Де живе свобода. Де живе свобода ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2020

ISBN 978-617-12-7902-5 (epub)

Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Дизайнер обкладинкиПетро Вихорь

Електронна версія створена за виданням:

Талан С.

Т16Де живе свобода : роман / Світлана Талан. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2020. —208 с.

ISBN 978-617-12-7649-9

Кохання, яке спалахнуло між Віталією та Родіоном, булоприречене. Учителька й учень — що тепер люди скажуть? Вони не поступилися почуттями, однак житисеред осуду близьких та зневаги чужих уже несила. Закохані наважуються на божевілля — тікати до зони відчуження, і навітьвагітність Віталії не стає перешкодою. Пара оселяється в одній з покинутих хат, де будуєвласний химерний рай, відмежований відсвіту. Але втеча не завжди означає свободу. Віталія та Родіон розуміють, що колись їм доведеться повернутися до в’язниці суспільних рамок і перевірити, щоміцніше: ґрати моралі чи сила почуттів — сила кохання, здатна подарувати свободу…

УДК 821.161.2

© Талан С. О., 2020

©Depositphotos.com / SolominViktor; arkusha, обкладинка, 2020

©Книжковий Клуб «КлубСімейного Дозвілля», виданняукраїнською мовою, 2020

© Книжковий Клуб «КлубСімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2020

Яне люблю нещасних. Я щаслива. Моя свобода завжди при мені.

Ліна Костенко

Пролог

Сивочолий хмурий чоловік з великою пишною бородою, яка ще не встигла змінитисвій чорно-смолистий колір на попелястий, неспішно вдягнувся, увімкнув електрочайник, діставфіліжанку для кави. Він подумав, що іноді людині потрібно такмало, наприклад, посуду. У його старій настінній шафці була одна-єдинафіліжанка, і цього було для нього достатньо, щоби починати ранокз кави, потім по обіді з неї попити міцного чаю,а ввечері насолодитися запареними духмяними травами з медом.

Клацнув чайник, іВолодимир сипнув у чашку столову ложку розчинної кави, залив окропом.По кімнаті рознеслися приємні пахощі, такі самі, як у минуломуйого житті, коли була родина і каву заварювала дружина. Чоловіктяжко зітхнув, сів за стіл, сьорбнув ковтокгарячого напою, чиркнувзапальничкою, смачно затягнувся димом. Так починалися його ранки впродовжостанньогороку. Він поглянув на годинник — була шоста година, тожможна не поспішати, на робочому місці Володимир має бути осьомій. Покінчивши з кавою, він допалив, притиснув недопалок на попільничцітак, немов чавив щось бридке. Колись він хотів кинутипалитиі навіть дружині обіцяв, що позбудеться згубної звички, коли вонанародить йому первістка. Не судилося! Нема ні дітей, ні дружини,лише він ― самотній відлюдько під чужим прізвищем та безкінечністьлісів за шлагбаумом на контрольно-пропускному пункті.

Володимир дістав з холодильника шматсала, пучок ріпчастої цибулі та чотири сирих яйця. Усе цевін учоракупив у бабці Лукерії, дев’яностолітньої старої, яказусім цим «багатством» припхалася ввечері до нього на КПП івмовила купити цю смакоту. Він не дуже опирався, знаючи, щоу Лукерії пенсія маленька, а йому всеоднощось потрібнокупувати, щоб брати з собою на чергування для перекусу. Чоловікзітхнув, згадавши, як колись йому хотілося заробити більше, аби порадуватикоханудружину, а тепер капає зарплатня на картку,а витрачатинікуди, хіба що на харчі. Та чи багато йому одномупотрібно? Аби чимось «заморити черв’ячка»,щоб не смоктало під ложечкою.Відрізавши кілька шматків хліба, Володимир поклав їжу в пакет і,прихопивши пачку цигарок, вийшов надвір.

Один із ясних днівпочатку червня птахи славили голосними дифірамбами. Тихий погожий літній ранокпривітав самотнього чоловіка блакитним безхмарним небом, яке розгорнуло для ньогосвої обійми. Володимир усміхнувся собі у вуса і почимчикував добудиночка на КПП. Сьогодні останній день його чергування, потім —два тижні вихідних, які він не знатиме куди подіти, алето буде лише завтра, а сьогодні знову будуть численні екскурсанти.Володимир другий рік поспіль спостерігає за охочими побачити на власніочі мертві міста і села у зоні відчуження, але йдосі не може їх зрозуміти.

«Що так притягує сюди людей? —щоразу думав він, коли маршрутки, таксі й навіть колони великихавтобусів підвозили людей до пункту пропуску. — Бажаннявпевнитися втому, що природа мстить людству за легковажність, доводить, що довсього живого слід ставитисядбайливо? Чи побачити масштаби техногенної катастрофи?Може, подивитися, що помирають не лишеживіістоти, а йбудинки?»

Володимиру було незрозуміле бажання екскурсантів, а запитати жодного разуне наважився. Він не звик влазити людям у душі йсам не хотів, щоб до нього чіплялися з запитаннями.

Підійшов першийавтобус, із якого вийшла веселаватагамолоді, за ним —ще один, потім приторохтіластара запилена маршрутка. Його робочий деньрозпочався, як завжди, хіба що змінювалися обличчя екскурсантів…

Наприкінці дня Володимируже не чекав відвідувачів чорнобильської зони відчуження, коли з таксівийшли двоє: довготелесий юнак та його супутниця — білява дівчинаневисокого зросту. Вони вивантажили кілька великих валіз на коліщатах, наспини почепили такі жсаміважезні наплічники, огляділися і попрямувалидо чоловіка у формі на КПП.

— Доброго вам дня! —привітався юнак.

— Та ні, скоріше, що вечора, — відповів Володимир.— Напевно, ви сьогодні вже не зможете потрапити туди, —він кивнув головою у бік лісу за своєю спиною.

— Мине на екскурсію, — несміливо озвалася дівчина.

— Невже? — скинувугору густі чорні брови Володимир. — То ви до когосьу село?

— Ні, нам потрібно знайти житло, — відповів юнакі додав: — Винайняти на короткий термін.

Володимир розумів, що з такоюкількістю особистих речей, іще й мольбертом, прикріпленим до однієї зваліз, на короткий термін сюди не приїздять, але подумав, щото не його справа.

— То пройдіться селом, хат порожніх повно,— порадив чоловік.

— Нам потрібно там! — білява дівчина вказалапальцем за колючий дріт.

Володимир помовчав. Він добре знав, що вдругу зону селитися заборонено, хоча його будиночок був саме там,за дротом, біля покинутої сільської церкви, але ж він тутпрацює і має право тут жити.

«Неспроста ця парочка хочесховатися від людей, — подумав він. — Напевно, у них,як і в мене, є на те поважні причини. Тахіба то моя справа?»

— Ось! — юнак дістав стодоларову купюру,простягнув її чоловікові. — Нам справді дуже потрібно пожити тамкілька днів.

— Сподіваюсь, ви не сталкери? — поцікавився Володимир.

— Хто?— глипнув на нього юнак.

— Нелегальні екскурсанти, які називаютьсебе сталкерами, — пояснив чоловік.

— Ні, у нас інші плани,— відповіла дівчина.

— Ось вам ключі, — сказав чоловік, відвівшивід себе руку юнака, — підете до мого будинку, ая звільнюсь за кілька годин і підійду до вас.

Чоловік вказав,куди вони мають іти. Побачивши, що хата чоловіка стоїть потой бік огорожі, молоді люди зраділи. У блакитних виразних очахдівчини спалахнув вогник надії та вдячності.

— Спасибі! — усміхнулась вона.

—Тільки не блукайте ніде, будьте вдома і чекайте на мене, — порадив він.

— Не переймайтесь, мивас не підведемо! — пообіцяв юнак, хвацько підхопивши валізу. —До речі, мене звати Родіон, — представився він. — Аце — моя дівчина Лія, тобто Віталія.

— Я — ВолодимирІванович, — промовив чоловік. — Ідіть уже, бо ще керівництвопомітить.

— Ми швиденько! — сказав юнак.

Володимир провів поглядом молодих людей,які швидко попрямували у бік його будинку. Вони виглядали щасливими,майже такими, як він сам кілька років тому, коли підчужим іменем прибув сюди, шукаючи прихистку у зоні відчуження.

— Отдірява голова! — пробубонів він собі під ніс. — Забувпопередити, що в кімнаті стоїть труна — дівча може злякатися.

Чоловік пішов до будинку на пункті пропуску. Там у шухляді старого стола припадавпилом мобільний телефон. Його видали охоронцям як службовий для спільногокористування, але Володимир не любив ним користуватися. За рік звик,що нема кому телефонувати, хоча колись усе було інакше. Вінзнав, що молодь не уявляє свого життя без сучасних гаджетів,тож, напевно, і в парочки має бути мобільник, але вінне знавїхньогономера.

«Якщо їм справді потрібно від когось сховатися,тотруна не злякає», — вирішив він і засунув телефону шухлядку.

Частина перша

Свобода існує лише для того, хто кудисьіде.

Розділ 1

Родя затамував подих, коли у класзайшла вчителька математики Віталія Максимівна. Здавалося, що дихання сперло іщось перекрило горлянку, не даючи навіть дихнути. Від того вочах на мить помутніло, і лише тоді, коли вдалося зробитиглибокий видих, столи, шафа, дошка — усе повернулося на своїмісця. Бічним зором Родіон ловив на собі насмішкуваті погляди однокласників,але вдавав, що не помічає їх. За пів року відтого часу, як до них замість математички, котра пішла напенсію, прислали нову вчительку, все у його житті перевернулося. Алінка,подружка Роді, перша помітила в ньому зміни. Він, як іраніше, зустрічався з нею вечорами, у вихідні тусувався у нічнихклубах, навіть щодня проводжав додому зі школи. Все було які раніше і водночас інакше. Родіон чекав на уроки математики,щоб побачити нову вчительку. Йому подобалось у ній геть усе:виразні очі кольору весняного неба, біляве хвилясте волосся, яке воназбирала на потилиці у високу зачіску, тонка шия і маленькі,як у дівчинки-підлітка, груди. Однокласниці хлопця кепкували з низького зростувчительки, говорили, що в неї короткі ноги і тому вонаносить взуття на високих підборах, але Родіону Віталія Максимівна всеодно здавалася ідеально складеною.

Вчителька пояснювала новий матеріал, але всі формулий досягнення науки здавалися Роді нікчемними у порівнянні з тимлоконом волосся, у яке заплутався пустотливий промінчик сонця й позолотивйого. Родіон примруживочі, замилувавшись, як проміння пронизує наскрізь кожнуволосинку, роблячи її майже прозорою.

«Як золота нитка», — подумав він,замилувавшись світлими волосинками.

Хлопець відчував блаженство, вслуховуючись у приємний, по-справжньому жіночийголос Віталії Максимівни, аж поки його з цього стану невивів Алінчин поштовх ліктем під бік. Він тихо зітхнув, кинувшиневдоволений погляд на сусідку за столом.

— Чого тобі? — пошепкизапитав він.

— Рота закрий, бо муха залетить, — відповіла вонай підсунула йому ближче свого зошита: — Переписуй, розтяпо!

Лише заразРодіон помітив, що вчителька вже списала пів дошки, а внього на папері стоїть лише дата: 15.01.2018 р.Він кивнувАлінці на знак подяки і включився в роботу.

Після занять Родязайшов з хлопцями за ріг школи. Тут вони мали дочекатисядівчат, аби потім разом у дворі сусіднього будинку посидіти, поговоритита викурити по цигарці. На подвір’ї приватної школи палити вонине наважувалися, щоб не дратувати директорку Алевтину Миронівну, жінку строгуі нетерпиму до будь-якого порушення дисципліни у її, як вонависловлюється, «найкращому навчальному закладі міста». Та й Родіону не потрібнізайві вислуховування докорів та повчання батьків. Хлопець не те щобоявся їх, але почути відмову в подарунку новенькоїавтівкинадень народження аж ніяк не хотілося. Батько Родіона, впливова людинау місті, народний депутат, власник двох супермаркетів, пообіцяв синові подаруватиавто за умови, що не буде зауважень від учителів іРодя порадує золотою медаллю, закінчивши школу. Омріяна батьками медаль, можнавважати, вже у нього в руках, залишилося почекати пів року— і він сяде за кермо власної іномарки. Його мрієюбула червона спортивна автівка «ford mustang gt 500». Коштувала вонанедешево, але батьки обожнювали свого сина, покладали на нього великінадії і готові були розкошелитися на сімдесят штук зелених.

Першим підійшовнайкращий друг Родіона Тимофій, або Тима, як його всі звали.

— Цигарки маєш? — запитав Тима.

— Звичайно! —відповів Родіон.

— Тут таке… — почав Тимофій.

— Та кажи вже, не мнися.

— Це мене не стосується, алераджу прислухатися домоєїпоради.

— Слухаю.

— Ти б поговорив зісвою Аліною, щоб не плескалаязиком.

— Ти про що?

— Вонаробить з тебе справжнє посміховисько, розповідаючи всім, що ти закохавсяу нашу математичку, — сказав Тима, вкинувши до рота жувальнугумку.

— Мені взагалі по цимбалах її базікання, — сказавРодіон.

— Моя справа попередити, твоя — зробити висновки, але я б на твоєму місці порадивїй прикусити язика. Родю, невже ти не помічаєш, що затвоєю спиною всі хіхікають?

— Я не сліпий.

— Ти що, йсправді у неї втюрився?

— Хто я? Звичайний учень. Вона —вчителька. Гарна, приваблива, але не мого поля ягода. Так, вонамені подобається як розумна жінка, розсудлива, принципова, дуже симпатична, —зізнався Родіон, — але це нічого не значить. Вона далека,як небо, а я… Я просто учень.

— О-о-о! — протягнувхлопець. — Запав ти на неї, друже! Але все незабаромминеться. Тебе відправлять до Чернівецького універу, а наша математичка буденести наступному поколінню учнів добре і вічне, але ти поговориз Алінкою.

— Поговорю, — пообіцяв Родіон. — А ось інаші красуні! — всміхнувся він, побачивши Аліну та Ірину, якіпрямували до них.

Посидівши на лавці на сусідньому подвір’ї і випалившипо цигарці, усі розійшлися. Взагалі, Родіон не палив, але балувавсяз друзями за компанію. Він кинув до рота жуйку, щобпозбавитися неприємного запаху тютюну, взяв за руку Аліну, і вонипішли додому. Аліні потрібно було звертати праворуч, і хлопець стишивходу.

— Ходімо до мене, — запропонувала дівчина. — Моїх предківне буде вдома ще години зо дві.

— Вибач, зараз неможу, — сказав Родіон, відвівши погляд убік.

— Ти не хочешмене? — Аліна грайливо всміхнулася й облизнула язиком верхню губу.

Родіон поглянув на дівчину — вродлива, спокуслива, гаряча. Він знав це, бо вже рік із неюзустрічається і секс між ними вже став звичним явищем. Булагарна нагода швиденько покохатися і вже потім повернутися додому зістомленим виглядом, удаючи, що стомився у школі, але перед очимастояла вчителька із золотавим волоссям і світлим відкритим поглядом. Згадкапро Віталію Максимівну теплом розлилася по тілу й одразу викликаланебажання близькості з подружкою.

— Не в тому річ, — відповіввін. — Обіцяв одразу прийти додому, щоб матері допомогти.

— Можнаподумати, що ваша домогосподарка звільнилася! — хмикнула дівчина.

— Я тебепроведу до будинку.

— Це все через неї?

— Не зрозумів.

— Родю,не клей дурня! — Аліна висмикнула руку. — Веськлас, ні, вся школа вже знає, що ти втюрився внашу училку!

— Що ти верзеш?!

— А то я сліпа! Дивишсяна неї, як на ікону! Роздягаєш поглядом на уроках івважаєш, що ніхто не помічає?!

— Та пішли ви всі!..

Родіон різкоповернувся і пішов геть. Сніг скрипів під ногами, мов найкращау світі музика, коли він думав про вчительку, таку недосяжнуі бажану, найгарнішу серед усіх тих Алінок, Свєток, Любок. Так,вони молодші заВіталіну Максимівну, але що таке кілька роківлюдського життя? І взагалі, то не їхня справа, та йніхто не накладав табу на те, що може подобатися старшажінка.Він не перетнув межу дозволеного, а те, що тримаєу душі, сторонніх не має турбувати. Вона просто є уйого житі, і від однієї такої думки ставало щемно угрудях.

Родіон не пішов одразу додому — сів на лавці поблизусусіднього будинку. Було зимно, і він уявив, як тримає їїруки у своїх, зігріває диханням тоненькі пальчики, цілує кожен зних ніжно-ніжно, і жінка дивиться на нього вдячними очима…

Розділ 2

Віталіяпрокинулася о шостій ранку. Так було заведено у їхній родинівже давно, з того часу, коли вона була ще дитиною.Її мати, прокурор міста МаргаритаВарфоломіївна, тримала доньку у міцномукулаку. Вона народила дитину, коли їй було під тридцять років,як завжди казала, «для себе». Батька Віталія ніколи не бачилаі не знала по нього нічого. Виховуючись у строгості, вонаніколи не наважувалася запитати про нього і лише один раз,у день свого повноліття, запитала у матері, де її батько.

—У тебе є я! — відрізала жінка.

— Мамо, де мій батько? —повторила запитання Віталія.

— Хіба тобі не все одно?

— Я маюправо знати, — наполягала вона.

— У тебе, Віто, немає батька,але є мати, яка про тебе турбується. Чи цього мало?

— Мені не потрібний батько, але я хочу знати, девін і хто.

— Твій так званий батько для тебе давлише один маленький сперматозоїд, тож більше ніколи не дратуй менетаким дурним запитанням! — чітко карбуючи кожне слово, сказала жінка.

Віталіядобре знала свою матір, тож одразу зрозуміла, що нічого просвого біологічного батька так і не дізнається, і більше неповерталася до цієї теми.

Віталія намагалася не дивитися на світлину настіні. Свій портрет у рамці мати повісила у кімнаті донькитак, щоб та, прокинувшись, одразу бачила її зображення у службовійформі працівника прокуратури. Віталії не подобалась ця світлина, з якоїна неї був націлений суворий погляд матері. Іноді їй здавалося,що мати дивиться на неї навіть тоді, коли вона перевдягається,тож доводилося повертатися до портрета спиною. Бувало, що Віталії снилосящось жахливе, вона прокидалася в холодному поту й одразу ловилана собі погляд матері, який її осуджує. Вона так звиклажити під суворим наглядом матері, що здавалося, і кроку незможе ступити самостійно, не думаючи, чи сподобається це їй. Віталіївже виповнилося двадцять три роки, а в неї до цьогочасу не було інтимних стосунків із чоловіками. У студентські рокивона кілька місяців зустрічалася з хлопцем. Їй здавалося, що зустріласправжнє кохання, і вона навіть цілувалася зі своїм обранцем, алезгодом він її сам покинув. І сталося це тоді, колийого намагання зайнятися сексом нічого не дали: він обізвав дівчинуненормальною і доісторичною особою, а Віталія потім іще довго трусиласявід страху, що мати може дізнатися про її бажання близькостіз юнаком. У її віці статеві стосунки були нормальним явищемсеред молоді, але в неї була мати не така, яку всіх. Віталія подумувала про те, що секс може бутизахищеним і мати ніколи б про це не дізналася, алестрах ненароком завагітніти і страх попасти під гнів матері бувнабагато більшим за бажання інтиму. Їй було соромно комусь розповістипро те, що вона й досі незаймана, по-справжньому нікого некохалай у найближчій перспективі їй нічого не світить. Вонане мала права кохати, зустрічатися з єдиною подругою Валентиною безпогодження з мамою, і їй часом здавалося, що якби вонаотримала наказ від мами не дихати — виконала б його.Віталії ввижалося, що навіть її особисті речі, куплені матір’ю, стійкотримають запах її парфумів, різких, майже чоловічих. Усе навколо булоне її, а мамине, і нічого особистого, навіть життя. Віталіяпочувалася ситою пташкою у золотій клітці, з якої поки щоне було змоги вилетіти. Їй залишалися хіба що мрії прокохання до людини, яка її зрозуміє, відчує душею і заберез цього будинку.

Віталія швиденько підвелася з ліжка, поспішила першою зайнятиванну кімнату. Бічним зором піймала на собі суворий погляд матерізі світлини на стіні.

«Колись настане час, коли, прокинувшись, я бачитимуна стіні світлину трьох щасливих людей: себе, чоловіка та дитини»,— втішала вона себе думкою.

За сніданком мати запитала Віталію, чище багато їй працювати над дисертацією.

— Вже на стадії завершення,— відповіла та.

— Сподіваюсь, ти зможеш так організувати свій час,щоб устигнути закінчити роботу до літа й восени захиститися, —звичним тоном, який не терпить заперечень, сказала жінка.

«Мама завжди залишаєтьсяпрокурором, навіть удома. Мені весь час здається, що я налаві підсудних», — майнула у Віталії думка.

— Звичайно! —сказала вона й подякувала за сніданок.

І знову робочий день уматематичному ліцеї, схожий на всі попередні. Хоча ні! Віталія зновуловила на собі замріяний погляд високого чорнявого хлопця з довгимволоссям, затягнутим на потилиці гумкою. Вона вже давно помітила, зяким теплом і захопленням він дивиться на неї.

«Це нормально, колипацієнти закохуються у своїх лікарів, учні — у молодих вчительок,— подумала вона, коли Родіон провів її поглядом. — Незабаромсинок багатих батьків покине ці стіни і забуде про мене».

Післязанять Віталія збирала зошити на перевірку,колипомітила, що кабінетспорожнів і лишився лише Родіон.

— Ти щось хотів? — запиталавона, складаючи зошити у портфель.

— Так. Я… я не зовсімзрозумів сьогоднішню тему, — розгублено промовив він. — Ви менідопоможете?

— Так, звичайно! — відповіла вона. — Сідай і запитуй,що саме тобі не зрозуміло.

Хлопець сидів за першим столом, вона— за вчительським навпроти. Родіон поставив запитання, і вонапочаларозповідати новий матеріал із самого початку. Говорила спокійно, чітко, якна уроці, намагаючись не зустрічатися з ним поглядом. Це булоне в її правилах — з дитинства мати навчила їїдивитися у вічі тому, з ким розмовляєш, але зараз щосьбуло не так, як завжди. Юнак був зовсім близько, івона відчувала той специфічний легкий запах поту, який присутній завждитам, де підлітки. Віталія вже давно помітила, що в підлітковомувіці тіла мають запах поту, як би не слідкували дітиза собою, і ніякі засоби гігієни чи парфуми його незабивають.

«Так пахнуть гормони», — якось дала вона визначення тому запаху.

Закілька років він зникне, і це трапиться, коли вони станутьдорослими. Відчувши запах юнака, Віталія розгубилася, затнулася, але швидко опануваласебе, виправилася і знову продовжила рівним упевненим голосом.

Якоїсь миті Родіонувдалося перехопити погляд жінки. Вона подивилася в його круглі очі-терниниі знітилася. Таке було з нею вперше у житті, іВіталія не знала, що з нею відбувалося — перехопило подих,серце застрибало у грудях, затріпотіло, розносячи по всьому тілу теплухвилю.

— Тепер усе зрозумів, Родіоне? — запитала вона.

— Так. Дякую!

— Тоді до побачення! — сказала Віталія і взяла свою сумку.

— Віталіє Максимівно, зачекайте, явам допоможу!

Родіон так швидко і спритно схопив за ручки сумки,що вчителька не встигла й оком змигнути. Його рука, теплаі м’яка, ненароком торкнулася її, обпекла окропом.

— Дякую, — знітившись,промовила вона стиха. — Я сама…

— Усе добре, — сказавюнак, прямуючи до дверей.

На виході з приміщення Віталія забрала своюсумку, сказала, що поїде додому на маршрутці, і попрощалася зхлопцем.

— Віталіє Максимівно, ви зможете завтра зі мною ще позайматися?— запитав Родіон і почав плести нісенітницю, що взагалі останнімчасом багато матеріалу не засвоїв.

Вона знала, що то неправда, хлопецьсхоплює все на льоту, але дала добро.

«Я не маю прававідмовити учню в додаткових заняттях», — подумала на своє виправдання.

Їдучиу переповненій маршрутці, Віталія відчувала на собі чийсь погляд. Вонане повернулася, щоб побачити, але знала напевно, що позаду неїпоодаль стоїть Родіон. Вийшла на своїй зупинці і швидко пішладодому. Лише там змогла відхекатися, перевести подих і заспокоїтися. Віталіязалпом випила склянку яблучного соку з холодильника і заспокоїлася.

«Я немаю права давати привід хлопцю, — думала вона. — Міжнами прірва, яка складається з багатьох чинників, і перший зних — недозволенність. Він — учень, я — вчителька. Міжнами роки і заборона не те що на стосунки, ай на саму думку про них».

Віталія того дня була розгублена,неуважна, як ніколи. Лише сьогодні вона сама собі зізналася, щоРодіон її хвилює, викликає масу незнайомих почуттів, які, попри спротив,уже охопили все її єство.

«Не думай про нього! — твердилавона собі. — Учень та вчитель на різних рівнях, інавіть думки про Родіона — табу!»

Віталія намагалася щось робити накухні, але всі думки були геть далеко від домашніх справ,вони весь час поверталися до темноокого красеня, який дивився нанеї захопленими очима.

— Він закоханий у мене, але це нічогоне значить! — уголос промовила вона й із такою силоюпоставила на стіл чашку, що та тріснула. — Якась маячня!— у розпачі подумала жінка й кинула зіпсовану посудину увідро для сміття. — Ще й за тебе отримаю відмами на горіхи!

Мати одразу помітила зміни у поведінці доньки, якавідповідала невлад, а о сьомій вечора заявила, що в неїрозболілася голова і вона йде відпочивати.

— Віто, у тебе неприємностіна роботі? — запиталаМаргарита Варфоломіївна, стурбована станом доньки. —Ти нічого не приховуй від мене, я піду до директориі все владнаю, якщо треба буде.

— Та ні, усе гаразд!— різко відповіла Віталія. — Просто болить голова! Може воназаболіти без причини?!

— Не може! Гаразд. Іди сьогодні відпочинь, заспокойся,прийми пігулку від головного болю, а зранку поговоримо.

— Дякую, мамо,— сказала їй Віталія і поспішили усамітнитися у своїй кімнаті.

Там вона зітхнула з полегшенням. Сховатися від нагляду матері Віталія змогла, зачинившидвері, а від нав’язливих думок про Родіона — ніяк.

«Все! Віндля мене лише учень, здібний, розумний, гарний, але учень», —повторювала Віталія весь вечір.

Попри свій внутрішній спротив, вона заснула здумкоюпро Родіона. Хлопець наснився їй. Він тримав її заруки, і Віталія відчувала тепло і силу його долонь, дивиласяйомув очі і, здавалося, відчувала, як б’ється його серце.

«Скажи, щоя тобі подобаюсь», — попросив юнак.

Вона хотіла сказати «так», коливідчула, як хтось поглядом свердлить її ззаду, повернулася й побачиламатір.

«Не дивись туди», — попередив Родіон.

«Віто! Як ти можеш!» —закричала жінка, і Віталія прокинулась у холодному поту.

— Маячня, —сказала вона собі й швидко підвелася з ліжка.

Вона прошмигнула повзсвітлину матері, вмилася холодною водою. Учорашні думки відступили, і Віталіїстало соромно перед собою за них.

Розділ 3