Осіннє танго ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2024

ISBN978-617-15-0854-5(epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Дизайнер обкладинкиДар’я Ніка

Мастєрова В.

М32 Осіннє танго : роман / Валентина Мастєрова. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2024. — 288 с.

ISBN 978-617-15-0654-1

Як жити, коли найрідніші виганяють із власної хати та власного життя? Де душа може знайти прихисток, коли навколо тебе зовсім чужий світ? І що робити з несподіваним почуттям, що заполонило тебе попри всі сумніви, заборони й умовності світу?

Ксені, як і багатьом українцям, добре знайомі відчуття втрати і щемкої туги за рідним краєм. Та їй не звикати боротися — і нести іскру тепла всюди, де б не опинилася. Але й любов ще довго блукатиме сиротою по світах, знаходячи тимчасовий притулок у ще не спалених серцях…

УДК 821.161.2

© Мастєрова В. М., 2023

©Depositphotos.com / VadimVasenin, jessicahyde, обкладинка, 2024

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2024

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2024

Передмова

Любов живе в кожному з нас, допоки ми живі.

Валентина Мастєрова

Коли людина потрапляє у безвихідь, бо за спиною моторошні спогади, а попереду глибочезна прірва, і з-під ніг уже осипається край землі, який тягне силоміць униз, тоді крила Янгола затуляють душу від падіння в безодню, даруючи надію, окреслюючи шлях до спасіння.

Новий роман Валентини Мастєрової «Осіннє танго» своїм багатогранним виміром дійсності є таким орієнтиром у мить відчаю та скрути.

Головна героїня роману — сільська жінка Ксеня — все своє життя була правдолюбкою, щирою до близьких і собі поблажок не давала. Так і сина виховувала. Тільки, напевно, чистої душі замало, щоб Небо гідним життям обдарувало.

Кохання пішло чужими стежками, бо жити з обов’язку непросто, та й не кожна людина спроможна цінувати скарб, який і скарбом не вважає, бо ж не дорослá, не добачила. За все нас чекає розплата і, дякувати Богові, що не діти роздають борги за гріхи своїх предків.

Чужий гріх окошився не лише на Ксенії, а й сина покалічив.

«Чиї у нього очі? Були ж ніби мої, а тепер…»

Син аж підскочив за столом:

— Дай хоча б день пожити без тебе! Ти ж во де у мене, — черкнув себе долонею по горлу.

Як не розірветься материнське серце, розуміючи, що в жилах своєї єдиної дитини тече не кров, а отрута…

Та, хоча б яким непроглядним не здавалося життя, живу душу на прив’язі не втримати. Вона здатна злітати й шукати кращого, душа готова на самопожертву, на відданість, на любов. Любов до всього сущого.

Саме вона дає сили почати життя з чистої сторінки, побачити тих, хто був справжнім у цій коловерті днів і ночей, зумів вистояти в лихі дев’яності, не втративши гідності й людяності.

«Батькова хата на крайній вулиці за вигоном, ніби відірвана від села».

Оця коротка фраза така багатозначна і така стражденна, як наша змучена Україна. Ніби відчахнута від усього світу, ласим шматком спонукає загребти вже й так видоєну досуха, виснажену землю — найбільший скарб — годувальницю нашу. А що народ? Як і Ксеня тулить гніздо з нічого, де б не присів, прибирає, білить і наповнює теплом власну оселю.

«Самотина лякала, але вже не так, як уночі, коли безвихідь обступала з усіх боків разом із глухою темрявою. Від вогню в хаті робилося затишно, наче оживала не лише піч, а й сама хата».

Та хіба ж дасть оте вселенське завидюще око жити і свою латочку обробляти, хліб і майбуття плекати!

— Багато заробила у фермера?

— На хліб і на світло стане — ні в кого не проситиму.

Та тільки-но хто зіпнеться на ноги, спаплюжити, спопелити, відібрати… Це куди легше, ніж працювати до сьомого поту, кривавими мозолями крихту заробляти.

Коли помалу заглиблюєшся в непросту сюжетну лінію роману, перед очима постає реальна панорама сьогодення з його щедрим на лихо буттям. Не за довгим карбованцем — за копійкою, щоб вижити і прогодувати своїх дітей, зіщулюючись від очікування поневірянь у чужинській стороні, їдуть світ за очі молоді й старі, бо рідна Батьківщина нині, як мачуха — захоче, кине кістку чи сухар, а не схоче, то й хрестом освятить.

Попри все злиденне та потворне, у кожному рядочку, у кожному словечку відчувається, що авторка до щему любить свій край, свій поневолений народ, який столітні поневіряння не поставили на коліна.

Сцену танцю старого Свиридка у святкових хромових чоботях, коли тужну пісню виспівують його сини, неможливо читати без трепету й хвилювання:

«Так гарно, наче заново на світ народився. Не думав, що доживу до такого празника. Ану ж, синочки, порадуйте й ви старого батька».

Кожна деталь, кожний натяк — це інструмент майстра, що словесним мазком підводить читача до сутності образу, віддзеркалення колоритної величі українського народу.

Валентина Мастєрова філігранно виписує драматичні колізії у стосунках героїв, де найрідніші виявляються найлютішими ворогами, а чужі підставляють плече тоді, коли відчай бере за горло, коли бігти нема куди, бо скрізь провалля сваволі можновладців, та й не тільки.

Душу рве несподіваний образ пічника — таджика, людини високоосвіченої, поліглота, який теж длясвоєї батьківщини став вигнанцем і мусив заробляти собі на життя руками, бо його високоінтелектуальний фах зневажили у рідному Таджикистані. Тахіба ж він один?

Тонко змальовано почуття душевної близькостіукраїнської жінки до людини іншої національності,адже вони відчували власну ментальну спорідненість — спорідненість духовно багатих людей, яким не потрібно доводити, хто є хто.

Чамшед якийсь час дивися на розкішне дерево, потім усміхнувся:

— У Таджикистані у мене також росте шовковиця, старіша, правда, бо ще дід садив.

— А чого ж ви тут, а не вдома? — вихопилося у Ксені.

— Бо війна. — Пічник глянув на жінку, посерйознішав. — А я не хочу воювати, ні за тих, ні за інших — усі вони убивці.

Смерть не має національності й однаково усім страшна.

Смерть, яку сіє чиясь загребуща душа, бо їй випі­кають очі чуже щастя й родинний затишок, їй не буде спокою доти, доки є що відібрати собі ненаситній.

Несподівані повороти сюжету аж дихання перехоплюють, коли волею авторки доля зводить у далеких світах чужі долі, що сплітаються в одне ще з часів далекої минувшини. Криваві воєнні сторінки озиваються гіркотою з Другої світової, вчепивши Афганістан і аж до сьогодні…

Головна героїня вже змирилася, що змушена жити на околиці. Їй не звикати починати виполювати бур’яни не лишень у полі, а й у власному житті, але Небу згори видніше.

Після низки втрат і розчарувань доля закидає Ксеню в Німеччину, де ти вже й не людина, а так, робоча сила, попихач. Навіть моральні якості української жінки апріорі визначено гульвісою й покидьком, бо ж він — німець, господар у своїй державі, де верховенствує закон. Закон, неписаний для всіх інших.

Почуття ненависті не дає дихати Ксені, хіба не тут залишився лежати її дід Яків, та й не він один удобрював власною кров’ю ці малородючі землі.

Та не все так сумно і безнадійно. Щодень сонячний промінь кидає новий натяк, нову стежку освітлює, встигай розплющувати очі. Виявляється, що й ненависть не вічна, коли справжнє чисте почуття запрошує до танго, хай і запізно, хай і посріблене сивиною років і спогадів.

Як не боролися з тим клятим коханням, таким недоречним, таким несвоєчасним, та ДОЛЯ іноді як накрутить, жодному літератору таке не вигадати. Кинувши ту ноту любові, що зерням укорінилася та проклюнулася ще до народження Ксені, саме вона й покликала на схилі літ їхати туди, де самотина душу виймає, близьким немає до тебе діла, тільки твої статки ще щось важать.

Полковник Гюнтер, образ якого нестандартний, як і весь роман, прожив усе життя, караючись і переосмислюючи його, адже вижив лише дякуючи «ворогу», вижив, щоб нарешті стати щасливим.

«І що? — запитав подумки чи то у нього, чи у себе. Несподівано всміхнувся до фотографії: — Це ж ти її привів у мій дім — правда? Правда. Добрий ти, Якове. Ох, і добрий».

«Ти знаєш, Якове, на самоті й коньяк не п’ється. На самоті і мед гірчить. — І несподівано різко вимовив: — Краще б ти мене тоді застрелив».

Гострі суперечності персонажів перевертають усю душу читачеві. Тонко, щиро і так достовірно виписано діалоги, що мимоволі опиняєшся поміж тих героїв, ходиш поряд із ними, співчуваєш, хочеш щось запитати, вберегти.

Що робити, коли не відаєш, де голову прихилити, куди податися?

«Те “додому” болісно вкололо Ксені в серце. До якого дому?».

Журиться заробітчанка, а з нею і вся Україна. Вона б і рада крильми закрити своїх покинутих дітей, та довго не гояться понівечені крила.

Тільки думка, як визріє, добром дивися, та й про­росте:

«А це таке, що пилом не припадає і з вітром не розвіюється — десь та проростає».

Можна писати-переписувати ще й не один десяток сторінок, адже думки штовхаються, поспішають одна поперед одної, бо роман «Осіннє танго» — не просто черговий твір майстрині. У ньому порушено соціально-­політичні проблеми нашого суспільства, гостро виписано викривлені моральні якості зовнішнього благо­получчя, викрито зло у всій його пекельній сутності. Куди не глянь — картини потворного сьогодення, знищеного села, спаплюженого байдужістю безвладдя та безвідповідальності тих, за кого те село руку тягло, кому кишені набиває своїми слізьми та молитвами. А ще червоною ниткою пробігає антивоєнна тема, наголошуючи, що будь-яка війна несе знищення, сирітство, руйнацію скрізь, куди дістане її зажерливий подих.

Багато чого лежить на поверхні, а ще більше сховано в цьому епохальному романі, який пройшов крізь ті війни, тут вона не одна, та й кінця їм немає.

Ні переможців, ні переможених. Трясуть нашу нещасну землю, як чорт грішну душу, а коли озирнуться, щоб зрозуміти, за віщо кара, тоді й молитва не спасе, за прокляттями її не чути.

Однак закінчити хочу на мажорній ноті.

Про що новий роман Валентини Мастєрової?

Про кохання. Про осіннє пристрасне кохання. Вистраждане, довгоочікуване. А ще про любов! Любов до людей, до рідного краю, до українського села і наймилозвучнішого українського слова. Слова, яке робить нас неповторними, унікальними й нездоланними. Хіба не з нього все починалося?

Воно навертає нас доторкнутися до чиєїсь душі, віддаючи частку своєї власної.

«СЕРЦЕМ ДО СЕРЦЯ».

Ліна Ланська

«Чиї у нього очі? Були ж ніби мої, а тепер… — Ксеня розгублено вдивлялася у сердите синове обличчя. — Що він каже? Щоб ішла зі своєї хати? Куди? Там же й груба розбита, і дах протікає. І як же я житиму без…» — Подумалося про онуків і його, єдину свою дитину. Щось у грудях ворухнулося болісно, затуманіло в очах. Та син того не помітив. Боявся, що мати встане з-за столу, піде й зачиниться у своїй кімнаті, переплаче, пересердиться, і тоді ця важка розмова коту під хвіст. Та мати не встала, тільки голос затремтів, коли запитала, ніби звинуватила:

— А чим же я вам заважаю? Тим, що варю, печу й за всіма прибираю? А, може, ви переходьте у дідову хату та щось самі зробіть. А не на всьому готовому…

Син аж підскочив за столом:

— Дай хоча б день пожити без тебе! Ти ж во де у мене, — черкнув долонею себе по горлу. — Наче комендант німецький, хочеш, щоб усе по-твоєму було. Моя хата — з батьком стільки років стягувалися, — перекривив матір, — я також тут не приймак — ясно тобі!? Не хочеш, мамо, по-хорошому — розділюся через суд. Нас четверо, а ти одна, і дивися, щоб тобі хоча б комора дісталася.

Побачив, як пополотніла мати й мовчить. І сам замовк, бо злякався, що насправді доведеться судитися й ділитись. А ділитися він не хотів, навіть маленькою кімнатою, в якій вона тепер жила.

— Судитися зі мною? Я ж не ворог твій, сину… — ледве спромоглася вимовити Ксеня й запнулася — здалося, що перед нею хтось далекий, чужий, тільки на когось рідного дуже схожий.

Батькова хата на крайній вулиці за вигоном, ніби відірвана від села. Добре, що вікна вціліли, бо злодії вибилидвері, витягли з груби залізо, навіть старі металеві миски позабирали. А борінку з того боку, під хлівом, не помітили. Як залишила, коли волочила город, так і стоїть.

— Пічника знайду — до зими ще далеко, — кинув син, коли заніс до хати клунок з її пожитками. — А світла багато не пали — сама знаєш: платити за тебе нікому. Інші он з базару живуть, як роботи немає, в Італію на заробітки їдуть, одна ти ждеш із моря погоди, наче тобі вісімнадцять, а не скоро, — замовк, бо не міг точнозгадати материн рік народження, тому й сказав навмання, аби немало — п’ятдесят. Диви, дзеркало іще ціле, — несподівано зрадів, глянув у тьмяне скло на стіні й спохмурнів, немов побачив там щось неприємне для себе.

Уночі йшов дощ. Дрібні краплі стукали у тишу, заспокоювали, навертали на думки. А їх у Ксені, наче бджіл у вулику. В оцій хаті зростала. Усі називали її Оксаною, тільки батько — Ксеньою, як звали його матір. А потім і чоловік став називати Ксеньою, і родичі.

— Коли то було? Ніби наснилося. Дощик гарний — картопля вродить. Слава Богу хоч картопелька буде своя. А як же його завтра жити? — зойкнула і злякалася — голос відлунював у кутках давно спорожнілої хати, немов би хтось іще разом із нею боявся завтрашнього дня.

Наче й не спала, хіба передрімала перед ранком, а почало сіріти — підвелася, запалила у печі порохнявою вербою, що вчора знайшла у дровнику, начистила картоплі, приставила чавунчик до вогню і несподівано відчула полегшення. Самотина лякала, але вже не так, як уночі, коли безвихідь обступала з усіх боків разом із глухою темрявою. Від вогню в хаті робилося затишно, немов оживала не лише піч, а й сама хата, а з нею і минувшина, давно замкнута на великий замок.

Навіть тоді, коли приходила обрізувати й обробляти сад чи город, не завжди відмикала той замок, не завжди заходила у ці двері. Не хотіла озиратися у своє життя, та й часу бракувало, обступали клопоти. Тепер того часу буде хоч греблю гати, а клопоти залишилися у синовій хаті. Подумала — «синовій» і відчула, ніби щось надірвалося біля серця. Надірвалося «з м’ясом», а тепер пече і не знати, коли загоїться.

Рипнула хвіртка. Ксеня виглянула у вікно, побачила давню подругу Антоніну, й підборіддя у неї затремтіло.

— Здорова була! — Антоніна спочатку роззиралася по хаті, навіть прочинила двері у світлицю, потім поставила на стіл банку з молоком і вимовила невесело:

— Нічого, не хороми, але жити можна. У двір щось узяла, чи хлів порожній?

— Нащо воно мені самій, Тоньо. І чим я годуватиму те порося? Сідай ось, — підсунула подрузі стілець, іще батьком зроблений.

— Та я не розсідатися прийшла, а по ділу, — худорлява,високаАнтонінатакивмостиласяскраєчкустільця. — Сергій Гусак кликав буряки полоти. Казав, щоб іще когось взяла. Я за тобою — посапаємо день-два — якась копійчина буде. Хоча б на хліб. Бо вже і в коморі ні пилинки — і млинця ні з чого спекти.

Ксеня зраділа:

— Добре. Спасибі, Тоньо. Ось у печі вигорить — і йду.

Сапа, граблі, вила, навіть заступ стояв у клуні під старим сіном — туди злодії не зазирали. Як попрацює на батьковому городі, помиє і сховає. Тепер для Ксені це — скарб, особливо сокира. Із дому нічого не хотіла брати, ніби в одну мить усе для неї стало чужим. Здавалося, що і думки про ту домівку почуженіли й наче холодом взялися.

Пошукала пляшку чи порожню банку, аби взяти хоча б води на поле. Не знайшла, махнула рукою і вийшла з двору.

Гусакові посіви за старою фермою. Ксеня йшла по Лосинівській дорозі, яка чомусь не заростала, хоча давно немає Лосинівки — хутора під лісом, і від ферми залишився тільки зруйнований фундамент. Подумалося, що за багато років тут нічого не змінилося, ніби світ живе своїм життям, а оце велике поле зі старою, ще волами їждженою дорогою, живе осторонь часу. Хоча ні — трохи таки змінилося — тепер частина розпайованої землі належить і їй. «Землевласниця-злидарка», — посміхнулася сумно, бо на цих чорноземах багатів лише той, хто сам на них і господарював. Або гендлював ними, вихоплюючи з-під ніг у знедолених, що віддали цій землі всю свою любов, піт і кров, а тепер доживали у бідності, чіпляючись за клаптик городу побіля хати, наче за рятівне коло, щоб непомерти з голоду. Вона й сама виживе завдяки такому клаптику. А оті лани… Спинилася, щоб озирнути більше свого багатства і вгамувати несподівані думки.

— Ти диви, кого я бачу! — озвався ще здалеку Сергій Гусак, фермер який не розгубився у дев’яностих, коли вся країна бралася руїною, коли могутня рука «демо­кратичної» влади руйнувала колгоспи, а з ними й села, і долі тих, хто жив на землі. — «Комсомолка, спортсменка, відмінниця!». Ксеньо1, я такий радий, що ти прийшла. Тепер і шукати нікого не треба — ви з Тоньою самі за кілька днів упораєтесь. А я вам добре заплачу. Згода?

Ксеня глянула на лан і промовчала. Нічого не сказала й Антоніна, лише кивнула головою. Тільки вже коли за сріблястою іномаркою піднявся стовп куряви, запитала:

— Чого це він так зрадів тобі? Молодість згадалася чи що?

Ксеня у відповідь стенула плечима і заходилася полоти буряки.

— А бач, — не вгавала подруга, — у школі табличку множення не міг вивчити, а тепер на всю Олександ­рівку чоловік. А ми з тобою у нього в наймах. Так, нехай я не зривала зірок із неба, а ти ж на олімпіади їздила, англійську знала, наче рідну. І нащо тобі був здався той столичний університет, вивчилася б на вчительку в нашому педагогічному й не ходила б із сапою по заро­бітках. А синок у тебе — засланець, — несподівано перевела розмову на те, що муляло із самого ранку. — Ти його виростила, вивчила, скільки дітей попоняньчила… Бач, як віддячив. Чого ти мовчиш? Не плач, ну… Може, ще воно й налагодиться? — розгубилася, коли побачила сльози на обличчі Ксені.

— Що наладиться, Тоньо? Я вступлю до вузу чи мій чоловік воскресне? Чи, може, у Сашка совість прокинеться? Не знаю, у кого він такий вдався: як став по селах базарювати — труситься над кожною копійкою, зайвий раз дітям гостинця не купить. А коли я без роботи залишилася — мовчить, словом не обізветься, тільки дивиться вовком. Треба хоч книжки свої забрати, а то будуть у грубі — йому вже все моє заважає. А в мене ж, Тоньо, тільки він — і голову ні до кого прихилити, — Ксеня низько нагнулася, щоб не пропустити у рядку бур’яни, бо сльози застилали очі. Ще й сонце сліпило, наче насміхалося.

— Ну, да, — Антоніна вже не рада була, що завела таку розмову, — ні до кого. Тепер хоч з мосту та у воду. Життя прожито. Ще, коли робота була… Ти глянь — не буряк, а сама лобода у рядках. І хто це так сіяв? Тут не заробиш, а проробиш. Заплатить він, побачимо, що ти увечері заспіваєш.

Але увечері до них ніхто не приїхав, хоча вони й працювали, аж поки й сонце сіло за Лосинівським лісом. Додому йшли разом, та біля млина, що вже звікував, натомлений роботою й літами, але ще стояв, наче на втіху вітрам, Ксеня повернула на стару дорогу, що вела до батьківського двору. Антоніна лише важко зітхнула і замість «до побачення» кинула:

— Я навпростець, бо худоба не порана, а завтра зайду раніше — дивися ж не проспи.

Тільки-но прочинила хвіртку, як почула у дворі за хлівом відчайдушне:

— Ня-я-яв!

«Уже хтось підкинув, — подумала, а потім усміхнулася, — ось тобі й хазяйство».

— Ну, де ти там? Киць, киць, киць… — за хлівом у бур’яні побачила сіре перелякане кошеня. — Принесли й не полінувалися далеко йти. А, може, з машини викинули. Не бійся, не бійся, — простягала руку до кошеняти, яке спочатку шаснуло у бур’ян і звідти злякано дивилося на руку, потім жалібно занявчало, поволі підійшло й уткнулося мордочкою в долоню, наче шукало маминого тепла. — Ось так, малесеньке, ходи до мене, — Ксеня підняла, притулила до себе і почула як злякано калатає сердечко. — Не бійся, ми тепер удвох. То нічого, що викинуті.

Як тільки занесла до хати і в старе блюдце налила молока, здалося, кошеня забулося про всі свої страхи. Не встигла зняти робочий одяг і накинути легкий халат, воно вже вилизувало спорожніле блюдце.

— Ну, от і добре — хазяйнуй, а я у берег. — Взяла рушник, зачинила двері й пішла по стежці у кінець городу, де між вербами наче від когось ховався ставок. Невеликий і не дуже глибокий, але вода у ньому чиста, немов гірський кришталь: ступає Ксеня по дну і бачить свої ноги. Тільки холодна, навіть у найбільшу спеку. Може, тому, що верби обступили з усіх боків, і сонце пробивається між зеленими кронами лише в зеніті. Тоді Ксені здається, що вода світиться і мальки світяться, виблискують, ніби золоті рибки з дитячої казки.

Озирнулася, хоча й знала, що поблизу нікого немає,зняла халат і ступила від берега. Пропливла трохи,ляглагорілиць, розкинула руки й заплющила очі: ставок легенько люляв її у тихому плесі, немов у великій колисці.

Непоспіхом вийшла на берег, непоспіхом витерлася рушником. І так само неквапом верталася до хати. Дивно було Ксені у цій глухій самотині. Наче заблукала у велетенській темній порожнечі й не бачила просвітку.

У хаті світла не вмикала. Напомацки дістала чавунчик із печі, налила у чашку молока й сіла за стіл. Щось м’яке тернулося об ногу: «Мурчику, це ти? Ну, на й тобі картоплі, — кинула просто під стіл, — будемо удвох вечеряти. Удвох воно веселіше», — говорила більше до себе, ніж до кошеняти, яке уже освоїлося й довірливо муркотіло, наче й не кричало нажахано годину тому. А Ксені ще хотілося кричати.

Почула, ніби за млином загурчала машина. Прислухалася й відчула страх. По сусідству із батьковою хатою стояли ще хати, у яких давно ніхто не жив, і вони були схожі на післявоєнні руїни. Сади здичавіли, дахи обвалилися, а вікна зяяли порожнечею. Батькова хата вціліла, бо кожного літа Ксеня білила стіни, а син ремонтував покрівлю, підлогу, навіть вхідні двері поставив нові після того, як вибили старі. Тепер вона розуміла — навіщо, а раніше думала — береже пам’ять про діда.

Двері замкнено — тільки й того. Пожалкувала, що не внесла сокири, чи хоча б вил. Може, й не згодяться, та все ж… Страх заповзав не тільки в душу, а, здавалося, разом із мороком заповнював хату і весь її сьогоднішній світ. Такою беззахисною Ксеня не відчувала себе давно. Приречено стала біля вікна, вдивляючись у темряву, коли машина спинилася біля її двору. А побачила біля хвіртки знайому чоловічу постать — зраділа: «Наче дурна яка, — дорікнула собі подумки, — чоловік роз­платитися приїхав, а я мало не з сокирою…».Увімкнула світло, поспіхом прибрала зі столу рештки вечері, аби гість не помітив її злиденності, й відімкнула двері.

— А я бачу — не світиться у тебе, думаю — світла немає, чи що?.. Зайшов запитатати — я тут часто проїжджаю… — Сергій Гусак став біля дверей, чекаючи запрошення, бо сам не наважувався пройти далі. — Колись добра хата була… З бруса.

— Проходь, Григоровичу, сідай. — Ксеня подала стілець, ніяковіючи, що більше нічого не може запропонувати гостю. — І хати, й ми старіємо. Ти на поле заїжджав — бачив? — швидко перевела розмову на інше, аби не торкатися болючого.

— Ні. За Десну їздив — на луг подивився, — Сергій не сів, лише ступив трохи від дверей. — Завтра траву косити почну. Я тут гроші… — дістав із кишені гаманець і поклав на стіл кілька папірців. — Це тобі й Тоні аванс, — глянув на ручний годинник, потім на Ксеню, ніяково кашлянув у кулак:

— Може, я трохи невчасно? — чекав, що та заперечить, або хоча б скаже щось для годиться, але Ксеня мовчала. Мав би попрощатися й піти, навіть озирнувся на двері, та не пішов, лише винувато розвів руками.

— Ти вже прости. Бо, знаєш, оце їхав, думав — пізнувато — завтра заїду. А воно… Я все своє життя ніби назавтра залишав. І жив, наче напоказ для когось… — усміхнувся ніяково, аж винувато. — Для тебе, Ксеньо. Скільки разів уявлялася мені отака наша зустріч, — побачив страх на обличчі жінки.

— Не бійся — я по-хорошому зайшов. Ти, Ксеньо… ти сядь, — і, ніби господар у цій хаті, подав їй того самого нефарбованого стільця, якого вона йому поставила, а сам відступив аж до груби.

— Не повіриш, я після твого весілля й досі — наче на біговій доріжці. Наче змагаюся з кимось. І за фермерство взявся, щоб тобі довести, що не гірше твого Віталія. Куплю новий трактор, і перша думка — щоб ти побачила. А коли ще перші «жигулі» купив, нарочито у тебе під двором їздив. Дурний — скажеш? Дурний. Тільки молодість минула, а мене для тебе ніби й не було. Ми з тобою за стільки років навіть не поговорили. Хоча… скільки думок передумано, і завжди здавалося, що ти, Ксеньо, не лише мене зрадила, а й саму себе. І досі живеш не своїм, не справжнім життям. Де твій характер? Де той характер, що вивів тебе у шкільні лідери? А ти ж могла бути лідером не лише в школі… І знаєш, за що тебе життя б’є? — запитав несподівано і вже без вини в голосі, — бо ти зі своїм розумом ніколи ні за що не боролася, нікому нічого не доводила. Провалилася на іспитах у тому Києві й побігла заміж, наче сховалася від усіх. Від мене сховалася. А чого було ховатися? Хіба я тебе менше розумів, ніж Віталій. — Поспішав сказати все, що так довго носив у собі, через те говорив сумбурно і відчув, що зійшов на докір:

— Пробач. Пробач, я тільки хотів…

Але Ксеня не дослухала:

— Ти мене виховувати прийшов, Сергію? — глянула на стілець, на який не сіли ні він, ні вона. Стояла посеред хати, схрестивши руки на грудях. — Так…пізно прийшов — я давно вже вихователів не потребую. Усе минуле минулося.

— Умієш сказати. Тільки я тепер не про це, Ксеньо, — що було і справді минулося. Прости, що нагадав. Але я дуже довго жив тобою, хоча й скривав од усіх. І ніколи б цього не сказав, коли б тебе син із твоєї хати не виправив. Він же не тільки з хати виправив, він тебе із твого життя виправив! — несподівано у голосі прорвався гнів.

— Що ж ми за люди такі — ферму бандюки вирізали — село нагнуло голову й мовчить! Порізали ж не чиїхось, а ваших корів, розпайованих на майнові паї, залишили тебе й Тоню без роботи. І скількох іще? Із власної хати виганяють — покірно йдемо. Ксеньо, Ксеньо, що тебе настільки змінило? Ти ж була першою не лише у нашому класі, а й в усій школі! А якби не мала оцієї хати, куди б тоді пішла?

— А ти що — забувся, за що Віталія убили? — Ксеня ніби не почула запитання. — Де ти був тоді, коли він бритоголовим не давав забирати наші комбайни!? Де ти був, грамотій!? — чорні очі жінки ще більше потемніли. — Це ж не ти зі своїми тракторами, а він із голими руками став на дорозі нуворишам, що сьогодні на дорогих машинах їздять, жирують за кордоном на наші сльози. Боротися, кажеш? За що боротися і проти кого? Може, хіба із власним сином чи з онуками? Так нехай живуть. Ти мене, Сергію, не вчи — я життям навчена. І село нагнуло голову, бо також навчене. Ти знаєш, як у цьому світі беззахисному? Знаєш? — у голосі Ксені забриніли сльози.

Вона насилу стримувалася й боялася не стриматися. Бо ще одне слово — і все, що носила ці дні у собі, могло вибухнути. Проковтнула сльози й ледь чутно вимовила:

— Хотів поговорити — от і поговорили. Тільки ти, Сергію, біжиш по своїй доріжці. І, напевно, знаєш, куди біжиш. А моя доріжка хіба он до ставу, щоб нікому не заважати більше…

— Я так і думав, Ксеньо. — Сергій докірливо похитав головою. — І це не через сина — через саму себе. Через те, що на собі хрест поставила. Не сьогодні, ні. Отоді, Ксеньо, як спіткнулася першого разу, — ледь стримався, щоб не сказати щось різке і знову докорити. Бо вже скільки разів докоряв подумки, а вголос так і не посмів. Та лише глянув, бо мимоволі зрозумів більше, коли почув: «За що Віталія убили?» І хоча Ксеня сказала те з образою і болем, але ж не сказала: «Мого Віталія». Ніби несвідомо відділила себе від чоловіка. Чи, може, й не відділяла, може, так воно завжди було.

— Я хотів… Тільки ти зараз вже не спіткнулася. Просто життя тебе розвернуло на сто вісімдесят градусів і дає другий шанс, а ти знову опускаєш руки. А ти ж гори можеш звернути. Попробуй, Ксеньо. На зло ворогам попробуй. Тобі ж нічого втрачати. — Ксені здалося, ще трохи, і він візьме у свої міцні руки її голову, здавить щосили, щоб там щось тріснуло і стало на своє місце. Але чоловік навіть не ворухнувся, тільки замовк, а потім зітхнув, наче ніс на собі щось важке:

— Думаєш, ти мені перша в очі колеш — не захис­тив? Я тепер ще й винен. І де я тоді був? По трактора їздив у Білорусь. Хто ж знав, що ті бандити нагрянуть, — повернувся до понівеченої груби, приту­лився рукою, ніби шукав тепла у чужій хаті: — Ніхто ж не знав…

— Та ні, Сергію, хтось же знав. Не самі вони приїхали саме в цей день, коли тебе не було. Тільки тепер — кому воно потрібно? Тепер уже однаково…

На якийсь час запанувала мовчанка. Обоє блукали очима по хаті, немов боялися зустрітися поглядами. Нарешті Сергій неголосно вимовив:

— Не думав, що й ти мене винуватиш. Дурень, дурень. Приїхав, розпустив хвоста, ніби павич, — хитнув головою, — піду я вже, Ксеньо, — наговорилися.

Несподівано Ксеня зупинила його біля дверей:

— Почекай, Сергію, — захвилювалася, наче в цю мить переступала якусь небеспечну межу. — Скажи, а ти мою землю можеш купити?

— Хочеш землю продати? — Сергій не зміг стримати здивування, аж розгубився й перепитав: — Свою чи й батьківську?

— Батьківську — ні. То — Іванці, братовій дочці. Нехай буде пам’ять про діда і бабу. Тільки свою й Віталія.

— Це ти серйозно, Ксеньо? — зрозумів, що вона наважилася на щось несподіване. І мимоволі застеріг: — Подумай, і я подумаю. А якщо серйозно, то після жнив, бо зараз не вийде.

— Мені не горить. Іще, Сергію, — попросила ніяковіючи, — так пізно більш не заїжджай.

— Розмов боїшся? — чоловік докірливо похитав головою і всміхнувся. — А-а-а — я й забувся — ти ж у нас завжди була правильна. Хоча ні, Ксеньо, зовсім неправильна.

За хвилину на дорозі задиристо гуркнула машина, яскраво спалахнули фари, мов нарочито, щоб когось подражнити.

Знову дощило. Але тепер у вікнах раз по раз спалахували блискавки, і в небі гриміло, аж шибки тремтіли. Ксеня змалку боялася грози. І зараз натягувала ковдру на голову, міцно стулювала повіки, аби не бачити, як ніч крають велетенські спалахи. І навіть коли гроза почала стихати, лежала під ковдрою й прислухалася. Потім вигулькнула, побачила, що в хаті почало сіріти, підвелася, накинула старий халат і вийшла на ґанок.

Стояла і слухала, як віддалік громи котилися за Десну. Туди ж нехотя потягнулися хмари, важкі й непоступливі зледащілим від спеки вітрам. Час від часу там спалахували блискавки, освітлюючи небо, ніби заново народжуючи світ.

Ксеня дослухалася якийсь час. Немов хотіла почути, чи не обізветься у сусідніх дворах чийсь голос, загорланить півень, або хоча б знічев’я гавкне сонний пес. Та безлюддя було таким лютим, що їй здавило в горлі.Вонасхлипнула, потім прочинила сінешні двері й пішладо хати.

Антоніна постукала у вікно ще зовсім рано, та Ксеня на неї вже чекала:

— На ось — вчора Гусак заїжджав. Сказав — аванс. Сховай, щоб не загубила.

— А я йду, бачу — дощем прибило свіжі сліди від коліс, думаю, хто воно тут поночі їздить? — Антоніна взяла гроші, — О-о, добре. Це — аванс? Тоді давай, подруго, пішли швидше, бо за такі гроші вся Олександрівка на буряки збіжиться. Пізно заїжджав? — глянула на Ксеню з лукавинкою в очах, але та у відповідь розсердилася:

— Хоча ти не зачіпай — пізно не пізно. Він мені треба. — А потім додала не менш роздратовано:

— Грамотний став аж занадто.

— Так, вилюднів після школи. Не те, що ми з тобою — академію закінчив. Заочно, правда…

— Ну да, купив диплом за сало. Знаємо таких — он уже й у Верховній Раді сидять із купленими дипломами, а не те що за трактором.

Якийсь час ішли мовчки. Потім Антоніна зронила:

— За сало не за сало, а коли б не він, то у нашому селі добре було б лише смерті ждати: ні роботи, ні лікаря. Школу — й ту закрили. Діти, наче після війни, — за сім кілометрів і в дощ, і в сніг у чуже село тьопають. Добре, що Гусак свій бусик дає, а то школа дітям боком вилазила, б особливо в негоду.

— Ну, да, — погодилася Ксеня, але якось байдуже, мовби йшлося не про їхню Олександрівку, а про якесь інше село.

— Чуй, Ксеньо, — Антоніна ніби спохватилася, — вчора увечері, як ішла додому, стріла стару Остапиху, хотіла обминути — так вона спинила, чомусь про тебе розпитувала.

— Остапиха? — здивовано перепитала Ксеня.

— Ну, да. — Антоніна озирнулася, немов боялася, що на дорозі не самі:

— Певно, щось знає, про тих чи того, хто навів бандитів на наше село, бо я стою, мовчу, а вона й рече: «Перекажи Ксені, нехай зайде до мене — маю щось важне сказати». Я їй: «Так мені скажіть — я завтра й передам». А вона: «То таке, що треба лічно».

— Що там вона може знати… Поназбирувала пліток, — Ксеня не любила Остапиху, як і більшість у селі. Все ж поволі додала:

— Може й зайду, коли буду в тих краях. А так… Це ж не близький світ, щоб до неї аж на другий кінець села йти. Та й добре ж, коли є чого йти.

За кілька днів по тому, як випололи буряки, поїхала до міста і купила розмовник з італійської. Вимовляла уголос незнайомі слова, старанно виводила чужі літери у шкільному зошиті. А коли одного разу побачила сина, що заходив у двір із незнайомцем, поспіхом сховала зошит на полиці, де замість посуду стояли книги, принесені з дому.

Сашко привітався нарочито весело і не втримався, щоб не спитати:

— Багато заробила у фермера?

— На хліб і на світло стане — ні в кого не проси­тиму. — На ці материні слова Сашко спохмурнів, та мати ніби не бачила: — А кого це ти привів до мене в хату? Незнайомець зніяковів, а син без запрошення пройшов, сів. Кивнув і незнайомцю на стілець, який поставив коло себе, але той залишився стояти біля дверей.

— Пічника тобі привів, мамо. Тільки, бачу, ти не вельми рада.

Ксеня глянула на чоловіка і тихо, аби той не почув, із недовірою вимовила:

— Він же… чучмек. Який із нього пічник?

— Чучмек не чучмек — тобі не однаково? Я його аж із Ладинки привіз — емігрант, правда. Та люди хвалять. А як тобі не підходить, то сама знайди кращого, — здавалося, Сашко почувався господарем і в цій хаті й зовсім не переймався тим, що чоловік біля порога чув і розумів його образливі слова.

— Ну, коли так… Не знаю… Аби потім не пере­робляти, — говорила невпевнено, почуваючись ніяково за свої слова перед незнайомцем, що не насмілювався проходити далі в хату і стояв, немов у чомусь винуватий.

— Ти б переказав, а то у мене сам лише борщ, і той пісний. Скажи йому, нехай береться, хоч і сьогодні.

— Сама й скажи, — син підвівся, підійшов до полиці, шукаючи там нового посуду чи ще чогось. Але посуду не було. І нічого не було, на що б мати ви­тратила зароблені у фермера гроші. Знічев’я узяв першу книгу, погортав, нарочито тицяючи у сторінки ледь не всіма пальцями, поставив назад, глянув на Ксеню:

— Я оце не раз думав, мамо: ти Джека Лондона читаєш англійською, а яка тобі користь із цього, коли ти сьогодні сапою заробляєш на хліб, а вчора гній у корівнику місила? І позавчора. Кому сказати — не повірить. Люди за кордон виїжджають на заробітки, дітям своїм помагають, не знаючи жодної мови, тільки моя мати великорозумна, ніби прив’язана до села. Сидить отут — ні роботи, ні турботи. Он чоловік приїхав за тисячі кілометрів і не жалкує, — кивнув на пічника. — Чамшеде, ти скільки мов знаєш? — запитав трохи насмішкувато.

Той слухняно підняв руку з розтопиреними паль­цями.

— Скільки-скільки? — не повірив Олександр.

— П’ять, — вимовив уголос Чамшед, — п’ять знаю.

— Й англійську? — пічник у відповідь лише кивнув головою. — Диви, які ви тут грамотні зійшлися. Мамо, ти чуєш? — уголос дивувався Олександр, — я ж тобі не пічника, а поліглота привів.

І ще більше здивувався, коли мати щось запитала у того англійською, а він у відповідь заусміхався і почав також відповідати англійською. Сашко, крім слова «Таджикистан», нічого не зрозумів і запротестував:

— А я тут що — зайвий? Або нормально говоріть, або я піду.

Замовк. Дивився на матір і ніби вперше бачив: на обличчі аж сяйнула усмішка, інший погляд, іншапостава, і вся вона немов пані з телеекрана тільки в материному поношеному одязі.

І навіть, коли вийшов з хати, сів у старого батько­вого «москвича», не переставав дивуватися тому, як змінилася мати за цей час, що жила окремо. Хоча із самого малку бачив, що вона вечорами читає, і не жіночий журнал чи газетку з порадами, а товсті книги, якими була заставлена майже вся її кімната. Пізніше, коли одружився, почало дратувати материне читання, незрозуміле й марне. Хай би вищу освіту мала, а то звікувала в корівнику. Одного разу, коли був живий батько, почув:

— Може б, нам, Ксеньо, не продавати теличку? Залишимо собі — ще одна корівка буде у дворі. Он молоковози по селах їздять — у людей молоко скуповують. Хоч і дешево, та коло дому. І щодня «жива» копійка.

Мати промовчала, а батько розсердився:

— Не хочеш — так і скажи. Ти краще книжок понакуплююєш, ніж корову. Уже й так усю хату заставила — професорка. — Знав, що Ксеня мріяла про науку, й коли йому щось пекло, дошкуляв цим словом, принижував, аби не забувала своє місце — далі ж ферми не сягнула. — Твоє, Ксеньо, скінчилося. Он сина треба вчити. А це гроші й не малі.

У відповідь вона тоді зронила:

— Моє й не починалося.

Покірність матері, з якою та пішла жити у дідову хату, спочатку радувала. А тепер здалося, що збайдужіла не лише до власної домівки, але й до нього, навіть — до онуків. Бо лише одного разу навернулася, і то — щоб узяти якісь книги. Мабуть, найдорожчі. Он виставила на полиці, немов напоказ. «Привіз на свою голову», — чомусь сердито подумав про пічника, наче той був у чомусь винний.

А Ксені здалося, що в одну мить навколо змінилися всі кольори й стало так світло, ніби зійшло не одне сонце, а відразу кілька. І усмішка в цього чоловіка така щира і така привітна — давно вже до неї так ніхто не усміхався. Уперше досхочу розмовляла тією мовою, якої прагла змалечку. Уперше слова вимовляла вголос не для самої себе, а для когось, хто не лише розумів її, а й вдячно відповідав, ніби й собі навертаючись в уже втрачений світ. Говорив про щось звичне, буденне, а в душі Ксені народжувалося несподіване свято.

Вона запобігала з роботою, бралася сама виносити цеглу з хати, мила від сажі й старої глини, викладала на сонці сушитися, аж поки Чамшед не зауважив:

— Не можна жінці так важко працювати.

Ксеня спочатку розгубилася, перепитала, що каже, коли той легенько відсторонив її від корзини:

— Я сам.

На подвір’ї обережно виклав цеглу й пішов до хати, а Ксеня стояла й не знала, що робити далі.

До вечора грубу розібрали, вимили цеглу й прибрали з хати стару глину. Натомлені, відпочивали в саду, під шовковицею, де ще й досі стояв чималий стіл із двома великими лавками. Чамшед якийсь час дивися на розкішне дерево, потім усміхнувся:

— У Таджикистані у мене також росте шовковиця, старіша, правда, бо ще дід садив.

— А чого ж ви тут, а не вдома? — вихопилося у Ксені.

— Бо війна. — Пічник глянув на жінку, посерйознішав. — А я не хочу воювати: ні за тих, ні за інших — усі вони убивці. Всі, — додав так, ніби переконував не лише Ксеню, а й самого себе, — рвуться до влади, до збагачення, заради цього проливають кров. Без розбору, жорстоко. І потім, хто б мені що не казав, та коли до влади приходять кривавими шляхами, значить убивці, нехай би якими вождями не були. Та і які з убивць вожді… — зневажливо махнув рукою і так же зневажливо глянув кудись у надвечір’я: — А я уже війну бачив і смерть бачив. Смерть не має національності й однаково всім страшна. А когось підтримати, значить — убивати. Я нікого не підтримав, відмовився, коли мені давали в руки автомат. І тому для всіх став зрадником, злочинцем, який, правда, нікого не вбив і не пограбував, але засуджений до смерті. Тому ось і живу далеко від своєї шовковиці, — опустив очі, ­ховаючи від Ксені те, що, ніби кара Господня, випалює душу тугою за всім рідним і надовго втраченим. А, може, й назовсім.