День попелу ebook

I. Виноградник

1

Вона знала головні правила.

Завжди носити традиційний костюм і чепець. Не торкатися синтетичних матеріалів. Не використовувати мобільних телефонів, комп’ютерів і взагалі будь-яких електроприладів. Не носити наручних годинників і прикрас. Їсти тільки ті продукти, які походять просто з Маєтку. Ніколи не заступати тінь іншої людини…

Як сезонна робітниця, вона не була зобов’язана дотримуватися цих приписів. Лише відповідно вдягатися вдень, під час збирання врожаю. О шостій вечора її та інших відвозили до табору на північному краю Маєтку, де вони могли повернутися до нормального життя, яке посланці називали «світським». Трохи пізніше чорні позашляховики із затемненими вікнами привозили їм воду й харчі, ніби прокаженим.

— Івано, ти йдеш чи як?

Вона залізла до фургону слідом за Марселем. Сьома тридцять ранку, загони виїжджали на роботи. Було холодно, темно, а БТРи, які використовували посланці, виглядали моторошно — ці вантажівки з кузовом щоразу справляли враження, ніби робітників депортують.

Івана поправила чепець і всілася поруч із Марселем у кузові просто неба. За два проведені тут дні їй вдалося поговорити хіба з кількома сезонними робітниками, і цей здавався найсимпатичнішим із усіх, попри фізіономію шибеника.

— Хочеш скрутити собі?

Сусід простягнув їй пачку тютюну й мініатюрну коробочку з папірцями. Не кажучи ані слова, Івана, попри хитавицю на вибоїнах, узялася варганити щось, що можна було б назвати цигаркою.

У питанні одягу вона трохи махлювала — під чорною сукнею на ній був комплект термобілизни «Uniqlo» з тканини «Heattech»: такі хитрощі толерували, та й самі посланці, мабуть, носили під уніформою кофти й колготки власного виробництва. У листопаді в Ельзасі температура не перевищує позначку 10 градусів.

Івана запалила та роззирнулася. Куди сягало око, простягалися виноградники, розділені, неначе дреди. Перш ніж записатися сюди на каторгу, вона дізналася більше про це місце. Переважна частина території, яку називали «Маєтком», була виділена під виноградники. У центрі розташовувалася «Дієцезія», в якій містилися ферми й житла посланців. Уся територія перебувала у приватній власності, і доступ чужинців до неї був суворо обмежений.

Єдиним винятком із цього правила був період збору врожаю, адже тоді анабаптисти не мали вибору: для того, щоби вчасно зібрати виноград вручну, їм доводилося наймати на два тижні сезонних робітників. Ласкаво просимо, Івано…

Вона заплющила очі й віддалася на поталу хитавиці. Цієї миті вона почувалася цілком непогано. Сніданки в общині були чудові — прості, органічні продукти, як вона й любила, — а морозне повіт­ря ельзаського села весело й лагідно щипало за щоки.

Не залипай, старенька. Ти сюди не мріяти приїхала. Івана розплющила очі й штовхнула ліктем Марселя, що дрімав біля неї.

— Ти чув про мерця?

— Якого мерця? — запитав Марсель, ніби пригадавши про запалену цигарку в руці.

Він був схожий на зека. Років за тридцять, бліда шкіра, погані зуби, видовжене лице. Обличчя було занадто запале, щоби здаватися чесним, і чоловік мав той хитруватий погляд пройдисвіта, який мріє про безтурботне життя й проводить більшість часу в колонії суворого режиму.

— Я чула, що в якійсь капличці знайшли труп…

— Ага, в каплиці святого Амвросія…

Марсель курив маленькими затяжками, ніби заощаджував дихання. Його півобличчя ховалося в тіні через обов’язковий тут капелюх: своєрідний солом’яний бриль, який пасував йому, як шапка з помпоном Пабло Ескобару.

— А що сталося? — поцікавилась Івана.

— А тобі, в біса, що до того? Ти що, з поліції?

Вона змусила себе розсміятися.

— Ні, серйозно… — не вгавала жінка.

— Тиждень тому, — нарешті почав розповідати Марсель, — обвалився дах старої каплиці неподалік від Маєтку. А під ним знайшли чувака. Одного важливого типа з общини.

— Голова?

— Тут немає голів, але Самюель був єпископом. Проводив службу.

— Більше він нічого не проводив?

— Послухай мене, мала. Ти забагато запитуєш.

БТР звернув на ґрунтову дорогу, здіймаючи хмари пилу. Ряди лоз довкола нагадували хрести на американському кладовищі в Сюрені. Волею вибору прийомних сімей органами опіки Івана кілька років провела в тому містечку, коли була ще дівчиськом.

— Каплиця якраз була на ремонті, — раптом заговорив Марсель, підвищивши тон, аби перекричати гуркіт мотору. — Здається, опори не витримали, і все обвалилося. Самюеля розчавило камінням.

— Нещасний випадок?

Марсель не встиг відповісти: БТР-и гальмували. Робітники повиходили — мовчки, один за одним, кроком руш. Івана не рахувала, але найманців було близько шістдесяти. Разом із анабаптистами — добра сотня людей, готових увесь день стояти раком над лозами.

Марселя важко було назвати надійним джерелом інформації, але він слугував резонатором. Від нього Івана принаймні могла дізнатися, що говорять про трагічну загибель серед сезонних робітників. А це вже щось.

Звісно, Івана розвідала деталі справи заздалегідь. Кольмарські жандарми й самі знали небагато. Поки що вони схилялися до версії з нещасним випадком, але чекали на висновок експертів із будівництва. Вони допитали членів общини. Суцільна втрата часу. Посланці послуговувалися туманним жаргоном, водночас ухильним і пишномовним.

Тоді Філіп Шніцлер, прокурор Кольмара, покликав їх, П’єра Ньємана та Івану Боґданович, єдиних співробітників ЦБКЗ (Центрального бюро у справах кривавих злочинів), спеціалістів із химерних убивств і збочених мотивів. Просто собі консультація. Двоє детективів вирішили поділити обов’язки: Івана вела слідство зсередини, Ньєман — іззовні.

Посланці й сезонні робітники займали свої місця, тобто ставали рядами обличчям до виноградника на ранкову молитву. Чоловіки — в чорних костюмах і білих сорочках, солом’яних брилях і масивних чоботах. Жінки — в цупких полотняних сукнях, сірих фартухах, чіпцях із органзи. Здаля посланці нагадували американських амішів. Та й зблизька теж.

Івана почухала голову (їй муляв чепець) і знову оглянула краєвид, який вимальовувався у ранковому світлі: ельзаські ліси й долини понад виноградниками радше дивували. За два місяці до того робочі обов’язки (досить-таки загадкові) закинули її з Ньєманом за кількадесят кілометрів звідси, на інший берег Рейну, до Шварцвальду. Тож Івана очікувала на такі самі темні соснові ліси й сталево-сірі озера, від яких кров крижаніла в жилах.

Але ж ні. Тут простягався типовий французький сільський ландшафт — милий, доброзичливий. Осінні дерева були червоні, мідні або ж геть обпатрані, але пасовиська (посланці були також скотарями) тримали марку, досі зелені, густі, шовковисті.

Та найшаленішою красою могли похизуватися виноградники. Їхнє яскраво-жовте листя здавалося зробленим із самого світла, а грона білого винограду сяяли, ніби золоті злитки. Шкірка ягід, хоч і зморщена, ніби заледве втримувала в собі сік, який вже почав у ній бродити.

Раптом бородань, який стояв напроти робітників, заговорив, звертаючись одночасно до Бога, до землі та до їхніх скромних слуг, тобто до присутніх найманців.

2

«Віддаймо шану Господу за землю і за небо,

За сонце і за дощ,

І за зміну пір року…»

Івана знала німецьку, але посланці користувалися діалектом ХVI століття, який не мав нічого спільного з мовою берлінських клубів.

Вони дуже люб’язно надали переклад молитов, які задавали ритм робочому дню. У брошурці також писали, в який момент треба було хором повторювати певні фрази — французькою.

Жодної агітації. Справді. Вони просто хотіли, щоби кожен зрозумів одну істину: плоди їхньої праці — це передусім дар Божий. Збирачі винограду були лише посередниками між небом і землею.

Усі хором повторили:

«На тебе, Господи, наша надія!».

Щоранку молитву промовляв хтось інший. У общині не було жодної ієрархії. За нагоди посланці навіть давали таке право сезонному робітнику.

«Віддаймо шану Господу за надію, що живе в нас,

Коли ми сіємо й садимо,

Чекаючи на врожай».

Публіка знову відгукнулася:

«На тебе, Господи, наша надія!».

Івана скромно виконувала свою роль, не припиняючи спостерігати краєм ока за вірянами, які стояли трохи на віддалі, праворуч.

Ще більше за вбрання їхню приналежність до однієї спільноти видавала зовнішність. Усі вони, або майже всі, були схожі між собою. У жінок — шкіра кольору облатки й тонкі риси, у чоловіків — круглі обличчя й шкіперські бороди, переважно — руді.

Вони ніби походили з іншої епохи, доби першовідкривачів Заходу, пілігримів Сходу, тих, хто перетнув океани, пустелі, гори з Біблією в одній руці, киркою — в іншій.

«Просимо Господа благословити нашу працю

У полі, на виноградниках, у садах і городах,

Щоби плоди наші давали нам сили служити йому».

Івана промимрила:

«На тебе, Господи, наша надія!».

Над їхніми головами займався день. Скоро небо мало вибухнути люмінесцентною синявою, а між рядів лоз розлитися світло. Зі шкірою кольору ватману Івана мусила весь день маститися сонцезахисним кремом. Не дуже традиційно, зате дієво.

Вона усвідомила, що прослухала кілька рядків. Не страшно. Поруч із посланцями вона відчувала якесь сп’яніння, що не потребувало слів. Її вражала їхня віра. Це глибоке, непохитне переконання, яке поєднувало їхні долі… Їй уявлялось, ніби на їхніх долонях проходила одна й та ж лінія життя.

Прямуючи сюди, Івана очікувала побачити стрьомну секту з душком промивання мізків і божественного шахрайства. Натомість угледіла мовчазний, незворушний запал і байдужість до чужинців.

Івана не вірила в Бога. Втім, уникнувши батькових ударів домкратом, уцілівши під сербськими бомбами, переживши передози у підвалах і судимість за навмисне вбивство (дякувати Ньєманові), вона мала всі причини вірити в якусь вищу силу, яка, попри всі ці незгоди, була до неї прихильна.

Але досі дівчина задовольнялася лишень виживанням, не задумуючись, як і чому так сталося.

«Просимо Господа благословити зусилля

Всіх тих, хто ділить між собою

Блага землі…».

Так, вона дивилася на них із заздрістю — на їхні вмиротворені обличчя, погляд, спрямований на самих себе, на їхню скромну віру. Івані теж хотілося б так жити: без жодних сумнівів, у гармонії… Їй хотілося б відчути це щасливе почуття належності до чиєїсь правди, відповідати їй і усвідомлювати її…

«На тебе, Господи, наша надія!».

«Убивство, — раптом подумала Івана. — Самюеля Вендінґа в каплиці вбили, і я це доведу». Вона ухвалила це рішення без жодних доказів чи хоча би натяків, але повторювала його про себе з люттю та гіркотою.

— Гей, ти спиш чи що? — гукнув Марсель. — Уже йдемо, мала.

Івана поправила чепець, обсмикнула полу сукні та схопила плетений вербовий кошик.

Ось ким вона насправді була: нікчемною флікинею, яка знала лише один засіб від розчулення — переконуватись у верховенстві Зла на землі.

— Вбивство, — прошепотіла вона крізь зуби, — і сумніву бути не може.

3

Співбесіду вона проходила у стодолі. Одразу виклала всі карти на стіл: ані найменшого досвіду, жодних знань у сфері виноградарства.

Посланці, вірні своїй репутації терплячих і щедрих людей, найняли її, не вагаючись. Зрештою, до кінця збору врожаю залишалося кілька днів, а ця новенька здавалася рішуче налаштованою докласти всіх зусиль…

Їй коротко пояснили ситуацію. Виноград тут збирали пізно, коли він перестигне, — це ще називають «благородною гниллю». Супер. Із цих ягід при смерті, зібраних у правильний момент, виготовляли справжній нектар, міцний і солодкий ґевюрцтрамінер.

Вина Івана не пила, але вірила їм на слово. Їй показали, як збирати ягоди, зрізаючи гребінь — стебельце грона. Чик-чик. Немає нічого простішого, от тільки грона треба було вибирати ретельно. Уся справа в кольорі… Виноград, який вона збирала ось уже два дні, був схожий на родзинки, маленькі й зморщені — що темніші, то кращі.

Івана швидко втягнулася в роботу пліч-о-пліч із цими чоловіками й жінками, вдягнутими в чорне, оточеними хмарами пари й засліпленими крижаним сонцем. Ставши навкарачки чи зігнувшись, вони безперестанку повторювали ті самі рухи, зморені ароматом винограду, сильним, як запах олійної фарби.

Першого вечора, лягаючи спати, Івана думала, що більше ніколи не встане з ліжка. Проблема була в позі, в якій доводилося стояти: зігнувшись у три погибелі нарівні листя; до того ж, чепець постійно спадав із голови і боліли коліна.

Але на другий день жінка звикла. Залитий світлом простір допоміг їй витерпіти крепатуру, а жилки на листі навіювали терплячість. Івана приїхала збирати інформацію. А тим часом можна було й виноград обібрати…

Час від часу вона піднімала голову й бачила вісників (це була інша їхня назва), які збирали врожай трохи далі. Вони уникали тісних контактів із сезонними робітниками, а коли говорили з ними, то з якоюсь удаваною м’якістю, відстороненою зверхністю. Хоч віряни й вдавали скромність, Івана відчувала в них приховану претензію, відчуття вищості. Інші, всі інші, «світські» люди, були лишень духовно заблукалими, образою Господу.

— А хто буде замість мертвого чувака? — заговорила Івана.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти сказав, що він був головою, то тепер общині потрібен інший ватажок, хіба ні?

Марсель застиг: ставши на одне коліно, зігнувши іншу ногу та спершись на неї зап’ястям, він опустив секатор, наче зброю, дулом донизу.

— По-перше, я не казав, що Самюель — голова. Я навіть навпаки казав: що в цієї общини нема голов­ного.

Івана обрала гроно поміж листя, зрізала його й кинула в свій кошик.

— Мабуть, я щось не так зрозуміла.

— Отож, та і я тобі вже казав: ти забагато запитуєш.

Івана відчула, що настав час для контратаки:

— А може, це ти запитуєш замало? По-твоєму, тут нормальна атмосфера? Одяг? Правила? Молитва? Те, що нас запхали в дальній кут Маєтку, як прокажених?

Марсель знизав плечима й знову взявся за свій секатор. Він і собі перейшов у захист:

— Я тут уже п’ять років працюю. Пізній збір винограду — це справжній скарб. Хороший спосіб підзаробити ще трохи бабла до зими.

— А їхній спосіб життя тебе не інтригує?

Він дбайливо поклав гроно до кошика.

— Я збираю виноград і отримую бабоси, та й усе.

Івана опустила погляд на своє вбрання.

— Але, блін, ці шмотки…

— Це заради пристойності. Я не можу їм за це докоряти. Збирачі винограду часто працюють із голими сраками.

— Навіть у листопаді?

— А ти, схоже, та ще скабка в дупі.

Марсель вимовив це байдуже, таким тоном, ніби знав, що десь у світі є такі дівчата, але не страшно, він, мовляв, із ними справ ніколи не матиме.

— То ватажка нема?

— Нема.

— А хто керує виробництвом?

— Один чувак, звати Жакоб.

— Той, який був учора вранці?

Робітникам роздавав інструкції якийсь маленький товстун. Вони не відстали від графіку, але розслаб­лятися не можна було: залишалися три дні, аби завершити Велику Справу!

— Точняк. Це він наглядає за виробництвом вина, від збирання винограду до розливання в бочки.

Івана не стала розпитувати більше, але розмірковувати не припинила: той коротун із солодкавим голосом і усмішкою в самих кутиках губ цілком міг мати приховані диктаторські замашки.

Суперник Самюеля?

Впливовий підозрюваний?

У сітці довкола табору сезонних робітників Івана помітила дірку. Вночі вона піде кинути оком на церкву.

4

Коли Івана поїхала, П’єр Ньєман у своєму паризькому кабінеті сам-один взявся за писанину й вивчення матеріалів справи. Він це ненавидів: у нього було відчуття, ніби він тиловий щур, а інші б’ються на передовій.

Тепер, по обіді, цієї середи 14 листопада, він сам їхав у швидкісному потязі. Справжні тортури. Сидіння, які тхнули оббивкою, непримітні, ніби міль, пасажири, розгнуздані контролери, які спиралися на спинки крісел, наче клеїли дівок у клубі…

Один із них якраз вимагав у нього квиток. Ньєман показав папірець, не дивлячись на контролера, а тоді відкинувся в своєму кріслі — одиночному, спасибі хоч за це.

Найбільше його непокоїло місце призначення — Ельзас. Цього він теж не міг зрозуміти: нова бригада мала б їздити в усі чотири куточки Франції, але вже друга справа поспіль приводила їх до одного місця, або майже. Після Шварцвальду з його соснами — долина Флоріваль з її виноградниками. Господи! За кілька кілометрів від хати його дідуся й бабусі!

Це було вже не просто невезіння, а якесь прокляття.

У цього нещастя було ім’я: Філіп Шніцлер, прокурор Кольмара, ще й друг дитинства. Радше скажімо так — вони провели певну кількість років на одній каторжній лаві. Вони не підтримували стосунків по-справжньому, і кожен веслував зі свого борту.

Але тепер, після цієї підозрілої смерті в каплиці, Шніцлер зненацька пригадав свого товариша. Нещасний випадок? Саботаж? Убивство? Вирішили поцікавитись думкою старого доброго Ньємана…

Він кинув погляд на краєвид за вікном, думаючи про Івану, яка зголосилася на збір врожаю. Він не надто вірив в успіх цього прикриття останньої секунди. Найманців, очевидно, тримають на відстані, й малоймовірно, що його напарниці вдасться витягнути правду з посланців, навіть ізсередини. Особливо за три дні до кінця збору винограду.

Знічев’я він знову занурився в матеріали справи. Між рядками можна було прочитати, що община мала свій особливий статус у долині. Їхнє вино було найвідомішим із місцевих, і з нього мали зиск, нехай опосередковано, чимало підприємців.

Тож посланців обережно допитали. У відповідь ті відмовилися від розтину й заборонили будь-кому проникати на їхню територію. Капличка була розташована за межами Маєтку, тому жандарми не мали жодного приводу обшукувати володіння общини. Шніцлер зрештою добився розтину, але… оце й усе.

Від смерті Самюеля минуло вже п’ять днів, а досьє жандармерії було тоненьким, як меню в забігайлівці. Тож прокуратура поновила статус злочину, задумавши один трюк: дати Ньєманові карт-бланш на те, щоби потрусити всю цю тусовочку без участі слідчих суддів.

Флік мав іще один здогад, майже підсвідомий. Шніцлер покликав його тому, що сам відчував: у Маєтку щось нечисто. Смерть Самюеля була нагодою кинути світло на цей старожитній світ за допомогою Ньємана і його легендарної тактовності.

Нерозбірливе оголошення сповістило пасажирів про прибуття на вокзал Кольмара, і Ньєман зіщулився, почувши акцент співробітника залізниці. Welcome back home*.

Він узяв свій чемодан і зробив вольове зусилля. Наче намагався подумки зібратися з силами. Йому доведеться докласти зусиль, щоби пережити цю другу поїздку до занадто знайомого йому краю…

— Бляха...

Лайка вихопилася в Ньємана на сходинках вагону, коли він побачив офіцера жандармерії, який чекав на нього на пероні. Капітанка Стефан Деснос, попри враження, яке створювало це ім’я, була жінкою.

До того ж — неабиякою.

5

Про його стосунки з жінками давно ходили чутки. Чи то він їх терпіти не міг, чи то занадто сильно любив. Одні стверджували, що він мізогініст. Інші — навпаки, що часто закохувався. Усе це було правдою, усе це було брехнею. Залежно від конкретного випадку, от і все.

Натомість Ньєман мав одне непохитне правило: він уникав роботи з жінками. Їхня присутність бентежила його, власне, тому, що він був занадто до них чутливий. У розслідуванні важливо мати нічим не обтяжену голову і тримати її холодною. Мозок фліка — це як бібліотека. Треба постійно стежити на температурою та рівнем вологи.

— Майор П’єр Ньєман?

Він коротко кивнув головою. Жандармка владно схопила його валізу на коліщатках, ніби демонструючи, що в їхній співпраці пануватиме рівність.

Вона кілька разів повторила своє ім’я, а тоді пішла. Ньєман покрокував за нею трохи на віддалі, розглядаючи її постать. Років за тридцять, тілиста, навіть реально хтива. Флік зосередився на її стегнах, обвішаних, ніби вітрина ковальської лавки: ремінь, кобура з матерії «Кордура», ствол, підзорна труба, рукавички, кайданки, чохол для набоїв…

Округлі сідниці під усім цим арсеналом співали зовсім інше. Ньєман знову подумки вилаявся. Про холодність слідчого і бібліотечний настрій можна було забути…

Капітанка у відповідь кидала на нього з-за плеча швидкі погляди. Здавалось, її збив із пантелику цей коротко стрижений здоровань у чорному пальті та строгих окулярах, який і не намагався вдавати люб’язність.

Вони дійшли до парковки, де на них чекав новесенький «рено меган». На дверцятах текст: «ЖАНДАРМЕРІЯ. НАШ ОБОВ’ЯЗОК — ВАША БЕЗПЕКА». Невдала ідея з цим написом. Кепське гасло, особливо коли приїжджаєш на місце злочину з охололим трупом замість клієнта.

Стефан Деснос поклала Ньєманів чемодан до багажника. Усе ще серйозніше, ніж очікувалось. У неї було мускулисте, пропорційно складене тіло, наділене якоюсь м’якістю, що миттю робило його жаданим. Груди в неї були повні, важкі, привабливі. А обличчя, доволі звичайне, але правильне й невинне, довершувало враження гранати з вирваною чекою.

Ньєман мав свою теорію про сексуальний потяг, яка, хоч і банальна, для нього працювала чудово. Бажання, як і будь-яка природна енергія, зростало, якщо його стримувати. Образ учительки викликав стояк, бо втілював владу, моральність. Уніформа збуджувала, бо перекривала шлях хоті. Навіть окуляри могли змусити кінчити… Так що солідно озброєна жандармочка з грудьми, які вивалювалися з напіврозстібнутої куртки, була, як то кажуть, хрестоматійним випадком.

— Ви мене слухаєте чи як?

Ньєман виринув зі своїх марень.

— Звісно, прошу?

— Я пояснювала, де розташований Бразон.

— Я знаю цю місцевість.

Деснос кинула на нього недовірливий погляд. Вона стискала свій ремінь, ніби здогадуючись про його хтиві думки.

— Хочете сісти за кермо? — запитала вона, вочевидь, зрозумівши, з яким мачо має справу.

— Та ні. Ведіть ви.

— Куди ви хочете спершу поїхати? До відділку?

— Ні. До каплички.

— Одразу?

Ньєман кивнув і сів на пасажирське сидіння.

— Мені казали, що вас буде двоє, — зауважила жандармка, всівшись за кермом.

— Ну, а я один.

Перш ніж рушити, Стефан стягнула з себе куртку, звиваючись на сидінні. Ньєман помітив у вирізі сорочки білу бретельку ліфчика, а тоді й половинку чашечки, від чого в нього спалахнуло в паху, ніби туди ввігнали ніж.

Аби відволіктися, він і сам вступив у недовгу бо­ротьбу з ременем безпеки.

Поки Деснос виїжджала з парковки, — а температура в салоні знову знижувалася, — Ньєман усвідомив, що, хоч його й вважають запеклим жінконенависником, він ніколи не мав кращого напарника за жінку — Івану Боґданович, його нинішню колегу, його маленьку слов’яночку, його білочку…

Ця думка зігріла йому серце, і він зміг заговорити спокійним тоном:

— Розкажіть мені про слідство. На якому ви етапі?

6

— На жаль, нічого нового. Посланці мовчать, як риби. Експертиза на місці нічого не дала, тож досі чекаємо на ґрунтовніші висновки.

Аби підтримати бесіду, Деснос пустилася в довгий виклад про общину.

У XVI столітті анабаптисти втекли від гонінь у Швейцарії та Німеччині до Ельзасу. Серед цих різноманітних груп — менонітів, гуттеритів, амішів — лише посланці залишилися тут, адже вважали, що отримали від Бога священний дар — цю землю, яка родила неповторне вино.

Насправді ж один місцевий вельможа, зворушений їхньою вірою, у XVII столітті офіційно передав їм у володіння цю територію, яка займає понад 300 гектарів. Відтоді вони не зрушили з місця. Проста община в чорно-білому одязі, яка ні перед ким не звітувала і чітко, як годинник, виробляла свій ґевюрцтрамінер.

Тепер авто їхало в напрямку долини Флоріваль, де тече річка Лаух. Ньєман уже дивився на карті: землі посланців розташовувалися за десяток кілометрів на схід від Бразона, біля підніжжя Ґран-Балон, найвищої гори масиву Воґези.

Погода була хороша, Ньєман не міг цього заперечити, але це залите сонцем підвечір’я його насторожувало.

— Розкажіть мені про вбивство, — раптом перебив він жандармку.

— Отакої, ніщо не вказує на те, що це було вбивство!

— Я читав, що обвалилися опори, які тримали склепіння. У звіті йдеться про саботаж. — Поки що ми ні в чому не впевнені.

— А коли будете?

— Невідомо. Експерти, залучені до…

Розслідування по-французьки. Минув тиждень, а поліція й досі дожидала, як чекають на сантехніка, чалапаючи по щиколотки у воді.

Тепер Ньєман упізнавав місцевість: вони проминули пагорби, які оточують Ґебвіллер і на яких вирощують кілька найвідоміших сортів винограду в регіоні. Скільки разів він їздив цими дорогами на велосипеді… Тоді про посланців говорили стиха, наче про якесь загадкове плем’я в чудернацьких костюмах.

Раптом перед Ньємановими очима з’явився паркан із табличками на рівних інтервалах: «ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ».

— Під’їжджаємо до Маєтку, — прокоментувала Деснос.

— Не дуже гостинно.

— Посланці нікого не турбують і хочуть, аби й їх не турбували.

Флік вчув злісну нотку в тоні Деснос. Він зрозумів, на чиєму вона боці.

— Чому від розтину спершу відмовились?

— Це суперечить їхнім принципам. Вони захищають цілісність людського тіла. А також відмовляються від переливання крові.

— Серед матеріалів справи небагато протоколів допитів. Ви не опитували свідків, які мешкають у цих околицях?

— У яких околицях? Капличка розташована просто поруч із землями посланців, а всі, кого ми опитували, або відмовились говорити, або давали ухильні відповіді. І вони не могли підписати свідчення.

— Чому?

— «Ваше ж слово хай буде: так-так, ні-ні. А що більше над це, то те від лукавого»**, — каже Ісус у Євангелії від святого Матвія. Цей припис забороняє їм давати присягу.

Або Деснос добре проштудіювала це питання, або ж була дуже наближеною до посланців.

— Розкажіть мені про Самюеля. Я читав, що він був єпископом общини.

— Він вів служби, от і все.

— Він не був їхнім ґýру?

— Єдиний ґýру анабаптистів — це Ісус.

Деснос справді досконало виконувала свою роль посередниці. Тим часом за вікном проносилися виноградники, так само оточені колючим дротом, обвішаним табличками «ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ».

— На вашу думку, як вони переживають смерть Самюеля?

— Зі смиренністю. Вони не з тих, хто жалітиме себе. Поки що єдиний їхній клопіт — це вчасно зібрати врожай.

Ньєман — знову-таки за фліківським кліше — прямо засоціював збір врожаю з елітним вином і грошима — багатством, яке посланці накопичили впродовж століть.

— Я так розумію, вони також ставлять себе вище за матеріальні питання?

— Так і є. Ніщо нікому не належить. Виноробством керує кооператив, а прибутки йдуть на рахунок фонду.

— А секс?

Жандармочка, схоже, обурилась.

— Що це за запитання?

— Ви ж доросла людина. У Маєтку ніколи не було подібних проблем? Насильство над неповнолітніми? Скарги про зґвалтування?

— Ні.

Вона відповіла стиха, тоном, який видавав її розчарування. Вона ніби хотіла сказати: «Оце і є ваш великий паризький флік…».

Ньєман не став наполягати. Ні боротьби за владу, ні фінансових питань — та й сексуальний скандал одразу можна було виключити: з мотивом у цій справі голяк.

— Чому Самюель пішов того вечора до каплиці?

— Він наглядав за реставрацією. Щодня туди ходив.

— Хто знайшов тіло?

— Посланці, вночі. Захвилювалися, коли він не повернувся до льохів. Під час збору врожаю вони працюють день і ніч.

— У каплиці було що красти?

— Ні.

— Церква розташована не на території Маєтку, і вона католицька. Чому община фінансує її ремонт?

— Вони викупили її на початку ХХ століття. Для них це місце має символічне значення. Упродовж століть вони часто ховались там від гонінь.

Ньєман вирішив перевірити це пізніше.

— Я не отримав звіту про розтин.

— Нам щойно його відіслали.

Кажучи це, Деснос просунула руку між спинками і покопалася в своєму портфелі, який лежав на задньому сидінні. Ньєманові знову відкрився півмісяць ліфчика, білосніжного, мов дитячі пелюшки.

Він одразу ж занурився у звіт. Знову розчаруван­ня. Ньєман ніколи ще не читав такого стислого звіту судмедекспертизи. А проте травм було багато. У Самюеля був розтрощений череп і сильно ушкоджені внутрішні органи. Ребра проштрикнули легені, грудну клітину втисло в міокард, тонка й ободова кишки проступили крізь м’язи черевної порожнини, а селезінка й підшлункова, трохи глибше, луснули.

Більше жодних уточнень у документі не було. Ні токсикологічних аналізів, ні зауважень щодо характеру поранень.

— Хто це нашкрябав? — запитав Ньєман, підводячи погляд.

— Патрік Циммерман.

— Схоже, він нечасто складає подібні звіти.

— Це точно, він педіатр. У нього є диплом суд­медексперта, але він ніколи не працював у цій галузі.

— Що це за дурня?

— Посланці погодились на розтин за умови, що тіло Самюеля не забиратимуть далеко від Маєтку.

— У сенсі?

— Доктор Циммерман працює в диспансері в Бразоні. Там він і оглядав труп. Посланці його знають. Вони час від часу звертаються до нього, коли в них хворіють діти. Вони йому довіряють.

Усе це здавалося повним безглуздям, але Ньєман здогадувався – Шніцлер погодився, щоби хоч якось просунути справу й покінчити з суперечками.

Флік вирішив перейти до самого м’ясця:

— Ви могли б назвати цю общину сектою?

— Я чекала на це запитання, — промимрила Стефан саркастичним тоном.

— Відповідайте.

— Точно ні. Община існує вже понад п’ять століть.

— Час тут зовсім ні до чого.

— Я маю на увазі, що їх можна вважати просто маргінальним відгалуженням християнства. Принай­мні так уважає Miviludes.

Miviludes — Міжміністерський орган нагляду й боротьби проти сектантських рухів — стежить за всіма угрупованнями релігійного чи містичного характеру у Франції. Ці хлопці знають свою справу.

— Якщо порівняти їх із класичними сектами, — повела далі Деснос, — посланці не відповідають жодним критеріям.

— Приміром?

— У секти завжди є лідер. У посланців його нема. Немає в їхніх рядах і боротьби за гроші чи владу. Вони живуть замкненою спільнотою, мирно працюють.

— Ніякого вербування?

— Ніколи. Вони розмножуються між собою, виготовляють вино й дотримуються своїх принципів, не втручаючись у справи світських.

Саме це слово — «світські» — було промовистим: на боці посланців — істина й глибина, жереб інших — поверхневість і омана.

— Не можна жити так у Франції 2019 року, — відповів Ньєман. — У нас правова держава, і ніхто не може бути вищим за закон.

Деснос усміхнулася — мабуть, очікувала й на цю репліку:

— Ваша правда. Вони вдають, що підкоряються французьким законам. У них є офіційні прізвища, розрахункові листи, вони платять податки. Насправді все це відбувається в офісі кооперативу. За межами Дієцезії. Для цього в них є скарбник.

— Ви знаєте, як його звати?

— Жакоб.

Ньєман збирався поставити ще одне запитання, коли помітив серед виноградників щось, що його занепокоїло.

— Пригальмуйте, будь ласка.

— Що?

— Кажу вам, пригальмуйте!

7

Вони були там — працювали в сутінках. Близько сотні чоловіків і жінок, зігнутих над лозами, рухалися злагоджено, ніби в балеті. Усі були вдягнуті в чорне, але де-не-де проглядали білі мазки — солом’яні капелюхи й сорочки в чоловіків, чепці та комірці у жінок. О цій порі їхнє монохромне вбрання виглядало особливо ефектно — чорні тканини ніби сяяли лусочками, а білі нагадували тендітні сніжинки.

Сезонні робітники ліворуч, хоч і вдягнені ідентично, контрастували зі своїми сусідами. Переважно молоді, вони відрізнялися між собою статурами, кольором шкіри, виразом обличчя. Проглядали також тату, цей бич ХХІ століття.

Ньєман повернувся поглядом до посланців. Вони утворювали водночас прекрасну, ніби сон, і точну, як машинний шов, картину. Сам не знаючи чому, флік подумав про полотно, яке бачив у музеї д’Орсе, «Вечірка» Жана Беро. Світський прийом кінця ХІХ століття, товариство у фраках і вечірніх сукнях… Чому він подумав про цю «вечірку», тобто про те, що якраз заперечували посланці?

Раптом Ньєман зрозумів. Ця мирна, ніби зрежисована сцена нагадувала дух картини. Настрій спокійного свята, стриманої, ритуалізованої церемонії, затамованих веселощів…

Флік бачив кілька фотографій посланців, але реальне видовище посилювало передчуття, яке навіювали світлини: їхній світ був іншим, у тому сенсі, що він здавався зробленим із іншої матерії, натхненним іншим духом. Листя, лози, земля тут видавалися свіжішими, живішими. Тканини — цупкішими, шорсткішими. Навіть бороди й волосся мали текстуру, яка ніби походила з іншої доби.

У Ньємана сперло дихання.

Він помітив Івану, на колінах серед лоз. Вона працювала з сезонними робітниками, але зі своєю блідою шкірою й рудим волоссям могла б легко зійти за одну із посланців.

Зазвичай флікиня мала дикий образ — шкірянка, джинси, чоботи, — а коли намагалася щось змінити, то виходила якась катастрофа. Проте вбрання анабаптистів пасувало їй ідеально. Ці прості й суворі речі підкреслювали її чистоту, її тендітність.

Ньєман подумав про неї як про розкаяну грішницю на кшталт навернених із тяжким минулим, дивовижним чином урятованих зустріччю з Богом. Івана вбивала. Накачувалася наркотою. Покинула свою дитину. Але вона була Марією Магдалиною — чекала лише нагоди, аби врятуватися.

За секунду в голові у Ньємана щось клацнуло, і йому стало страшно. Можливо, це старожитнє рядження — лише брехня, маска, за якою ховалися вбивчі наміри чи глибоко зариті таємниці… Якщо з Іваною щось станеться, він собі не пробачить.

Ньєман здригнувся й відчув, як до нього повертається похмурий настрій. Ніби всі його нейрони пронизали негативні хвилі.

— Їдьмо, — буркнув він. — А то доведеться тут заночувати.

8

Сезонні робітники залишали виноградник першими, піднімаючись усі, як один, до вантажівок. Посланці замикали ходу, займаючи останні машини.

Коли пролунала команда, Івана зачаїлася між рядами лоз і зачекала. Наглядачі об’їжджали виноградник на конях, але оскільки вже стемніло, слов’яночка легко заховалася серед листя. Вона дивилася, як її колеги залазили до кузовів, і знову думала про конвой смертників.

Коли заревли мотори, вона підійшла ближче. Невдовзі залишилися тільки скотовози для посланців. Тоді вона стрибнула в промені ліхтарів, вдаючи, ніби поправляє сукню — мовляв, трохи задалеко бігала пісяти.

— Почекайте!

Остання вантажівка зупинилася. Івана підбігла й видерлася на неї. Усі посунулися з проходу. Послан­цям заборонявся будь-який фізичний дотик до світських. Можливо, їх вважали неорганічним матеріалом, як пластик чи кевлар.

Машина набрала швидкості, але пасажири не зводили поглядів з Івани, яка присіла на одну з лавок. Вона буркнула вибачення в порожнечу й стисла коліна, ніби сором’язлива дівчинка.

— Розслабся, — промовив до неї чийсь голос.

Івана побачила обличчя, яке всміхалося до неї. Дівчині було заледве двадцять років, і вона ідеально відповідала критеріям общини: каштанове волосся, світлі брови, ясні уважні очі… Круглясте обличчя ще більше підкреслювало юний вік.

Івана перевела подих, стиснувши коліна руками. Майже відразу на неї навалилася втома. Крепатура в стегнах, біль у пальцях, затиснуті плечі…

— Усе гаразд? Ти тримаєшся? — затурбувалася сусідка, здогадавшись про її виснаження.

— У мене все болить, — відповіла Івана, — не відчуваю ні рук, ні ніг…

— Через деякий час усе минає, от побачиш. Але цього разу ти не встигнеш звикнути.

— Шкода.

Івану здивувала власна відповідь: цієї миті вона говорила щиро.

— Є чим підкурити? — запитала дівчина, засунув­ши цигарку між зубів.

У кишені Івани досі лежала запальничка Zippo, яку в неї не забрали — бо та повністю механічна. Жін­ка чиркнула нею й піднесла вогник якомога ближче до лиця посланниці.

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.