Розкажу вам казку ebook

Серія «УКРАЇНСЬКІ Письменники — дітям»

Марія Чумарна

Розкажу вам казку

Проза

ІлюстраціїМарії Михалюк

Весь світ довкола — справжня казка: якщо уважно приглянутися до життя різних рослин, тварин — то ми дізнаємося багато цікавого й неймовірного про те, що оточує нас щодня.А якщо заглянути в далекий космос? Уявити собі, що там живуть схожі на нас істоти, які теж хочуть з нами дружити? Про казкові пригоди своїх героїв на рідній землі розповідає нова книжка Марії Чумарної «Розкажу вам казку», в якій ви зустрінетеся з веселим і кмітливим інопланетянином Лумпумчиком, з жителями незвичайної Планети Рожевого Світанку, — і обов’язково знайдете своїх друзів!

Казкові історії

Казка про журавля

Зажурився журавель, стоячи на одній нозі в пожовклій осінній траві. Зажмурив очі і слухав журкотливу пісню води під ногою.

Сонна жабка вистрибнула перед його носом і вражено задивилася на журавля. Тікати — не тікати?

Але журавель поринув у свою зажуру і не звертав на неї ніякої уваги. Жабці раптом стало дуже жаль свого ворога, і вона співчутливо запитала:

— Чому ти так журишся, журавлику?

— Як же мені не журитися? Осінь… І вже пора мені летіти на чужину.

Жабка тяжко зітхнула, і її великі очі запливли слізьми.

Поруч на пожухлій стеблинці погойдувався жук. Він поглянув на жабку і запитав:

— Що сталося? Чому ти сьогодні така сумна?

— Як же мені не журитися, — відповіла жабка, — коли вже осінь. Та й журавель в тузі, — йому відлітати пора, а нам теж скоро заснути доведеться.

Жук подумав, покрутив чорними рогами — і жалібно загудів. Надлетіла з городу втомлена бджілка і сіла перепочити на стеблі.

— Чому ти так гудеш? — запитала в жука.

— Не співати ж мені, — зітхнув жук. — Он жабка теж засумувала, бо вже осінь, а журавель має відлітати в чужий край. І все засне. І травички не стане…

— Ой, жаль, ой, жура,— зажебоніла бджілка і полетіла на город. Там вона сіла на жовту жоржину і задумалась. Жоржина обгорнула свою маленьку подругу пелюстками і довго слухала, як тріпоче її серденько.

— Чому ти мовчиш, бджілонько? Що сталося?

Але бджілка тільки зітхнула:

— Жаль мені журавля, — проказала сумно,— йому відлітати час. І жабці засинати пора. І трава змарніла зовсім — не буде ні жукові, ні мені літання під сонечком.

— Ах, — відповіла жоржина і похилила голівку…

А в небі забриніли журавлині ключі. Вони летіли низько над городом, над лугом, над жоржиною і над бджілкою, над жуком і жабкою…

— Повертайтеся!

— Повернемось! — долинуло з високості.

Про вітра, дощика і сонце

Ішли якось по світу троє братів: Сонце, Вітер і Дощ. Сонце пригріває, Дощ поливає, блискавицями воду оживляє, а Вітер розносить по світу хмарки та насіннячко.

— Як добре нам, браття, що ми такі дружні! Від нашої дружби весь світ радіє! — сказало якось Сонце.

— От тільки б Вітер не розбивав моїх глечиків, — сказав Дощ.

— То це я винен у тому, що ти заливаєш поля? — розсердився Вітер.

Стали брати сперечатись, — одразу небо нахмурилося. Почалася злива. Холодно стало серед літа.

А маленький Соловейко на калині тремтів і поглядав на своє гніздечко. Воно отот розлетиться!

І тоді Соловейко заспівав. Почуло Сонце його пісню. І так засміялося, що Дощ і Вітер затихли. І всі разом слухали Соловейкову пісню.

Власний песик

Івасик жив у передмісті, і на подвір’ї його дому щодня галасувало веселе товариство: дві гуски і гусак, п’ятеро курей і півень, кіт Мурко і овечка Ласка. Всіх їх Івасик вважав своїми друзями: вони дуже часто були учасниками його фантастичних пригод, що розігрувались на подвір’ї.

Сьогодні в Івасика іменини — і він отримав незвичайний подарунок. Це було маленьке рожеве цуценя якоїсь незвичайної породи. Мама сказала, що воно житиме в кімнаті, а Івасик має зайнятись песиковим вихованням.

Звичайно, хлопець тут же побіг вихвалятись своїм подарунком.

— Ось, подивіться! — гордовито казав котові і гусям, показуючи їм цуценя. — Віднині у мене буде власний песик! Я навчу його робити все, що захочу!

Кури байдуже рилися в ямці, а гусак сердито засичав. Кіт настовбурчив хвоста і гострими недобрими очима дивився і на Івасика, і на цуценя.

— І воно терпить такі зневажливі слова! — сердито прошипів Мурко й демонстративно відійшов убік.

Гуси теж позадкували, не виявляючи захоплення.

Івасик стояв розгублений і не міг збагнути: яке слово так не сподобалось його друзям?

Зимовий сон

Ведмідь Бурмило намірився зимувати. Останній раз побрів він у гущавину, розганяючи незчисленне птаство тріском галуззя. Але все тіло його знемагало від тяжкої утоми.

Бурмило заліз у берлогу і вмостився на сухій траві. Зажмурив очі, але сон не йшов.

Він засунув у рот лапу і почав її смоктати. І здалося Бурмилові, що він — малий Бурмилко, що його пухнасте тіло тулиться до матері ведмедиці, вона тихо мугиче пісеньку, а навколо гудуть бджоли, світить ясне сонце, і повітря аж гусне від духмяного запаху медів…

Коли у лісі затріщали дерева під зимовою хуртовиною, Бурмило вже солодко спав…

Хто розбудить його навесні?

Кумедні історії

Водинка

Від води відірвалася велика Водинка: «Воля!» — вигукнула вона.

Вітер вихопив Водинку з водяного вихору, виніс вільну Водинку у високу височінь.

Внизу виднілися вершини, вигини в’юнких видолинків. Верба і вільха величаво водили вітками, відбиваючись у веселій воді. На видноколі велично виринали ворота веселки, вабили видивом весняної волі. Вліво і вправо вилискували візерунки з-під велетенського веретена весняного вітру. Все вирувало, вертілося, вабило.

Водинка влетіла у водяне володіння. Весело Водинці! Вона впірнула у вир велетенських валунів, випливла внизу. Зі всіма водяними велетами віталася, всіма верховодила. Вільна весняна воля!

Вітер витирав вуса, віяв, водив водяні валуни високими вигонами.

Вечоріло. Водинка вбирала вологу, важчала...

Втомилася Водинка. Вітер втих. Ворота веселки врешті випарувалися.

Водинка вагалася, виглядала в’юнкого вітра. Вітер втихомирився. Вщухли веселі вітрові виверти і витівки. Вечір віддзеркалився у воді.

Водинка вдихнула — і вкотре впала у воду.

Вода впіймала Водинку!

Зима

Знову забіліла зима. Звідкись звіддаля залетіла завірюха. Змахнула зірчастим запиналом, зірвала залишки золота на задвірках зими. Замела землю, зодягла в зимову зодяганку.

Зимно звірятам! На зарінку зяблик знайшов зернятка, зрадів. Зібрав зернятка, загріб у засік. Заготував запас на зиму: «Зерно завжди знадобиться», — зітхнув заповзятливий зяблик.

Зморений зимою заєць змерз, зіщулився, з’їжився.

Зайчиха запитала зайчика: — Як здоров’я?

— Зранку зовсім зимно!

— Зараз зігрієшся! Збігаймо на зруб, знайдемо здобич!

— Згода! — зрадів зайчик.

Зайці забігли в затишний зруб. Зайченя здивовано зиркало на зайчиху, що зигзагами завертала у знайомі заглибини. «Завітрила злого звіра», — здогадалось зайченя.

Зігрівшись, зайчик запально заповзявся зривати змерзлі залишки зілля. Зірким зором запримітив знатну знахідку: зім’ятий згублений зефір.

— Знаменито! — застрибав зайчик, затанцював. Захопившись, загаявся і заблукав. Злякано заглядав по закутках, згадував знайомі зруби. І заплакав.

Зайчиха звала зайчика, зиркала за звичними знаками.

Загубився зайчик! Зажурилась зайчиха. Загаялась, злегковажила, не змогла зарадити зайчиськові! Знову зимно зайчикові. Зійшла зоря, заглянула в зайчикову закутинку. Змилостивилася зірка: зблиснула, заморгала до зайчика. Задивився зайчик на зорю, заспокоївся і згадав, звідки забіг. Зметнувся, застрибав, загукав до зайчихи. Зачула зайчиха зайчикові зойки, знайшла заплакане зайченятко.

Зоря засміялась, заблимала золотими зіницями. І зима зраділа.

Кабан на карнавалі

Кабан купив картатий картуз, кольоровий кафтан і каже:

— Куплю квиток на карнавал!

— Куди? — кувікнула кабаниха. — На карнавал? Казна-що! Коли кожному кабанові кортітиме красуватися на карнавалі, кроти та крокодили кружлятимуть в космосі!

— Не кепкуй! — крикнув кабан. — Кажу кожному: куплю в касі квиток, красиву кульку, ковзани — і на карнавал!.

Кабаниха кректала, а кабан ковтнув кабачка, клав у кишеню коржика — і до каси. Коло каси квоктали кури, кичилися качки та куріпки, капризували курчата, красувалися корови, коні, кролики, козулі, кози.

Касирка куропатка кричала:

— Купуйте квитки! Карнавал на ковзанах! Крилаті кораблі і кмітливі карлики! Катання на катері!

— Квиток на ковзани! — крикнув кабан.

Ковзани кабан купив у крамниці. Клацнув копитами, ковзнув — і кинувся кружляти. Кругом крутилися кумедні карлики, кудкудакали кури, кудись котилася корова в короні. Куди кабанисі! Крякче на кухні, клопочеться, кепкує з кабана.

А кабан на карнавалі!

Миша-мандрівниця

Молодий місяць миготів над містом. Мерехтіло метро, мчали машини.

Маленька миша метляла по мосту, мугикаючи мелодію. Миша минула могутній мур, метнулася мимо метро.

Миша мріяла малювати море, маяк, мальви і мандарини. Можна малювати моркву, млинці, медяники, миску з молоком... Можна млин, мішки з мукою, моріжок...

Матінко! За мостом щось муркотіло, муркало, мукало, молотило. «Мабуть, мисливці!!» — міркувала мишка.

Мудруй, маленька! Метр за метром, минаючи мішки з мандаринами, маслом, маслинами, миша мандрувала містом.

Могутня мітла метнула мишу в мішок!

Мишка моталася в мішку, мостилася. Мішок мандрував з мишею! Мимо метро, машин. Минув міст і млин.

В мішку мишку муляло. Але мишка мусила мовчати. Мовчала, мандрувала з мішком і мріяла про море, яке малюватиме...

Пава

Павук плів павутину. Пава попросила павука пишно помережати плаття. Пава в палатах прийматиме пихатих папуг.

Павук приніс паві помережане плаття, пава подякувала. Привітно пригостила павука пирогами, пряниками і персиками. Пава поділилася з павуком пампушками, які приготувала, щоб пригощати папуг.

Павук потішений, що пригодився паві. Подякував і побіг. Бо пора.

Прийшли до пави папуги. Поважно привіталися, порозглядалися. Подумки приміряли павине плаття.

— Перлина! — промовила перша папуга. — Пишне, як у пави.

— Просто прекрасне! — підхопила її подруга.

Паві приємна похвала папуг. Поводила палатами, показала писані пером полотна, похвалилася придбаними прикрасами. Потім приймала папуг питвом з пелюсток первоцвіту, печеними пирогами і пряниками. Папуги подружились із павою.

— Приходьте ще погостити! — припрошувала пава.

Скарб

Сашкові снився сон. Снилось, що у скелі за селом сховано старовинний скарб. Сашко схопився зі сну. Сонце світило, скрекотали в саду сороки. Сашко був сам не свій від сну. Сяк-так снідав, склав у сумку своє спортивне спорядження. Сумнівався: скликати чи не скликати сільських скелелазів? Самому страшно: у скелі, як сказано у сні, слизькі сходи. «Скажу Степанові і Северину», — спокійно сказав собі Сашко. Схопив сумку і до Степана.

Степан слухав і сопів.

— Сашко, страшно у скелі! Скрізь сови, сичі і слимаки.

Сашко сердився.

— Сходжу до Северина!

— Стій, скарби сильніші за страх! — схопився Степан.

Сонце світило у спину скелелазам.

Сашко сповз по скелі, спритно спустився по сходах. Семен і Северин спускалися слідом.

— Северине, це склеп! — схвильовано сказав Сашко.

Світло свічки сковзнуло по стінах. У схованці сиро, в сутінках спалахували сріблисті сталактити.

— Це стародавній скит, — ствердив Северин. — Скільки століть стоїть скеля, стереже скарби…

— Скарби! — спохопився Степан. — Сподіваюся, скарби не спустошені?

Спантеличені скелелази, скулившись і спотикаючись, стали старанно споглядати стелю, стіни старовинного схрону. Стеаринова свічка скапувала на сорочки.

— Стійте! — Степан схвильовано зупинився.— Скриня!

Стара скриня скрипіла, скреготала.

Спільно силкувались — і скрип! Старовинні стріли, сагайдаки, сокири, сідла і стремена. І самоцвіти! Справжній скарб!

Сільські скелелази Степан, Сашко і Северин стали славними слідопитами і спасителями скіфських скарбів.

Уривки з фантастичної повісті «Лумпумчик»

Зустріч

Того весняного недільного дня, коли тато сказав: «Як ви дивитеся на поїздку в ліс?», — я навіть не здогадувався, що віднині моє життя фантастично зміниться. Це був звичайнісінький день, а я, Василько Ігнатенко, був звичайнісіньким десятилітнім хлопцем із звичайного містечка Вишнівки.

До обіду ми вдвох із татом ловили рибу в лісовому озері, потім допомагали мамі готувати обід на вогні. Сонечко так ясно гріло землю, що не хотілося нічого робити. Просто лежати на землі й дивитися в небо.

Ви коли-небудь пролежували годинами, дивлячись, як по небу плинуть хмарки? Коли дивишся в небо знизу і твої очі бачать лише його, здається, що ти стаєш іншою істотою. Якось неземною і невагомою. Ти перестаєш думати про неприємні речі, — просто споглядаєш, як небо повільно змінює своє обличчя. Дивно, але воно ніколи не буває подібним до самого себе. Щомиті якесь інакше.

Колись у Карпатах ми з класом потрапили у грозу. Тобто, гроза насувалася на вершину гори Тростян, де ми саме збирали суниці й пекли картоплю. Раптом небо потемніло і почувся тріск грому.

— Збираємося, зараз буде гроза! — гукнула наша вчителька Тетяна Андріївна.

— А що буде з картоплею? Вона ще не спеклася!

— Залишмо картоплю, треба бігти вниз, бо хмара вже близько!

Та хіба можна залишити печену картоплю? Ми швиденько розгорнули жар і повихоплювали з нього гарячі напівсирі картоплини. Якби ви знали, які вони були смачні!

Але я не про картоплю. Ми уже зібралися бігти, як раптом наша вчителька сказала:

— А давайте зупинимо хмари!

— Як?! Хіба ми чарівники?

— Якщо сильно захочемо — станемо чарівниками. Хмари дуже легкі, а наша думка має силу. Особливо дитяча думка. Пам’ятаєте, як ми колись закликали сонечко?

Сонечко ми справді закликали. Небо в той день було похмурим, ми гралися на вулиці, а потім стали в коло і почали всі разом закликати сонечко. Ми так хотіли, щоб воно нас почуло!

І раптом хмари помалу розсунулися — і на нас хлюпнуло веселе сонячне проміння!

Якщо вам ніколи в житті не доводилось розганяти хмари, то послухайте, як це робиться.

Ми повернулися в той бік, звідки сунула чорна хмара. І стали подумки відганяти її. Ми наче простягли свої руки і поставили ними заслін хмарі. Ви не повірите, але чорна примара, що стрімко летіла по небу, наче зависла перед нами. Там, по той бік гори, потріскував грім, а на галявині було ясно.

— Бачите, хмара зупинилася! А тепер біжімо вниз! — сказала Тетяна Андріївна.