Шості двері ebook

Ірен Роздобудько

Шості двері

Роман

Повне або часткове копіювання тексту твору, переклад, розміщення твору або його перекладів на сайтах та інших Інтернет-ресурсах, будь-яке інше його використання без письмового дозволу правовласника ТОВ «Видавництво «НОРА-ДРУК» суворо заборонені. Порушення заборони тягне за собою відповідальність згідно із чинним законодавством.

У ранньому дитинстві вона намалювала на стіні двері й несподівано… увійшла в них, уявивши собі вихід в іншу реальність. Відтоді життя багато разів намагалося зламати її: сповнена трагедійними подіями юність, загибель кращого друга, зрада, врешті — кар’єра і гроші... Та в найскладніші миті життя вона малювала на стіні двері й проживала ще одне коло реальності, яка не відступає від нас навіть у снах.

Дизайн обкладинки Альони Шум.

В оформленні обкладинки використано зображення

G-Stock Studio/Shutterstock.com/720920962

ISBN 978-966-688-042-3(Третє видання) © Нора-Друк, 2020

ЧАСТИНА ПЕРША

Я добре пам'ятаю день i ту мить, коли з'явилася на свiт. I нехай тисячi говорять, що цього не може бути, проте я знаю, що один iз цих тисяч мене чудово розумiє.

Пам'ятаю: спочатку було море. Його простiр – м'який i обволiкаючий, як глiцеринова олiя, – увесь був пронизаний тонкими ультрамариновими променями, всерединi яких рухалися золотавi бульбашки. Вони приємно лоскотали шкiру, наповнюючи її повiтрям i пiдштовхували до поверхнi. За рiвним краєм води була така сама рiвна, мов бiла пелюшка, смуга повiтря. Пiдхоплена золотими бульбашками, я легко опинилася в бiлому просторi, навiть не встигнувши усвiдомити, що стихiя змiнилася. Повiтря було легким i прохолодним, як струмiнь молока. Однак цей прошарок видався менi зовсiм нецiкавим, нiби чистий аркуш паперу, i я полинула далi вгору. А вгорi був лiс. Точнiше – лише крони гiгантських дерев (за яку твердiнь чiплялося їхнє корiння, я не зрозумiла). Цi крони не були схожi на жодне дерево у свiтi. Розкидисте вiття – синьо-зеленого насиченого кольору – тяглося вздовж усього простору, як часом тягнуться вiд краю до краю неба дощовi хмари. Летiти мiж гiлками було весело. Взагалi, лiтати – от що було найчудовiшим iз усiєї пригоди. Що вище я пiднiмалася, пронизуючи густе переплетiння вiт, то бiльше згущувалося свiтло, аж поки врештi не настала повна темрява. Очевидно, я входила в наступну стихiю. Але яка вона, я не могла розгледiти – нiч облягла з усiх бокiв.

Пам'ятаю, як, долетiвши до межi листяного простору, вiдчула опiр якоїсь невидимої мембрани й хотiла було повернути назад, але раптом яскраве, нетутешнє i незнайоме свiтло – свiтло-нiж, свiтло-батiг – полоснуло по очах, а густа патока чужого повiтря забила гортань гарячим струменем. Чуже повiтря насильно влилося в нiздрi, нiби я втягла ними травневий мед уперемiш iз сосновими голками...

Пам'ятаю гостре бажання повернутися назад – у крони, в молоко, у воду. А потiм настала порожнеча. Я бiльше не могла нi лiтати, нi плавати.

Однак дивна властивiсть пам'ятi залишилася зi мною. I тому я так само чiтко пам'ятаю, що першi Дверi намалювала, коли менi ледь виповнився рiк.

Звичайно, це були не дверi, швидше – нерiвний напiвкруглий розчерк на шпалерi.

– Дивiться-но, вона малює! – сказав хтось у кiмнатi.

– Не встигла навчитися ходити, як уже зробила шкоду! – вiдгукнувся iнший голос.

– Нiчого, зараз вiзьмемо гумку i... – додав хтось третiй.

Передаючи цi слова, я, звичайно, лукавлю, тому що могла вловити тiльки iнтонацiю, з якою вони вимовлялися. I одне можу сказати напевно: вона була зворушливо-розчуленою.

Хоч би як там було, я знаю, що цей розчерк на стiнi був Дверима. Як знаю й те, що вiд моменту народження мною заволодiла ця нав'язлива iдея (наскiльки, звичайно, це можливо в розумiннi дитини) – знайти Дверi, за якими було б ТЕ повiтря, ТОЙ лiс i ТЕ море. Я просто хотiла повернутися. Але – куди?..

Усе, що вiдбувалося пiсля того першого розчерку на стiнi, пам'ятаю досить уривчасто, як кадри зi старої кiнострiчки.

Перший бант, що туго стягнув волосся на потилицi (вiдтодi зненавидiла все, що чiпляють на голову!)...

Перший день у дитячому садочку й зовсiм мокрi колготки, у яких до приходу мами цiлу вiчнiсть простояла бiля синьої стiни, з жахом спостерiгаючи за вируючою юрмою дiтей, котрi вже звикли до колективної самотностi (саме тодi зрозумiла, що не зношу нiчого колективного!)...

Бiлий халат няньки i найсправжнiсiнький жах над тарiлкою товстих макаронiв, що не хотiли проштовхуватися далi вiд рота (мабуть, тому досi не люблю задовгих застiль!)...

Як i ранiше, я намагалася малювати на шпалерах за шафою у своїй кiмнатi. З кожним роком, навчена в садку малювати рiвнi лiнiї i кружечки, я надавала розчерковi чiткiшої форми.

I, нарештi, коли менi виповнилося чотири – намалювала другi Дверi. Цього разу вони вийшли довершенiшими: майже рiвне пiвколо, проведене на одному вiддиху вiд плiнтуса до плiнтуса. Я була впевнена, що лiнiю необхiдно вести, нiде її не уриваючи, iнакше вся робота зiйде нанiвець. Другi Дверi вдалися. Задоволена позитивним досвiдом, я навiть намалювала на них ручку й кованi «залiзнi» прикраси – такi самi, якi бачила на намальованих дверях у книжцi «Кiт у чоботях».

...Був вечiр. Я тiльки-но повернулася з дитячого садка, всерединi ще нуртував дух ненависних макаронiв, залитих пiдгорiлим молоком (жахливий сморiд, який не можу терпiти досi!), батьки дивилися телевiзор у сусiднiй кiмнатi, бабуся гримiла каструлями на кухнi, готуючи рисовий суп, а я насолоджувалася своєю роботою i страшенно боялася, що хтось iз дорослих зайде до кiмнати. Я притулилася вухом до своїх Дверей i, як менi здалося, почула за ними тихий плескiт води...

Потiм мене покликали вечеряти. Батько зазвичай забирав свою тарiлку в кiмнату, розстеляв на журнальному столику газету i їв перед телевiзором, дивлячись футбольний матч. Мама й бабуся вели довгi розмови на кухнi, мили посуд, потiм визначали, що приготувати на снiданок, по черзi керуючи моїми вечiрнiми маневрами: «Молоко допий!», «Iди чистити зуби!», «Не забудь одягти пiжаму!».

Завжди перед сном бабуся читала менi «Вiннi-Пуха».

Але сьогоднi, бездоганно витримавши весь вечiрнiй ритуал, я побiгла в дитячу кiмнату, сказавши, що дуже-дуже, аж надзвичайно, страшенно хочу спати.

Бабуся й мама залишилися на кухнi варити холодець (щодо холодцю – цей обряд, який iнколи затягувався запiвнiч, залишився в пам'ятi, як таємниче священнодiйство, акт спiльної працi, подiбної до язичницької оранки), батько вболiвав за «Динамо», а я тихенько пробралася до своєї кiмнати. Менi хотiлося чимшвидше знову притулитися вухом до Дверей.

У кiмнатi було вже досить темно; лiхтар, що висiв на стовпi на протилежному боцi вулицi, запустив у кiмнату свої невагомi яскравi щупальця, утворивши вигадливi переплетiння на стелi, а з-пiд намальованого на стiнi пiвкола, яке означало лиштви, тонким серпиком пробивалося свiтло... Це скидалося на сяєво молодика.

Якби щось подiбне сталося рокiв 10–15 потому, безперечно, я б вжахнулася, вирiшивши, що начиталася Стiвена Кiнга або ж перепила дешевого вина «Золота осiнь» у сумнiвнiй компанiї. Але в чотири роки свiтло з намальованих дверей не викликало в мене жодного подиву: адже я знала, НАВIЩО намалювала цi Дверi.

Я штовхнула їх рукою, i вони легко вiдчинилися, так легко, нiби висiли в повiтрi.

***

З порога я ступила в невеликий човник i зрозумiла, що плескiт води чувся не випадково – обабiч повiльно текла прозора густа рiка. На перший погляд, її води були схожi на скло. На таке, з якого зробленi дивнi кульки, що ними дiти обмiнюються в дитячому садку (призначення цих кульок не вiдоме менi й досi. Швидше за все, це вiдходи якогось виробництва).

Повiльна вода в рiчцi була теплою. Я опустила в неї руку, i тої ж митi розчепiренi пальцi перетворилися на льодяники: великий – барбарисовий, вказiвний – дюшес, середнiй – м'ятний, безiменний – лимонний, мiзинець – абрикосовий. Я зрозумiла, що обiдати обридлим борщем менi вже навряд чи доведеться, якщо маєш таку солодку п'ятiрню.

Човник тим часом заплив у низеньку напiвкруглу арку й сам причалив до прозорого берега невiдомого острова, який здiймався над густим потоком карамелi, немов занурена в неї до половини скляна куля. Круглий берег був посипаний дрiбним цукровим пiском, а з центру острова стримiла догори одна-єдина бурулька. Пiд нею, зажурено опустивши вушка, сидiло дитинча Букарбона. Я вiдразу впiзнала його. Тут, на цьому пустельному островi, його залишили тато й мама для того, щоб воно трiшки пiдросло. Самi вони давно вже виросли й пiшли звiдси в лiси. А Букарбон сидить тут уже давно. Але не росте. Щодня вiн пiдходить до бурульки й робить на нiй зарубинку, вимiрюючи свiй зрiст. Але зарубинка зовсiм не хоче рухатися вище. Вiн усмiхається до мене, як до давньої знайомої.

– А навiщо тобi рости? – запитую я.

– Щоб... – дитинча Букарбона на мить замислюється й морщить свого хоботка, – щоб швидше стати хижаком.

– А навiщо тобi ставати хижаком?

– Ну... щоб полювати, – зiтхає дитинча Букарбона i всипає до рота велику жменю цукрового пiску, хоча я впевнена, що з бiльшим задоволенням воно з'їло б солоного огiрочка.

Я не встигаю наговоритися з дитинчам Букарбона: човник саме вiдчалює вiд берега й несе мене до наступного острiвця. Там, на невеликому просторi примостився Бульбашковий Ме. У нього чотири хвостики i на кiнцi кожного – лампочка. Бульбашковий Ме час вiд часу натискає на кнопку в себе на черевi, й лампочки спалахують рiзнобарвними вогниками. Це видовище дуже нагадує Новий Рiк. Але Бульбашковий Ме нiчого не знає про це свято. Часу для нього не iснує. Вiн нiколи не змiниться, хоч би скiльки жив, а головне – з ним завжди житиме його стара-престара бабуся. Вона завжди виповзатиме зi своєї печери й суворо вичитуватиме його, роблячи потрiбнi й дуже кориснi зауваження: «Час обiдати!» чи «Припини витрачати електроенергiю, вiд цього псується апетит!» А також щовечора сiдатиме на край його лiжка i розповiдатиме довгу-предовгу iсторiю зi свого дитинства...

Човник знову несе мене до наступного острова, який здаля нагадує зрiз дiрчастого сиру.

– Привiт! – чується звiдкись згори. Я пiднiмаю голову. Ну звичайно – це Тилiла i Лiлiт. Цi iстоти схожi на... на пiсочний годинник. У них немає жодних секретiв мiж собою. Коли думає Лiлiт, Тилiла спить. Лiлiт намагається думати про щось гарне i радiсне, щоб Тилiлi снилися тiльки веселi й кольоровi сни, якi обсипаються на неї оберемками троянд, гвоздик i незабудок. Тилiла прокидається i смiється, обсипана квiтковим дощем. Тилiла смiється, а Лiлiт засинає. Тилiла й Лiлiт нiколи не розлучаться. Нiколи...

На моїй карамелевiй долоньцi раптом виростає скляна кулька, я придивляюся до неї, пiдносячи близько до очей i бачу: в її серцевинi є все, що тiльки-но було зовнi: й острiвець Букарбона, i Бульбашковий Ме i сирний пiвмiсяць Тилiли i Лiлiт. Бачу себе в човнику посеред карамельного потоку. Оце так! Я пiдкидаю кульку на долонi й вона... з неймовiрним гуркотом падає кудись униз i розбивається на тисячi дрiбних скалок. Темрява накриває мене з головою. Останнє, що я встигаю – засунути в рот один зi своїх льодяникових пальцiв – барбарисовий – i вiдчуваю, як вiн перестає бути солодким...

***

– Подивiться на неї! Така велика дiвчинка – i палець смокче! – чую мамин голос.

– Може, тобi купити соску? – пiдхоплює батько, пiдiйшовши до лiжка.

Ранок для мене настав раптово. Тодi я ще не знала, що я – сова. Менi просто подобалася нiч. Не знала, що означає страждати вiд безсоння чи вибирати мiж нiчним неспанням i жахiттями снiв, вiд яких дерев'янiють кiнцiвки. Поки що я була позбавлена всього цього. Як i багато чого iншого... Але чомусь, виходячи з незрозумiлої менi тепер логiки, я нiчого не розповiла про свою подорож нi батькам, нi бабусi. Власне кажучи, їм було не до фантазiй – їх хвилював мiй апетит, охайнiсть, здоров'я i поведiнка. I я зовсiм не здивувалася, коли наступного дня виявила, що Дверi були ретельно стертi зi шпалери, а на тому мiсцi, де вони були намальованi, висiв плакат зi смiшним ведмедем. Ведмiдь менi сподобався. Малювати не було де.

Потiм у садочку був карантин, i я цiлими днями тинялася у дворi. Це був справжнiй старий двiр, яких, напевно, вже не iснує: три цеглянi будинки стояли нерiвним пiвколом, вiдгороджуючи вiд усього свiту майданчик з однiєю пiсочницею, дерев'яним столиком з ослонами та широкою лавою, на якiй щовечора збиралися сусiдки. Поверхiв у моєму будинку було три. Причому на першому була тiльки одна квартира, а на двох iнших – по три. Дверi нiколи не замикалися, i нiкого й нiколи не дивував i не бентежив вiзит сусiдiв, якi заходили просто так, побалакати чи разом подивитися кольоровий телевiзор, дружно лузаючи насiння.

...На першому поверсi жила актриса, тiтонька Таня. Я ще жодного разу не була в театрi, втiм, як i мої друзi – близнюки Соня i Саня пiд спiльним iм'ям Санюлi, але сам театр, який мiстився у центрi мiста, приваблював нас своєю загадковiстю. Як ми пишалися, що тiтка Таня живе саме в нашому дворi! Це робило його визначною пам'яткою для всiєї мiсцевої дiтвори. Коли хлопчаки починали сперечатися, чий двiр кращий, найвагомiшим нашим аргументом була дивовижна професiя тiтоньки Танi, з чим нашi супротивники змушенi були погоджуватися. Вона виходила з будинку рiвно о п'ятiй – ошатна, у блискучих прикрасах, свiтлошкiра й рожевощока, з величезними очима, пiдведеними чорним олiвцем, на тонесеньких пiдборах, цокотiння яких iще довго лунало в наших вухах. Вона йшла грати у виставi. Одного разу я побачила її вранцi, коли вона розвiшувала в дворi бiлизну. На нiй був нерiвно пiдшитий квiтчастий байковий халат, який оголював литки, вкритi сiточкою покручених блакитних вен, вiтер дмухав їй у голову, пiдступно вiдкриваючи острiвцi залисин. Щоки актриси були блiдими i якимись обм'яклими. Тодi вперше менi спало на думку, що тiтонька Таня не така вже й молода i, напевно, не така вже й щаслива у своєму театрi...

Я нiчого не сказала Санюлям про своє вiдкриття. А ввечерi перед нами, як завжди, процокотiла пiдборами прекрасна фея, залишаючи за собою шлейф квiткового аромату.

...Другий поверх ми охрестили «свiтлофором», тому що троє дверей були пофарбованi в жовтий, зелений i червоний колiр. Найцiкавiшими були зеленi дверi: з них я завжди виходила з кишенями, вщерть наповненими печивом, цукерками i сушеними фруктами. Тут жила тiтка Дуся. У неї було дуже багато рiзноманiтної рiднi, тому тiтка Дуся весь час порядкувала на кухнi, готуючи нескiнченнi снiданки, обiди й вечерi. Я надовго запам'ятала, як її донька Оленка виходила замiж.

У дворi дiялося щось несусвiтне: всi сусiди висипали на вулицю i протягли бiлi стрiчки вiд пiд'їзду до дерев, вiд дерев – до пiсочницi й знову до пiд'їзду, таким чином замкнувши простiр. Наречена виявилася оточеною зусiбiч. Довкола стояв страшенний гамiр: усi розмовляли, смiялися, спiвали пiсень. Оленка у бiлоснiжнiй сукнi, але така сама, як i була, соромлива й негарна, ховалася за спинами родичiв, щосили стримуючи сльози. До будинку пiд'їхала машина кавового кольору й загула, як пароплав, наштовхнувшись на перешкоду.

– Викуп! Викуп! – кричали всi, а голоснiше за iнших наш червонопикий двiрник.

З машини вистрибнув наречений у такому самому кавовому костюмi, з нерiвним, немовби перебитим носом (пiзнiше ми довiдалися, що вiн боксер) i дiловито, навiть не посмiхнувшись, роздав усiм печиво, цукерки, а дорослим iще щось, вiд чого всi прийшли в невимовний захват. Оленочку повели до машини. Тiтка Дуся надривно заридала вiд щастя. Останнє, що я побачила – переляканi очi нареченої та її сумовитий довгий нiс за склом «Жигулiв». Весiлля гуляли в будинку нареченого. А в нашому дворi того вечора було по-особливому тихо, вiтер ганяв фантики вiд цукерок i шарпав обривки стрiчок. Потiм про Оленку всi забули. А влiтку я побачила її знову на лавцi перед будинком: вона грiлася на сонечку й нагадувала товсту руду кiшку з абсолютно байдужим поглядом. Вона послала мене за булочкою i, не подякувавши, жадiбно проковтнула її. I я подумала, що, напевно, дуже нудно бути дружиною боксера...

...У квартирi з червоними дверима жила Сера – дуже красива чорнявка, схожа на циганку. Сера мешкала сама, але iнколи її вiдвiдував колишнiй чоловiк. I тодi на весь будинок лунав його п'яний голос й удари в дверi. Сера була неприступна, й тодi вiн ставав пiд її балконом i до глибокої ночi спiвав романси. Часом, пiдстерiгши Серу на вулицi, вiн її бив. I тодi всi чоловiки нашого двору вибiгали рятувати Серу, а потiм довго юрмилися навколо неї, поки дружини не розбирали їх по домiвках.

До Сери я заходила нечасто. Проте в квартиру з жовтими дверима мене тягло, немов магнiтом – там жив Миколка. Вiн переїхав до нас зовсiм недавно... Миколка був першим хлопчиком, що поцiлував менi руку. Втiм, про нього я ще розповiм – пiзнiше. Його час поки що не настав...

Одне слово, справ у мене було достобiса, i Дверi стали однiєю з численних складових мого тодiшнього життя – не бiльше. Хiба я могла знати, що такi Дверi є не в усiх?..

***

Третiй поверх був останнiм i найрiднiшим – там мешкала моя родина. Нашi дверi вважалися найкращими в усьому будинку – спочатку вони були звичайними, дерев'яними, як у всiх. Та одної чудової днини прийшов майстер i оббив їх синiм дерматином, а до того ж прикрасив кружечками, вирiзаними з обрiзкiв у виглядi троянд. Я без упину вибiгала на сходовий майданчик, аби доторкнутися до такої краси й одного разу навiть лизнула троянду язиком. Вона виявилася шорсткою й кислуватою на смак. Загалом, несмачною...

У нас було двi кiмнати, та понад усе я любила сидiти в пiд'їздi. Я зручно влаштовувалася в заокругленнi поруччя мiж поверхами й гортала книжки. Це було в сто разiв зручнiше вiд стiльця, дивана й навiть бабусиного крiсла! Сидячи там, я завжди з цiкавiстю поглядала на залiзнi сходи, що вели до горiшнього люка. Мене страшенно вабив цей люк. Страх i цiкавiсть боролися в моїй спраглiй пригод душi, i я таки розробила план проникнення в заборонене мiсце.

Одного вечора, який не вiщував нiчого поганого, Саня видерся на самий вершечок залiзних сходiв i пристебнувся до поперечини паском, який я вранцi поцупила з шафи батькiв. Саня з усiх сил уперся головою в люк i з неймовiрними зусиллями трохи пiдважив його. Ми iз Сонькою заспiшили йому на допомогу i втрьох насилу вiдкинули важку металеву кришку. Поки Саня вiдстiбав паска, а Сонька поправляла свiй величезний бант (без нього вона взагалi нiколи не з'являлася на вулицi), я першою ступила на горище...

I онiмiла. Це була сцена – простора, пронизана тонкими променями свiтла, у яких виблискували золотистi пасма пилу. У моїй скуйовдженiй головi вже народжувалася музика. Забувши про бруднi шорти (тому що на менi вже опинилася уявна бiлоснiжна спiдничка-пачка), я почала танцювати так, як це робили балерини по телевiзору. Робила неймовiрнi стрибки, крутилася вивiркою, спиналася навпочiпки, iз грацiєю новонародженого слоненяти пурхала по всьому простору, здiймаючи хмари пилюки. Завороженi Санюлi тiльки роти пороззявляли.

У самому розпалi вистави кришка люка, яку завбачливий Саня причинив, загрозливо пiднялася. Я поспiшила сховатися за нею, а Санюлi так i завмерли перед пащею, що вiдкривалася дедалi ширше. У її отворi з'явилася голова Савелiя Семеновича – дуже неприємного дiда iз сусiднього пiд'їзду.

– Це що за неподобство? – закричав вiн на близнюкiв, – вони тут бiгають-стрибають, а в людей стелi на голови сиплються! Хулiганство! А ну, геть звiдси, швидко!

Зi свого укриття я робила вiдчайдушнi знаки Санюлям не видавати мене мерзенному типу – єдиному з усiх мешканцiв, у якого нiколи не можна було випросити навiть склянки води!

Переляканi несподiваним вторгненням близнюки покiрно спустилися вниз. А потiм я почула неприємний звук – скрегiт металу об метал: старигань замикав люк на замок... Я стала в'язнем. Через багато рокiв, уявляла я, мiй пожовклий кiстяк знайдуть археологи – я сидiтиму в пiратськiй позi, зi стиснутими вiд безсилля кулаками, немов на затонулому кораблi...

Не кваплячись, що було сили намагаючись не розревiтись, я обстежила всi можливi лазiвки й таки виявила, що кругле слухове вiконце розмiщене саме над нашим балконом. Тiльки треба правильно розрахувати стрибок!

...Бабуся, яка мирно читала книжку в крiслi перед балконом, закричала так, що менi захотiлося назад на горище. На її крик збiглися iншi. I я вiдчула на собi вагу потиличникiв i насолоду поцiлункiв. Опiсля ж увесь вечiр сидiла в коридорi перед вiдром iз теплою водою i горою взуття – таким було моє покарання. Вiдтодi догляд за родинним взуттям став моїм обов'язком. Щоправда, пiзнiше я готова була мити його ще рокiв двадцять. Та все закiнчилося набагато ранiше...

***

Усе дитинство я жила посеред моря, всiяного пагорбами невiдомих островiв. З вiком, коли рiка часу мiлiє, цi острови зливаються в одне нудне плато, яке суцiльним монолiтом тягнеться за обрiй. Та поки що кожен острiв мав свою iсторiю... Наприклад, про те, як я мрiяла знiматися в кiно, чи як знайшла на вулицi й принесла в дiм «пiдкидька», який виявився немовлям цiлком пристойної жiнки, котра залишила дитину на хвилинку бiля молочного магазину... Про те, як билася з хлопчаком на п'ять рокiв старшим вiд мене, про похорон пташенят, про дресирування бабок, прив'язаних ниткою за лапку, про пошуки чарiвної палички, про крадiжки кавунiв iз нiчного торгового намету, про першу брехню й останнiй урок сольфеджiо у ненависнiй музичнiй катiвнi, про запах новорiчної ялинки i смак «фiрмового» рисового супу, в якому кружляли золотi пiвмiсяцi олiї, про збирання рiзнобарвних скелець та стеження за справжнiм шпигуном...

Санюлi були зi мною довго, цiлу вiчнiсть – вони так само, як i я, весело мандрували з одного острова на iнший. Саня першим захотiв скорiше потрапити на «дорослу» рiвнину, тому що зрозумiв, ким буде в цьому життi.

– Я буду льотчиком! – зненацька заявив вiн, коли ми сидiли на лавцi перед будинком i горланили вiйськових пiсень.

Ми з Сонькою онiмiли. Саня буде льотчиком! Вiн це вже вирiшив, як дорослий.

– I я... – пiдхопила було Сонька своїм вередливим голосочком, але, помiтивши мiй погляд, зупинилася на пiвсловi.

Я сплюнула крiзь зуб, який недавно випав, прямо в мурашник i нiби байдуже промовила:

– А мiй тато – Чапаєв!

Недавно я подивилася фiльм про цього героя, i коли вiн тонув у рiчцi, а я вже збиралася розревiтися, батько пiдморгнув менi й повiдомив таємничим шепотом:

– Не плач. Чапаєв – це я... Тiльки це – таємниця, домовилися?

Я зацiпенiла вiд щастя й заприсяглася мовчати. I от тепер, коли Саня вразив нас «льотчиком», я вирiшила – настав час.

Санюлi перестали дихати.

– Доповiдай, – по-воєнному наказав Саня.

Нашi голови зблизились i, взявши з друзiв урочисту клятву, я розповiла захопливу iсторiю про те, як моєму батьковi вдалося випливти i сховатися на протилежному березi.

– А тепер вiн чекає секретного завдання. Шпигуна буде ловити. Але ви про це – анiчичирк! За зраду розплачуються кров'ю!

– А хiба кров'ю розплачуються? – здивувалася Соня. – Адже розплачуються грiшми...

Саня пiднiс до її обличчя кулака i страшним голосом мовив:

– А ти розплатишся кров'ю! – i зловтiшно розсмiявся.

Потiм вiн устав i, засунувши руки в кишенi, попрямував до будинку, повiдомивши мимохiдь:

– Годi, нiколи менi отут iз вами... Вивчаю конструкцiю лiтака – пiдручники чекають.

I пiшов геть дiловитою ходою.

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.