Вандербікери зі 141-ї вулиці. Книга 1 ebook

Каріна Ян Ґлейзер

Переклад з англійської Ірини Бондаренко

Ґлейзер Каріна Ян

Вандербікери зі 141-ї вулиці / Каріна Ян Ґлейзер ; пер. з англ. І. Бондаренко. — Тернопіль : Видавництво Бог­дан, 2023. — 296 с.

ISBN 978-966-10-8808-4

© Karina Yan Glaser, 2017© Бондаренко І. М., переклад, 2023© Видавництво Богдан, виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2023

До Різдва залишається лише п’ять днів і дітлахам Ван­дер­бікерам слід мріяти лише про зацукрований чорнослив та подарунки. Але коли вічно усім незадоволений домовласник чомусь відмовляється поновлювати договір оренди з їхньою сім’єю, п’ятеро дітей вимушені шукати способи, аби їхній хазяїн передумав іще до Нового року. Усе, що їм треба зробити — це довести, які вони чудові, чи не так? Але, як і завжди, коли дієш з найкращих міркувань, усе в них пішло не так, і їхні хитромудрі витівки ще дужче роздратовують квартирного хазяїна. Чого тепер насправді потребують Вандербікери, то це різдвяного чуда. Утішна, щира і жвава, як і будь-яка вулиця в Гарлемі, ця мила сімейна сага — про несподівані знайомства та неочікувані повороти долі.

The Vanderbeekers of 141st StreetKarina Yan Glaser

Друкується за домовленістю з HarperCollins Children’s Books, підрозділом HarperCollins Publishers.

Text and interior illustrations copyright © 2017 by Karina Yan Glaser

Map copyright © 2017 by Jennifer Thermes

Jacket illustration © 2017 by Karl James Mountford

Jacket design by Sheila Smallwood

Охороняється законом про авторське право.Жодна частина цього видання не може бути відтворенав будь-якому вигляді без дозволу видавництва.

Моєму котикові Дену

«Дім — це найзатишніше і найприємніше місце на світі»

Елізабет Енрайт «Павутиння для двох і Лабіринт Меленді»

«Мій дім і я — найкращі друзі»

Л. М. Монтґомері «Енн із зелених дахів»

П’ятниця, двадцяте грудня

Розділ перший

На 141-й вулиці, посеред спокійного кварталу, в будинку з рудувато-коричневого піщанику на сімейну нараду у вітальні зібралася родина Вандербікерів. Їхні улюбленці — песик на кличку Франц, кіт, пафос­­но іменований Джорджом Вашингтоном, та до­маш­ній кролик на ймення Паганіні — у пообідньому сні розтягнулися в смузі сонячного світла на килимі.

Десь углибині мурованих стін приязно гуділи труби.

— Спершу добрі новини чи погані?

П’ятеро дітлахів Вандербікерів глянули на батьків.

— Добрі, — озвалися Іза і Лейні.

— Погані, — відгукнулися Джессі, Олівер і Гіацинта.

— Гаразд, — сказав татко. — Тоді насамперед хороші.

Він помовчав, поправляючи окуляри.

— Всі ви, діти, чудово знаєте, як ми з мамою вас любимо, еге ж?

Олівер — дев’яти років від народження, а мудрий чи не з часів сотворіння світу, відклав книжку вбік і скоса глянув на батьків.

— Ви що, родаки, розлучаєтеся? Батьки Джиммі Лі розбіглися й отримали розлучення. І дозволили йому завести змію як домашню улюбленицю.

Він копнув задниками тенісних капців стос томів древньої енциклопедії, на яких сидів.

— Та ні, ми… — почав було тато.

— То це правда? — пошепки спитала шестирічна Гіацинта, і сльози застигли в її круглих очах.

— Звісно, ми… — спробувала вставити слово мама.

— А що таке «лучення»? — урвала її Лейні, дів­чин­­ка чотирьох-і-три-чверті років, яка виконувала перекиди вперед на килимку. Одягнена вона була у щось несусвітнє: червоно-картате, лавандово-­смугасте та ще й у блакитно-зелений горошок на додачу — такий костюмчик вона вибрала собі сама.

— Це означає, що татко з мамою більше не кохають одне одного, — пояснила дванадцятирічна Джессі, дивлячись на батьків поверх масивних чорних окулярів. — Який жах!

— Нам доведеться розподіляти свій час між ними обома, — додала Іза, сестра-близнючка Джессі. В одній руці вона тримала скрипку, в другій — смичок, яким раз по раз ляскала по підлокітнику дивану. — Канікули по черзі, літо поперемінно в кожного з батьків і все таке… Гадаю, мене зараз від цього знудить.

Мама звела руки:

— ПРИПИНІТЬ! ГОДІ! Заспокойтесь… будь ласка. Усі. Ми з татом не маємо наміру розлучатися. Ані найменшого. Ви нас не так зрозуміли.

Мама глянула на татка, глибоко зітхнула і швидко заплющила очі. Іза помітила у неї під очима темні кола, яких не було ще тиждень тому.

Нарешті мама розплющила очі й промовила:

— Почнімо спочатку. Спершу дайте відповідь за деся­­тибальною шкалою: наскільки нам подобається жити тут?

Дітлахи Вандербікери розглядали свій дім — доб­ротний будинок, зведений із рудувато-коричневого піщанику в нью-йоркському районі Гарлем. Дім складався з нижнього, цокольного поверху — з вітальнею, що плавно переходила у відкриту кухню, ванною та пральнею. На наступному поверсі були три спальні, гардеробна-прикомірок, переобладнана під іще одну спальню, де мешкав Олівер, та друга ванна кімната — усі одна за одною.

Двері нижнього поверху вели на крихітний задній дворик, де під кущем гортензії матусина кішка облаштувала житло для своїх ново­­народжених кошенят.

Діти обмірковували мамине питання.

— Десять, — відповіли нараз Джессі, Іза, Гіацінта та Лейні.

— Мільйон, — озвався Олівер, досі підозріливо див­лячись на батьків.

— Це — найкраще місце на світі, — заявила Лейні, яка знову виконала сальто, перекинувши при цьому Ізин пюпітр.

Домашні улюбленці кинулися врозтіч, за винятком Франца, який ані порухався — попри те, що його накрила ціла злива нот.

— Ми прожили тут чи не все своє життя, — заяви­­ла Іза. — Це — досконалий дім.

— За винятком Байдермана, звісно, — додала Джес­­сі.

Байдерман мешкав на четвертому поверсі їхнього будинку. Це був страшенно неприємний тип. До того ж їхній квартирний хазяїн.

— Містера Байдермана, — підправив Джессі тат­­ко. — Кумедно, що ти згадала про нього.

Батько підвівся і почав походжати навколо дивану. Обличчя його було таким похмурим, що зникли навіть звичні зморшки у кутиках губ.

— Я цього аж ніяк не очікував, але містер Байдерман щойно повідомив мені, що не поновлюватиме з нами договору оренди.

— Не поновлюватиме договору… — почала було Джессі.

— От негідник! — вигукнув Олівер.

— А що таке «ренда»? — допитувалася Лейні.

Татко провадив далі, немовби не чуючи дітей.

— Отож, упродовж минулого року ви зробили все для того, щоб виказати містерові Байдерману належ­­ну повагу та уповні забезпечити його потребу в тиші і спокої, — сказав він. — Насправді я гадав, що він викине нас звідси ще кілька років тому, коли Олівер пожбурив бейсбольний м’яч йому у вікно, або ж коли Франц сплутав вхідні двері з пожежним гідрантом1. Тому я здивований, що він хоче, аби ми з’їхали саме тепер — бо ж цьогоріч ми поводилися просто-­таки бездоганно.

Татко зробив паузу і глянув на своїх діточок.

Малеча закивала і втупилася в нього невинними оченятами — всі, крім Олівера, який сподівався, що ніхто й не згадає той прикрий випадок на початку року, коли його фрізбі — «літаюча таріл­­­ка» — поцілила у розбризкувач, і той раптово тріснув, а сильний струмінь води поцілив просто у відчинене вікно Байдермана. Тато про літаючу тарілку не згадав. Натомість сказав:

— До кінця місяця ми повинні з’їхати.

Кімната вибухнула обуренням.

— Ти це серйозно? Але ж ми були такі хороші — над нашими головами мало не німби видніються! — вигукнула Джессі, й окуляри сповзли їй на кінчик носа.

— А я вже кілька місяців не граю у баскетбол перед будинком! — заявив Олівер.

— То що таке «ренда»? — не вгавала Лейні.

— Іза змушена грати на скрипці в тому дурнувато­­му підземеллі, — додала Джессі.

— Пильнуй за мовою, — сказала мама.

У ту ж мить Іза заявила:

— Мені подобається там грати!

Татко глянув на Лейні:

— Це такий договір із містером Байдерманом. Ми з ним домовилися, що житимемо тут.

Лейні обміркувала почуте, готуючись виконати чергове сальто.

— Тобто це означає, що ми йому не подобаємося?

— Не те, щоб… — мама затнулася.

— Гадаю, цього Бітлмена2 треба обійняти, — вирішила Лейні. Вона успішно завершила сальто, потому перекотилася на живіт, шукаючи очима свого кролика, який вчасно устиг заховатися під диваном.

Джессі поглянула на календар, що висів на стіні.

— То що це означає? Ми маємо лише одинадцять днів?

— Він справді хоче змусити нас переїхати одразу після Різдва? — спитала Іза.

— Це все тому, що я ніяк не можу втихомирити Франца? — уточнила Гіацинта, гризучи нігті.

Почувши своє ім’я, Франц ліниво мотнув хвостом і розплющив очі, але тут же знову задрімав.

— Гадаю, це моя провина, — озвалася Іза.

Усі витріщилися на неї. Важко було уявити, щоб зразкова Іза могла абиколи послужити причиною того, що їх виганяють із рідної домівки.

— Це через те, що я вічно граю на скрипці.

— Діти, у цьому ніхто з вас не винний, — втрутилася мама. — Ви ж пам’ятаєте, що дядько Артур і тато минулого року встановили надміцні склопакети на вікна? Вони пропускають куди менше шуму, ніж старі. Тому ми зробили все можливе, щоб переконати містера Байдермана дозволити нам зостатися.

— А я навіть залишив біля його дверей коробочку з лавандовими макарунами3.

Мама енергійно закліпала. Як професійний кондитер, вона дуже серйозно ставилася до мигдалевих тістечок.

— Яке марнотратство, — пробурмотів Олівер, який також дуже серйозно ставився до макарунів.

— А в нашому новому помешканні теж буде цоколь­ний поверх? Щоб я могла займатися? — спитала Іза.

— Я переїду лише за умови, що в нашій новій оселі буде наукова лабораторія. З пальником Бунзена4. Та колбою Ерленмеєра5, — вперто заявила Джессі.

— Моя кімната матиме такий само вигляд, як нинішня, чи не так? Точнісінько такий само? — допитувався Олівер.

— Ми ж переїдемо десь недалеко, правда? Щоб Франц міг і далі спілкуватися зі своїми тутешніми друзями? — спитала Гіацинта. Від цього Гіацинтиного зауваження в інших дітей округлилися очі. Їм і на думку не спадало, що вони змушені будуть полишити район, де знають на ім’я чи не кожного; знають, кому скільки років та яка в кого зачіска.

— Я прожив у цьому районі все своє життя, — заявив татко. — У мене тут робота.

І лише Гіацинта зауважила, що, промовляючи це, він не відповів на її питання і не поглянув на жодного з них.

— Послухайте-но, діти, я зараз маю підправити хист­­кі балясини на третьому поверсі й винести сміття. Але ж ми ще не закінчили нашу розмову, правда?

Татко зняв з вішака поношений блакитний комбінезон і натягнув його поверх одягу, в якому ходив лагодити комп’ютери. У цьому комбінезоні він був схожий на автомеханіка. Татко помітив сумні обличчя дітей.

— Мені справді шкода, що так вийшло. Знаю, як вам тут подобається. Обіцяю, що все буде добре, — і вислизнув із кімнати.

Діти терпіти не могли, коли батьки обіцяли, що «все буде добре». Звідкіля їм таке знати? Іще до того, як дітлахи напосіли на маму з новими запитаннями, в неї задзвонив мобільний телефон. Вона поглянула на екран, а тоді знову на дітей.

— Я мушу відповісти… Але не хвилюйтеся. Поговоримо про це пізніше, обіцяю вам!

Вона рвонула сходами нагору, і діти почули, як вона каже:

— Так, місіс Мітчелл, дякую, що зателефонували. Нас дуже цікавить помешкання, яке ви… — двері її спальні гучно зачинилися.

— Переїхати! Здуріти можна! Огидний Байдерман!

— Не можу навіть уявити, як це — жити деінде, — сказала Іза, перебираючи пальцями струни своєї скрипки. — Сподіваюся, що моя музика тут ні до чого.

Відразу містера Байдермана до музичних інструментів Іза запримітила ще шість років тому, коли навчалася в першому класі. Вона виконувала «Мерехти, мерехти, зіронько!»6 на крихітній скрипочці, увосьмеро меншій за звичайну, для сусідки з третього поверху, міс Джозі. Іза стояла на сходах біля її кватири, і на середині пісеньки двері містера Байдермана на четвертому поверсі рвучко розчахнулися, і він на весь будинок зарепетував: або цей жахливий шум негайно припиниться, або він викличе поліцію. І двері з грюканням зачинилися.

Поліцію! Шестирічній скрипальці! Іза розпла­калася, і міс Джозі запросила її до себе, пригостила печивом на витонченій порцеляновій тарелі і дала гар­ненький мереживний носовичок, щоб витерти сльози. Потому міс Джозі наполягла, щоб Іза залишила носовичок собі, і той донині зберігається у футлярі для скрипки.

— Це геть безглуздо, — сказала Бессі, походжаючи туди-сюди між диваном і панорамним — «венеційським» — вікном. Вона скуйовдила руками своє непокірне волосся, від чого стала схожою на божевільного вченого.

— Третій закон Ньютона говорить, що на кожну дію є рівна їй протидія. Тепер розгляньмо таке: наш татко багато чого робить для цього будинку. Чистить ґанок, згрібає опале листя, відкидає лопатою сніг. І економить Байдерманові силу-силенну грошей, власноруч усе лагодячи. То як же бути з третім законом Ньютона? Байдерман виганяє нас — і це ніяка не рівна протидія.

— Хотіла б я побачити того «Ньютона»! — вигукнула Лейні.

— Не думаю, що цей закон тут застосовний, — зауважила Іза, машинально поправляючи свій і без того акуратний хвостик.

— Закони Ньютона застосовні до всього, — заявила Джессі зі своїм звичним виглядом «Я-знаю-геть-усе-і-ніхто-не-в-стані-переконати мене-в-протилежному».

— Дядько Артур допомагає з серйозним ремонтом, — зауважив Олівер, шукаючи у стосові енциклопедій том із позначкою «Н».

— Але ж це татко виконує всю поточну роботу в будинку, — підкреслила Джессі. — А ще ремонтує дядьків ноутбук кожного разу, коли той зламається.

Олівер нарешті знайшов потрібну енциклопедію і погортав її.

— Ось тобі Ньютон, — сказав він Лейні, тицяючи пальцем у світлину.

— У нього дуже гарне волосся. — сказала Лейні, пестливо гладячи фотографію.

— Не читай цього, — пробурчала Джессі. — Цим книжкам не менш ніж шістдесят років, інформація там неточна.

— Годі вже вам, — урвала їх Іза. — Повернімося до нашої теми. Гадаю, що ще до Різдва слід схилити Байдермана до того, щоб він дозволив нам залишитися.

— Але ж у нас на це лише чотири з половиною дні! — вигукнула Джессі й поглянула на свій наручний годинник. — Точніше, сто шість годин.

— Саме так. Менше, ніж п’ять днів, народ. У кого є які ідеї?

— Може, обійняти його міцно-міцно?— запропонувала Лейні.

Олівер потер долоні і звів брову.

— Пропоную узяти балончик із фарбою і написати йому на дверях… — він витримав драматичну паузу, — … ті гидкі слова, які зазвичай пишуть на парканах.

Іза пропустила повз вуха братові слова.

— Лейні, гадаю, ти маєш рацію. Нам таки слід спробувати зробити щось хороше для містера Байдермана. Щоб він змінив свою думку про нас.

Джессі з Олівером скептично перезирнулися. Гіацинта здавалася наляканою, Лейні готова була роздавати обійми. Купу обіймів.

Після тривалого мовчання Олівер стенув плечима.

— Я готовий зробити для нього щось хороше. Якщо він дозволить нам залишитися.

— Гадаю, я спробую бути з ним милою, — сказала Джессі. Іза вдячно глянула на неї.

— Хоча якщо з цього нічого не вийде, то ми з Олівером розмалюємо йому всі двері. Що скажеш, Гіацинто?

— Я його боюся, — зізналася Гіацинта, смокчучи свій рожевий пальчик.

— П’ятеро проти одного, — сказав Олівер. — Та й що він нам може зробити?

— Я знаю, ти з цим упораєшся, — сказала Іза малій. — І мусиш перетворитися з Гіацинти Боязкої на Гіацинту Хоробру.

Дівчинка кивнула, продовжуючи смоктати пальчик.

Іза замислилася.

— Оце було б чудово, якби ми переконали містера Байдермана залишити нас! Це був би найприкольніший різдвяний подарунок для наших батьків!

Малі Вандербікери всерйоз замислилися над Найкращим Різдвяним Подарунком Для Батьків. Звіс­­но ж, Гіацинта вже мала для них подарунки — вона приготувала їх іще два місяці тому, — але їй сподобалася ідея колективного подарунку. Олівер, який чимало часу витратив на розмірковування, що саме він отримає на Різдво, вчасно згадав, що й від нього очікують щось дарувати.

— Татко з мамою заслуговують на приголомшливий подарунок, — вирішив Олівер. — Тож тримаймо це в таємниці.

Іза зирнула на нього.

— Ти що ж, досі нічого для них не приготував?

Олівер швидко змінив тему.

— Якщо це має бути таємницею, то ми мусимо бути впевненими, що нас ніхто не здасть.

І він промовисто кивнув у бік Лейні.

— Лейні, це секрет, — повчально сказала Джессі.

— Добре, — тут же погодилася Лейні.

— Що «добре»? — уточнила Джессі.

— Нам усім слід бути чемними з містером Біґемаком, — озвалася Лейні.

— Саме так, але ми мусимо тримати це в таємниці від татка з мамою. Ти зрозуміла, Лейні? — напучувала її Джессі.

— Гаразд!

П’ятеро дітлахів почали обмінюватися ідеями, як прихилити до себе чоловіка з четвертого поверху. «Операція Байдерман» офіційно розпочалася.

Усі вони щиро сподівалися на успіх своєї кампанії, але водночас, у глибині душі, побоювались: як можна подружитися з чоловіком, якого ти ніколи не бачив і який за шість років іще жодного разу не полишив свого помешкання?

Розділ другий

На північній стороні 141-ї вулиці були будинки з піщанику, які щільно стояли один біля одного — плече до плеча, немов шерег військових. Усі будинки — приблизно однієї висоти: з цокольним поверхом, який також називався «садовим», та ще з трьома поверхами над ним. Деякі будинки — як той, у якому мешкали Вандербікери, — мали ще підвал, який Джессі називала «підземеллям».

І хоча усі «піщаники» на вузькій, обсадженій деревами, вулиці були однакової висоти, кожен чимось вирізнявся. Один був округлий, мов добродушний, доб­­ре вгодований дідусь, із вигнутим фасадом та вигадливими завитками над круглими «совиними» вік­нами. А зовсім поруч стояв ідеально симетричний — із «королівською поставою» — будинок, що виразно контрас­тував зі своїм легковажним сусідом із вигадливими башточками, покритими різнокольоровим ґонтом7, що виблискував у сонячні дні.

На південному боці виднілася мішанина більших будинків, а з обох боків кварталу були церкви, які лиш нещодавно відзначили столітній ювілей. Поблизу однієї з церков пролягала смуга нічийної землі, яку міс Джозі мріяла перетворити на крихітний міський парк, а Олівер — на баскетбольний майданчик. За два квартали на захід тяглася смуга куцого парку, впираючись у кам’янистий пагорб. На вершині того пагорба стояли схожі на замковий комплекс будівлі, які насправді були кампусом8 Гарлемського коледжу міста Нью-Йорк.

Тротуари 141-ї вулиці були широкі, натомість сама вона — вузька. Величні вуличні ліхтарі погойдувалися по її обидва боки — за п’ятдесят кроків один від одного. Стовпи рівною лінією тяглися уздовж «піщаників», а потім завертали за ріг, неначе гребінь морської хвилі. Увечері, при м’якому світлі ліхтарів, у перехожих складалося враження, що ця вулиця, либонь, мала точнісінько такий вигляд і сто років тому.

Будинок Вандербікерів — скромний брунатно-­рудий «піщаник» із флюгером, що обертався у вітряні дні — стояв акурат посередині вулиці. І вирізнявся зовсім не архітектурою, а тим, що в ньому постійно вирувало життя.

Думки тих, хто бував у гостях у будинку Вандер­бікерів, різнилися, але всі сходилися на тому, що він точно НЕ БУВ:

тихим; вилизаним;нудним;передбачуваним.

У цю мить такі означення якось особливо НЕ під­ходили Вандербікеровому домогосподарству. Діти перемістили свої збори «щодо Байдермана» на­­­гору — в кім­нату Джессі та Ізи, й допотопна батарея опалення привітно свиснула при їхній появі. Іза витягла мольберт, поклала на нього аркуш, і, тримаючи фломастер у руці, приготувалася робити нотатки. Гіацинта зайнялася виготовленням значків «Операція Байдерман», які всі діти мали носити під час чергових зборів. Лейні знайшла під Ізиним ліжком коробочку зі шпильками-квіточками і тепер старанно та методично начіпляла їх одну за одною собі на хвостик.

Коли всі врешті розмістилися, Іза обвела поглядом сестер і брата. У їхній сім’ї, де поєдналися дві раси, діти еклектично сполучили в собі різні фізичні влас­тивості, тож полюбляли розмірковувати, кому що дісталося від кожного з батьків. Від матері Іза успадкувала пряме й жорстке чорне волосся, яке вона забирала в акуратний хвостик або елегантну фран­цузь­ку косу, натомість її сестра-близнючка Джессі мала таткову неслухняну й пишну шевелюру, одначе не завдавала собі клопоту якось упорядковувати її. Олівер дістав у спадок татове роз­тріпане волосся, але мамині чорні очі. Гіацинта отримала мамині делікатні, гнучкі пальчики й водночас великі татові ступні. Лейні була абсолютною мішаниною усього ма­те­ринсько-­батьківського: волосся її було якраз того темно-­коричневого відтінку, який би ви отримали, змішавши на палітрі художника кольори волосся обох її батьків. Ноги мала не великі й не малі, очі — темніші, ніж у татка, але світліші за мамині.

Іза прокашлялася і постукала фломастером по моль­­берту. Вона закликала збори до порядку, і коли в кімнаті стало тихо, висловила свою першу пропозицію з приводу «Операції Байдерман».

— Ми могли б заспівати йому різдвяні колядки, — запропонувала вона. — Ну, щоб створити різдвяний настрій.

— А що як він єврей? Чи не образять його тоді наші різдвяні колядки? — озвалася Джессі звідкілясь із-за батареї.

— Ми могли би заспівати і різдвяну пісню, і ту, що виконують на Хануку9:

— Я маю маленький дрейдл10, його зліпила з гли­­ни я11, — затягнула Лейні, дуже голосно і фальшиво. Голова її тепер нагадувала квітник — із усіма тими шпильками, що вона поначіпляла на себе.

Олівер затиснув пальцями вуха і скривився.

— Жахливо ти співаєш, жахливо.

— Ну то, може, обійдемося без пісеньок про дзиґу, — сказала Іза, позаяк уперто Лейні продовжувала свій спів:

— Дрейдл, дрейдл, дрейдл! — із глини зліпила його я!

— Я підозрюю, що він не захоче, аби ми для нього співали, — промовила Джессі, дивлячись на свою молодшу сестричку. — Але я точно не знаю, це лише здогадка.

— Дрейдл, дрейдл, дрейдл!!! — і далі волала Лейні.

Іза закрила долонею їй рот, щоб заглушити жахливий звук.

— А як щодо того, щоб зробити щось корисне для будинку — наприклад, посадити квіти тощо? Міс Джозі нам може допомогти. Вона обожнює квіти.

— Зараз зима, — сухо нагадала їй Джессі. — Квіти тепер не ростимуть.

— А пуансетія12? Це ж різдвяна квітка, — сказала Іза.

Гіацинта пригорнула до себе Франца, який сидів біля її ніг, і глянула на Ізу.

— Пуансетії отруйні для тварин!

— А як щодо вінків? — не здавалася Іза.

— Вони надто дорогі, — зронив Олівер.

Джессі тяжко зітхнула.

— Гаразд, але тут я бачу відразу кілька проблем, — сказала вона і почала загинати пальці.

— Він нас недолюблює — раз. У нас немає грошей — два. Ніхто з нас ніколи не бачив Байдермана, і ми практично нічого про нього не знаємо — три. Він не хоче, щоб його турбували — чотири. І, зрештою, він нас не любить — п’ять.

— У тому й річ, — сказала Іза. — Але я переконана, що все-таки знайдеться спосіб показати йому, що жити в одному будинку з нами краще, ніж без нас.

— Авжеж, але як? — запитала Джессі. — До нього ж приходить лише та «пані-пташка», яка приносить йому раз на тиждень продукти. «Пані-пташкою» вони пойменували ту жінку доволі влучно: вона й справді нагадувала журавля — через довгі кістляві ноги і гост­рий, схожий на дзьоб ніс.

Олівер заперечно хитнув головою.

— Вона нам ніяк не допоможе. Я кілька разів намагався привітатися з нею, але вона проходила повз, немовби мене і не існує! Але мені таки вдалося зазирнути в її продуктовий кошик, який вона якось залиши­­ла внизу. Він був ущерть набитий готовою за­­мороже­­ною їжею.

— Фе! — вигукнула Гіацинта.

Джессі підійшла до письмового столу й увімкнула комп’ютер, який ділила з Ізою.

— Маю намір з’ясувати, чи можна щось про нього знайти в інтернеті.

Вона поклацала на клавіатурі, вичекала, потім клац­­­нула ще.

— Дивно. Немає підключення до інтернету.

Олівер, який уже звик, що інтернет зникає у найбільш непідходящий момент, з готовністю підстрибнув:

— Піду перезавантажу роутер.

Сестри почули, як він спустився у хол, потому вловили його тихе бурчання, і нарешті він повернувся в кімнату сестер.

— Інтернету немає, — сказав він похмуро. — Мама сказала, що його довелося відключити, інакше треба було б платити за наступний місяць і за продовження договору.

— Чудово, — сказала Джессі. — Просто досконало.

Іза відчула, як у кімнаті наростає невдоволення.

— Можливо, нам потрібен час, щоб обміркувати наш план.

Вона закрила фломастер ковпачком і відсунула чис­тий мольберт назад у кут. Потому випросталася і сказала голосом веселим та бадьорим:

— Пропоную зустрітися вже після вечері. І кожен мусить запропонувати принаймні дві блискучі ідеї. Я знаю, що ми на таке здатні!

Полишаючи кімнату, сестри перезирнулися з братом. Коли вже Іза говорила так удавано весело, це озна­чає, що вона направду стурбована. Дуже стурбована.

* * *