Містер ebook

Пролог

Ні. Ні. Ні. Тільки не темрява. Не задушлива пітьма. Не поліетиленовий мішок. Паніка переповнює її, витісняючи повітря з легень. Я не можу дихати. Не можу. Вона відчуває у роті металевий присмак страху. Я маю це зробити. Це єдиний вихід. Не рухатися. Заспокоїтися. Дихати повільно. Дихати неглибоко. Як він казав. Усе скоро закінчиться. Закінчиться, і тоді я буду вільна. Вільна. Вільна.

Уперед. Зараз. Біжи. Біжи. Біжи. Ну ж бо. Вона біжить якомога швидше, не озираючись. Страх жене її уперед, і в своєму прагненні втекти вона ледь не врізається у кількох нічних покупців. Їй щастить: автоматичні двері відчинені. Вона пролітає під неоковирними святковими декораціями і вибігає на парковку. Несеться далі, між припаркованими автівками, до лісу. Біжить, рятуючи своє життя, униз невеличкою стежкою, крізь кущі ожини, і гілочки б’ють її по обличчю. Біжить, доки легені не починають пекти. Уперед. Уперед. Уперед. Не зупиняйся.

Холодно. Холодно. Надто холодно. Втома затуманює її думки. Втома і холод. Між дерев віє вітер, продираючись крізь одяг до кісток. Вона зіщулюється під кущем і занімілими руками збирає опале листя, щоби зробити собі гніздо. Спати. Їй потрібно заснути. Вона лягає на холодну, тверду землю, надто стомлена, аби боятися, і надто виснажена, щоби плакати. А решта? Вони вибралися? Вона заплющує очі. Вони втекли? Хоч би вони були на волі. У теплі… Як до цього дійшло?

Вона прокидається. Лежить між сміттєвими баками, загорнувшись у газети і картон. Вона тремтить. Як же вона замерзла. Але треба рухатися далі. У неї є адреса. Вона дякує Богу своєї бабусі, що в неї є ця адреса. Тремтячими пальцями розгортає папір. Ось куди їй треба йти. Зараз. Зараз. Зараз.

Поволі переставляє ноги. Йде. Це все, що вона може. Йти. Йти. Йти. Спить на порозі якогось будинку. Прокидається і йде далі. Йде. П’є воду з-під крана у Макдоналдзі. Як спокусливо пахне їжа.

Їй холодно. Голод роздирає пазурами шлунок. Та вона йде і йде далі, слідуючи за картою. Краденою картою. Викраденою з крамниці. Крамниці з мерехтливими вогниками і різдвяною музикою. Щосили вона стискає папірець. Він затертий і подертий, бо вона стільки днів ховала його у своєму черевику. Втомлена. Така втомлена. Брудна. Така брудна, змерзла і налякана. Це місце — її єдина надія. Вона тремтячою рукою натискає на дверний дзвінок.

Магда чекає на неї. Її мама написала їй і все розповіла. Вона радо зустрічає її, а потім різко відсахується. Господи, дитино! Що з тобою сталося? Я чекала на тебе ще минулого тижня!

Розділ 1

Бездумний секс — тут є про що подумати. Ні зобов’язань, ні очікувань і жодних розчарувань; треба лише пам’ятати їхні імена. Як звали останню? Джоджо? Жанна? Джоді? Байдуже. Це була якась безіменна шльондра, яка голосно стогнала у ліжку і поза ним. Лежу і дивлюся на брижі на стелі, які відбиваються від Темзи, не в змозі заснути. Я надто збуджений, щоби спати.

Сьогодні це Кароліна. Вона не входить до категорії безіменних шльондр. І ніколи не увійде. Що, чорт забирай, я собі думав? Заплющивши очі, намагаюся приглушити спокійний, тихий голос, який ставить під сумнів мудрість рішення переспати з найкращою подругою… Знову. Вона дрімає поруч, срібне світло січневого місяця омиває її струнке тіло, її довгі ноги переплетені з моїми, а її голова лежить у мене на грудях.

Це неправильно, геть неправильно. Потираю обличчя, намагаючись стерти ненависть до себе, і вона, зарухавшись, прокидається. Один наманікюрений палець сповзає нижче, до м’язів живота і обводить мій пупок. Я відчуваю її сонну посмішку, коли її пальці сповзають до мого лобкового волосся. Ловлю її руку і підношу до своїх губ.

— Хіба ми недостатньо нашкодили для однієї ночі, Каро? — Цілую по черзі кожний палець, аби зменшити біль відмови. Я втомлений і зневірений через відчуття провини, яке мучить і гризе мене зсередини. Заради Бога, це ж Кароліна, моя найкраща подруга і дружина мого брата. Колишня дружина.

Ні. Не так. Його вдова.

Це сумне, невтішне слово для сумних, невтішних обставин.

— О, Максиме, будь ласка. Я хочу забути… — шепоче вона і я відчуваю на своїх грудях її теплий, вологий поцілунок. Відкинувши світле волосся зі свого обличчя, вона дивиться на мене з-під довгих вій, її очі сяють потребою і горем.

Беру її гарненьке личко у долоні й хитаю головою.

— Нам не слід цього робити.

— Мовчи. — Вона притискає пальці до моїх губ, притишуючи мене. — Будь ласка. Мені це потрібно.

Я стогну і розумію, що прямую до пекла.

— Будь ласка, — благає вона.

Чорт, це і є пекло.

І через те, що мені теж боляче — бо я теж за ним сумую — а Кароліна — це мій зв’язок із ним, мої губи знаходять її вуста і я перевертаю її на спину.

Прокинувшись, я мружуся від яскравого зимового сонячного світла, яке заливає мою кімнату. Перевернувшись, із полегшенням бачу, що Кароліна пішла, залишивши за собою довгий слід жалю — і записку на подушці:

Повечеряєш сьогодні з татом і мачухою?

Будь ласка, приходь.

Вони теж у жалобі.

Люблю тебе J

Хай йому грець.

Це не те, що мені потрібно. Заплющую очі, вдячний за те, що лежу сам у власному ліжку, і тішуся, попри наші нічні розваги, що ми вирішили повернутися до Лондона через два дні після похорону.

Як же, чорт забирай, усе вийшло з-під контролю?

Лише по коктейлю, — сказала вона, і я, поглянувши в її великі сині очі, які переповнював смуток, зрозумів, чого вона хоче. Саме так вона дивилася на мене тієї ночі, коли ми дізналися про те, що Кіт потрапив в аварію і помер. Погляд, якому я не зміг тоді опиратися. Ми уже так багато разів виконували цей танець, але тієї ночі я віддав себе в руки неминучої долі й трахнув дружину свого брата.

І тепер ми зробили це знову, лише два дні тому поховавши Кіта.

Сердито вдивляюся у стелю. Без сумнівів, я — жалюгідна пародія на людину. Але тоді й Кароліна. Хоча, принаймні, у неї є виправдання: вона у траурі, боїться за своє майбутнє, а я її найкращий друг. До кого ще вона може звернутися у тяжку годину? Я просто переборщив із утішанням зажуреної вдови.

Насупившись, я зминаю записку і кидаю її на дерев’яну підлогу. Вона ковзає і зупиняється під диваном, заваленим моїм одягом. Бліді тіні пливуть наді мною, світло й тінь наче знущаються з мене. Заплющую очі, щоб не бачити їх.

Кіт був хорошою людиною.

Кіт. Дорогий Кіт. Улюбленець усіх — навіть Кароліни; зрештою, це вона обрала його. У моїх думках виникають непрохані спогади — самотнє, поламане тіло Кіта під простирадлом у лікарняному морзі. Глибоко вдихаю, намагаючись розвіяти спогади, але відчуваю, як до горла підступає клубок. Він заслуговував на краще, ніж на любу Каро і мене — свого нікчемного брата. Він не заслужив на цю… зраду.

Чорт.

Кого я обманюю?

Ми з Кароліною обоє рябоє. Вона втамувала мою спрагу, а я її. Ми обоє — формально вільні дорослі люди, і добровільно погодилися на це. Їй це подобається. Мені це подобається. І це те, що я роблю найкраще: трахаю палких, привабливих жінок у досвітню пору. Це моя улюблена розвага, і вона дає мені чим і ким зайнятися. Секс підтримує мене у формі, а в пристрасних муках оргазму я дізнаюся усе, що треба знати про жінку, — як змусити її спітніти і кричить вона чи плаче, коли кінчає.

Кароліна — плаксійка.

Кароліна щойно втратила чоловіка.

Лайно.

А я втратив старшого брата, єдину свою провідну зорю за останні кілька років.

Лайно.

Заплющивши очі, я знову бачу бліде, мертве обличчя Кіта, і його втрата живе у мені зяючою раною.

Непоправна втрата.

Якого біса він поїхав на мотоциклі слизькою дорогою того похмурого вечора? Це за межами мого розуміння. Кіт — розсудлива людина, на яку можна покластися — був таким. Лорд Надійність. Із нас двох саме Кіт приніс честь нашій родині, обстоював її репутацію і поводився відповідально. Він працював у Сіті й керував солідним сімейним бізнесом. Він не ухвалював необдуманих рішень, не їздив за кермом, як божевільний. Він був розсудливим братом. Йшов угору, а не вниз. Не гультяй-марнотрат, як я. Так, я — зворотний бік медалі. Моя спеціальність — бути паршивою вівцею у родині. Ніхто нічого від мене не очікує, і я про це добряче піклуюся. Завжди.

Сідаю на ліжку і жмурюся від різкого сонячного світла, яке заливає моє похмуре обличчя. Час навідатися до спортзали у підвалі. Біг, секс і фехтування тримають мене у формі.

У вухах гуркотить танцювальна музика, спиною стікає піт, а я втягую повітря у легені. Тупіт ніг на біговій доріжці очищує мої думки в той час, як я намагаюся довести своє тіло до межі. Зазвичай під час пробіжки я зосереджений і вдячний за те, що можу відчувати хоч щось — нехай це лишень пекучий біль у легенях і кінцівках. Сьогодні ж я не хочу нічого відчувати, не після такого пекельного тижня. Усе, що мені потрібно, — це фізичній біль від напружених і тривалих занять. Жодного болю втрати.

Бігти. Дихати. Бігти. Дихати.

Не думати про Кіта. Не думати про Кароліну.

Бігти. Бігти. Бігти.

Заспокоївшись, я зменшую швидкість на біговій доріжці та останні хвилини п’ятимильної пробіжки долаю підтюпцем, дозволяючи повернутися своїм гарячковим думкам. Уперше за тривалий час у мене багато справ.

До смерті Кіта я проводив свої дні так: оговтувався після ночі й планував розваги на наступний вечір. І все. Таким було моє життя. Не хочу проливати світло на морок свого існування, але глибоко усередині я знаю, що геть ні на що не здатний. Доступ до величезного трастового фонду, відколи мені виповнився двадцять один рік, означає, що я по-справжньому не пропрацював жодного дня в своєму житті. На відміну від свого старшого брата. Він гарував, але, знову ж таки, у нього не було вибору.

Однак тепер усе буде інакше. Я — виконавець заповіту Кіта, і це само собою смішно. Впевнений, обрати мене було його останнім жартом — але тепер, коли він похований у родинному склепі, його заповіт має бути прочитаний і… Ну, цей, виконаний.

Кіт помер, не залишивши спадкоємців.

Бігова доріжка зупиняється, і я здригаюся. Не хочу думати про наслідки. Я не готовий.

Схопивши свій айфон, вішаю на шию рушник і біжу нагору до своєї квартири на шостому поверсі.

Знімаю одяг, кидаю його у спальні й йду до ванної кімнати. Під душем, миючи голову, думаю, як бути з Кароліною. Ми знайомі ще зі школи. Ми впізнали одне в одному споріднену душу і це зблизило нас, двох тринадцятирічних учнів пансіону, батьки яких розлучилися. Я був новеньким, і вона взяла мене під своє крило. Ми стали нерозлучні. Вона була і завжди буде моїм першим коханням, моїм першим сексом… Першим катастрофічним сексом. А через багато років вона обере не мене, а мого брата. Та попри все це нам удавалося залишатися добрими друзями і не торкатися одне одного — поки не помер Кіт.

Чорт. Це має припинитися. Я не хочу нічого ускладнювати. Поки я голюся, з дзеркала на мене дивляться суворі яскраві зелені очі. Не налажай із Кароліною. Вона одна з небагатьох твоїх друзів. Твоя найкраща подруга. Поговори з нею. Переконай її. Вона знає, що ми несумісні. Киваю до свого відображення, почуваючись тепер рішучішим, і витираю з обличчя піну для гоління. Кинувши рушник на підлогу, прямую до гардеробної. Там я дістаю зі стосу одягу на полиці чорні джинси і полегшено зітхаю, побачивши, що біла сорочка свіжовипрасувана, а чорний блейзер щойно з хімчистки. Сьогодні я обідаю з юристами нашої родини. Взуваю черевики і беру пальто, щоб не замерзнути.

От дідько, сьогодні ж понеділок.

Згадую, що сьогодні має прийти Крістіна — моя літня покоївка-полька. Дістаю гаманця і кладу трохи готівки на пристінний столик у коридорі, потім вмикаю сигналізацію і виходжу. Зачинивши двері, вирішую не їхати ліфтом і спускаюся сходами.

Опинившись на набережній Челсі, помічаю, що повітря чисте й свіже, його псує лише пара з мого рота. Вдивляюся у похмуру, сіру Темзу на протилежному боці вулиці й Пагоду Миру на тому березі. Ось, що мені потрібно, — трохи спокою — але віднайду я його, мабуть, не скоро. Піднявши руку, ловлю таксі й кажу водієві, аби віз мене у Мейфейр.

Фірма «Пол, Мармонт і Гоффман» займається справами нашої родини від 1775 року і розташована у розкішному будинку у георгіанському стилі.

— Час подорослішати, — бурмочу собі під ніс, штовхаючи вишукані дерев’яні двері.

— Добрий день, сер, — променисто посміхається молода секретарка, і на її оливковій шкіри з’являється рум’янець. Вона симпатична, у стриманому сенсі. За звичайних обставин я через п’ять хвилин розмови отримав би її номер телефону, але я прийшов сюди не по це.

— У мене зустріч із містером Раджою.

— Ваше прізвище?

— Максим Тревельян.

Її очі проглядають екран комп’ютера, і вона, спохмурнівши, хитає головою.

— Будь ласка, сідайте. — Дівчина показує мені на два коричневі шкіряні дивани у коридорі, обшитому панелями, і я падаю на один із них, прихопивши ранковий випуск «Financial Times». Секретарка щось наполегливо говорить телефоном, поки я роздивляюся перші шпальта газети, але нічого не розумію. Коли я підводжу погляд, зі мною вже йде вітатися сам Раджа, прямуючи з подвійних дверей з випростаною рукою.

Я підводжуся.

— Лорде Треветік, висловлюю щирі співчуття через вашу втрату, — мовить Раджа, потискаючи мені руку.

— Будь ласка, просто Тревельян, — відповідаю я. — Я ще не звик до братового титулу.

Мого титулу… відтепер.

— Звісно, — ввічливо й шанобливо киває містер Раджа, і мене це чомусь бісить. — Прошу за мною. Ми обідаємо у їдальні і, мушу сказати, у нас один із найкращих винних льохів у Лондоні.

Зачарований, я витріщаюся на танцюючі язики полум’я у каміні у своєму клубі у Мейфейрі.

Граф Треветік.

Це я. Тепер.

Незбагненно. І нестерпно.

Як же я заздрив у дитинстві титулу брата і його місцю у родині! Кіт із народження був улюбленою дитиною, особливо для мами, і тоді він був основним спадкоємцем, а не запасним. Від народження він був віконтом Портованом, а після раптової татової смерті у дванадцять років Кіт став дванадцятим графом Трефетіком. Мені двадцять вісім і я тринадцятий граф — щасливе число. Та попри те, що я так прагнув титулу і всього в купі із ним, тепер, коли все це моє, я почуваюся так, ніби вторгаюся на братову територію.

Учора вночі ти трахнув його графиню. Це більше, ніж втручання.

Роблю ковток «Ґленротс» і підіймаю склянку.

— За тебе, привиде, — шепочу й іронічно посміхаюся. «Ґленротс» був улюбленим віскі мого батька і брата — і від сьогодні цей напій врожаю 1992 року буде і моїм.

Не можу згадати, коли точно змирився зі спадщиною Кіта і помирився з ним самим, але це сталося приблизно тоді, коли мені було ближче до двадцяти. Він отримав титул, він отримав дівчину, і я мав це прийняти. Але тепер усе це належить мені. Усе.

Навіть дружина. Ну, принаймні минулої ночі вона була моєю.

Але іронія в тому, що Кіт у своєму заповіті нічого не залишив Кароліні.

Нічого.

Цього вона і боялася.

Як він міг повестися так недбало? Чотири місяці тому він склав новий заповіт, але її у ньому навіть не згадав. Вони були одружені два роки…

Про що він думав?

Звісно, вона може оскаржити заповіт. І хто її звинувачуватиме?

Потираю обличчя руками.

Що мені робити?

Дзижчить мій мобільний.

ДЕ ТИ?

Повідомлення від Кароліни.

Вимикаю телефон і замовляю ще випити. Не хочу її бачити сьогодні ввечері. Хочу забутися у комусь іншому. Комусь новому. Без зобов’язань. І за разом може винюхаю пару доріжок. Дістаю телефон і відкриваю «Tinder».

— Максиме, квартира розкішна. — Вона дивиться на похмурі води Темзи, у яких відбивається світло від Пагоди Миру. Беру її куртку і вішаю на спинку дивана.

— Хочеш випити чи чогось серйознішого? — пропоную я. Ми не затримаємося у вітальні надовго. Наче за командою вона відкидає своє сяюче чорне волосся на плечі. Її карі очі, підфарбовані олівцем, зосереджено дивляться на мене.

Облизнувши нафарбовані губи, вона вигинає дугою брову і запитує:

— Чогось серйознішого? — Її тон спокусливий. — А що ти п’єш?

Ага… Натяку вона не розуміє, отже ніякого кокаїну, але вона вже на крок попереду мене. Підходжу ближче, так, аби їй довелося підвести голову, щоб подивитися на мене. Обережно стежу, щоби не торкнутися її.

— Я не хочу пити, Хізер. — Знижую свій тон, тішачись, що запам’ятав її ім’я. Вона важко ковтає і трохи розтуляє губи.

— Я теж, — шепоче вона, і її очі провокаційно посміхаються.

— А чого ти хочеш? — Спостерігаю, як її погляд опускається на мої губи. Це запрошення. На мить я зупиняюся, аби просто впевнитися, що правильно її розумію, потім нахиляюся й цілую її. Це найлегший дотик: вуста до вуст, більше нічого.

— Думаю, ти знаєш, чого я хочу. — Вона простягає руку, запускає свої пальці у моє волосся і притягує мене до свого гарячого і спраглого рота. Вона пахне бренді з легким присмаком цигарок. Це мене збентежує. Не пам’ятаю, щоб вона палила у клубі. Різко обхоплюю її за талію однією рукою і притискаю до себе, а іншою проводжу її пишними формами. У неї тонка талія й великі пружні груди, якими вона спокусливо притискається до мене. Цікаво, чи на смак вони такі ж чудові, як на дотик. Моя рука опускається на її сідниці, тим часом я поглиблюю поцілунок, досліджуючи її нетерплячий ротик.

— Чого ти хочеш? — шепочу їй в губи.

— Тебе. — Вона відповідає наполегливо, з придихом. Вона збуджена. Ще й як. Вона починає розстібати ґудзики на моїй сорочці. Стою нерухомо, поки вона стягує сорочку з моїх плечей і впускає її на підлогу.

Взяти її тут чи в ліжку? Комфорт перемагає, і я хапаю її за руку.

— Ходімо зі мною. — Ніжно тягну її за собою, виводячи з вітальні, й прямую коридором до спальні.

У кімнаті прибрано, як я і очікував.

Боже, благослови Крістіну.

Вмикаю приліжкову лампу на стіні й підводжу її до ліжка.

— Розвернися.

Хізер виконує, що я кажу, але трохи хитається на високих підборах.

— Стій рівно. — Беру її за плечі й притискаю до себе, а тоді повертаю її голову, щоб побачити очі. Вони пильно дивляться на мої губи, але потім вона підводить погляд на мене. Її очі світлі. Ясні. Зосереджені. Доволі тверезі. Проводжу носом по її шиї, пробуючи язиком її м’яку, ароматну шкіру на смак. — Гадаю, час прилягти. — Розщіпаю її коротку червону сукню і оголяю плечі, зупиняючись, відкривши верхівки її грудей у червоному бюстгальтері. Проводжу великими пальцями мереживною тканиною. Вона стогне і вигинає спину дугою, впираючись грудьми у мої руки.

О, так.

Мої великі пальці заглиблюються під тонку тканину і обводять її соски, які твердішають, поки вона, не розвертаючись, намацує ґудзик на моїх джинсах.

— У нас ціла ніч попереду, — шепочу я і відпускаю її, роблячи крок назад. Сукня сповзає і утворює калюжу біля її ніг.

Червоні стринги облямовують її розкішні сідниці.

— Розвернися. Хочу на тебе подивитися.

Хізер повертається, відкидаючи волосся за плечі, й палко дивиться на мене з-під вій. Груди у неї просто неймовірні.

Я посміхаюся. Вона теж.

Це буде весело.

Нахилившись уперед, вона хапає мене за ремінь джинсів і різко тягне до себе, її прекрасні груди знову притискаються до моїх.

— Поцілуй мене, — ричить вона, її голос низький і вимогливий. Вона проводить язиком по верхніх зубах, і моє тіло відповідає на це, а в паху усе напружується.

— Радий прислужитися, мадам.

Беру її за голову, запускаючи пальці у шовковисте волосся, і цілую, цього разу грубіше. Вона відповідає на мій поцілунок, хапаючи мене за волосся, і наші язики сплітаються. Вона зупиняється і дивиться на мене з розпусним блиском в очах, наче нарешті побачила мене, і те, що вона бачить, їй подобається. Потім її губи ще палкіше цілують мене.

Чорт, вона справді хоче цього.

Спритні пальці знаходять верхній ґудзик моїх джинсів, і вона розстібає його. Сміючись, я хапаю її за руки, ніжно штовхаю і ми обоє падаємо на ліжко.

Хізер. Її звати Хізер, і вона міцно спить поруч. Дивлюся на приліжковий годинник: п’ятнадцять хвилин на шосту ранку. У ліжку вона чудова, без сумнівів. Але тепер я хочу, щоби вона пішла. Скільки мені доведеться лежати тут і слухати її тихе дихання? Мабуть, треба було натомість їхати до неї, щоб самому мати змогу піти. Але моя квартира була ближче — а ми обоє були нетерплячі. Вдивляючись у стелю, я подумки прокручую наш вечір, намагаючись згадати, що дізнався про неї. Вона працює на телебаченні — чи «у телеку», як сама говорить — і вранці мусить бути на роботі, а це означає, що вона незабаром має піти, чи не так? Вона живе у Патні. Вона гаряча. І ненаситна. Так, геть ненаситна. Любить позу «чоловік ззаду, жінка на животі», не кричить, коли кінчає, і має талановитий ротик, якій точно знає, як оживити виснаженого чоловіка. Від цих спогадів мій член ворушиться, і я замислююся, чи не розбудити її для продовження. Її темне волосся розкидане на подушці, а вираз обличчя уві сні безтурботний. Ігнорую укол заздрощів, який викликає її безтурботність, і думаю, чи почувався б я так само безтурботно, якби знав її краще?

Якого хріна? Я хочу, щоб вона пішла.

У тебе проблеми з близькістю, — лунає у моїх думках в’їдливий голос Кароліни.

Кароліна. Чорт.

Три жалібні повідомлення і кілька пропущених дзвінків від Кароліни вивели мене з себе. Мої джинси лежать на підлозі зім’ятою купою. Дістаю з задньої кишені телефон. Кидаю погляд на сплячу красуню поруч — ні, вона не прокинулася — і читаю повідомлення від Кароліни.

ДЕ ТИ?

ЗАТЕЛЕФОНУЙ!

*ображена*

Та що це з нею?

Вона все розуміє, бо знає мене достатньо довго. Швидкий трах не змінить того, що я до неї відчуваю. Я люблю її… по-своєму, але як подругу, хорошу подругу.

Я суплюся. Я не зателефонував їй. І не хочу. Не знаю, що сказати.

«Боягуз», — шепоче моя совість. Треба все виправити. Мерехтливі брижі Темзи на стелі вільно й невимушено рухаються сюди-туди. Дражнять мене. Нагадують про те, що я втратив.

Свободу.

І ще маю тепер.

Відповідальність.

От лайно.

Мене переповнює почуття провини. Це незнайоме мені й неприємне почуття — Кіт залишив усе мені. Усе. А Кароліна не отримає нічого. Вона — дружина мого брата. І ми переспали. Не дивно, чому я відчуваю провину. І глибоко в душі я знаю, що вона теж її відчуває. Саме тому вона пішла посеред ночі, не розбудивши мене і не попрощавшись. Якби ж дівчина, що поруч зі мною, зробила те саме.

Швидко пишу Каро повідомлення.

Сьогодні зайнятий. У тебе все ок?

П’ята година ранку. Кароліна, певно, ще спить. Я у безпеці. Владнаю з нею усе пізніше… Чи завтра.

Хізер ворушиться і її повіки, затріпотівши, відкриваються.

— Привіт, — непевно посміхається вона. Я відповідаю посмішкою, але вона похмурніє і говорить: «Мені треба йти».

— Йти? — Відчуваю, як усередині мене зростає надія. — Ти не мусиш йти. — Намагаюся не звучати нещиро.

— Мушу. Треба на роботу, і не думаю, що моя червона сукня підходить для офісу. — Вона сідає на ліжку, притискаючи до себе шовкове простирадло, аби прикрити свої форми. — Максиме, було… добре. Зателефонуєш мені, якщо я залишу свій номер? Мені краще говорити телефоном, ніж переписуватися у «Tinder».

— Звісно, — благополучно брешу я, притягую її обличчя до себе і ніжно цілую. Вона сором’язливо посміхається. Потім, підвівшись, надійно обмотується простирадлом і починає збирати свої речі, розкидані по підлозі.

— Викликати тобі таксі? — запитую я.

— Я скористаюся «Uber».

— Я можу викликати «Uber».

— Добре, дякую. Мені треба у Патні.

Вона називає адресу. Я підводжуся, вдягаю джинси, беру телефон і виходжу зі спальні, щоб залишити її на самоті. Дивно, як деякі жінки поводяться зранку: сором’язливі й тихі. Вона вже не та хтива, ненаситна сирена, якою була вночі.

Викликавши таксі, стою і вдивляюся у темні води Темзи. Зрештою, з’являється Хізер і вручає мені папірець.

— Номер телефону.

— Дякую. — Засовую його у задню кишеню джинсів. — Твоя машина буде за п’ять хвилин.

Їй ніяково, і ранкова сором’язливість бере гору. Мовчання затягується, і вона розглядає кімнату, відводячи погляд кудись, аби не на мене.

— Прекрасна квартира. Простора, — говорить вона, і я розумію, що балакаємо, аби заповнити незручну паузу. Хізер помічає мою гітару і фортепіано. — Ти граєш? — Вона підходить до кабінетного роялю.

— Так.

— Ось чому у тебе такі вправні руки, — говорить вона. Потім супиться, ніби усвідомивши, що сказала це вголос, і її щоки спалахують спокусливим рум’янцем.

— А ти граєш? — цікавлюся я, ігноруючи її коментар.

— Ні… Не просунулася далі другого класу з блокфлейти. — На її обличчі з’являється полегшення, мабуть, тому, що я не зважив на її коментар стосовно моїх рук. — А все це? — запитує вона, вказуючи на мої пульти і аймак на столі у кутку кімнати.

— Я ді-джей.

— Справді?

— Так. Кілька разів на місяць граю у клубі у Гокстоні.

— Звідси і весь цей вініл. — Вона кидає погляд на полиці на стіні з моєю колекцією пластинок.

Я киваю.

— А фотографії? — Вона вказує на чорно-білі пейзажі, що висять на великих полотнах у вітальні.

— Так. І час від часу опиняюся з іншого боку камери.

Хізер здається збентеженою.

— Працюю моделлю. Здебільшого для журналів.

— О, тоді зрозуміло. Ти справді різнобічна особистість. — Вона широко посміхається, почуваючись трохи впевненішою. Так і має бути. Вона — богиня.

— Мастак до всього, — відповідаю я, іронічно усміхнувшись, але посмішка Хізер зникає, і вона спантеличено супиться.

— Щось не так? — запитує вона.

Не так? Про що, в біса, вона говорить?

— Ні. Все гаразд. — Дзижчить мій телефон — надійшло повідомлення, що приїхало її таксі. — Я тобі зателефоную, — кажу я, беручи її куртку і допомагаючи їй вдягнутися.

— Ні, не зателефонуєш. Але не переймайся. У тебе є «Tinder». Мені було весело.

— Мені теж. — Не збираюся з нею сперечатися.

Проводжаю її до дверей.

— Хочеш, аби я спустився?

— Ні, дякую. Я доросла дівчинка. Бувай, Максиме. Приємно було познайомитися.

— Мені теж… Хізер.

— Чудово. — Вона променисто посміхається, тішачись, що я запам’ятав її ім’я, і їй неможливо не посміхнутися у відповідь. — Так краще, — мовить вона. — Сподіваюся, ти знайдеш те, що шукаєш. — Ставши навшпиньки, вона скромно цілує мене у щоку. Потім розвертається і, хитаючись на високих підборах, прямує до ліфта. Насуплено дивлюся їй услід, спостерігаючи за її розкішними сідницями, що коливаються під червоною сукнею.

Знайти те, що я шукаю? Що, чорт забирай, це означає?

У мене все є. І щойно я мав тебе. А завтра матиму іншу. Що ще мені потрібно?

Із якоїсь невідомої причини її слова дратують мене, але викидаю їх із голови і повертаюся у ліжко, тішачись, що вона пішла. Щойно я скидаю джинси і залажу під ковдру, у моїй голові знову лунають її незрозумілі прощальні слова.

Сподіваюся, ти знайдеш те, що шукаєш.

Звідки, чорт забирай, вона це взяла?

Я щойно успадкував величезний маєток у Корнволлі, по маєтку у Оксфордщирі й Нортумберленді та невеличку частину Лондона — але якою ціною?

У моїй уяві з’являється бліде, неживе обличчя Кіта.

Лайно.

Тепер на мене надіється багато людей, надто багато, занадто: фермери-орендарі, працівники на плантаціях, прислуга у чотирьох маєтках, забудовники у Мейфейрі…

Хай йому грець.

Пішов ти, Кіте. Якого біса ти помер?

Заплющую очі, стримуючи непролиті сльози, і, слухаючи дзвін прощальних слів Хізер у думках, впадаю у забуття.

Розділ 2

Алессія глибше засовує руки до кишень старої куртки, марно сподіваючись зігріти холодні пальці. Кутаючись у шарф, вона продирається крізь холодну зимову мряку до багатоквартирного будинку на набережній Челсі. Сьогодні середа, її другий день тут без Крістіни, і вона прямує до великої квартири з роялем.

Попри погоду, у неї переможне відчуття, тому що вона витримала поїздку у тисняві переповненого вагону поїзда без звичної для неї тривоги. Вона починає розуміти, що саме таким і є Лондон. Тут забагато людей, забагато шуму і забагато транспорту. Але найгірше те, що ніхто ні з ким не розмовляє, хіба що говорять «Вибачте», якщо наштовхуються на неї, чи «Пройдіть далі вагоном, будь ласка». Усі ховаються за своїми безкоштовними газетами, або слухають музику у навушниках, або витріщаються у свої телефони чи електронні книжки, уникаючи зорового контакту.

Того ранку Алессії пощастило знайти вільне місце у вагоні, але жінка поруч із нею більшу частину поїздки пронизливо верещала у телефон, розповідаючи про своє невдале вчорашнє побачення. Алессія намагалася ігнорувати її і читати безкоштовну газету, щоб покращити свою англійську, але як же їй хотілося послухати музику у навушниках і не чути голосне верещання цієї жінки. Дочитавши газету, вона заплющила очі й почала уявляти величні гори, поцятковані снігом, і пасовища, де у повітрі пахне чебрецем і гудять медоносні бджоли. Вона сумує за домом. Сумує за тишею і спокоєм. Сумує за мамою і своїм фортепіано.

Пальці у кишенях мимоволі згинаються, коли вона згадує твір, який грала для розминки. Подумки вона чує чисті й гучні ноти і бачить їх у яскравому кольорі. Як давно вона не грала? Від думки про фортепіано, яке чекає на неї у квартирі, її хвилювання зростає.

Алессія заходить до старовинної будівлі, прямує до ліфтів, ледве стримуючи свій захват, і підіймається на горішній поверх. На кілька годин щопонеділка, щосереди і щоп’ятниці ця чудова квартира з великими просторими кімнатами, темною дерев’яною підлогою і роялем належить лише їй. Вона відчиняє двері, готуючись вимкнути сигналізацію, але на її подив вона не спрацьовує. Мабуть, система зламалася, чи її забули встановити. Чи… Ні. З жахом вона розуміє, що вдома може бути власник. Уважно прислуховуючись, намагаючись виявити хоч якісь ознаки життя, вона стоїть у широкому коридорі з чорно-білими фотографіями пейзажів на стінах. Але нічого не чує.

Mirë.

Ні. «Добре». Треба думати англійською. Хай хто тут живе, він напевно вже пішов на роботу і забув установити сигналізацію. Вона ніколи не бачила цього чоловіка, але знає, що робота в нього хороша, бо квартира величезна. Як в інакшому випадку він може її собі дозволити? Алессія зітхає. Може він і багатий, але цілковитий нечупара. Вона приходила сюди вже тричі — двічі з Крістіною — і щоразу у квартирі був розгардіяш, і на прибирання знадобилося кілька годин.

Крізь стельове вікно в кінці коридору просочується сірість дня, і Алессія натискає на вимикач. Кришталева люстра над нею оживає, осяюючи коридор. Вона знімає свій в’язаний шарф і вішає його разом із курткою до шафи біля дверей. Із поліетиленового пакета вона дістає старі кросівки, які віддала їй Магда, і, скинувши мокрі черевики і шкарпетки, вдягає їх, із вдячністю зауважуючи, що вони сухі, а отже її змерзлі ноги зможуть зігрітися. Її тоненька кофта і футболка не для такої холодної погоди. Вона поспішно потирає руки, аби оживити їх, проходячи через кухню до пральні. Там вона кидає свій пакет на стіл, дістає з нього завеликий на неї нейлоновий халат, що лишився їй від Крістіни, вдягає його, а потім пов’язує навколо голови блідо-блакитну хустину, намагаючись приборкати свою густу косу. З шафки під раковиною дістає пластиковий контейнер із засобами для прибирання, бере кошик для білизни, що стоїть на пральній машинці, й прямує до його спальні. Якщо поквапиться, то зможе закінчити прибирання раніше, і фортепіано на якийсь час буде її.

Алессія відчиняє двері спальні, але завмирає на порозі.

Він тут.

Чоловік!

Міцно спить долілиць на великому ліжку, голий, із розкинутими руками і ногами. Вона стоїть, шокована і зачарована водночас, ноги наче вросли у дерев’яну підлогу. Він розтягнувся по всій довжині ліжка, заплутавшись у ковдрі, але ж голий… Абсолютно голий. Його обличчя повернене до неї, але на нього спадає розпатлане каштанове волосся. Одна рука під подушкою, на якій лежить його голова, а інша випростана у напрямку дверей. У чоловіка широкі, рельєфні плечі, а на біцепсах набите складне татуювання, яке частково приховують простирадла. На спині засмага, яка поступово бліднішає, спускаючись до ямочок над вузькими стегнами і блідних, підтягнутих сідниць.

Сідниці.

Він голий!

Lakuriq!*

Zot!**

Його довгі, мускулисті ноги сховані під заплутаним вузлом із сірої ковдри і срібного шовкового простирадла, але над краєм матраца стирчить його ступня. Він ворушиться, м’язи на його спині смикаються, а повіки, затремтівши, відкриваються, і Алессія бачить тьмяні, утім яскраво-зелені очі. Їй перехоплює подих. Вона переконана, що він розсердиться, — вона розбудила його. Їхні погляди зустрічаються, однак чоловік відвертається. Він змінює позу і знову засинає. Вона з полегшенням видихає.

Shyqyr Zotit!***

Зашарівшись від сорому, вона навшпиньки виходить зі спальні й біжить довгим коридором до вітальні, де ставить контейнер із засобами для прибирання на підлогу і починає збирати його розкиданий одяг.

Він тут? Як він може досі лежати у ліжку? О такій годині?

Так він точно запізниться на роботу.

Вона кидає погляд на рояль, почуваючись обдуреною. Сьогодні вона збиралася пограти. У понеділок їй не вистачило сміливості, але вона мріє пограти. Сьогодні мав бути цей перший раз! У голові вона чує прелюдію Баха до мінор. Її пальці гнівно вистукують ноти, і мелодія резонує з її думками. Яскраві червоні, жовті, помаранчеві кольори — ідеальний супровід для її обурення. Мелодія досягає кульмінації і стихає, коли Алессія кидає зім’яту футболку до кошика для білизни.

Чого він досі вдома?

Вона розуміє, що її розчарування нелогічне. Це ж його дім. Але зосередження на розчаруванні відволікає її від думок про нього. Він — перший чоловік, якого вона побачила голим. Голий чоловік із яскраво-зеленими очима — очима кольору спокійних, глибоких вод Дрина**** літнього дня. Вона супиться, не маючи жодного бажання згадувати батьківщину. Він дивився просто на неї. Дякувати Богу, не прокинувся. Взявши кошик для білизни, вона навшпиньки підходить до прочинених дверей його спальні й зупиняється, аби подивитися, чи він досі спить, але чує шум води у ванній кімнаті.

Він прокинувся!

Вона замислюється, чи не піти їй геть, але відкидає цю ідею. Їй потрібна робота, а якщо вона піде, він може її звільнити.

Алессія обережно відчиняє двері й слухає недоладне мугикання, що лунає з ванної кімнати. Серцебиття пришвидшується, але вона швидко забігає до спальні, щоб зібрати його речі, розкидані по підлозі, а тоді поспішно повертається до безпечної пральні, дивуючись, як голосно б’ється її серце.

Алессія глибоко дихає, заспокоюючись. Побачити його вдома, сплячим, стало для неї несподіванкою. Так. Це все. І більше нічого. Це не стосується того, що вона побачила його голим. Не має жодного стосунку до прекрасного обличчя, прямого носа, повних губ, широких плечей… мускулистих рук. Немає. Це просто шок. Вона не очікувала зустріти власника квартири і, побачивши його у такому вигляді, збентежилася.

Так. Він гарний.

Увесь. Його волосся, руки, ноги, сідниці…

Дуже гарний. І він дивився просто на неї такими ясно-зеленими очима.

У її свідомості виринають темні спогади. Спогади з батьківщини: суворий погляд розгніваних крижаних синіх очей; лють, яка звалюється на неї.

Ні. Не думай про нього!

Вона хапається за голову і потирає чоло.

Ні. Ні. Ні.

Вона втекла. Вона тут. У Лондоні. У безпеці. Вона більше ніколи не побачить його.

Ставши навколішки, вона завантажує брудний одяг із кошика для білизни до пральної машини, як показувала їй Крістіна. Обшукує кишені чорних джинсів і дістає з них дрібні гроші і, традиційно, презерватив, який він, здається, носить у кишені будь-яких штанів. У задній кишені вона знаходить папірець із номером телефону й іменем Хізер. Алессія кладе його з грошима і презервативом до своєї кишені, кидає капсулу засобу для прання до пральної машини і вмикає її.

Потім вона виймає одяг із сушарки і вмикає праску. Сьогодні вона почне з прасування, і ховатиметься у пральні, доки він не піде.

А якщо він не піде?

І чому вона ховається від нього? Він її роботодавець. Можливо, їй треба відрекомендуватися. Вона знайома з усіма своїми іншими роботодавцями, і вони не створюють проблем, хіба що місіс Кінґсбері, яка постійно ходить за нею і критикує її методи прибирання. Алессія зітхає. Правда в тому, що всі люди, на яких вона працює, — жінки. Окрім нього. А чоловіків вона побоюється.

— Бувай, Крістіно! — гукає він, різко відриваючи її від думок і коміра сорочки, який вона прасує. Вхідні двері з глухим звуком захлопуються, і все затихає. Він пішов. Вона залишилася сама. Алессія з полегшенням сперлася об прасувальну дошку.

Крістіна? Хіба він не знає, що тепер замість Крістіни вона? Агата, подруга Магди, організувала їй цю роботу. Хіба вона не повідомила його про зміну покоївки? Алессія вирішує сьогодні ввечері перевірити, чи проінформований про це власник квартири. Вона закінчує прасувати сорочку, вішає її на плічка, прямує до пристінного столика у коридорі й бачить, що він залишив для неї гроші. Це точно означає, що він не повернеться?

Її день одразу світлішає, і вона з оновленою метою біжить назад до пральні, хапає купу щойно випрасуваного одягу і його сорочки й прямує до спальні.

Ця спальня — єдина не біла кімната у квартирі: тут сірі стіни і темна дерев’яна підлога. Над найбільшим дерев’яним ліжком, яке коли-небудь бачила Алессія, висить величезне позолочене дзеркало. А на стіні навпроти — дві великі чорно-білі фотографії жінок: вони стоять, повернувшись оголеними спинами до камери. Відвернувшись від світлин, вона обводить поглядом кімнату. Тут повний безлад. Алессія швидко вішає сорочки до шафи — яка більша за її власну спальню — і складає випрасувані речі на одну з полиць. У шафі також розгардіяш, і так було ще минулого тижня, відколи вона почала працювати тут разом із Крістіною. Крістіні було байдуже до шафи, і хоча Алессії і хотілося поскладати одяг, на це піде багато часу, якого в неї зараз немає, якщо вона хоче пограти на роялі.

Закривши двері шафи, вона відсуває штори і дивиться крізь панорамні вікна на Темзу. Дощити припинило, але день похмурий: вулиця, річка, дерева у парку — усе приглушено-сірого кольору, так не схоже на її батьківщину.

Ні. Тепер її дім тут. Вона ігнорує сум, який хвилею підіймається у ній, і кладе речі, які дістала з кишень хазяїна, на таріль, що стоїть на тумбочці. Потім починає прибирати кімнату.

Наостанок вона висипає вміст кошика для сміття до чорного поліетиленового пакету, намагаючись не дивитися на використані презервативи. Вона була вражена, коли робила це вперше, і зараз це досі шок для неї. Як може один чоловік використати так багато презервативів?

Фу!

Алессія обходить решту квартири, прибираючи, витираючи пил і поліруючи меблі, але уникає однієї кімнати, до якої їй не дозволено заходити. На мить їй стає цікаво, що приховується за зачиненими дверима, але вона опирається бажанню їх відчинити. Крістіна дуже чітко пояснила, що до цієї кімнати вхід заборонений.

Вона закінчує мити підлогу, і в неї лишається ще півгодини. Алессія відносить контейнер із засобами для прибирання до пральні й перекладає випраний одяг до сушарки. Потім знімає свій халат і розв’язує блакитну хустку, ховаючи її до задньої кишені джинсів.

Алессія відносить чорний пакет, повний сміття, до дверей. Коли йтиме додому, вона викине його до контейнера у провулку. З тривогою вона відчиняє двері й перевіряє сходовий майданчик. Жодних ознак хазяїна. Вона може це зробити. Уперше, коли вона прибирала тут сама, їй не вистачило сміливості. Вона боялася, що він може повернутися. Але оскільки він пішов і попрощався, вона ризикне.

Алессія мчить коридором до вітальні, сідає за фортепіано і завмирає, щоби насолодитися цією миттю. Чорний і блискучий рояль осяює світло вражаючої люстри, що висить над ним. Вона проводить пальцями по емблемі — золотій лірі — й написом під нею:

steinWaY & sons*****

На підставці лежить олівець і той самий незакінчений твір, який стоїть тут відколи вона вперше прийшла сюди з Крістіною. Розглядаючи сторінки, Алессія відчуває, як у її голові звучать ноти — сумна пісня, повна самотності й меланхолії, нерозгадана і незакінчена мелодія у блідо-блакитних і сірих відтінках. Вона намагається пов’язати глибокий і замислений мотив із ледачим, але гарним голими чоловіком, якого вона бачила вранці. Мабуть, він композитор. Алессія кидає погляд у інший бік кімнати, де на старовинному столику у кутку тісняться комп’ютер, синтезатор і те, що схоже на мікшерні пульти. Так, схоже, що вони можуть належати композитору. А на стіні — полиці зі старими пластинками, з яких вона витирала пил; він точно палкий колекціонер музичних записів.

Вона відганяє ці думки, опускаючи погляд на клавіші. Скільки часу минуло, відколи вона грала востаннє? Тижні? Місяці? Алессія відчуває раптовий, гострий біль страждань, і їй перехоплює подих. Вона різко видихає, і її очі наповнюються слізьми.

Ні. Не тут. Вона не зламається. Алессія хапається за рояль, намагаючись опиратися душевним стражданням і тугою за домівкою, і усвідомлює, що, відколи вона грала востаннє, минуло більше місяця. Скільки всього сталося з тих пір.

Вона здригається і робить глибокий вдих, намагаючись заспокоїтися. Потім випрямляє пальці й торкається клавіш.

Білі. Чорні.

Цей легкий дотик заспокоює її. Вона хоче насолодитися цією дорогоцінною миттю і загубитися у власній музиці. Ніжно торкається клавіш, беручи акорд у мі мінорі. Лунає чистий і сильний звук, виразний і смарагдово-зелений, як очі хазяїна, і серце Алессії наповнює надія. Рояль настроєний ідеально. Вона починає грати п’єсу «Зозуля»; клавіші рухаються легко і плавно. Пальці швидко літають над клавіатурою, і стрес, страх і сум останніх кількох тижнів поволі тьмяніють і, зрештою, зникають, коли Алессія розчиняється у кольорах музики.

Один із лондонських будинків родини Тревельян розташований на Чейн-Уолк — недалеко від моєї квартири. Збудований у 1771 році Робертом Адамом, будинок Тревельянів після смерті батька став домом Кіта. У мене з ним пов’язано багато дитячих спогадів — деякі радісні, деякі ні — і тепер він мій, і я можу робити з ним усе, що хочу. Тобто, він перебуває у трасті, який заповіли мені. Вкотре стикнувшись зі своєю новою реальністю, я струшую головою і піднімаю комір пальта, захищаючись від пронизливого холоду. Холоду, який наче походить не ззовні, а зсередини мене.

Що, в біса, я маю робити з цим будинком?

Минуло два дні, відколи я бачив Кароліну, і я розумію, що вона розлючена на мене, але рано чи пізно мені доведеться зустрітися з нею. Стоячи на порозі, я замислююся, чи слід мені скористатися своїм ключем? У мене завжди був власний ключ від будинку, але вриватися без поперед­ження — це наче вторгнення.

Глибоко зітхнувши, я двічі стукаю у двері. За мить вони відчиняються і на порозі з’являється Блейк — дворецький, який почав працювати у нашій родині ще до мого народження.

— Лорде Треветік, — вітається він, схиляючи свою лисіючу голову і тримаючи двері відчиненими.

— Блейку, це справді необхідно? — кажу я, заходячи у передпокій. Блейк мовчки знімає моє пальто. — Як місіс Блейк?

— У неї все добре, мілорде. Утім, останні події сильно засмутили її.

— Як і нас усіх. Кароліна вдома?

— Так, мілорде. Здається, леді Треветік у вітальні.

— Дякую. Я піднімуся до неї.

— Звісно. Бажаєте кави?

— Так, дякую. О, Блейку, ще дещо. Як і казав на минулому тижні, вистачить і звернення «сер».

Блейк зупиняється, а тоді киває.

— Так, сер. Дякую, сер.

Мені хочеться пустити очі під лоба. Я був вельмишановним Максимом Тревельяном, тут мене звали «пан Максим», а «лордом» — лише мого батька, а потім брата. Мені знадобиться певний час, аби звикнути до нового титулу.

Піднімаюся широкими сходами і прямую до вітальні. Кімната порожня, якщо не зважати на кілька м’яких диванів і вишукані меблі часів королеви Анни, які передаються у родині від покоління до покоління. Вітальня переходить у скляну веранду, з якої відкривається вражаючий вид на Темзу, пірс Кадоґана і міст Альберта. Там я і знаходжу Кароліну, яка сидить у кріслі, загорнувшись у кашемірову шаль, і дивиться у вікно. Вона стискає в руках блакитну хустинку.

— Привіт, — кажу я, підходячи до неї. Кароліна повертає заплакане обличчя, її очі червоні й набряклі.

Чорт.

— Де, в біса, ти був? — різко обриває мене вона.

— Каро, — починаю я, готуючись заспокоїти її.

— Навіть не починай, козел, — гаркає вона, підводячись і стискаючи кулаки.

Чорт. Вона справді розлючена.

— Що я вже накоїв?

— Ти сам знаєш. Чому не відповідав на мої дзвінки? Минуло два дні!

— Мені багато про що треба було подумати, і я був зайнятий.

— Ти? Зайнятий? Максиме, ти можеш бути зайнятий лише тоді, коли перечіпляєшся через щось і засовуєш у це свій член.

Я вражено дивлюся на неї і, уявивши собі цю картину, регочу.

Кароліна дивиться трохи лагідніше.

— Не сміши мене, коли я на тебе зла. — Вона закопилює губи.

— Ти вмієш добирати слова. — Розводжу руки й обіймаю її.

— Чому ти не подзвонив? — запитує вона, обіймаючи мене у відповідь, і її гнів зникає.

— Багато справ, — шепочу я, тримаючи її в своїх руках. — Мені потрібен був час, щоб усе обдумати.

— На самоті?

Я не відповідаю. Не хочу брехати. У понеділок я був із гм… Хізер, а вчора вночі це була… Як же її звали? Доун.

Кароліна шмигає носом і випручується.

— Я так і думала. Максиме, я надто добре тебе знаю. Ну, і як вона?

Знизаю плечима, пригадуючи, як Хізер обхоплює губами мій член.

Кароліна зітхає.

— Який же ти розпусник, — як завжди зневажливо говорить вона.

Хіба я можу заперечувати?

Кароліна краще за всіх знає про мої нічні пригоди. У неї є колекція епітетів, якими вона описує мене і регулярно сварить за нерозбірливі статеві зв’язки.

Хоча сама все одно переспала зі мною.

— Ти розпутничав наліво і направо, поки я мала терпіти вечерю з татом і мачухою. Це було жахливо, — уїдливо каже вона. — А вчора ввечері мені було самотньо.

— Мені шкода, — відповідаю я, бо не можу придумати, що ще сказати.

— Ти бачився з юристами? — Вона змінює тему і дивиться мені у вічі.

Я киваю, і, мушу визнати, це ще одна причина, з якої я уникав її.

— О, ні, — стогне вона. — У тебе такий похмурий погляд. Я нічого не отримала, так? — Її очі розширюються від страху і горя.

Кладу руки їй на плечі й м’яко повідомляю:

— Усе залишено трастовому фонду, а я — спадкоємець.

Кароліна схлипує і прикриває рота долонею, її очі наповнюються слізьми.

— Пішов він до біса, — шепоче вона.

— Не хвилюйся, ми щось придумаємо, — бурмочу я і знову її обіймаю.

— Я любила його, — каже вона тоненьким і тихеньким дитячим голосом.

— Знаю. Ми обоє любили його. — Хоча я знаю, що вона також любила титул Кіта і його багатство.

— Ти ж не виселиш мене?

Беру в неї хустинку і витираю її сльози.

— Ні, звісно ні. Ти вдова мого брата і моя найкраща подруга.

— І все? — Вона гірко посміхається, і замість відповіді я цілую її в лоба.

— Ваша кава, сер, — озивається Блейк, стоячи на порозі тераси.

Я миттю прибираю руки і відходжу від Кароліни. Заходить Блейк із незворушним обличчям і тацею з горнятками, молоком, срібним кавником і моїм улюбленим шоколадним печивом.

— Дякую, Блейку, — відповідаю я, намагаючись не зважати на рум’янець, який заливає мою шию і повзе вгору.

Я все заперечуватиму.

Блейк ставить тацю на столик біля дивану.

— Ще щось, сер?

— Поки що ні, дякую, — відповідаю я різкіше, ніж хотів.

Блейк виходить із кімнати і Кароліна наливає каву. Мої плечі полегшено розслаблюються і я чую в голові голос матері: Не перед прислугою.

Я досі тримаю вологу хустинку Кароліни. Насуплено дивлюся на неї, пригадуючи уривок сну, який бачив уночі, — чи це було вже вранці? Молода жінка, янгол? Мабуть, Діва Марія або черниця у блакитному стояла на порозі моєї спальні й наглядала за мною, поки я спав.

Що, в біса, це означає?

Я ж не релігійна людина.

— Що таке? — запитує Кароліна.

Я хитаю головою.

— Нічого, — бурмочу я у відповідь, беру в неї каву і віддаю хустинку.

— Отже, я, можливо, вагітна, — говорить вона

Що? Вражено дивлюся на неї.

— Від Кіта. Не від тебе. Ти з біса обережний.

Це правда, чорт забирай. Земля наче провалюється у мене під ногами.

Спадкоємець Кіта!

Чи може все бути ще складніше?

— Що ж, якщо це так, ми придумаємо, що робити, — відповідаю я, відчуваючи водночас полегшення, що вся ця відповідальність може перейти до Кітової дитини, але й раптову й приголомшливу втрату.

Титул мій. Поки що.

Чорт. Чи може все бути ще заплутаніше?

* Голий! (алб.).

** Господи! (алб.).

*** Слава Богу! (алб.).

**** Дрин — найбільша річка в Албанії.

***** Фірма, що виготовляє музичні інструменти вищого класу.

Розділ 3

Я сиджу на задньому сидінні таксі, яке везе мене до офісу, коли дзвонить мій телефон. Це Джо.

— Друже, — говорить він. — Як справи? — Голос у нього безрадісний, і я розумію, що він запитує про мій стан після Кітової смерті. Після похорону я з ним не бачився.

— Живу потроху.

— Пофехтуємо?

— Із задоволенням, але не можу. Весь день розписаний.

— Графська хрінь?

Я сміюся.

— Так. Графська хрінь.

— Може пізніше, на цьому тижні? Бо в мене шпага іржавіє.

— Так. Залюбки. Чи, може, перехилимо по чарці.

— Так, дізнаюся, чи зможе прийти Том.

— Круто. Дякую, Джо.

— Без проблем, друже.

Кладу слухавку. Настрій зіпсований. Я сумую за можливістю робити те, що мені подобається. Якщо я хотів пофехтувати посеред дня — я міг це зробити. Джо — мій спаринг-партнер і один із найближчих друзів. Натомість я тепер мушу їхати до офісу і займатися якимись клятими справами.

Кіте. Це ти винен.

У «Лулу» гучно грає музика. Баси відбиваються у мене в грудях. Це мені подобається. Рівень шуму знижує вірогідність непотрібних розмов. Продираюся крізь натовп до бару. Мені потрібна випивка і гаряче, пристрасне тіло.

Останні півтора дні я провів у виснажливих зустрічах із двома менеджерами, які наглядають за значним інвестиційним портфелем родини Треветік і благодійним трастом; управителями маєтків у Корнволлі, Оксфордширі й Нортумберленді; агентом-розпорядником, який керує майном у Лондоні, й забудовником, який переконструйовує три багатоповерхові маєтки у Мейфейрі. Олівер Макміллан — головний виконавчий директор Кіта і його права рука, відвідав усі ці зустрічі разом зі мною. Олівер із Кітом товаришували з Ітонського коледжу******. Потім вони обидва вступили до Лондонської школи економіки, однак Кіт покинув навчання, щоби виконати свій аристократичний обов’язок після смерті нашого батька.

Олівер сухорлявий, з копицею неслухняного світлого волосся і очима незрозумілого кольору, які усе помічають. Він мені ніколи не подобався. Олівер безжальний і честолюбний, однак знає, як зводити баланс, і вміє давати лад із численним штатом працівників графа Треветіка.

Не розумію, як Кітові вдавалося керувати усім цим і водночас працювати фондовим менеджером у Сіті. Але він був розумним і хитрим пройдисвітом.

І веселим.

Я сумую за ним.

Замовляю «Grey Goose»******* з тоніком. Можливо, Кітові все вдавалося, бо його спину прикривав Макміллан? Цікаво, чи буде Олівер вірним і мені, чи він скористається моєю наївністю, поки я намагатимуся звикнути до всіх своїх нових обов’язків? Не знаю. Але я йому не довіряю, і подумки я роблю примітку бути обережним поруч із ним.

Єдиною світлою плямою за останні кілька днів став дзвінок від мого агента, у якому він повідомив, що наступного тижня на мене чекає робота. Я з величезним задоволення сказав старій потворі, що в очікуваному майбутньому я більше не зможу працювати моделлю.

Чи сумуватиму я за цим?

Не впевнений. Позування перед камерою може бути смертельно нудним, але після того, як мене вигнали з Оксфорда, робота підіймала мене з ліжка і давала мені привід підтримувати форму. Також я зустрічався з гарячими, стрункими дівчатами.

Роблю ковток і роззираюся. Саме це мені потрібно зараз: гаряча, пристрасна дівчина, струнка або ні.

Сьогодні п’ятниця-розпусниця.

Мою увагу привертає хрипкий сміх і наші очі зустрічаються. Я бачу в її погляді схвалення і виклик, і мій член в очікуванні ворушиться. У неї гарні карі очі, довге блискуче каштанове волосся і вона п’є шоти. Ба більше, вона у короткій шкіряній сукні й ботфортах на шпильці, й вигляд у неї розкішний.

Так. Вона годиться.

О другій ночі ми заходимо до моєї квартири. Я знімаю пальто Летиції, і вона, різко розвернувшись, обвиває руками мене за шию.

— Ходімо в ліжко, чепуруне, — шепоче вона і цілує мене. Міцно. Жодних прелюдій. Я досі тримаю її пальто, і, щоби втриматися на ногах, мені доводиться спертися об стіну. Її атака заскочила мене зненацька. Мабуть, вона п’яніша, ніж я думав. На смак вона як суміш губної помади і єгермейстеру — інтригуюче поєднання. Запускаю пальці в її волосся і відтягую назад, вивільняючи рота.

— Тихіше, золотко, — дорікаю я їй, торкаючись її губ. — Дай мені спершу повісити твоє пальто.

— До біса моє пальто, — відповідає вона і знову мене цілує. З язиком.

Краще я тебе трахну.

— У такому темпі ми не дійдемо до спальні. — Кладу руки їй на плечі й легенько відштовхую.

— Тоді показуй свою квартиру, модель-фотограф-ді-джей, — дражниться вона. Її м’який ірландський акцент геть розходиться з її невимушеною поведінкою. «Цікаво, чи буде вона такою ж прямолінійною у ліжку», — думаю я, ведучи її коридором до вітальні. Її підбори цокають дерев’яною підлогою.

— Ти ще й актор? До слова, гарний краєвид, — говорить вона, дивлячись крізь скляну стіну на Темзу. — І піаніно нічогеньке, — додає вона і повертається обличчям до мене. Її очі збуджено світяться. — Ти трахався на ньому?

Нічого собі, яка вульгарна.

— Останнім часом ні. — Кидаю її пальто на диван. — І зараз не впевнений, що хочу. Краще зробимо це на ліжку. — Я не звертаю увагу на її глузливе зауваження про відсутність у мене стабільної кар’єри. Я не сказав їй, що керую імперією. Вона посміхається, її помада розмазана і, без сумнівів, мої губи також у помаді. Від цієї думки мені стає неприємно і я проводжу пальцями по своїх губах. Летиція неспішно підходить і тягне мене до себе за лацкани піджака.

— Ну ж бо, чепуруне, покажи мені, що ти можеш. — Вона кладе руки мені на груди і проводить ними униз, дряпаючи мене нігтями.

Чорт! Це боляче. У неї червоні пазурі, а не нігті, пазурі в тон губної помади. Вона знімає з мене піджак, кидає його на підлогу і починає розстібати ґудзики на моїй сорочці. Враховуючи її настрій, я тішуся, що вона не розірвала її — я люблю цю сорочку! Вона стягує її з мене, сорочка також падає мені під ноги, а Летиція впинається нігтями в мої плечі. Навмисно.

— Ай! — шиплю я від болю.

— Круте тату, — говорить вона, поки її руки подорожують із моїх плечей уздовж ліктів, опускаючись до пояса джинсів. Її нігті залишають сліди на моєму животі.

Ого! А вона агресивна.

Хапаю її за руку, притягую до себе і грубо цілую.

— Ходімо у ліжко, — кажу я їй у рот, і перш ніж вона встигає відповісти, беру за руку і тягну за собою до спальні. Там вона штовхає мене до ліжка і знову лишає слід від нігтів, проводячи пальцями по моєму животі до верхнього ґудзика джинсів.

Чорт! Вона любить грубощі.

Ухиляюся і хапаю її за руки, міцно їх стискаючи, але насправді я уникаю її нігтів.

Хочеш пограти брутально? Я теж можу.

— Поводься добре, — попереджую я. — Ти перша! — Відпускаю її і трохи відштовхую, щоби мати можливість роздивитися її. — Роздягайся. Негайно, — наказую я.

Вона стає руки у боки, відкинувши волосся назад, і її губи застигають у враженій усмішці.

— Уперед, — наполягаю я.

Очі Летиції темнішають, і вона шепоче:

— Скажи «будь ласка».

Я самовдоволено посміхаюся.

— Будь ласка.

Вона сміється.

— Мені подобається твій аристократичний акцент.

— Таким народився, золотко. Чоботи не знімай, — додаю я.

Вона посміхається у відповідь, заводить руку за спину і звичним жестом розстібає свою обтислу шкіряну сукню. Поводячи стегнами, вона вислизає зі сукні й та сповзає по її чоботах. Я посміхаюся. У неї розкішний вигляд. Струнка, з маленькими пружними грудьми, у чорних трусиках-шортах, бюстгальтері в тон і ботфортах. Летиція виступає з сукні, плавно підходить до мене, звабливо і сексуально посміхаючись, і хапає мене за руку. Потім із дивовижною силою тягне мене до ліжка, кладе долоні мені на груди і штовхає так, що я падаю, розпластавшись на ковдрі.

— Знімай, — командує вона, стоячи наді мною, широко розставивши ноги, і показує на мої джинси.

— Зроби це сама, — лишень губами відповідаю я.

Її вмовляти більше непотрібно. Летиція підповзає і сідає верхи, соваючись на моїх стегнах. Вона проводить нігтями по моєму животі, спускаючись до ширінки.

Ай!

До біса це! Вона небезпечна.

Я різко підводжуся, заскочивши її зненацька, і перекидаю на спину. Сідаю верхи і тримаю її руки над головою. Вона пручається піді мною, намагаючись скинути мене.

— Е-ей! — протестує вона, підводячи на мене погляд.

— Думаю, тебе треба прив’язати. Ти небезпечна, — м’яко кажу я, щоби подивитися, як вона відреагує.

Зараз усе може піти по-іншому.

Її очі розширюються, і я не впевнений чи це від страху, чи від захвату.

— А ти?

— Небезпечний? Я? Ні. І близько не такий, як ти. — Відпустивши її, я простягаю руку до приліжкової тумбочки і дістаю з шухляди довгу шовкову стрічку й шкіряні наручники. — Хочеш пограти? — запитую я, показуючи їх. — Вибір за тобою.

Вона дивиться на мене, її зіниці розширені від хіті й бажання.

— Я не зроблю тобі боляче, — запевняю її. Це не в моєму стилі. — Просто триматиму тебе в шорах. — Але правда в тому, що я хвилююся, що це вона зробить мені боляче.

Її губи розтягуються у дражливій, звабливій усмішці.

— Шовк, — говорить вона.

Я посміхаюся і кидаю наручники на підлогу: домінування як форма самозахисту.

— Обери стоп-слово.

— Челсі.

— Вдалий вибір.

Обмотую шовковою стрічкою її лівий зап’ясток, пропускаю її між планками передньої спинки ліжка, а потім майстерно зав’язую другий кінець стрічки навколо правого зап’ястка. Тепер руки Летиції розведені, нігті знешкоджені, й вигляд у неї фантастичний.

— Якщо поводитимешся погано — я тобі й очі зав’яжу, — тихо промовляю.

Вона звивається.

— Ти мене відшльопаєш? — ледве шепоче вона.

— Якщо будеш хорошою дівчинкою.

О, це буде весело.

***

Вона кінчає швидко і голосно. Кричить і натягує шовкові стрічки.

Сідаю між її стегнами зі слизьким і вологим ротом, перевертаю її на живіт і плескаю по сідницях.

— Зачекай, — бурмочу я, натягуючи презерватив.

— Швидше!

Чорт забирай, а вона вимоглива!

— Як скажеш, — ричу я і різко входжу в неї.

Спостерігаю, як підіймаються і опускаються її груди уві сні. За звичкою проводжу свій звичний ритуал згадування усього, що мені відомо про жінку, яку я щойно трахнув. Двічі. Летиція. Юрист-правозахисник. Сексуально агресивна. Старша від мене. Любить бути прив’язаною. Дуже любить. Але з власного досвіду я знаю, що прямолінійним, напористим жінкам зазвичай таке подобається. Вона кусається, а коли кінчає — кричить. Шумна. Цікава… Виснажлива.

Різко прокидаюся. Уві сні я шукав щось невловиме, якесь безтілесне і блакитне видіння, що постійно з’являлося і зникало. А тоді, щойно я помітив його, — одразу провалився у широку і глибоку прірву. Я здригаюся.

Що, в біса, це було?

Бліде зимове сонце просочується крізь вікна, а на стелі відбивається відображення Темзи. Що мене розбудило?

Летиція.

Господи, вона ж справжня тварина. Її немає поруч зі мною, і я не чую, щоб хтось був у душі. Мабуть, вона вже пішла. Уважно прислуховуюся, намагаючись почути хоч якісь звуки у квартирі.

Тиша. Я широко посміхаюся. Ніяких тобі незручних балачок зранку. Настрій покращується, але потім я згадую поро обідню зустріч із мамою і сестрою. Стогну і натягую ковдру на голову. Вони захочуть обговорити заповіт.

Хай йому чорт.

Удова-графиня, як називав її Кіт, — страшна жінка. Якого біса вона не повернулася до Нью-Йорку, не знаю. Її життя там, а не тут.

Чую, як десь у квартирі щось із дзенькотом падає на підлогу, і підводжуся.

От лайно. Летиція досі тут.

А це означає розмову. Неохоче вилажу з ліжка, вдягаю перші-ліпші джинси і йду дізнаватися, чи така ж вона дика у денному світлі, як уночі.

Прямую босоніж коридором, але ні у вітальні, ні на кухні нікого немає.

Якого біса?

Розвертаюся спиною до кухні й завмираю. Я очікував побачити Летицію, але у коридорі стоїть тендітна молода жінка і дивиться на мене. У неї великі темні очі, які нагадують налякану лань, але вдягнена вона у жахливий блакитний халат, дешеві заношені джинси і старі кросівки, а її волосся вкриває блакитна хустина.

Вона мовчить.

— Привіт. Хто ти, в біса, така? — запитую я.

****** Приватна британська школа для хлопчиків.

******* Бренд французької горілки преміум класу.

Розділ 4

Zot! Він тут і страшенно розлючений.

Коли його яскраві зелені очі зустрічаються з її очима, Алессія завмирає. Високий, стрункий і напівоголений, він височить над нею. Його каштанове волосся лежить неслухняною копицею, у якій виблискують золоті пасма, сяючи у світлі люстри у коридорі. Він справді такий широкоплечий, як у її спогадах, але татуювання на передпліччі значно хитромудріше, ніж їй здалося; зараз вона може розпізнати лише крило. Рідка смужка волосся на грудях звужується до підкачаного преса, а потім знову з’являється під пупком і спускається нижче у його джинси. Обтисла чорна тканина порвана на коліні. Але жорстка лінія його повних губ і очі, кольору весни, на гарному, неголеному обличчі змушують її відвернутися. У її роті пересохло, і вона не знає, чи це від нервів, чи… чи… від погляду на нього.

Який він гарний!

Надто гарний.

І він напівголий! Але чого він такий розлючений? Вона розбудила його?

Ні! Він відішле її назад, подалі від роялю.

У паніці Алессія опускає погляд на підлогу, намагаючись знайти слова, і стискає держак мітли, щоб утримати рівновагу.

Хто, чорт забирай, це сором’язливе створіння, яке стоїть у моєму коридорі? Я геть збентежений. Чи я бачив її раніше? Образ із забутого сну вистрибує у моїй пам’яті, наче миттєве фото: янгол у блакитному біля мого ліжка. Але це було кілька днів тому. Це могла бути вона? А тепер вона тут, приросла до підлоги, з білим шкодливим обличчям і потупленим поглядом. Кісточки її пальців білішають, коли вона дедалі міцніше стискає держак мітли, наче вона тримає її на землі. Волосся сховане під хусткою, а її тендітна фігура — під завеликим старомодним нейлоновим халатом. Вигляд у неї геть недоладний.

— Хто ти така? — запитую знову, але лагідніше, бо не хочу налякати.

Великі очі кольору еспресо, облямовані найдовшими віями, які я коли-небудь бачив, дивляться на мене, а потім знову у підлогу.

Чорт!

Один погляд її темних, бездонних очей — і я… нервую. Вона щонайменше на голову нижча від мене, десь приблизно метр шістдесят сім проти мого метра вісімдесят дев’ять. У неї тонкі риси обличчя: високі вилиці, кирпатий ніс, чиста світла шкіра і бліді губи. Здається, їй необхідно кілька днів побути на сонці й поїсти ситної їжі.

Очевидно, що вона прибирає. Але чому вона? Чому тут? Вона замінила мою стару покоївку?

— Де Крістіна? — запитую я, трохи розчарований її мовчанням. Мабуть, вона дочка Крістіни — або онука.

Дівчина продовжує дивитися у підлогу, насупивши брови. Її рівні білі зуби жують верхню губу, і вона не підводить погляд.