Колискова для Софії ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2021

ISBN978-617-12-8726-6(epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Дизайнер обкладинкиЮлія Дзекунова

Фіалко Н.

Ф48 Колискова для Софії : роман / Ніна Фіалко. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2021. — 400 с.

ISBN 978-617-12-8607-8

Діана, Тамара і Наталя, вирвавшись із провінції, приїжджають до Києва. Для кожної це шанс вибороти щасливе життя без поневірянь і скрути. Знайомство із солідним агентом клініки сурогатного материнства Жорою обіцяє світлі перспективи і майбутнє мрії.Наталя закохується в Жору, не підозрюючи про справжні наміри чоловіка. Тамара виношує дітей для українських родин, поки її мати не долучається до такого «легкого» заробітку. А Діана стає сурогатною матір’ю для пари американців. Народивши, вона допомагає транспортувати двійнят Андре і Софі на інший континент, проте її кидають у чужому аеропорту без грошей і документів. Діана мусить боротися за виживання й повернути те найдорожче, чим хотіла легковажно заплатити за фальшиве щастя, — своїх дітей…

УДК 821.161.2

© Фіалко Н. І., 2020

©Depositphotos.com / avk78,обкладинка, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнєоформлення, 2021

Непередбачувана подорож

З прочиненого вікна повіяло вранішньою прохолодою. Поміж поодинокими хмаринками пробивалися перші промені весняного сонця, віщуючи погожий день. Жінка солодко потягнулася на ліжку, але не поспішала вставати. Благополучно звільнившись від «обов’язку», тепер мала можливість іще кілька днів під наглядом лікарів відпочити. Про клієнтів цієї установи, у якій вона перебувала, дбають краще, ніж про власних дітей… «Ой, не туди думки свої спрямовую, — схаменулася вона. — Поживу мрією, бо вона, як вільна птаха, лине туди, де найменше шансів для її здійснення». А раптом! Хто не ризикує, той не смакує шампанським. Скільки разів уже обпікалася на тому, що ризик не виправдовував сподівання, але вірила, що хоч раз у житті має поталанити. Від суперечливих думок розпирало голову. Сьогодні вона почувалася вільною і була задоволена собою. Трішки терпіння — і можна буде перегорнути ще одну сторінку свого грішного життя. Чому грішного? Хіба вона когось убила чи обікрала? Ні! Вона подарувала щастя іншим людям. Це по-християнськи — робити когось щасливим! Тепер чекала, коли і їй доля всміхнеться…

Важко дати точне визначення цьому почуттю, бо людині для повного щастя завжди чогось не вистачає. В одних є гроші, гарна робота, маєтки, а не чути в домі дитячого сміху — і вже мало не катастрофа. В інших діточок, як на небі зірочок, а в родині смуток, бо нема достатку. Ще людство не придумало, яким чином урівноважувати ці дві проблеми, щоб у світі ставало більше щасливих людей.

Як не дивно, але в багатьох сім’ях до інших додалася проблема народжуваності. На початку двадцять першого століття мрія народити «свою» дитину, виношену в жінці-інкубаторі, для бездітної пари стала реальністю. Законодавці деяких країн досі ламають списи — ухвалювати закон про сурогатне материнство чи ні? Проти прихованої «торгівлі людьми» виступає не тільки церква… В Україні останнім часом права та обов’язки людей настільки нівельовані, що стирається червона лінія, через яку переступати не можна. Правильні вчинки ті, які не заборонені законом. Українські законодавці своєю «невтомною працею» залишили стільки вигідних для чорного бізнесу лазівок у старих канонах, що при нинішньому «гуманному» правосудді ми й стали єдиною країною, де на так званих законних підставах одні заробляють чималі кошти — інші щасливими повертаються з дітьми додому.

Чи переймалася світовими проблемами жінка, яка після дев’ятимісячної важкої роботи нарешті звільнилася від плоду й почувалася вільною? Її сьогодні гнітила лише одна думка: попередити свою маму, що повернеться додому лише через тиждень, а може, і ні?.. Навіть подрузі завчасу не хвалилася, скільки заробила грошей цього разу, бо обіцяне згідно з договором мали виплатити лише сьогодні. Не любила невизначеності, а особливо прив’язки свого життя до чужих рішень. Колись гадала, що своєю долею вона сама керує, а недавно зрозуміла, що, наважившись раз взяти участь у програмі сурогатного материнства, стала залежною від багатьох факторів.

Учора оглядав лікар і сказав, що найбільша проблема для породіллі в тому, щоб вона змогла правильно і вчасно припинити лактацію. Для цього дав пачку відповідних ліків і вважав, що його місія завершена. Альбіна — заві­дувачка клініки — за тиждень до пологів запропонувала недавній породіллі додатковий заробіток, який ґрунтувався на тому, щоб після пологів вона не поспішала зупиняти лактацію і на кілька днів зберегла молоко в грудях.

Щасливим біологічним батькам, яким вона народила двох дітей, не терпілося зі своїм скарбом якомога швидше потрапити додому. Вони розуміли, що благополучно переправити лайнером через океан малюків без грудного молока буде досить складно. Політ довгий, а новоспечені батьки без елементарних навичок догляду за малими дітьми були невпевнені, що впораються з ними. Біологічна мама — жінка середніх літ із жовтуватим обличчям і синцями навколо очей — уперше пригорнувши тепленькі тільця до серця, відчула приплив материнських почуттів і готова була небо для них прихилити. Іноземку вже не цікавили ні здоров’я тієї жінки, яка цим крихіткам дала життя, ні додаткові витрати на її переліт. Радість переповнювала її єство, і здавалося, що на шляху до щастя жодних перешкод не буде.

Подружжя вже місяць перебувало в Україні й прагнуло чимшвидше повернутися на батьківщину. Документи на законне право володіння дітьми мали на руках. Затримка виникла з отриманням візи на тимчасовий виїзд сурогатної матері. Благодатна українська земля! За гроші тут можна вирішити питання будь-якої складності! Отримати біометричний паспорт і візу — дрібнички порівняно з іншими.

Груди породіллі розпирало від молока, і треба було зцідити, щоб не завдати своєму здоров’ю непоправної шкоди. Примостившись біля умивальника, почала розминати груди. За цією процедурою жінку й застала Альбіна.

— Привіт, Соню! Приємно працювати з дисциплінованими людьми!

— Ще було б добре, якби і я такої думки була про вас, — не підводячи голови, дорікнула та.

— Не збурюй хвилю, бо я ось принесла гроші. Можеш перерахувати, — поблажливо мовила Альбіна й поклала на тумбочку пачку купюр.

Соня заховала груди в пазуху й жадібно вхопила пакунок. Попередня робота навчила її швидко вправлятися ще не з такою сумою грошей, тож за хвилину гроші були пораховані.

— Згідно з договором тут мало бути більше, — незадоволено зауважила жінка, з презирством глянувши на свою добродійку й винуватицю різних непорозумінь.

— Райське життя в цьому маєтку договором не прописане, але ж і не я його маю оплачувати! — вибухнула Альбіна й відійшла на безпечну відстань. Не була впевнена, що в клієнтки не погіршився психічний стан і вона не кинеться на неї.

— За додаткову роботу хто платитиме? Чи ви гадаєте, що я даремно оце себе мордую? — запитала Соня, скривившись від болю в грудях.

— Частину оплачую, а решту отримаєш від Альберта після приземлення в аеропорту.

Альбіна не хотіла псувати стосунки з клієнткою, бо вона хоч і жадібна до грошей, але поступлива, то, може, ще доведеться зустрітись. Таких фірм-інкубаторів, як у неї, чимало, тож шкода втрачати перевіреного клієнта. Поспішила повідомити, що вже є паспорт і необхідні документи для виїзду. Навіть порадила не класти всі гроші в банк, бо в чужій країні всяке може трапитись і на дріб’язкові витрати завжди бажано мати готівку.

— Ти англійську мову хоч трохи знаєш? — поцікавилася Альбіна.

— Трошки більше шкільної програми. Альберт обіцяв відправити мене додому найближчим рейсом, то навіщо звідси брати гроші, якщо він там мені повинен виплатити залишок домовленої суми, — не погоджувалася Соня, знаючи, що в дорозі гроші також небезпечно мати.

— Надіюся, що він людина порядна і вчинить так, як обіцяє. Та все ж дорога далека, навіть дуже далека… Не нарікай потім, що тебе не попередили… — мовила Альбіна, маючи на думці свої переконання, напевне, із чийогось досвіду.

— Хочу, щоб уже все скінчилося. Скучила за сином, і набридло всіх обманювати… То коли летимо? — перепитала Соня.

— Сьогодні завершуй справу з грішми, бо за моїми передчуттями це станеться завтра. Літак близько десятої години, а ще ж треба доїхати до Борисполя і вчасно зареєструватися. Не гайнуй часу! — перейшла на командирський тон Альбіна й рушила на вихід. Зачиняючи двері, попросила: — Зателефонуй, коли повернешся!

Залишившись наодинці зі своїми думками, Соня з подвійною затятістю зціджувала груди й міркувала, що необхідно зробити перед відльотом: покласти на картку гроші, зателефонувати подрузі й навідатися в орендовану кімнату. Думки вихором кружляли навколо помешкання, у якому чимало добротних речей, котрі зникнуть, якщо вона вчасно не повернеться.

Майже дві неповні пачки доларових купюр, отриманих сьогодні, чомусь не збурювали кров так, як це відбувалося першого разу. У душі жевріла надія, що цього разу вона таки побачить дітей, яких виносила. Минулого разу навіть не показали, і вона досі шкодувала, що не наважилася без дозволу зайти в дитячу палату й не спробувала відшукати своє. Чи відчуло б серце рідну кровинку, адже того маленького чоловічка, якого вона народила, гріє її кров. І що б не говорили палкі прихильники сурогатного материнства, якідоводили, що це лише один зі способів продовжити чийсь рід, Соню не переконали. Вона розуміла, що це сучасний різновид бізнесу, який важко оподаткувати. Вважала себе сучасною і без комплексів, тому скористалася моментом і завдяки участі в програмі сурогатного материнства вилізла із соціального болота, яке держава протягом багатьох років культивує. Жінка не заморочувалася тонкими матеріями всесвіту й не довіряла медикам. Не вміла щось комусь доводити, але мала тверде переконання, що природа з кров’ю жінки-інкубатора перенесе немовляті не тільки генетичні захворювання, але й риси характеру. Лікарі не відкидають цієї гіпотези, тому й ретельно збирають інформацію про предків клієнтки. Та чи все в бізнесі відбувається чесно і чи всі говорять правду? У родині Соні ніхто не розповідав про хвороби діда й баби.

Завтра вона побачить своїх немовлят! Серце завмирало від однієї думки. Інша ніби молоточком била в скроні: «Навіщо це тобі? Відмовся, поки не пізно. Заробила гроші й тікай подалі звідси!» Неправду кажуть, коли стверджують, що можна дев’ять місяців носити під серцем дитя, а потім забути його. Якщо вже жінка народила, то хоче бути впевненою, що воно потрапить до надійних людей. Вірила в його щасливе майбутнє, бо ж, судячи з витрат лише на утримання сурогатної матері та послуги клініки, біологічні батьки — успішні та заможні люди. Можуть дітям подарувати те, чого вона не змогла своєму синові. «Я малят тільки побачу й допоможу батькам благополучно доправити до постійного місця проживання», — переконувала себе в думках Соня.

Після напруженого дня, закінчивши термінові справи, вона зателефонувала подрузі й повідомила, що на деякий час відлітає до Сполучених Штатів.

— Ти там що забула? — здивувалася подруга.

— Не знаю… Але якщо за тиждень не повернуся, навідайся до моєї кімнати й там знайдеш відповідь на своє запитання, — попросила Соня.

— Ти завжди була непередбачуваною… Хай щастить!

Пізно ввечері Соня з речами першої необхідності повернулася до останнього притулку. Молоко прибувало швидше, ніж вона встигала його зціджувати. Щоб зменшити незручності в дорозі, випила подвійну порцію ліків для зменшення лактації і лягла відпочити. Думки роєм обсіли голову…

Уранці срібляста «Тoyota» зупинилася біля воріт котеджу і Соня з невеликою спортивною сумкою покинула затишне місце, пригріте за останній місяць. Щоб самій мати такий райський куточок, довелось би щорічно народжувати комусь дітей до кінця життя… Обвела поглядом будинок з надією, що більше ніколи в нього не зайде. Помахом руки привіталась і сіла позаду Альбіни.

— Чому без настрою? Усе йде відповідно до плану, — підбадьорила та.

— По чийому плану?

— Не хвилюйся ти так! Тобі, може, і не доведеться нічого робити. Діти якийсь час спатимуть, а потім погодуєш зо два рази. Намагайся не дивитися на них, щоб потім не снилися, — повчала Альбіна.

— Ви хоч раз були у моєму стані? — несподівано запитала Соня. — Може, ніколи більше не побачимося, то на­звіть своє справжнє ім’я.

— Навіщо це тобі? Мене і твоє не цікавило, поки не довелося закордонний паспорт оформляти, — з ноткою невдоволення мовила жінка. Хотіла ще щось різке у відповідь кинути, але завбачливість та обережність переважили. — Якщо знадобляться ще гроші — приходь! Будемо співпрацювати.

Альбіна здогадувалася, що Соні зараз психолог знадобився б, а не довгий переліт через океан. «Ще трохи — і здихаюся цієї проблеми», — заспокоювала себе Альбіна і, коли в аеропорту біля авто їх зустрів американський клієнт, просвітліла обличчям і почала виявляти фальшиву радість.

Альберт зміряв поглядом Соню і всміхнувся. Попри недавні пологи й тимчасові пігментні плями на обличчі, жінка виглядала привабливою. Щоб приховати втому й відсутність природного рум’янцю, вона не пошкодувала косметики на своє обличчя. Нове стильне вбрання окреслило принадні пишні форми статури, особливо грудей. Соня добре знала, на що звертають увагу чоловіки, тож здогадалася, про що міг мріяти Альберт…

Потиснувши обом руки, Альбіна попрощалась і поспішила до свого авто. Соня йшла поруч із цим чоловіком і вперше шкодувала, що досі не надавала значення вивченню англійської мови. Він також, напевне, про це думав, бо запитав ламаною російською:

— Ви англійською розмовляєте? — Соня розчаровано похитала головою.

Дружина Альберта навіть не представилася. Лише зміряла поглядом Соню і намагалася витиснути із себе усмішку ввічливості. Поруч із чоловіком вона виглядала нещасною, хворобливою жінкою. Новоспечена мати, мов квочка, стояла над двійним автокріслом з дітьми, боячись до нього зазирнути. Мабуть, їх підвезли недавно й вона ще не знала, як з ними поводитися. Соня виглядала королевою порівняно з нею, але ця непримітна багата жінка — власниця дітей, яких вона народила. Чому така несправедливість? Серце стислося від образи на себе й цілий світ…

Оголосили про початок реєстрації на рейс. Альберт вручив Соні паспорт та квиток і попередив, щоб вона поводилася відповідно, не проявляючи попереднього знайомства з ними, а в літаку стане зрозуміліше, як чинити далі. Коротко попередив, що згідно з американськими законами в них сурогатне материнство поза правовим полем, і якщо хтось довідається, то дітей можуть відібрати, а їх, як учасників злочину, — посадити за ґрати. У цю мить Соні хотілося, щоб цю пару з дітьми не випустили з України. Тут мала б надію ще колись зустрітися з ними, а на чужині сліди загубляться — і з кінцями.

У черзі на реєстрацію подружжя стояло попереду й без проблем пройшло пункт пропуску. Соню регістратор несподівано запитав:

— Чому таке коротке відрядження? — і побачивши замішання на обличчі жінки, повернув паспорт.

— Бо відрядження, — промимрила Соня, і якби не його підказка, то не здогадалася б, що відповісти.

Альберт пас її очима й не випускав з виду. У комфортабельному лайнері Соня летіла вперше, тому боязко ступала за пасажирами. Місце виявилося біля ілюмінатора, мабуть, навмисне туди її посадили, щоб не пробувала з кимось заговорити. Поруч сиділа «квочка», тримаючи на колінах крісло з дітьми. Дивно, що від них не чути жодного поруху. Соня підняла накидку й прошипіла:

— Вони ж подушаться!

Зиркнувши на перелякані очі дружини, Альберт підняв наполовину дашок. Соня побачила два майже однакові личка. Вони були схожі із синовим, яке вона добре пам’ятає. «Діти всі схожі одне на одного», — заспокоювала перша думка, а прискіпливіша інша не погоджувалася з нею і підкинула свою гіпотезу: «А якщо тобі підселили тільки чоловічий сперматозоїд, а яйцеклітину використали твою?» Від цієї думки Соню кинуло в жар. Вона підозріло глипала то на Альберта, то на «квочку», і це насторожило їх. Подружжя почало тихо про щось сперечатися між собою, але вона не могла зрозуміти суті розмови. Укотре картала себе за байдужість до науки. Як би сьогодні згодилися хоч посередні знання з англійської мови!

Поки малеча мирно спала, Соня зачудовано дивилася в ілюмінатор. Здавалося, що лайнер завис над химерним сплетінням білих хмар, даючи пасажирам можливість насолодитися чудовим витвором природи. Монотонність звуку й краєвиду швидко набридла, і вона знову повернула голову до кріселка з дітьми. Минуло вже більше трьох годин, і пора їх годувати.

— Чому вони так довго сплять? — звела погляд на Альберта, але той лише знизав плечима. — Ви дозволили їх приспати?

Подружжя між собою пошваркотіло, і Альберт попросив Соню не зчиняти рейваху. Лікарі знали, що робили, адже їм не вперше відправляти новонароджених дітей за кордон. Лише завдяки українським «гуманним» законам в американців проживає уже більше тридцяти п’яти тисяч наших дітей.

Минуло ще кілька годин, і малеча почала ворушитися. Серце Соні затріпотіло від радості, що зараз вона прикладатиме по черзі їх до грудей. Пов’язка вже давно стала мокрою, а груди розпирало від молока. Не питаючи дозволу, вихопила перший згорток і поклала собі на коліна. «Квочка» із заздрістю поглядала, як Соня розстебнула кофтину, першою цівкою молока промила сосок і приклала хлопчика. Він спочатку мляво ротиком шукав соску, до якої його привчали, а потім, відчувши рідне, узявся смоктати. Кілька хвилин жінка відчувала тимчасове блаженство, а згодом, опам’ятавшись, запитала:

— Як назвали моїх дітей?

— Міс, діти наші, а не ваші. Не дратуйте нас! — мовив Альберт і, побачивши винувату усмішку на її обличчі, зм’як і сказав: — Хлопчик — Андре, а дівчинку назвали вашим ім’ям — Софі. Ваш учинок зробив нас щасливими, і ми вважаємо, що донька виросте гідною вашого імені. Не розчаровуйте нас. Я розумію, що вам нелегко, але ризик і біль мають свою ціну.

Соня дивилася на цього чоловіка й заздрила «квочці». «Чому мені Бог не послав такого чоловіка? Чим я перед Ним завинила тоді, коли була чистою, мов джерельна вода, вірила в добрі помисли рідних людей, — думки, мов баскі коні, вистрибували одна перед одною, пропонуючи різні ідеї. — Напроситися нянькою до дітей, а там усяке може трапитися…» Ця несподівана думка виникла вчора, коли збирала речі, і вже домінувала над іншими.

Дівчинка з розплющеними очима шукала ротиком сосок і вхопила його відразу. Через тьмяне світло в салоні не можна було розпізнати кольору її очей, але низький лоб з довгим темним волоссям навіяв спогад про свою дитячу світлину. «Вона моя! Господи, за що ж Ти мене караєш так жорстоко! Не я співатиму колискову для маленької Софі, не мене вона називатиме мамою. Як боляче!» — звинувачувала себе подумки, і сльози горохом котилися по щоці.

«Квочка» відчувала, яка боротьба триває в душі їхньої благодійниці. Розуміла, що не з розкоші чи цікавості вона пішла на такий крок. Лише тепер відчула свою провину, коли її лікарі переконували не ризикувати, залучивши матір дітей для перельоту. Не можна наперед угадати, що в її голові й чи не зчинить вона скандалу. Тепер неабияк злякалася, щоб поведінка Соні не привернула уваги поліцейських, бо тоді омріяне щастя випурхне з рук.

Іноземці не боячись використовують жадібність українських чиновників та продажність деяких жінок, тому в Україні процвітає бізнес із прихованої торгівлі людьми. Хоча документи були завірені відповідними печатками, довіри до них не було. Дружина поділилася своїми побоюваннями з чоловіком, і вони почали мізкувати, як по­збутися видимої загрози.

«Квочка» була набагато старшою за Соню і з великим досвідом. Психологію людей, мабуть, знала не з книжок, тому не дивно, що, будучи бездітною, змогла втримати біля себе такого привабливого чоловіка, як Альберт. Вона відчула небезпеку і, щоб уникнути біди, попросила чоловіка підіграти благодійниці. Вони помінялися місцями, і Альберт намагався жартами заспокоїти розтривожену маму. Його кострубата російська мова викликала в неї усмішку, але вселяла довіру. Він не приховував, що Нью-Йорк не кінцева зупинка цієї довгої подорожі, що їм треба буде перейти на іншу внутрішню авіалінію. Щоб українка не хвилювалася через оплату додаткової послуги, сказав, що для цього їй доведеться піти з ним у філію банку, де він зможе зняти потрібну суму коштів і розрахуватися з нею.

Це повідомлення наштовхнуло її на думку, що тоді, залишившись із ним наодинці, вона застосує своє вміння спокушати чоловіків і попросить узяти її нянькою до дітей. Не збиралася загадувати наперед, але дуже хотіла, щоб її задум здійснився.

Усупереч її плану, Альберт нагадав, щоб вона не забула зареєструватися в аеропорту на зворотний рейс до Києва.

— Якщо захочеш, то можеш залишитися для екскурсійного ознайомлення з містом, але недовго. Ти не володієш англійською, то, щоб не втрапила в якусь халепу, раджу не затримуватися тут, — порадив він чисто по-людськи.

Соня мовчала. Її погляд був прикутий до дітей, і Альбертові здалося, що вона його не чує. Коли оголосили про приземлення і лайнер пішов на посадку, діти почали плакати. Соня припала до колиски й почала заколисувати їх, муркочучи лише їй відому колискову. Голову підвела тоді, коли лайнер приземлився і в салоні почалася метушня. Альберт стиснув рукою її плече, щоб отямилася. «Квочка» вхопила кріселко з дітьми й поспішила до виходу. Першою перетнула лінію, за якою можна розчинитись і зникнути не тільки з очей, але й із життя. Чоловік наздогнав її і попросив зупинитися. Мабуть, нагадав, що перед подальшим польотом дітей варто нагодувати. Зрозумівши хибність своєї поведінки, вона покірно пішла за ним до дитячої зали.

Соня відчувала, що настав кінець виснажливої подорожі, яка принесла їй душевний біль і усвідомлення того, що гроші, зароблені таким способом, щастя не принесуть. Спочатку піднесла до грудей хлопчика, потім Софі. Сльози скапували на кругленьке личко дитини, дуже схоже на лице її старшого синочка, який чекає маму вдома. Вона допомогла на спеціальному столі розповити дітей і поміняти підгузки. Коли побачила родиму пляму на колінці Софі, нерви жінки здали й вона зомліла…

Прийшла до тями від запаху нашатирю, яким незнайомі люди намагалися їй допомогти. Обвівши поглядом довкола, побачила лише Альберта, який не ризикнув покинути її саму.

— Нам треба поспішати, — сказав він, подаючи Соні руку. — Мусимо знайти автомат мого банку, де я можу зняти кошти й розрахуватися з тобою.

Вона йшла за ним слідом, мов п’яна, і думала тільки про дітей, своїх дітей, яких вона продала. «Будьте прокляті, гроші й ті, хто мене на таке напоумив!» — бриніли у вухах слова, послані кимось зверху. Прийшли до високої будівлі за межами аеропорту й зупинилися.

— Почекай мене тут, — попросив Альберт і зник за скляними дверима.

Невдовзі повернувся, відрахував Соні потрібну суму й схаменувся, що забув картку біля автомата. Кулею метнувся назад…

Довго його чекала обманута жінка, поки нарешті здогадалася, що він зник назавжди… Вешталася вулицями великого міста й не знала, що їй робити. Шукала вказівники, як простіше дійти до аеропорту, де можна відпочити. Яскраві вогні збивали з пантелику, важко було зрозуміти, котра година. Вийняла мобільник, але його екран не світився. Мабуть, забула перед поїздкою поставити на зарядку.

У залі очікувань, де постійно снували люди, у віддаленому кутку знайшла вільне місце й сіла перепочити. Голова розпухла від думок, які не давали можливості тверезо оцінити ситуацію, у якій опинилася. З’явилася нова нав’язлива ідея — залишитися в Америці, адже вона має право перебувати в гостях до трьох місяців. Знала про людей, які нелегалами роками тут живуть і працюють, то, може, і їй спробувати втілити давню мрію? Інша думка нагадувала про тих, хто чекає її вдома…

В Україні її знають не як Соню. Ніхто не повірить, що жінка, котра колись не могла собі ціни скласти, продала своїх дітей і тепер втрачає розум. Покинута в чужій країні, знесилена морально й фізично, вона притулила голову до стіни й не зогледілась, як сон зморив її…

Прокинулася від різкого болю в спині через незручну позу. Поправила волосся на голові й лише тоді збагнула, що її руки вільні від сумки, у якій були документи, квиток і останній заробіток…

Тамара

Усю ніч дощило. Ранок видався похмурим, і не хотілося вилазити з теплого ліжка. Глянувши на годинник, Тамара швидко підхопилася, поспішно вдяглась і вискочила з гуртожитку. До відкриття бару залишалися лічені хвилини. Як на зло, мимо проїхав якийсь навіжений і бризками з-під коліс обляпав їй ноги. «Дебіл!» — кинула навздогін, але не зупинилася. Надіялася, що клієнтів ще не буде й вона матиме час привести себе у відповідний вигляд. Злість посилилася, коли побачила при вході власницю «Ластівки», яка поглядала на годинник, що висів на одній зі стін. Офіціантка опустила винувато голову й, привітавшись, мала намір пройти мимо. Надія Ігорівна зміряла її критичним поглядом і, побачивши на спідниці свіжі брудні плями, скипіла:

— Де це тебе так товкли зранку?

— Чому відразу товкли? Якийсь покидьок улаштував ралі серед міста… Зараз я швиденько помиюся, — пояснила Тамара і, ніяковіючи, прошмигнула в роздягальню.

— Поспіши, бо вже клієнти чекають, — невдоволено кинула власниця бару навздогін і підійшла до стійки. — Зроби, Вітю, мені міцну каву з коньячком і принеси в кабінет.

Бармен схопився, мов ошпарений, бо апарата ще навіть не вмикав, а їй уже подавай. Насипав у турку кави, залив кип’ятком і поставив на гарячу плитку на кухні. Поки відкорковував коньяк, кава мало не втекла. Від думки, що довелось би ще одну заварювати, у Віталія затремтіли руки. Усі працівники боялися крику власниці, бо тоді був би весь день зіпсований. Між собою вони прозвали її Вовчицею через те, що вона часто їздила на концерти Олега Винника й не приховувала свого захоплення ним. Після кожної такої поїздки в барі кілька днів не з’являлась і працівники мали перепочинок.

Віталій не став додавати коньяк, а зі скибками лимона поставив пляшку поруч з кавою. Надіявся, що після чарки Вовчиця подобрішає і не стане прискіпуватися до співробітників. Таке вже траплялося не раз, і він трохи навчився вловлювати поганий настрій своєї роботодавиці, знав, і чим його покращити.

Тамара хутко переодяглася, на ходу почепила на груди бейджик з ім’ям і поглядом охопила зал.

— Не бачу клієнтів, про яких бідкалася Вовчиця, — тихо мовила, озираючись. Знала, що та може вигулькнути тоді, коли її найменше чекаєш.

— Проходив мимо заклопотаний наш давній клієнт, то вона гадала, що, може, захоче похмелитися чи випити кави, — повідав Віталій. — Я б його сам обслужив, але ж вона мусила до тебе за щось учепитися. Не звертай уваги й берися до роботи!

— Мені теж не завадило б чимось заспокоїти нерви, — мовила Тамара й зиркнула в бік кабінету.

— Почекай. Вона зараз піде, а ми вип’ємо кави… — усміхнувся Віталій.

Ще годину в них пануватиме затишшя, а в обід почнеться рух, і тоді не буде часу на теревені. Колектив бару невеликий, і про кожного працівника тут знали все. Те, щокожен розповідав про себе, і те, про що навіть не здогадувався. Світ ніби великий, але завжди звужується навколо однієї людини. Як би не намагався жити осібно й ні з ким не ділитися своїм болем чи радістю, довго витримати не можеш. Тому найближчими людьми, з ким можна поділитися, стають ті, з якими пліч-о-пліч довго працюєш і переживаєш різні ситуації.

— Діана на котру годину виходить? — запитав бармен.

— Коли виспиться, — відповіла Тамара.

Віталій загадково всміхнувся. Він бачив, як офіціантка після роботи поспішала, бо на неї чекав клієнт у дорогому авто. Діана невідомо з якої причини мала поблажку від Вовчиці й могла не тільки запізнюватись, а й прогулювати. Будь-який інший працівник за такі вчинки був би звільнений, а їй сходило з рук. Віталія життя навчило тримати язик за зубами, тому й сьогодні не став озвучувати свою думку. Надіявся, що Діана не зовсім безтолкова й не пропустить день, коли можна втовкти копійку.

Усміхнена Надія Ігорівна подякувала за каву й попередила, що вона знову їде на концерт і просить усіх добросовісно ставитися до своїх обов’язків.

— Діана на котру годину виходить? Гадаю, що на суботу вона не взяла вихідний? — запитання власниці повисло в повітрі. — Бачу, що вона скоро на голову почне всім вилазити.

— Ви ж знаєте, що вона працює до останнього клієнта, то трохи зранку відсипається, — Віталій спробував захистити співробітницю. Він розумів її, бо працював через тиждень, а офіціанти мали один вихідний і часто порушували графік. Просили Вовчицю взяти на зміну ще одного напарника, але та економила на всьому й у своєму рішенні була непохитною.

— Якщо виникнуть якісь проблеми, то знаєте, до кого звертатися, — указала поглядом на адміністратора, який щойно з’явився в дверях.

Владислав Петрович мав далекі родинні зв’язки з Надією Ігорівною і був її довіреною особою в цьому закладі. Вони не афішували, наскільки ті зв’язки тісні, але працівники остерігалися при ньому обговорювати власницю бару. Роботу можна було знайти в іншому місці, але боялися втратити репутацію. Місто хоч і велике, але ресторатори між собою знаються і неофіційно негативну характеристику можна дістати без зусиль. Спробуй тоді комусь довести, що ти не верблюд.

Щойно Вовчиця від’їхала, колектив зібрався на ранішнє кавування. Владислав Петрович устиг заглянути у всі закутки й, не знайшовши, до чого прискіпатися, задоволено потирав руки.

— Ви, шановні, не розслабляйтеся, бо сьогодні в нашому мікрорайоні якийсь фестиваль проводять, то буде людно і в нас.

— Якщо Діана вийде вчасно, то запари не буде. Так, Тамаро? — мовив Віталій, подаючи їй каву з коньяком.

— Авжеж… — вдячно схилила голову вона. Настрій — ніби коти зі всього мікрорайону шкрябали в душі, але мусила всміхнутися, щоб не вислуховувати повчань іще й від адміністратора.

За столом не засиділися, бо до бару із шумом зайшла група студентів і зробила перше замовлення. Зала бару була поділена на два блоки. Перший і основний — з невеличкою сценою для музикантів, які у вихідні та святкові дні виступали вживу, — відкритий для всіх. Віддалений зал поділений на кілька кабінок для особливих гостей. Вони облюбували їх для проведення своїх ділових і потаємних зустрічей. Тамара не помітила, як у віддалену кабінку зайшли клієнти.

— Жора нову кралю привів. Заглянь до них, — Віталій поглядом скерував туди Тамару.

Узявши меню, вона попрямувала до кабінки й на мить зупинилася. Жора дуже впевнено переконував свою подругу попрацювати на якійсь фабриці. В окрузі жодної діючої фабрики нема, а він обіцяє ще й велику платню. Зайшла й поклала на стіл меню.

— Дві кави й одне тістечко, — не дивлячись на офіціантку, мовив чоловік і махнув рукою, щоб вона не затримувалась.

Цей чоловік став їхнім постійним клієнтом недавно. Приємна зовнішність і рідкісний баритон надавали його статечній статурі поважного вигляду. Коротка стрижка приховувала сивину, а глибокі залисини відкривали високий лоб, роблячи його ще вищим. Кажуть, що в такій голові багато мудрих ідей. Підтвердити цю гіпотезу могли люди, які добре знають людину з такими рисами. Усезнаючий Віталій ді­знався лише про те, що Жора часто відвідує казино й має якийсь бізнес. У їхньому барі він грошей багато не витрачав. Зустрічався з жінками, і з їхнього вигляду не можна було вгадати, що в цих людей є щось спільне. На проституток вони не схожі, а на коханок — тим паче. Сорокарічний чоловік одягався модно, з клієнтками поводився ввічливо й справляв враження ділової людини.

«Яку ж це фабрику він має на увазі? — мучило запитання. — Сама змінила б роботу на якусь іншу, де б не обмацував поглядом усякий пияк».

— Нічого нового, — розчаровано мовила, показавши барменові два пальці. — Ще тістечко якійсь старій бабі замовив. Перелякана така сидить, і мені здалося, що вона чогось боїться, хоча він їй гідну роботу пропонував на якійсь фабриці.

— Може, на птахофабрику тушки розробляти агітував?

— Не сміши! Там відділ кадрів є. За цим словом щось інше криється, — не повірила офіціантка, несучи замовлення.

Дивувало те, що через кілька днів цей загадковий Жора прийшов з новою пані. На вигляд вона була не такою переляканою, як попередня. Поводилася навіть зверхньо, ніби вона Жору намовляла на щось непристойне, бо він відповідав лише короткими фразами. З тих слів Тамара зрозуміла, що розмова велася про платню за якісь послуги. Її також не влаштовувала мінімальна платня і ті невеликі чайові, якими доводилося ділитися з адміністратором. Не приховувала, що задля кращого заробітку охоче змінила б роботу. Не раз поверталася спогадами до своєї родини, яка не змогла дати їй добру путівку в життя.

…Родина Петра Процюка мешкала в одному з віддалених райцентрів Київщини. Перебуваючи парубком на строковій службі в рядах радянської армії, він закохався в дівчину, яка працювала буфетницею в гарнізоні. Тоді йому здавалося, що добрішої та вродливішої жінки нема в цілому світі. За два роки служби в Приморському краї відпустки так і не дочекався. Командир, відчуваючи свою провину, щедро віддячував йому короткотерміновими звільненнями у вихідні та святкові дні. Невеличке містечко, у якому дислокувався гарнізон, можна було за пів дня обійти вздовж і впоперек. І то лише раз для ознайомлення. Петро порівнював його зі своїм рідним і розчаровано казав товаришам:

— У нас є де потанцювати з дівчатами. Маєш з ким — посидь на березі річки чи запроси кохану в кінотеатр. Тут куди б не пішов, усюди спочатку випивають, потім б’ються.

— А що молодь має робити, якщо нема куди поткнутися? Трохи випив — і тоді з’являється бажання на танці йти, — виправдовувався Василь з Вологди. — Дівчат у гарнізоні мало, та й ті вже зайняті. Тримайся Маші, поки якийсь лейтенантик не перехопив, — порадив товариш, зауваживши часті теревені Петра з буфетницею.

Петро вже й сам так думав, бо служити зоставалося ще майже пів року, а туга за рідною домівкою ставала нестерпною. Удома залишилися мати й дві молодші сестри, за якими він сумував. Вони завжди огортали його теплотою і турботою. Хлопцеві дуже бракувало сімейного затишку.

Буфетниця виявилася дівчиною без великих амбіцій і легко прийняла залицяння українця, який, на відміну від інших, віртуозно й легко рубав дрова, акуратно складав їх, ніби сірники в коробці. Маша з мамою мешкали в старому дерев’яному будинку, якого ніколи не фарбували й вочевидь давно не ремонтували. Ще першого дня, коли Петро зайшов у гості й поправив ворота, які невдовзі мали впасти, дівчина відразу змінила своє ставлення до нього. Такого працьовитого кавалера в неї ще не було, то ліпшого чоловіка Маші годі було шукати. Догоджали йому з мамою, як тільки могли! Петро використовував їхні блага, але в його плани одруження не входило. Він марив Україною і постійно про неї дівчині розповідав. У Маші він був не першим залицяльником і вважав, що трохи пофліртує і без проблем з нею розійдеться. Перед дембелем перестав ходити в гості, бачився з нею лише в буфеті й з нетерпінням чекав наказу про звільнення в запас.

Та одного дня дівчина його перепинила, розплакалась і повідомила, що носить під серцем його дитину. Ледь не в ноги падала й просила, щоб забрав її із собою в далеку Україну. Не вистачило в Петра совісті залишити вагітну молодицю, хоча постарітися мріяв не біля такої…

Батькам не встиг написати й попередити, що приїде з дружиною. Повертався рідною вулицею з вокзалу й бачив здивовані погляди знайомих. Спочатку не здогадувався, з чого б це. Та коли мама вперше побачила майбутню невістку, тихо запитала:

— А наших там не було?

Аж тоді Петро зрозумів причину подиву людей — Маша мала азійську зовнішність. Йому подобались її трохи звужені під кутом очі, які, здавалося, усміхалися навіть тоді, коли була сердитою. Для місцевих людей жінка, схожа на китаянку, була рідкістю, тому й дивувалися, чим вона могла звабити такого видного парубка, як Петро.

— Що, Петрусю, на безриб’ї і рак — риба? — цвіркнула в очі старша із сестер, залишившись після цих слів братовим ворогом до кінця життя.

Він розумів їхнє здивування, але не виправдовувався, бо й сам не планував привозити дружину із чужих країв, коли в селі гарних дівчат вистачало. Підтримуючи Машу, віджартовувався і переконував родину, що вибрав одну з найкращих жінок, яких там бачив. Сестри гнівалися, що не попередив їх, потім знаходили інші зачіпки, щоб не родичатись. Невдовзі справили невеличке весілля і молодята, незважаючи на різні прикрощі, налагоджували сімейний побут.

Маша виявилася тямущою жінкою і швидко зрозуміла, що чужинці втриматися біля чоловіка буде важкувато. Їй пощастило на терплячу свекруху, яка допомагала бавити внучку Олю і вчила невістку господарювати по-українськи та виживати при суцільній нестачі харчів та інших товарів у крамницях. Не було у влади дефіциту лише на камінь і пісок. Будівельна галузь розвивалась, і підприємства не шкодували грошей на житло для своїх працівників.

Кілька років сумлінної праці на заводі для Петра увінчалися успіхом. Спочатку йому надали сімейний гуртожиток, а згодом і двокімнатну квартиру. Життя складалось, як і в більшості родин, причетних до будівництва світлого майбутнього.

Стрімкий плин часу нерідко змушує людей повертатися до тих подій, що змінили життя… Мрія народити сина так і залишилася нездійсненою, попри всі потуги подружжя. У Петра зародилася недовіра до дружини, яка не могла чи не хотіла народжувати. Змусив її пройти обстеження, і виявилося, що це він не здатен мати дітей. Гірко визнавати свою провину, але від правди не втечеш. Усвідомлення того, що Маша обвела його навколо пальця, обманувши, що вагітна від нього, не давало йому спокою. Він любив доньку й надалі не мав наміру змінювати своє ставлення до неї, але образу через обман не міг у собі вгамувати.

Гіркі спомини, у яких давні підозри обростали новими уявними подіями, розбили їхнє крихке щастя в друзки. Сімейні чвари із цього приводу тривали не один рік. Спочатку тихо, щоб ніхто не чув, а коли чаша ненависті переповнилася, не соромилися вже й при доньці звинувачувати одне одного. Оля не знала, на чий бік пристати, їй набридло перебувати між двох вогнів, і вона хотіла втекти з їхніх очей. Давно зрозуміла, що причиною непорозуміння між батьками є вона, і подумала, що коли ступиться з хати, то й причина ненависті зникне.

Закінчивши школу, Ольга ошелешила родину повідомленням про своє заміжжя. Батьки усвідомлювали, що це колись має статися, мріяли про онуків, але ж не відразу після школи. Людські діти поспішали здати документи до вишів, щоб здобути якусь освіту й мати професію, а їхня єдина дитина квапиться запхати голову в ярмо. Ніби ні з ким серйозно не зустрічалася і раптом: «Виходжу заміж!» Жарт? Не могли второпати, чому вона так поспішно прагне покінчити з дівоцтвом. Може, своїм учинком хоче спам’ятати їх, щоб не сварилися, адже змінити минуле вже ніхто не в змозі… Чи втекти від обох?

Захоплені несподіваною новиною, батьки не знали, що й думати. Засліплені своєю недовірою одне до одного, вони й не помітили, що дівчина давно вже відбилася від рук, пізно поверталася додому. Де затримувалась і з ким водилася — для них було за сімома замками. Петро викурював по дві пачки цигарок за день, і, коли донька поверталася додому з різким запахом диму чи алкоголю, жодному не спало на думку зробити їй зауваження. Одягали дівчину за її вимогою, бо вона ж у них єдина. Оля успадкувала вроду біологічного батька-слов’янина, котрий також забігав до Маші на посиденьки, а Петро тішився і хвалився, що вона вдалася в нього. Тепер здогадався, що нестримна жага до любощів та інтриг доньці передалася з маминою кров’ю.

— Може, скажеш, за кого заміж зібралася? — запитав Петро, оговтавшись від шоку.

— Якщо ви хвилюєтеся, що треба буде весілля справляти, то я вас заспокою. Нічого мені не треба! У мене буде цивільний шлюб, — заявила Оля і спостерігала, як коробилися від цієї новини обличчя батьків.

— Як це?! — ледь вимовила мати. — А що люди скажуть?

— Плювала я на людей! Нехай за собою дивляться! Поживу трохи, роздивлюсь і, якщо не сподобається, утечу від нього. Гризтися так, як ви гризетеся, не буду, — карбувала слова з насмішкою навмисне, щоб дошкульніше ранити батьків.

Петро слухав і дивувався. Звідки в неї такі думки? Бабуня колись нагадувала, щоб вони хоч іноді ходили до церкви й брали із собою Олюню. Казала, що лише страх перед Божим покаранням стримує людину від багатьох негожих вчинків, особливо дівчат. Маша лише посміялася з неї, бо з досвіду знала, що ніякого покарання нема. Тоді, коли вона дівувала, вийшла сухою з води. Тепер проявилися перші паростки — Оля шлюб не вважає священним і ступила на дорогу розпусти. Батькам соромно комусь признатися, що єдиної доньки не впильнували й не застерегли від помилок.

Зятя, чи співмешканця доньки, побачили, коли він приїхав майбутню дружину забрати з речами. Високий, з хворобливим обличчям парубок не справив враження турботливого закоханого чоловіка. Зацікавлено зиркнув по кімнатах і, побачивши лише дві пузаті сумки перед порогом, розчаровано запитав: «Оце все?» На який багаж молодик сподівався — лише йому відомо.

Чи знала Оля, куди їде, чи сліпо йшла за покликом серця — батьки мали великий сумнів. Дурний гонор гнав дитину з дому, і ніякі доводи не змогли її зупинити. Повідомила тільки, що їде в столицю, бо в їхньому жабнику вільним людям, таким як вона, затісно. У дівчини з’явилася неприязнь до всіх людей, які живуть у цьому містечку. Що могло так негативно вплинути на її переконання, адже в школі не було жодних зауважень до її поведінки? Не була відмінницею, але й задніх не пасла. Батьки складали гроші на подальше на­вчання, і раптом усе це перекреслено. Чужий план здався Олі переконливішим, і вона повірила своєму обранцеві.

Порожнеча й сум поселилися в родині Процюка. Предмет непорозуміння між батьками зник, але кожен залишився при своїй думці. Не вистачило обом мудрості пробачити одне одному. Петро вважав, що причиною розпаду сім’ї стала Маша, і чекав від неї вибачення хоч тепер. Натомість за прикладом дочки вона спакувала валізу й повідомила, що повертається в Приморський край. Це сталось якраз напередодні розпаду Радянського Союзу. Та неочікувана подія не одному сплутала карти…

Довідавшись, що мати покинула батька, Ольга перестала з ним спілкуватися. Хотіла викреслити його зі свого життя. Петро картався своєю непоступливістю, бо Маша була дружиною не з найгірших. Не навчилася господарювати «по-­українськи», як учила її свекруха, але дотримувалася традицій і була ощадливою. Поривався написати їй листа з проханням повернутися, але через купу літ адресу, за якою вона колись мешкала, уже не пам’ятав. Маша часто говорила про сестру в місті Красноярську, то могла й до неї поїхати. Не мав поруч нікого, хто б його розрадив і підтримав. Утративши родину, він не знайшов іншого порятунку, як подружитися з оковитою. Після кількох чарок нагальні проблеми втрачали актуальність і життя набирало іншого сенсу…

Повернення доньки

Метушливо збігав час. Зима того року видалася холодною. Замерзла земля ніяк не могла заховатися під снігом і зі злості, мабуть, ставила людям на їхньому шляху перешкоди. Петро, натягнувши шапку на вуха, намагався ухилитися від дошкульного крижаного вітру. Пізно повертаючись від товариша додому, у темноті послизнувся на ковзанці й за кілька кроків від під’їзду розпластався на землі. Вилаявся, як ніколи досі, і спробував підвестися на ноги. Тіло стало враз важким і неслухняним. Розумів, що якщо йому хтось не допоможе, то доведеться на колінах повзти аж до під’їзду.

— Допомогти? — несподівано почув над головою знайомий голос і неабияк здивувався.

— Олюню, дитино, ти звідки тут узялася?

— Я твій ангел-охоронець, — ніжно проспівала донька.

Вона допомогла батькові підвестися. Біля дверей він побачив кілька пакунків з речами й дитину, вкутану шарфом по самі очі. Петро вмить здогадався, що цивільний шлюб доньки дав тріщину й вона не мала іншого виходу, як повернутися додому.

— Візьми ключі, бо в мене руки заклякли, — подаючи зв’язку, попросив він і звернувся до нового члена родини. — Заходь, дитинко, у хату. Там зігріємося.

Він узяв її за руку й повів за собою. Давненько донька не навідувалася до нього, і він від людей знав, що в неї народилася дитина. Не вірив, що Оля не спілкувалася з матір’ю, але до неї далеко… Коли прикрутила біда, згадала про батька… Він не гнівався на неї, бо був переконаний, що діти не повинні страждати через гріхи батьків.

З відкритих дверей повіяло теплом. Поки Оля заносила сумки, дідусь розв’язав шарф і зняв з дитячої голівки шапку.

— Яка гарна дівчинка заховалася від мене! Ти дуже змерзла? Можеш мені сказати, як звуть цю снігову принцесу? — запитав Петро, не приховуючи радості.

— Тамала, — тоненьким голосочком відповіла дів­чинка.

— Яке гарне ім’я — Тамара! Колись, здається, так звали грузинську царицю, — щебетав дідусь, і вже ніщо не могло зупинити хвилю нерозтраченої ніжності.

— Холодильник у тебе порожній, каструлі помиті. Ти вдома не харчуєшся? — гнівно запитала Ольга, заглянувши по закутках кухні. Вони від обіду нічого з донькою не їли й надіялися повечеряти в батька.

— Відвари макаронів, а тушковане м’ясо зараз я тобі знайду, воно десь тут, на нижній полиці, — заметушився Петро. — Я ж не знав, що ви приїдете…

Після вечері дівчинку вклали спати, а Ольга взялася розкладати в шафі свої речі. Петро здогадався, що дочка повернулася назавжди.

— Може, поясниш мені свою несподівану з’яву?

— Мій Максик помер від передозування наркотиків… — повідомила вона без найменшого жалю і попередила: — Якщо почнеш дорікати мені, то нічого не розкажу.

— Я здогадувався, що це чимось подібним закінчиться, але не думав, що так скоро. Ти також уживаєш наркоту?

— Пробувала, але під час вагітності зупинилася і тепер боюся повторити долю Максика…

Петрові не одне запитання висіло на язиці, але сьогодні поставити їх не наважився. Боявся, щоб не зірвалась і знову кудись не втекла.

— Лягаймо спати! Ранок вечора мудріший, — тихо мовив він, даючи зрозуміти, що допиту сьогодні не буде.

Уранці, коли більшість людей іще ніжиться в ліжку, Петро підхопився й одразу ж згадав, що він у хаті не один. Навшпиньки пробіг на кухню з наміром перед роботою чаю випити. Цукру в цукорниці на денці, хліба нема. Висунув шухляду, де зазвичай лежали гроші, вийняв останню двадцятку. Поклав її на стіл, а сам вдягнувся і тихо зачинив за собою вхідні двері.

У душі кипів гнів на керівництво, яке невчасно видавало платню; на себе, що бездумно залишав зароблене в пивбарі з товаришем. Побачивши вчора внучку, не міг досі заспокої­тися. Здогадувавсь, яке в дитини було життя біля батька-наркомана. Не встиг запитати, скільки їй років. Оля пішла з дому сім років тому, а дитині на вигляд не більше п’яти. Відразу згадав Машу. Саме її допомога знадобилася б їм усім.

Побачивши на прохідній заводу начальника, Петро ви­йшов йому навперейми. Залишати робоче місце не мав права, а зловити його в обідню пору не вдасться.

— Що трапилося, Миколайовичу, чому такий схвильований? — запитав начальник і на мить зупинився. — Знову грошей треба?

— Я ж чужого не прошу. Донька з внучкою повернулися додому, а в мене в холодильнику вітер свище. Соромно дідові перед онучам! — ледь не плачучи, лементів Петро.

— Гаразд. Зайдеш до касирки, — кинув на ходу начальник і, вдаючи поважного пана, рушив до адміністративного корпусу.

Утішений робітник на знак подяки схилив голову, а подумки мовив: «Гнида!» Повернення доньки додому вселило йому надію, що можна буде й дружину повернути. Скільки вечорів він провів у роздумах про своє колишнє життя — один Бог знає. Картався, що власні амбіції поставив вище за сім’ю. Він не переставав любити Олю навіть після того, як вона відмовилася з ним спілкуватися. Поступово дійшов висновку, що не має значення, із чийого сімені зародилося життя. Тепер був вдячний долі, що подарувала йому можливість відчути батьківську любов. Якби знав про свою безплідність раніше, то життя могло б скластися зовсім по-іншому. Він іншого тепер і не прагнув. Хотів повернути той сімейний спокій, що колись панував у його домі.

З роботи мов на крилах летів. Дорогою зробив закупи в магазині й надіявся втішити рідних. Коли відчинив двері квартири, його ніхто не зустрів, і Петро запанікував. Швидко скинувши одяг, заглянув до кухні, потім у кімнату. На дивані, скрутившись калачиком, спала внучка. Узяв ковдру й накрив її.

Хутко взявся готувати вечерю. І коли по квартирі рознісся запах смаженого, на кухню зайшла Тамара й попросила їсти.

— Мама де? Чому ти одна? Ти вже щось сьогодні їла? — засипав запитаннями дідусь, і у відповідь дівчинка лише знизала худенькими плечиками.

Петро зрозумів, що дитя звикло зоставатися вдома саме й не одну годину чекало маму. Виявилося, що і в садочок вона не ходила.

Його розпирала злість на доньку за безвідповідальне ставлення до дитини.

Ольга прийшла пізно ввечері напідпитку, поставила на стіл пакет із продуктами.

— Ти завжди дитину саму голодною покидаєш? — не підвищуючи голосу, запитав батько.

— А що ж, мені її за собою тягати? — єхидно відповіла й глянула на батька з подивом, що він не здогадався, де можна ходити так пізно.

Петро розумів, що прожиті самостійно від родини роки доньці мудрості не додали, але й змінити він її не в силі. Відгородити від неї внучку й дати їй повноцінне життя він зможе хіба що вдвох із дружиною. Щоб не спричинити сварки, запропонував їй вечерю, але вона відмовилась і сказала, що хоче відпочити.

— Олю, ти спілкуєшся з мамою?

— Чому б ні? Вона ж мені рідна, не те що ти… — вколола в саме серце.

— Дай мені її адресу. Я хочу вибачитися перед нею і попрошу повернутися до нас, — зажадав Петро. — Я каюся, що сім’ю зруйнував недовірою.

— Чого вже тепер згадувати. Мама також неправа й давно тобі пробачила. Завтра сама зателефоную їй і покличу додому. Мені треба Томку прилаштувати, щоб була в надійних руках, — не приховувала свого інтересу в примиренні батьків Ольга.

— Сама чим займатимешся? — поцікавився батько.

— Не хвилюйся. На шиї у вас сидіти не буду. Світ клином на Максику не зійшовся, то повернуся до столиці й там намагатимуся влаштувати своє життя.

— Свого помешкання у вас, як я зрозумів, не було?

— Тобі радянська влада дала безкоштовно, а тепер можна купити самому або отримати в спадок від батьків. Сама ще не заробила, і навряд чи це скоро станеться, а ви комунальніпослуги не в змозі оплачувати, то що вже говорити про вагомий подарунок. Я не в претензії до вас, бо в такому стані більшість українців. Допоможіть Томку на ноги поставити, а собі якось дам раду сама, — попросили Ольга щиро.

Вона не виправдовувалась і просила лише не втручатись у її життя.

Через тиждень повернулася Маша. Сім років розлуки не особливо позначилися на її зовнішності, лише зморшки біля очей стали глибшими. Почуття провини одне перед одним мали обоє, але воно скоро минуло. Дружина перебрала обов’язки з виховання внучки на себе, і в домі відновилися відносний затишок і спокій.

Ольга поїхала в столицю, телефонувала зрідка й ще рідше переводила для дитини незначну суму грошей.

Перші кроки в життя

Минуло більше десяти непростих років. Влада в країні змінювалась, як примхлива осіння погода. Тішимося тимчасовим потеплінням, але добре розуміємо, що йде до зими. Старші люди вже давно втратили надію на покращення життя сьогодні, а молодші билися, мов риба об лід, набиваючи ґулі й накопичуючи лише розчарування.

Дідусь із бабусею тішилися внучкою, що вже стала на порі, і переживали, щоб не пішла стопами матері. Не пам’ятали, як виглядав Максик, батько Тамари, але тепер бачили, що вона успадкувала його продовгувате обличчя, на якому підліткові прищі залишали синюшні плями. Не допомагали різні креми, які мати привозила з Києва, і дівчина комплексувала через ту ваду обличчя. Уже з десятого класу користалася косметикою, на яку витрачали чималі кошти. Високий зріст її не лякав, бо нині стрункі довгоногі дівчата в моді, казала вона.

— Важко буде хлопця до себе підібрати, — бідкалася бабуся. — Не бери прикладу з матері й не поспішай заміж. Спочатку здобудь якусь професію, щоб на шматок хліба змогла сама заробити.

— Не смішіть мене! Он наші сусідки з дипломами про вищу освіту на ринку торгують. Не розумію, навіщо було витягувати з батьків усі гроші на оплату навчання. Для жінки головне — вдало заміж вийти! — відмахувалася Тамара від бабусі, як від набридливої мухи.

— Воно то так, але хлопці також не ликом шиті, хочуть одружитися з вигодою, щоб і гарна, і розумна, і з машиною… — переконувала бабуся.

— На жаль, ми до таких не належимо… Он мама досі шукає багатого принца…

— Твоїй мамі треба бути трохи скромнішою й не надто вимогливою до інших. Мене мама вчила так: «Тяни ножки по одежке». Тобі також раджу не накреслювати нездійсненних планів, щоб потім не розчаровуватися.

— Ви були щасливі з дідом Петром? — раптом запитала внучка.

— Мені його дуже не вистачає… Шкодую за тими роками, що змарнувала без нього, — Маша важко перевела подих, згадуючи чоловіка, якого втратила кілька років тому… — Він був для мене справжньою опорою.

— Учора телефонувала мама й хвалилася, що на позичені гроші оформляє візу до Греції.

— А що вона там забула? — налякалася Маша. — Ще й на позичені гроші.

— На заробітки їде, хоче нам хату в Києві купити.

— Йой! Та з її завзяттям до роботи життя не вистачить! Хіба… — не наважилася закінчити думку, щоб правдою не травмувати дитину.

— Бабусю, не гнівайтеся, але я також після школи поїду до Києва. Там роботу легше знайти, — повідомила Тамара й притулилася щокою до зморшкуватого обличчя старенької. — Усі дівчата кудись їдуть, і мені хочеться знайти своє щастя.

— Не в моїх силах тебе тримати, тільки дуже прошу бути обачною, бо, якщо схибиш, я тобі допомогти не зможу, — щиро просила Маша.

Тамара не могла дочекатися, коли в школі пролунає останній дзвоник. Училася вона посередньо, бо розуміла, що без грошей навіть з добрими оцінками вступити до вишу не зможе. «Гроші вмію рахувати, то й без вищої освіти продавчинею десь прилаштуюся», — думала вона і, не ділячись планами навіть з подругами, мовчки готувалася до від’їзду.

— Ти на випускний вечір не підеш? — стривожилася бабуся. — Не залишиться навіть згадки про той день.

— Спогад про те, як я прийшла в образі Попелюшки? — скипіла дівчина.

— Могли напрокат сукню взяти, якщо мама не здогадалася тобі справити нову. Хіба важливо бути найкращою?

— Може, за вашої юності було не важливо, а тепер дів­чата одна перед одною вихваляються дорогими сукнями, а багаті не приховують зневаги до бідних. Не вмовляйте мене, бо, щойно отримаю атестат, ноги моєї в цьому місті не буде! — злісно мовила Тамара.

— Гадаєш, у Києві буде легше?

— Там розчинюся серед багатьох, де мене не знають і ніхто не насміхатиметься.

— Сумно мені буде без тебе… — Маша готова була небо прихилити внучці, щоб її хоч чимось утішити.

— Бабусю, я буду кращою за маму й телефонуватиму вам частіше, — пообіцяла внучка й обвила її шию руками, як робила в дитинстві.

Так і сталося. Однокласники готувалися зустрічати ранішню зорю біля річки, а Тамара вже їхала до столиці. Кілька годин дрімоти в напівпорожньому автобусі й несподівана зустріч із заспаною матір’ю. Невдоволена раннім візитом доньки, вона відразу почала жалітись, як їй важко живеться. Скептично глянувши на неї, Тамара не втрималася:

— По твоєму зовнішньому вигляду не скажеш, що тобі тут погано.

— Я мушу стежити за собою, бо хто мене тоді на роботу візьме… Фризура й зовнішній вигляд тепер важливіші за паспорт. — Ольга задоволено всміхнулася, що донька належно оцінила її зовнішність. Поправила рукою зачіску й зміряла поглядом доньку. — Тобі також доведеться навчитися правильно доглядати не тільки обличчя та руки, а й волосся.

— Що на мені не так?! — перелякано запитала Тамара. — Трохи пом’ята з дороги…

— На цю тему поговоримо іншим разом.

Окрему кімнатку зі спільною кухнею Ольга знімала в якомусь гуртожитку. Скромно, але чисто й без зайвого мотлоху, який буває в тих, хто боїться попрощатися з минулим і старими речами. На тумбочці біля ліжка велике трюмо й безліч баночок, тюбиків і пляшечок з різною парфумерією. Тамара здивовано розглядала їх, а потім, сміючись, зауважила:

— Уся твоя краса на цій тумбочці. Кортить побачити тебе вмитою.

— Яка ж ти невихована, доню! Косметикою я почала захоплюватися кілька років тому, а дивлячись на твоє обличчя, то тобі без неї вже не обійтися.

— Я надіюся, що знайдеться людина, яка оцінить мене не тільки за зовнішній вигляд, а й за лагідну та щиру вдачу.

— Хто це тобі таке казав — бабуся? Нема часу тобі щось доводити, бо скоро сама переконаєшся, якими критеріями сьогодні оцінюють жінок, котрі шукають роботу. Подібні до твоїх думки в мене також були… давно. Спіткнулася тоді на голій правді, і та помилка мені досі боком вилазить… Тому прошу тебе: не плекай ілюзій, що в теперішньому світі можна досягти успіху лагідним, поступливим характером чи щирою вдачею.

— Якщо тебе послухати, то мені нема тут на що розраховувати, — розчаровано мовила Тамара.

— Правильно розумієш. Людині без належної освіти, грошей та житла треба вміло пристосуватися і використати з головою те, що доступно в її статусі.

— Чому ж ти не використала? — уколола донька.

— Мій шанс іще попереду… На днях отримаю дозвіл на виїзд і спробую реалізуватися там. Ти можеш зайняти мою кімнату, але вона не з дешевих, тому підшукай собі подругу, щоб розділити оплату на двох, — радила Ольга. — Допомагати тобі не зможу, бо спочатку мушу борг виплатити.

— Де ж я таку роботу знайду, щоб окрему кімнату орендувати?

— Є в мене знайома власниця бару, і, надіюся, що не відмовить нам. Для початку підемо в перукарню, нехай зроб­лять тобі модну стрижку, потім навчу тебе правильно користуватися косметикою, а потім і деяких особливих правил поведінки, якщо тебе приймуть на роботу офіціантки, — мати накреслила план щонайменше на два дні.

— Ти гадаєш, що я впораюся з тими обов’язками без підготовки? — не повірила донька.

— Якщо вже з таким не впораєшся, то чого ти сюди приїхала? Сиди біля баби й збирай шмарклі в хустинку. Більше наполегливості, а страх має бути лише за те місце, що під спідницею. Не дозволяй усім підряд туди заглядати.

Ольга не добирала гарних слів, хотіла відразу приземлити доньку, бо мало вірила, що хтось одразу зацікавиться її доброю душею.

Тамара мовчки слухала материні настанови й здогадувалася, що життя добре її потовкло, коли вона стала злою і недовірливою до людей. Залишилося хіба спочатку віддатись у її руки, а потім переконатися на своєму досвіді — світ справді такий жорстокий чи тільки до матері неприхильний.

Власний досвід

Кажуть, що досвід набувається з роками. Тамара вже через пів року пожаліла, що не дослухалася до багатьох порад матері, коли та ще була поруч. Тепер вона телефонувала з Греції дуже рідко, і з короткої розмови було зрозуміло, що дуже розчарована тим, з якими труднощами їй довелося стикнутись у перші місяці перебування в чужій країні. Та коли людина запускає якусь програму наперекір долі, то вийти з неї без втрат рідко кому вдається. Повернутися додому Ольга не могла через борг, бо в Україні ніколи не змогла б його відробити. Сподіватися, що чоловіки, у яких вона позичала, подарують їй ті кошти — марна справа. Баба Маша мов у воду дивилася, коли казала, що доньці, яка звикла до легких грошей, важко буде…