Легенди нескореної зими ebook

Сергій Ухачевський

Легенди нескореної зими

Роман

Серія «Авантюрний роман»

Серію «Авантюрний роман» засновано 2019 року

Роман «Легенди нескореної зими» — це жорстка й відверта розповідь про події на Майдані та поза ним, про маловідомі подвиги повстанців та їхній побут, про «героїв» антимайдану та його спонсорів. Так про Майдан 2013–14 років не писав ніхто.

Події роману відбуваються на вулицях та площах Києва, у майданівських на антимайданівських наметах, готельних апартаментах Відня та Парижа, владних кабінетах Банкової та Кремля. А за подіями, які вирують у романі, стоять ще одні персонажі — політики. Для них Революція — лише розмінна монета для досягнення власних цілей. І коли майданівський люд пішов добровольцями відстоювати цілісність України, уся політична потороч рвонула у владу...

Охороняється законом про авторське право.

Жодна частина цього видання не може бути відтворенав будь-якому вигляді без дозволу видавництва.

«Навчальна книга – Богдан», просп. С. Бандери, 34а, м. Тернопіль, Україна, 46002. «Навчальна книга – Богдан», а/с 529, м. Тернопіль, Україна, 46008.

У випадку побажань та претензій звертатися:

т/ф (0352) 520 607; 520 548 [email protected]

Інтернет-магазин «НК-Богдан»:

www.bohdan-books.com [email protected]

т. (0352) 519 797, (067) 350 1870, (066) 727 1762

Електронні книги: www.bohdan-digital.com

Гуртові продажі: т/ф (0352) 430 046, (050) 338 4520

м. Київ, просп. Гагаріна, 27: т/ф (044) 296 8956; (095) 808 3279, [email protected]

Інтернет-магазин «Дім книги»: dk-books.com т. (067) 350 1467. (099) 434 9947

Безсмертя народу почувалося тут, на могилках, в отсій давній зміні людських поколінь. Тут сиділа і лежала сама неначе історія. На присипаних свіжою землею утратах, серед низесеньких горбочків далеких сивих пращурів, сиділи, спираючись на автомати, молоді гості-герої і оповідали звільненим з неволі старшим людям про свої діла. Вони читали їм величезні ненаписані книги оповідань, яких ще ніколи не знав світ і ні один письменник. Вони оповідали про події, учасники і автори подій. Події були так густо замішані людським м’ясом, сльозами, кров’ю, криком, стогонами, прокляттями, утратами, що ніхто вже нічому не дивувався. Це був уже новий світ, нова дійсність серед старої природи на руїнах старих розвалених хат, у старій, землистій одежі, немита.

Олександр Довженко

«Україна у вогні»

Роман є породженням фантазії Автора та його суб’єктивним поглядом на те, що відбувалося в Україні взимку 2013–14 років.

Усі збіги власних назв, імен чи характерів абсолютно випадкові.

Автор і Видавець просять у вас пробачення за ненормативну лексику,

що трапляється в романі. Автор просто показав життя таким, яким воно є. Кажучи словами Ярослава Гашека, автора безсмертного роману «Пригоди бравого вояки Швейка»: «Життя — це не школа витонченої поведінки. Кожен говорить так, як уміє…

А цей роман — не підручник салонних манер і не науковий трактат про те,

яких слів годиться вживати у товаристві.

Це — історичний малюнок певної доби».

Частина перша

Текст Романа Староверова. Цитата: «ЭТО СТОИТ ПРОЧТЕНИЯ!!!!!!!! АД! АД НА МАЙДАНЕ! (Переписка «Беркута» между собой. Взгляд с другой стороны.)

...Безпорядки начались еще 23 числа. По телеку сука 2 дня ни слова. И потом никто не показывал, как под кабмином играли немецкие наступательные марши и развивались флаги со свастиками и рунами третьего рейха. Никто не видел как 18 летнего срочника солдатика разпяли на решетке на воротах в арке на входе в один из двориков, не показывали как водила автобуса не стал ехать по демонстрантам, когда его заблокировали, и остановил автобус. Фашисты разорвали этот автобус. Там был десяток беркутов...».

http://www.buzina.org/forum.html?func=view&catid=10&id=7353

(Збережено авторську граматику та орфографію)

Еліта

У четвер, 20 лютого 2014 року, ще з досвіту, у vip-терміналі «C» аеропорту «Бориспіль» панував дикий ажіотаж. Десятки чартерних рейсів і приватних літаків поспіхом відлітали за кордон. Навантажені баулами, чемоданами, торбами, поспішали покинути Україну політики, чиновники та бізнесмени. Їхня черга і висловлені персоналові аеропорту хамські претензії спричинили хаос у роботі диспетчерів. Адже термінал був не гумовим, а злітні смуги не безрозмірними, тому ні погрози, ні матюки не допомагали. Втікачі, спітнілі та сполохані, лаялися між собою, кричали у телефони, влаштовуючи скандали чиновникам Мінтрансу, Державіаслужби України, щоб ті забезпечили змогу якнайшвидше залишити країну... а ще давали прочуханів підлеглим, боржникам, дружинам, дітям... У повітрі висів добротний мат — робоча мова української еліти. Чи варто говорити, що більшість літаків обирали курс на Москву, а деякі чомусь — у Ростов-на-Дону? Близько десятка чартерів були на Крим, стільки ж — на Донецьк і Луганськ. Тим, кому в житті пощастило більше і вони менше «замазались» у ділах «сім’ї», вилітали в кляту Гейропу1.

Оскільки черга рухалася повільно, «еліта», про­йшовши митний контроль, нетерпляче телефонувала до «своїх», аби дізнатися, що відбувається на Майдані, де вже третій день точились криваві бої... Бої, які, схоже, закінчаться перемогою повстанців. Новини були невтішними для «еліти» — вевешники, мусора і навіть беркутня здавались у полон повстанцям, інші — кидали позиції та давали драла. Через це втікачі ще більше нервувалися, притупцьовували на місці, ніби так могли прискорити відліт; у них тривожно бігали очиці, пітніли руки. У замкненому просторі залу очікування повітря швидко наповнювалося густим духом тваринного страху і ненависті, приправлених млосним смородом учорашнього перегару та сьогоднішнього похмілля, курива й липкого тривожного поту.

Втікачі гарячково поглядали на дорогу — чи не прийдуть зараз по їхні душі люди з Майдану. Та поки що до летовища над’їжджали тільки набиті пасажирами і валізами дорогі авто, мікроавтобуси з різнокаліберними халдеями, дрібними чинушами, мордатими ментами й есбеушниками. Вони прихопили із собою державні таємниці й бабло, нажите непосильною працею у комфортабельних кабінетах, і з цим багажем драпали з України.

«Еліту» супроводжували гламурні дами в дорогих шубах, із сумками, інкрустованими скельцями від Сваровскі. У більшості були неприродно довгі ноги в чоботах на високих ортопедичних платформах, теж розцяцьковані стразами, на пальцях рук — без смаку нанизані один на один персні, надуті губища і вирячкуваті очі. Вони перли на собі все, що не встигли запакувати у валізи; за ними тягнувся млосний шлейф парфумів, якими залилися перед відльотом у далекі краї. Більше нічим особливим дами не вирізнялися. Схоже, втікачі брали ізсобою коханок, залишаючи дружин доглядати за господарством. Хто знає, може, скоро це закінчиться, і можна буде повертатися до «сімейного вогнища»?..

А біля терміналу «F», що стояв приречено огороджений дротяною сіткою з колючою плетінкою2, до стовбців було прив’язано з десяток дрібних породистих песиків. Їхні хазяйки запросто покинули своїх учорашніх улюбленців. Тваринки розгублено озиралися, жалібно скавуліли і тремтіли всім тілом, наче від холоду, хоча було напрочуд тепло, як для лютого. Їх опанував страх перед невідомістю. Очі-намистинки жалісливо і панічно дивилися на незнайомий великий світ.

Таксисти аеропорту, які не вирізнялися витонченими манерами і навіть співчували Майдану, підсміювались з утікачів і покинутих собачат. Із лексики цих водіїв не зникало слово «потвори», особливо це стосувалося дам з надутими губами, пекінесів і мопсів. Утікачів-мужчин вони йменували по-чоловічому просто, але справедливо — «підараси». Це слово не мало нічого спільного із статевими нахилами бігунців, а стосувалось їхніх моральних якостей.

Нині таксистам удалося непогано заробити, із самого ранку перевізши в аеропорт сотні пасажирів. І тепер вони почувалися господарями становища. Розмовляли голосно, матюкалися та плювали на асфальт, кидаючи недопалки просто під ноги. З радіо, увімкненого в одній з машин, долинав репортаж із Майдану. Повстанців розстрілювали на вулиці Інститутській. Саме було чути голос Жені Нищука: «Прикривайтеся щитами! Прикривайтеся щитами!»

На весь аеропорт було тільки двоє жовтодзьобих міліціонерів. Почувши цей заклик, обоє покинули свій пост і кудись зникли.

Потік пасажирів несподівано вщух. Останнє таксі приїхало близько полудня. З нього вивантажився мордатий дядько і несподівано прудко погнав на посадку через vip-термінал. Це був міністр енергетики та вугільної промисловості Ставицький. Його літак, завантажений накраденим добром, уже кілька годин стояв «під парами» на злітній смузі.

Таксист із наколкою на тильному боці долоні «ВДВ», котрий привіз міністра, критично оцінив обстановку й підійшов до покинутих песиків. Одразу ж вибрав двох і повідомив колегам, що ці собаки дорогі, їх можна вигідно продати. Це спонукало таксистів до «милосердя», тож скоро всі тваринки опинились у натруджених водійських руках. Не обійшлося без штовханини — кому дістанеться більше «потвор».

Цей спалах кінологічної любові не випустив з їхньої уваги момент прибуття на посадку приватного літака з Відня. Під термінал одразу ж під’їхав дорогий джип; з нього вивалилися водій і двоє охоронців, котрі виглядали надто манірно як для професійних bodyguards.

— Пукальний тєатєр, — прокоментував це колишній десантник.

На що водії порснули від сміху.

Що справді одразу впадало у вічі — єдиний фаховий аксесуар у професійному антуражі цих охоронців — фурнітура від рацій у вухах, а ще — по-модному неголені пики. Нижче були приталені куці піджачки, вузенькі штанці, через що довгоносі лаковані черевики охоронців здавалися на кілька розмірів більшими. Геть незрозуміло, як вони рухалися б у разі нападу на підзахисного — штани точно репнули би по швах, а в туфлях, схожих на коротенькі лижі, просто заплуталися б. Де вони приховували зброю в такому одязі — важко сказати. Таксист-десантник басовито зробив такий висновок:

— Нє, їм зброя не потрібна, вони своїх врагов… — перейшов на манірну тональність, — …цвєточком по щєкам, цвєточком по щєкам! Отхлєстают до смєрті.

Скоро з терміналу вийшов худенький жевжик, одягнений у костюм та поверх нього куцу курточку, з-під якої виглядали поли піджака. Він щось коротко кинув охоронцям і сів у машину. Авто рвонуло з місця й помчало в бік Києва.

Таксист-десантник підбив підсумок короткій дискусії:

— Що і требувалося доказать: які охранніки, такий і олігарх...

Хтось зауважив, що всі олігархи сьогодні дали драла, а цей, навпаки, чомусь приперся в Україну... Досвідчений таксист заявив:

— Від цих гоміків можна чого хочеш чекати. Або приїхав любовника спасати, або у власть влізати. Час підходящий… Пригадаєте моє слово, пацани, зараз тут таке почнеться, що пора запасатися бронєтрусами, гречкою і спічками. Хотя із усіх продуктів першої необхідності я вибрав би парочку наганів і ящик патронів...

А ще через кілька годин спорожнілий аеропорт «Бориспіль» узяв під охорону перший взвод восьмої сотні Самооборони Майдану. Аеропорт завмер, затих, причаївся. На чати стали задимлені та втомлені останніми триденними боями майданівці. У них були потовчені, погнуті, подекуди прострілені алюмінієві щити, різнотипна, часто пропалена та подерта форма, дешеві бронежилети другого класу й пощерблені, зате такі надійні кийки, один на всіх автомат Калашникова і три травматичні пістолети.

Таксист-десантник, коротко поговоривши з ними, повідомив своїм колегам:

— У нас вихідний до понеділка... Не знаю, якого місяця та якого року... Тільки про парочку наганів вам ліпше забути. Я вам цього не говорив. Мінімум — «калаш»... Скоро почнеться веселуха, пацани…

Наша революція

Жевжик, який не так давно прилетів із Відня, швидко опинився у Києві, оскільки дороги були майже порожні, попри кінець робочого дня. Він вийшов з машини біля готелю «Салют», тримаючи мобільний телефон біля вуха, і сторожко роззирнувся. Слухаючи голос у мобілці, то кивав, то полотнів на обличчі, то червонів, то роздратовано тупав ніжкою, намагався щось сказати у відповідь, але вичавлював із себе тільки: «Я-а-а... Я-а-а... Нє. Нє. Я-а-а-а…». Коли нарешті вимкнув телефон, кинув охоронцям: «Ждите здесь», — і неохоче пішки попрямував у бік Майдану.

Чувачок у куцій куртці, з-під якої виглядав піджак, не привертав уваги своїм дивним виглядом. Київ за останні три дні бачив ще й не таке. Зате жевжик уздрів Київ зовсім не таким, як сподівався. Повсюди, де проходив прибулець, були помітні сліди боїв: спалені вантажівки, розбита бруківка, подекуди — кров на стінах будинків і асфальті. У повітрі завис неприємний запахзгарища, бензину, пороху і паленої гуми. Цей революційний аромат в’ївся у штукатурку будівель, кору дерев, бруківку, саму землю. І все це було йому огидно до блювоти — і люди, і запах, і Місто…

На вулицях снувало багато народу, котрий займався своїми мурашиними справами — підвозив на Майдан продукти, нові намети, воду, дрова. Туди й назад сновигали «швидкі». Й у цьому хаосі, який не контролювали жодна державна влада, жодна міліція, він помічав абсолютну впорядкованість і логіку. Хоча не міг зрозуміти: як так?! Де ж погроми, ґвалт, трупаки на шибеницях, розтерзані натовпом ветерани та розіп’яті на ліхтарних стовбах міліціонери? Чи це ще не почалося?

Невдовзі він сторожко проминув Інститутську, де ще виблискували сіро-кривавим відблиском калюжі крові убитих вранці повстанців. Люди несли величезні оберемки квітів і клали їх на місце загибелі героїв, молилися за полеглих, але він погидував цим видовищем і звернув до готелю «Україна», а там — на оглядовий майданчик над торговельним корпусом «Глобуса» і зупинився, неприємно вражений панорамою, що відкрилася. Під ним лежали у руїнах задимлений, понівечений Майдан Незалежності, обгорілий Будинок профспілок. Вирував народ, який того дня переміг. Цей народ був налаштований рішуче. Хтось ставив нові намети, хтось слухав виступи зі сцени, хтось розносив їжу, інші шукали свої речі у спалених наметах, дехто взявся за прибирання. Все це диміло, зливалося у какофонію неприємного йому запаху, тому жевжик прикрив обличчя шарфом.

— Что, не нравится, да? — звернувся хтось до нього.

Він чомусь нервово пересмикнув головою і залився червоною фарбою.

— А так, сынок, пахнет свобода… — продовжив голос поруч.

— Это запах жареного говна! — огризнувся жевжик і повернув голову до співрозмовника.

— Не знаю, я не фахівець зі смаженого лайна…

— Батя, для чего ты меня сюда позвал?! Я шел хрен знает откуда, через толпы этих сумасшедших! Ну, выиграл ты наше пари, так что — мне одному, без охраны и без машины надо было переться именно сюда?! Можно было и в офисе поговорить, — у нього навернулися сльози.

Василь Миронович Блідий вдивлявся у Майдан, спершись на залізні бильця огорожі та широко розкинувши лікті. Вигляд у нього був дещо демонічний — скуйовджене сиве волосся по канту лисої маківки, гострий носик і очі, що скляним поглядом розглядали людське юрмище. Він був схожий на середньовічну ґаргулью, що випадково опинилася над Майданом і застигла, ошелешена від панорами, розгорнутої унизу. До всього, чоловікові хотілося пофілософствувати.

— Єгорка-Єгорка… — сказав, натягнувши на лисину рудий кашкет із замацаним козирком. — Я ж тобі хотів просто показати, що ці люди, ця сіра маса — безневинні тварі Божі. Янику їх просто не потрібно було зачіпати. У травні вони самі б розійшлися по своїх селах садити картоплю і навряд чи повернулися б. Але зараз бути поруч з ними безпечніше, ніж на якійсь там Троєщині…

— Батя!.. это идиоты!!! Их надо было всех до одного искоренить! уничтожить! — верескнув син.

— Тш-ш-ш, — зашипів змієм батько. — Ти просто не любиш програвати… А програв — плати, — і простягнув до нього долоню. — Ручку позолоти.

Єгор витягнув із внутрішньої кишені піджака портмоне, попорпався у ньому, дістав гривневу банкноту і передав татові. При цьому буркнув:

— Ти за одну гривню спалив бензину на тисячу, щоб сюди дістатися з Полтави…

— Принцип, синку, принцип… Програв — плати, виграв — отримуй виграш. А ти що — таким скупим став, що тобі й гривні для батька шкода? — стиха розсміявся.

— Батя, — прохрипів Єгор, ще більше заливаючись червоною фарбою, — я робив ставку на антимайдан. Знаєш, скільки я вбухав туди бабла?! І знаєш, скільки той підар Зінченко грошей стирив?! А цей гандон Яник — в біга не сьогодні, так завтра кинеться. З Азаровим і всім своїм кодлом! А перед Новим роком він мені казав, — спробував шепеляво перекривити Януковича: — «Всьо будет путьом, Єгорка, на тєбє закроют тендера. А пока с тєбя п’ять лімонов, Нікалай Янич в курсах»… І я відслинив.

— Ну-у-у… Ти зробив нерозумно, я тебе застерігав. А ще я казав, що переможе наша революція…

— Ой-й-й… Ти вже з Ющем переміг… І що? Він міг би тебе й міністром зробити, тоді точно всі тендери були б у наших руках.

— Ну, Прищавий, це — окрема історія…

— Це не історія, а затяжний геморой… Ти від нього п’ять років чув тільки обіцянки. А ще він з тебе бабки тягнув, як з останнього лоха.

На Майдані враз усі скинули шапки і заспівали гімн. Батько теж зняв кашкета, блиснувши наполірованою лисиною, приклав руку до серця і буркнув до Єгора:

— Ставай у патріотичну стійку, синку, і роби вигляд, що вмієш співати…

Той знехотя приклав руку до грудей і насторожено схилив голову, з нерозумінням дивлячись на багатотисячний натовп, який у єдиному пориві співав гімн.

— Ющ — окрема історія, — продовжив думку батько під завершальні акорди гімну. — І дуже сумна. Але ми тоді отримали все, що хотіли. Навіть більше. Тепер же — час розвиватися далі… Ти ж чуєш цей запах? — він потягнув носом. — Я люблю його. Поки у нас труба на фабриці димить…

Гімн закінчився, люди одягли шапки.

— Ты только что сказал, что эта майдановская вонь — типа запах свободы, — огризнувся син.

— А ти втягни його на повні груди, відчуй пахощі…

— Хватит, надышался, домой хочу, в Вену… — і різко заявив батькові, нахилившись до нього: — Я не хо-чу ди-ха-ти цим во-ніз-мом! Ха! Запах свободи!

— Так, синку, — з удаваним жалем покивав батько, — це запах свободи для цього бидла, — повів рукою, показуючи на залюднений Майдан.

Єгор запитально схилив голову, демонструючи, що йому цікавий висновок батька. Василь Миронович у відповідь вдихнув на повні груди носом повітря і, закотивши очі, сказав:

— Невже ти не чуєш цього запаху? Це запах грошей… великих грошей! А для мене гроші та свобода — поняття рівнозначні.

— Думаєш, ці тварі не почнуть громити і грабувати все, що погано й навіть добре лежить?

— Ха-ха-ха! Це слухняні тварі Божі. Буде так, як скажемо ми. І все це, — тикнув пальцями на народ, який продовжував мітингувати, — ще не все.

— Так-так-так… Ми? Ми — це хто? — зацікавився Єгор.

— Чи бачиш, наша стратегія спрацювала: я підтримав Майдан, ти — антимайдан… пора пожинати плоди. Ми йдемо у владу. А ми — сіль цієї землі, і ми вирішуємо своєю волею долю цієї землі та цих Божих тварюк… Зрештою, ти не читав Біблії, тому не зрозумієш моїх філософських алегорій…

— У принципі, все логічно… — подумав Єгор уголос. — Сіль землі. Труба димить, Василю Мироновичу? — нарешті посміхнувся син, і нездоровий рум’янець зійшов з його обличчя. — А на рахунок «ще не все» — що маєш на увазі?

— Війна… я говорив з Ройзманом із Держдуми Росії. Скоро буде війна. І всі оці тварі Божі попруться на війну. Тож нам нічого їх боятися.

— А там, де війна… — вголос подумав про своє Єгор.

— Там завжди потрібні ліки. І багато ліків. А ще продукти, одяг, пальне... Далі можеш дофантазувати сам...

Із трибуни хтось крикнув:

— Слава Україні!

— Героям слава! — пафосно рявкнув Василь Миронович разом з усім Майданом.

— Слава нації!

— Смерть ворогам! — продовжував блазнювати старий.

— Україна!

— Понад усе! — махнув патетично рукою і награно вирячив очі.

— Ну, ти, батя, даєш… — із смішком протягнув Єгор. — Це не заразне?

— Ще й яке заразне! — заявив із посмішкою й оглянув сина з ніг до голови. — І щоб стрічку собі жовто-блакитну присобачив до курточки. Ми ж патріоти. А ще в нас увечері важлива зустріч. Поки ці дебіли будуть мітингувати, — знову повів рукою в бік залюдненого Майдану, — треба допомогти людям поділити портфелі. Думаю, ми можемо кинути в горнило революції ще кілька мільйонів уйов3, щоби портфелі отримали наші люди.

— Да-а, батя… я думав, що я — цинік… А мені ще у тебе вчитися і вчитися… — враз щось пригадавши, запнувся. — Тільки… що буде, як вилізе наша історія з Топольницьким?

— Не зрозумів? — подивився здивовано на сина. — Що за Топольницький? Той, що його тітушки вкрали, а потім убили, ще коли були безпорядки на Грушевського?.. — не розуміюче знизав плечима. — А ми тут до чого?

— Так пацани його в нас на фабриці тримали, перед тим як… — смикнув головою і знову залився червоною фарбою. — Як того, ну… — знову сіпнув головою, мовляв, убили. — Сцикотно щось мені, — зізнався, — від цих майданутих потвор можна очікувати, чого завгодно.

— Тільки не намочи штанців, Єгорко, — заржав Василь Миронович. — А батя все порішає. Золотий час настав! Час фантастичних рішень! І жодні трупи не стануть у нас на шляху… Ну, а поки: я — у штаб революції, а ти їдь в офіс. Я зателефоную, можливо, у нас там нині будуть гості. Організуєш прийом.

Єгор пхинькнув:

— Девочек вызывать? Или лучше мальчиков? Так сказать, идя в ногу со временем…

— Нє-нє, — хижо посміхнувся Василь Миронович. — Нині такий час, що все буде по-чесному. Ніяких дєвочок. Тільки бухло і бабки. Багато бухла і багато бабок.

— Багато бухла і багато бабок, — задумливо повторив за батьком син і додав: — Змінюється тільки порядок: раніше було — спочатку бабки, а потім бухло. Це важливе досягнення нашого Майдану.

Батько задоволено розсміявся. На цьому вони й розійшлися.

Єгор повертався до «Салюту» повз Маріїнський парк, де досі стояло кілька наметів тітушок. Але їх самих уже не було. Майданівці отримали багаті трофеї — польові кухні, намети, амуніцію, теплий одяг, щедрі продуктові запаси та ліки. Утім, мародерства тут не було помітно. Сотники і взводні переписували майно, що залишилося від антимайдану, сортували, складували його.

Єгор невдоволено дивився на це і нервувався, бо багато добра, що тут було, придбали за його кошти. Зокрема сцену й апаратуру на ній. Її вже майже розібрали хазяйновиті майданівці. Він на те тільки креснув зубами і пробурмотів під носа батькові слова: «Програв — плати, Єгорко»… Ближче до станції метро «Арсенальна» побачив групу чоловіків із жовто-блакитними пов’язками на рукавах, але… когось вони нагадували…

Точно, це було близько місяця тому…

Нарцис і його команда

Тоді вечірній Київ був сірим, настороженим, чужим, тривожним. Єгор вийшов з авто біля Будинку офіцерів і одразу зіщулився від собачого холоду. Здалеку, з Майдану Незалежності, лунала музика. Майдануті вже другий тиждень святкували Різдво. Колядки не припинялися ні вдень, ні вночі. Їх перебивали щогодинні молитви та гімн. «Дебилы, сраные дебилы! — подумав Єгор, потягнувши носом тонкий запах диму, що висів у повітрі. — Как они достали со своим майданом! Еще и мороз этот гадский! Брр-р-р-р! Как холодно, блядь!». Мороз і справді був такий лютий, що довелось одягати підштанники й теплу куртку. А Єгор цього не любив і завжди намагався показувати, що він — справжній мужик, загартований і правильний, тому ходив легко одягненим та без шапки в найлютіші морози.

На посту при вході в те, що називалось «антимайданом», стояли п’ятеро мусорів і двоє тітушок. Вони тупцювали на місці від холоду, постеливши під ноги фанерки, і травили анекдоти. Ця компанія збоку мала войовничий вигляд, підкріплений спиртним. Коли Єгор підійшов до них, мусор запитав:

— Т-т-ти куда, казьол?

Від несподіванки Єгор аж закляк на місці. До нього, синка багатого татка, востаннє так зверталися хулігани у школі, коли чмирили в сортирі та відбирали гроші. І зараз це звертання його навіть злякало, ніби відштовхнуло. Він проковтнув грудку страху в горлі, почервонів і набундючено сказав:

— К Зинченке — я ваш спонсор…

— А-а, ну, давай, топай… — відказав один з тітушок. — Только бегом, а то Зина уже накидался в хлам. Заснет — хрен ты его разбудишь. Он пьет редко, но метко.

— И жестко, — заржав інший тітушка. — До сраных веников…

Єгор на те нічого не відповів, увібгав голову в плечі, запхав руки в кишені штанців і підтюпцем побіг до намету головного по антимайдану Олександра Зінченка на прізвисько Зіна.

Блідий-молодший був тут уже двічі, й тут йому не подобалося — ні дух, що панував, ні люди, ні сам Зінченко з його масною і догідливою пичкою. Але Єгор уже вкинув сюди стільки бабок, що йому зовсім несвідомо хотілося знати, де вони зникають, в якій бездонній ямі. Він забіг у намет — в очі різнуло неприємне каламутне світло єдиної лампочки, притороченої до центральної підпори. В ніс миттю в’ївся ядучий дим від пічки, що чаділа. Єгор прикрив очі рукою від світла й оцінив обстановку.

У центрі намету стояв стіл, щедро накритий домашніми продуктами — ковбаси, соління, тонко нарізане сало, лимони, розкладеними у різнокаліберний пластиковий посуд, недоїдки торта на тарілках, у білих ребристих чарках — розчинна кава і дешевий віскі із сусіднього генделика. У наметі, крім Зінченка, було ще кілька мордатих типів, дамочка із громадської ради при Київраді Марина Бурсака, яку поза очі називали «Машка-Промокашка» — така, що не тонула ніколи й ніде. В кутку намагався полагодити пічку брудний дядько у засмальцьованому ментовському бушлаті, пропалених ватних штанях і заношеній солдатській шапці взірця 1943 року.

Комендант антимайдану Зінченко був за сумісництвом феєричним нарцисом. Сказати, що він страждав цією недугою, — не сказати нічого. Він у ній купався, плекав чи то себе у ній, чи то її у собі. На доважок до цієї прекрасної аномалії у нього розвинулося патологічне бажання уваги, влади, грошей. Зіна вперто пропихався у владну еліту, створюючи громадські організації, фейкові рухи, під які можна було отримувати ґранти, держфінансування на рівні міськрайради. Це давало непогані дивіденди і навіть увагу ЗМІ. Але більше задоволення Зіна отримував од «пасторської служби» в «церкві» Сандея Аделаджі — там він був дрібним гуру. В цій ролі йому подобалося виступати перед «прихожанами», які вслухались у кожне його слово, і чути від них захоплені вигуки «Алілуя!». Він знав, був переконаний, що цими вигуками славили не Бога, а його, такого красивого, неперевершеного, неймовірного…

Останніми роками Зіна «ліг» під Єгора і часто збирав під Кабміном мітинги проти його конкурентів по бізнесу. При цьому ділитися грішми, котрі платив йому Єгор за ці заходи, не доводилося, бо він виводив на них своїх «братів по церкві» або колишніх наркоманів, котрих лікували у трудових таборах при сектантських молільнях.

Зараз Зінченко сидів п’яний, як чіп, але коли увійшов Єгор, встав і махнув рукою до інших, щоб і вони встали, мовляв, хазяїн прийшов. Ті звелися, натягнули на пики посмішки, догідливо покивуючи головами.

— Гості в хату, Бог на поріг, — поспішила підлизатися Бурсака і розцілувала гостя. — Приєднуйтеся до нашої скромної трапези, Єгоре Васильовичу…

— Ра-ды та-ко-му го-ссс-тю, — загальмованим речитативом пробубнів Зіна. — У нас есть хорошее виски, передали из администрации президента в честь праздников…

Єгор був злий, важко всівся на лавку і сказав, спідлоба дивлячись на присутніх:

— Наливай! Выпьем, и расскажешь мне, куда и сколько пошло моего бабла. Че-то ваш антимайдан в две тысячи особей жрет больше, чем все майданутые вместе взятые.

— У нас тут все честно, — заявив, дивлячись теж спідлоба Зіна. — Все пронумеровано и прошито и… короче… все, — важко гепнувся на стілець.

— Ой, Єгоре Васильовичу, — протягнула солодким голоском Бурсака і підсіла ближче до гостя, — який ви все-таки молодець! Якби не ви, ми тут би просто з голоду померли, — взяла його під руку і поклала голову йому на плече.

Їй було «трішки більше» 25 років, мабуть, під 50, але Машка моложавилась і любила компанії чоловіків під 30. Проте сьогодні Єгор не сприймав цю гру, дещо грубо відсторонив Бурсаку та повторив до Зіни:

— Наливай.

Той дістав з-під стола 18-тирічний «Chivas Regal»і налив собі та гостеві у чарки. Пляшку відставив, іншим налив пійло з написом нижче етикетки: «Тільки до Різдвяних свят! Акція! Дві пляшки за ціною однієї». Єгор скептично оцінив це і буркнув:

— С Новым годом!

Він пригубив віскі, зробив вигляд, що смакує справжнім чоловічим питвом, хоча надавав перевагу легким солодким напоям. Усі інші просто влили у себе спиртне і стали закусувати тортом. Машка підсунула шматок торта і Єгору. Той навіть не глянув на нього, а повторив запитання:

— Объясни мне, Саш… Куда уходят деньги, если нет никаких результатов?

— Я готов за все отчитаться… Вот наши записи по расходам, — сказав тим самим речитативом Зіна й вийняв з-під стола великий зошит, — все тут: сальдо, бульдо…

Єгор косо поглянув на гросбух і різко допив своє віскі до дна, притупнувши ніжкою:

— До лампочки! Сколько вы еще будете тянуть из меня бабки?! Вы что — по одному не можете выловить всех этих дебилоидов из майдана и утопить в Днипре?! По одному и — утопить! Это ж так просто!

— Нам не давали такой команды, — пробубнів Зіна.

— Мы привезли тебе сюда больше пятисот классных бойцов, спортсменов! Пятьсот двадцать титушек! Только с Полтавы — больше двухсот! Что они здесь делают?! Водку жрут? Дурь долбят?! Создают массовку?! Они должны работать и давать результат! Ты это понимаешь?!

— Мы — команда! Мы работаем, — продовжував жувати слова Зіна. — Все распоряжения по работе — от самого Виктора Федоровича… Калашников пригнал свежих бойцов. Готовимся. Думаю, скоро будет наступление…

— Тобі не треба думати! — заверещав Єгор і почервонів. — За мої бабки нєфіг думати! — він став поглядом шукати розуміння у присутніх морданів, але відгук знайшов тільки в очах Машки. Інші ж просто опустили голови.

— Це правда, — єлейним голоском сказала вона. — Нам не треба думати, а треба робити свою роботу…

Єгор ураз охолов і заявив, спідлоба дивлячись на Промокашку:

— Бачу, тут один мужик серед вас, і той з цицьками…

— У нас много отличных бойцов, — заперечив дещо невдоволено Зіна, по-змовницькому озирнувся і майже пошепки розкрив Єгору таємницю: — Точно говорю: закончатся праздники, мы пойдем в наступление. Все уже решено. Точняк...

Єгор з недовірою закотив очі й роздратовано сказав:

— Сам поведешь на штурм баррикад своих бойцов? Как Чапаев, в первых рядах с шашкою наголо?

— Я?! — здивувався Зіна й очима пошукав підтримки у своїх соратників, але ті чомусь повідверталися, навіть мужик з цицьками Машка.

Та враз Зіна став хоробрим і заявив речитативом:

— Да не фиг делать, поведу. Хватит с этими майданутыми играть в демократию. Мы их быстро раком поставим и очистим Киев от мусора. Просто Федорович слишком добрый, чтобы покончить с этим сразу и навсегда…

Тут політ його пригальмованої патяканини перебили: в намет вломилися двоє тітушок з битками в руках — Мопед і Логопед. Вони були кремезні, вгодовані й мало схожі на типових тітушок — молодих та прибитих на голову.

— Зина, — з порога заявив один, — Лом с ментами тут двоих майданутых выловили. Они ходили по Грушевского, вынюхивали. Будешь на товар смотреть?

Зінченко відчув, що потрібно опановувати ситуацію і показувати, хто тут справжній лідер, тому звелів:

— Давай их сюда, сейчас допросим, — і скривив злу гримасу, хоча насправді йому було не до них — швидше б упасти на лежанку та відрубатися.

Єгор відчув, як несподіваний переляк перехоплює йому горло. Він ніколи не зіштовхувався з цими незрозумілими для нього істотами — людьми з Майдану. Для нього це були створіння іншого порядку, інопланетяни, які зазіхнули на його зручно влаштований світ.

У намет заштовхали чоловіка, років 45, інтелігентного на вигляд. У нього було подряпане обличчя і зв’язані за спиною руки. Бранець був одягнений у теплу лижну куртку і лижні штани. Він розгублено мружився на світло лампи і намагався роздивитися присутніх. Єгор одразу пересів подалі від освітлення, в темний закуток, і прикрив обличчя високим коміром куртки.

— Это, — показав пальцем на полоненого Зіна, — не двое. Это одно. Где второе?

— Мусора греются, — махнув рукою Мопед. — И Лом че-то седня разошелся. Лютует, Ломище. Это вам не титушки. Это — «Оплот»!

Із вулиці долинали звуки глухих ударів, стишений мат мусорів і зойки людини, яку били.

— А ты че за хрен з бугра? — запитав полоненого Зіна.

Він почав грати на публіку, і зараз йому особливо подобалося перед усіма присутніми, особливо перед цим «майданутим», грати роль крутого мужика.

— Людина… — розвів руками майданівець. Він розгублено озирався і щоразу перелякано смикався, ніби біль його товариша з вулиці передавався йому.

— Ты абизяна, — істерично заявив Зіна, притупнув ніжкою і ще й стукнув кулачком по столі.

Він п’яно похитувався і намагався просвердлити, як йому здавалося, пронизливим поглядом бранця, але на того це не справило жодного враження. Утім, Зіна залишився задоволений собою, важко гепнувся на стілець і відкинувся на спинку.

— Ты нэ людына, понимаешь ты это, урод? — заявив, ніби поставив крапку в цій розмові, й підтверджуючи сказане, сам до себе покивав.

— Я людина, — повторив полонений.

— Нормальні люди сидять по домівках і святкують, — втулила Бурсака і краєм ока зиркнула на Єгора. — А ви хороводи водите по майдану. Людям ні сну, ні відпочинку через вас нема! Працювати треба, якщо хочете йти в Європу, а не мітингувати!

— Точно! — погодився Зіна, стверджувально покивав, немов копіював чи самозакоханого Жириновського, чи то хрещеного батька з відомого фільму. — А теперь рассказывай, что вы задумали? Почему тут лазишь, абизяна?

— Я людина…

— Ты абизяна! — несподівано дзвінко рявкнув Зіна й зірвався на ноги.

Глянув на Єгора, той відвів погляд і, злодійкувато схиливши голову, кілька разів провів ребром долоні собі по горлу. Зіна, зрозумівши вказівку гостя, кинув Мопеду:

— В Днипро его, — і п’яно впав назад у крісло.

Полонений ошелешено подивився на Зіну, на Мопеда і не повірив своїм вухам:

— Як у Дніпро? Холодно ж!

Мопед ударив його кулаком по нирках і сказав:

— Ты не почувствуешь холода. — І до Логопеда: — Прогревай свою шайтан-арбу. Едем на третью точку.

Він смикнув полоненого, розвернув передом до виходу і виштовхав з намету. Єгор відкрив обличчя і вирішив нагадати кожному його ролі:

— Марина, — глянув на Промокашку, — насколько я знаю, ты должна водить вот эти все хороводы, про которые так часто говоришь с майданутыми, а не бухать с Зиной. Ты — наши уши и глаза. Поэтому бери ноги в руки и дуй на майдан к своим дружкам… Бегом!

Та стривоженою квочкою ображено зірвалася на ноги і прожогом вибігла з намету. Єгор повернувся до Зіни та його «сподвижників»:

— Страх. Мы должны посеять в них страх! Пленных не отпускать, не отправлять в суды, не передавать ментам, не пиздить их почем зря, а по-тихому спустить — в Днипро кормить рыб! Понятно? — запнувся й обвів поглядом компанію, що залишилася. — Так что займитесь делом, господа, пока дойдет до наступления… Ладно, — звівся. — Так… чего вам здесь сейчас не хватает для полного счастья, чтобы выполнять свою работу как следует?

— Та нам бы для пацанов димедрола пару ящиков, сульфакамфокаина и настойки пустырника. Хорошо согревает на постах… — попросив один з морданів.

— Завтра будет, — буркнув Єгор і рвучко вийшов з намету.

Зіна встав, прощаючись із Єгором, але коли за ним впала завіса, втомлено опустився у крісло і пробубнів:

— Спать, — вирішив. — Всем спать.

Придуркуватий дядько, який ладив пічку, буркнув, що тепер вона не буде диміти, і посунув до виходу.

— Да иди ты уже отсюдова, чмо, — пробурчав до старого один із «сподвижників» Зіни і кинув на стіл п’ятдесят гривень. — Возьми себе водчонки и выпей за здоровье нашего президента...

— Благодарочка, — відказав дядько, узяв гроші та вийшов з намету.

— Чмо… — чомусь сказав услід йому Зіна.

Слава «Беркуту»!

Мопед з Логопедом заштовхали полоненого на заднє сидіння жовтого «жигуля», що стояв «прибитий» у завулку біля китайського посольства. Мопед сів за кермо, Логопед поруч з майданівцем. Поїхали мовчки. Бранець сидів насуплений і переляканий, але намагався не подавати виду.

— Куди ви мене везете? — усе ж запитав.

— «Куды-куды», — буркнув Логопед. — Камень на шею и — в Днипро.

Полонений стривожено пересмикнув плечима й опустив голову. Йому стало неабияк страшно, хоча залишалася надія, що все це поганий жарт. Його просто полякають і відпустять... Можливо, поб’ють, познущаються, можливо, щось зламають. Таке вже траплялося, відпускали не всіх, але багатьох. Хоча більшість повстанців були морально готовими до смерті, все ж помирати не хотілося нікому...

Ментовські патрулі, котрі траплялися на кожному кроці, пропускали авто. Вони знали цю машину; в них був наказ давати «зелену дорогу» поселенцям Маріїнського парку всюди і без огляду. Тому авто скоро вискочило на Дніпровську набережну.

— Дозвольте попрощатися з жінкою та дітьми, — попросив полонений.

— Ага, разогнался, — весело сказав Мопед. — Как начнешь прощаться, так твои автомайданы тут же появятся, и нам, молодым, почки поотбивают… А нам вряд ли это может понравится.

— Будьте людьми… — знову попросив полонений.

Логопед боляче вдарив його ліктем у печінку.

— На могилке твоей попрощаются с тобой дети, если, конечно выплывешь где-то под Каневом. — сказав зло. — И так со всеми вами будет, майдауны хреновы. Жить людям не даете, с Россией поругать нас хочете, в свою Гейропу всех тянете. А я не хочу, чтобы мои дети мыли старым пидарасам жопы в какой-нибудь задрыпаной Швейцарии!

— Ну, будьте ж людьми… — вкотре попросив майданівець.

— Людьми, говоришь?.. — люто протягнув Мопед. — Так мы и есть люди. А вы — абизяны, как правильно заметил наш дорогой товарищ Зина. Все, базар закрыли. И не надо нам тут стонать и просить… Зубы сводит от твоего стона.

Логопед знову грубо вдарив полоненого ліктем по печінці. Той зігнувся від різкого болю і стиха почав молитися: «Отче наш...».

Коли вони проминули Південний міст і звернули в індустріальні нетрі на березі Дніпра, машина нарешті зупинилася. Тітушки виштовхали бранця з авто і потягли до Дніпра. Це була занедбана місцина з покинутими будівельними вагончиками, розваленими гаражами, ангарами, недобудовами, горами будівельного сміття, скелетами іржавого залізяччя. Місцина моторошна, пронизана холодом та пусткою. Тут усе поросло сухим бур’яном, кущами, хмелем і диким виноградом, через які важко було продиратися. Під ногами огидно скрипів тонкий лід, що покривав минулорічне опале листя. Десь здалеку доносилось гавкання безпритульних собак.

Бранець не опирався, безвільно йдучи назустріч своїй долі. Він продовжував з відчаєм молитись і вже подумки попрощався з життям, як…

— Ну все, дядька, — із смішком проказав Мопед. — Бог услышал твои молитвы. Он велел нам: возьмите, дети мои, у него рублей, сколько есть, и пускай добирается домой пешком, абизяна такая… Ибо повинен в большом грехе — майданутости.

— Як? — не повірив почутому полонений.

— Шо ты ото як той дурнык «якаєш»? — знову штурнув його у бік Логопед. — Дай людям рублей на бензин и курево, а сам чеши домой. И больше на Майдан не выходи! Запомни: за нами Россия, русских вам не перемочь.

— Не зрозумів… — розгубився чоловік.

— Ну, ты тупой! — струсонув його за барки Логопед і просичав ув обличчя: — Попадешься еще раз — точно утопим! Давай руки, — розвернув бранця і розв’язав йому руки.

— Я вільний? — не міг повірити.

— Вильный-вильный, мы стали людьми, как ты и просил, — продовжував розважатися Мопед.

Чоловік гарячково дістав із внутрішньої кишені гаманець і віддав Логопеду. Той узяв і, витягнувши з нього всю готівку, буркнув під носа:

— Че-то негусто. Видно, мало вам там платят.

— Нам не платять узагалі, хлопці, — у чоловіка враз поліпшився настрій, він хотів розказати цим двом щось добре про Майдан, про себе, про щасливе майбутнє, котре очікує Україну після того, як вони скинуть Януковича…

— Ага, расскажешь нам, — пхинькнув Логопед. — Нэ платять… Щэ й як платять! Мы все знаем про ваши делишки… Америка платит, а вы всему миру свои басни рассказываете про рываруцыю гидности… Писенькы спиваетэ! — несподівано він почав заводитись і переходити на крик: — Вы со своими бэндэрами хотите всю нашу историю переписать, поссорить нас с Россией! А мы без России — ничто! Ты это понимаешь, сволота?!

Чоловік розгублено відсахнувся назад, але іззаду його підпер Мопед. У морозній тиші лунко клацнув викидний ніж і вперся йому в спину.

— Хлопці, — схвильовано почав крутити головою бранець, — ви ж сказали, що відпустите мене, ви сказали, що стали людьми…

— А раньше мы не были людьми?! — далі заводився Логопед. — А кем мы были? Быдлом?! Ну да, мы против вас, сраной интеллигенции, — быдло. Мы титушки, продажные наркоманы и алкоголики…

— Я такого не казав…

— Кончай его, — враз вирішив Логопед. — Надоел. Херой хренов, — і до майданівця: — Шо, вжэ не хочется кричать славу Украйине, когда в штанах мокро? Тогда давай, кричи «слава “Беркуту”», сука!

— Давай! — глибше пхнув ножа Мопед, проштрикнувши ним тканину на одязі й уп’явши вістря у шкіру. — Кричи: «Слава “Беркуту”!»

— Ніколи, — заперечливо хитнув головою чоловік, усвідомивши, що зараз його будуть убивати. І враз у ньому наче клацнув тумблер, зникли страх та безвілля, й він закричав в обличчя Логопеду: — Ми однаково переможемо! Будьте ви прокляті, собаки продажні!

Мопед закинув руку на горло чоловікові, потягнув на себе і почав повільно, з насолодою завалювати його на ніж, примовляючи: «Ну, и кто тут собака продажна?»

— Ви… — з жахом в очах дивлячись у нічне небо, хрипів чоловік, чуючи, як довге холодне лезо ножа повільно прорізає його плоть і проколює серце…

Мопед ураз відчув, як майданівець важко осідає у нього в руках і важким тягарем починає завалюватися на нього, віддаючи Богу душу в передсмертних судомах.

— Тш-тш-тш, — дивлячись ув обличчя, продовжував утримувати його за груди Логопед, — вот так... Молодец... хороший майданутый — мертвый майданутый, такой, как ты сейчас... Одпонтовался херой…

Мопед різко провернув кілька разів ніж, витягнув його з тіла і за допомогою Логопеда відкинув чоловіка убік.

— Ху, — сказав, сплюнувши під ноги, — тяжкое падло… звони уборщикам, пускай приберут трупак с третьей точки.

Він узявся ретельно витирати ножа об одяг убитого, щоразу оглядаючи лезо до місячного світла, поки Логопед доповідав начальству по рації:

— Товарищ полковник, два в минусе. Заказ мусоровозки на нашу точку. Вторую — на штаб. Там наши хлопцы разгулялись… Конец связи…

— Пошли отсюдова, — сказав Мопед, сплюнувши під ноги, і вишкірився: — А классно мы его развели, да?

— Ну да, клево… — зі смішком погодився Логопед. — Это чучело уже обрадовалось, думало, что мы его отпустим… Не, хватит их жалеть… Надо вырезать по одному; если не мы, тогда начнут крошить нас.

І вони пішли до машини. Та враз Логопед згадав:

— А что это за типок такой ушлый сидел в палатке? Морда знакомая?

— Сынок директора завода «Троещина». Он — наш.

— А кто за ним стоит?

— Коля Бимба… — реготнув.

— Азиров? Ну, тот своего не упустит… Эхэ-хэ… А нам все только крохи с барского стола.

— Точно, за кусок хлеба с маслом работаем...

— Важко работаем. Нам за такую работу молоко полагается, — заржав, і регіт його зловісно розлився у морозному повітрі.

Тітушки сіли в «жигуль» і вирушили назад у Маріїнський парк. Через пів години сюди приїхала сміттєзбиральна машина. З неї вийшло двоє похмурих типів і кинули у сміттєзбірник тіло невідомого майданівця, що вже встигло задубіти на морозі.

Наступного дня в Наметовому містечку повстанців з’явилася нова листівка з оголошенням про зникнення двох активістів Майдану4.

* * *

…Ближче до станції метро «Арсенальна» Єгор побачив десяток чоловіків невизначеного віку із жовто-блакитними пов’язками на рукавах та з битами в руках, але… когось вони нагадували… «Точно, — пригадав, — це ті — Логопед з Мопедом... швиденько перекинулися на правильну сторону. Якщо й ці двоє з майданутими... Ну, тоді я впевнений в остаточній перемозі нашої, як каже батя, революції». Та, щоби, бува, не зіштовхнутися з ними лицем до лиця, Єгор повернув у Кріпосний провулок, з-за рогу спостерігаючи за тими двома.

Тим часом ця група почала шикуватись і вирушати у бік станції метро «Арсенальна». Вони в усьому намагалися бути схожими на переможців — натомлений, але гордовитий вигляд, майже військова виправка і нотки галицького акценту в розмовах. Та тільки-но ці чоловіки встигли зробити кілька кроків, з бічної вулички, з натовпу, яким була заповнена вулиця Грушевського, виокремилися групки людей, котрі миттєво оточили переодягнених тітушок. Сили були нерівні, тому всі десятеро за мить лежали під дулами трофейних автоматів і мисливських рушниць. Їх почали обшукувати й діставати з кишень та з-за поясів зброю, посвідчення МВС, СБУ, журналістів різних видань, перепустки на Майдан, кастети, ножі, пачки грошей, дозволи на носіння зброї...

Старший групи захоплення роззирнувся і, важко дихаючи, пояснив перехожим, котрі зупинилися, зацікавлені тим, що тут відбувається:

— Тітушня хотіла змитися від нас, — і кинув самооборонцям: — Ведіть їх у штаб, до Дєда.

Ті стали рвучко піднімати із землі тітушок, заламувати за спинами руки, відтак повели їх на Майдан.

Старший сказав у рацію:

— Прийом! Дєд, я Дуб, взяли мерзу. Це вони... Їх ведуть до тебе...

— Прийняв, — прохрипіло у відповідь з рації.

Єгор, помітивши це, сполотнів і набрав номер батька:

— Майдануті взяли людей, які можуть показати на мене... Ну, ти в курсі...

Дід

...Услід за Мопедом і Логопедом з намету Зіни вийшов придуркуватий пічник. Він зіщулився від холоду в ментовському старому бушлаті, закурив смердючу цигарку без фільтра, смачно висякався на землю і розтер шмарклі з руки по ватних штанах. Зацікавлено озирнувся. З-за намету визирали ноги замордованого чоловіка. Біля нього тупцювала зведена група тітушок і ментів. Старий узяв під козирок, вітаючись із ментами, і доповів старшому, підполковникові Кусюку:

— Срака Зіни в теплі й не димить, гаспадін начальнік!

— Маладєц! — весело підхопив мусор. — Завтра сральніками займешся. Там вже гівно намерзло з горою. Треба почистити, бо скоро з’їжджати по ньому будемо голою жопою — фі-і-і-іть, твою мать, — заржав. — А я ужас як слалом не люблю.

— Це вже отдєльна плата, — підняв палець старий. — А зараз у мене діла, так шо пока, гаспада! — і рушив до виходу з табору.

— А ти куди пердолиш, чумаход? — весело запитав один з тітушок. — У нас тут не пансіонат благародних дєвіц — куда хотів, туда пішов.

— Не кудикай, скотино! — гаркнув командирським голосом старий. — Мені сьодня положено чекуна на груди прийняти. Треба в магаз успіти!

— Нехай пиздує, — махнув рукою підполковник. — Куди він дінеться від нас?

Старий знову козирнув йому й підтюпцем по-старечому погнав до найближчої крамниці, але у неї не зайшов. Сторожко озирнувся і, не помітивши стеження, завернув за ріг будинку. Коли проминув пости беркутні на Інститутській, повернув на Липську, зайшов у перший під’їзд, піднявся на третій поверх. Подзвонив у двері, господар відчинив, освітивши тьмяний коридор яскравим світлом. Старий шмигнув у теплу квартиру і з полегшенням видихнув.

Хазяїн квартири, депутат Роман Жалій, не вітаючись, запитав:

— Що там?