Робінзон Крузо ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2013

ISBN 978-966-14-7459-7 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Дефо Д.

Д39 Робінзон Крузо / Даніель Дефо ; пер. з рос. І. Чернової; передм. та адаптація А. Клімова ; худож. М. Курдюмов. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімей­ного Дозвілля», 2011. — 240 с.: іл. — (Серія «Біблі­отека пригод», ISBN 978-966-14-0862-2).

ISBN978-966-14-7459-7

ББК 84.4ВЕЛ

Переклад з російської:

Дефо Д. Робинзон Крузо. — Харьков: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга», 2010.

ПерекладачІрина Чернова

Передмова та адаптаціяАндрія Клімова

Оформлення серії Михайла Курдюмова

В оформленні обкладинки використано ілюстрацію Михайла Курдюмова

В оформленні книжки використано гравюри W. L. Thomas, W. J. Linton, F. Wentworth, R. I. Marriott тощо

ХудожникМихайло Курдюмов

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мо­вою, 2011

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад та художнє оформ­лення, 2011

Гімнрозуму і стійкості

Англійський письменник Даніель Дефо (1651—1731) прожив бурхливе життя. З ранньої юності його переслідували негаразди, але він із дивовижним завзяттям боровся з долею. Цей неуспішний торговець і мандрівник на межі XVIII століття став одним із перших професійних журналістів в Англії, а також видавцем впливових газет.

Даніель Дефо знав зльоти і падіння, був заможним і бідним, придворні інтриги довели його до в’язниці й ганебного стовпа. Але усепереч усьому він писав і друкував книжки, брошури, статті, памфлети й навіть поеми. Дефо написав понад чотириста творів. Багато з них майже забуті, деякі навіть не збереглися, але головна праця письменника — «Життя й неймовірні пригоди Робінзона Крузо» — пережила його на століття. Розповідь про молодика, який був закинутий на незаселений острів і спромігся вижити, зачарувала сучасників.

То був дивовижний час — завершувалася епоха великих географічних відкриттів. У пошуках нових торговельних шляхів європейські купці й мореплавці відкрили та дослідили Центральну і Південну Америку, узбережжя Північної Америки й Австралії, сотні великих і малих островів. Географічні відкриття спричинили не тільки бурхливий розвиток торговельних зв’язків, а й війни між державами, що суперничали через колонії — заморські володіння.

Величезний новий світ був іще далеко не досліджений — географічні карти того часу були вкриті «білими плямами». Тому книжки про подорожі були надзвичайно популярні.

Книжка про Робінзона Крузо — не нотатки мандрівника і не спогади, а літературна вигадка. Вважають, що вона ґрунтується на історії моряка на ймення Александр Селькірк, якого після сварки з капітаном висадили на незаселений острів Мас-а-Тьєрра біля берегів Чилі, де він і прожив понад чотири роки. За ці роки Селькірк забув рідну мову та перетворився на справжнього дикуна.

І в цьому, мабуть, головна відмінність моряка від героя Дефо. За двадцять вісім років самотнього життя серед незайманої природи Робінзон Крузо не тільки зберіг усі якості цивілізованої людини, а й облаштував острів і знайшов вірного друга П’ятницю.

Вийшло друком перше видання «Пригод Робінзона», і за два тижні з’явилося друге, а за ним — нові й нові, попри те що книжка коштувала п’ять шилінгів — на ці гроші в ті часи можна було купити непоганого коня. І це був тільки початок. Відтоді вийшли сотні видань майже всіма мовами світу, мільйони людей прочитали історію, вигадану письменником, а ім’я Робінзон стало загальним.

Даніель Дефо поставив запитання: як поводитиметься людина, відірвана від суспільства, від друзів і рідних, коли їй нема на кого розраховувати, окрім самої себе? А відповіддю став створений ним безсмертний образ, у якому поєднані найкращі людські риси — мужність, стійкість, винахідливість і здатність ніколи не втрачати надії.

І сьогодні, чотири століття по тому, кожен читач мимоволі ставить себе на місце Робінзона Крузо і питає: а чи зміг би я пройти через такі випробування, зберігши людську гідність?

Розділ1

Робінзон Крузо

Батько мій був із Бремена. Здобувши торгівлею добрі статки, він переїхав до Англії, де й одружився з моєю матір’ю, яка походила з шанованої родини Робінзонів. Я народився 1632 року в місті Йорк; мені дали ім’я Робінзон, прізвище ж батька — Крейцнер, але, за звичаєм англійців спрощувати іноземне звучання, переробили в Крузо. У мене вже були сестри і два старші брати, життя яких склалося сумно, хоча наш дім вважали одним із найщасливіших. Старший брат дослужився до підполковника в Англійському піхотному полку і загинув біля Дюнкірхена в битві проти іспанців. Що сталося з другим, мені мало відомо — я запам’ятав лише його невиразнийобраз, що промайнув і зник у моєму дитинстві.

Я був пізньою дитиною моїх добрих батьків, і батько, який уже старів, намагався дати мені освіту, яку можна було здобути вдома або у звичайній школі. Пригнічений вибором військової професії старшого сина і неспокійним характером середнього, він дуже хотів, щоб я став адвокатом, проте мені не подобалося нічого, окрім морських подорожей. Надто рано я почав мріяти про далекі мандри, і ця пристрасть, незважаючи на прохання моєї матері схаменутись і всупереч бажанню мого батька, з віком тільки посилилася. Я тоді й не здогадувався, до чого вона призведе.

Батько, людина розважлива, сподіваючись вплинути на мій вибір, якось уранці запросив мене до себе в кімнату і несподівано палко заговорив зі мною. Яка причина, крім згубної схильності до подорожей, змушує мене залишити батьківщину й батьківський дім?

— Тільки шукачі пригод, люди, які прагнуть легкої наживи, — вів він далі, — люди, не здатні до щоденної праці, або честолюбці вдаються до авантюр і шукають сумнівної слави. Безрозсудністьне прикрашає людину, вона суперечить нормі. Досвід мого життя показав, що краще становище в суспільстві пов’язане з добробутом людини. У ньому рідше трапляються хвороби, тілесні й душевні муки, воно позбавлене розкоші й пороків; спокій і скромні статки — ось вірні супутники щасливої середини…

Я мовчки його слухав.

— Припини нарешті блазнитися, — казав батько. — Споважній. Ти не потребуєш кусня хліба, оточений повагою та любов’ю, ми всі хочемо для тебе тільки добра. Проте якщо ти все ж таки вчиниш по-своєму і не будеш щасливий, нарікай на себе, на свої помилки — ось моє попередження. Якщо ти вирішиш залишитися з нами і дослухаєшся до моїх порад, я готовий багато зробити для тебе. Адже мені весь час болить серце від думки про твою загибель, брати участь у якій я не маю наміру…

Мені стало щиро шкода батька; я був уже готовий відмовитися від своєї мрії та залишитися в батьківському домі, але невдовзі добрі наміри випарувалися, мов роса на сонці, і кілька тижнів по тому я вирішив потайки втекти!

Проте сумніви не полишали мене, і якось, помітивши, що мати в доброму гуморі, я, усамітнившись із нею, прошепотів:

— Матусю, прагнення подорожей у мені настільки сильне, що я ні на чому іншому не можу зосередитися. Для батька було б набагато краще, якби він погодився на здійснення моїх планів. Він не ставив би мене у становище невдячного сина. Мені вісімнадцять років, і пізно вже йти учнем до купця або писарчуком до стряпчого; я певен: навіть учинивши так, неодмінно порушу умову, залишу хазяїна і сяду на перший-ліпший корабель. Якщо ви забажаєте закинути слівце перед батьком, щоб він сам відпустив мене в далеку подорож, то я незабаром повернуся додому і більше не зрушу з місця. Обіцяю заслужити ваше прощення подвійним старанням за весь згаяний час.

Мати мала вигляд розгублений та занепокоєний.

— Це неможливо, — вигукнула вона, — твій батько ніколи не піде тобі назустріч! Не прохай, я нізащо не говоритиму з ним. І не тільки тому, що ти впираєшся навіть після вашої бесіди, а й ще тому, що я цілком згодна з його поглядом на твоє життя. Я тебе не підтримую і не хочу, щоб про мене казали, що я поблагословила згубне починання, яке не до душі моєму чоловікові.

Згодом я дізнався, що вона все до слова переказала батькові.

— Наш син, — гірко зітхнув він у відповідь, — міг бути щасливим, залишившись із нами. Якщо хлопець блукатиме світом, то не тільки втратить тепло рідного гнізда, а й до того ж зазнає безліч лих і прикрощів. Я ніколи із цим не змирюся!

І все-таки я не втрачав надії та постійно відмовлявся від пропозицій зайнятися чимось істотнішим за безплідні фантазії. Я намагався довести своїм батькам неможливість будь-яких змін у собі. Та минув іще рік, перш аніж мені вдалося вирватися з домівки…

Якось один мій давній приятель, який плив до Лондона з Гулля на кораблі свого батька, умовив мене вирушити з ним. Мене спокусили поширеною заманкою всіх моряків: він запропонував доправити мене до столиці задарма. Я відразу ж погодився і, не питаючи дозволу батьків, не сповістивши їх навіть натяком, першого вересня 1651 року зійшов на борт свого першого в житті корабля. Тепер мені здається, що це був поганий вчинок: я, мов волоцюга, покинув старого батька і добру матір та зламав обов’язок сина. І дуже швидко мені довелося в цьому гірко каятися!

Щойно корабель вийшов у відкрите море, здійнявся ураганний вітер і почалася надзвичайно сильна хитавиця. Це приголомшило такого новачка в морській справі, яким був тоді я, — мені паморочилося в голові, палуба йшла з-під ніг, до горла підступала нудота. Мені здавалося, що ми от-от потонемо. Я ледве не зомлівав і так занепав духом, що готовий уже був визнати, що мене вразила кара небесна. У міру того як хвилювання на морі посилювалося, у мені зріло панічне рішення: щойнонога моя ступить на тверду землю, відразу повернуся до рідного дому і ніколи більше не зійду на корабель.

Розділ 2

Буря

Проте надвечір море вгамувалося, вітер зовсім ущух і мені стало набагато краще. З наближенням ночі погода прояснилася; злегка похитуючись, я вийшов на палубу поглянути на захід сонця: на синьому плесі моря де-не-де вже миготіли зірки, хоча чисте небо ще не потемніло. Мої добрі наміри були відразу ж забуті — я повернувся до каюти і блаженно проспав усю ніч міцним сном.

Як швидко звикаєш до моря! Наступного ранку я здивовано милувався смарагдовою водною гладінню, яка нещодавно здавалася мені зловісною. Від моєї морської хвороби не лишилось і сліду, як не лишилося й недавньої легкодухості. Мій бувалий приятель тільки підсміювався з моїх учорашніх страхів.

Я не відчував каяття, мук сумління чи страху перед майбутнім. Усі мої обітниці, що я їх дав у хвилину перших потрясінь, були забуті. За звичаєм моряків приготували пунш, і весь наступний тиждень ми з приятелем, зрідка виходячи насолодитися чудовою погодою, провели в моїй каюті, подовгу бесідуючи…

Нарешті ми підійшли до Ярмутського рейду — традиційного місця збору суден, які чекають на попутний вітер, щоб увійти в гирло Темзи. Там ми мали пройти нове випробування. Цей рейд уважався таким самим безпечним, як добра гавань: треба було тільки дочекатися припливу і за допомогою легкого вітру піднятися вгору по річці. Якірна стоянка була зручною, корабельніспорядження в доброму стані, і ми очікували лише нагоди, щоб зрушити з місця. Не передчуваючи небезпеки, усі розслабилися настільки, що проґавили посилення вітру.

На восьмий день нашого плавання, близько полудня море потемніло і здибилося. Усі поспіхом узялися до роботи: команді було наказано послабити стеньги, задраїти люки, тримати все в доброму стані й готуватися до шторму. Він налетів раптово — носова частина корабля постійно занурювалась у хвилі, черпаючи, немов ковшом, розбурхану воду; здавалося, що якір більше не тримає судно і просто ковзає по дну.

Капітан наказав кинути додатковий якір, і невдовзі нам вдалося так-сяк закріпитися. Хвилі бушували чимраз лютіше, я, безсилий, лежав у матроському кубрику, думки мої були зовсім безладні — я вважав, що всі випробування позаду і ця буря не буде сильнішою за те хвилювання на морі, що мені довелося вперше пережити. Та коли наш зазвичай бадьорий та впевнений капітан мимохідь зазирнув до мене і, не приховуючи страху, вигукнув: «Господи, змилуйся над нами, інакше всім нам кінець!» — я в паніці вибіг на палубу.

Картина, що відкрилася моїм очам, була жахливою: вода вирувала, здіймалася горою та безперестанку падала на корабель, мокра палуба ходила ходором. Усе навколо скрипіло і, здавалося, от-от трісне, мов яєчна шкаралупа. Я вчепився в першу-ліпшу міцну перекладину і тримався за неї — ще страшніше було повертатися до каюти й лишатися там самому.

Лихо спіткало не тільки нас.

Корабель, який стояв за милю від нашого, вже напівпотонув, два інші, зірвавшись із якорів, вилетіли у відкрите море — їх кидало на хвилях, неначе друзки. Інші судна, що стояли на рейді ближче до берега і зазнали менших ударів стихії, вціліли, але деякі з них зіштовхувалися бортами. Надзвичайно жорстока буря тривала, і нічого дивного не було в тому, що крізь завивання вітру і гуркіт хвиль до мене постійно доносилася лайка матросів упереміш зі словами молитов…

Наш корабель був міцним, але неабияк навантаженим і сидів низько у воді; ближче до вечора капітан вирішив зрубати фок-щоглу. Він тривалий час вагався, поки боцман не сказав йому, що, коли цього не зробити, судно неодмінно піде на дно. Щойно встигли звалити за борт передню щоглу, захиталася середня, і хитавиця корабля так посилилася, що довелося негайно зрубати й цю. Я так стомився, допомагаючиматросам, що мені вже було байдуже, вціліємо ми чи ні. Упавши на койку в своїй каюті, я миттю заснув.

Посеред ночі мене розбудив галас. «Мерщій до насосів!» — почув я і завмер, злякавшись. Двері каюти розчахнулися, один із матросів закричав, що відкрилася теча і води в трюмі вже на чотири фути, і мені нічого не залишалося, як скочити на ноги й кинутися відкачувати воду разом із ними. Капітан тим часом звелів стріляти з гармати, щоб привернути до нашої біди увагу екіпажів дрібних суденець, які перевозили вугілля і перебували поблизу.

Ми працювали завзято, але трюм усе більше заповнювався солоною водою. Здавалося, наш корабель піде-таки на дно, і, хоча буря потроху вщухала, складно було сподіватися, що ми зможемо дістатися гавані. Тому капітан і далі палив із гармати, кликаючи на допомогу. Нарешті на невеликому судні наважилися спуститишлюпку; з великими труднощами наші рятівники наблизилися до нас. Матроси кинули веслярам мотузку, ми підтягли шлюпку до борту корабля і перелізли в неї. Тепер нам нічого не лишалося, як щосили гребти до берега, долаючи хвилі, які досі вирували. За чверть години по тому, як ми опинились у шлюпці, наш корабель потонув. Я бачив це на власні очі й маю зізнатися, що не відчув нічого, крім жаху, відрази і страху перед майбутнім.

Невдовзі я помітив величезний натовп, який зібрався в гавані й витріщався на нас, а потім під радісні та схвальні вигуки наша шлюпка нарешті досягла довгоочікуваного берега.

Розділ 3

Гвінейський купець

Нас зустріли з теплим співчуттям, як людей, котрих спіткало велике лихо. Магістрат виділив нам приміщення для проживання, а купці й судновласники зібрали досить коштів, щоб ми хоча б попервах не мали ні в чому потреби.

Чому я не схаменувся й одразу не повернувся до батьківської оселі — у мене досі немає відповіді на це запитання. Напевне я був би щасливий, а батько мій, як у євангельській притчі про блудного сина, з радощів заколов би відгодованого тельця, оскільки звістка про загибель нашого корабля в Ярмутській гавані дійшла до нього набагато раніше, ніж звістка про те, що я залишився живим.

Та вперта і глузлива доля ніби штурхала мене у спину, позбавляючи можливості вчинити розумно. Жорстокийурок нічого мене не навчив.

Навіть приятель, який зманив мене у першу мою морську подорож, став сумирнішим. Він уже нікуди не рвався і похмуро чекав на свого батька-судновласника, щоб повідомити йому подробиці загибелі корабля. Десь на третій день ми зустрілися і приятель познайомив мене з батьком. Він розповів, хто я такий, і зауважив, що моя присутність на борту корабля була лише підготовкою до моїх планів побачити весь світ. Замислено поглянувши на мене, судновласник поцікавився:

— Навіщо вам це, молодий чоловіче?

Я палко й недоладно почав пояснювати, одначе він перебив мене, вигукнувши:

— Я раджу ніколи не повторювати ваш дослід! Те, що з вами сталося, доводить, що вам не судилося стати мореплавцем.

— Чому ви так гадаєте, сер? — заперечив я. — Хіба ви не переживали катастрофі після цього не сідали знову на корабель?

— Це інше, — мовив він. — Я в цій справі все життя, а ваша перша спроба закінчилася погано. Учіться читати знаки і прислухатися до голосу розуму. Якби я був капітаном, то в жодному разі не взяв би вас у свою команду… Повертайтеся додому, Робінзоне! Ваш батько має рацію. Не випробовуйте більше долю, інакше вас переслідуватимуть тільки лиха й невдачі…

Я не мав чим заперечити йому, але ми тепло попрощалися, і більше я їх не зустрічав — ані судновласника, ні його сина. У моєму гаманці залишалося кілька монет, і я вирушив до Лондона суходолом. Я розмірковував про те, що ж мені вдіяти: повернутися додому чи знову пуститися в мандри? Переважила вперта нерозсудливість; окрім того, сором заглушив найрозумніші докази на користь повернення: я боявся кпинів батька. Замолоду люди часто не соромляться своїх провин — їм набагато важче пережити каяття…

Потроху спогади про пережиті лиха стерлися з моєї пам’яті, пристрасть до зміни місць спалахнула з новою силою, і мене знову потягло в путь. Професії я не мав, спритності й хитрості, необхідних для торгівлі, теж, а в морі, мандруючи як пасажир, не встиг навчитися матроського ремесла, хоча й був фізично міцним і спостережливим хлопцем. Неспокійний демон, який підмовив мене полишити батьківський дім, усе частіше нашіптував мені на вухо шалену ідею здобути легке й швидке багатство.

Невдовзі я познайомився з одним симпатичним капітаном корабля, який нещодавно повернувся з Гвінеї після вдалого рейсу. Йому подобалося спілкування зі мною та моя молода запальність; дізнавшись, що я мрію побачити світ, капітан запропонував мені вирушити з ним тим самим маршрутом.

— Вам це, — виголосив він, — нічого не коштуватиме. Окрім того, ви можете навіть розбагатіти, зайнявшися торгівлею, а в мене буде приємний співбесідник і товариш у подорожі…

Я без вагань пристав на його пропозицію і за певний час піднявся на корабель, який вирушав до берегів Африки. Із собою я віз невеликий вантаж дрібних товарів. На них, за порадою мого нового знайомця, я витратив сорок фунтів стерлінгів, і в подальшому ці товари принесли мені значний прибуток.

Із усіх пригод, що випали на мою долю, тільки це плавання закінчилося вдало, чим я був зобов’язаний порядності й доброму серцю капітана, який став мені близьким другом. Саме від нього і під його керівництвом я здобув деякі знання з навігації та практичного мореплавства, навчився вести корабельний журнал, спостерігати за погодою і взагалі дізнався чимало з того, що необхідно знатиморяку. Окрім того, ця подорож зробила з мене купця. Я отримав за свій товар п’ять фунтів і дев’ять унцій золотого піску, який, повернувшись до Лондона, продав за триста фунтів стерлінгів. Дарма що я захворів на надзвичайно жорстоку тропічну лихоманку, яку підхопив на африканському узбережжі, вдала операція підбатожила мою уяву і стала початком моїх нових нещасть.

На превеликий жаль, капітан, мій вірний товариш, невдовзі помер, і мені нічого не лишалось, як самостійно торгувати у Гвінеї. Я відплив із Англії на тому самому кораблі, прихопивши із собою сотню фунтів стерлінгів, а те, що зосталося від грошей, попросив зберегти вдову мого померлого друга. Ми попрощалися, навіть не уявляючи, наскільки тривалим і тяжким виявиться моє друге торговельне плавання.

Почалося з того, що якось на світанку наше судно, що тримало курс до Канарських островів, атакував вітрильник мавританських піратів. Щоб утекти, ми мчали на всіх вітрилах, проте успіх був на боці розбійників. Відстань між нами стрімко скорочувалася, тож ми приготувалися до бою.

Наздогнавши наш корабель близько третьої години дня, пірати здійснили хибний маневр і підійшли до нас із боку борту; ми відразу ж ударили по вітрильнику залпом із усіх гармат, що змусило піратів змінити курс і відповісти не тільки гарматами, а й частою рушничною пальбою. Ніхто з нас не постраждав, але перевага в чисельності й озброєнні була у піратів — їм удалося взяти наше судно на абордаж. Незабаром півсотні розбійників перелізлина палубу корабля і найперше почали рубати снасті. Попри наш опір корабель було розгромлено, трьох матросів убито, а вісім поранено, решту взято в полон і доправлено до Сале, морського порту на узбережжі Марокко, що належав маврам.

Моя доля виявилася не такою гіркою, як в інших. Мене не продали в рабство і не повели вглиб країни; ватажок піратів залишив мене при собі, оскільки я видався йому кмітливим, спритним у роботі, знав грамоту і міг стати йому в пригоді.

Розділ 4

Невільник

Раптова зміна обставин, що перетворила мене з вільної людини на жалюгідного раба, була приголомшливою — пророцтво батька здійснювалося. Мій хазяїн поселив мене у своєму будинку; я сподівався, що він знову вийде в море, забере мене із собою, що рано чи пізно буде розбитий іспанцями чи португальцями, потрапить у полон, — і тоді я дістану очікувану волю. Але ця надія невдовзі розтанула. Виходячи в плавання, пірат наказував мені доглядати за будинком, за садом і виконувати всю чорну роботу, яку зазвичай доручають слугам. Своїх правил він не змінював; окрім того, після його повернення з походів мені часто доводилося ночувати на кораблі й порядкувати там…

Протягом двох років цього рабського існування не було і дня, щоб я не мріяв про втечу. Однак поруч зі мною не було нікого, хто зміг би допомогти мені в цьому, — жодного товариша за нещастям.

Нагода вирватися з полону трапилася зовсім несподівано. Мій хазяїн, відклавши на певний час свій розбійницький промисел, довше, ніж звичайно, перебував удома і не споряджав свій корабель, оскільки чекав на якихось важливих гостей. Таке бувало й раніше, і в ці дні, якщо погода встановлювалася надовго, він вирушав рибалити і зазвичай як веслярів брав із собою мене та якогось молодого міцного слугу-мавра. З цією метою використовували невеликий баркас, обладнаний усім необхідним, зокрема вітрилом, компасом і запасом найрізноманітнішої провізії. Після того як ми одного разу опинилися в густому тумані та майже добу не могли пристати до берега, хазяїн наказавкорабельному теслі спорудити на баркасі ще й невелику каюту — на взір тих, що бувають на баржах. Оскільки в цих походах я теж був змушений рибалити і з часом став вправним рибалкою, вряди-годи він посилав мене порибалити в морі — звісна річ, не самого, а під наглядом двох вірних слуг.

Того дня, щойно прибули гості, хазяїн звелів мені готуватися до ранкової риболовлі особливо старанно: усе вимити й вичистити, завантажити достатню кількість харчів і питва, перевірити спорядження і навіть принести на баркас три рушниці, порох і шріт, щоб його приятелі могли собі на потіху постріляти морських птахів. Я виконав доручення і, втомлений, заснув у каюті. Як же я здивувався, коли рано-вранці пірат скасував поїздку та відрядив нас трьох — мене, хлопчика-раба на ймення Ксурі й одного зі слуг — у море по свіжу рибу до обіду.

Думка про втечу майнула в моїй голові зі швидкістю блискавки. Чимось стурбований хазяїн поспіхом повернувся до будинку, а в мене було доволі міцнесудно, на якому можна було вирватися з полону. Я почав готуватися… Перш за все я переконав слугу, що нам не дозволяють користуватися хазяйськими запасами й дорогими винами, тому треба взяти з собою трохи простої їжі та прісної води. Мавр погодився зі мною, і, поки він клопотався, я додав до наших запасів великий шматок воску, мотузку, сокиру, пилку й молоток. Не забув я й теплу одежину.

Незабаром усе було готове, і ми втрьох щасливо вийшли в море, проминувши сторожову вежу біля входу до порту. На нас ніхто не звернув ані найменшої уваги, оскільки це було не вперше. За милю від берега, прибравши вітрило, ми почали готуватися до риболовлі. Я сподівався, що північно-східний вітер невдовзі зміниться на південний, який допоможе мені дістатись іспанської частини узбережжя або хоча б Кадиської затоки; але хоч би звідки дув вітер, я твердо вирішив здобути довгоочікувану волю, а там що Бог дасть!

Порибаливши певний час і навмисне нічого не впіймавши, я запропонував змінити місце. Ми відійшли ще на дві милі від берега і лягли в дрейф. Ксурі перебував у каюті, а другий мій супутник — на носі баркаса. Покликавши хлопчика, я передав йому штурвал, підійшов до мавра, ніби вибираючи потрібне місце для риболовлі, нахилився до води, випростався і раптом сильно штовхнув слугу за борт. Мавр миттю, немов корок, випірнув і намагався залізти назад.

— І не здумай! — крикнув я. — Ти чудово тримаєшся на воді, море сьогодні спокійне, пливи до берега, або я пристрелю тебе, як скаженого пса!

Нас відносило течією, відстань між шлюпкою й мавром збільшувалася, та я не сумнівався в тому, що він щасливо дістанеться берега і свого пана.

Я обернувся до хлопчика, який злякано кинувштурвал, і промовив:

— Ксурі, припини тремтіти! Якщо ти будеш відданий мені, я не скривджу тебе і не покину напризволяще. Присягнися!

Скріплені обітницею вірності, ми вирушили вздовж африканського узбережжя, відходячи від володінь марокканського султана.

Поки мавр не зник із-перед наших очей, я тримав курс просто у відкрите море. Робив я це для того, щоб у разі погоні наш хазяїн вирішив, що ми вирушили в бік Гібралтарської протоки. Але щойно стемніло, миповернули на південний схід. Тихе море і доволі свіжий вітерець допомагали нам.

На другий день о третій годині дня завидніла земля.

Розділ 5

Перша стоянка

Берег мав вигляд пустельний та незаселений — я не побачив там ані будівель, ані людей. Проте я так боявся знову потрапити до рук маврів, що протягом п’яти днів ми повільно рухалися вздовж узбережжя, не наважуючись висадитися.

Коли вітер несподівано змінився на південний і стало зрозуміло, що погоні вже не буде, я нарешті наважився підійти до берега, тому що запаси питної води в нас закінчувалися. Надвечір ми увійшли в невелику бухту, щоб, коли зсутеніє, вплав дістатися землі й роздивитися. Я кинув якір у гирлі річки, але що то була за річечка, у якій країні вона текла, на якій широті та що за народ жив на її берегах, досі не уявляю.

Щойно стемніло, ми почули з берега таке шалене гарчання, гавкіт і виття диких тварин, що бідний Ксурі, перелякавшись на смерть, почав благати мене відкласти розвідку до ранку. Усю ніч ми простояли на якорі без сну, причаївшись; тільки раз, коли поруч із баркасом завирувала вода і почулося гучне пирхання, я, щоб відлякнути невідомого звіра, вистрелив із рушниці в повітря. Який пекельний сполох здійнявся на березі! Я остаточно зрозумів, що навіть удень нема чого й думати про те, щоб висадитися на берег, — судячи з усього, ми пристали до зовсім дикого місця і, крім небезпечних тварин, навколо нікого немає…

Щойно зійшло сонце і завиднів спустілий берег, ми вирішили попоїсти й обміркувати подальші плани. Води в нас не залишилось ані краплини, і я відкоркував пляшкувина з піратських запасів. Ксурі, який досить добре розмовляв англійською, дивлячись на моє стурбоване обличчя, раптом сам запропонував вирушити на берег із глеком і знайти прісну воду. Хлопчик був певен, що йому вдасться відшукати джерело, а звірі, мовив він, давно поховалися.

— Чому ж ти, а не я? — спитав я його.

— Якщо там звір з’їсть мене або поганий чорно­шкірий уб’є, ти знатимеш і встигнеш уплисти звідси, — промовив хлопчик.

Його відповідь вразила мене в самісіньке серце.

— От що, милий мій Ксурі, — мовив я. — Пригощайся-новином, солодощами і сухарями. А потім разом вирушимо на берег, узявши з собою рушницю. Тоді ніхто не образить ані тебе, ані мене…

Підвівши баркас упритул до берега, ми щасливо вибралися на суходіл, маючи при собі лише заряджені рушниці та глеки для води. Ксурі, побачивши вкриту зеленню низовину, бадьоро попрямував туди, а я залишився, щоб бачити наш баркас. Одначе я був насторожі, побоюючись раптової появи тубільців або нападу звіра.

Зненацька до моїх вух долинув звук пострілу, і за мить я побачив, що хлопчик повертається. Він поспішав і збуджено махав мені рукою; за плечима в нього, окрім рушниці, теліпалося ще щось, а глеків при ньому не було. Я кинувся назустріч, гадаючи, що Ксурі стикнувся з небезпекою й тепер тікає, намагаючись урятуватися, але, наблизившись, полегшено зітхнув — обличчя хлопчиська сяяло. Він не тільки знайшов джерело, а й підстрелив товстенькогокролика; берег виявився зовсім пустельним. Ми наповнили сховані в заростях глеки холодною й чистою прісною водою, повернулися на наш баркас і вийшли з гирла річки у відкрите море.

Те, що ця частина африканського узбережжя не заселена людьми, заспокоювало, але я не уявляв, де ми перебуваємо і на яку відстань відійшли від мавританських володінь.

Я вважав, що острови Зеленого Мису, які належали Португалії, недалеко звідси, одначе без карти й навігаційних приладів мені залишалося тільки гадати, як їх дістатися. Зізнаюся, у мені жевріла надія тільки на те, що, пливучи вздовж узбережжя, рано чи пізно ми таки зустрінемо якесь торговельне судно…

За моїми розрахунками зараз ми перебували поблизу тієї частини узбережжя, що тягнеться між володіннями марокканського султана і землями негрів. Це були дикі, необжиті місця з безплідним ґрунтом; негри, яких пригноблювали маври, перебралися південніше, а самі маври там тільки зрідка полювали. Не дивно, що протягом цілої сотні миль ми з Ксурі пливли вздовж безлюдного берега… Якось мені здалося, що я бачу Тенерифський пік — гірську вершину на Канарських островах, але це, ймовірно, був міраж, а може, моя розпалена уява мала бажане за дійсне.

Двічі нам довелося пристати до берега, щоб поповнити запаси питної води й провіанту, що стрімко танули. Під час однієї з таких вилазок я підстрелив лева, який раптом напав на нас, і ми насилу його оббілували — здобич була знаменита, але геть неїстівна. Шкуру звіра ми розтягли на даху каюти, сонце її як слід висушило й видубило; згодом вона правила мені за постіль.

Іще днівдесять ми рухалися в південному напрямку, намагаючись якомога обережніше витрачати воду і харчі. Я сподівався дістатися кордонів Гамбії або Сенегалу й наблизитися до того місця, де проходять усі європейські судна, хай би куди вони прямували — до берегів Гвінеї, у Бразилію чи в Ост-Індію. Ми не мали іншого виходу, окрім померти з голоду та спраги, загинути від рук дикунів — або жити надією.

Розділ 6

Порятунок

Одного спекотного сонячного дня я раптом помітив, що узбережжя заселене. На березі з’явились ознаки людської присутності, та головне — за нашим пересуванням крадькома стежили. Нарешті на березі з’явилися чорні як смола і зовсім голі африканці. На щастя, вони не були озброєні й лише деякі з них розмахували списами; дикуни стовпилися біля самого краю води, коли я повернув човен у їхній бік. Ксурі запанікував, одначе я переконав його, що тубільці не заподіють нам шкоди.

Так воно і сталося.

Наблизившись і спустивши вітрило, але не виходячи на суходіл, я спробував знаками пояснити чорношкірим, що нам потрібна їжа. Дикуни мене зрозуміли, і вже за короткий час на піску лежали в’ялене м’ясо, зерно, коржі та ціла купа фруктів. Утім, ми не наважувалися залишити баркас, побоюючись пастки. За якийсь час я з полегкістю зрозумів, що вони нас теж бояться. Якомога лагідніше посміхаючись, я переконав їх відійти на безпечну відстань від води, щоб ми могли спокійно забрати їхні щедрі дари. Дикуни так і вчинили, але незабаром стало зрозуміло, що за раз нам не впоратись і не перенести весь провіант до човна.

Довелося нам іще раз висаджуватися на берег.

Африканці вже зовсім не боялися нас і миролюбно позирали в бік баркаса, тож я вирішив висловити свою вдячність хоча б дружнім прощальним жестом. Та ледве я приклав обидві руки до грудей і вклонився, почулися відчайдушні зойки. Просто на дикунів неслися два леопарди, і весь натовп миттю кинувся тікати. Найвідчайдушніші помчали до моря, а деякі сховалися за деревами.

Проте й хижаки — чи то граючи, чи то не поділивши здобич, — поводилися дивно. Вони гарчали і стрибали, а потім один із них кинувся у воду і поплив просто до нашого човна. Не знаючи, що станеться, я звелів Ксурі швидше зарядити ще дві рушниці, а свою тримав напоготові. Нещодавній випадок із левом добре прислужився мені. Без усілякого хвилювання прицілившись, я спустив гачок і з першого ж разу вцілив леопардові просто в голову. Гуркіт пострілу відлякнув іншого хижака, який поспіхом сховався за далеким чагарником.

Смертельно поранений звір виринув на поверхню і з останніх сил повернув до берега. Йому залишалося проплисти якихось два ярди, коли він занурився у воду, забарвивши її своєю кров’ю.

Ми підігнали баркас ближче, щоб упевнитися, що леопард мертвий, а оглушені пострілом та вражені тим, що відбувалося, чорношкірі не наважувалися навіть ворухнутися. Тільки один дикун зі списом навперейми обережно зробив кілька кроків до звіра, потім уважно подивився на рушницю в моїх руках і щось гортанно прокричав, звертаючись до одноплеменців. Негр указував то на мене, то на вбитого хижака, то починав енергійними жестами кликати родичів. Із цього я зрозумів, що дикун зовсім не проти заволодіти леопардом.

Самому йому не стало снаги витягти з води великого звіра, а решта, шанобливо дивлячись на нас, як і раніше, не рушили з місця. Тоді я, покликавши Ксурі на допомогу, пірнув у воду і, обкрутивши мотузку навколо леопардової шиї, другий кінець кинув на берег. Чорношкірий мисливець міцно вхопився за неї, і тільки тоді до нього кинулися ті негри, які стояли ближче. Потім до них приєдналися й решта. Мені нічого не залишалося, хіба що спостерігати за їхніми злагодженими діями та обсихати на палубі баркаса.

Дикуни миттю зрозуміли, що леопарда їм подарували, і з захоплено-вдячними криками старанно взялися до роботи. Загостреним камінням вони так вправно зняли шкуру та обробили тушу звіра, як не зміг би навіть лондонський м’ясник, озброєний сталевим ножем. Перегодом знаками нам запропонували частину здобичі, але я відмовився прийняти дарунок. Натомість я вказав на порожній глек для води і попросив залишити нам шкуру леопарда. Її доправили відразу, а також воду і цілий запас місцевої їжі, яку принесли з селища дві молоді темношкірі жінки. Завантаживши все на баркас, ми відпливли, сердечно попрощавшись із гостинними тубільцями…

Нам сприяла чудовапогода, і протягом двох тижнів ми йшли в тому ж таки напрямку, не наближаючись до узбережжя. Нарешті ми побачили вузьку смугу суходолу, що далеко видавалася в море. Я вирішив обійти її і тієї миті, коли баркас порівнявся з її краєм, раптом побачив удалині дрібні острови чи навіть рифи. Вони були ще далеко, але якщо б вітер змінився, могли стати дуже небезпечними. У мені зажевріла надія, що це острови Зеленого Мису. Я спустився в каюту, щоб узяти компас, але тут почувся крик Ксурі: «Хазяїне, біжіть хутчіш сюди! Корабель! Я бачу вітрила!»

Спочатку хлопчик злякався, вирішивши, що бачить піратське судно, відряджене за нами навздогін. Я стрімголов вискочив на палубу й відразу ж заспокоїв його, сказавши, що ми вже надто далеко від маврів, а цей великий корабель, швидше за все, пливе з Європи до берегів Гвінеї.

Одначе, придивившись, я зрозумів, що корабель рухається в протилежному напрямку. Тоді я вирішив вийти у відкрите море і спробувати на всіх вітрилах наздогнати невідомих мореплавців.