероб мав троє дверцят, вирізьблених згідно із невибагливою шайнарською модою, радше натякаючи, ніж зображуючи, на ряд водоспадів та скелястих озерець. Коли він відчинив центральні дверцята, то якийсь час витріщався на те, що опинилося в шафі замість тих кількох речей, що їх він привіз із собою. Там було з десяток камзолів з високими комірами, бездоганно скроєних і пошитих з найкращої вовни, таких він не бачив навіть на плечах купців чи знаті, більшість із них — прикрашені вишивкою, наче для врочистостей. Десяток, не менше! По три сорочки до кожного камзола, лляні та шовкові, з широкими рукавами й вузькими манжетами. Два плащі. Аж два, тоді як усе своє життя він задовольнявся одним, доки не надходив час його замінити. Один плащ був простий, з міцної смарагдової вовни, а інший — темно-синій, з тугим комірцем, розшитим золотими чаплями... а ліворуч на грудях, там де лорди зазвичай носять свої герби...

Його руки самі потягнулися до плаща. Наче невпевнені у відчуттях, пальці торкнулися вишитого змія, що скрутився ледь не у кільце, проте цей змій мав чотири лапи і золоту лев’ячу гриву, його луска відблискувала багрянцем і золотом, а на кожній лапі сяяло по п’ять золотих кігтів. Ніби обпікшись, він відсмикнув руку. Допоможи мені, Світло! Це Амаліса мені замовила чи Морейн? Скільки людей його бачило? Скільки людей знають, що це таке, що воно означає? Та навіть одна людина — вже забагато. Спопели мене Світло, чи вона моєї смерті прагне. Клята Морейн ані слова до мене не промовила, а тепер приготувала мені новісінький гардероб на мій же похорон!

Від раптового стукоту у двері він ледь зі шкіри не вистрибнув.

— Ви вже? — пролунав голос Елансу. — І пам’ятайте: до нитки. Дозвольте краще мені... — Двері скрипнули, наче вона пробувала натиснути на клямку.

Ранд стрепенувся, коли зауважив, що досі голий.

— Я вже! — закричав він. — Мир! Не заходьте! — Він поспіхом зібрав увесь свій одяг разом із черевиками. — Я вам принесу! — Ховаючись за дверима, він прочинив їх настільки, щоби тицьнути згорток у руки шатаян. — Тут усе.

Вона спробувала підглянути у просвіт.

— Точно? Морейн Седай наказала забрати все. Дозвольте, я лише гляну...

— Там усе, — простогнав він. — Клянуся честю!

Він плечем наліг на двері перед самим її носом і почув з іншого боку сміх.

Бурмочучи собі під ніс, він поквапно одягнувся. Від кожної з них можна було щомиті сподіватися, що та знайде привід увірватися без попередження всередину. Сірі штани облягали тісніше, ніж він звик, та все ж виявилися зручними, а сорочка з пишними рукавами була така білосніжна, що навіть найвибагливіша господиня з Емондового Лугу у день прання залишилася б задоволеною. Чоботи до колін облягли ноги так, ніби він носив їх до того цілий рік. Залишалося сподіватися, що їх просто пошив хороший чоботар, а не начаклувала Айз Седай.

Якби скласти увесь цей одяг, вийшов би клунок завбільшки як сам Ранд. І все ж він помалу знову звикав до розкоші чистих сорочок, можливості не носити день за днем ті самі штани, аж доки від поту й бруду вони не твердли на подобу чобіт, а їх і далі доводилося носити. Він витягнув зі скрині свої сакви і позапихав у них усе, що вдалося запхати, а потім неохоче розклав дорогий плащ на ліжку і поклав на нього ще кілька сорочок і штанів. Якщо його скласти небезпечним гербом досередини і перев’язати мотузкою з петлею, щоби можна було перекинути через плече, то він майже не відрізнятиметься від клунків, які хлопець бачив у інших юнаків-подорожніх.

Крізь бійниці долинув поклик сурм, він перегукувався із литаврами по той бік муру, а з башт фортеці сурмили у відповідь.

— Повипорюю вишиття за першої ж нагоди, — пробурмотів Ранд. Він бачив, як жінки розпорювали стібки, коли помилялися чи хотіли змінити візерунок, тоді це не здавалося надто складним.

Решту одягу — а насправді, майже весь — він запхав назад у шафу. Нічого залишати сліди втечі, де їх може побачити перший-ліпший перехожий, що зазирне сюди після його відходу.

Не припиняючи супитися, Ранд став навколішки біля ліжка. Викладені кахлем помости, на яких стояли ліжка, насправді були пічками, де повільний вогонь, що ледь-ледь палахкотів цілу ніч, міг зігріти навіть у найсуворішу ніч шайнарської зими. Ночі тут були прохолодніші, ніж хлопець звик у таку пору року, але ковдри цілком вистачало, щоб зігрітися. Відчинивши пічну заслінку, він витягнув звідти згорток, який ніяк не міг залишити тут. Радів, що Елансу навіть на гадку не спало, що хтось може тримати там одяг.

Поклавши згорток поверх ковдр, він розв’язав один його кінець і трохи розгорнув. Це був плащ менестреля, вивернутий назовні, щоби сховати сотні латок, що його покривали, латок усіх можливих форм і кольорів. Сам собою плащ був абсолютно цілий, а латки слугують для менестреля розпізнавальним знаком. Слугували колись.

У плащ були загорнуті два тверді шкіряні футляри. У більшому знаходилася арфа, до якої він ніколи не торкався. Арфа не призначена для незграбних селянських пальців, хлопче. В іншому, довгому і тонкому, лежала інкрустована сріблом і золотом флейта, грою на якій хлопець не раз заробляв собі на вечерю й нічліг, відколи покинув дім. Грати на тій флейті його навчив Том Меррилін, до того як загинув. Щоразу, коли Ранд її торкався, він згадував Тома, пронизливий погляд його блакитних очей, його довгі сиві вуса, коли той вручив йому скручений плащ і наказав тікати. А потім Том і сам побіг, а в його руках, наче у фокусника, нізвідки з’явилися ножі, побіг, щоби зійтись у поєдинку з мерддраалом, який прийшов убити їх.

Здригнувшись, він знову замотав пакунок.