ЇЇ вишиване життя ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2024

ISBN978-617-15-0675-6(epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

В оформленні використані фотографії з Громадського історико-етнографічного музею Пелагеї Литвинової-Бартош, люб’язно надані Ганною Лаптун. Осучаснив фото Пелагеї Бартош Олександр Пелешко.

Дизайнер обкладинкиДар’я Ніка

Талан C.

Т16Її вишиване життя: роман /Світлана Талан. —Харків :Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»,2024. —320 с.

ISBN 978-617-15-0521-6

Третього жовтня 1833 року на хуторі Теребеньки, що на Глухівщині, у родині Бартошів народилася прекрасна дівчинка Пелагея.

В історію вона увійде під прізвищем чоловіка як Пелагея Яківна Литвинова-Бартош, етнографиня і фольклористка. Не маючи великих статків, владних покровителів, дворянського статусу, вона відкриє школу, самостійно створить для неї підручники, опублікує кілька альбомів народних візерунків, стане членом-кореспондентом Паризькогоантропологічного товариства, збереже для наступних поколінь пам’ять про народні вірування, пісні, ремесла, традиції…

Але це все — потім. Зараз новонароджена Полінька, як її ніжно називає мама, захоплено дивиться на світ. А батьки бажають їй тихої щасливої долі.

УДК 821.161.2

©Талан С. О., 2024

© Depositphotos.com / Kruchenkova, lvenks, NewAfrica,обкладинка, 2024

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2024

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2024

Вiд автора

Хочу висловити щиру подяку тим, без кого б ця книга не побачила світ:

Надії Михайлівні Артеменко, Березівській сільській голові, за те, що вона перша повідала про мою землячку Пелагею Яківну Литвинову-Бартош і подала ідею написати цей роман.

Оксані Анісімовій, завідувачці Землянківського громадського історико-етнографічного музею Пелагеї Литвинової-Бартош Березівської сільської ради, задопомогу у збиранні матеріалу для написання роману.

Миколі Петровичу Гурцю, краєзнавцю та поету, колишньому викладачеві Глухівського національного педагогічного університету іменіОлександра Довженка, за допомогу і поради під час написання творута передмову.

Андрію Петровичу Гриценку, доктору педагогічних наук, доценту, завідувачу кафедри історії, правознавства та методики навчання Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка, за консультації та передмову.

Також хочу відзначити підтримку в рамках стипендійної програми Українського ПЕН.

Передмова

Золотаписьменниця України Світлана Талан цим прекрасним твором увірвалася до сонмувидатних авторів українського історичного роману, як-от зачинатель цього піджанруПантелеймон Куліш чи велика наша сучасниця Ліна Костенко та десяткиінших. Це п’ята й ще вдаліша спроба авторки після «Не вурдалаки» (2013) та «Розколотого неба» (2014), а також романівпро війну на Сході України «Оголений нерв» та «Повернутися дощем»цікаво донести історію життя сучасному читачеві. Знаючи особисто скромну жінкуй маму та велику і працьовиту письменницю, якою, безперечно, є моя видатна землячка Світлана Олегівна, читав цей твір кілька днівпоспіль з трепетом й інтересом, захопившись цікавим сюжетом. Правдоподібно побудований на життєписі видатної етнографині та фольклористки Пелагеї Литвинової-Бартош, твірманив мене, знайомого з біографією головної героїні, деталями, які майстерноописала й емоційно довершила авторка. І лише час, що неочікуванонагадував про осінню ніченьку, спонукав перериватися до ранку. Проте магнітнезвіданості змушував і далі поринати у книгу від розділу дорозділу.

До професійних мазків по тексту як талановитий художник Світлана Талан додає приглушену тональність магічної таємничості народних традицій, замурованих кімнат у Москві чи життєвих пересторог та передчуттів головної героїні, майстерно змальовує її любов до природи (особливо осінньої), описує таїнство зі щоденником, який вела Пелагея Яківна чи не протягом усього життя.Безсумнівно, це ще більше підкреслює професійність письменниці. Й лише поєднання життєвих негараздів та закінчення земного шляху героїні з природним завершенням сюжету роману викликало сум, адже звик уже мандрувати сторінками цієї вартої уваги книги.

Я впевнений, що роман варто прочитати як жінкам, так і чоловікам. І тут річ не лише у гендерній рівності. Адже Поліна Яківна ― активна громадськадіячка. Вона прожила нелегке, іноді нестерпне, життя і ще у другій половині XIX століття виступала за гендерний баланс, говорила проважливу роль жінки не лише в україн­ській сім’ї, але і в тогочасному суспільстві.

Літературний твір Світлани Талан про сучасницюта землячку Пантелеймона Куліша, який на чотирнадцять років раніше за Поліньку Бартош народивсянаГуковому хуторі мальовничої Сіверщини тодішнього Глухівського повіту, розташованого навіть меншеніж за чотирнадцять верст від рідних Теребеньок головної героїні. Отожписьменниця гідно дотрималася рамок часової віддаленості від описуваних подій. Очевидцівже давно покинули світ, але це не завадило Світлані Олегівнізобразити в тексті обставини та людей достовірно і глибоко. ПостатьПелагеї Литвинової-Бартош уперше так ґрунтовно й скрупульозно, а головне, емоційно описана в літературі.

Правдоподібність чи не найважливіша у творі. Адже саме вона переконує читача, коли він разом з героямипоринає у сюжетні перипетії, йдучи незримо поряд. Саме зацимвизначають великий історичний роман. Ще один важливий критерій класики: насторінках літературного твору порушують вічні теми. Якраз на часі, особливоза майже десятиліття російської військової агресії, майстерно виписані авторкою патріотичніпогляди Поліньки та її сестри Марійки під час їхнього навчанняу Московському Єлизаветинському інституті. Сестри опонували закидам класної дами з приводу їхніх нібито малоросійських імен. Відстоювали толерантне ставлення до кріпаків, прищеплене ще батьком Яковом Яковичем, а також пропагували українську мовусеред російськомовних дівчат. Такі погляди з плином часу лише утверджувалисята розвивались у переконання, всотані дітьми та онуками Пелагеї Яківни.

Завдяки актуальним для сьогодення прикладам, майстерно виписаним дитячим і юнацьким переживанням та рано набутому гіркому досвіду героїні роман буде цікавий не лише дорослим читачам, але й молоді.

Андрій Гриценко, докторпедагогічних наук,

доцент,завідувач кафедри історії,

правознавства та методики навчання

Глухівського національного педагогічного університету

імені Олександра Довженка,

член Національної спілкикраєзнавців України

***

Надзвичайно важливо, коли митці у своїйтворчості наважуються заглибитися у пізнання найскладніших етнопсихологічних проблем духовності свогонароду та національної душі. Осмислення таких проблем сьогодні набуваєособливогосмислу, оскільки пов’язане не тільки з пізнавальними інтересами, алей із життєво необхідним завданням — сприяти національно-культурному відродженню України.

Саме таке завдання поставила перед собою відома українська письменниця Світлана Талан, присвятивши художньо-документальний роман геніальній землячці — Пелагеї Яківні Литвиновій-Бартош, яку, без сумніву, можна зарахувати до найвидатніших жінок планети.

Ця книга про бунтарство духу справжньої українки проти темних силпокріпаченого суспільства, про проблеми утвердження статусу жінки як повноправного члена суспільства. Такі книги пробуджують творчі сили й бажання глибше пізнати історію і культуру рідного народу.

У своєму романі авторка досліджуєформування національних цінностей і духовне становлення героїні в жахливих умовахкріпацької російської імперії, розкриває духовну красу справжньої українки, її життєвийі мистецький подвиг. Письменниця так переконливо і достовірно розповідає прожиття Поліньки, Поліни, Поліни Яківни, ніби веде читача за рукукрізь усе життя героїні. Перед читачем постають яскраві картини дитинствагероїні, роки навчання, сімейне життя, педагогічна діяльність і наукова робота.Цінність творчої спадщини члена Наукового товариства імені Тараса Шевченка, члена-кореспондента Паризького антропологічного товариства Пелагеї Яківни Литвинової-Бартош складно переоцінити,а саме книга Світлани Олегівни Талан є тією чарівною скарбничкоюдля передання молодому поколінню духовної естафети через століття — як требаслужити своєму народові.

Микола Гурець, дослідник Сіверщини

Пролог

Ніч видалася напрочуд тихою. Чорноту неба прикрасили досвітні зірки, й серпастий місяць величався поміж ними, щедро обсипаючи землю срібним сяйвом. Принишкле село задрімало після чергового прожитого дня, дерева заспокоїли­ся, завмерли, несміючи порушити урочисту тишу зоряної ночі. Було чути лише тихікроки чоловіка, що квапився додому.

Яків Якович у справах їздив до Глухова, повернувся пізно і вимушений був затриматися в економіях графа Кушелева-Безбородька1, де служив управителем. Так допізна чоловік працював нечасто, а тепер поспішав додому, де на нього чекала вагітна дружина. Яків Якович знав, що його кохана Лізонька не спатиме, поки він не повернеться, тож прискорив хід. Дорогу йому освічував молочним світлом молодик, і було видно навіть травичку понад доріжкою. Чоловік глянув угору — місяць йому ніби усміхався і хотів сповістити радісну новину.

— Невже?! — стукнула думка у голові, і він побіг.

Ліза мала ось-ось народити, і Яків Якович відчув, як від такої здогадки зашаленіло у грудях серце. Коли побачив у вікні спальні дружини світло — сумнівів не лишилося. Чоловік ще раз глянув праворуч, куточками вуст усміхнувся, немов дякуючи місяцю за добру звістку.

Біля дверей опочивальні Яків Якович побачив економку Катерину з рушниками у руках.

— Пане, вітаю! — радісно промовила жінка.

— Вже? — чомусь спитав він, на мить затримавшись біля дверей.

— Еге ж! Повитуха вже все зробила, можете зайти.

Чоловікові здалося, що від хвилювання, яке підхопило його вихором, захиталася під ногами земля, але він заспокоївся і тихенько постукав у двері перед тим, як зайти до кімнати.

Старенька жінка у білій хустині сиділа біля породіллі й витирала зволоженим рушником її спітніле чоло.

— Лизавета Федорівна благополучно розродилися, — тихо промовила повитуха й відійшла.

Яків Якович поцілував гарячечоло дружини. Жінка щасливо усміхнулася, торкнулася його волосся пальцями.

— У нас донечка, — сповістила вона.

— Дякую, люба! — розчулено промовив чоловік.

Повитуха, добре знаючи свою справу, піднесла не­мовля батьку. Він обережно взяв його на руки, й сльози щастя заблищали в очах. Яків Якович підійшов до вікна, через яке крізь нещільно зсунуті фіранки заглядав цікавий місяць.

— Коли я йшов додому, то мені дорогу вказував місяць, — стиха промовив чоловік і додав: — Він був у мене весь час праворуч.

— То добра прикмета, коли родиться дитинка на молодика, — озвалася повитуха, — так старі люди кажуть. До того ж сьогодні вже неділя, а народжені у такий день матимуть щасливу долю.

— Дай-то Боже! — сказав чоловік і звернувся до дружини: — Люба, як ми назвемо нашу донечку?

— Полінька, — відповіла жінка. — Гадаю, ти не будеш проти.

— Так ось, світе, сповіщаю тобі: третього жовтня 1833 року на хуторі Теребеньки, що на Глухівщині, у родині Бартошів народилася прекрасна дівчинка Пелагея. Приймай її і пошли щасливу долю, — промовив чоловік і кинув погляд на окраєць місяця.

Частина перша. Коли дощ пахне небом

У дітей нема ні минулого, ні майбутнього, зате, на відміну від нас, дорослих, вони вміють користуватися сьогоденням.

Жан де Лабрюєр

Яків Якович вийшов з кабінету, тихо, щоб не порушитисондітей, причинив за собою двері й спустився у вітальню. Там була його сестра Наталія. У руках жінки тихо і монотонно постукували спиці, нитки для в’язання вона поклала собіу пелену.Побачивши брата, жінка відклала спиці.

— Зроби намчаю, Наталочко, посидимо, поговоримо, — попросив чоловік. — Якщо можна, то з чебрецем та м’ятою.

— Можна! А чому б і ні? —промовила Наталія, під­водячись.

Вони сиділи за столом неподалік каміна, попивали ­запашний чай з м’ятою та чебрецем. У маєтку нарешті запа­нувала тиша, і було лише чути, як тихо потріскують сухі поліна.

— Я хочу тобі подякувати, — неголосно промовив Яків Якович. — Лізонькабез тебе не впоралась би ніяк. До речі, як тамМарійка?

— Вередувало немовля, хоча й ніби вже одужало від застуди,але зараз, дякувати богу, заспокоїлося. Я його заколихала, тож спить.Та й Ліза притомилася з дітьми за день, рано ляглавідпочивати.

— Нехай відпочине, їй нелегко зараз, — сказав чоловік. — Поліньці ледьминув рік, а вже Марійка народилася. Та й один переїздз Теребеньок до Хмільника чого вартий. Без твоєї допомоги, сестро,ми б тут загнулися.

— Ну-у-у, — протягнула жінка і тихенько задоволено усміхнулася, — не одна я тут справляюся: он є і нянька, і куховарка, і конюх.

— Але ж ти незаперечуватимеш, що моя Лізоньканічогоне тямить у домашньому господарствій воно тримається на тобі? — спитав Яків Якович, кинувши поглядна сестру.

— Та якось вже даю раду, — погодилася сестра. — Лізуне можна у тому звинувачувати. Вона ж походить з аристократичноїродини Туманських, жила не у нашій глушині, а в самомуПетербурзі, й лише смерть батьків змусила її переїхати на хутір.Лизавета Федорівна — пещена петербурзька панночка, тож чи могла вона знатисяна свинях, конях та городині?

— Та я все розумію і ні в чому Лізоньку не звинувачую. Вона хороша, турботлива мати, весела, жвава і кохаємене, — промовив задумливо чоловік. — До заміжжяЛізонька часто приїздила на Чернігівщину, часто гостювала у своїхаристократичнихродичів Миклашевських, Кочубеїв, Владиславових, які опікувалися нею, — поринув він у спогади.

— Еге ж! Турбувалися і намагалися віддати її заміж заякогось багатого поміщика, — нагадала жінка.

— А Лізонька вчинила, як вониказали, «неблагоразумно», покохавши мене, дрібноземельного дворянина, — усміхнувся чоловік. — Ось такавона, доля!

— Вона не могла не помітити твій розум, та й сам ти, брате, відрізнявся від вульгарних російських офіцерів. Дивлячисьна тебе та Лізоньку, поволі задумуєшся, що не завжди у статках щастя, — промовила жінка. — Ти на дружину ледь не молишся.

—Я ж люблю її. Як інакше?

— Та бачу ж, не сліпа. Ви ніби створені одне для одного, хоча такі різні. Зізнаюся, коли ви вирішили побра­тися, то не вірила, що будетеразом такі щасливі, а ви й у теат­ри разом, і по гостях, і вдома, як два голубки. Шкода, що батько Лізоньки Федір Осипович, царство йому небесне, не побачив своїх онучок. Гарні дівчатка у вас, красиві, як квіточки, от тільки погано, що Марійка часто хворіє, — сказала Наталія і зітхнула.

— Нічого,переросте! —впевненопромовивЯків­Якович.

Вони помовчали, допили чай, і жінка,прибравши зі столу чашки, знову взялася за спиці, які тихенькозацокали у вправних руках.

— Якове, от скажи відверто: ти нешкодуєш, що пішов з військової служби?

— Наталочко, я живу так,щоб ніколи не шкодувати за минулим. Усе склалося так, якмало бути. Я пішов зі служби у 1825 році, одружившисьз Лізонькою, і відтоді служу по різних економіях за управителяу графа Олександра Григоровича Кушелева-Безбородька. Жодного дня не пошкодував.Робота відповідальна, і доводиться багато працювати, але ж сам графставиться до мене з великою повагою і довірою. У ньогоскрізь має бути довірена особа. Я почав у графа служитиіз самого початку, відтоді, як у 1825 році Олександр Григоровичу Макошиному заклав плантації цукрового буряку, — згадував Яків Якович. — Доречі, він один із перших в Україні відкрив цукровий завод! —не без гордості промовив чоловік. — Першопрохідникам завжди нелегко, і я йому допомагаю.

Наталія про себе усміхнулася, згадавши, що якось від гостей Бартошів випадково почула, як поза очі брата називали «іпохондриком».Жінка не могла цілий місяць допетрати, що то за словотаке. Сказати про це Якову не наважувалася, бо хтозна, щовоно означає. «Може, якесь лайливе чи образливе слово? — розмірковувала Наталія. —У родині Якова панує благодать, то нащо забивати все хорошеякимось дурнуватим і незрозумілим словом?»

— Ой! Та чи мені знативаші заводи та цукроварні? — тихо засміялася жінка, і її носик,подібний качиному, став схожий на плескату картоплинку. — Мені б з господарством упоратися та дівчаток Лизаветі Федорівні допомогти викохати.

— Сестро, тиу мене найкраща! Ти це знаєш?

— Та йди вже, Якове,відпочивати! — задоволено промовила жінка і додала: — Завтра підхопишся ні світні зоря і будеш весь день на ногах. А ногине казенні, й у коняки їх не позичиш.

***

Якову Яковичу не були до душі численні поїздки дородичів Лизавети Федорівни, не подо­балося бувати й на балах. Шумні компанії, в яких вели світські бесіди, обговорювали останні події й не проминали нагоди попліткувати, його втомлювали. Проте Яків Якович добре розумів свою дружину, яка вва­жала себе аристократкою і прагнула дотримуватися тих звичок, хотіла спілкуватися і бути в центрі уваги. До чого тяжіла і його душа, і Лізи, і навіть Наталії, так до вистав у театрі2, який вони обожнювали та намагалися не пропус­кати нові прем’єри, а після вдома згадували й обговорювали гру акторів і саме дійство. Лізонька з гордістю згадувала розповідь діда, Осипа Григоровича Туманського, який грав з 1751 року в театрі в палаці Кирила Розумовського у Глухові.

Якову Яковичу були до душі вільні від роботи вечори, коли вся родина збиралася у великій, теплій і затишній вітальні разом.

— Що у нас нового, любий? — зазвичай запитувала Лізонька, коли чоловік приносив свіжі газети та журнали.

— Зараз дізнаємося, — говорив він, зручно вмостившись біля столу.

Ліза брала п’яльці, заправляла нитку в голку й починала вишивати. Наталія в’язала або спицями сукеньки та кофтинкидля дівчаток, або гачком капелюшки відсонця. Полюбляла жінка прикрашати меблі власноруч зв’я­за­ними мережаними серветками.

Марійка та Полінька забавлялися іграшками на килимі посеред кімнати. Біля Марійки була нянька Параска — донька економки Катерини Афанасіївни, дівчина лагідна, добра, яка мала гарнийголос і знала безліч українських народних пісень. Покінчивши зі справами, за старшою Полінькою приглядала економка Катерина, яку називали ідеальною кріпачкою. Вона була працьовита, хвацька у господарстві — справжня права рука Наталії.

Яків Якович почекав, поки у кімнаті стихне, розгорнув газету і почав вголос читати новини з передовиці. Колизакінчував, вони починалиобговорювати події, про якійшлося на сторінках, потому чоловік читав наступнустаттю.

Яків Якович робив невеличку перерву, щоб пригубити узвару з грушками та медом, при цьому поглядав на дітей. Чорнява Полінька геть відрізнялася від молодшої сестрички. Марійка любила гратися ляльками. Вона то роздягала їх, то вдягала, то пеленала, а старша сестричка мала за улюблену іграшку дерев’яного діда, яким лущили горіхи. Коли ж Полінька брала ляльку, то «варила» обід для неї, годувала з маленької ложечки, вкладала спати в іграшкове ліжечко.

— Я буду працювати, — сказала Полінька, коли помітила, що на неї дивиться батько.

— І що ти, моя бджілочко, робитимеш? — вдавано серйозно спитав Яків Якович.

Мати дівчинки усміхнулася і відірвалася від вишивання.

— Збиватиму масло для діточок, — серйозно, якось по-дорослому, відповіла дівчинка.

— А ну ж ну, я подивлюся, як це робиться, — зацікавлено мовила Наталія.

Полінька дістала з картонної коробки дитячі скарби і взялася «збивати» масло на маленькій карафці.

— Бачите, як треба, — сказала дівчинка і поглянула на дорослих.

— У тебе хороше вийшло масло, — похвалив батько, — даси скуштувати, чи добре воно на смак?

— Так! — Полінька взяла маленьку ложечку, принесла батьку. Чоловік вдавано задоволено прицмокнув губами й похвалив доньку. Мати дівчинки розсміялася, дивлячись на них.

— Тепер усе зроблено? — запитала жінка.

— Ні! У мене ще багато роботи, — заявила дівчинка.

— Що ще, Полінько? — поцікавився батько.

— Ви читайтегазети, поки я працюватиму, — сказала дівчинка.

Вона всілася на килимкузручніше й почала «прясти» на маленькій кужелиці. Яків Якович задоволеноусміхнувся собі у вуса і розгорнув журнал. Коли перегорнув черговусторінку, то знову подивився на доньку.

— Стомилася від роботи, — сказаладівчинка, — а завтра мені ще треба фарбувати нитки. Робити непереробити, — зітхнуло дівча.

Лизавета Федорівна засміялася і сказала, що у неї справді дуже працьовита донька.

— Якщо стомилася, то дай менісвого м’ячика, — попросив батько.

Полінька підхопилася, чорняві кучерики грайливострибнули по плечиках, миттю подала татові іграшку.

— Пам’ятаєш, Полінько, на що схожий м’ячик? — запитав він.

— Так, — кивнула дитина, — він круглий, як нашаЗемля.

— Молодчинка! Не забула, — похвалив батько.

— Це що? — Дівчинка вказала пальчиком на світлину в журналі.

— Цечоловік, він актор, грає у театрі, — пояснив батько.

— Він співаєпісні? — допитувалася дівчинка. — Кому він співає?

Мати дівчинки лише сміяласяз того, а Наталія добродушно промовила:

— Я тобі вжене раз казала: багато будеш знати — скоро будеш стара.

— Чомуя буду старою? Старою бути погано? — не вгамовувалося допитливе дівча.

— От як станеш старою, сама дізнаєшся, — сказала ­Наталія.

— Коли я стану старою? Я буду такою, як ви?

Остання фраза змусилавсіх розсміятися.

— Скільки запитань одразу, — зауважила Лизавета Федорівна, — не дитина, а самі суцільні «чому?», «де?» та «як?».

— Три з половиноюрочки, а так добре говорить, і все їй треба знати, — промовила Наталія.

— Полінька росте розумною і допитливою, і це дужедобре, — сказав чоловік і згорнув журнал.

— Боженька поцілував нашу Полінькув маківку, — сказала Наталія і чомусь наклала хрест на груди.

Яків Якович згадав ніч, коли народилася донечка, і того серпастого, незвично яскравого місяця-молодика, який супроводжував його до самого дому.

***

Яків Якович зайшов до кімнати дівчаток, щоб побажати їм спокійноїночі. Катерина Афанасіївна вже вклала Марійку, і дівчинка швидко заснула. З Полінькою було важче. Дівчинка уже не перший рік щовечорапросила то почитати книжку, то розповісти казку, то заспівати пісеньку. Економка наполягала, щоб дитина сама читала, бо вже вміє, аледівчинка більше любила слухати, ніж читати.

— Полінька не схотіли сьогоднічитати книжку, — доповіла Катерина.

Яків Якович сів на стілець біляліжка доньки, поправив ковдру.

— Чому моя донечка не хоче читати? — лагідно запитав він.

— Чомусь не хоче, — розвела ручками дівчина, — воназавтра захоче.

— Добре, — погодився батько, — Полінька мені завтра ввечері почитає. Домовились?

— Тільки трішки, — зітхнула дівчинка. — Я хочуказочку!

— Добре! Тобі Катерина розповість цікаву казочку, — сказав батько, — а ти, моя пташечко, одразу ж заплющуй оченята і спи.

— Татусю, а ти розкажеш мені казочку? — запитала дівчинка і притримала батька за руку.

Чоловік відчув дотик такої теплої, м’якої і рідної долоньки, й душа наповнилася теплом і ніжністю. Він завжди мріяв мати сина, але Бог послав двох красунь-­донечок, і зараз, дивлячись у великі карі очі-намистинки Поліньки, він не шкодував. Полінька виправдовувала всі його сподівання і росла розумною і допитливою дитиною. Чоловік поклав свою долоню на ручку Поліньки й сказав:

— Казочку тобі розповість Катерина, а я розкажу вір­шика. Хочеш?

— Хочу віршика!

— Чого це ти, киценько, плачеш?

Їсти чи питоньки хочеш?

«Не їсти, не пити не хочу,

З тяжкої жалості плачу:

Сам кухар сметанку злизав,

А на мене, кицюньку, сказав!», — прочитав батько.

— То наш кухар? — запитала Полінька.

— Ні, то такий віршик. Тобі сподобався?

— Навіщо він обманув?

І знову посипалися запитання, як з мішкагоріхи. Чоловік поспішив піти, бо донечці вже час спати. КатеринаАфанасіївна запитала, яку казочку хоче почути Полінька.

— Про Зміючку та Івасика-Телесика! — відповіла дів­чинка.

— Та я ж і вчора, і позавчора її розказувала, — нагадала жінка, — і знову?!

— Я ще хочу! Або про Зміючку, або я не буду спати! — закапризувало дівча.

— Не будете слухатися, Полінько, я покличу Сударку! — пригрозила жінка.

— Хто така Сударка?

— Така страшна тітка із сивим волоссям, яка сидить у кукурудзі й стереже, щоб діти туди не лазили, — пояснила Катерина.

Полінька на мить замислилася, а потім видала:

— Зараз немакукурудзи, тому Сударка до мене не ­прийде.

— Ох і розумні ж ви, Полінько, — усміхнулася жінка. — Добре! Ніхто сюди не прийде, і я розповім казочку.

Дівчинка слухала уважно, не перебивала і не запитувала, тож Катерина розповідала стишеним голосом, сподіваючись, що дитина вже засинає.

— Зміючко-Зміючко, відчини! Чи ти спиш, чи тибздиш, чи пішла на вечорниці? — промовила Катерина, й одразу почувся заливистий сміх дівчинки. — Так ви, Полінько, хитрунка! Чекали, поки я саме це розкажу?

— Катерино Афанасіївно, чи не соромно тобі такого дитину навчати? — почувся позаду голос Наталії. — Якась сороміцька казка. Чи нема інших?

Жінка зайшла тихенько й почула останні фрази зказки.

— Та що я? Таке ж у казці мовиться. Чи я її вигадала? — винувато озвалася Катерина. — А Поліньці ця казка подобається.

— Йди вже. А ти, дитинко, заплющуй оченята і спи! — наказала Наталія, і дівчинка натягнула на себе ковдру по саме підборіддя.

***

Яків Якович сидів за столом, вдаючи, що читає новий випуск газети, а сам спостерігав, як Параска поставила Поліньку на низенький стільчик і вкотре просила її заспівати пісеньку. Дівчинка поправила долоньками пишний поділ платтячка, провела рукою по чорнявим кучерикам волоссячка, огляділася навколо, ніби поруч були численні глядачі, й приємним дзвінким голосочком заспівала:

Далі приспів вже лунав дуетом:

Кругле личко з ямочками на щічках сяяло усмішкою. Полінька, артистично взявшись за поділ платтячка, злегка згинала коліна і крутилася на всі боки, примовляючи:

Яків Якович не стримався і заплескав у долоні.

— Браво! Браво! — похвалив він доньку.

— Дякую! — сказало дівча і зробило реверанс.

Полінька зіскочила зі стільчика так швидко, що Параска не встигла її утримати, побігла до батька. Щічки розчервонілися, великі очі-намистинки блищали від радості.

— Я добре співала? — запитала батька.

— Ти співала дуже добре!

— Коли у нас гості були, то я не хотіла читати їм байку і заспівала «Не ходи, Грицю», і вони мене похвалили.

— Твій виступ був чудовий!

— А ще я з мамою вивчила нову пісеньку, — похвалилася дівчинка.

— Яку ж?

Полінька прикусила нижню губу, вказівний пальчик приклала до підборіддя, очи звела вгору — вдала, ніби про щось думає.

— Не скажу, яку пісеньку ще знаю, — промовила після паузи.

— Чому ж?! — здивувався батько.

— Це сюрприз! — видало дівча.

— Нехай буде сюрприз! — погодився батько.

***

Яків Якович не сприймав і не розумів модні світські розваги. Зазвичай вони зводилися до офіційних і сімейних візитів. Під час візитів обов’язковими були зимові бали, на яких пліткували, а також знайомилися потенційні наречені й женихи. Бали та маскаради були не для Якова Яковича. Там він відчував, що навіть маски не потрібно вдягати, бо й так на кожному з вельмож є маска, якою він прикривається. За солодкими розмовами ввічливості були і заздрість, і злоба, а розкішне модне вбрання жінок часто приховувало розпутне зрадливе тіло. Яків Якович іноді йшов на поступки дружині й возив її на такі зимові бали, де почувався ні в сих ні в тих.

Яків Якович погоджувався відвідуватитеатр, навіть поблажливо ставився до бажання дружини обов’язково мати місце у ложі. Він діставав квиток Лізоньці на бажане місце, щоб побачити її задоволене усміхнене обличчя.

Родина Бартошів отримала листа від Василя Івановича Туманського, в якому він сповіщав про приїзд після Різдва. Лизавета Федорівна одразу розхвилювалася, покликала Наталію, щоб обговорити, як приймати гостя.

— Як зазвичай, — сказав жінкам Яків Якович. — Василь Іванович повечеряє з нами у родинному колі, я дістану квитки у театр, поїдемо разом — має бути прем’єра після Різдва, наступного дня запросимо музик.

— Скільки всього треба наготувати. Ой! У мене вже зараз голова пішла обертом. Такий поважний гість, — забідкалася Наталія.

— Приємна людина, — зауважив Яків Якович, — з якою можна бутисамим собою, а не прикидатися.

— Ти ж пам’ятаєш, Якове, — заперечила Лизавета Федорівна. — Василь Іванович як поважний молодий дворянин неодмінно відвідував святкові зібрання і бали, що влаштовували у Глухівському дворянськомузібранні.

Яків Якович знав, що на зібраннях тоді панували ідеїта погляди, які привозили офіцери-кірасири із закордонного походу післярозгрому Наполеона у Битві народів 1813 року, і саме тамзародилося у молодого Туманського гостре відчуття соціальної несправедливості суспільного устрою. Василь Іванович якось зізнався Якову Яковичу, що ці відчуття ще більше зміцніли у нього і переросли в переконання під часнавчання у французькому коледжі, звідки він повернувся у 1821 роціразом з новим другом Вільгельмом КарловичемКюхельбекером, а трохи пізнішеблизько зійшовся з Кіндратом Рилєєвим, Олександром Бестужевим та Федором Глінкою.

Про такі зізнання Василя Івановича чоловік не розповідав Лізоньці, якадуже пишалася таким своїм ро­дичем. Туманський любив похвалитися знайомством з Олександром Пушкіним і розповідав Бартошам, що, коли його перевели з Петербурга до Одеси у 1823 році на службу в канцеляріюноворосійського губернатора, він і познайомився з поетом. Відтодіу них зав’язалися палкі дружні стосунки. Про те, що Пушкін не визнавав творчість Туманського і дивився на ньогозверхньо,зналобагато людей, але Василь Іванович волів про тене згадувати.

— Так, Наталю, нам потрібно як слід приготуватися до зустрічі такої поважної людини, — сказала Лизавета Федорівна. — Маємо продумати все заздалегідь, щоб не осоромитися.

— Василь Іванович — порядна і проста людина, — промовив Яків Якович, — не треба вам так перейматися. Він народився в Чорторигах3, у маєтку свого діда, останнього генерального писаря Гетьманщини, Василя Григоровича Туманського, і, очевидно, спершу поїде на батьківщину навідати брата Володимира.

— Напевно, так і станеться, — погодилася Наталія. — Тож у нас буде час добре підготуватися.

— Ти, любий, як завжди, маєш рацію, — усміхнулася кутиками вуст Лізонька, — умієш остудити наші гарячі голови. Припускаю, що Василь Іванович ще відвідаєсвоїх близьких родичів по материнській лінії у Ярославці.

— Обов’язково, — сказав Яків Якович. —І вже тоді нам сповістить точну дату свого візиту. Тож, дорогі мої, поки можете обговорювати й планувати, але готуватися ще зарано.

— Сподіваюся, що Василь Іванович почитає нам щось новеньке зі своїх віршів, — промовила Лизавета Федорівна. — Він так добре декламує. Це ж треба мати талант: надрукувати перший вірш «Поле Бородинської битви» у свої сімнадцять років.

— Талант не приховаєш, — погодилася Наталія і додала: — Він же у самому Парижі бував.

— І не лише бував, а й здобув високу освіту в паризькому Сollege deFrance, де слухав лекції відомих людей, — зауважив Яков Якович.

— Любий, нагадай мені, де служив наш Василь Іванович, — попросила дружина.

— Туманськийслужив при Голові Диванів Молдавії та Валахії графі Фрідріху-Александеруфон дер Палену. Був секретарем посольства в Константинополі, — пояснив ЯківЯкович.

— Господи! Нащо я спитала?! — засміялася жінка. — Все одно незапам’ятала з того жодного слова.

— Люба, тобі й нетреба цим забивати свою світлу голівоньку, — доброзичливо промовив чоловік. — У тебеклопоту з дівчатками вистачає.

— А де зараз служить ВасильІванович? — поцікавилася Наталія. — Він у Константинополі?

— Так! — кивнув Яків Якович. —Туманський обіймає посаду статс-секретаря Державної ради, — пояснивчоловік.

Жінкамбуло незрозуміло, яка то служба, але вони погодилися, що Туманськийна високій посаді, й це ще більше їх схвилювало, бодо Різдва лишалося не так вже й багато часу.

***

До приїзду поважного гостя Василя Туманського родина Бартошів підготувалася ретельно. До того ж були запрошені ще й інші гості. Після обіду мали завітати мандрівні артисти, а також планувались виступи місцевих талантів з народу.

Так було і цього разу. Усі щиро аплодували, на біс сприйняли виступ веселого еквілібриста — хлопчика Цапка, із задоволенням прослухали кілька народних пісень у виконанні місцевих жінок. Коли концертна програма скінчилася і актори пішли, гості попросили ЯковаЯковича почитати «Енеїду», яку він знав напам’ять.

— Але жя вже читав її, любі гості, минулого разу, — сором’язливоусміхнувся чоловік.

Він знав, що має гарну дикцію, і скільки б не читав «Енеїду», гості все одно забажають послухати щеі ще. Яків Якович не любив зловживати увагою присутніх, томупогодився прочитати лише уривок і зробив це прекрасно.

— Шановний ВасилюІвановичу, тепер нам хотілося б почути від вас щось новеньке, — звернувся Яків Якович до Туманського.

Василь Іванович підвівся, шанобливо вклонивсяі неспішно розгорнув аркуш паперу, на якому олівцем був зображениййого портрет.

— Шановне панство, дами, цей портрет я мав честь отримати від соловейка поезії, не побоюся цього слова, Ісуса Христа нашої літератури, з рук самого неперевершеного Олександра Сергійовича! Це його робота! — з деяким пафосом повідомив Туманський, який захоплювався творчістю поета.

Яків Якович привітав Василя Івановича, про себе згадавши, що самПушкін поезію Туманського не оцінив, хоча і згадав його у своїй роботі «Подорожі Онєгіна».

Лизавета Федорівна сказала, що із задоволеннямзаграє на фортеп’яно шановному гостю, який до них завітав. Василь Іванович подякував і згадав, що ще не бачив маленькуакторку.

Наталія привела за руку гарно вбрану дівчинку. На Поліньцібула темна спідничка та білосніжна вишиванка, яку кілька тижнів вишивалаїї мати, темне волосся дівчинки прикрашав віночок із червоних маків. За нею Катерина принесла стільчик, на якому зазвичай виступаладівчинка.

— Вітаємо, Полінько Яківно! — зааплодували гості. — Чим сьогодні нас порадуєте?

Дівчинка злізла на стілець, відсторонивши Наталію, підвела голову, подивилася на гостей, і її обличчя осяяла задоволена усмішка. Вона подивилася на дядька Василя. Полінька любила цього повненького доброго дядечка, який завжди їй привозив з міста солодкі гостинці, й зовсім осміліла.

— Шановні паніта панове! — артистично, по-доросломудзвінким голосом промовила дівчинка. — Длявас сьогодні я виконаю українську народну пісню «Танцювала риба з раком»! — оголосила Полінька.

Вона не поспішала — почекала, поки стихнуть оплески, й заспівала:

Полінька зістрибнула зі стільцяі під свій спів кинулася танцювати. Усі оточили її півколомі плескали в долоні,підбадьорюючи маленьку акторку. Дівчинка розчервонілася і ще сміливіше танцювала. Закінчивши виставу, вона зробила реверанс, поклонилася, і її одразу вивела Наталія. Гості просили Лизавету Федорівну залишити дівчинку, щоб вона їм ще щось заспівала, але жінка стримано відповіла:

— Я вважаю, що не потрібно балувати дитину надмірною увагою.

Присутнізахоплювалися, як на свої роки розвинена дитина і яка вонаталановита.

— Дякую, шановні, — сказав Яків Якович, — ми робимо все, щоб наші дівчатка росли всесторонньо розви­неними, і приділяємо чималу увагу їхньомукультурному вихованню. Полінька знає вже багато народних пісень, байок, віршів, але найбільше полюбляє співати.

— Тоді дівчинка має опанувати хоча бодин музичний інструмент, — зауважив Василь Іванович.

— Та що ви?! Вонаще зовсім дитина! — зауважила мати дівчинки й мило усміхнулася гостю. — Їй ще рано братися до музичних інструментів.

***

Коли сказали, що Полінька має опанувати музичний інструмент, Яків Якович підтримав дружину, хоча він мав уже іншу думку. Наступного дня він поговоривз хлопчиком-дворачком, який грав на цимбалах, і попросив показати, що він вміє. Цапок, веселий хлопчина, швидкий, гнучкий еквілібрист, миттюпримчав з музичним інструментом. Чоловіку гра Цапка сподобалася, і вжетого ж дня хлопчик прийшов у маєток, щоб навчати грина цимбалах Поліньку. Дівчинка, захопившись, заклякла на місті від подиву, а потім поглянула на батька своїми великими прекрасними темно-каримиочима з таким щастям і вдячністю, що, здавалося, з тихочей ллється світло і тепло.

Яків Якович відчував себе щасливимбатьком. І коли народилися донечки, він вирішив дати їм освіту. Кожну вільну хвилинку батько приділяв всебічному розвитку дітей і дляцього винаймав і гувернанток, і няньок, і вчителів музики. З Полінькою було простіше: вона, як губка, всотувала все нове. У дівчинки з дитинства була нестримна жага до знань, і ценеабияк радувало батька. Непосидюча, мов та ящірка, із широко розплющенимитемними очима, вона дивилася на світ з цікавістю і захопленням. Щодня сипалося безліч питань: «Чому?», «Як?», «Навіщо?», і неможливо буловгамувати ту спрагу.

З Марійкою було трохи інакше. Яків Яковичнамагався дати знання дівчаткам однаковою мірою, але тихенька русява дівчинказ блакитними очима у ранньому дитинстві хворіла, тож була весьчас біля матері та няньок. Марійка звикла, що її всіжаліють, і від найменшої образи могла розплакатися. Коли батько розповідавдонькам щось цікаве, вона слухала, запам’ятовувала швидко, бо також, як і сестра, мала добру пам’ять. Їй було всезрозуміло, і запитань не виникало. У Поліньки все навпаки: щобільше було розповідей, то більше виникало запитань і бажаннязнати. Якову Яковичу часом здавалося, що прагнення до пізнання і вивченнячогось нового у старшої донечки зростає у геометричній прогресії, і розповідай їй нове цілодобо­во, то не буде спати: слухатиме і сипатиме запитаннями.

Коли дітям виповнилося три рочки, Яків Якович заборонивнянькам допомагати їм вдягатися. Тоді Марійка розплакалася і заявила, щоне може сама застібати ґудзики, а Полінька підійшла, попестила долонькоюволоссячко сестрички й сказала:

— Не плач. Я вже вмію і буду тобі допомагати.

Батько розумів: родина не має таких статків, щоб дівчаткам у майбутньому мати служниць. Тож наполягав, щоб їхвчили все робити самим: і вдягатися, і причісуватися, і готувати, і в городі поратися. З чоловікових настанов сміялася Лизавета Федорівна, яка не мала поняття, як і звідки беруться гроші, яквести домашнє господарство і вправлятися на кухні. А Яків Яковичзнав ціну всьому, та поки була можливість, робив для розвиткудітей усе можливе.

— Вони мають право бути щасливими у своємубезтурботному дитинстві, — так вважав Яків Якович.

Дівчатка повинні були матигарний вигляд. Про це дбали і мати, і тітка Наталія, і няньки. Дороге вбрання Бартоші не могли собі дозволити, протекупували тканину для вбрань, стрічки, мережива недорогі й красиві. Шукалишвачку і домовлялися, щоб взяла за роботу недорого. Дещо власноручв’язали мати та тітка, прикрашали кофтинки та сукенки вишивками, і дівчатка завжди були охайними й гарно вбраними.

Влітку ЯківЯкович насолоджувався запахом польових квітів після теплого дощу, коли всенавколо мліло від нагрітої сонцем свіжоскошеної травички й земля з насолодою смакувала небесні води. Він брав із собою на прогулянкидоньок. Зазвичай Марійка збирала ромашки, дзвіночки для віночка, потім сідаладесь і вплітала у нього травинки.Полінька любила довго блукатиз батьком. Дівчинка була у захваті від прогулянок у великихсадах коло замку, який велично стояв над широкою річкою Бог4. Звідти відкривався чудовий краєвид на річку з мостом, булодобре вид­но метушливий ринок, серед якого стояв пишний костьол.

Віддопитливого ока дівчинки нічого не ховалося. Побачила щось біля стінизамку — вже кличе батька, питає, що то таке.

— Це неможна чіпати, — зауважив батько.

Не встиг він далі продовжити, яквже Полінька сипле запитаннями:

— То такий великий павук? Чому він ніжкамиворушить? Чому не можна його чіпати? Він кусається, бозлий?

Яків Якович задоволено усміхається і пояснює, що то тарантулі їх сила-силенна у цьому старовинному будинку з великимпідземеллям, обведеним грубими мурами. Тільки-но пояснив, чому не можначіпати тарантулів, як дівчинка вже помітила якогось жучка на стеблітроянди, що росла навколо замку, і знову запитання одне заодним.

— Ой який гарний! — із захопленням скрикує Полінька і плеще у долоньки. — Таточку, йому ніжки колючки троянди не поколють? Може, треба його рятувати?

Яків Якович розповідає про павучка, і дівчинка дивиться на батька допитливими очима-намистинками, пізнаючи цей широкийі незнаний для неї світ.

***

Полінці йшов шостий рік,коли батьки повели доньок на парадну людну службу до церквиу Хмельнику на свято Великодня. Сюди прибуло все панство з околиць, тож дівчаток гарно святково вбрали і сказали поводитися чемно.

Полінька, тримаючи за руку батька, з цікавістю роздивлялася навколо, вслухаласяу голоси священників та церковного хору. Її увагу привернув Спаситель,який лежав у домовині серед неймовірної кількості чудових живих квітівз графських оранжерей. Дівчинка довго не могла відвести погляд, ажпоки їй урвався терпець і вона легенько смикнула батька заруку. Яків Якович підніс палець до вуст, даючи знати, щоне можна розмовляти під час служби. Полінька зітхнула і знову задивилася на уквітчану труну. Її терпіння вистачило ненадовго, і дівчинка знову смикнула батька за руку й звела на нього очі.Батько нахилився, і вона на вухо прошепотіла:

— Боженька помер? Коли? Чому він помер?

— Я потім все тобі поясню, — прошепотів він.

Полінька кивнула і мовчки достояла до кінця служби. Коли родина вийшла з церкви, Яків Якович довго пояснював доньці, що то не людина у труні, а гіпсовий образ Спасителя.

— Тепер ти все зрозуміла? — запитав чоловік.

— Таточку, нащо поклали у труну не справжнього Спасителя, а гіпсового? — запитала дівчинка й винувато закліпала очима.

Лизавета Федорівна розсміялася.

— Полінько, чи не забагато запитань? Он дивись, Марійка на службі поводилася чемно, — зауважила мати.

— Вибачте, — промовило дівча, й одразу наступне запитання: — А що у тій церкві на горі?

Полінька подумала, що саме там може бути справжній Спаситель, а не гіпсовий, і з надією глипнула оченятками на батька.

Яків Якович зрозумів, що донечка не відчепиться, поки не побачить, що у тій церкві. Лизавета Федорівна пішла з молодшою донькою додому, а чоловік повів Поліньку до церкви на горі біля замку.

Зовні церква мала занадто скромний вигляд, туди ходили самі хлопи. Всередині також не було вишуканості: кілька уквітчаних ікон, дерев’яне різьблене розп’яття Христа на стіні, яке зробив місцевий майстер з бідної ­родини. Полінька очима шукала, де лежить Спаситель, а коли побачила, то дуже здивувалася. Тут не було навіть гіпсової фігури. Замість Спасителя лежало старе грубе полотно, на якому було щось намальовано.

Коли Яків Якович вийшов з донькою з церкви, то запитав, чи задоволена вона побаченим.

— Спасителя тут нема, — розчаровано констатувала дівчинка, — лише тканина.

Вони не встигли дійти додому, як з насупленого неба пішов дощ. Яків Якович поспішив сховатидоньку під гіллям великого розлогого дуба, що самотньо стояв придоро­зі. Він пригорнув до себе дівчинку, захищаючи від поривів вітру, а дощ періщив, рясно і щедро напуваючи землю.

— Бачиш, Полінько, як маленька зелена травичка радіє дощику? — запитав батько.

— Так, травичка п’є водичку корінчиками, щоб рости, — відповіла дівчинка. — І я радію дощику.

— А ти чому?

— Бо пахне добре.

— Що пахне?

— Дощ пахне небом, — пояснила вона.