Маленький віслючок Марії ebook

Книжка шведської письменниці Гунхільд Зехлін — це розповідь про велику силу любові, яка немічного зцілює, слабкого робить дужим, злодія — щедрим. Це історія про народження Хлопчика, якому судилося в майбутньому стати Спасителем людства, про його Cім'ю, а також про відважного й вірного маленького віслючка, без якого всім персонажам цієї історії нелегко було б витримати випробування, що випали на їхню долю.

ISBN 978-617-7314-25-6

© Видавництво «НАІРІ», 2018

Гунхільд Зехлін

Маленький віслючок Марії

У дуже давні часи на Святій Землі в Назареті жив собі маленький віслючок. Він був геть не схожий на інших ослів у місті. Ті були старанні й охайні, а цей — ледачий, завжди брудний та скуйовджений. Зате в нього була красива хода і він вище за всіх тримав свою голову.

Час від часу всі осли вирушали до лісу по дрова. Нав’ючені, довгою вервечкою поверталися вони до Назарета. Кожен старанно тягнув свою поклажу. Хто принесе додому своєму панові найбільшу в’язку? У самому кінці цієї колони плентався ледачий віслючок, і щоразу, коли випадала нагода скинути зі спини гілку, він так і чинив. Не раз він намагався прошмигнути повз інших ослів, бо не хотів іти останнім. Та вони його не пускали і, фиркаючи, осуджували: «Стій, де тебе поставили, нахабний віслюче!»

Увечері, коли осли поверталися до хліву, слуги шкребли тварин так, що шкури починали блищати, наче шовк. Господарем ледачого віслючка була найбагатша в Назареті людина, проте піклуватися про нього було доручено найгіршому злому слузі. Слуга ніколи не чистив віслючка шкребком, тож той бігав увесь брудний і кудлатий. Та попри це віслючок гордо носив свою голову. Інші осли дорікали йому:

— Посоромився б! Бач, витягнув шию і крокує!

А найстаріший і найрозумніший осел говорив:

— Ти що, не розумієш? Так не личить! Хто має такий кепський вигляд, тому нема чого копилити носа.

Проте це ледачого віслючка не обходило. «Я вам ще покажу!» — думав він. Щоправда, віслючок поки що не знав, що саме він їм покаже. Але це неодмінно мало бути щось надзвичайне, найпрекрасніше.

Люди в містечку часто насміхалися над ледачим віслючком.

— І як це він не помер з голоду, — говорили вони. — Йому навіть поїсти ліньки.

Хазяїн віслючка не раз зітхав:

— Який жахливий у нього вигляд! Симоне, візьми та вишкреби його!

— Так, пане, — відповідав Симон.

Та щойно хазяїн залишав їх, Симон вішав щітку на цвях і лягав на травичку. Ось чому маленький віслючок був такий неохайний. Тож не дивно, що всі ще більше кепкували і знущалися з нього.

«Ну, начувайтеся! — думав у відповідь маленький віслючок. — Я вам ще покажу, скоро покажу». Проте вголос він не говорив нічого.

Час від часу Симон повинен був привозити воду з міського джерела, хоча слузі не подобалося, коли пан доручав йому цю роботу. Чоловік клав віслючкові на спину два шкіряні бурдюки для води, і вони повільно пленталися вздовж вулиці. Часом слуга поганяв віслючка палицею. Однак це траплялося не часто, адже Симон сам був ледачий і поспішав дуже рідко.

Рано-вранці біля джерела завжди кипіла робота: жінки набирали свіжу, прозору воду у величезні глиняні глеки, доверху наповнюючи їх, а потім, ставлячи на голову, несли додому. Жінки йшли, не розхлюпуючи ані краплини. Часто вони сідали біля джерела й розмовляли, але недовго, бо всі хотіли повернутися, поки ще панувала ранкова свіжість і прохолода.

Одного разу вранці Симон і віслючок зустріли молоду жінку, яку звали Марія. Вона вже поверталася зі своїм глеком. Побачивши маленького віслючка, Марія сказала:

— Який гарненький віслючок! Шкода, що він такий брудний!

Жінка зупинилася на хвилинку й почухала віслючка за вушком. Як це було чудово! Віслючок не пам’ятав, щоб його хто-небудь пестив, і по дорозі додому все думав про Марію, навіть не помічаючи, що Симон кричить, б’є і штовхає його.

Відтоді ледачий віслючок уранці почав часто зустрічати біля колодязя Марію. І щоразу вона зупинялася біля маленького знайомого і гладила його. Тоді віслючок дріботів додому більш упевнено і голову тримав вище, ніж завжди. Інші осли насміхалися з нього, кажучи:

— Що це з ним діється? Бачте, як запишався ледачий осел! Фр-р-р!

Та маленький віслючок не звертав на них уваги і прямував собі далі.

Тепер щоранку віслючок, нагостривши вушка, слухав, чи не посилає хазяїн Симона до джерела. Варто було з’явитися слузі з бурдюками, як віслючка переповнювала радість і він ледве стримував нетерпіння, поки їх прив’язували. А потім так швидко біг з гори на гору до джерела, що здивований Симон ледве встигав за ним.

Якщо Марії там не було, віслючок уже знав, що вона запізнюється. Тоді він, поки Симон закріплював наповнений бурдюк, починав вередувати, розчепірював ноги, упирався, дозволяв себе бити й штовхати, аж доки не з’являлася Марія. Вона одразу підходила до віслючка, гладила його, лагідно говорила з ним. Тільки після цього віслючок підтюпцем рушав, високо тримаючи голову.

— Він геть з глузду з’їхав, — скаржився Симон іншим тваринам.

Одного разу віслючок загнав у ногу скалку. Він шкутильгав, знемагаючи від страшного болю.

— Це покарання, — сказали інші осли. — Так йому й треба. Знатиме, як гнути кирпу.

Марія помітила це наступного ранку.

— Що трапилося з віслючком? — запитала вона. — Він поранив ногу?

— Не знаю, — відказав Симон, бо він навіть не помітив, що віслючок шкутильгає.

— Соромно не допомогти бідолашній тварині, — сказала Марія з прикрістю.

«Ще чого не вистачало, — подумав Симон. — Він такий ледачий і неслухняний».

— Дай-но подивлюся твою ногу, — звернулася Марія до віслючка.

— Не підходь — ударить, — застеріг Симон. — Він небезпечний, хвицається.

— Пусте, — відповіла Марія.

Віслючок з готовністю підняв ногу і стояв дуже спокійно. Марія швидко знайшла скалку і вправно витягнула її.

— Так ось що сталося. Тепер ти можеш знову ступати впевнено і красиво,

— сказала йому Марія лагідно.

Коли віслючок повернувся додому, його товариші вже роздратовано й заздрісно перешіптувалися, бо він знову ступав упевнено й велично. Та це аж ніяк не зачіпало ледачого віслючка. «Якби вони знали! — думав він. — Якби ж то вони знали!»

Марія поверталася додому, несучи на голові глек. Шлях її пролягав вузькою обшарпаною вулицею. Втомлена, прийшла вона нарешті додому. Зняла глека й сіла на лавку в саду перепочити. З майстерні вийшов Йосип, чоловік Марії. Він завжди піклувався про неї і збентежився, побачивши її такою змученою.

— Якби я спромігся купити тобі осла, — зітхнув Йосип. — Він возив би дрова і воду, і тобі не доводилося б тягати такі важкі речі.

— Це було б чудово, — сказала Марія. — Мені так хочеться мати віслючка. Та, на жаль, така покупка нам не по кишені. Не переймайся, Йосипе. Я трохи відпочину і знову зможу трудитися. Бог дасть мені сили, зачекай трохи.

Йосип повернувся до майстерні. Йому доводилося працювати з ранку до вечора, щоб заробити на життя. Тому він був дуже засмучений, що немає грошей купити осла.

Та поки Йосип працював, прийшла думка: «Вставатиму щодня на годину раніше й працюватиму швидше. Тоді, можливо, зможу зібрати грошенят на осла! Треба спробувати. У Марії сьогодні був такий стомлений вигляд».

З того дня Йосип вставав удосвіта і працював, поки руки тримали інструмент. На щастя, у нього було достатньо замовлень! Його заощадження поволі почали збільшуватися.

— Бідолашний Йосипе, — часто говорила Марія. — Ти працюєш дуже багато. Нам вистачає грошей на все, чого ми потребуємо.

— Працювати так радісно, — відповідав Йосип.

— Але ж ти надто перевтомлюєшся, — стурбовано говорила Марія.

— Зовсім ні, — заперечував Йосип, ховаючи усмішку. Він не зізнавався Марії, що збирає гроші, аби купити для неї осла.

Одного разу Йосип помітив, що Марія довго не повертається від джерела. І хоча мав багато роботи, обтрусивши з одягу стружку, вийшов на вулицю. Марії ніде не було видно, і він пішов назустріч. Знайшов її дуже втомленою — вона сиділа на узбіччі, глек стояв поруч.

— Любий Йосипе, — сказала Марія, — я хотіла тільки трохи відпочити і знову можу нести воду. Ти не маєш так хвилюватися. Йосип узяв глека й поставив на плече — він не міг носити на голові, як це робили жінки. «Як важко носити воду!» — подумав Йосип. Марія пішла за ним. Того вечора Йосип дістав свої гроші. «Я мушу сьогодні ж купити осла»,— вирішив він, але Марії нічого не сказав.

Чоловік вирушив до найбагатшої людини Назарета. «У них так багато ослів, але ж можуть вони обійтися без одного».

— Чи не продасиш мені осла? — запитав Йосип багатія.

— А чи можеш заплатити? Справна тварина коштує великих грошей.

— Так, пане, — сказав Йосип нерішуче. — Скільки ти хочеш?

Та багатій зажадав набагато більше, ніж було у Йосипа. Щоб заробити стільки грошей, йому довелося б працювати ще багато місяців.

— Приходь іншим разом — коли зможеш заплатити, — сказав багатій.

— Але ж мені потрібно зараз, тому що в Марії немає сил і вона не може носити все на собі. Чи не можу я принести решту грошей потім?

— Ні, — заперечив багатій, — мені гроші потрібні одразу. Йосип дуже засмутився. Багатій зробив вигляд, ніби поспішає.

— До побачення, — сказав він. — Приходь, коли зможеш заплатити. Тоді й сторгуємося.

Чоловік дуже хотів допомогти Марії і запитав ще раз:

— Пане, а чи немає в тебе дешевого віслючка?

— Ні, — відрізав багатій. — У мене тільки породисті тварини.

І тут він пригадав ледачого, брудного осла, з якого всі сміються. Він охоче позбувся б такого. Це була ганьба для всієї стайні. А тут ремісник ще й гроші пропонує!

— Зажди-но, — сказав багатій. — Здається, у мене є один, ти можеш його купити. Багатій покликав Симона і наказав привести ледачого осла. Йосип чекав з нетерпінням. Коли нарешті він побачив Симона з ослом, то одразу зрозумів, що це ненадійна тварина, але іншої купити все одно не зміг би. Багатій узяв гроші, а Йосип — осла. І попрямував Йосип з ослом додому. Однак віслючок вважав, що на сьогодні достатньо напрацювався, і не мав ані найменшого бажання робити ще щось. Та й ніяк не міг втямити, чому ця чужа людина його кудись тягне. Тому він щосили упирався.

В одному місці вулиця сходинками піднімалася вгору. Коли Йосип з віслючком опинилися на самому верху, той раптом сіпнувся назад і недосвідчений Йосип впустив віжки. Віслючок швидко зісковзнув униз по східцях, і при цьому він немовби сміявся. Він часто так робив, щоб обдурити Симона, тоді погонич шаленів, наздоганяючи віслючка. Але Йосип не розсердився. Він тільки зітхнув і спокійно сказав:

— Постарайся іншим разом так не робити, інакше ми й до вечора не повернемося додому.

Йосипові довелося ще раз провести норовисту тварину по всіх сходинках. «Мабуть, Марія від цього осла матиме більше клопоту, ніж допомоги», — думав він засмучено, витираючи піт з лоба.

Нарешті вони прийшли додому. Йосип прив’язав осла до оливкового дерева на подвір’ї й увійшов у будинок.

— Я купив осла, Маріє, — сказав він, та голос його звучав не надто радісно.

— О, Йосипе, — вигукнула Марія, — який ти добрий! То це тому ти так старанно працював?!

— Я хотів завести для тебе справного, міцного осла, який добре допомагав би, та моїх грошей вистачило на найледачішу і найбруднішу тварину з усіх, яких тільки носила Свята Земля.

— Ти кажеш «ледачий»? — з цікавістю перепитала Марія. — А чи не той це віслючок від джерела? У нього гарна хода, не така, як в інших ослів, і голову він тримає вище? Але він дуже брудний?

— Так, брудний, — стомлено сказав Йосип. — Я не помітив, гарно він ходить чи ні. Він багато разів упирався задніми ногами, і мені доводилося його тягнути.

Та Марія була вже на вулиці.

— О, Йосипе, це він! Відтоді, як ти сказав про осла, я тільки й мріяла саме про нього. Та хіба могла подумати, що моя мрія здійсниться. Спасибі, спасибі, любий Йосипе!

— Але ж, Маріє, — здивувався Йосип, — чому ти хотіла найледачішого, найдурнішого та найбруднішого осла в усьому Назареті?

— З цього нечепури може вийти дуже милий віслючок, — промовила Марія, принісши щітку і заходившись чистити тварину. — Хіба ти не помітив, які розумні в нього очі? Хто так легко й вільно ходить, може навчитися носити і важку поклажу. У нього лише одна погана звичка: він дуже ледачий. Але хто так високо тримає голову, той у душі добрий і благородний. Треба його тільки вичистити. Йосипе, я дуже щаслива. Як я можу тобі віддячити?

— Може, ти відпочинеш? — турботливо сказав Йосип. — Я радий, що догодив тобі. Дозволь мені його почистити. І Йосип вичистив осла так, що той справді заблищав. Марія стояла поруч і чухала віслючка. Віслючок геть знітився. Що все це може означати? Чому він тут, у Марії? Та

одне він знав напевне: звідси він уже нікуди не піде. Хіба що його понесуть. Коли Марія взяла повід і покликала: «Ходімо», — він пішов за нею до ясел.

— Поїж і спи спокійно, — сказала Марія і поплескала віслючка по загривку.

— Тут ти знайдеш нових друзів, — додала вона. — Тут живуть вівці й кози.

Житимеш з ними. І Марія пішла. Віслючок спробував вирватися.

— Бе-е-е, — бекали вівці. — Ласкаво просимо. Так чудово мати нового друга. Марії так потрібен був осел.

— Ме-е-е, — мекали кози. — Ласкаво просимо. Ти допомагатимеш Марії, розумієш? Ми так довго на тебе чекали. Добре, що ти нарешті тут.  

Це трохи заспокоїло маленького віслючка. Він дуже здивувався: інші тварини ніколи не були до нього такі доброзичливі.

— Чий це хлів? — запитав він.

— Марії, Марії! — закричали всі ягнята й козенята. — Це найкращий дім у цілому світі. Але звідки ти прийшов? Маленький віслючок нічого не відповів. Він лише дивувався. «Я ніколи не піду звідси», — думав він.

Навколо вже спали вівці й кози. Невдовзі заснув і маленький віслючок. Проте навіть у глибокому сні він увесь час думав: «Ні, я ніколи не піду, ніколи, ні...»

Наступного дня маленький віслючок прокинувся рано. «Що за сон мені сьогодні наснився! — подумав він. — Прийшов якийсь незнайомець, забрав мене і привів до Марії, яка мені так подобається. Та ще сказав, що тепер вона — моя хазяйка. Та й вона раділа. Мене вичистили і вишкребли, я став таким гарним, як божий день. Це був сон, який це був чудовий сон… Але щось тут не так, адже я чистий і гладенький. Як це приємно. Немов уві сні».

Маленький віслючок закричав «І-а!» так, немов засміявся. Від його голосу прокинулися вівці та кози.

— Доброго ранку, маленький віслючку, — сказали вони. — Сподіваємося, ти бачив сьогодні прекрасний сон.

— Так, — відповів віслючок. — Мені снився найдивовижніший у світі сон.

— Це чудово, — розважливо сказала найстаріша вівця. — Дивіться, до нас уже йде Марія.

Усі тварини застрибали у своїх загородках. Кожному хотілося першим привітатися з Марією. Довкруг чулося бекання й мекання.

— Марія? — озирався й міркував віслючок. — То це, виявляється, був зовсім не сон, це справді Марія. Це правда!

Терпляче стояв віслючок і чекав, поки Марія вишкребе всіх тварин і дасть їм їсти. Нарешті вона підійшла до загородки маленького віслючка.

— Доброго ранку, мій маленький віслючку. Тепер ти мусиш добре їсти, аби бути здоровим і міцним. Я подою кіз і віджену їх разом з вівцями на пасовище, а нам з тобою треба принести з джерела води. З’їж поки що сіно.

Та маленький віслючок так зрадів, що забув про їжу. Йосип теж зайшов глянути на нього.

— Віслючок має чудовий вигляд, — здивувався він. — Просто не впізнати.

— Так, любий Йосипе, це найкращий віслючок у світі, — сказала Марія.

— Але боюся, що коли ви підете по воду, ти матимеш багато клопоту. Ти не уявляєш, який він упертий.

— Зроби для нього зручне сідло, щоб не терло. Я прив’яжу бурдюки, і побачиш тоді, як славно він ходить, — відповіла Марія.

Йосип одразу ж узявся до діла. Він зняв з віслючка мірку й пішов до майстерні. Було чути, як він орудує молотком і рубанком. Незабаром Йосип вийшов з сідлом і приміряв його на спину віслючкові.

— Треба ще трохи підтесати з правого боку. Так буде краще, — сказав він і повернувся до майстерні. А згодом вийшов з готовою збруєю — саме коли Марія закінчила свою вранішню роботу. Удвох вони осідлали віслючка.