Пригоди барона Мюнхгаузена ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2013

ISBN 978-966-14-7447-4 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Распе Р. Е.

Р24 Пригоди барона Мюнхгаузена [Текст] / пер. з рос. М.Кривецької; передм. та адаптація А. Клімова ; худож. М. Мосіяш. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімей­ного Дозвілля» , 2010. — 240 с.: іл. — (Серія «Біблі­отека пригод»).

ББК 84.4Г

Переклад з російської:

Распэ Р. Э. Приключения барона Мюнхгаузена. — Харьков: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»

ПерекладачМарта Кривецька

Передмова та адаптаціяАндрія Клімова

Оформлення серії Михайла Курдюмова

В оформленні обкладинки використано ілюстрацію Марини Мосіяш

ХудожникМарина Мосіяш

ISBN 978-966-14-0862-2(серія)

ISBN 978-966-14-7447-4(EPUB.)

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мо­вою, 2010

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад та художнє оформ­лення, 2010

Путівник для веселих людей

Книжка, яку ви тримаєте в руках, є унікальною. Не тільки тому, що вона посіла почесне місце в історії європейської літератури, а й через те, що своїм існуванням вона завдячує як автору, так і головному героєві. Обидва вони були реальними людьми, а серед фахівців навіть досі не вщухають суперечки про те, хто ж доклався до створення «Оповідок барона Мюнхгаузена про його дивовижні подорожі й кампанії в Росії» більшою мірою: філолог, знавець старосвітства Рудольф Еріх Распе (1737—1794 рр.) чи барон Карл Фрідріх Ієронім фон Мюнхгаузен (1720—1797 рр.). Так чи інак, але книжка мала приголомшливий успіх серед сучасників і не втратила його з плином часу. Безліч авторів її наслідували, а в наші часи — неодноразово екранізували. І не дивно: зачаровує та майстерність, із якою написано, а доти, без сумніву, розказано у товаристві друзів ці дивовижні й фантастичні історії про мандрівки та пригоди, сповнені гумору та динаміки. Таке не могло залишити читачів байдужими.

Хто ж вони, ці двоє, добрі знайомі, які впродовж багатьох років підтримували дружні стосунки, а потім розсварилися через книжку, що назавжди прославила їхні імена? Уже самі долі цих чоловіків, як і долі багатьох європейців другої половини бурхливого XVIII ст., можуть стати сюжетом захопливого роману.

Карл Фрідріх Ієронім фон Мюнхгаузен був нащадком давнього саксонського лицарського роду. У XII ст. його далекий предок брав участь у хрестовому поході під проводом Фрідріха Барбаросси. Один із його синів утрапив до монастиря, звідки його випустили за імператорським указом. Від цього чоловіка на прізвисько Мюнхгаузен (дослівно — «монастир»), яке пізніше стало прізвищем, почалася нова родовідна гілка. На гербі всіх Мюнхгаузенів відтоді почали зображувати монаха з палицею та книгою. Серед них були вельможі, полководці, міністри, ба навіть засновник славетного Геттінґенського університету в Німеччині.

Карл Фрідріх Ієронім народився у маєтку Боденвердер недалеко від Ганновера. Коли йому виповнилося п’ятнадцять — вступив пажем на службу до знатного герцога Брауншвайг-Вольфенбюттельського Фердинанда Альбрехта II. Два роки потому син герцога як наречений принцеси Анни Леопольдівни, котрій тодішня безнащадна імператриця Росії Анна Іванівна хотіла передати владу, виїхав до Росії. Мюнхгаузенові натомість припало супроводжувати його в цій країні. Одначе сватання затягнулося на кілька років. Тим часом молодий герцог встиг узяти участь у війнах, які вела тоді Російська імперія з Туреччиною та Швецією, а юний паж, звісно, всюди слідував за ним. Лише 1739 р. відбулося весілля герцога Антона Ульріха з Анною Леопольдівною. А Мюнхгаузен, звільнений від обов’язків пажа, вступив корнетом до Брауншвайзького кірасирського полку і вже за рік став поручником та командиром першої елітної роти кірасирів.

Однак 1741 р. владу в Росії захопила Єлизавета, донька Петра I. Принца Антона Ульріха з дружиною ув’язнили у Ризькому замку. Мюнхгаузенові, за іронією долі, довелося бути стражем своїх колишніх вельможних покровителів. Його кар’єра, що так блискуче почалася, раптово стала занепадати. Попри репутацію бездоганного офіцера, наступне військове звання барон із величезними труднощами здобув лише 1750 р. Але ще задовго до цього Мюнхгаузен мав нагоду командувати почесною вартою, яка зустрічала наречену спадкоємця російського престолу — Софію-Фрідеріку Ангальт-Цербстську, майбутню імператрицю КатеринуII.

У 1752 р. барон, узявши на рік відпустку від служби, повернувся до рідного Боденвердена — провінційного містечка, яке впродовж кількох століть разом з околицями належало родині Мюнхгаузенів. Однак відпустка затягнулася на кілька років, отож Карл Фрідріх Ієронім подав у Військову колегію прохання про відставку і до Росії більше не повертався.

Відтоді барон мирно провадив життя заможного землевласника — зустрічався з сусідами-поміщиками, полював у навколишніх лісах та полях, іноді подорожував до сусідніх міст — Ганновера чи Геттінґена. У своєму маєтку Мюнхгаузен звів спеціальний павільйон і оздобив його мисливськими трофеями з тією метою, щоб приймати там друзів. Уже після його смерті цю будівлю назвали павільйоном брехні. Саме там господар, природжений оповідач та імпровізатор, частував відвідувачів неймовірними історіями про свої дивовижні пригоди в Росії.

Ось як розповідав про Мюнхгаузена один із гостей його павільйону, де збиралася чимала кількість охочих послухати побрехеньки барона: «Зазвичай він розпочинав свої оповідки за склянкою пуншу після вечері, покурюючи величезну люльку з коротким мундштуком… Під час розповідей він починав чимраз бурхливіше жестикулювати, крутити на голові свою маленьку франтівську перуку, обличчя його жвавішало й розрум’янювалося, і він, зазвичай дуже правдивий чоловік, у ці хвилини майстерно доплітав свої фантазії до реальності».

Постійним слухачем барона був його близький приятель із Ганновера Рудольф Еріх Распе — один із найосвіченіших людей свого часу, який вивчав природничі науки й філологію в Геттінґені та Ляйпцігу, знавець філософії й археології, письменник та історик літератури. У ті роки Распе служив секретарем в університетській бібліотеці, видавав твори філософа Ляйбніца, написав один із перших німецьких лицарських романів «Гермін і Ґунільда».

Распе у 1767 р. став професором університету «Каролінум», йому доручили опікуватись антикварним та монетним кабінетом. Багато часу він витрачав на подорожі німецькими землями у пошуках усіляких рідкісних речей, монет і стародавніх рукописів для колекції ландграфа Кассельського.

При цьому Распе був бідним, часто-густо влазив у борги. Одного разу він таки не встояв — продав частину монет із колекції ландграфа, воліючи покращити своє фінансове становище. За якийсь час зникнення викрили, влада видала ордер на його арешт, і в будинок до професора увірвалася варта. Аж тут сталася річ майже неймовірна. Люди, які прийшли арештовувати Распе, були просто приголомшені його даром оповідача. Він неабияк розважив їх своїми надзвичайними історіями, а тому вони дали йому змогу втекти з міста.

Таким чином, Распе й Мюнхгаузен вартували один одного — обидва були авторами фантастичних сюжетів і майстрами усної розповіді. Распе переїхав до Лондона, де й далі бідував, аж поки йому в голову зайшла грандіозна ідея — оприлюднити англійською мовою історії, які він чув від свого приятеля Мюнхгаузена. У книжці, що вийшла друком без зазначення імені автора, Распе зібрав кілька вже відомих у Німеччині історій, які належали Мюнхгаузенові. Їх опублікували у збірці «Путівник для веселих людей». Але до цих історій Распе додав ще й кілька власних, запозичивши сюжети грецьких, римських та східних анекдотів і перетворивши книжку на цілісний твір, об’єднаний постаттю оповідача.

Книжка мала величезний успіх. Одне по одному друкувалися нові видання і приносили авторові кругленькі суми грошей. Натомість ім’я барона Мюнхгаузена згодом в Англії почали часто вживати на позначення віртуозного оповідача-побрехайла. Зрозуміло, така слава жодним побитом не втішила нащадка хрестоносців, блискучого офіцера російської служби — справжнього барона Мюнхгаузена.

Терпець баронові увірвався остаточно, коли книжку Распе перевидали в Німеччині. У німецькому перекладі було названо повне ім’я Мюнхгаузена та були наведені подробиці його життя. Через таке нахабство барон просто-таки ошалів від люті. Спочатку він вирішив навіть викликати Распе на дуель. Оскільки ж письменник залишався недосяжним, проживаючи в іншій країні, Мюнхгаузен заложив проти нього судовий позов за приниження дворянської честі.

Однак суд відхилив позов барона, тому що в книжці не вказано ім’я автора. А тим часом витвір Распе набув у німецьких землях такої популярності, що до Боденвердера почали звідусіль з’їжджатися люди, воліючи на власні очі побачити барона-брехунця. Мюнхгаузенові довелося виставити довкруж маєтку слуг, аби ті обороняли його від зазіхань надто цікавих бюргерів, охочих повитріщатися.

Отак іще за життя, не зробивши нікому геть нічого поганого, барон Мюнхгаузен обернувся на літературного персонажа, який розчинив його справжню сутність. До нього приліпилося прізвисько короля-пустобреха й першого з-посеред брехунів. Отож навіть найближчі родичі барона зреклися його, звинувативши в тому, що він зганьбив їхнє ім’я.

Реальний Карл Фрідріх Ієронім фон Мюнхгаузен утратив усі свої статки й доживав віку на самоті в порожньому холодному будинку. Хворого барона доглядала єдина служниця. Коли незадовго до його смерті вона допомагала немічному старому чоловікові перевзутися й виявила, що у нього немає двох пальців на нозі, барон розсміявся і видав свій останній жарт: «Я позбувся їх під час полювання в Росії — мої пальці відкусив білий ведмідь!»

А що ж Распе? Він покинув цей світ на три роки раніше за свого героя. На гроші, зароблені від продажу книжок про Мюнхгаузена, письменник придбав шахту в Ірландії, але не встиг навіть почати видобувати вугілля, оскільки заразився висипним тифом, проти якого тогочасна медицина залишалася безпорадною.

У наші дні в Боденвердері ім’ям Мюнхгаузена названо вулицю, ресторан, готель, кінотеатр і навіть аптеку. Також там установили пам’ятник-фонтан, що зображає барона, котрий сидить на половині коня, а той жадібно припав до води. У садибі Мюнхгаузена сьогодні розмістилася мерія, а в приміщенні школи відкрили його музей. За два століття, що минули, у різних країнах видано близько шестисот книжок із продовженням пригод Мюнхгаузена й розповідями про нього самого. Притому деякі з них написали його нащадки — ті, хто колись соромився свояцтва зі славнозвісним бароном-брехуном.

Частина I

Пригоди на суходолі

Пригода перша

Якось я подався в мандри до Росії. Я вирушив зі свого помешкання якраз посеред зими, бо зі свідчень усіх мандрівників достеменно знав, що на півночі Німеччини, Польщі, Курляндії та Ліфляндії дороги ще карколомніші за ті, що ведуть до храму Чесноти. Лише сніг із морозом пригладжують їх — без жодного втручання можновладців, які мали б турбуватися про вигоди для населення.

Поїхав я верхи. Це найпрактичніший спосіб подорожувати, якщо, звісно, йдеться про відбірного коня та вправного наїзника. Верхи на власному коні вже точно не вляпаєшся неждано-негадано в суперечку з якимось прискіпливим німецьким поштмейстером, та й вимучений спрагою погонич не возитиме тебе від шинка до шинка.

Одягнувся я в дорогу доволі легко, і холод добряче дошкуляв мені, що далі я просувався на північний схід. Важко собі й уявити, як при такій холоднечі та негоді почувався нещасний старигань, на якого я випадково натрапив у Польщі. Він лежав на голій землі на узбіччі дороги й безпорадно тремтів, ледь прикриваючи свою наготу жалюгідним лахміттям, нездатним захистити його від пронизливого північно-східного вітру. Мені стало страшенно шкода бідолаху. Я й сам уже зовсім задубів, одначе накинув на старого свого плаща.

Після цього я любісінько поїхав далі й не зупинявся, аж доки настала ніч, огорнувши все непроникною темрявою. Навкруги — ні вогника, ані звуку, які вказували б на близькість селища. Усе довкола вкрило снігом, я збився з дороги й не знав, куди мені їхати далі.

До того ж, мене зовсім виснажила тривала мандрівка верхи. Довелося злізти з коня та прив’язати його до якогось міцного кілка, що стирчав над сніговим заметом. Прихопивши із собою, заради безпеки, свої пістолі, я ліг поблизу на сніг і так непробудно заснув, що продер очі вже аж серед білого дня. Як же я здивувався, коли побачив, що прокинувся на церковному подвір’ї! Спочатку я був собі подумав, що за моїм конем і слід загув. Та раптом почув угорі над собою іржання. Зводжу погляд і ось що бачу: мій кінь висить на вузді, прив’язаній до шпиля дзвіниці. Отоді я збагнув, що трапилося. Село за ніч цілком замело снігом. Коли вже я заснув, погода різко змінилася. Сніг поволі танув, я непомітно опускався, аж доки опинився на твердині. А те, що у темряві видалося мені зламаним деревцем, яке стирчало з кучугури снігу, насправді було шпилем дзвіниці з флюгером. От до нього я і прив’язав напередодні свого коня. Без зайвих зволікань я схопив пістоля, вистрілив у пасок, на якому теліпалася бідна тварина, і, отримавши неушкодженого коника назад у своє володіння, подався далі.

Далі на моєму шляху не траплялося пригод, аж поки я приїхав до Росії. А там, виявляється, узимку взагалі не прийнято їздити верхи. Я маю за правило пристосовуватися до звичаїв тієї країни, куди занесе мене доля, а тому придбав однокінні санчата й весело вирушив до Петербурга.

Не можу пригадати, де саме відбулася зі мною одна цікава подія: в Естляндії чи в Інгерманляндії… Знаю напевно лише те, що все те сталося у непроглядному лісі. За мною погнався страшний знавіснілий від голоду й холоду вовк. Він у два прискоки наздогнав мої сани — і мені, здавалося, вже не було порятунку. В останній надії на спасіння кинувся я долілиць на санчата, даючи волю коневі рятувати нас обох на його власний розсуд.

Утім, трапилося те, чого я потайки бажав, не наважуючись, одначе, сподіватися на такий щасливий кінець. Вовк справді не звернув жодної уваги на моє сухоребре тіло. Перестрибнувши через мене, він оскаженіло накинувся на коня, роздер і вмить проковтнув усю задню частину безталанної тварини. Але мій кінь навіть після того не припинив мчати стрімголов, утікаючи від страху й болю.

Отак щасливо уникнувши неминучої смерті, я тихенько підвів голову і з жахом побачив, як голодний хижак зажерливо вгризається у свою здобич. Тільки-но він глибше зарився у нутрощі коня, я щосили вперіщив його батогом. Той із переляку рвонув уперед так, що тіло коня гепнулося на землю, а вовк опинився в його шкурі та упряжі. Я заповзявся нещадно його шмагати, не зупиняючись ані на хвильку. Таким чином обидва ми, здорові й неушкоджені, хоча й попри власні сподівання та на превеликий подив випадкових перехожих, кулею прилетіли до Петербурга.

* * *

Не докучатиму вам, панове, порожньою балаканиною, описуючи устрій розкішної російської столиці, розквіт наук і мистецтв та всілякі її визначні пам’ятки. Ще менше кортіло б мені розповідати вам про інтриги й кумедні історії петербурзького добірного товариства. До слова, там є один милий звичай — господиня будинку, зустрічаючи гостя, неодмінно пригощає його власноруч чаркою горілки і голосно чоломкається з ним.