Ніч лагідна ebook

Френсіс Скотт Фіцджеральд

НІЧ ЛАГІДНА

«Ніч ніжна» — багато в чому автобіографічний роман, який сам Фіцджеральд називав своїм улюбленим твором, а багато критиків оцінили вище за «Великого Гетсбі».

Цей роман — історія непростих взаємин юної американської актриси Розмері, молодого талановитого лікаря-психіатра Діка Дайвера та його дружини Ніколь, чия хвороба — відлуння драми самого Фіцджеральда (його дружина Зельда страждала на шизофренію).

Це роман про любов, пристрасть, бажання зберегти шлюб, розпач і самообман, в якому за долею окремих героїв проглядається образ цілої епохи. Фіцджеральд планував традиційно описати епоху джазу — неспокійні 20-ті роки XX століття з їхніми вечірками, марнуванням життя та любовними феєріями. Але, за словами письменника, під час роботи над текстом він зрозумів: «найдорожчій оргії в історії настав край».

КНИГА ПЕРША

На привітному березі французької Рів’єри, на півдорозі між Марселем та італійським кордоном, хизується рожевими стінами великий готель. Послужливі пальми охолоджують своїми тінями його розпашілий фасад, а перед ним лежить коротка смужка залитого яскравим сонцем пляжу. Останнім часом тут оселяються на літо зірки й знаменитості; але ще років десять тому життя в готелі майже завмирало в квітні, коли його тодішні завсідники-англійці перебиралися на північ. Нині багато літніх котеджів тулиться навколо готелю, але на час, коли починається наша оповідь, лише дахи десятка-двох стареньких вілл потроху догнивали, мов пізні лілеї в болотяній воді, серед густих піній між «Готелем для іноземців» Госса і Канном, до якого звідти п’ять миль.

Готель і жовтогарячий молитовний килимок пляжу перед ним утворювали єдине ціле. Рано-вранці далекі обриси Канна, рожево-кремові мури старих укріплень і пурпурові Альпи, за якими починалася Італія, лягали на поверхню води й тремтіли в брижах, що розбігалися на прозорій мілині від верхівок водоростей. Незадовго до восьмої години на пляж спускався чоловік у блакитному купальному халаті. Спочатку він довго обхлюпував себе прохолодною водою, а тоді, голосно крекчучи й пирхаючи, хвилину борсався в глибині. Після того, як він піднімався нагору, пляж і вся бухта ще з годину лежали в цілковитій тиші. Торговельні судна повзли крайнебом на захід, офіціанти й прибиральниці перемовлялися на готельному подвір’ї, на деревах висихала роса. Ще за годину починали сигналити автомобілі на шосе, що зміїлося серед невисоких Маврських гір, які відділяли узбережжя від Провансу — від справжньої Франції.

За милю від моря, там, де запорошені тополі наступають на пінії, є самотній залізничний полустанок. Звідти одного червневого ранку 1925 року відкрите таксі повезло до готелю Госса двох пасажирок, матір з дочкою. Обличчя матері ще зберігало прив’ялу вроду, що мала незабаром зовсім зникнути під мереживом синіх прожилок; вираз його був лагідний, але водночас жвавий та уважний. Та не на жінці затримувався погляд, очі зразу ж перескакували на дочку, причаровані її рожевими долонями, її щоками, які пломеніли прегарним рум’янцем — мов у дитини після холодного вечірнього купання. Її високе чоло закруглялося ніжною лінією там, де здіймалися, наче закрутки на геральдичному щиті, кучері, кільця й хвильки попелясто-золотавого волосся. Очі її були великі, ясні, променисті, а рум’янець — справжній, природний, бо мала вона здорове молоде серце. Здавалося, ще крок, і дівчина переступить останній поріг дитинства — їй було майже вісімнадцять, і вона вже, власне, розквітла, хіба що вранішня роса ще з неї не зійшла.

Коли внизу відкрилися море і небо, злиті в одну вузьку, розпечену смугу, мати сказала:

— Щось підказує мені, що нам тут не сподобається.

— Мені вже однаково хочеться додому, — відповіла дівчина.

Їхні голоси звучали безтурботно, хоч, певно, в подорожі їм бракувало мети і це їх трохи гнітило, а вигадувати абияку мету їм не хотілося. Вони прагнули розваг не для того, щоб дати лад розхитаним нервам, а з невситимістю школярів, які сумлінним навчанням заслужили веселі канікули.

— Побудемо тут два-три дні й подамося додому. Я сьогодні ж замовлю телеграфом каюту.

В готелі дівчина домовлялася про номер французькою мовою — вона розмовляла по-французькому вільно, але в самій бездоганності зворотів було щось завчене. Коли подорожні влаштувалися в номері на першому поверсі, дівчина, відчинивши скляні двері, впустила до кімнати сліпуче світло, вийшла і зійшла кількома сходинками вниз, на вимощену кам’яними плитами веранду, що оперізувала будинок. У неї була і хода, і постава балерини — вона несла свій торс рівно й легко, так що вага його не лягала на стегна, а врівноважувалася в талії. На веранді гаряче світло враз підібгало її тінь до ніг, і вона мимоволі позадкувала — очам було боляче дивитися. За сто кроків од неї Середземне море блякло, потроху віддаючи невблаганному сонцю свою голубінь; під балюстрадою, на під’їзній алеї, плавився в промінні посірілий б’юїк.

Усе довкола ніби вимерло, тільки пляж ще не спорожнів. Три няні-англійки сиділи, плетучи светри й шкарпетки вікторіанським візерунком, модним у сорокових, шістдесятих та вісімдесятих роках, і обмінюючись плітками, що змістом своїм нагадували ритуальні заклинання; ближче до води з десяток дорослих тулилися під смугастими парасолями, а з десяток їхніх дітей ганялися на мілині за зграйками неполохливих рибок або лежали на осонні голі й лискучі, намащені кокосовою олією.

Коли Розмері вийшла на пляж, хлопчик років дванадцяти з радісним гейканням промчав повз неї і шубовснув у воду. Відчуваючи на собі пильні погляди чужих людей, вона скинула купальний халат і пірнула слідом за хлопцем. Кілька ярдів пропливла, не піднімаючи обличчя з води, а тоді, переконавшись, що тут надто мілко, підвелася й пішла, з насолодою долаючи стрункими ногами опір води. Ввійшовши по груди, вона озирнулася; з берега за нею уважно стежив лисий чоловік у плавках і з моноклем — волохаті груди випнуті, живіт з витрішкуватим пупом утягнутий. Коли їхні погляди зустрілися, чоловік, ворухнувши бровою, випустив монокль, який зразу ж загубився у грайливих кучерях на його грудях, а тоді налив собі щось у склянку з пляшки, яку тримав у руці.

Розмері занурила обличчя у воду й рвучким кролем попливла до плоту. Вода підхопила її й лагідно огорнула, боронячи від спеки, просочуючись у волосся, проникаючи в усі пори тіла. Дівчина переверталася то на спину, то знову на живіт, хапаючи воду в обійми, розкошуючи в обіймах води. До плоту вона допливла засапана, але, побачивши перед собою цікаві очі засмаглої жінки з напрочуд білими зубами, раптом засоромилася своєї неторкнутої сонцем, блідої шкіри, перевернулася на спину, й хвилі понесли її до берега. Щойно вона вийшла з води, як той волохань з пляшкою в руці заговорив до неї.

— Дивіться, не запливайте за пліт — там акули. — Національність його важко було визначити, але по-англійському він розмовляв з оксфордською вимовою, злегка розтягуючи слова. — Не далі як учора вони зжерли двох англійських моряків з флотилії, що зайшла у Гольф-Жуан.

— О господи! — вигукнула Розмері.

— Де кораблі, там і покидьки, а їм тільки цього й треба.

Надавши очам відсутнього виразу на доказ того, що ним керувало тільки бажання застерегти її, він чемно відступив на два кроки і знову наповнив склянку.

Збентежена, але й потішена тим, що під час цієї розмови привернула до себе загальну увагу, Розмері озирнулася, шукаючи місця. Очевидно, кожна родина вважала своєю власністю клаптик пляжу навколо парасоля, під яким вона розташувалася; крім того, власники парасолів перемовлялися між собою, час від часу хтось підводився й переходив до сусідів — тобто тут панувала атмосфера тісного товариства, вторгатися в яке було б нечемно. Трохи далі, там, де пісок переходив у гальку, всіяну жмуттям засохлих водоростей, Розмері побачила групку людей, таких самих білих, незасмаглих, як і вона. Від сонця вони ховалися не під великими полотняними грибами, а під звичайними парасольками — тож люди ці були тут, очевидно, новачками. Нагледівши собі місцинку посередині між засмаглими й білими, Розмері розстелила на піску свій халат і лягла.

Спочатку до неї долинав лише невиразний гомін голосів, і ще вона чула, як рипить пісок, коли хтось, на мить заступаючи сонце, обминав її розпростерте тіло. Якийсь допитливий песик подихав гаряче і квапливо їй у потилицю; пекуче проміння пощипувало шкіру, а зовсім поряд тихо й знесилено зітхали, відповзаючи, хвилі. Але потроху вона почала розрізняти окремі голоси і навіть вислухала історію про те, як «цей телепень Норт» учора викрав з одного каннського кафе офіціанта, щоб розпиляти його навпіл. Розповідала цю історію сива дама у вечірньому вбранні — видно, вона не встигла перевдягтися звечора, на голові в неї поблискувала діадема, а на плечі конала в зажурі квітка. Перейнявшись невиразною неприязню до цієї дами та її компанії, Розмері відвернулася.

З другого боку, найближче до неї, лежала під парасолем молода жінка, щось виписуючи з розгорнутої на піску книжки. Бретельки її купальника були спущені з плечей, оголена спина блищала на сонці; низка кремових перлів відтіняла помаранчево-брунатну засмагу. Її вродливе обличчя було серйозне і водночас якесь безпорадне. Хоч їхні очі зустрілися, жінка ніби й не помітила Розмері. Поряд сидів стрункий чоловік у жокейській шапочці і плавках у червону смужку; далі — жінка, яку Розмері бачила на плоту і яка тепер дивилася через плече на неї. А ще далі — чоловік у синіх плавках, довгобразий, з лев’ячою копицею золотавого волосся, зосереджено доводив щось юнакові явно романського походження в чорних плавках; розмовляючи, вони знічев’я збирали на піску обривки водоростей. Розмері бачила, що майже всі вони — американці, але щось відрізняло їх від тих американців, з якими їй доводилось останнім часом зустрічатися.

Придивившись, вона збагнула, що чоловік у жокейській шапочці розважає це товариство, розігруючи якусь сцену; він з поважним виглядом розгортав граблями пісок, збираючи в купку гравій, і при цьому говорив щось, певно, страшенно кумедне — тим більш кумедне, що його обличчя лишалося зосередженим і серйозним. Тепер уже все, що він казав, мало комічний ефект, кожне його слово зустрічав вибух нестримного сміху. Навіть ті, хто, як і Розмері, не чув здалеку, про що, власне, йдеться, наставляли вуха, дослухаючись, і лиш єдина на пляжі молода жінка з перлами на шиї не виявляла цікавості. За кожним вибухом реготу вона тільки нижче схилялася над своїм папірцем — чи, бува, не від скромності господині, чия власність викликає загальний захват?

Несподівано, просто над собою, Розмері почула голос чоловіка з моноклем та пляшкою.

— А ви чудово плаваєте.

Розмері спробувала заперечити.

— Ні, справді чудово. Моє прізвище Кампіон. З нами тут є одна дама, вона бачила вас минулого тижня в Сорренто й каже, що знає, хто ви, і дуже хотіла б з вами познайомитися.

Приховуючи досаду, Розмері озирнулася й побачила, що вся незасмагла компанія очікувально дивиться на неї. Вона неохоче підвелася й підійшла до них.

— Місіс Абрамс… Місіс Маккіско… Містер Маккіско… Містер Дамфрі…

— Ми знаємо, хто ви, — мовила дама у вечірній сукні. — Ви Розмері Хойт, я вас одразу впізнала ще в Сорренто, і портьє це підтвердив. Ми всі вважаємо, що ви чудова актриса, й хотіли б знати, чому ви не в Америці й не знімаєтеся ще в якомусь іншому чудовому фільмі.

Всі запобігливо засовалися, звільняючи місце для неї. Дама, що її впізнала, мала єврейське прізвище, але єврейкою не була. Вона, мабуть, належала до тих «моторних бабусь», які, маючи товсту шкіру й залізний шлунок, зберігаються так добре, що за ними, буває, не вженуться й онуки.

— Ми хотіли вас застерегти: відразу під таким сонцем можна просто спектися, а вам же як нікому треба берегти свою шкіру, — торохтіла місіс Абрамс. — Але на цьому пляжі порядки, як на великосвітському балу, і ми боялися, що ви образитеся.

— До того ж, ми думали, що й ви берете участь у виставі,- сказала місіс Маккіско, надміру екзальтована, гарненька жіночка із злодійкуватими очима. — Тут не добереш, хто учасник, а хто — ні. Мій чоловік так стелився перед одним панком, аж виявляється — він одна з головних дійових осіб, власне, права рука центрального персонажа.

— У виставі? — здивовано перепитала Розмері. — У якій виставі?

— Люба, хіба ж ми знаємо? — відповіла місіс Абрамс і захихотіла, сколихнувши великим черевом. — Ми в ній участі не беремо. Ми — публіка!

Містер Дамфрі, білявий чоловік з жіночими манерами, зауважив:

— Наша матінка Абрамс сама — жива вистава.

А Кампіон посварився на нього моноклем.

— Годі тобі, Ройяле, не будь таким уїдливим.

Розмері збентежено обводила їх поглядом, жалкуючи, що поряд немає матері. Ці люди були їй неприємні, надто в порівнянні з цікавим товариством на другому кінці пляжу. Мати, з її скромним, але надійним умінням вести світські розмови, швидко і впевнено знаходила вихід з незручних ситуацій. А Розмері потрапляла в такі ситуації частенько: давалася взнаки невдала суміш французького лоску й американської безпорадності — тим більше, що знаменитістю вона стала тільки півроку тому.

Містерові Маккіско, кощавому, рудому, ластатому добродієві років тридцяти, балачки про «виставу» були, видно, не до вподоби. Досі він сидів мовчки, дивлячись на море, а тепер, скоса зиркнувши на дружину, обернувся до Розмері й визивно запитав:

— Ви тут давно?

— Перший день.

— Он як.

Вважаючи, очевидно, що йому вдалося перевести розмову на інше, він обвів поглядом присутніх — мовляв, ось вам тема, продовжуйте.

— Мабуть, на все літо? — з невинним виглядом запитала місіс Маккіско. — Пробувши тут усе літо, ви, напевно, побачите, чим закінчиться вистава.

— На бога, Вайолет, тобі ще не набридло? — вибухнув її чоловік. — Переміни пластинку, прошу тебе.

Місіс Маккіско схилилася до місіс Абрамс і голосно прошепотіла:

— Він знервований.

— Зовсім не знервований, — заперечив містер Маккіско. — Якраз тепер я спокійний.

Він аж палахкотів — обличчя почервоніло, перекривилося, втратило свідомий вираз. Мабуть, він відчув це, бо раптом підвівся й пішов у воду. Дружина подалася слідом, а за нею, скориставшись з нагоди, і Розмері.

Ще на мілкому містер Маккіско набрав повні груди повітря, шубовснув у воду й замолотив випростаними руками по Середземному морю, вважаючи, очевидно, що пливе кролем. Коли ж повітря не стало, він звівся на ноги, озирнувся і явно здивувався з того, що берег ще не зник з очей.

— З диханням у мене ще не все гаразд. Не збагну, що робити, щоб правильно дихати. — Він запитливо дивився на Розмері.

— Видихати треба під водою, — пояснила вона. — Чотири рази махнете руками, тоді піднімайте голову й набирайте повітря.

— Мені це ніяк не вдається. Попливімо до плоту?

На плоту, що погойдувався на хвилях, лежав чоловік з лев’ячою гривою. Коли підпливла місіс Маккіско, пліт раптом хитнуло сильніше, і його край ударив її по плечу. Чоловік одразу підхопився й допоміг їй вибратися.

— Я злякався — вас могло оглушити.

Говорив він несміливо, трохи затинаючись; Розмері вразив безмежно сумний вираз його обличчя, вилицюватого, як в індіанця, з видовженою верхньою губою і величезними, глибоко посадженими очима кольору темного золота. Слова він промовляв кутиком рота, наче сподіваючись, що вони долинуть до місіс Маккіско не зразу, а якимось кружним шляхом, на льоту втративши експресію. За хвилину він стрибнув у воду, й сила інерції понесла його довге випростане тіло до берега.

Розмері й місіс Маккіско стежили за ним. Коли інерція вичерпалася, він раптом зігнувся навпіл, його худі стегна майнули на мить над поверхнею, і він зник з очей, навіть не спінивши води.

— Він добрий плавець, — сказала Розмері.

У відповіді місіс Маккіско чомусь забриніла лють:

— Зате поганий музикант. — Вона обернулася до свого чоловіка, який після двох невдалих спроб спромігся нарешті видряпатися на пліт і, віднайшовши рівновагу, хотів загладити свою незграбність, ефектно вмощуючись на ньому, але заточився і знов мало не впав. — Я оце кажу, що Ейб Норт, може, і гарний плавець, зате музикант ніякий.

— Атож, — процідив крізь зуби Маккіско. Очевидно, світ жінчиних уявлень та смаків витворив він сам — і не дозволяв у ньому ніяких вільностей.

— Кого я поважаю, то це Антейля, — визивно промовила місіс Маккіско, знов обернувшись до Розмері. — Антейля і Джойса. У вашому Голлівуді про них, певно, й не чули, а мій чоловік, між іншим, автор першої в Америці монографії про «Улісса».

— Якби ж то мені сюди сигарету, — спроквола сказав містер Маккіско. — Я б зараз що хоч за сигарету віддав.

— Джойс вражає передусім своєю сміливістю — правда ж, Елберте?

Раптом вона затнулася. Жінка з перловим намистом увійшла у воду слідом за своїми двома дітьми, і в цю мить Ейб Норт, підпливши під водою, вихопився вгору, мов вулканічний острів, з малюком на плечах. Дитина заверещала з переляку й захвату, а жінка дивилася на них спокійно й лагідно, не всміхаючись.

— Це його дружина? — спитала Розмері.

— Ні, це місіс Дайвер. Вони живуть не в готелі. — Місіс Маккіско вп’ялася очима в обличчя тієї жінки, немов фотографуючи його. Потім рвучко обернулася до Розмері. — Ви вже бували за кордоном?

— Так, я навчалася в Парижі.

— Тоді ви, напевно, знаєте — Францію не зрозумієш і не взнаєш, не маючи знайомих серед справжніх французів. А які враження вивезуть звідси ці люди? — Вона стенула лівим плечем, показавши на берег. — Ні з ким не знаються, варяться в своєму соку. Ми от про все подбали наперед: запаслися рекомендаційними листами до найвидатніших паризьких митців. Згадуємо тепер Париж, як казку!

— Ще б пак.

— Бачите, мій чоловік завершує свій перший роман.

— Справді? — озвалася Розмері. Єдине, що її цікавило в цю мить — чи спромоглася мати заснути в таку спеку.

— Атож, задум приблизно той самий, що й в «Уліссі», — провадила далі місіс Маккіско. — Тільки в чоловіка дія охоплює не добу, а століття. Він бере зубожілого старого француза-аристократа й зіштовхує його з реаліями технічної ери.

— На бога, Вайолет, навіщо ти всім роздзвонюєш, — обурився Маккіско. — Поки роман не готовий, я не хочу, щоб про нього пащекували всі, кому не лінь.

Розмері повернулася на берег і знову лягла на осонні, накинувши халат на вже трохи обпечені плечі. Чоловік у жокейській шапочці тепер обходив своїх друзів із пляшкою й чарочками; їхнє товариство потроху веселішало й збивалося докупи, аж поки всі не зібралися під дахом із кількох парасолів — Розмері здогадалася, що хтось із них від’їжджає і це — прощальна учта. Навіть діти перейнялися веселим збудженням, що вихлюпувалося з-під парасолів, і Розмері чомусь подумала, що душею цього товариства є чоловік у жокейській шапочці.

Полуденне сонце панувало на небі й на морі — навіть біла стрічка каннських будинків на обрії перетворилася на міраж прохолоди. Червоногрудий, як вільшанка, вітрильник увійшов у бухту, тягнучи за собою шлейф темнішої води з відкритого моря. Здавалося, життя завмерло на всьому узбережжі, і тільки тут, під парасолями, що просівали світло своїми різноколірними боками, ще жили барви й звуки.

Кампіон підійшов і зупинився за кілька кроків од Розмері; вона приплющила очі, вдаючи, що спить; потім розплющила їх і побачила два хисткі, розпливчасті стовпи — чиїсь ноги. Чоловік спробував увійти у хмару піщаного кольору, але хмара відлетіла в безмежжя розпеченого неба. Розмері й справді заснула.

Прокинулася вона мокра від поту й побачила, що на пляжі нікого немає, крім чоловіка в жокейській шапочці, який згортав останній парасоль. Розмері покліпала очима, отямлюючись, а він підійшов до неї ближче й сказав:

— Я вже збирався, якби самі не прокинулися, розбудити вас. В перший день не можна так довго пектися на сонці.

— Дякую. — Розмері глянула на свої червоні ноги. — О господи!

Вона широко розплющила очі й засміялася, сподіваючись, що зав’яжеться розмова, але Дік Дайвер уже ніс згорнутий намет і парасоль до автомобіля, що чекав на дорозі над пляжем. Розмері пішла до води, щоб змити з себе піт. Він тим часом повернувся, зібрав грабельки, лопату й сито і сховав у розколину в прибережній скелі. Потім роззирнувся довкола, чи не забув чогось.

— Ви не скажете, котра година? — спитала Розмері.

— Майже пів на другу.

Обоє подивились на море.

— Непогана година, — сказав Дік Дайвер. — Не найгірша година доби.

Він глянув на неї, й на мить вона жадібно й довірливо занурилася в яскраво-синій світ його очей. Потім він узяв на плечі решту пляжного начиння й попростував до машини, а Розмері вийшла з води, обтрусила з халата пісок і рушила до готелю.

Розмері з матір’ю ввійшли до готельного ресторану хвилин за п’ять до другої. Сонячне проміння стелило химерні візерунки на порожні столи, тіні перебігали й погойдувалися, коли вітер ворушив віття піній за вікнами. Двоє офіціантів, що, голосно перемовляючись по-італійському, збирали тарілки, замовкли, як тільки вони ввійшли, й принесли їм передбачений готельним прейскурантом ленч, який уже встиг утратити свіжий вигляд.

— А я на пляжі закохалася, — сказала Розмері.

— В кого?

— Спочатку в цілу компанію симпатичних людей. А потім в одного чоловіка.

— Ти з ним розмовляла?

— Трішечки. Він такий гарний! І майже рудий. — Вона їла з величезним апетитом. — Він, щоправда, одружений — звичайна історія.

Мати була найкращою подругою Розмері; вона віддавала дочці всі свої помисли й сподівання, що не дивина в артистичному середовищі, проте в даному разі явище незвичайне, бо місіс Елсі Спірс не прагнула в такий спосіб компенсувати власні невдачі. Вона не нарікала на долю — двічі овдовівши після двох щасливих заміжжів, вона виробила в собі життєрадісний стоїцизм. Перший її чоловік був кавалерійським офіцером, другий — військовим лікарем, і від обох вона засвоїла здорові погляди на життя, які тепер прищеплювала дочці. Вона не пестила Розмері і цим зуміла виховати в ній тверду вдачу, але водночас виявляла до неї безмежну любов і турботу, виховуючи в дівчині ідеалізм, що вже давався взнаки: Розмері обожнювала матір і дивилася на світ її очима. Отож при всій своїй дитячій наївності, вона була захищена подвійним панциром, материнським і власним, — і цілком по-дорослому цуралася всілякого фальшу, дешевини й вульгарності. Проте після раптового успіху Розмері в кіно місіс Спірс відчула, що час уже відлучити її від грудей, і тепер була б скоріше втішена, ніж засмучена, якби цей щирий, палкий і вимогливий ідеалізм зосередився на комусь іншому.

— Отже, тобі тут подобається? — спитала вона.

— Тут було б, напевно, весело, якби ми познайомилися з тією компанією. На пляжі були й інші люди, але ті мені не сподобалися. Знаєш, вони мене впізнали — куди не приїдеш, усі дивилися «Татову доньку».

Місіс Спірс почекала, поки цей спалах марнославства пригасне, а тоді перейшла на діловий тон:

— До речі, коли ти думаєш побачитися з Ерлом Брейді?

— Та хоч увечері, якщо ти не стомилася.

- Їдь без мене.

— Можна ж відкласти й на завтра.

— Ні, я хочу, щоб ти поїхала сама. Це, зрештою, недалеко, і ти, хвалити бога, знаєш французьку.

— От бачиш, мамо, як виходить: я мушу, а мені не хочеться.

— Господи, не хочеш сьогодні, то й не їдь! Але, поки ми тут, це треба обов’язково зробити.

— Гаразд, мамо.

Після ленчу їх раптом охопило тоскне заціпеніння, знайоме багатьом американцям, які потрапляють у тихий закуток чужого краю. Ніяких спонук до дії, голосів, на які треба озиватися, ані уривків власних думок, почутих зненацька від когось, — світ ніби завмер, і життя припинило свій плин.

— Трьох днів тут і справді вистачить, мамо, — сказала Розмері, коли вони повернулися до свого номера. За вікном легенький вітерець скаламучував спеку, проціджував її крізь віття дерев, хлюпав гарячими хвильками крізь щілини спущених жалюзі.

— А як же твій пляжний роман?

— Я нікого, крім тебе, не люблю, мамусю.

Розмері вийшла до вестибюля й розпитала Госса-батька про розклад руху поїздів. Швейцар у світло-коричневій лівреї почав був пасти її очима з-за конторки, але вчасно схаменувся, згадавши, де він і хто він. На станцію Розмері поїхала автобусом разом з двома запопадливими офіціантами з ресторану. Вони весь час шанобливо мовчали, і це її гнітило, їй кортіло вигукнути: «Та розмовляйте ж ви, смійтеся, жартуйте — мені це зовсім не заважатиме!»

В купе першого класу нічим було дихати; барвисті рекламні плакати залізничних компаній — акведук Пон-дю-Гар, поблизу Арля, амфітеатр в Оранжі, зимовий спорт у Шамоні — дихали більшою прохолодою, ніж нерухоме море за вікном. На відміну від американських поїздів, заклопотаних тільки собою і сповнених зневаги до всього, що робиться обіч колії, в світі інших, не таких карколомних швидкостей, цей поїзд був частиною місцевості, по якій він біг. Його дихання здмухувало куряву з пальмового листя, а попіл змішувався із сухим гноєм на городах і в садах, удобрюючи їх. Розмері здавалося, що досить висунутись у вікно, простягти руку — і можна нарвати на ходу букет квітів.

На площі перед каннським вокзалом дрімали в своїх колясках візники. Казино, розкішні крамниці й великі готелі на набережній стояли, заслонившись від моря сліпими залізними масками спущених жалюзі. Аж не вірилося, що тут колись настає «сезон», і Розмері, вже досить чутлива до велінь моди, зазнала ніби сорому — мов упіймалася на нездоровій цікавості до чогось потворного, мов перехожі, дивлячись на неї, дивувалися, чому вона тут у цей мертвий час між веселощами минулої зими й наступної — тут, а не на півночі, де цієї пори вирує справжнє життя.

Вийшовши із аптеки з покупкою — пляшкою кокосової олії,- Розмері побачила знайоме обличчя: місіс Дайвер пройшла повз неї з кількома диванними подушками в руках, прямуючи до машини, що чекала біля тротуару. З віконця машини загавкав коротконогий чорний песик. Шофер, що був задрімав, стрепенувся. Місіс Дайвер умостилася на сидінні — вродливе обличчя серйозне, зосереджене, очі спокійно і пильно дивляться просто себе, в порожнечу. Вбрана вона була в яскраво-червону сукню, засмаглі ноги — без панчіх. Її густе і темне волосся вилискувало золотом, як шерсть собаки з породи чау-чау.

До поїзда лишалося ще півгодини, і Розмері вирішила перечекати в «Кафе союзників» на Круазетт, де в зеленій півтемряві під деревами стояли столики, а оркестр виконував для уявного космополітичного панства мелодію «Карнавал у Ніцці» й наймодніший минулого року американський блюз. Розмері купила «Тан», а для матері — «Сетердей івнінг пост» і, попиваючи лимонад, переглядала надруковані в тижневику мемуари якоїсь російської княгині; застарілі умовності дев’яностих років видавалися їй у цю мить реальнішими й ближчими, ніж те, про що сповіщали заголовки французької газети. Це тоскне почуття гнітило її ще в готелі — звикла до того, що газети зображають усі, навіть найабсурдніші недоладності європейського життя або як комедію, або як трагедію, і, неспроможна вловити істину, вона думала тепер про те, як усе-таки одноманітно й нудно живеться людям у Франції. Її тугу посилювали сумовиті мелодії оркестру, які нагадували меланхолійну музику, що супроводить виступи естрадних акробатів. Вона зраділа, коли поїзд рушив і повіз її назад, до готелю.

Наступного дня на пляж вона не пішла, бо плечі таки обгоріли. Натомість вони з матір’ю найняли автомобіль — добряче поторгувавшись, бо тільки тут, у Франції, Розмері зрозуміла ціну грошей, — і поїхали на прогулянку по Рів’єрі, цій дельті багатьох річок. Шофер-росіянин, що своїм виглядом нагадував Івана Грозного чи якогось іншого царя, взявся бути гідом, і славнозвісні назви — Ніцца, Канн, Монте-Карло — засяяли крізь сонливе й курне марево спеки, нагадуючи про монархів, що приїздили сюди пити-гуляти або помирати, про раджів, що кидали англійським балеринам діамантові очі Будди, про російських князів, що за колишніх ікряних часів бенкетували тижнями, змішуючи всі години доби в суцільні балтійські сутінки. На узбережжі й досі витав російський дух — раз у раз вони проїздили повз зачинені російські книгарні й бакалійні крамниці. Десять років тому в квітні, коли завершився сезон, брами православної церкви замкнули на ключ і пляшки із солодким шампанським, улюбленим напоєм росіян, перенесли в підвали до повернення гостей. «Повернемось наступного сезону», — сказали вони, але цим обіцянкам не судилося справдитись, бо вони не повернулися та й уже не повернуться.

Було приємно їхати назад надвечір, понад морем, що мінилося примхливо, мов різноколірні скельця з дитячих спогадів — робилося то зеленкуватим, як молочний сік, то блакитним, як вода після прання, то темно-червоним, як вино. Було приємно проїздити повз людей, що обідали в садках перед своїми будиночками, і чути скреготливі звуки піанол з оповитих виноградом сільських таверн. Коли вони звернули з гірського шосе й почали спускатися до готелю Госса між густих гаїв — кожен гай і в сутінках зберігав свій, тільки йому властивий зелений відтінок, — над руїнами акведука вже сходив місяць…

Десь у горах за готелем грала музика, танцювали. Розмері лежала в місячному сяйві, якомусь примарному під москітною сіткою, і, дослухаючись до відлуння чужих розваг, думала про людей, яких бачила на пляжі,- про тих, що так їй сподобалися. Може, завтра вони знову будуть там, думала вона. А втім, вони, видно, й справді цураються чужих — розташувавшись із своїми парасолями, бамбуковими матами, собаками й дітьми в тому кутку, вони ніби відгороджуються від стороннього люду. Та одне Розмері вирішила твердо: вона не змарнує свої останні два ранки тут з тією другою компанією.

Все владналося само собою. Маккіско з компанією на пляжі ще не було, і щойно Розмері розстелила свій халат і лягла, як з-під парасолів вигулькнули й підійшли до неї двоє чоловіків — той, у жокейській шапочці, й високий блондин, що полюбляв розпилювати навпіл офіціантів.

— Доброго ранку, — чемно почав був Дік Дайвер, але не витримав: — Послухайте, хто ж так робить? Ну, обгоріли, гаразд, але хіба ж можна зникати на цілий день? А ми тут хвилюйся!

Розмері сіла й весело всміхнулася, показуючи, що її тішить цей несподіваний вияв турботи.

— Ми до вас ось із чим, — вів далі Дік Дайвер. — Приєднуйтесь-но сьогодні до нас! У нас є що випити, є чим закусити, отож не пошкодуєте. Просимо.

Він був сама доброта, чарівна доброта — голос його обіцяв дружбу й заступництво, навіть більше — подорож у нові, незвідані світи, в нескінченну плетеницю казкових розваг і принад. Він зумів відрекомендувати Розмері своїм друзям, не назвавши її імені, а потім прозоро дав їй зрозуміти, що всі чудово знають, хто вона, але поважають її право на приватне життя. Відколи Розмері стала актрисою, до неї ще ніхто, крім хіба товаришів по професії, не виявляв такої чемності.

Сидячи дуже рівно — аж здавалося, що її засмагла спина підвішена до перлового намиста, — Ніколь Дайвер гортала куховарську книгу, хотіла знати, як готують курчат по-мерілендському. Розмері подумки визначила її вік — років двадцять чотири. Перше враження від Ніколь можна було б сформулювати по-житейському просто: «вродлива жінка». Але уважніший погляд на її обличчя виявляв дивну особливість — здавалось, воно було задумане в героїчному ключі, з рисами вольовими й чіткими; і лінія чола, і світлотіні, і всі ознаки, що пов’язуються із сильною й темпераментною вдачею, були виконані з роденівським натхненням; проте наприкінці роботи скульптора мовби захопила інша мета, і він почав згладжувати риси, керуючись уже тільки звичними канонами краси — і згладив їх настільки, що ще один дотик різця позбавив би його твір будь-якої виразності й винятковості. Різьбяр особливо ризикував, викінчуючи уста — вони були гарненькі, як у красуні з журнальної обкладинки, але водночас гармоніювали з невловною своєрідністю загального малюнка.

— Ви надовго сюди? — спитала Ніколь. Голос у неї був низький, майже хрипкий.

Розмері раптом спало на думку, що вони з матір’ю могли б пробути тут тиждень.

— Та ні, не те щоб надовго, — уникливо відповіла вона. — Ми подорожуємо давно, аж з березня. Почали з Сіцілії і тепер поволі кочуємо на північ. У січні під час зйомок я схопила запалення легенів і оце видужувала.

— Господи! Як же це вийшло?

— Перекупалася в холодній воді. — Розмері не хотіла, щоб розмова перейшла на її власну особу. — В мене був грип, але я цього не знала, а того дня знімався епізод, де я кидаюся в канал у Венеції. На декорації й підготовку вже витратили силу грошей, відкладати не можна було, от мені й довелося стрибати у воду — і то не раз, не два, а цілий ранок. Мати про всяк випадок подбала, щоб лікар був напохваті, але він, звісно, нічим зарадити не міг — усе це закінчилося запаленням легенів. — Вона відразу запитала, щоб перемінити тему: — А вам тут подобається?

— Хіба ж їм тут може не подобатися, — спроквола відказав Ейб Норт. — Вони це місце самі видумали. — Він поволі повернув свою величну голову і з ніжністю й любов’ю подивився на подружжя Дайверів.

— Видумали?

— Цей готель працює влітку лише другий рік, — пояснила Ніколь. — Ми торік умовили Госса залишити на літо одного кухаря, одного офіціанта й одного розсильного. Виявилося, що справа варта заходу, а цей рік взагалі перевершив усі сподівання.

— Але самі ви живете не в готелі?

— У нас тут є будинок нагорі, в Тармі.

— Ми розміркували просто, — сказав Дік, переставляючи один із парасолів так, щоб зняти з плеча Розмері квадратик сонця. — Росіяни й англійці звиклі до холоду. Тому вони вподобали північні курорти, такі, як Довіль; що ж до американців, то половина з них однаково живе в тропічному кліматі, отож і сюди вони приїздитимуть охоче.

Молодий чоловік романської зовнішності гортав номер «Нью-Йорк геральд».

— Послухайте, ну якої національності ці люди? — раптом промовив він і почав читати з ледь уловимим французьким акцентом: — «У готелі «Палас» у Веве зупинилися пан Пенделі Власко, пані Гарнзад — я не вигадую! — Корінна Медонка, пані Паше, Серафім Тульйо, Марія Амалія Рото Але, Мозес Тойбель, пані Парагоріс, Апостол Александр, Йоланда Йосфуглу і Женевева де Момус». Хто вабить мене найбільше — то це Женевева де Момус. Слово честі, я ладен податися до Веве, щоб подивитись, що то за одна — Женевева де Момус.

Він неспокійно підвівся на ноги і швидко випростався. Він був на кілька років молодший від Дайвера й Норта — високий, міцний, але худорлявий, тільки на плечах і на руках надималися налиті силою м’язи. Обличчя його було б по-справжньому гарне, якби не вередлива гримаса, що кривила його уста, контрастуючи з демонічним блиском карих очей. А втім, ці очі запам’ятовувалися, а невдоволений вигин губ і зморшки нез’ясовної гризоти на юнацькому чолі швидко забувалися.

— У списку прибулих американців минулого тижня теж були кумедні прізвища, — докинула Ніколь. — Місіс Івлін Таз і ще… які ж це ще?

— Ще був містер С. М’ясоу, — сказав Дайвер, теж підводячись. Він узяв свої грабельки й заходився вигортати з піску дрібні камінці.

— Атож, С. М’ясоу, — аж вимовляти страшно, правда ж?

Вони лишилися вдвох, і Розмері подумала, що від Ніколь віє спокоєм — з нею навіть спокійніше, ніж з матір’ю. Ейб Норт і Барбан — чорнявий француз — обговорювали події в Марокко, а Ніколь, переписавши нарешті рецепт, узялась до шитва. Розмері зацікавлено роздивлялася на їхні пляжні речі: чотири великі парасолі, що разом утворювали тінистий намет, складана кабіна для перевдягання, надувний гумовий кінь — такого Розмері ще не бачила, це були перші вироби відродженої після війни промисловості предметів розкоші, придбані, очевидно, першими покупцями. Дівчина розуміла, що ці люди належать до великосвітського товариства, але, всупереч пересторогам матері, вони не видавалися їй трутнями, яких треба оминати десятою дорогою. Навіть в їхній цілковитій бездіяльності, в тій безвладній нерухомості, що єднала їх із спекотним ранком, їй ввижалася якась прихована значущість, глибокий зміст, діяльна й для неї незбагненна творчість думки. Її незрілий розум не намагався проникнути в суть їхніх взаємин, її цікавило тільки те, як вони ставитимуться до неї. Але вона вже здогадувалася, що ці люди зв’язані міцним переплетінням приязних почуттів, і в її уяві це вилилося у висновок, що живуть вони весело й щасливо.

Вона по черзі глянула на трьох чоловіків, подумки оцінюючи їх. Всі троє були по-своєму привабливі, всім трьом була властива якась особлива лагідність манер — очевидно, природжена, а не набута і зовсім не схожа на фамільярність акторського товариства; дивлячись на них, Розмері вловлювала також витончену делікатність, таку несхожу на нетактовне панібратство режисерів, що досі були для неї взірцем інтелігентності. З-поміж чоловіків вона досі зустрічала, власне, тільки акторів і режисерів, якщо не брати до уваги позбавлених будь-яких ознак особистості студентів, з якими вона познайомилася минулої осені на балу в Йєльському університеті,- вона не запам’ятала тоді жодного обличчя й винесла єдине враження — що всі вони закохуються з першого погляду.

Так, ці троє були зовсім інші. Барбан, найпростіший з-поміж них, скептичніший і охочіший поглузувати, здавався трішечки нещирим, навіть зарозумілим. У вдачі Ейба Норта сором’язливість поєднувалася з якимсь відчайдушним гумором, що водночас і приваблював, і відстрашував Розмері. Інстинкт підказував їй, що цілісність її власної вдачі буде перепоною для нього: вони не знайдуть спільної мови.

Потім вона перевела погляд на Діка Дайвера і замилувалась ним: «Ні, якщо в світі існує ідеальний чоловік, то — ось він». Сонце і вітер забарвили в мідний колір його обличчя, і той же відтінок мало його коротко підстрижене волосся й легкий пушок на руках. Очі сяяли сталевою блакиттю. Ніс був трошки загострений, а голову він тримав так, що не лишалося сумніву, до кого він звертає свої слова чи погляд — втішний вияв поваги до співрозмовника, бо, зрештою, чи так уже часто на нас дивляться? Хіба що вряди-годи скине хтось на тебе оком, цікавим чи байдужим — і все. Голос його, ледь співучий, на ірландський манір, звучав приязно й щиро, та водночас Розмері відчувала в ньому твердість, самовладання й витримку — якості, властиві їй самій. Так, вона віддала б своє серце йому і тільки йому, і Ніколь, підвівши голову, побачила, що він їй сподобався, але й почула тихе зітхання — він-бо вже належав іншій!

Опівдні на пляжі з’явилося подружжя Маккіско в супроводі місіс Абрамс, містера Дамфрі й сеньйора Кампіона. Вони принесли з собою новий великий парасоль, поставили його, скоса позираючи на Дайверів, і самовдоволено залізли під нього — всі, крім містера Маккіско, який зневажливо вмостився на осонні спиною до них.

Працюючи грабельками, Дік пройшов повз них і, повернувшись, стиха повідомив:

— Ті двоє молодиків читають «Правила етикету».

— Готуються вступити у вищий світ, — сказав Ейб.

Мері Норт, та засмагла молода жінка, яку Розмері першого дня побачила на плоту, повернулася після купання й сказала із пустотливою усмішкою:

— От і маємо тут знову пана й пані Морепоколіно!

— Обережно, це ж його друзі,- нагадала їй Ніколь, показуючи на Ейба. — Цікаво, чому він не підходить до них? Невже його більше не тягне туди?

— Тягне, звісно, — озвався Ейб. — Тільки в протилежний бік.

— Так і знала, що цього літа тут не буде де голки встромити, — зітхнула Ніколь. — А це ж наш пляж, Дік розчистив його від цілої гори каміння.- І притишено, щоб не почуло тріо нянь-англійок під сусіднім парасолем, додала: — А втім, краще вже отака публіка, ніж торішні англійці, які цілий божий день квоктали на весь пляж: «Ой, яке синє море! Ой, яке ясне небо! Ой, як почервонів носик у маленької Неллі!»

Розмері подумала, що не хотіла б мати Ніколь за ворога.

— Але ви не бачили головного. Адже тут була бійка! — вела далі Ніколь. — За день до вашого приїзду отой чоловік із прізвищем, схожим на назву якоїсь марки бензину чи маргарину…

— Маккіско?

— Атож, він посварився з дружиною, й вона сипнула йому в обличчя жменьку піску. І що б ви думали він зробив? Сів на неї верхи й почав тицяти носом у пісок! Ми аж сторопіли. Я навіть гукнула Дікові, щоб він втрутився.

— А знаєте, — сказав Дік, замислено дивлячись на солом’яну мату, — я зараз піду й запрошу їх усіх до нас на обід.

— Нізащо! — вигукнула Ніколь.

— А по-моєму, непогана ідея. Якщо вже вони тут, то чому б з цим не змиритися?

— Ми й змирилися, — відказала Ніколь, сміючись. — Але я зовсім не хочу, щоб і мене тицяли носом у пісок. Я жінка лиха і мстива, — сказала вона Розмері і, обернувшись до дітей, гукнула: — Малеча, гайда купатися!

У Розмері раптом виникло почуття, що це купання запам’ятається їй довіку, що надалі, хоч би коли заходила мова про купання у морі, в її уяві завжди поставатиме саме ця картина. Вони пішли у воду всі разом, радіючи рухові після тривалої вимушеної бездіяльності, занурюючись після спеки у воду з насолодою гурмана, який запиває гостру, наперчену страву холодним як лід білим вином. Дайвери, за прикладом давніх наших предків, розподіляли день так, щоб заживати якнайбільше з дарів господніх. Натішившись сповна чимось одним, вони переходили до нової втіхи; попереду, хоч Розмері цього не знала, був ще один такий перехід: від щасливої самотності серед морських хвиль до веселої трапези в товаристві під провансальським небом. Але її не полишало відчуття, що Дік узяв її під свою опіку, і вона залюбки робила те, що й усі, немовби підкоряючись його наказові.

Ніколь нарешті передала чоловікові дивний предмет туалету, над яким трудилася цілий ранок. Дік сховався в кабіні і невдовзі вийшов звідти в чорних мереживних штанцях. Всі на пляжі так і ахнули. А втім, придивившись уважніше, люди побачили, що мереживо нашите на цупку основу тілесного кольору.

— Я б сказав, що це витівка педераста! — гидливо зауважив містер Маккіско, а тоді, озирнувшись на містера Дамфрі й містера Кампіона, додав: — Вибачте.

Розмері була в захваті від мереживних штанців. Її щиро полонила щедра простота Дайверів. У своїй наївності вона на здогадувалася, що все зовсім не так просто й безневинно, як здається, що все це вибране на ярмарку життя покупцями, яких цікавить не кількість, а якість; і що все інше — природна поведінка, майже дитяча безтурботність і доброзичливість, прагнення до вияву найпростіших людських чеснот — також є частиною кабальної угоди з богами й здобуте в боротьбі, якої вона й уявити собі не могла. За зовнішніми ознаками Дайвери стояли тоді на вершині еволюції цілого класу — через те більшість людей здавалися поряд з ними такими незграбними, — але насправді в їхньому житті вже розпочався процес якісних змін, якого Розмері неспроможна була помітити.

Разом з усіма дівчина пила херес і заїдала хрустким печивом. Дік Дайвер довго дивився на неї холодними блакитними очима; нарешті його вольові й лагідні уста розтулилися, і він з притиском сказав:

— Знаєте, я давно вже не бачив таких дівчат, як ви, — таких, щоб справді квітли на очах.

Потім Розмері невтішно ридала, припавши обличчям до колін матері.

— Мамо, я кохаю його. Кохаю нестямно — я ніколи не думала, що зі мною може статися таке. А він одружений, і дружина в нього така гарна — ну що мені робити, га? Ой, якби ж ти знала, як я його кохаю!

— Цікаво було б його побачити.

— Його дружина запросила нас на п’ятницю на вечерю.

— Якщо ти закохалася, то не плач. Закохані не плачуть, а сміються.

Розмері звела на неї очі, хитнула головою, струшуючи сльози, і всміхнулася. Мати завжди мала на неї великий вплив.

Розмері поїхала до Монте-Карло в поганому настрої — наскільки це взагалі було для неї можливо. Стрімкий і вибоїстий шлях привів її в Ля-Тюрбі, до старої тамтешньої кіностудії, яку тепер саме перебудовували. Поки вона стояла перед гратчастою брамою, чекаючи відповіді на свою записку, їй здавалося, що вона знов у Голлівуді. На подвір’ї валявся химерний мотлох, що залишився після недавніх зйомок, — подерті декорації, які зображали вуличку індійського міста, великий кит з пап’є-маше, вишня-велетень із плодами завбільшки як баскетбольні м’ячі, яка, зрештою, здавалася тут просто екзотичним деревом, місцевою рослиною на зразок амаранту, мімози, коркового дуба чи карликової сосни… Далі стояло кафе-закусочна, а за ним — два схожі на великі сараї знімальні павільйони. І скрізь, куди не глянь, обличчя — підмальовані, пофарбовані, обличчя людей, що терпляче ждали і сподівалися чогось.

Хвилин за десять до воріт підбіг молодик із чуприною канаркового кольору.

— Заходьте, міс Хойт. Містер Брейді саме на зйомках, але він зараз прийме вас. Вибачте, що вам довелося чекати, але ці французькі мамзелі такі пронозисті — життя від них немає.

Адміністратор студії відчинив маленькі двері в глухій стіні павільйону, і Розмері, несподівано для себе зрадівши знайомій обстановці, ввійшла слідом за ним у півтемряву. Там і тут у сутінках бовваніли постаті — обертали до неї попелясто-сірі обличчя, мов душі в чистилищі, потривожені появою смертного. Чувся гомін притишених голосів, здалеку долинало ніжне тремоло фісгармонії. Обійшовши фанерну перегородку, вони опинилися перед залитою білим тріскотливим світлом площадкою, посеред якої нерухомо, ніс у ніс, стояли французький актор — манишка, комір і манжети яскраво-рожевого кольору — і американська актриса. Вони дивилися одне на одного осклілими очима — здавалось, вони стоять так уже не одну годину; час спливав, але вони не міняли пози, не ворушилися. Батарея юпітерів раптом з лютим сичанням погасла, потім спалахнула знову; десь далеко жалібно застукотів молоток — наче хтось просився, щоб його впустили в темну порожнечу, в ніщо; згори, з-поміж сліпучих ліхтарів, вигулькнуло синє обличчя й гукнуло щось незрозуміле в темряву під дахом. Потім просто перед Розмері залунав, розколовши тишу, чийсь гучний голос:

— Золотко, панчохи можеш не знімати, хай деруться. Не страшно, як роздереться і десять пар. А ця сукенка коштує п’ятнадцять фунтів.

Той, хто говорив це, позадкував і наштовхнувся на Розмері. Тоді адміністратор студії сказав:

— Обережно, Ерле, це міс Хойт.

Вони бачилися вперше. Брейді справляв враження енергійної, запальної людини. Потискуючи їй руку, він окинув її швидким поглядом — знайомий початок, що вже не бентежив дівчину, а лише викликав невиразне почуття зверхності до співрозмовника. Якщо її особа являє собою якусь вартість, то чом не скористатися з цього?

— Я вас чекав з дня на день, — сказав Брейді. Голос його звучав надто владно як на буденну розмову, та заразом у ньому вчувався легкий призвук кокні.[1] — Як вам їздилось?

— Непогано, але вже хочеться додому.

— Та що ви! — запротестував він. — Не поспішайте, я хочу поговорити з вами. Я дивився вашу «Татову доньку» в Парижі — мушу вам сказати, зроблено чудово. Після перегляду я одразу ж зателефонував у Голлівуд, щоб довідатися, чи ви маєте новий контракт.

— На жаль, я вже маю іншу пропозицію.

— Який фільм, господи, який фільм!

Щоб не всміхнутися на знак згоди, бо це було б нескромно, Розмері насупилася.

— Нікому, однак, не хочеться лишатися все життя героєм однієї картини.

— Авжеж, авжеж, цілком слушно. Які ж у вас наміри?

— Мати вирішила, що мені слід відпочити. А повернувшись, ми або підпишемо контракт з «Ферст нешнл», або поновимо угоду з «Феймес».

— Хто це «ми»?

— Моя мати. Вона веде всі мої справи. Я без неї — ні кроку.

Він знов окинув її очима з голови до ніг, і Розмері раптом відчула, що цей погляд прошив її наскрізь. Ні, він не примусив серце радісно затрепетати, не викликав того щасливого піднесення, яке вона відчула вранці на пляжі під поглядом Діка Дайвера. Це був ніби електричний розряд. Очі Брейді зрадили його хіть, і попри свою дівочу цноту Розмері подумала, що могла б віддатися йому. Віддатися, а через півгодини забути про нього, як забувають про партнера, якого цілують перед кінокамерою.

— Де ви зупинилися? — спитав Брейді. — Ага, у Госса. Ну що ж, і в мене цей рік розпланований до кінця, але моя пропозиція лишається в силі. Відколи я працював з Конні Толмедж, ви — перша дівчина, яку я заангажував би відразу і не вагаючись.

- І я б залюбки у вас знялася. Чому ви не повертаєтесь до Голлівуда?

— Ненавиджу те бісове кубло. Мені й тут добре. Почекайте — я дозніму цей епізод і покажу вам студію.

Він повернувся на площадку і стиха почав щось пояснювати акторові-французу.

Минуло п’ять хвилин — Брейді все говорив, а француз слухав, переступаючи з ноги на ногу, й кивав головою. Нараз Брейді обернувся, гукнув щось угору, і в ту ж мить, засичавши, спалахнули юпітери. Розмері знов огорнули знайомі звуки Лос-Анджелеса. Не боячись ні цих звуків, ані темного лабіринту перегородок, охоплена бажанням знов опинитися вдома, вона рушила до виходу. Знаючи, в якому настрої буде Брейді після зйомок, вона не хотіла продовжувати розмову з ним, але почуття, навіяні перебуванням на студії, не залишили її й після того, як вона вийшла за браму. Середземномор’я вже не здавалося їй сонним царством: адже й тут знімали фільми! Всі без винятку перехожі на вулицях тепер подобалися їй, і по дорозі на вокзал вона купила собі пару сандаль.

Мати була задоволена: Розмері дотрималась усіх її напучень, — але вона хотіла якнайшвидше благословити дочку на самостійне життя. Хоч на вигляд місіс Спірс була жінка бадьора й діяльна, душа її втомилася. Доглядати смертельно хворого — тяжке випробування, а їй випало пройти через це двічі…

Приємно збуджена рожевим вином, Ніколь Дайвер вийшла після ленчу в свій чудовий — жодної зайвої травинки! — сад і пішла стежкою, так високо схрестивши руки на грудях, що штучна камелія на плечі торкнулася її щоки. Сад починався від будинку — разом вони утворювали одне ціле — і з двох боків межував із старим селом, а його нижній край уступами спускався до моря.

Попід кам’яною огорожею з боку села все було запорошено: покручені виноградні лози, евкаліпти й лимонні дерева, навіть садова тачка — недавно покинута тут, вона вже вгрузла в землю, змертвіла й почала трухлявіти. Ніколь не раз дивувалася, що з другого боку огорожі, за грядкою півоній, починався зовсім інший світ — царство зелені й прохолоди, де, омиті ніжною росою, кучерявилися пелюстки й листя.

На шиї Ніколь був пов’язаний бузковий шарф, і бузковий відсвіт від нього, якого не могло знебарвити навіть сліпуче сонячне проміння, лягав на її обличчя й на землю під її ногами. Обличчя було зосереджене, майже суворе, лише у виразі зелених очей прозирала якась розгубленість, безпорадність. Її золотаве колись волосся потемнішало, але тепер, у свої двадцять чотири роки, вона була вродливішою, ніж у вісімнадцять, коли золото кучерів затьмарювало всі інші її принади.

Оповитою ледь чутним запахом квітів стежкою з бордюром із білих камінців вона вийшла на майданчик, з якого видно було море; тут між віттям смоковниць висіли не засвічені ліхтарики, під великим базарним парасолем із Сієни стояли стіл і плетені крісла, а посередині височіла величезна пінія, найбільше дерево в саду. Ніколь зупинилась і, неуважливо дивлячись на густий поріст ротиків та красолі під пінією — наче хто навмання сипнув під дерево жменьку насіння, — прислухалася до сердитих голосів і плачу, що раптом долинули з дому; певно, діти щось не поділили між собою. Коли галас розтанув у гарячому повітрі, вона рушила далі, повз калейдоскоп півоній, що стелилися рожевими хмарами, чорних і коричневих тюльпанів, тендітних троянд на фіолетових стеблах, троянд прозорих, мов цукрові квіти у вітрині кондитерської,- аж поки це бурхливе скерцо кольорів, мовби досягши найвищого напруження, не урвалося зненацька — далі вологі східці збігали на п’ять футів униз, на другий виступ.

Тут була криниця, і цямриння над нею навіть у найспекотливіші дні лишалося вогким і слизьким. Обійшовши криницю, Ніколь піднялася східцями, що вели на город. Хода в неї була швидка — вона любила рухатися, хоч іноді здавалася втіленням спокою — глибокого й загадкового. Пояснювалося це тим, що в неї був невеликий запас слів, а ще менше — віри в їхню силу, отже, на людях Ніколь здебільшого мовчала, докидаючи слово лише тоді, коли без цього вже не можна було обійтися, — і то з ощадливістю, яка межувала із скупістю. Але коли така небалакучість починала бентежити малознайомих співрозмовників, Ніколь раптово підхоплювала нитку бесіди й починала торохтіти без упину, сама собі дивуючись, а потім так само раптово замовкала, майже злякано, немов слухняний мисливський собака, який виконав усе, що від нього вимагалося, та ще й навіть трохи перестарався.

Стоячи посеред зеленого ворсистого килима городу, Ніколь побачила Діка, який простував стежкою до своєї майстерні. Вона почекала, поки він зник, потім через грядки молодої салати пройшла до невеличкого звіринця, де відразу зашаруділи кролі, різноголосо й зухвало загомоніли голуби й папуга. Спустившись звідти на інший прискалок, вона підійшла до невисокого, вигнутого підковою парапету й глянула вниз. Із сімсотфутової висоти перед нею відкрилося Середземне море.

Місце, де вона стояла, було колись центром гірського селища Тарм. На цій скелі донедавна тулилася купка селянських хатин; п’ять із них об’єднали в одну споруду — віллу, а чотири знесли й на їхньому місці посадили сад. Огорожу, однак, лишили стару, і тому знизу, з шосе, садиба не вирізнялася з-поміж фіолетово-сірого скупчення тармських будинків.

Ніколь постояла хвильку, дивлячись на море, але там роботи не було навіть для її невтомних рук. Тим часом Дік вийшов із свого флігеля з підзорною трубою й почав наводити її на схід — на Канн. За мить у поле його зору потрапила Ніколь; він одразу ж зник у своїй майстерні й вигулькнув звідти — вже з мегафоном. Він мав силу-силенну всіляких технічних іграшок.

— Ніколь! — прогримів він. — Я забув попередити тебе про своє останнє апостольське діяння: я запросив також місіс Абрамс, оту сиву даму.

— Я так і знала. Це неподобство!

Її слова чітко пролунали в тиші, і, щоб не вийшло так, ніби вона сміється з його іграшки, Ніколь гукнула голосніше:

— Ти мене чуєш?

— Чую. — Він опустив був мегафон, але зразу ж підніс його до рота. — Я хочу запросити ще декого. Отих двох молодиків.

— Гаразд, запрошуй, — лагідно погодилася вона.

— Я хочу влаштувати справді скандальну вечірку. Щоб були і сварки, і перелюбство, щоб хтось образився й пішов, хряснувши дверима, і щоб яка-небудь дама зомліла у вбиральні. Це буде не вечірка, а чудо!

Він зник у майстерні, але Ніколь уже знала, що його пойняв добре знайомий їй настрій, — напад непогамовного збудження, яке передавалося всім довкола й незмінно кінчалося глухою тугою, якої він ніколи не показував, але яку вона завжди вгадувала. Приводом до веселощів ставала часом дрібничка, значення якої аж надто перебільшувалось, і в таких випадках Дік маніпулював людьми справді віртуозно. За винятком хіба затятих циніків та недовірків, усі довкола переймалися беззастережною, сліпою любов’ю до нього. А реакція приходила потім, коли він усвідомлював, скільки сили й снаги розтрачено надаремне. Оглядаючись іноді назад, на роздмухане ним карнавальне вогнище пристрастей, він жахався, як жахається часом генерал, дивлячись на криваву січу — наслідок власного наказу, відданого, щоб задовольнити йому самому незрозумілий інстикт кровожерності.

Але люди, що бодай ненадовго опинилися в товаристві Діка Дайвера, мали дивне почуття: їм здавалося, ніби він не випадково вирізнив їх з-поміж інших, а побачив у їхній долі винятковість, якою можна пишатися. Він блискавично полонив серця своєю надзвичайною уважністю й чарівливою чемністю, здобуваючи перемогу раніше, ніж переможені встигали усвідомити це. І тоді без зайвих слів, аби не прив’яла перша квітка дружби, він широко розчиняв перед ними браму в свій чудесний світ. Поки вони беззастережно корилися законам цього світу, Дік робив усе, щоб вони почувалися в ньому щасливо; та досить їм було хоч на мить узяти ці закони під сумнів, Дік немов розчинявся в повітрі у них перед очима, не лишаючи навіть спогаду про свої слова та вчинки.

О пів на дев’яту того вечора він вийшов зустрічати перших гостей, церемонно несучи плащ на руці, як тореадор накидку. Вірний собі, він, привітавшись із Розмері та її матір’ю, помовчав, даючи їм першим розпочати розмову, — мов розраховуючи на те, що звук власного голосу допоможе їм швидше освоїтися на незнайомому місці.

Розчервонілі, збадьорені свіжим гірським повітрям, Розмері і місіс Спірс зацікавлено роздивлялися довкола. Буває, ознаки величі людей небуденних виявляються навіть у перекручених мовних зворотах; отак і дбайливо виплекану красу вілли «Діана» не потьмарювали навіть такі тривіальні недоречності, як нічим не виправдана поява покоївки чи корок від шампанського під ногою. Поки прибували перші гості — провісники нічних розваг, у будинку повільно завмирало денне життя, останнім виявом якого була вечеря малих Дайверів та їхньої гувернантки на відкритій терасі.

— Який чудовий сад! — вигукнула місіс Спірс.

— Це сад Ніколь, — сказате Дік. — Вона не спускає з нього ока, все порається в ньому, лікує від усіляких хвороб. Боюся, що й вона сама одного чудового дня захворіє на яку-небудь плямистість чи фітофтороз. — Потім, посварившись пальцем на Розмері, сказав їй жартівливим голосом, у якому, здавалось, бриніла батьківська турботливість: — Мій обов’язок тепер — урятувати вас від сонячного удару; я подарую вам пляжного капелюха.

Він повів їх на тересу, де заходився готувати коктейль. Прибув Ерл Брейді й здивувався, побачивши Розмері. Тут він поводився спокійніше, ніж на студії, неначе залишив свої химери за її брамою, але Розмері, миттю порівнявши його з Діком Дайвером, рішуче віддала перевагу останньому. Поряд з Діком Ерл Брейді видавався трохи неотесаним, навіть трохи вульгарним; але й тепер, дивлячись на нього, вона відчула щось схоже на електричний розряд.

Ерл тим часом приязно, як давній знайомий, звернувся до дітей, які щойно підвелися з-за столу:

— Ну, Ланьє, може, заспіваєш нам пісеньку? Заспівай нам разом з Топсі яку-небудь гарну пісеньку.

— А яку б ви хотіли? — спитав хлопчик, кумедно розтягуючи слова, як усі американські діти, що виросли у Франції.

— Ну хоча б «Mon ami Pierott».

Не манірячись, брат і сестра стали поряд, і у вечірній тиші полинули два тоненькі дзвінкі голосочки:

Пісенька скінчилася; діти, червонощокі в призахідному промінні, всміхаючись, вислухали оплески; Розмері думала про те, що вілла «Діана» — це і є, мабуть, центр всесвіту. На такій сцені конче повинно статися якесь диво. Вона ще більше пожвавішала, зачувши дзенькіт коло хвіртки — сигнал про прибуття нових гостей.

Подружжя Маккіско, місіс Абрамс, містер Дамфрі й містер Кампіон підійшли до тераси.

Розмері аж гірко зробилося від розчарування — вона кинула швидкий погляд на Діка, не розуміючи, навіщо тут оці недоречні люди. Але його обличчя зберігало свій звичайний приємний вираз. Він привітав гостей з гідністю й повагою, що засвідчували його віру в їхні безмежні й ще не розкриті можливості. І Розмері була така захоплена Діком, що незабаром уже й сама сприймала як належне присутність Маккіско та їхніх друзів, і їй навіть здавалося, що вона сподівалася побачити їх тут.

— Ми з вами зустрічалися в Парижі,- сказав Маккіско Ейбові Норту, який разом з дружиною прийшов слідом за ними. — Власне, навіть двічі.

— Атож, атож, пригадую, — відповів Ейб.

— А де саме, пригадуєте? — спитав Маккіско замість того, щоб задовольнитися такою відповіддю й поставити крапку.

— Де саме? Здається… Здається… — Ейб не хотів далі прикидатися. — Ні, не пригадую.

Ця коротка розмова заповнила паузу; Розмері подумала, що тепер хтось мав би заговорити на іншу тему, але Дік не робив нічого, щоб розділити цих останніх гостей чи бодай обеззброїти якимось зауваженням місіс Маккіско, яка весь час погордливо кривилася. Він не шукав виходу з цього ніякового становища, бо знав, що воно не загрозливе й усе владнається саме собою. Свої сили він беріг для тієї куди важливішої миті, коли, поставши перед гістьми в усьому своєму блиску, він подасть їм усім знак до розваг.

Розмері стояла поряд з Томмі Барбаном, сьогодні особливо похмурим і сердитим — здавалося, він мав на те якусь свою причину. Він сказав Розмері, що завтра від’їздить.

— Повертаєтеся додому?

— Додому? В мене дому немає. Я їду на війну.

— На яку війну?

— Яку? А на будь-яку. Я останнім часом газет не читав, але, напевно, де-небудь війна обов’язково точиться. Не може бути, щоб десь не воювали.

— А вам хіба однаково, за що воювати?

— Атож, аби до мене по-людському ставилися. Коли мене обсідає нудьга, я їду до Дайверів, бо знаю: звідси мені через тиждень-два захочеться на війну.

Розмері спідлоба глянула на нього:

— Але ж ви приятелюєте з Дайверами.

— Атож, особливо з нею, але в їхньому товаристві в мене завжди виникає бажання йти на війну.

Вона спробувала зрозуміти його, але не змогла. Як на неї, вона б ніколи не розлучалася з Дайверами.

— Ви напівамериканець, — сказала вона, неначе цим усе пояснювалося.

- І напівфранцуз, і освіту здобув в Англії, і відколи мені сповнилося вісімнадцять, я встиг повоювати під прапорами восьми держав. Але, будь ласка, не думайте, що я не люблю Дайверів, — я їх дуже люблю, особливо Ніколь.

— Хіба ж їх можна не любити, — просто сказала вона.

Цей чоловік раптом ніби відштовхнув її від себе.

В словах його відчувався якийсь неприємний натяк, і їй захотілося захистити своє захоплення Дайверами від його блюзнірської неповаги. Вона зраділа, що не сидітиме поруч з ним за обідом; коли вона разом з усіма йшла до столу, накритого в саду, в її вухах усе ще звучало: «особливо Ніколь».

Поки вони йшли стежкою, вона опинилася на хвилину поряд з Діком Дайвером. Він променів таким ясним, упевненим спокоєм, що всі її сумніви зблякли й розвіялися. Вже рік, — а для неї це була ціла вічність, — вона мала і гроші, і неабияку славу й зналася із знаменитими людьми, які, зрештою, здавалися вдові лікаря та її дочці лише збільшеними копіями їхніх паризьких готельних сусідів. Розмері мала романтичну вдачу, але на романтику життя її було бідне. Дбаючи про доньчину кар’єру, мати твердою рукою боронила її від усяких дешевих і легких перемог, що їх життя пропонувало щокроку; та Розмері й сама вже вміла відділяти зерно від полови; вона працювала в світі ілюзій, але не жила в ньому. І коли мати поглядом показала їй, що схвалює Діка Дайвера, то це й означало: справа варта заходу; то був дозвіл іти вперед, не спиняючись ні перед чим.

— Я весь час милувався вами, — сказав Дік, і вона знала, що це правда. — Ми вас дуже полюбили.

— А я закохалась у вас із першого погляду, — стиха промовила вона.

Він удав, ніби не надає значення її словам, ніби вони просто обмінялися компліментами.

— З новими друзями, — сказав він серйозно, вкладаючи в свої слова якийсь важливий зміст, — з новими друзями часто почуваєшся краще, ніж з давніми.

Це зауваження, яке вона, щиро кажучи, не зовсім зрозуміла, він зробив, коли вони вже підійшли до столу, що повільно випливав із сутінків у дедалі яскравішому світлі ліхтарів. Серце її радісно тьохнуло, коли вона побачила, що Дік запросив її матір сісти праворуч від себе; сама вона опинилася між Луїсом Кампіоном і Брейді.

Переповнена почуттями, Розмері обернулася до Брейді, щоб висповідатися йому, але холодна іскра, що блиснула в його очах на першу ж згадку про Діка, засвідчила, що вона звернулася не туди, куди слід. Тоді й Розмері не дозволила йому покласти долоню на її руку, і за обідом вони весь час розмовляли на професійні теми — цебто говорив він, а вона слухала з чемною цікавістю, хоча думками витала десь-інде так явно, що він навряд чи не помічав цього. Час від часу вона вхоплювала уривки фраз і доповнювала їхній зміст тим, що відбилося в підсвідомості,- так іноді, почувши зненацька бій годинника, безпомилково визначаєш, скільки разів він пробив, бо вухо само вело лік ударам.

Коли Брейді на хвильку замовк, Розмері подивилась туди, де між Томмі Барбаном і Ейбом Нортом сиділа Ніколь. Її волосся, густе, як шерсть чау-чау, пінилося і яскріло в мерехтливому світлі свічок. Розмері прислухалася, зачарована низьким, чітким голосом.

— Бідолаха! — вигукнула Ніколь. — Чого це вам закортіло перепиляти його навпіл?

— Ясна річ, хотів побачити, що в нього всередині. Невже вам не цікаво, що в офіціанта всередині?

— Старі меню, — засміялася Ніколь, — череп’я битого посуду, чайові, недогризки олівців.

— Напевне, але це ще треба науково довести. Крім того, пилку я мав не якусь, а музичну, тож і видовище було б зовсім не страшне.

— Ви збиралися грати на ній під час операції? — поцікавився Томмі.

— На жаль, до цього не дійшло. Він усе зіпсував своїм лементом. Тіак репетував, що ми злякались: ще, боронь боже, увередиться.

— Все-таки дивно, — мовила Ніколь. — Щоб ото один музикант узяв інструмент у іншого і…