Куди приводять мрії ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2024

ISBN978-617-15-0833-0(epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Редакція висловлює подяку Тетяні Щегринець за допомогу в роботі над проєктом

Перекладено за виданням:

Matheson R. What Dreams May Come :

A Novel / Richard Matheson. — New York :

A Tom Doherty Associates Book, 2004. — 288 р.

Переклад з англійськоїДар’ї Петрушенко

Дизайнер обкладинкиІван Дубровський

Метісон Р.

М54 Куди приводять мрії : роман / Річард Метісон ; пер. з англ.Д. Петрушенко. —Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімей­ного Дозвілля»,2024. — 304 с.

ISBN 978-617-15-0649-7

ISBN 978-0-765-30870-3 (англ.)

Що відбувається з нами після смерті? Кріс не знав цього, доки раптовий нещасний випадок не обірвав його життя, розлучивши з коханою дружиною Енні. Тепер чоловік відкриває для себе справжню сутність потойбіччя.

Але навіть на Небесах він не може бути щасливим без Енні. Тож, коли трагедія загрожує розлучити їх назавжди, Кріс ризикує власною душею, щоб врятувати кохану від вічного відчаю.

УДК 821.111(73)

© Richard Matheson, 1978

©Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2024

©Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад, 2015

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнєоформ­лення, 2024

Злюбов’ю і вдячністю моїй дружині,

До читача

Передмова до твору майже ніколи не потрібна. Це мій десятий опублікований роман — писати передмови до будь-­якого з дев’яти попередніх навіть не спадало мені надумку.

Але цей, як мені здається, потребує невеличкого вступу. Оскільки його тема — життя після смерті, перш ніж читати, слід збагнути, що лише один з аспектів роману є цілковито вигаданим: герої та їхні стосунки.

Всі інші деталі, за кількома винятками, виведені безпо­середньо з дослідження за цією темою.

З цієї причини наприкінці роману я додаю список книг, використовуваних під час дослідження. Як побачите, спи­сок є довгим і різноманітним. І хоча ці книги дуже різняться за авторами, часом і місцем видання, вони глибоко одно­рідні за змістом.

Добре було б, звісно, прочитати їх усі, аби переконатися самим. Я закликаю вас так і зробити. Це стане для вас по­вчальним — і небуденним — досвідом.

Ричард Метисон Калабасас, Каліфорнія, серпень 1977 року

Які нам сни присняться після смерті, Коли позбавимось земних суєт?1

ВільямШекспір, «Гамлет», акт ІІІ, сцена 1

Вступ

Рукопис, який ви збираєтесь прочитати, потрапив мені до рук таким чином.

Ввечері 17 лютого 1976 року в наші двері подзвонили, і моя дружина пішла відчиняти. За хвилину вона поверну­лась до спальні, де ми дивилися телевізор, і сказала, що мене хоче бачити якась жінка.

Я встав і пройшов до передпокою. Вхідні двері були від­чинені. На ґанку стояла висока, добре вдягнена жінка років за п’ятдесят. У руках у неї був великий пухкий конверт.

— Ви Роберт Нільсен? — спитала вона.

Я відповів ствердно, і вона простягнула мені конверт.

— Тоді це вам, — промовила вона.

Я глянув на нього з підозрою і спитав, що в ньому.

— Послання від вашого брата, — була відповідь.

Це лише підсилило підозру.

— Що ви маєте на увазі? — спитав я.

— Цей рукопис продиктував мені ваш брат Крис, — ска­зала вона.

Слова жінки обурили мене.

— Не знаю, хто ви, — сказав я, — та якби ви мали хоч малесеньке уявлення про мого брата, ви б знали, що він більше року як помер.

Жінка зітхнула.

— Я знаю це, містере Нільсен, — втомленим голосом відповіла вона. — Я екстрасенс. Ваш брат передав мені цей матеріал з…

Побачивши, що я зачиняю двері, жінка зупинилась і ви­палила:

— Містере Нільсен, благаю!

Її голос звучав так щиро і наполегливо, що я глянув на неї з подивом.

— Шість виснажливих місяців я працювала над цим ру­кописом, — продовжила вона. — Не тому, що мені так хоті­лося. В мене купа власних справ. Але ваш брат не полишав мене у спокої, доки я не записала його послання, все до останнього слова, і не пообіцяла, що передам його вам.

У її голосі пролунав відчай.

— А тепер заберіть його і дайте вже мені спокій.

Із цими словами вона тицьнула конверт мені в руки, роз­вернулась і поспішила вниз до пішохідної стежки. Я бачив, як вона сіла у своє авто і поїхала якнайшвидше.

Ніколи більше я не зустрічав цієї жінки і не чув про неї. Навіть імені її не знаю.

***

Я вже тричі прочитав рукопис. Знати б тільки, що з ним робити.

Я людина не релігійна, та, як кожен з нас, хотів би вірити, що смерть — дещо більше, ніж просто забуття. І все ж мені важко, якщо взагалі можливо, сприймати цю історію за чисту монету. Я тримаюся думки, що все це і є не більш як історія.

У ній і справді є деякі факти. Факти з життя мого брата і його родини, які та жінка знати просто не могла, хіба при­пустити, що вона вдалась до кількамісячного складного — і недешевого — розслідування, аби розкопати їх, перш ніж створити рукопис. Якщо так, то навіщо їй це? Що вона могла виграти від цієї махінації?

Я маю чимало різноманітних запитань стосовно цієї книги. Не буду їх перелічувати, а краще дам читачеві мож­ливість сформулювати власні. Лише в одному я впевнений: якщо цей рукопис — правда, кожному з нас слід задуматись про своє життя. Глибоко задуматись.

Роберт Нільсен Ісліп, Нью-Йорк, січень 1978 року

Смертний сон

Стрімкий вир зображень

Є така фраза: «Почніть від початку». Я не можу цього зро­бити. Я починаю з кінця — із завершення моїх днів на землі. Викладаю тобі все, як воно сталося, — і те, що сталося потім.

Кілька слів щодо тексту. Ти читав мої твори, Роберте. Цей звіт може здатись несхожим на них. Причина в тому, що мої можливості обмежені людиною, яка його пише. Мої думки мусять проходити крізь її розум, і я не владний із цим нічо­го зробити. Не всі зерна будуть просіяні крізь сито. Зрозу­мій, якщо текст виявиться занадто спрощеним. Особливо спочатку.

Ми з нею й так робимо все, що можемо.

***

Дякувати Богу, того вечора я був сам. Зазвичай ми ходили в кіно разом із Йєном. Двічі на тиждень — ти ж знаєш, через мою роботу.

Того вечора він не пішов. Грав у шкільній виставі. Дяку­вати Богу ще раз.

Я був у кінотеатрі біля торговельного центру. Не можу продиктувати назву. Якась довга, складалася з двох час­тин. Спитай назву в Йєна.

Коли я пішов з кінотеатру, було за одинадцяту. Я сів у ма­шину й поїхав на майданчик для гри в гольф. Маленький — дитячий. Не можу передати це слово. Гаразд. Скажу по буквах. Повільно. М-і-н… і-а… т-ю-р… н-и-й. Добре, є.

Там був жвавий рух, на тій… вулиці? Ні, ширше. А-ве… ню? Неточно, але підійде. Мені здалося, що можна виїхати, тож я почав рух. Та мав зупинитись — мені назустріч летіла машина. Там було досить простору, щоб об’їхати моє авто, але вона цього не зробила. Вдарила в переднє ліве крило. Автомобіль закрутився.

Мене трусило, але я був пристебнутий поясом. Не поясом. П-а-с-ком. Я не мав отримати важких поранень. Але з’явився фургон і вдарив у заднє праве крило моєї автів­ки, викинувши її на центральну смугу. У протилежному напрямку рухалась вантажівка. Вдарила мою машину просто в лоб. Я чув тріск і скрегіт, чув, як ламається скло. Я вдарився головою, і чорна безодня поглинула мене. Здається, на мить я побачив самого себе — скривавленого, непритомного. Потім настала темрява.

***

Я знов опритомнів. Боліло нестерпно. Я чув жахливий звук власного дихання, неглибокого й повільного, з раптовими схлипами. Мої ноги були холодні як лід. Я пам’ятаю це.

Поступово я відчув кімнату навколо себе. Гадаю, людей також. Щось не давало мені бути впевненим. Сидаця. Ні, ще раз. С-е-д-а-ц-і… седація.

До мене долинув голос. Він щось промовляв пошепки, алеслів я розібрати не міг. На мить я побачив поруч із собою чиюсь фігуру. Мої очі були заплющені, але я її бачив. Я не міг розібрати, була це чоловіча чи жіноча фігура, але я знав, що вона промовляє до мене. Слів я не чув, тож вона пішла.

Новий напад болю, тепер уже душевного, поступово охоп­лював мене. Біль наростав, наче звук, коли вмикаєш радіо. Це був уже не мій біль, а біль Енн. Вона ридала від страху.

Через те, що мене було поранено. Вона боялася за мене. Я відчував її муку — страждання були нестерпними. Силою волі я намагався відігнати ману, але не міг. Намагався ви­мовити її ім’я, але марно. Не плач, думав я. Зі мною все буде добре. Не бійся. Я люблю тебе, Енн. Де ти?

Тієї миті я був удома. Був недільний вечір. Ми всі пере­бували в залі, гомоніли й сміялися. Енн сиділа поруч зі мною, поруч із нею Йєн. За Йєном — Ричард, і на іншому кінці дивану — Марі. Однією рукою я обіймав Енн, яка притули­лась до мене. Вона була тепла, я цілував її в щоку. Ми по­сміхались одне до одного. Був недільний вечір, тихий і спо­кійний, і ми всі були разом.

Я відчув, що темрява починає розсіюватись. Я лежав у ліжку. Знову повернувся біль, пронизавши мене наскрізь. Ніколи в житті мені не було так боляче. Я відчував, що ме­не відносить. Саме так — відносить.

Я чув тепер зловісний звук — наче гуркіт у моєму горлі. Я молив Небо, щоб Енн і діти не опинилися поряд. Це б їх дуже налякало. Я благав Бога не дати їм почути той стра­хітливий звук, захистити від цього жахіття.

І тоді у мене в голові промайнула думка: «Крисе, ти по­мираєш». З усіх сил я намагався вдихнути, але рідина, що накопичилась у дихальному горлі, не пропускала повітря. Я почувався кволим і важким, зав’язлим у гущі.

Хтось був поруч із ліжком. Знову та фігура.

— Не опирайся цьому, Крисе, — промовила вона.

Я лише розлютився від цих слів. Хоч би що це було, воно хотіло моєї смерті. Я опирався цьому. Не дамся. «Енн! — подумки кликав я. — Втримай мене! Не дай їм мене забрати!»

Я знову відчував, що мене відносить. Мене раптом осяйнула жахлива думка, що поранення були занадтоважки­ми. Я відчув миттєву слабкість. А тоді — щось зовсім незви­чайне. Лоскіт. Знаю, це дивно. Безглуздо. Але це так. Лоскіт по всьому тілу.

Ще одна зміна. Я був уже не в ліжку, а в якійсь колисці. Я відчував, як вона гойдається туди-сюди, туди-сюди. Гли­боко всередині я чув тоненький тріскіт. Такий звук буває, коли повільно знімаєш бинти. Болю було вже менше — по­ступово вщухав.

Злякавшись, я намагався знову відчути біль. І він по­вер­нувся за кілька секунд, навіть гірший. Уже в агонії, я тримав­ся за нього щосили. Він означав, що я ще живий. Я не дамся.

«Енн! — подумки кричав я, благаючи. — Втримаймене!»

Марно. Я відчував, як життя витікає з мене, чув звуки навколо, тепер голосніші. Чув, як рвуться сотні тоненьких ниточок. Я не відчував уже ані запаху, ані смаку. Чутливість покинула пальці ніг, потім усі стопи. Від низу догори ноги німіли. Я докладав усіх зусиль, аби знову їх відчути, але не міг. Щось холодне поступово пронизувало мій живіт, мої гру­ди. Доповзло до серця, наче кригою огорнуло. Я чув, як сер­це б’ється, повільно, зовсім повільно, наче траурний барабан.

Я раптом усвідомив, що відбувається в сусідній кімнаті. Я бачив літню жінку, яка лежала там, розметавши на по­душці пасма сивого волосся. Жовта шкіра, руки, схожі на пташині лапи. Рак шлунка. Хтось сидів поряд, розмовляючи тихо. Донька. Я вирішив, що не хочу цього бачити.

За мить я полишив кімнату і був знову в себе. Біль майже зовсім стих. Я не міг відновити його, хоч як намагався. Я чув звук, схожий на дзижчання — саме так, дзижчання. Далі рвалися ниті. Я відчував, як усередині згортається кожна з них, обриваючись.

Щось холодне ворухнулося знову. Воно рушило далі, досягло голови. Решта все оніміло.

«Благаю!» — кликав я по допомогу. Голосу не було. Язик не ворушився. Я відчував, як усередині моє єство згорта­ється, зосереджуючись у голові. Відчував тиск на мимбани — ні, ану ще раз. М-е-м-б-рани. Тиск ззовні і зсере­дини водночас.

Я почав рухатись назовні крізь просвіт у голові. Я чув дзижчання, і дзвін, і звук течії стрімкого потоку крізь вузь­ке гирло. Я відчував, що підіймаюся. Я був наче бульбашка, що стрибає вгору-вниз. Здається, я бачив над собою тунель, темний і безкінечний. Я озирнувся, глянув униз і був оше­лешений виглядом власного тіла в ліжку, забинтованого й нерухомого. З трубками для штучного годування. З тілом мене з’єднувала нить, яка виблискувала сріб­лом. Тоненька, вона тяглася від мене до маківки моєїголови. Срібна нить, думав я, Боже мій, срібна нить. Я знав, що тільки вона під­тримує життя в моєму тілі.

Мене охопила відраза, коли я побачив, як засмикалися мої руки й ноги. Дихання майже перервалося. Обличчя скри­вилося в агонії. І знов я почав боротися. Спуститися вниз, об’єднатися зі своїм тілом! Ні, я не піду! Я чув свій мовчазний крик. Енн, допоможи мені! Благаю! Ми маємо бути разом!

Я змусив себе знизитись і зазирнув у власне обличчя. Губи були темно-сині, вся шкіра вкрита потом, наче росою. Я бачив, як роздуваються вени на шиї. М’язи почали скоро­чуватися. З усіх сил я намагався повернутись до тіла.

«Енн! — подумки гукав я. — Благаю, поклич мене назад, аби я міг лишитися з тобою!»

І сталося диво. Життя сповнило моє тіло, шкіра набула здорового кольору, вираз заспокоєння проступив на облич­чі. Я дякував Богові — Енн і діти не мали бачити мене таким, як мить тому. Бачиш, я гадав, що повертаюся.

Але сталося інакше. Я побачив, як моє тіло в різно­кольоро­вій оболонці здіймається за потягом срібної ниті. В мене ви­никло відчуття падіння. Потім пролунав різкий звук — наче луснула велетенська гумова стрічка, — і я відчув, що злітаю.

А тоді почався зворотний рух. Так, саме так. Зворотний рух — наче в кіно, тільки значно швидше. Ти не раз бачив і чув фразу: «Все життя промайнуло перед очима». Роберте, це правда. Промайнуло так швидко, що я не встигав стежити, — і у зворотному напрямку. Від днів перед автокатастрофою крізь життя дітей, моє одруження з Енн, мою письменни­цьку кар’єру. Коледж, Друга світова війна, середня школа, початкова школа, дитинство, перші роки життя немовляти. Кожен рух, думка, емоція, кожне вимовлене слово. Я бачив усе це. Стрімкий вир зображень.

Сон, у якому ти спиш

Я різко підвівся у ліжку і розсміявся. То був лише сон! Я по­чувався сповненим сил, відчуття були свіжі й гострі. Неймо­вірно, подумав я, наскільки реалістичні бувають сни.

Але з моїм зором щось сталося. Все навколо було розмитим. Я не бачив далі, ніж на три метри перед собою.

Кімната була знайомою. Стіни, стеля під штукатуркою. Чотири на чотири з половиною метри. Завіси брунатні, в коричневу й жовтогарячу смужку. Під стелею я побачив кольоровий телевізор. Ліворуч від себе — крісло з червоно-помаранчевою оббивкою і сталеві підлокітники без жод­ної плями. Таким же червоно-помаранчевим був килим на підлозі.

Тепер я зрозумів, чому речі здавалися нечіткими. У кімнаті було повно диму. Але ж запаху не було! Це здалося мені дивним. Ні, не дим, раптом здогадався я. Автокатастрофа. Очі було пошкоджено. Та мене це не засмутило. Надто гли­боким було полегшення від того, що живий, аби перейма­тись такою проблемою.

Спочатку — головне, подумав я. Треба знайти Енн і повідо­мити, що зі мною все гаразд. Покласти край її стражданням. Я спустив ноги з правого боку ліжка і встав. Столик поряд із ліжком був металевий, пофарбований у бежевий колір, стільниця — як у нас в кухні. По буквах. В-о-г-н-е-т-р-и-в-к-а. Я побачив у кімнаті нішу з умивальником. Крани схожі на голівки від ключок для гольфу, знаєш такі? Над умиваль­ником висіло дзеркало. Мій зір був настільки затуманений, що я не бачив у ньому власного відображення.

Я рушив до умивальника, але змушений був зупинитися. З’явилась медсестра. Вона рушила просто на мене, і я від­ступив убік. На мене вона навіть не глянула, але ахнула й кинулася до ліжка. Я обернувся.Там лежав чоловік,сірий, мов глина, з відвислою щелепою. Він був весь забинтова­ний, і з нього стирчало безліч пластикових трубок.

Я з подивом озирнувся на медсестру, що метнулася з кім­нати. Я не чув, що вона кричала.

Я підійшов до чоловіка і побачив, що він, швидше за все, мертвий. Але чому в моєму ліжку лежить хтось іще? Що це за лікарня така, де кладуть по двоє пацієнтів у ліжко?

Дивно. Я нахилився нижче, аби роздивитись його. Облич­чя було просто як моє. Я похитав головою. Це неможливо. Я глянув на його ліву руку. Він носив обручку, точнісінько таку ж, як у мене. Як таке можливо?

Я відчув неприємний холод у шлунку. Я намагався від­кинути простирадло з його тіла, але не міг. Якимось чином я втратив відчуття дотику. Я повторював спроби, доки не побачив, як мої пальці проходять крізь простирадло, і не відсмикнув руку. Ні, з жахом подумав я, ні, це не я. Як це можливо, якщо я досі живий? Тіло навіть боліло. Беззапе­речний доказ життя.

Я крутнувся на місці — до кімнати стрімко увійшли двоє лікарів. Я відступив, аби дати їм дорогу до пацієнта.

Один із лікарів почав дути йому в рота. Інший тримав шпрр… По буквах: ш-п-р-и-ць, так. Я бачив, як він загнав кінець голки під шкіру чоловікові. Потім вбігла медсестра, штовхаючи перед собою якийсь агрегат на колесах. Один із лікарів притис кінцями два товсті металеві прути до голих грудей пацієнта. Той смикнувся. Тепер я знав, що між мною і тим чоловіком немає зв’язку, адже не відчув нічого.

Спроби були марні. Чоловік помер. Кепсько, подумав я. Його родина горюватиме. Подумавши так, я згадав про Енн і дітей. Я маю знайти й заспокоїти їх. Особливо Енн — я знав, як вона налякана. Моя бідна, моя люба Енн.

Я розвернувся і вийшов у двері. Праворуч був туалет. Глянувши всередину, я побачив унітаз, вимикач світла і кно­пку поряд із червоною лампочкою, під якою було написано «Екстрений виклик».

Я увійшов до холу і впізнав його. Так, звісно. Сюди мене мали доставити в разі нещасного випадку — за вказівкою на картці в моєму гаманці. Лікарня «Моушен Пікчер Госпітел» у Вудленд-Гіллз.

Я зупинився і спробував скласти все докупи. Була авто­катастрофа. Мене привезли сюди. Чому тоді я не в ліжку? Але ж я буву ліжку. Тому самому ліжку, де лежав мрець. Схожий на мене мрець. Усьому цьому мало бути якесь по­яснення. Але я не міг його знайти. Не міг міркувати чітко.

Нарешті відповідь знайшлася. Я не був впевнений, чи вірна, — але іншої на думку не спадало. Я мав погодитись із нею, хоча б на той момент.

Я був на операції під наркозом. Усе це відбувалося в мо­їй голові. Ось і відповідь. Усе решта не мало сенсу.

«Що тепер?» — думав я. Незважаючи на нещасливе ста­новище, я посміхнувся. Якщо все це відбувається у мене в голові, то хіба, розуміючи це, я не можу цим керувати?

«Гаразд, — сказав собі я. — Зроблю так, як вирішив». А вирішив я знайти Енн.

Не встиг я цього подумати, як побачив іще одного ліка­ря, який біг через хол просто на мене. Я навмисно спробу­вав його зупинити, але моя простягнута рука пройшла крізь його плече. Нічого, сказав я собі. По суті, мені це сниться. Будь-яка безглузда річ може трапитись уві сні.

Я рушив далі через хол. Проминув кімнату із зеленою карткою й білими літерами: «Не палити! Застосовується кисень!». Який незвичайний сон, думав я. Ніколи не міг чи­тати уві сні. Щойно пробував, як слова просто зливалися. Цей же напис я прочитав без зусиль, незважаючи на загаль­ну нечіткість зображень.

Звісно, це не сон у прямому розумінні, сказав я собі, на­магаючись якось пояснити це. Бути під наркозом — не те саме, що спати.

Задоволений поясненням, я кивнув і продовжив свій шлях. Енн має бути в кімнаті очікування. Я зосередився на тому, щоб знайти і заспокоїти її. Я відчував її страждання так, наче вони були моїми власними.

Я проминув пост медсестер, чув, як вони розмовляють. Я не робив спроб заговорити до них. Це все в моїй голові. Я маю змиритись із цим і грати за правилами. Гаразд, це не сон наспра… на-с-пра-в-ді, але мені легше думати про це як про сон. Нехай буде сон — під наркозом.

Зачекай, подумав я, зупиняючись. Сон чи ні, але я не можу розгулювати в лікарняній піжамі. Я глянув на себе і був вражений, побачивши той самий одяг, що був на мені в день автокатастрофи.

«Де ж кров?» — здивувався я. Мені згадалась та мить, коли я побачив самого себе непритомного в розбитій ма­шині. Кров рікою текла.

Я відчув себе трюмф… Ні! Пробач за нестриманість. Трі-ум-фа-тором. Чому? Бо я дещо з’ясував, незважаючи на затьмареність свого розуму. Я просто не міг бути тим паці­єнтом у ліжку. Він був у піжамі, у бинтах і з трубками для годування. Я був вдягнений, без пов’язок і міг рухатися. Цілковита відмінність.

До мене наближався чоловік у вуличному одязі. Я очіку­вав, що він пройде повз мене. Та, на мій подив, він зупинив мене, поклавши руку на плече. Я відчував тиск кожного з його пальців.

— Ти вже знаєш, що сталося? — спитав він.

— Сталося?

— Так, — кивнув він. — Ти помер.

Я з відразою глянув на нього.

— Це абсурд, — промовив я.

— Це правда.

— Якби я був мертвий, я б мізків не мав, — відповів я. — І не міг би розмовляти з вами.

— Все зовсім не так, — наполягав він.

— Той тип у кімнаті помер, а не я. Я зараз під наркозом, мене оперують. По суті, це все мені сниться.

Я був дуже задоволений своїм умовиводом.

— Ні, Крисе, — сказав він.

Мені стало не по собі. Звідки він знає моє ім’я? Я приди­вився до нього уважніше. Може, ми знайомі? І через те він опинився в моєму сні?

Ні, зовсім ні. Цей чоловік викликав у мене непри­язнь. Так чи інакше, подумав я (і попри роздратування ­навіть всміх­нувся), — це мій сон, і він не має посягати на нього.

— Ідіть знайдіть собі свій сон, — сказав я, задоволений тим, як дотепно поставив його на місце.

— Якщо ти не віриш мені, Крисе, — не здавався він, — зазирни до кімнати очікування. Там твоя дружина і діти. Їм іще не повідомили про твою смерть.

— Зачекай-но, зачекай-но. — Я тицьнув у його бік паль­цем, рубонувши рукою повітря. — Це ж ти казав мені не опиратися, так?

Він почав говорити, але я був такий розлючений, що не дав вимовити ані слова.

— Я втомився від тебе й від цього дурного місця, — ска­зав я. — Я йду додому.

Тієї ж миті щось рвонуло мене з місця — так, наче тіло моє було замкнене в металі і якийсь далекий магніт притя­гував його до себе. Я мчав крізь повітря з такою швидкістю, що нічого не бачив і не чув.

Це завершилось так само несподівано, як і почалося. Я опинився в тумані. Озирнувся, але не міг нічого побачити в жодному напрямку. Я почав блукати, повільно простуючи крізь туман. Час від часу переді мною виникали швидко­плинні образи людей. Та коли я намагався придивитися до них краще, вони зникали. Одного з них я ледь не окликнув, але передумав. Я господар цього сну. Я не дозволю йому перемогти мене.

Аби відволіктися, я спробував уявити, ніби я знову в Лон­доні. Пам’ятаєш, я їздив туди в 1957 році писати сценарій? Був листопад, і я неодноразово так само блукав у густому тумані — дуже влучно його називають там гороховим су­пом. Та зараз він був іще густіший — я ніби опинився під водою. Та й видавався він якимось вогким.

Нарешті крізь туман я побачив наш будинок. І відчув по­двійне полегшення. По-перше, просто від того, що бачу його. По-друге, тому що дістався сюди так швидко. Так могло бути лише уві сні.

Раптом до мене прийшло натхнення. Я казав, як боліло моє тіло. Хоча це й був сон, я все одно відчував біль. Отже, сказав я собі, оскільки цей біль породжений сно-ви-­дін-ням, зовсім не є необхідним його відчувати. І з цією думкою, Роберте, я відчув: біль зник. Що принесло додаткову порцію задоволення й полегшення. Якого більш виразного підтвер­дження, що це сон, а не реальність, можна було вимагати?

Я згадав, як підвівся у лікарняному ліжку, сміючись, бо це все був сон. І це справді він. Крапка.

Без жодного переміщення я опинився у передпокої бу­динку. Сон, подумав я і задоволено кивнув. Тоді озирнув­ся. Мій зір досі був нечітким. Стривай-но, подумав я. Ме­ні вдалося розвіяти біль, чого б не розвіяти пелену перед очима?

Нічого не сталося. Все, що було далі, ніж за три метри, лишалося вкритим завісою диму.

Я крутнувся на місці, почувши стукіт кігтів по підлозі в кухні. До передпокою влетіла Джинджер — пам’ятаєш, наша німецька вівчарка. Побачивши мене, вона застрибала, затанцювала від радощів. Я гукнув її на ім’я, теж радий її бачити. Нахилився, аби погладити її по голові. І побачив, як моя рука занурилась у її череп. Вона відскочила від мене з коротким виском і кинулася з переляку тікати, налетівши на дверний відкіс. Її вуха були міцно притиснуті до голови, шерсть на спині встала дибки.

— Джинджер! — покликав я, відігнавши острах. — Йди до мене!

Вона поводиться безглуздо, подумав я і рушив слідом. Я побачив, як вона несамовито борсається на слизькій під­лозі в кухні, намагаючись втекти.

— Джинджер! — крикнув я.

Я хотів розсердитись на неї, але не зміг — настільки на­ляканий вигляд вона мала. Вибравшись із кухні, вона про­жогом кинулася крізь зал і вистрибнула у хвіртку у дверях.

Я збирався піти за нею, але передумав. Хоч би яким бо­жевільним був цей сон, я йому не піддаватимусь. Я розвер­нувся і став кликати Енн.

Жодної відповіді. Я озирнувся в кухні й побачив, що кавоварка працює — обидві червоні лампочки горіли. Скляний кухоль на пластині нагрівача був майже порож­нім. Я посміхнувся. Вона знову це зробила, подумав я. За лічені хвилини по всьому будинку нестер… не-стер-п-но смердітиме горілою кавою. Забувшись, я простягнув ру­ку, аби вимкнути пристрій з розетки. Моя рука ковзнула крізь провід, і я завмер. Тоді вирішив притримати весе­лий настрій.

«Неможливо робити правильні речі уві сні», — нага­дав я собі.

Я став оглядати будинок. Нашу спальню і ванну кімнату. Кімнати Йєна й Марі, їхню спільну ванну кімнату. Кімнату Ричарда. Я не звертав уваги на вади свого зору. Це не важ­ливо, вирішив я.

Але я не міг не звертати уваги на власну млявість, що, зростаючи, все більше охоплювала мене. Сон це чи ні, але моє тіло ставало важким мов камінь. Я повернувся до ­нашої спальні й присів на свою половину ліжка. І відчув наплив тривоги, адже воно не прогнулося піді мною (це було водя­не ліжко). Забудь, знову сказав я собі, сон є сон. Сни боже­вільні, от і все.

Я глянув на свій годинник-радіо, нахилившись ближче, аби розгледіти стрілки й цифри. Було шоста тридцять п’ять. Я визирнув на вулицю крізь скляні двері. Надворі не було темно. Туманно, але не темно. Та як зараз міг бути ранок, якщо в будинку ні душі? У цей час вони всі мають бути в ліжках.

«Не зважай, — сказав я собі, щосили намагаючись склас­ти це все докупи. — Тебе оперують. Тобі це сниться. Енн і діти в лікарні, чекають на тебе…»

І ще дещо збентежило мене. Чи справді я був у лікарні? Чи це теж було частиною мого сну? Чи справді я спав у тому ліжку, коли мені все це наснилось? Може, аварії взагалі не траплялося. Так багато було варіантів, і кожен із них ставив під сумнів інший. Якби тільки думки трохи прояснилися… Мій розум онімів так, наче я перед тим пив або вживав транквілізатори.

Я ліг на ліжко і заплющив очі. Це було єдине, що я міг зробити, нічого іншого не спадало на думку. Скоро я про­кинусь і знатиму правду: чи був це сон під наркозом у лі­карні, чи вдома в ліжку. Я сподівався на останнє. Адже в такому разі я прокинуся і побачу поруч Енн. І зможу роз­повісти їй, який божевільний сон мені наснився. Обійму її гарне тепле тіло, ніжно поцілую її й зі сміхом розповідатиму, як це кумедно — бачити сон, у якому ти спиш.

Цей темний нескінченний кошмар

Я був стомлений, але відпочити не міг. Мій сон було пе­рервано плачем Енн. Я намагався встати й заспокоїти її, натомість ширяв десь у безодні між світлом і темрявою. Не плач, чув я власний шепіт. Я скоро прокинуся і буду з тобою. Просто дай мені поспати ще трохи. Будь ласка, не плач, все добре, серденько. Я подбаю про тебе.

Нарешті я змушений був розплющити очі. Я не лежав, а стояв у тумані. Дуже повільно я рушив на звук її плачу. Я був виснажений, Роберте, мене хитало. Але я не міг доз­волити, щоб вона плакала. Я мав з’ясувати, що сталося, і припинити це, зробити так, аби вона припинила ридати. Не можу, коли вона так гірко плаче.

Я увійшов до церкви, якої ніколи раніше не бачив. Лави були заповнені людьми. Їхні фігури здавалися сірими, їхніх рис видно не було. Я йшов центральним проходом, нама­гаючись зрозуміти, де я. Що це за церква? І чому ридання Енн лунають саме звідси?

Я побачив її на першій лаві, усю в чорному. Праворуч від неї сидів Ричард, ліворуч — Марі, й ліворуч від Марі — Йєн. Поруч із Ричардом я побачив Луїзу та її чоловіка. Усі вони були вбрані в чорне. Їх було видно чіткіше, ніж решту людей у церкві, проте й їхні обличчя були розмиті, примарні. Я досі чув схлипи, хоч Енн мовчала. Це в її душі, осяйнуло мене. Наші душі настільки близькі, що я це чую. Я поспішив до неї, аби припинити це.

Зупинившись перед нею, я промовив:

— Я тут.

Вона дивилась перед собою так, наче я не звертався до неї. Наче мене тут взагалі не було. Жоден із них на мене не ди­вився. Може, їх засмутила моя присутність і вони вдають, що не бачать? Я глянув на себе. Може, через мій одяг. Чи не надто довго вже я його носив? Схоже на те, хоч я й не був упевнений.

Я знову підняв на них очі.

— Гаразд, — сказав я.

Важко було говорити — язик наче розпух.

— Гаразд, — повторив я повільно. — Я не вдягнений на­лежним чином. І я запізнився. Але це не означає…

Я змовк, адже Енн далі дивилась перед собою.

— Енн, будь ласка.

Вона не ворухнулась і навіть не моргнула. Я простягнув руку, аби торкнутись її плеча.

Вона різко здригнулась і підняла очі. Колір збіг з її лиця.

— Що з тобою? — спитав я.

Плач, що лунав у неї в душі, вирвався назовні — вона різко піднесла ліву руку до очей, намагаючись придушити схлип. Я відчув, як у голові зростає тупий біль. Що сталося?

— Енн, що сталося? — благально спитав я.

Вона не відповіла, і я перевів погляд на Ричарда. Його обличчя було напружене, по щоках стікали сльози.

— Ричарде, що відбувається? — спитав я. Слова пролу­нали так нерозбірливо, наче я був п’яний.

Він не відповів, і я озирнувся на Йєна.

— Може, ти мені скажеш нарешті?

Від погляду на нього мені стало боляче. Він тихо схлипував і пальцями, що тремтіли, тер щоки, змахуючи ­сльози з очей.

«Заради Бога, що відбувається?» — думав я.

Тоді я зрозумів. Звісно. Той сон — він досі тривав.

«Мене оперують у лікарні — ні, я сплю у своєму ліжку й бачу сон, —хай там як!» — промайнуло в моїй голові. Сон тривав, і тепер я бачив у ньому власний похорон.

Я змушений був відвернутись від них. Не міг дивитись, як вони плачуть.

«Ненавиджу цей сон! — думав я. — Коли він нарешті за­вершиться?!»

Це була справжня мука — стояти так, чуючи, як схлипу­ють Енн і діти просто в мене за спиною. Я відчував непере­борну потребу обернутися, втішити їх. Але що в тому ко­ристі? У моєму сні вони оплакували мою смерть. Який сенс говорити до них, якщо вони вірять, що я помер?

Єдина відповідь — подумати про щось інше. Сон зміниться, сни завжди змінюються. Я пішов до вівтаря на звук моно­тонної промови. Священник, зрозумів я. І ви­рішив сприйма­ти це як розвагу. Це буде весело, казав я собі. Чи багатьом з нас випадає можливість почути сказане над власною тру­ною, навіть уві сні?

Я бачив його сірий розмитий силует за кафедрою. Його голос звучав гулко і наче здаля.

«Сподіваюсь, він виголошує мені величальну промову», — гірко подумав я.

— Саме так, — промовив голос.

Я озирнувся. Знову цей тип — той, якого я зустрів у лі­карні. Дивно, що з усіх навколо він мав найчіткіший вигляд.

— Бачу, ти досі не знайшов власний сон, — докинув я. Дивно також, що з ним я міг розмовляти без жодних зусиль.

— Крисе, спробуй зрозуміти, — сказав він. — Це не сон. Це насправді. Ти помер.

—Ти даси мені спокій? — Я спробував поверну­тись до нього спиною і відчув його пальці на своєму плечі. Тверді, вони майже впивалися мені в шкіру. Це теж було дивно.

— Крисе, хіба ти не бачиш? — спитав він. — Твоя дружи­на і діти в чорному? Церква? Священник, який читає промо­ву над твоєю труною?

— Переконливий сон, — сказав я.

Він похитав головою.

— Відпусти мене, — промовив я загрозливим тоном. — Я не маю цього слухати.

У нього була міцна хватка, я не міг вирватися.

— Ходімо зі мною, — сказав він.

І повів мене до підвищення, де на підставках спочивала труна.

— Твоє тіло там.

— Невже? — холодно промовив я. Труна була закрита. Як він знав, що там я?

—Можеш зазирнути всередину, якщо спробуєш, — від­повів він.

Несподівано я затремтів. Я міг зазирнути в труну, якби спробував. Раптом я усвідомив це.

— Але не буду, — сказав я, вивернувшись із його пальців і розвертаючись до нього спиною. — Це сон, — додав я, кинувши на нього погляд через плече. — Ти можеш цього не розуміти, але…

— Якщо це сон, — перебив він, — чому б не спробувати прокинутися?

Я крутнувся на місці, аби глянути йому в обличчя.

— Гаразд. Саме цим я й займуся. Дякую за чудову про­позицію.

Я заплющив очі. Гаразд, сказав я собі, ти чув цьоготипа. Прокидайся. Він підказав тобі, як діяти. Тепер зроби це.

Я чув, як Енн заридала голосніше.

— Не треба, — сказав я, не в змозі чути це.

Я почав відступати, але цей звук переслідував мене. Я стиснув зуби.

«Це лише сон, і ти від нього прокинешся, просто за­раз!» — казав я собі. От іще мить — і я ривком прокинусь, у тремтінні, в поту. Енн здивовано-співчутливо назве мене на ім’я, і обійме мене, і приласкає, і скаже…

Ридання ставали голоснішими, ще голоснішими. Я затис вуха руками, аби не чути.

— Прокинься, — наказав я собі. І ще з несамовитою рішучістю повторив: — Прокинься!

Мої зусилля були винагороджені несподіваною тишею. Я зробив це! Радіючи, я розплющив очі.

Я стояв посеред залу нашого будинку. І це було не­зрозуміло.

І знову мій погляд було затьмарено — я бачив усе мов крізь туман. Я почав розрізняти фігури людей у вітальні. Сірі і тьмяні, вони стояли й сиділи маленькими групами та пошепки промовляли слова, яких я не чув.

Я пройшов до вітальні повз скупчення людей; усі вони були надто нечіткими, щоб я міг їх упізнати. Досі сон — я тримався цієї думки.

Пройшов повз Луїзу й Боба. Вони не глянули на мене. Не намагайся заговорити з ними, нагадав я собі. Приймай це як сон. Рухайся вперед. Я увійшов до буфету, прямуючи крізь нього до залу.

Ричард був біля бару і готував напої. Мене раптом охо­пило обурення. У такий момент — пити? Я миттєво відкинув цю думку.

«Який — такий? — заперечив я собі. — Ніякого особли­вого моменту немає. Це лише похмура частина безрадісно­го, гнітючого сну».

Рухаючись, я кидав погляди на присутніх. Старший брат Енн, Білл, його дружина Патриція. Її батько й мачуха, мо­лодший брат Філ, його дружина Андреа. Я спробував по­сміхнутись.

«Що ж, — сказав я собі, — якщо це сон, тобі все сниться правильно. Жодної деталі не забуто. Не інакше як уся ро­дина Енн з’їхалася сюди з Сан-Франциско».

«Де ж тоді моя родина? — дивувався я. — Звісно, можна їх так само “наснити”. Хіба уві сні має значення, що вони за три тисячі миль звідси?»

А тоді в мене зародилася ще одна думка. Чи можливо, що я втратив душевне здоров’я? Напевно, під час аварії мій мозок було пошкоджено. А це ідея! Я одразу ж вхопився за неї. Мозкова травма. Химерні, викривлені зображення. За­раз відбувалась не просто рядова операція, а щось складне.

Може, навіть у цей момент, коли я, незримий, рухаюсь між примарами, у мій мозок врізаються скальпелі хірургів, що намагаються відновити його функції.

Це не допомогло. Попри логічність припущення я по­чувався обуреним. Усі ці люди повністю ігнорують мене. Я встав перед кимось — без імені, без обличчя.

— Чорт забирай, навіть уві сні люди з тобою розмовля­ють, — сказав я і спробував ухопити його за руки.

Мої пальці занурилися в його плоть, наче у воду. Я озир­нувся і побачив посеред залу великий стіл. Підійшовши до нього, я спробував взяти чийсь бокал і жбурнути його в сті­ну. Це було наче ловити руками повітря. Раптом мене пе­реповнив гнів. Я загорлав на них:

— Чорт забирай, це мій сон! Послухайте мене!

Сам собою в мене вирвався напружений сміх. Послухай себе, думав я. Ти поводишся так, наче все це відбувається насправді. Дивися на речі прямо, Нільсене. Це сон.

Я рушив далі по коридору, лишивши їх усіх позаду. Дядь­ко Енн Джон стояв переді мною, роздивляючись якісь фо­тографії на стіні. Я пройшов просто крізь нього. Нічого не відчув.Забудь, наказав я собі. Це не має значення.

Двері нашої спальні були зачинені. Я пройшов крізь них.

— Безумство, — пробурмотів я. Навіть уві сні я ніколи раніше не проходив крізь двері.

Моє роздратування зникло, коли я наблизився до ліжка й подивився на Енн. Вона лежала на лівому боці й дивилася крізь скляні двері. На ній була та сама чорна сукня, в якій я бачив її в церкві, тільки взуття не було. Її очі почервоніли від плачу.

Йєн сидів поруч, тримаючи її за руку. По його щоках текли сльози. Я відчув прилив любові до нього. Він такий гарний і добрий хлопчик, Роберте! Я простягнув руку, щоб погладити його по голові.

Він озирнувся, і на мить (моє серце мало не зупинилося) я подумав, що він дивиться на мене. Бачить мене.

— Йєне, — прошепотів я.

Він обернувся до Енн.

— Мамо? — покликав він її.

Вона не відповіла.

Йєн заговорив знову. Вона повільно перевела очі на його обличчя.

— Я знаю, це звучить, як божевілля, — промовив він, — але… в мене таке відчуття, ніби тато поруч із нами.

Я швидко глянув на Енн. Вона дивилась на Йєна з не­змін­ним виразом обличчя.

— Я маю на увазі — тут, — вів далі він. — Зараз.

Вона змучено і ніжно посміхнулася.

— Я знаю, ти хочеш допомогти, — сказала вона.

— Я справді відчуваю це, мамо.

Вона не могла говорити. Ридання душили її.

— О Боже, — прошепотіла вона. — Крисе…

Її очі наповнилися слізьми.

Я впав на коліна перед ліжком і спробував торкнутися її обличчя.

— Не треба, Енн… — почав я. Різко відсмикнувши руку, я здригнувся й застогнав. Бачити, як мої пальці проникають крізь її тіло…

— Йєне, мені страшно, — сказала Енн.

Я швидко обернувся до неї. Востаннє такий вираз на її обличчі я бачив у ніч, коли шестирічний Йєн зник на три го­дини, — вираз безсилого, безпомічного жаху.

— Енн, я тут, — сказав я. — Я тут! Смерть — не те, що ти думаєш!

Мене охопив раптовий переляк.

«Я не те мав на увазі!» — волав мій розум. Але я не міг повернути сказане. Визнання було зроблено.

Я опирався цій думці, намагався придушити її, зосере­дившись на Енн та Йєні. Але непрохане питанняпоставало знову, і я не міг його зупинити. Що, як той тип казав правду? Що, як це не сон?

Я щосили намагався повернутись до попереднього стану. Дарма: шляху назад не було. Зі злістю я кинувся в супереч­ку. То й що, що я справді так подумав? Що з того, що я це припустив? Цьому немає жодного доказу, окрім мого по­верхового припущення.

Вже краще. Я відчув мстиве задоволення і почав тикати й мацати себе. І це смерть? — уїдливо запитував я. — З плоттю і кров’ю? Смішно! Може, це й не сон — таке, принаймні, я міг припустити. Але це точно не смерть.

Раптом я відчув, що ця суперечка геть виснажила мене. Тіло знов було важким, наче камінь.

«Знову?» — подумав я.

Нічого. Я викинув це з голови. Опустившись на ліжко, я ліг на бік і став дивитись на Енн. Страшно було лежати поруч із нею, обличчям до обличчя, коли вона так дивила­ся крізь мене. Наче крізь вікно.

«Заплющ очі, — наказав я собі. І зробив так. — Тікай звід­си через сон. Ніщо не є очевидним у цьому місці. Це все ще може бути сон. Але, Господи, великий Боже, якщо ти єси в небесах, я ненавиджу все це. Благаю, — молив я вищі сили, які тільки могли мене почути. — Забери від мене цей темний нескінченний кошмар».

Знати, що я ще існую!

Ширяти, зависати, підніматись на сантиметри, потім опу­скатись у тиху бездонну порожнечу — може, так почуваєш­ся перед народженням, плаваючи у вологій темряві?