Полліанна дорослішає ebook

Елеанор Портер

полліаннадорослішає

Розділ I. ДЕЛЛА ВИСЛОВЛЮЄ СВОЮ ДУМКУ

Делла Везербі швидко піднялася кількома великими сходинками будинку своєї сестри на Коммонвелс-авеню й енергійно натиснула пальчиком ґудзик електричного дзвінка. Від вершечка пір’їнок на капелюшку до носка туфельок на низькому каблучкові вона випромінювала здоров’я, силу й рішучість. Навіть у голосі, яким дівчина привітала покоївку, коли та відчинила двері, звучала радість життя.

— Доброго ранку, Мері! Моя сестра вдома?

— Т-так, мем, місіс Кер’ю вдома, — затинаючись, відповіла дівчина, — але вона попередила, що не хоче нікого бачити.

— Он як… Що ж, я не «ніхто», — засміялася міс Везербі. — Тож мене вона прийме. Не хвилюйсь — усю провину перебираю на себе. — Кивнула Делла у відповідь на переляк ув очах дівчини. — Де вона? У своїй кімнаті?

— Т-так, мем, але вона сказала…

Та міс Везербі вже піднімалася високими сходами, тому покоївка повернулася, кинула назад сповнений відчаю погляд і пішла.

Нагорі у коридорі Делла Везербі рішуче попрямувала до напіввідчинених дверей і постукала.

— Що ж, Мері, — відповів «о-люба-що-там-ще» голос. — Хіба я… О, Делла! — голос став м’якшим, у ньому зазвучали любов і здивування. — Люба дів­чинко, як ти тут опинилася?

— Так, це Делла, — весело всміхнулася дівчина, пройшовши вже половину кімнати. — У неділю я гуляла пляжем з двома іншими сестрами милосердя і тепер повертаюся в санаторій, тож я тут, але ненадовго. Зайшла для цього... — закінчила вона, ніжно цілуючи власницю «о-люба-що-там-ще» голосу.

Місіс Кер’ю насупилась і холоднувато відсунулася назад. Ледь помітні радість і жвавість, що раніше з’явилися на її обличчі, зникли, поступившись пригніченості та примхливості, яких було так багато у цьому домі.

— О, звісно. Слід було здогадатися… — сказала вона. — Ти ніколи не залишаєшся тут.

— Тут! — Делла Везербі весело засміялася й високо підняла руки. Потім її голос і тон різко змінилися. Вона поглянула на сестру серйозними та люблячими очима. — Рут, люба, я не можу… просто не можу жити у цьому домі. І ти знаєш, що я не можу, — лагідно закінчила мову.

Місіс Кер’ю нервово завовтузилася.

— Упевнена, що не розумію, чому ні, — ухилилася вона від відповіді.

Делла Везербі захитала головою.

— Так, ти знаєш, люба. Мені абсолютно не подобається все це: зневіра, відсутність мети, постійне прагнення страждати й горювати...

— Але ж я справді нещасна і страждаю.

— Однак тобі не слід бути такою.

— Чому ні? Хіба маю щось таке, що може змусити мене бути іншою?

Делла Везербі нетерпляче махнула рукою.

— Рут, послухай, — почала вона. — Тобі тридцять три роки. Ти здорова — точніше, ти була б здоровою, якби поводилася правильно, — у тебе є надмір часу і аж забагато грошей. Без сумніву, кожен скаже, тобі слід знайти що робити такого чудового ранку замість сидіння пригніченою в цьому схожому на могилу будинку, віддавши покоївці наказ нікого до себе не впускати.

— Але я нехочу нікого бачити.

— Я б на твоєму місці змусила себе захотіти.

Місіс Кер’ю, стомлено позіхнувши, відвернула голову.

— О, Делло, чому ти ніяк не можеш зрозуміти? Я не така, як ти. Не можу… забути.

Тінь болю промайнула на обличчі дівчини.

— Гадаю, ти маєш на увазі Джеймі. Я не забула цього, люба. І звісно, не змогла б викинути з пам’яті. Але страждання не допоможуть нам… знайти його.

— Наче я не намагалася знайти його впродовж тривалих восьми років, аж ніяк не просто страждаючи, — обурено спалахнула місіс Кер’ю, схлипуючи.

— Звісно, ти шукала, люба, — поспішила підтвердити сестра. — І ми продовжуватимемо пошуки, разом, допоки таки не знайдемо його… або помремо. Але те, що ти робиш нині, аж ніяк не допомагає.

— Однак я не хочу робити… нічого іншого, — жалісно пробурмотіла Рут Кер’ю.

На хвилину запанувала тиша. Делла несхвально дивилася на сестру стривоженим поглядом.

— Рут, — врешті сказала вона з краплиною гніву в голосі, — пробач, але… ти завжди будеш такою? Розумію, ти овдовіла, але твій шлюб тривав лише рік і твій чоловік був значно старшим за тебе. Тоді ти була радше дитиною, і той один короткий рік нині не має бути для тебе чимось значимішим, аніж просто сном. І він аж ніяк не повинен зіпсувати все твоє життя.

— Ні, о ні, — все ще жалісно бурмотіла місіс Кер’ю.

— Тож ти і далі будеш такою, як зараз?

— Що ж, звісно, якби мені вдалося знайти Джеймі…

— Так, так, я розумію, але, Рут, невже в усьому світі нема нічого і нікого, крім Джеймі, що може зробити тебе хоч трішки щасливою?

— Нічого не спадає на думку, — байдуже зітхнула місіс Кер’ю.

— Рут, — майже у гніві вигукнула її сестра. Потім раптом засміялася. — О, Рут, Рут… Я б хотіла дати тобі дозу Полліанни. Тобі вона потрібна більше, ніж кому-небудь.

Місіс Кер’ю ледь-ледь погірдливо глянула на сестру.

— Хоча й не знаю, що таке «полліанна», але що б то не було, мені вона не потрібна, — різко відповіла Рут, також сердячись. — Це не твій милий серцю санаторій, і я не твоя пацієнтка, якою можна керувати та в яку можна пхати всякі ліки. Будь ласка, запам’ятай це.

Ув очах Делли Везербі замиготіли вогники, але на її губах не було найменшого сліду посмішки.

— Полліанна — це не ліки, моя люба, — стримано сказала вона. — Хоч я чула, що дехто називає її тонізуючим засобом. Полліанна — це дівчинка.

— Дитина? Ну звідки ж мені було знати… — заперечила місіс Кер’ю, все ще ображено. — Є ж у вас «беладонна», тож не розумію, чому б не могла бути і «полліанна». Крім того, ти завжди радиш мені щось приймати і щойно чітко сказала «доза»… а доза зазвичай стосується тих чи інших ліків.

— Що ж, Полліанна таки є своєрідними ліками, — всміхнулася Делла. — У будь-якому разі, лікарі санаторію стверджують, що вона краща за всі ліки, які вони можуть приписати. Рут, це дванадцяти- чи тринадцятирічна дівчинка, котра була у санаторії протягом минулого літа та більшої частини зими. Я знала її приблизно два місяці, бо вона виписалася незабаром після мого приїзду. Але цього було достатньо, аби я цілковито потрапила під її чари. До того ж, увесь санаторій і досі говорить про неї та грається в її гру.

— Гру?!

— Так, — кивнула Делла, загадково всміхаючись. — Її «гру в радість». Ніколи не забуду свого знайомства з Полліанною. Одна з процедур її лікування була дуже неприємною і навіть болючою. Її проводили щовівторка вранці, й дуже швидко після приїзду мені довелося здійснювати ту процедуру. Я дуже боялася цього, бо зі свого досвіду роботи з дітьми знала, чого слід очікувати: примх та сліз, якщо не гіршого. Але на моє неймовірне здивування дівчинка зустріла мене усмішкою й сказала, що рада бачити. Можеш не вірити, але Полліанна жодного разу впродовж усієї болісної процедури навіть не заскиглила, хоч я й знала, що завдаю їй неймовірного болю. Гадаю, я сказала щось, що видало моє здивування, тож вона серйозно пояснила: «О так, мені також було боляче раніше, я боялася цієї процедури, допоки не почала думати, що то схоже на дні прання у Ненсі і я повинна найбільше радіти саме у вівторок, бо впродовж усього тижня більше не буде такого дня».

— Що ж, дуже незвично, — насупилася місіс Кер’ю, все ще не зовсім розуміючи сестру. — Та впевнена, що тут нема жодної гри.

— Я теж спочатку не бачила, допоки Полліанна не розповіла про себе. Вона жила без матері, лише з батьком, бідним священиком на Заході, її вихованням займалася «Жіноча допомога», а дівчинка всі речі отримувала з місіонерських пожертв. Коли Полліанна була маленькою, то хотіла одержати ляльку і з упевненістю очікувала, що вона буде у наступному пакункові, але з речей для дітей там виявилася тільки пара маленьких милиць... Дитина, звісно ж, розплакалась, і саме тоді тато навчив її гратись у гру, в якій слід було шукати, чому можна тішитись у всьому, що відбувається. Він сказав їй, що вона відразу ж може почати грати у цю гру, радіючи, що милиці їй не потрібні. То був початок. Полліанна казала, що гра чудова і що відтоді вона постійно у неї грається. А чим важче знайти, чому можна радіти, тим веселіше у неї гратися, хоч інколи це неймовірно складно.

— Що ж, дуже незвично! — пробурмотіла місіс Кер’ю, все ще не цілком розуміючи, до чого йдеться.

— Ти б ще більше здивувалася, побачивши, як вплинула ця гра на наш санаторій! — кивнула Дел­ла. — А лікар Еймс каже, що він чув: дівчинка таким же чином здійснила революцію у своєму рідному містечку. Він хороший знайомий лікаря Чилтона — чоловіка, який одружився з Полліанниною тіткою. І, до речі, я переконана, що цей шлюб був однією з її добрих справ. Вона залагодила давню сварку двох закоханих. Розумієш, два роки тому батько Полліанни помер, і дівчинку завезли на Схід до цієї тітки. В жовтні Полліанну збив автомобіль, і їй сказали, що вона більше ніколи не зможе ходити. У квітні лікар Чилтон відправив дівчинку в санаторій, і вона була там до минулого березня — майже рік! Лиш одна хмаринка могла зіпсувати її радість: що їй не під силу самотужки пройти увесь шлях додому. Як мені відомо, все містечко вийшло з духовим оркестром і прапорами зустріти її. Але неможливо розповісти про Полліанну. Її потрібно побачити. Ось чому я сказала, що хочу, аби ти отримала дозу Полліанни. Це дало б тобі багато користі.

Місіс Кер’ю трішки підняла підборіддя.

— Справді? Що ж, мушу сказати, що не погоджуюсь із тобою, — відповіла вона холодно. — Не бажаю, аби мене «революціонізували», й страждаю від суперечок між закоханими, які слід залагодити; єдине, що може бути нестерпним для мене, — це маленька міс Манірність з довгим обличчям, котра проповідуватиме мені, якою я повинна бути вдячною. Я не терпітиму…

Але її перебив дзвінкий регіт.

— О Рут, Рут, — захлинаючись од сміху, сказала її сестра. — Міс Манірність? Невже це — про Полліанну! Якби ти побачила цю дитину тепер… Але так я й знала. Я говорила, що про Поллліанну неможливо розповісти. І звісно ж, у тебе нема змоги її побачити. Але міс Манірність — аж ніяк. — І вона знову вибухнула сміхом. Однак майже відразу ж заспокої­лась і подивилася на сестру знову стурбовано. — Справді, люба, невже нічого не можна зробити? — благала Делла. — Не варто ж отак марнувати своє життя. Можливо, доцільно частіше виходити з дому і… зустрічатись із людьми?

— Чому я повинна це робити, якщо не хочу? Я втомилася від… людей. Ти знаєш, що товариство завжди було для мене нудним.

— То чому б не спробувати зайнятись якось справою… наприклад, благодійністю?

Місіс Кер’ю нетерпляче махнула рукою.

— Делло, люба, ми про це вже говорили. Я роздаю гроші… багато грошей, і цього достатньо. Здається, цього навіть забагато. Я проти перетворення людей у цілковитих старців.

— Але якби ти віддавала частинку себе, люба… — зважилася тихо сказати Делла. — Якби тобі стало цікавим щось поза твоїм особистим життям, це б дуже допомогло, і…

— Делло, — нетерпляче перервала її старша сестра, — я люблю тебе і щоразу рада, коли ти тут, однак не можу терпіти, коли мені читають мораль. Це чудово для тебе, що ти стала ангелом милосердя і подаєш комусь склянку холодної води, перев’язуєш розбиті голови та робиш усе інше. Можливо, ти таким чином можеш забути Джеймі, але я не можу. Це лише змусить мене ще більше думати про нього: хотітиму знати, чи є кому подати йому склянку води і перев’язати розбиту голову. Крім того, все це буде дуже неприємно для мене… зіштовхуватися з такими людьми…

— Ти колись хоч пробувала це робити?

— О ні, звісно, що ні! — голос місіс Кер’ю був зневажливо обурливий.

— То як можеш це знати… не спробувавши?! — і молода сестра милосердя підвелася, вже трохи стомлена. — Але я змушена йти, люба. Маю зустрітися з дівчатами на Південному вокзалі. Наш поїзд відправляється о дванадцятій тридцять. Сподіваюся, ти на мене не сердишся, — сказала вона і на прощання поцілувала сестру.

— Я не серджуся на тебе, Делло, — зітхнула місіс Кер’ю, — але якби ж ти могла мене зрозуміти!

Уже через хвилину Делла Везербі йшла мовчазними темними коридорами на вулицю. Вираз її обличчя, хода, увесь вигляд — усе кардинально відрізнялося від тієї Делли, котра менш ніж півгодини тому бігла цими сходинками. Жвавість, енергійність, життєрадісність кудись зникли. Половину кварталу дівчина байдуже волокла ногу за ногою. Потім раптом відкинула назад голову і глибоко вдихнула.

— Тиждень у цьому домі вбив би мене, — затремтіла вона. — Сумніваюся, що навіть Полліанні вдалося б розвіяти тамтешній морок. І єдине, чому вона б у ньому раділа, — те, що їй не потрібно залишатися там жити.

Хоча, вже незабаром з’ясувалося, що ця заявлена невіра у спроможність Полліанни принести зміни на краще в будинок місіс Кер’ю не була справжнім переконанням Делли Везербі; тільки-но сестра милосердя приїхала у санаторій, вона дізналася таке, що змусило її наступного ж дня подолати п’ятдесят миль назад до Бостона.

У домі своєї сестри Делла не побачила жодних змін, тож здавалося, що місіс Кер’ю навіть не поворух­нулася відтоді, як сестра її залишила.

— Рут, — нетерпляче вибухнула Делла, відповівши на здивоване привітання сестри. — Я повинна була приїхати, і цього разу ти мусиш поступитися мені, дозволивши зробити, як хочу. Послухай! Якщо забажаєш, гадаю, ця маленька Полліанна може пожити у тебе!

— Але я не хочу, — холодно і не вагаючись відповіла місіс Кер’ю.

Однак здавалося, що Делла Везербі не почула її. Вона схвильовано продовжувала:

— Коли я вчора повернулась у санаторій, то дізналася, що лікар Еймс одержав листа від лікаря Чилтона, того, котрий, як тобі відомо, одружився з тіткою Полліанни. У ньому він повідомив, що їде на зиму в Німеччину на спеціальні навчальні курси і хоче взяти із собою дружину, якщо йому вдасться переконати її, що Полліанна чудово проведе час у якомусь пансіоні, доки їх не буде. Але місіс Чилтон поки що не хоче залишати Полліанну в такій школі, тож він боїться, що дружина з ним не пої­де. Рут, це наш шанс! Хочу, аби ти взяла цієї зими Полліанну до себе, вона могла б ходити до якоїсь із шкіл неподалік...

— Що за безглузда ідея, Делло! Наче мені потрібні тут дитина і клопіт з нею!

— Не буде жодного клопоту з нею. Їй уже тринадцять, і вона найздібніша дитина, яку ти будь-коли бачила.

— Я не люблю «здібних» дітей, — відповіла місіс Кер’ю вперто, але засміялась; і тому, що вона засміялась, її сестра набралася раптової відваги та подвоїла зусилля.

Можливо, річ була у раптовості звернення або в його новизні. Або, ймовірно, розповідь про Поллі­анну якимось чином зворушила серце Рут Кер’ю. Цілком можливо, вона не могла відмовити пристрасним проханням сестри. Що б це не було, але воно врешті-решт дало результат. Тож коли через півгодини Делла Везербі квапливо залишала будинок, Рут Кер’ю пообіцяла їй прийняти Полліанну в своєму домі.

— Але запам’ятай, — попередила місіс Кер’ю під час розставання, — добре запам’ятай: щойно дитина почне читати проповіді й перелічувати всі блага, які мені судились у житті, вона повернеться назад до тебе, і ти зможеш робити з нею все, що захочеш. Я її у себе не залишу!

— Пам’ятатиму це, але ніскілечки не хвилююся, — відповіла дівчина, виходячи. А вже до себе прошепотіла, залишаючи будинок: — Половину справи зроб­лено. Тепер час іншої половини — домогтись, аби Полліанна приїхала. А вона мусить приїхати. Я напишу такого листа, що вони просто не зможуть не дозволити їй приїхати!

Розділ II. ДАВНІ ЗНАЙОМІ

Того серпневого дня у Белдінґсвіллі місіс Чилтон чекала, поки Полліанна ляже спати, аби поговорити зі своїм чоловіком про листа, що наді­йшов ранковою поштою. Хоча чекати їй довелося б у будь-якому разі, адже години роботи з багатьма хворими у лікарні та його два виїзди до пацієнтів, які жили за межами Белдінґсвілля, не залишили вільного часу для сімейної наради.

Було вже о пів на десяту, коли лікар увійшов до кімнати дружини. Його втомлене обличчя засяяло, але в очах одразу ж проступило здивування.

— Поллі, люба, що трапилося? — занепокоївся він.

Дружина сумно засміялася.

— Що ж, це лист… хоч я не очікувала, що ти все зрозумієш, лише поглянувши на мене.

— Значить тобі слід мати не такий вираз обличчя, аби я відразу все розумів, — усміхнувся він. — То що у ньому?

Місіс Чилтон на мить завагалася, стиснула губи, а потім узяла лист, що лежав неподалік.

— Я прочитаю його тобі, — сказала. — Він — від міс Делли Везербі зі санаторію лікаря Еймса.

— Гаразд, починай, — кивнув господар, на увесь зріст випрямившись на тахті, що стояла неподалік крісла його дружини.

Однак вона не почала відразу ж читати. Спершу підвелась і вкрила чоловіка сірим вовняним пледом. Від дня їхнього весілля минув уже рік. Зараз їй сорок два. Іноді здавалося, що за цей короткий період заміжжя вона прагне реалізувати всю свою потребу турботливого і люблячого піклування про іншу людину, яка накопичилася за двадцять років самот­ності та відсутності любові. Лікар — якому в день їхнього одруження було сорок п’ять і на долю якого випали також тільки самотність та відсутність любові — був не проти стати об’єктом такого піклування. Судячи з його поведінки, йому все подобалося, хоча він намагався не надто це показувати; лікар зауважив: місіс Поллі так довго залишалася міс Поллі, що могла запанікувати і вважати свої вияви турботи «дурними», якщо бути за них аж надто вдячним. Тож зараз він лише легенько погладив руку дружини, коли вона розправила складки на пледі й сіла в крісло, щоб уголос прочитати листа.

«Моя люба місіс Чилтон, — написала Делла Везербі. — Уже шість разів розпочинала я листа до вас і рвала його, тож тепер вирішила не “починати” взагалі, а відразу ж написати, що необхідно. Мені потрібна Полліанна. Чи можу я її отримати?

Я познайомилася з вами й вашим чоловіком минулого березня, коли ви приїхали забрати Полліанну додому, але гадаю, що ви мене не пам’ятаєте. Тож я попросила лікаря Еймса (котрий дуже добре мене знає) написати вашому чоловікові, щоб ви могли (я сподіваюся на це) не боятися довірити свою любу племінницю нам.

Розумію, що ви залюбки поїхали б зі своїм чоловіком у Німеччину, якби не необхідність залишити Полліанну, тому насмілююся просити вас відпустити її до нас. Насправді я благаю вас дозволити взяти її від вас, люба місіс Чилтон. А тепер дозвольте мені пояснити, чому.

Моя сестра, місіс Кер’ю, — самотня, вбита горем, завжди незадоволена, нещасна жінка. Вона живе у світі пітьми, куди не спроможний проникнути сонячний промінь. Вірю: єдина, хто може принести сонячне світло в її життя, — це ваша племінниця Полліанна. Ви дозволите їй спробувати? Мені хочеться розповісти, що зробила вона для санаторію, але пояснити це не зможе ніхто. Вам потрібно це побачити. Я вже давно зрозуміла, що розповісти про Полліанну неможливо. Щойно починаєш розказувати, як із розповідей вона видається пихатою дівчинкою, яка всіх повчає, і… нестерпною. Але і вам, і мені відомо, що це не так. Потрібно лише привести Полліанну, і вона сама розкаже про себе. Тож хочу привести у дім своєї сестри Полліанну — і нехай вона сама говорить за себе. Звісно, дівчинка ходитиме до школи, але в той же час, я щиро вірю у це, лікуватиме рани на серці моєї сестри.

Не знаю, як закінчити цього листа. Завершити навіть важче, ніж почати. Гадаю, я взагалі не хочу його завершувати. Прагну говорити і говорити, адже боюся, що, коли зупинюся, ви зможете сказати “ні”. Тож, якщо таки маєте намір сказати це жахливе слово, чи не могли б вважати, що… що я ще й досі говорю і розповідаю вам, як нам потрібна Полліанна.

З надією,

Делла Везербі»

— Отак! — вигукнула місіс Чилтон, поклавши листа. — Чи читав ти коли-небудь настільки дивне послання або чув безглуздіше прохання?

— Що ж, я не настільки впевнений, — засміявся лікар, — що прагнення запросити до себе Полліанну — аж таке безглуздя.

— Але... але… як вона висловилася… «лікуватиме рани на серці моєї сестри» і тому подібне. Можна подумати, що дитина — це якісь… якісь ліки!

Лікар відверто засміявсь і підняв брови.

— Якщо чесно, я не впевнений у цьому, але до певної міри, Поллі, дівчинка таки є ліками. Я завжди казав, що хотів би мати змогу приписувати Полліанну хворим та купувати її, як упаковку таблеток. І Чарлі Еймс розповідає, що впродовж року, поки дівчинка перебувала в їхньому санаторії, вони намагалися забезпечити кожному своєму новому пацієнтові «дозу» Полліанни.

— «Дозу», ще чого! — обурилася місіс Чилтон.

— Отже, ти її не зможеш відпустити?

— Відпустити? Звісно, ні. Гадаєш, я дозволю своїй дитині поїхати до абсолютно незнайомих нам людей? Та ще й таких незнайомців! Томасе, слід очікувати, що поки ми повернемося з Німеччини, ця Делла помістить Полліанну в пляшку, ззовні якої приклеїть етикетку з повною інструкцією, як саме приймати дів­чинку.

Лікар знову відкинув назад голову і щиро засміявсь, але лише на мить. Вираз його обличчя помітно змінився, щойно він витягнув із кишені листа.

— Я теж одержав сьогодні вранці послання, від лікаря Еймса, — сказав він, і в його голосі звучало щось таке, що змусило дружину трішки насупитися. — Переконаний, варто прочитати його тобі.

«Дорогий Томе, — почав він. — Міс Делла Везербі попросила мене “порекомендувати” її та її сестру, що охоче роблю. Я знаю дівчаток Везербі з дитинства. Вони походять із дуже давнього роду і є справжніми леді. Стосовно цього тобі не варто хвилюватися.

Їх було три сестри: Доріс, Рут і Делла. Доріс ви­йшла заміж за Джона Кента всупереч бажанням своєї родини. Кент був із хорошої сім’ї, однак, на мою думку, не цілком при собі й безперечно дивакуватою людиною, з якою важко мати справу. Його лютило ставлення до нього Везербі, тому до народження дитини сім’ї спілкувалися рідко. Родичі дружини обожнювали маленького Джеймса, Джеймі, як вони його називали. Доріс, мати хлопчика, померла, коли тому було чотири роки. Тож Везербі робили все, щоб переконати Джона віддати сина під їхню цілковиту опіку. Раптом Кент зник, забравши хлопчика із собою. І хоча вони шукали його повсюди, відтоді про нього нічого не було чути.

Ця втрата практично вбила старих містера та місіс Везербі. Вони обоє незабаром померли. Рут уже встигла вийти заміж й овдовіти. Її чоловік, містер Кер’ю, був дуже багатим і значно старшим за неї. Він помер через рік після весілля, залишивши її з маленьким сином, якого також через рік не стало.

Від часу зникнення маленького Джеймі в Рут та Дел­ли була лише одна мета у житті — знайти його. Вони витрачали багато грошей, доклали всіх зусиль, але безрезультатно. Згодом Делла почала працювати сестрою милосердя. Вона чудово виконує свою роботу і стала радісною, вмілою, розсудливою жінкою, якою й хотіла бути, хоча вона не забуває про свого племінника, котрий пропав, і ніколи не оминає жодної ниточки, що могла б допомогти у його пошуках.

А з місіс Кер’ю все абсолютно по-іншому. Втративши власного сина, вона зосередила нереалізовані материнську любов і турботу на синові своєї сестри. Як можете здогадатися, місіс Кер’ю шаленіла, коли він зник. Це трапилося вісім років тому, для неї то були вісім довгих років страждання, пригнічення та гіркоти. Усе, що можна купити за гроші, у цієї жінки є, але ніщо не приносить їй задоволення, ніщо її не цікавить. Деллі здається, що настав час вивести сестру з такого стану. Делла вірить, що мила племінниця твоєї дружини, Полліанна, володіє чарівним ключиком, який відімкне двері до нового життя місіс Кер’ю. От і вся історія. Сподіваюся, ти виконаєш прохання Делли. І хочу додати, що буду дуже вдячним за цю послугу, адже Рут Кер’ю та її сестра є давніми хорошими нашими, моїми й моєї дружини, знайомими, тож, по суті, все, що стосується їх, стосується і нас.

Завжди твій

Чарлі».

Лист закінчився, запала довга мовчанка, настільки довга, що, не витримавши, лікар неголосно мовив:

— То як, Поллі?

Вона продовжувала мовчати. Лікар, зблизька поглянувши на обличчя дружини, помітив, що її зазвичай спокійні вуста й підборіддя тремтять. Він мовчки чекав, поки вона заговорить.

— Як швидко, на твою думку, вони очікують її приїзду? — нарешті запитала місіс Чилтон.

— Ти хочеш сказати… що дозволиш їй поїхати?

Дружина обурено повернулася до нього.

— Що за дивне запитання, Томасе? Невже припускаєш, що після такого листа я можу її не пустити? Крім того, хіба про це не просить нас і сам лікар Еймс? Невже гадаєш, що після всього того, що цей чоловік зробив для Полліанни, я можу йому хоча б у чомусь відмовити?

— Люба, люба! Сподіваюся, що йому не спаде на думку попросити тебе, моя кохана! — лукаво посміхаючись, пробубонів чоловік, одружений лише рік.

Дружина лише з докором, якого Томас заслужив, поглянула на нього і сказала:

— Можеш написати лікареві Еймсу, що ми відпустимо Полліанну, і попроси його переказати міс Везербі повідомити нам, коли вони можуть прийняти дівчинку. Звісно, це має бути до десятого числа наступного місяця, адже саме тоді ти відпливаєш, і я, звичайно, хочу сама переконатися, що з дитиною все буде гаразд, до того, як залишу її.

— Коли ти скажеш про це Полліанні?

— Мабуть, завтра.

— Що саме їй скажеш?

— Не знаю… точно; але аж ніяк не більше, ніж необхідно. Що б не трапилося, Томасе, ми не хочемо, аби це якимось чином зіпсувало Полліанну. Але будь-яку дитину зіпсує, якщо одного дня їй спаде на думку, що вона є… є…

— Пляшечкою ліків з етикеткою, на якій зазначено, як їх приймати? — закінчив лікар, продовжуючи посміхатися.

— Так, — зітхнула місіс Чилтон. — Лише її неусвідомлення цього все рятує. І ти це знаєш, любий.

— Знаю, — кивнув чоловік.

— Звісно, їй відомо, що і ти, і я, і ще половина міс­течка грають у її гру, та що ми… ми дивовижно щас­ливі саме тому, що граємося в її гру, — голос місіс Чилтон трішки затремтів, але невдовзі вона продовжила вже спокійніше. — Однак якщо вона свідомо почне бути ким завгодно, але не самою собою — природною, життєрадісною маленькою дівчинкою, котра грається в гру, яку навчив її батько, то стане… як назвала її ця сестра милосердя… «нестерпною». Тож, що б я їй не сказала, — не розповім, що вона їде до місіс Кер’ю, аби її розрадити, — закінчила місіс Чилтон, рішуче підвівшись і відклавши вбік своє заняття.

— І в цьому я з тобою абсолютно згоден, — схвально мовив лікар.

Полліанні розповіли про домовленість наступного дня, й ось як це було.

— Люба моя, — почала розмову тітка, коли того ранку вони залишилися тільки удвох, — ти хотіла б провести наступну зиму в Бостоні?

— З вами?

— Ні, я вирішила поїхати до Німеччини з твоїм дядечком, а місіс Кер’ю, хороша знайома лікаря Еймса, попросила, щоб ти приїхала й залишилася на зиму в неї, і гадаю, я можу тебе відпустити.

Обличчя Полліанни посмутніло.

— Проте у Бостоні у мене не буде ні Джиммі, ні містера Пендлтона, ні місіс Сноу, — нікого з тих, кого я знаю, тітонько Поллі…

— Але ж, люба, ти не знала їх, поки не приїхала сюди.

Полліанна несподівано всміхнулася:

— Так, тітонько, не знала! І це означає, що у Бос­тоні є якісь Джиммі, чи містер Пендлтон, чи місіс Сноу, яких не знаю, але які хочуть познайомитися зі мною, правда?

— Так, люба.

— То я можу цьому радіти. Тепер, тітонько Поллі, мені здається, що ви краще за мене вмієте гратись у цю гру. Я й не замислювалася ніколи про людей, які живуть там і хочуть зі мною познайомитись. А їх же так багато! З декотрими з них я вже познайомилася, коли з місіс Ґрей була в Бостоні два роки тому. Ми пробули там аж дві години, коли я їхала сюди із Заходу. На вокзалі стояв один чоловік… дуже гарний чоловік, який сказав мені, де можна напитися води. Як ви гадаєте, він і досі там? Я б хотіла з ним познайомитись. А ще там була приємна молода леді з маленькою дівчинкою. Вони, за їхніми словами, живуть у Бостоні. Дівчинку звати Сьюзі Сміт. Можливо, я їх зустріну. Як гадаєте, зустріну? А ще були хлопчик і леді з немовлям… але вони з Гонолулу, тож, мабуть, не побачу їх... Але там буде місіс Кер’ю. Тітонько Поллі, а хто така місіс Кер’ю? Вона наша родичка?

— Боже мій, Полліанно! — вигукнула місіс Чилтон, водночас зі сміхом та відчаєм у голосі. — Як хтось може встигати за твоїм язичком, а тим більше за твої­ми думками, якщо вони за якусь хвилину стрибають від Гонолулу і назад! Ні, місіс Кер’ю нам не родичка. Вона — сестра міс Делли Везербі. Пам’ятаєш міс Везербі зі санаторію?

Полліанна заплескала у долоні.

— Її сестра? Сестра міс Везербі? Тоді я впевнена, що вона дуже мила. Адже міс Везербі така мила. Я любила міс Везербі. Коли вона всміхалась, у неї навколо очей та в кутиках рота пролягали маленькі зморшки, а ще вона знала найчудовіші оповідання. Хоча міс Везербі була зі мною лише два місяці, бо приїхала незадовго до того, як мене мали виписувати. Спочатку я дуже шкодувала, що її не було зі мною увесь час, поки перебувала там, але потім почувалася щасливою: адже якби вона була зі мною увесь цей час, довелося б значно важче прощатись. Але тепер я нібито буду знову з нею, адже житиму в її сестри.

Місіс Чилтон глибоко вдихнула і закусила губу.

— Але, Полліанно, не слід сподіватися, що вони будуть абсолютно схожими, — врешті-решт зважилася сказати.

— Але ж вони сестри, тітонько Поллі! — заперечила дівчинка, ще ширше розплющивши очі. — І я вважаю, що сестри завжди схожі. У нас у «Жіночій допомозі» було дві пари сестер. Одні з них — близнята. Вони були настільки схожими, що важко сказати, котра з них місіс Пек, а котра місіс Джонс, аж поки на носі у місіс Джонс не виросла бородавка, і тоді ми змогли їх розрізняти, адже найперше дивилися, чи є на носі бородавка. Тож одного разу, коли ця жінка скаржилася, що всі називають її «місіс Пек», я сказала, що потрібно дивитися, чи є на носі бородавка, як роблю це я, і тоді вони точно не помиляться. Але вона розсердилася… маю на увазі, що виглядала незадоволеною, боюся, це їй зовсім не сподобалося… Хоча й не розумію, чому; гадала, вона буде рада, що є щось, завдяки чому їх можна розрізнити, особливо тому, що місіс Джонс була директоркою, і їй не подобалося, коли люди не ставилися до неї як до директорки — не садили на почесні місця, не знайомили офіційно з іншими і не приділяли особливої уваги на церковних вечерях тощо. Отже, їй це не подобалось, а згодом я почула, як місіс Вайт розповідала місіс Ровсон, що місіс Джонс робила все можливе, аби позбутися цієї бородавки, навіть пробувала зав’язати над нею у вузлики шовкову нитку. Але не розумію, як це може допомогти. Тітонько Поллі, а вузлики на шовковій нитці можуть допомогти позбутися бородавки на носі?

— Звісно ні, люба! Але ти просто говориш без упину, особливо коли починаєш розповідати про «Жіночу допомогу».

— Справді, тітонько Поллі? — зі жалем запитала дівчинка. — І це вам набридає? Я не хотіла докучати вам, тітонько Поллі, чесно. Але все ж, якщо набридаю вам розповідями про «Жіночу допомогу», то маєте радіти, бо коли про неї думаю, то, без сумніву, думаю і про те, яка я щаслива, що більше не живу в них та що в мене є моя тітонька. Ви ж цьому раді, правда, тітонько Поллі?

— Так, так, люба, звісно, я рада, — засміялася місіс Чилтон і підвелася, щоб вийти з кімнати, раптом відчувши надзвичайну вину, що інколи дратується, як це траплялося колись, через постійний оптимізм Полліанни.

У наступні дні, коли приходили і надсилали листи стосовно її перебування взимку в Бостоні, Полліанна готувалася до свого переїзду, здійснюючи прощальні візити до своїх друзів із Белдінґсвілля.

Усі у маленькому селі Вермонт були знайомі з Полліанною, і майже всі гралися з нею в її гру. Ті ж, які не грались, утримувалися не тому, що не знали, що таке «гра в радість». Тож від будинку до будинку Полліанна приносила новину, що їде на зиму в Бостон, і щоразу голоснішими ставали звуки відчаю та незадоволення, починаючи від кухні у тітоньки Поллі, де працювала Ненсі, до сірого дому на пагорбі, в якому мешкав Джон Пендлтон.

Ненсі не побоялася сказати — всім, окрім своєї гос­подині — що вона вважає цю поїздку до Бостона безглуздою і що була б рада забрати міс Полліанну до свого дому в Корнерсі, так, узяла б, узяла б; і тоді місіс Поллі могла б поїхати в яку завгодно Німеччину.

На пагорбі Джон Пендлтон говорив майже те саме, однак не побоявся сказати це й місіс Чилтон. А Джиммі — дванадцятирічний хлопчик, котрого на прохання Полліанни взяв до себе Джон Пендлтон та котрого він уже за власним бажанням усиновив — Джиммі був обуреним і, не гаючись, це висловив.

— Щойно приїхала, і вже знову їдеш, — дорікнув він Полліанні тоном, який зазвичай використовують хлопчики, коли хочуть приховати той факт, що в них теж є серце.

— Але я тут ще від березня. Крім того, не залишуся там назавжди. То лише на цю зиму.

— Усе одно. Тебе не було увесь рік. Знати б, що ти так одразу їдеш, навіть на крихту не допоміг би тим, хто збирався зустріти тебе з оркестром і прапорами, коли ти повернулась із санаторію.

— Що ж, Джиммі Бін, — вигукнула Полліанна, здивована й обурена. А тоді з деякою зверхністю, спричиненою скривдженою гордістю, зауважила: — Впевнена, що не просила тебе зустрічати мене з оркестром і прапорами… а ти допустивсь аж двох помилок у цьому реченні. «Одразу їдеш» неправильно; і гадаю, «знати б» теж неправильно. У будь-якому разі, воно здається неправильним, «якби я знав» звучить значно краще.

— Ну то й що, мені все одно.

Полліанна дивилася на нього ще несхвальніше.

— Ти казав, що тобі не все одно… коли влітку просив мене виправляти тебе, якщо говориш неправильно, бо містер Пендлтон хоче, щоб ти говорив правильно.

— Якби тебе виховували в притулку, де всім до тебе байдуже, а не серед купи старих баб, яким нічого робити, крім як навчати говорити правильно, можливо, ти б теж казала «одразу їдеш» і робила ще більше помилок, Полліанно Вітьєр!

— Джиммі Бін, — спалахнула Полліанна. — Мої леді з «Жіночої допомоги» не «старі баби»… тобто, лише кілька з них були такими старими, — поспішно виправилася вона; її звичне прагнення правдивості й точності витіснило лють. — І до того ж…

— І ніякий я не Джиммі Бін, — перебив хлопчик, високо задираючи підборіддя.

— Ти не… Джиммі Бін... Що маєш на увазі? — вимагала вона пояснень.

— Мене усиновили, офіційно. Він уже давно хотів це зробити, але, як пояснив, завжди не вистачало часу. А тепер він усе здійснив. Мене слід називати «Джиммі Пендлтон», а я маю йменувати його «дядечко Джон», але я ще не… ну, ще не звик до цього… й рідко так його називаю.

Хлопчик усе ще говорив сердито й ображено, а тим часом з обличчя дівчинки зникли всі сліди невдоволення, коли вона почула це. Полліанна радісно заплескала в долоні.

— О, як чудово! Тепер у тебе є справжня рідня, рідня, котра піклується про тебе. І тобі не потрібно пояснювати, що ти йому насправді не рідний, бо у вас уже однакове прізвище. Я рада, дуже-дуже рада.

Раптом підвівшись із кам’яної огорожі, на якій вони сиділи, хлопчик відійшов убік. Його щоки палали, а очі наповнилися слізьми. Саме Полліанні він мав бути вдячним за все це… за все те добре, що у нього тепер є; і йому це було відомо. І саме їй він щойно сказав…

Хлопчик злісно копнув камінчик, а потім ще один, і ще. Гарячі сльози, хоч як він намагався стримати їх, все ж пролилися з очей та потекли по щоках. Джиммі копнув ще один камінчик, і ще один, опісля підняв ще один і з усієї сили пожбурив його. Через хвилину підійшов до Полліанни, яка все ще сиділа на кам’яній огорожі.

— Закладаюся, що добіжу до он тієї сосни раніше за тебе, — безтурботно кинув він виклик дівчинці.

— Закладаюся, що не добіжиш, — вигукнула вона, зіскочивши на землю.

Змагання так і не почалося, бо Полліанна саме вчасно пригадала, що швидкий біг — одна із заборонених для неї насолод. Але для Джиммі це вже не видавалось аж надто важливим: його щоки більше не палали, не було загрози, що поллються сльози. Хлопчик став знову самим собою.

Розділ III. ДОЗА ПОЛЛІАННИ

Що ближче було восьме вересня, день, коли мала приїхати Полліанна, то більше й біль­ше місіс Кер’ю хвилювалась і злилася на себе. Вона почала шкодувати про свою обіцянку взяти до себе дитину відразу ж, як дала слово. Менш ніж через добу написала сестрі листа з вимогою звільнити її від цієї домовленості; однак Делла відповіла, що надто пізно, адже і вона, і лікар Еймс уже написали Чилтонам.

А незабаром Кер’ю отримала листа від Делли, в якому йшлося, що місіс Чилтон погодилась і через кілька днів приїде у Бостон, аби влаштувати дівчинку в школу й вирішити інші питання. Тож, звісно, не залишалося нічого іншого, як дозволити всьому рухатися своїм плином. Усвідомивши це, місіс Кер’ю неохоче, та все ж змушена була підкоритися неминучому. Вона й справді намагалася бути привітною, коли Делла й місіс Чилтон у домовлений день приїхали до неї, але була дуже рада, що через нестачу часу та велику кількість справ, які мала владнати місіс Чилтон, їхній візит тривав недовго.

Але, мабуть, було все-таки добре, що Полліанна приїде не пізніше восьмого, адже з перебігом часу замість того, щоб змиритися з новим мешканцем свого дому, місіс Кер’ю дедалі частіше висловлювала незадоволення тим, що вона називала «безглуздою поступли­вістю Деллі з її божевільним планом».

Думки сестри не були секретом для Делли. Якщо зовні вона здавалась абсолютно спокійною, то в душі вкрай бентежилася результатами; але покладала всі надії на Полліанну, тож рішуче зважилася дати дів­чинці можливість почати боротьбу без будь-чиєї допомоги. Тому наполягла, щоб місіс Кер’ю зустріла їх на вокзалі, й, щойно вони привіталися та познайомилися, Делла пішла, сказавши, що їй потрібно на раніше заплановану зустріч. Отже, місіс Кер’ю, ледве встигнувши подивитися на свою нову вихованку, залишилася з нею сам на сам.

— О, але Делло, Делло, ти не повинна… я не можу, — стурбовано закричала вона вслід сестрі, котра віддалялася.

Однак Делла, якщо й чула, не зважала, й відверто роздратована та сердита місіс Кер’ю обернулася до дитини поруч із собою.