Ліс духів ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2021

ISBN 978-617-12-9021-1 (epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Публікується з дозволуSAS Lester Literary Agency & Associates

Перекладено за виданням:Grangé J.-C. La Forêt des Mânes : Roman / Jean-Christophe Grangé. — Paris : Albin Michel, 2009. — 512 p.

Переклад з французькоїЕлли Євтушенко

Дизайнер обкладинкиЄвген Вдовиченко

Ґранже Ж.-К.

Ґ77 Ліс духів : роман / Жан-Крістоф Ґранже ; перекл.з фр.Е. Євтушенко. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімей­ного Дозвілля», 2021. — 512с.

ISBN 978-617-12-8901-7

ISBN 978-2-226-19400-8 (фр.)

УПарижі з’явився моторошний убивця-канібал. Усі спроби столичноїполіції вистежити його не дають результату. Слідча суддя Жанна Коровська поклала собі за мету будь-що знайти злочинця. Її не лякає жорстокістьканібала, не зупиняють підніжки колег-­чоловіків, які намагаються завадити розслідуванню. Убивця знає,що Жанна йде його слідами, і тікає до Південної Америки. Слідча починає небезпечну гонитву. Одна її похибка — однелюдське життя. Посеред непрохідних аргентинських боліт, у нетрях лісу духів, вониопиняться віч-на-віч: тендітна жінка та безжальний, жорстокий монстр. Але всяка жорстокість має свій початок. І вбивцями не народжуються, ними стають. Часом не без сторонньої допомоги…

УДК 821.133.1

© Éditions Albin Michel, Paris, 2009

©Книжковий Клуб «КлубСімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2021

©Книжковий Клуб «КлубСімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2021

ДляАльми — промінчика світла в цілковитій пітьмі

1

Це було воно. Саме те, що треба.

Туфлі-човники «Prada», які вона помітила у випуску «Vogue» за попередній місяць. Стриманий, рішучий штрих, що довершить образ. Вони ідеально пасуватимуть до обра­ного нею вбрання — маленької чорної сукні, купленої за копійки на рю дю Драґон. Просто бомба. Жанна Коровська всміхнулась і потягнулася, сидячи за письмовим столом. Нарешті вона почувалася впевненою перед сьогоднішнім вечором. Як у виборі одягу, так і загалом.

Вона ще раз перевірила мобільний. Жодних повідомлень. Живіт скрутило колькою тривоги. Ще гострішою, ще глибшою, ніж до цього. Чому він не телефонував? Було вже за четверту годину. Чи не запізно, щоб підтверджувати побачення?

Вона відмахнулася від сумнівів і зателефонувала до бутика «Prada» на авеню Монтень. Чи є в них такі туфлі? Три­дцять дев’ятого розміру? Вона зайде перед сьомою. Коротке полегшення. Одразу ж зіпсуте іншим занепокоєнням. На її рахунку вже набігло 800 євро кредиту… А з цією обновкою борг перевалить за 1300 євро.

Але було вже 29 травня. За два дні вона отримає зарплатню. Чотири тисячі євро. Ні центом більше, разом із преміальними. Тож вона знову розпоряджатиметься на початку місяця лише двома третинами свого доходу. Їй не звикати. Її банківський рахунок уже давно накульгував, і вона досить управно балансувала на межі.

Жанна заплющила очі. Уявила себе в лакованих туфлях на високих підборах. Цього вечора вона буде інакшою.Невпізнанною. Сяйливою. Невблаганно спокусливою. Усе інше — лише дитячі забавки. Зближення. Примирення. Новий початок…

Але чому він не дзвонив? Це ж він вийшов на зв’язок напередодні ввечері. Усоте за день вона відкрила електрон­ну скриньку й перечитала листа.

Інколи ми говоримо зовсім не те, що хочемо сказати. Я, звісно ж, нічого з того не мав на увазі. Повечеряємо завтра вдвох? Я наберу й заїду по тебе до суду. Je serai ton roi, tu seras ma reine…1

Останні слова відсилали до пісні Девіда Бові «Heroes». Колекційної версії, де рок-зірка співає кілька куплетів французькою. Жанна пригадала, як вони знайшли вінілову платівку в спеціалізованому магазині у кварталі Ле-Аль. Ту радість у його очах. Його сміх… Тієї миті вона не хотіла нічого іншого. Лише постійно розпалювати чи принаймні підтримувати той вогник у його очах. Як давньоримські весталки, які мусили весь час стежити, щоб священний вогонь у храмі не згас.

Задзвонив телефон. Не мобільний. Стаціонарний.

— Алло?

— Ґвалт.

За частку секунди Жанна ввійшла у свій робочий образ.

— Як там справи?

— Ніяк.

— Він зізнався?

— Ні.

— Він її зґвалтував, бляха, так чи ні?

— Каже, що не знає її.

— Хіба вона не дочка його коханки?

— Каже, що й матір її теж не знає.

— Але ж легко довести, що він бреше, ні?

— У цій справі немає нічого легкого.

— Скільки залишилося годин?

— Шість. Тобто ніхріна. Він за вісімнадцять годин і бровою не повів.

— От гівнюк!

— Так і є. Ну, що ж. Піду, піддам газу. Але якщо не станеться якогось дива…

Вона поклала слухавку й подивувалася власній байдужості. Між серйозністю справи — зґвалтування неповнолітньої з особливою жорстокістю — і нікчемними проблемами її життя — бути вечері чи не бути? — пролягала прірва. А проте вона не могла думати ні про що, крім свого побачення.

Однією з перших вправ у школі суддів був перегляд відео — злочину, знятого на камеру спостереження. Тоді кожного студента просили переповісти побачене. Версій подій було стільки ж, скільки й студентів. Машина щоразу виявлялась іншого кольору чи марки. Відрізнялася кількість зловмисників. Постійно змінювався порядок подій. Вправа задавала тональність усьому подальшому навчанню. Об’єк­тивності не існує. Правосуддя — справа людська. Недосконала, мінлива, суб’єктивна.

Жанна ще раз машинально глянула на екран телефона. Нічого. Вона відчула, як до очей підступили сльози. Вона чекала на цей дзвінок від самого ранку. Фантазувала, марила, обмірковувала так і сяк ті самі думки, ті самі надії, а за секунду вже впадала в глибоку тугу. Кілька разів вона навіть відчувала спокусу подзвонити першою. Але ні. Про це не може бути й мови. Треба триматися…

17:30. Раптом її охопила паніка. Усе скінчено. Ця неясна обіцянка вечері була останньою конвульсією. Він не повернеться. Слід було це визнати. «Пережити травму». «Відбудувати себе заново». «Зайнятися собою». Всі ці дебільні фразочки, які не означають нічого, окрім смутку таких нещасних дівчат, як вона. Яких постійно кидають. Які постійно страждають. Вона пожбурила маркер і встала.

Кабінет Жанни містився на четвертому поверсі СВІ (Суду вищої інстанції) Нантерра2. На десяти квадратних метрах, завалених папками, від яких тхнуло пилюкою й чорнилом із принтера, тулилося два письмові столи — її і секретарки Клер. Жанна відпустила ту о четвертій, щоб спокійно похандрити.

Вона стала біля вікна, поглянула на схили Нантеррського парку. М’які лінії видолинків, рівненькі газони. Праворуч — соціальні містечка всіх кольорів веселки, а трохи далі — «вежі-хмари» Еміля Айо, архітектора, який казав: «Збірне будівництво неминуче з економічного погляду, але воно не повинно навіювати людям враження, ніби їх і самих зібрали на заводі». Жанні подобалася ця цитата. Але вона не була певна, що результат відповідав очікуванням архітектора. Щодня її офіс затоплювала реальність, витворена цими сраними соцмістечками: крадіжки, зґвалтування, напади, наркота… Такого на заводах не виробляють, це точно.

Жанна повернулася за стіл, відчуваючи нудоту й міркуючи, скільки вона ще протримається, перш ніж закинутися бромазепамом. Її погляд упав на стос паперу для листів. Суд апеляційної інстанції Версаля. Суд вищої інстанції Нантерра. Офіс мадам Жанни Коровської. Слідчої судді при СВІ Нантерра. У неї в голові луною пронеслися вислови, якими її зазвичай описували. Наймолодша випускниця на своєму курсі. «Маленька суддя з великими перспективами». Гідна дорівнятися до всіляких Єв Жолі та інших Лоранс Вишнєвських3. Це була офіційна частина.

А от в особистому житті — катастрофа. Тридцять п’ять років. Незаміжня. Бездітна. Кілька подруг, усі самотні. Орендована трикімнатна квартира в 6-му окрузі Парижа. Жодних заощаджень. Жодного спадку. Жодних перспектив. Життя спливало, як вода між пальців. І вже офіціанти починали звертатися до неї «мадам», а не «мадемуазель». Чорт забирай.

Два роки тому вона зірвалася. Життя, яке й так було несолодким, узагалі втратило будь-який смак. Депресія. Госпіталізація. Тоді жити означало лише страждати. Два абсолютно рівнозначні слова, повні синоніми. Хоч як це дивно, від перебування в тому закладі в неї залишилися хороші спогади. Принаймні теплі. Три тижні сну, раціон із ліків і дитячих пюрешок. Повернення до реального життя відбувалося м’яко. Антидепресанти. Самоаналіз… Із цього періоду їй також залишилася невидима тріщина в душі, якої вона ретельно уникала в повсякденному житті за допомогою відвідин психотерапевта, пігулок, тусовок. Але чорна діра нікуди не зникла, вона завжди була на місці, безупинно притягувала її, неначе магніт…

Жанна пошукала в сумочці бромазепам. Поклала під язик цілу пігулку. Колись вона приймала всього чверть, але тепер — звикання є звикання — закидалася повною дозою. Жінка відкинулася на спинку крісла. Почекала. Зовсім скоро вузол у грудях послаб. Дихання стало плавним. Думки втратили різкість…

Раптом у двері постукали. Жанна підскочила. Вона й не помітила, як задрімала.

На порозі з’явився Стефан Ренарт у піджаку в ламану клітинку. Скуйовджений. Пом’ятий. Неголений. Один із семи слідчих суддів у СВІ. Їх кликали «чудовою сімкою». Ренарт був найсексуальнішим за них усіх. Радше Стів Макквін, аніж Юл Бріннер.

— Це ж ти ведеш фінансові справи?

— Якщо так сказали.

Три тижні тому їй доручили цю галузь, хоча вона й не спеціалізувалася на ній. На неї з таким же успіхом могли повісити бандитизм або тероризм.

— Ведеш чи ні?

— Веду.

Ренарт помахав зеленою паперовою течкою.

— У прокуратурі щось наплутали. Прислали мені це ПО.

ПО — це попереднє обвинувачення, яке складає прокурор або його заступник після першого розгляду справи. Простий офіційний лист, який прикріплюють до перших матеріалів: протоколів поліції, звітів фіскальної служби, анонімних листів… Усього, що може скерувати перші підо­з­ри в потрібному напрямку.

— Я зробив тобі копію, — повів далі Ренарт. — Можеш одразу подивитись. Оригінал відправлю їм назад сьогодні ввечері. Завтра тобі офіційно передадуть справу. Або почекаємо кілька днів, і її віддадуть іншому судді. Берешся чи ні?

— А що це?

— Анонімне донесення. Схоже, милий політичний скандальчик.

— Яке крило?

Колега приклав праву долоню до скроні в комічній стійці струнко.

— Право на борт, мій капітане!

Водномить Жанну пронизало почуття власного покликання, сповнивши її впевненістю й надією. Її робота. Її влада. Статус судді, наданий президентським указом.

Вона простягнула руку над столом.

— Давай.

2

Жанна познайомилася з Тома на вернісажі. Вона пам’ятала точну дату. Дванадцяте травня 2006 року. Місце. Простора квартира на лівому березі, у якій проходила виставка фотографій. Її вбрання. Індійська туніка. Переливчасто-сірі джинси. Чобітки зі срібними пряжками в байкерському стилі. Вона була зосереджена на своїй цілі — на самому фотографі.

Жанна ковтала шампанське келих за келихом, щоб знешкодити будь-який власний внутрішній опір. Обравши жертву, вона любила пуститися берега і сама стати жертвою. Killing me softly with his song. Понад гамором лунала ця пісня у виконанні «The Fugees». Ідеальна музика для її душевного стриптизу, в якому вона поступово позбавлялася страху, скутості, сорому… Усе це вона подумки викидала геть, ніби ліфчик чи трусики, щоб досягти справжньої свободи — свободи бажання.

Водночас у неї в голові відлунювали попередження подружок: «Тома? Бабій. Йобар. Мудак». Жанна всміхалася. Було запізно. Шампанське вирубило її імунну систему. Він підійшов. Відіграв свій спокусницький номер. Поганенький, якщо чесно. Але за жартами проглядало його бажання. А за її усмішкою — її відповідь.

Із цієї зустрічі почалися негаразди. Перший секс відбувся надто швидко. Того ж вечора, в машині. А як казала їїмати, поки в неї ще не поїхав дах: «Для жінки першийсекс — це лише початок. Для чоловіка це початок кінця». Жанна злилася на себе, що так швидко піддалася. Що не зуміла томити його на повільному вогні…

Щоб компенсувати свій промах, Жанна відмовляла йому кілька тижнів після того, створивши між ними зайве напруження. Вони вжились у свої ролі. Він кличе. Вона відмовляє. Можливо, вона вже тоді намагалася захиститись… Жінка знала: щойно вона віддасть йому своє тіло, її серце піде слідом. І тоді почнеться справжня залежність.

Тома був хорошим фотографом — у цьому слід віддати йому належне. Однак решта — суцільна пустка. Він не був ні гарним, ні потворним. Точно не симпатичним. Скнара. Егоїст. Так, боягуз. Як і більшість чоловіків. Спільне в них із Жанною насправді було тільки одне — два сеанси психотерапії на тиждень. І глибокі рани, які вони намагалися залікувати. Міркуючи про це, вона могла пояснити своє кохання з першого погляду лише зовнішніми обставинами. Правильне місце. Правильний час. Більше нічого. Вона все це знала, а все ж продовжувала вишукувати в ньому чесноти, піддаючись постійному самонавіюванню. Жіноче кохання — єдина царина, де не курка несе яйце, а навпаки…

Це була вже не перша Жаннина помилка. У неї був дар натрапляти на поганців. І навіть на психів. Як той адвокат, який вимикав теплу воду, коли вона в нього ночувала. Він помітив, що після гарячого душу Жанна хотіла спати, а не кохатися. Або той айтішник, який просив її про стриптиз на вебкамеру. Вона припинила це, зрозумівши, що він не єдиний глядач. Або ще той мутний видавець, який спускався в метро в білих фетрових рукавичках і цупив книжки в букіністичних лавках. Були й інші. Стільки їх було, тих інших… Чим вона заслужила всіх цих навіжених? Стільки помилок, щоб зрозуміти єдину істину: Жанна була закохана в кохання.

Дівчинкою Жанна любила слухати одну й ту ж пісню по колу: «Не кидай її / Вона така вразлива / Бути емансипованою жінкою / Знаєш, не так і легко…» Тоді вона не розуміла прихованої іронії цих слів, але відчувала, що ця пісня якимось загадковим чином описує її майбутнє. Вона мала слушність. Нині Жанна Коровська, незалежна парижанка, була емансипованою жінкою. І справді, це було не так і легко…

Вона носилася від слідства до суду, від допиту до слухання, вічно сумніваючись у правильності обраного шляху. У тому, чи про таке життя вона мріяла. Інколи навіть підозрювала, що її конкретно намахали. Її переконали, що вона має бути рівною чоловікові. Гарувати на роботі. Відсувати почуття на задній план. Але чи це справді був їївласнийшлях?

Найбільше її бісило те, що вся ця ситуація була ще одним чоловічим підступом. Через чоловіків перспективи стосунків у містах стали такі мізерні, що жінки мусили відмовитися від своєї великої сентиментальної мрії, своєїLiebe­s­traum4, своєї місії народжувати. І все це заради чого? Щоб підбирати крихти на професійній ниві, а ввечері мріяти, дивлячись телесеріали й запиваючи бромазепам келихом білого вина. Привіт, еволюціє.

Спочатку вони з Тома були ідеальною сучасною парою. Окремі квартири. Окремі рахунки в банку. Окремі податкові декларації. Кілька вечорів на тиждень, проведених удвох, і час від часу, для різноманіття, романтичний вікенд у Довілі чи деінде.

Коли Жанна наважилася на незручні слова — «зобов’я­зання», «співжиття» або навіть — яке божевілля — «дитина», то її позов одразу було визнано безпідставним. Тома оточив себе неприступною стіною вагань, зволікань, відстрочок… А оскільки біда біду тягне, у неї почали закрадатися сумніви. Чим саме Тома займався в ті вечори, які не проводив із нею?

Під час пожеж інколи трапляється явище, яке спеціалісти називають «зворотна тяга». Вогонь у замкненому просторі пожирає весь кисень, а тоді починає всмоктувати повітря ззовні — під дверима, крізь пази наличників, тріщинки в стінах, — створюючи тиск, утягуючи перегородки, віконні рами, шибки, аж поки ті не розлетяться на маленькі уламки. Тоді раптовий наплив кисню ззовні різко підживлює вогонь, і все вибухає.

Саме це й сталося з Жанною. Закривши серце від усякої надії, вона вичерпала свої ресурси. Кожні двері, кожний заслін, якими вона перекрила шлях будь-яким сподіванням, зрештою знесло, вивільняючи лють, нетерплячість, безжальну вимогливість. Жанна перетворилася на фурію. Загнала Тома в куток. Ставила ультиматуми. Й отримала передбачуваний результат. Чоловік просто собі здимів. Тоді повернувся. Тоді знов пішов… Суперечки, ухиляння, втечі повторювалися поколу, аж поки їхні стосунки не вичовгались, як стара ганчірка.

Що ж їй лишилося тепер? Нічого. Вона нічого не надбала. Ні сподівань. Ні впевненості. Навпаки, лише стала трохи самотнішою. Готовою все прийняти. Наприклад, присутність іншої. Будь-що, аби не самотність. Будь-що, аби лиш не втратити його. І не втратити себе, адже ця присутність урешті-решт почала поглинати, заміщати, пожирати її…

Уже кілька тижнів вона виконувала свою роботу неначе хвора, що одужує від тяжкої недуги: кожен рух, кожна думка потребували надлюдських зусиль. Жанна вдавала, ніби існує, працює, дихає, але була геть одержима своїм привидом. Своїм зотлілим коханням. Своєю пухлиною.

І питанням: чи була в нього інша?

Жанна Коровська повернулася до себе близько півночі. Зняла пальто, не вмикаючи світла. Простягнулася на диваніу вітальні у відсвітах вуличних ліхтарів, що боролися з пітьмою.

А там мастурбувала, доки її не здолав сон.

3

— Прізвище. Ім’я. Вік. Професія.

— Перрая. Жан-Ів. П’ятдесят три роки. Очолюю комунальну службу з управління багатоквартирними будинками COFEC.

— За адресою?

— Рю дю Катр-Септамбр, 14, у другому окрузі.

— Ваша особиста адреса?

— Бульвар Сюше, 117. Шістнадцятий округ.

Жанна почекала, поки Клер, її секретарка, запише цю інформацію. Була десята година ранку. Надворі вже припікало. Жанна рідко опитувала свідків уранці. Зазвичай перші години дня вона присвячувала вивченню справ і телефонним дзвінкам, готуючись до післяобідніх судових дій — допитів свідків та підозрюваних, очних ставок. Але цього разу вона хотіла випередити свого клієнта. Вона надіслала йому виклик напередодні ввечері. Запросила як простого свідка. Класичний викрут. Свідок не має права ні на адвоката, ні на доступ до матеріалів. Свідок удвічі вразливіший, ніж підозрюваний.

— Месьє Перрая, мені нагадати вам факти?

Чоловік не відповів. Жанна повела далі спокійним го­лосом:

— Вас викликано у справі будинку № 6 на авеню Жорж-Клемансо, що в Нантеррі. За позовом месьє та мадам Ассалі, громадян Республіки Чад, які мешкають у соцмістечку Квіткове за адресою рю Саді-Карно, будинок 12, що в Ґріньї. До позову приєдналися також організація «Лікарі світу» та Асоціація сімей-жертв сатурнізму (АСЖС).

Перрая пововтузився на стільці, не відриваючи очей від своїх черевиків.

— Факти такі. Двадцять сьомого жовтня 2000 року шести­річну Ґому Ассалі, що мешкає із сім’єю за адресою авеню Жорж-Клемансо, 6, госпіталізують до лікарні Робер-Дебре. Вона скаржиться на сильний біль у черевній порожнині. Також страждає на пронос. У її крові виявляють понаднормовий вміст свинцю. У Ґоми сатурнізм, тобто отруєння свинцем. Їй довелося пройти тижневий курс хелації.

Жанна змовкла. Її «свідок» ледве дихав, досі не зводячи погляду зі своїх шкарів.

— Дванадцятого травня 2001 року до дитячої лікарні Некер потрапляє десятирічний Бубакар Нур, який так само мешкає за адресою авеню Жорж-Клемансо, 6. Діагноз той самий. Він проходить двотижневий курс хелації. Ці діти отруїлися фарбою на стінах квартир, у яких живуть, — справжніх халуп. Сім’ї Ассалі та Нур звертаються до вашої компанії, щоб ви провели роботи з очищення. Ви не реагує­те на їхнє звернення.

Жанна підвела очі. Перрая спітнів.

— Двадцятого листопада того самого року до лікарні потрапляє ще одна дитина з шостого будинку на авеню Жорж-Клемансо, Мохамед Тамар, сім років. Знову отруєння свинцем. Хлопчик потерпає від сильних конвульсій і помирає в лікарні Некер через два дні. Під час розтину в його печінці, нирках і мозку знаходять сліди свинцю.

Перрая послабив краватку. Обтер долоні об коліна.

— Цього разу мешканці будинку позиваються до суду за підтримки АСЖС. Вас неодноразово просять провести очисні роботи. Ви не зволяєте їм відповісти. Усе так?

Чоловік прочистив горло й пробурмотів:

— Ці сім’ї подавали запити на переселення. Ними мала займатися міська влада Нантерра. Ми чекали, поки їм виділять інше житло, щоб розпочати роботи.

— Ви знаєте, скільки часу забирають такі клопотання? Ви чекали, поки всі повмирають, щоб нарешті щось зробити?

— У нас не було можливості їх переселити.

Жанна окинула його оком. Високий, кремезний, у фірмовому костюмі, із сивим волоссям, що стирчало над головою ореолом. Попри свою масивність, Жан-Ів Перрая створював враження невиразної, німої покірності. Немов регбіст, який хотів би радше стати невидимкою.

Жінка розгорнула іншу течку.

— Два роки по тому, 2003-го, в будинку проводять експертизу. Її висновки невтішні. Стіни квартир укриті фарбою, що містить свинцеве білило, заборонене ще в 1948 році. Тим часом ще четверо дітей із будинку потрапляють до лікарні.

— Ми запланували ремонт! Міська адміністрація мала нам допомогти.

— У звіті експертизи йдеться також про загальні нездорові умови. Не було дотримано жодних стандартів безпеки. Площа квартир, фактично студій, не перевищує двадцяти квадратних метрів, ніде немає санвузлів. А орендна плата — понад 600 або й 700 євро. Яка площа вашої квартири на бульварі Сюше, месьє Перрая?

— Я відмовляюся відповідати.

Жанна пожалкувала про цей особистий випад. Не відходь від фактів.

— Через кілька місяців, у червні 2003 року, від отруєння свинцем помирає ще одна дитина з шостого будинку на авеню Жорж-Клемансо. На той час ви ще так і не приїхали для оцінювання майбутніх робіт.

— Ми приїжджали.

Слідча суддя розвела руками.

— І де ж звіти? Кошториси ремонтних компаній? Ваш офіс нічого нам не надав.

Перрая облизав губи. Ще раз обтер руки об штани. Великі пористі руки. Цей тип тямить у своїй справі, подумала Жанна. А отже, знає, якої лінії поведінки дотримуватись.

— За нашими оцінками, рівень інтоксикації був низьким, — збрехав він.

— А звіт експертизи? А лікарняні виписки жертв?

Перрая розстібнув верхній ґудзик сорочки.

Жанна перегорнула сторінку і повела далі:

— «Постановою від 23 березня 2008 року Апеляційний суд Версаля розпорядився виплатити фінансове відшкодування постраждалим за ці смерті, за ці дочасно обірвані життя». Сім’ям нарешті виплатити компенсацію і дали нове житло. Водночас експерти зробили висновок, що у вашому будинку, занадто ветхому, немає сенсу проводити ремонтні роботи. До речі, схоже, що ви й справді планували знести будівлю та побудувати офісний центр. За іронією, міська влада Нантерра виділить вам фінансову допомогу на знесення й відбудування шостого будинку на авеню Жорж-Клемансо. Отже, ця справа допомогла вам добитися свого.

— Годі казати «ви». Я лише управитель.

Жанна не відреагувала. У кабінеті ставало спекотно, як у духовці. Сонце проникало крізь шибки й заливало приміщення, як олія — фритюрницю. Вона відчула спокусу попросити Клер опустити занавіски, але парильня була частиною випробування…

— Усе могло б залишитись як є, — продовжила Жанна, — але кілька сімей, заручившись підтримкою двох асоціацій, «Лікарів світу» та АСЖС, подали позов. На вас і на власників будівлі. За ненавмисне вбивство.

— Ми нікого не вбивали!

— Авжеж, убивали. А засобом убивства був сам будинок і фарба на його стінах.

— Ми цього не хотіли!

— Ненавмисне вбивство. Термін промовляє сам за себе.

Перрая струснув головою, а тоді прогарчав:

— Чого ви хочете? Навіщо ви мене викликали?

— Я хочу знайти справжніх винуватців. Хто ховається за анонімними товариствами, що володіють будинком? Хто віддавав вам накази? Ви лише пішак, Перрая. А розплачуватиметеся за інших!

— Я не знаю. Я там ні з ким не знайомий.

— Перрая, вам світить щонайменше десять років за ґратами. І дострокового вам іще довго не отримати. А я можу вирішити, що ваш строк почнеться вже сьогодні — у вигляді тимчасового затримання.

Чоловік підвів погляд. Його очі зблиснули з-за сірої гуща­вини брів. Жанна відчувала, що він ось-ось заговорить. Вона висунула шухляду і взяла конверт А4 з цупкого паперу. Із нього вийняла чорно-білий знімок того ж формату.

— Тарак Алук, вісім років, помер через шість годин після госпіталізації. Задихнувся через судоми. Під час розтину виявилося, що концентрація свинцю в його органах у двадцять разів перевищувала рівень, який вважається токсичним. Яке враження, по-вашому, справлять ці світлини на суд?

Перрая відвів очі.

— Єдине, чим ви можете зараз собі зарадити, — це розділити відповідальність. Розповісти нам, хто ховається за анонімними товариствами, які віддають вам накази.

Чоловік не відповідав. Він сидів з опущеною головою, на шиї виблискував піт. Жанна бачила, як тремтять його плечі. Її й саму пробирали дрижаки через просяклу потом блузку. Почалася справжня баталія.

— Перрая, ви просидите за ґратами як мінімум п’ять років. Ви знаєте, що у в’язницях роблять з дітовбивцями?

— Та я ж не…

— Неважливо. Поповзуть чутки, і вас вважатимуть ледве не педофілом. Хто ховається за анонімними товариствами?

Перрая почухав потилицю.

— Я їх не знаю.

— Коли атмосфера почала згущуватися, ви точно мали поінформувати тих, хто приймає рішення.

— Я відправляв електронні листи.

— Кому?

— На адресу однієї фірми. Асоціації співвласників FIMA.

— Отже, вам хтось відповідав. Листи були без підпису?

— Так. Це рада директорів. Вони не хотіли напружуватись, от і все.

— І ви їх не попереджали? Не намагалися поспілкуватися з ними особисто?

Замість відповіді Перрая затулив обличчя руками. Жанна витягла протокол.

— Знаєте, що це?

— Ні.

— Це свідчення вашої секретарки, Сільвії Денуа.

Перрая відсахнувся. Жанна повела далі:

— Вона пригадує, що 17 липня 2003 року ви навідалися до будинку № 6 на авеню Жорж-Клемансо разом із власником будівлі.

— Вона помиляється.

— Перрая, ви користуєтесь абонементом компанії G75 для пересування містом. Абонементом під назвою «Бізнес-клуб». Усі ваші поїздки реєструються в системі. Мені продовжувати?

Жодної відповіді.

— Сімнадцятого липня 2003 року ви замовили таксі, світло-сірий «мерседес» із номерними знаками 345 DSM 75. За два дні до того ви отримали перший звіт від експертів. І захотіли власноруч оцінити збитки. Стан здоров’я орендарів. Необхідні роботи.

Перрая кидав на Жанну короткі погляди. Його очі були скляні.

— Згідно з даними компанії G7, ви спершу заїхали на авеню Марсо. Будинок 45.

— Вже й не пам’ятаю.

— Авеню Марсо, 45 — це адреса FIMA. Тож можемо припустити, що ви заїхали до начальника асоціації співвлас­ників. Водій чекав на вас двадцять хвилин. Вочевидь, саме стільки часу вам знадобилося для того, щоб переконати ту людину в серйозності ситуації й умовити поїхати з вами на місце. За ким ви заїжджали того дня? Кого ви покри­ваєте, месьє Перрая?

— Я не можу називати імен. Професійна таємниця.

Жанна грюкнула по столу.

— Дурниці. Ви не лікар і не адвокат. Хто очолює FIMA? За ким ви заїжджали, чорт забирай?

Перрая замкнувся. Він ніби зіщулився у своєму доро­гому костюмі.

— Дюнан, — прошепотів чоловік. — Його звати Мішель Дюнан. Він мажоритарний акціонер як мінімум у двох з анонімних товариств, які володіють будинком. Фактично він і є справжнім власником.

Жанна недвозначно кивнула Клер, своїй секретарці. Час записувати: пішли свідчення.

— Того дня він поїхав із вами?

— Звичайно. Від цієї сраної історії пахло смаленим.

Жанна уявила собі цю картину. Липень 2003 року. Сонце. Спека. Як і сьогодні. Двоє ділків, що пітніють у своїх костюмчиках «Hugo Boss», боячись, що зграйка негрів ­порушить їхній комфорт, завадить їхньому успіху, їхнім схемам…

— Дюнан не прийняв рішення? Не міг же він не від­реагувати.

— Він відреагував.

— І як же?

Чоловік знову завагався. Жанна наголосила:

— У мене немає жодного документа, який підтверджував би, що ви зайнялися цією проблемою тоді.

Знову мовчанка. Попри кремезну статуру, Перрая здавався нікчемним.

— Це через Тіну, — нарешті пробурмотів він.

— Хто така Тіна?

— Старша дочка Ассалі. Їй вісімнадцять.

— Не розумію.

Жанна відчувала, що він ось-ось відкриє правду. Вона нахилилася над столом і промовила вже не так суворо:

— Месьє Перрая, що сталося з Тіною Ассалі?

— Дюнан на неї запав. — Чоловік витер лоба рукавом і додав: — Ну, хотів її закадрити.

— Не розумію, до чого тут ремонтні роботи.

— Це був шантаж.

— Шантаж?

— Тіна йому опиралася. Він хотів… Він пообіцяв провести роботи, якщо вона йому віддасться.

Жанна відчула, як її нутрощі перевернулися кульбітом. Отже, був мотив. Вона зиркнула на Клер, щоб переконатися, що та записує. У приміщенні аж пашіло жаром.

— І вона віддалась? — почула Жанна власний здушений голос.

В очах чоловіка пробіг моторошний відблиск:

— А що, роботи провели?

Жанна не відповіла. Мотив. Зумисне вбивство.

— Коли він познайомився з Тіною? — запитала вона.

— Того ж дня. 2003 року.

Отже, можна було уникнути не одного отруєння. Або принаймні вилікувати їх раніше. Жанну не здивувала непорядність власника. Вона й не таке бачила. Її більше вразило те, що дівчина не погодилася. На кону стояло здоров’я її братів, сестер, інших дітей у будинку.

— Тіна добре зважила наслідки своєї відмови?

— Звичайно. Але вона ніколи не піддалася б. Я так і сказав Дюнанові.

— Чому?

— Вона з тубу. Це дуже жорсткий народ. На їхній батьківщині жінки носять під пахвою ніж. Якщо у воєнний час їхніх чоловіків поранено в спину, вони з ними розлучаються. Ну, ви зрозуміли.

Жанна опустила голову. Нотатки, які вона завжди шкрябала під час допитів, кружляли перед очима. Треба було продовжувати. Розплутати клубок. Відшукати цю Тіну ­Ассалі й покарати справжнього поганця — Дюнана.

— Мене відправлять за ґрати чи як?

Жінка підвела погляд. Перрая виглядав прибитим. Знесиленим. Жалюгідним. Його турбувала лише його власна шкура, його сім’я, його комфорт. До Жанниного горла підкотила відраза. У такі моменти до неї повертався її депресивний песимізм. Життя нічого не було варте…

— Ні, — сказала вона не роздумуючи. — Я не стану висувати вам обвинувачення, незважаючи на серйозні докази, що вказують на вашу відповідальність. Враховуючи ваші, скажімо так, імпровізовані зізнання. Підпишіть свідчення й забирайтесь.

Із принтера вже виїжджали аркуші з надрукованими Клер свідченнями. Жан-Ів Перрая підвівся. Розписався. Жанна поглянула на фотографії, розкладені на столі. Дітла­хи під крапельницями. Хлопчик у кисневій масці. Чорне тіло, готове до розтину. Вона запхала знімки до конверта. Всунула всі матеріали в течку, яку поклала на правий бік столу. Перрая вже пішов. Наступний.

Ось так обидві жінки проводили свої дні. Намагаючись жити нормальним життям, думати про звичайні клопоти, бачити людство хоча б у сірому кольорі, до наступного розчарування. До наступного жахіття.

Жанна глянула на годинник. Одинадцята. Вона покопирсалася в сумочці й дістала телефон. Може, дзвонив Тома. Щоб вибачитися. Пояснити все. Запропонувати зустрітися в інший день… Жодного повідомлення. Вона вибухнула слізьми.

Клер підбігла, простягаючи їй серветку.

— Не розкисайте. Ми й не таке бачили.

Жанна кивнула. Sunt lacrimae rerum. «Для всього є сльози». Як любив казати Емманюель Обюссон, її наставник.

— Треба поспішати, — сказала секретарка. — У вас іще один допит.

— А потім? Обід?

— Так. Франсуа Тен. В «Usine». О першій.

— Чорт.

Клер стиснула її плече.

— Ви щоразу так кажете. А потім повертаєтесь о пів на четверту, п’яна й задоволена.

4

— Ну що, прочитала?

Жанна повернулася на звук голосу. 12:30. Вона прямувала до головного виходу, мріючи про холодний душ і проклинаючи скупердяйство суду: у СВІ постійно ламалися кондиціонери.

За нею йшов Стефан Ренарт. Той, який напередодні ввечері передав їй ту мутну справу. Лляна сорочка, сумка через плече — той самий пом’ятий вигляд. Пом’ятий і сексуальний.

— Прочитала чи ні?

— Я нічого не зрозуміла, — зізналася Жанна, знову рушивши до дверей.

— Але ж ти прошарила, що це справжня бомба?

— Якось усе це не в’яжеться в одну картину. Та й потім, анонімне донесення… Треба з’єднати ниточки.

— Про це тебе й просять.

— Я нічого не знаю про зброю. І про літаки. Я навіть не знала, що Східний Тимор — це країна.

— Це частина острова в Індонезії. Незалежна держава. Одна з найгарячіших точок на планеті.

Вони дійшли до рамок-металодетекторів. Фоє було залите сонцем. Охоронці, здавалося, підсмажувалися в ньому, наче ковбаски. Ренарт усміхався. Із портфелем під пахвою він був схожий на бувалого вчителя, який полюбляє виходити на косячок разом з учнями.

— Ще я не знаю, що таке «сессна», — мовила Жанна впертим тоном.

— Цивільний літак. Чорт забирай, це залізяка без жодних розпізнавальних знаків, якою перевозять автомати! Зброю, що була задіяна в спробі державного перевороту!

Саме це вона й прочитала напередодні, але в деталі не заглиблювалася. Навіть не розмірковувала над тим, що це означає. Тоді — як, до речі, й сьогодні — вона чекала на дзвінок. Решта ж…

— Ця історія з автоматами, — заговорила вона, щоби вдати зацікавлення, — не дуже мене переконала. Як упевнитись, що йдеться саме про французьку зброю? Виготовлену саме цією фірмою?

— Ти що, нічого не читала? Зброю знайшли в руках у вбитих повстанців. Напівавтоматичні рушниці «Scorpio». Зі стандартними набоями НАТО. Калібр 5.56. Нічого спільного зі звичним барахлом бунтарів із бідних країн. На такій зброї спеціалізується лише «EDS Technical Services».

Жанна стенула плечима.

— Тобі не здалося, що стукач на диво добре поінформований? — не вгавав суддя.

— Точно краще, ніж я. Я навіть не чула про цей державний переворот.

На обличчі Ренарта відобразився розпач.

— Та ніхто про нього не чув. Як і про всі інші події, що стосуються Східного Тимору. Але в мережі все можна перевірити. У лютому 2008 року повстанці спробували вбити Жозе Рамуша-Орту, президента країни. Чувак отримав Нобелівську премію миру в 1996 році. Нобелівський лауреат, важко поранений французькими карабінами! Бляха, не знаю, чого тобі ще треба. І це не враховуючи політичного боку справи. Прибутки від цієї схеми пішли на фінансування французької політичної партії!

— Якої я не знала.

— Молодої партії. Правої! Справа залізобетонна.Підсоли, приперчи — і подай гаряченькою. Ти ж це вмієш, хіба ні?

Жанна завжди була соціалісткою. Колись Обюссон не раз казав їй: «У молодості всі ліваки. Роки розставляють усе на свої місця, тобто праворуч». Жанна була ще не настільки стара, щоб змінити погляди. Та й сам Обюссон також лишився по лівий бік.

Ренарт пройшов крізь рамку, яка запищала, й охоронці привіталися з ним.

— Пообідаєш зі мною?

— Ні, пробач. У мене вже є плани.

Суддя розчаровано скривився, але Жанна не плекала щодо нього жодних ілюзій. Він лише хотів іще трохи побалакати про Східний Тимор.

Вона також пройшла через металодетектор.

— Якщо тебе так вабить ця справа, чому не доб’єшся, щоб її передали тобі?

— Та в мене вже весь кабінет завалений простроченими справами, аж двері не відчиняються!

— Можу позичити тобі свій лом.

— Чудово. То як, берешся за справу, згода? Ти мені ще подякуєш.

Ренарт цьомнув її. Біля губ. Від цього простого дотику Жанні потепліло в грудях. Вона попрямувала до парковки. Легка, неначе пилок у сонячному промінні. Почуваючись вродливою, сяйливою, непереможною. Від простого контакту з цим чарівним чоловіком її смуток зник. Вона подумала, чи не починається в неї біполярка.

Або, може, вона просто стає старою дівою.

5

— Не знаю, що зі мною відбувається: хочеться трахнути все, що рухається.

— Дуже мило.

Жанна силкувалася не виглядати шокованою. Франсуа Тен задивився на сідниці офіціантки, що віддалялася. Тоді перевів погляд з її задка на свою співрозмовницю й усміхнувся. Ця усмішка прямо свідчила про те, що Жанна також уходила до його сфери зацікавлення. Вона не відреагувала. Їхня дружба почалася ще в школі суддів у Бордо, за десять років до того. Першого разу Тен спробував підкотити до неї ще під час навчання. Тоді ще раз, через кілька років, після розлучення. Жанна щоразу відхиляла його пропозицію.

— Що будеш замовляти? — запитав він.

— Подивимось.

Як і всі парижанки, Жанна з підліткового віку лише вдавала, що їсть. Вона проглянула меню, обрала страву, тоді роззирнулася. «Usine», модний ресторан, розташовувався неподалік від Тріумфальної арки. Стіни були обшиті світлим вибіленим деревом. На підлозі — лакований бетон. Тут панувала заспокійлива атмосфера, попри звичний для обіднього часу гамір. Особливо Жанні подобалося те, що ресторан мав дві різні публіки. В обід сюди приходили бізнесмени в краватках. Увечері — бомонд зі світу моди й кіно. Така двоїстість була в її стилі.

Жанна звернула погляд на Тена, що вивчав меню, насупивши брови, наче йшлося про якесь важливе обвинувачення. Зовні чоловік був прямий і довгий, як телеантена. Солом’яне волосся. Худорляве обличчя. Він мав вигляд віч­ного студента, який не в’язався з його статусом досвідченого судді. Франсуа Тен, тридцять вісім років, слідчий суддя в Нантеррі — він працював у сусідньому з Жанною кабінеті, — був одним із тих, хто викликав до суду Жака Ширака за його президентства.

Після розлучення Тен обрав кричущо-вишуканий стиль, що мав на меті приховати і його юнацький вигляд, і вроджену відсутність грації. Костюми на замовлення «Ermene­gildo Zegna». Стрейчеві сорочки «Prada». Черевики «Martin Margiela». Жанна підозрювала, що Тен оплачував свої шмотки щомісяця, частинами. Як борги за азартні ігри.

Іще чоловік намагався боротися зі своєю зовнішністю відмінника, навмисно грубо висловлюючись. Він думав, що справляє враження крутого. У Парижі, другосортній столиці, це могло би спрацювати, але в ньому була якась вульгарність, яка потай резонувала з такою манерою говорити. Попри всі зусилля, найчастіше Тен виглядав саме тим, ким був. Виряджений селюк з Ам’єна. Ні шику, ні смаку.

Звісно, Жанна любила його з іншої, неявної причини. Під владністю, показною розкішшю, вульгарністю ховався сором’язливий чоловік, який переборщував із намаганням побороти ніяковість. Цю вразливість видавали дві деталі. Те, як він несміливо всміхався, киваючи підборіддям, ніби запускав камінчик поверхнею води. І те, як видавався його кадик, — аж незручно було дивитись, але Жанну він усе одно зачаровував.

Вони зробили замовлення, а тоді Тен нахилився до неї.

— Ти знаєш Одрі, стажерку з виправної палати?

— Ту жируху?

— Можеш і так її називати, якщо хочеш, — роздратовано відповів суддя.

— Між вами щось є?

Той глузливо всміхнувся, підтверджуючи її здогад.

— Мені цього ніколи не зрозуміти, — зітхнула Жанна.

Тен склав долоні в терплячому жесті, ніби давав обвинуваченому останній шанс перед вироком.

— Жанно, ти маєш зрозуміти одну просту істину. Суть чоловічого бажання.

— Дочекатися не можу.

— Більшість із нас бігає за красою, грацією, худорлявістю. За всілякими манекенницями. Але це все понти. Коли йдеться про справжню насолоду, коли на нас більше ніхто не дивиться, ми звертаємося до кругленьких жінок, до пишних форм. Чоловіки віддають перевагу товстухам. Шариш?

— Принаймні я знаю, до якої групи належу.

Жаннина вага, зі зростом метр сімдесят три, коливалася між 50 і 52 кілограмами.

— Жалійся, жалійся. Ти з тих, із ким одружуються.

— Щось не помітно.

— Ти з тих жінок, стосунками з якими пишаються. Яких водять до ресторану. Яким роблять дітей.

— Коротше, мамка.

Тен розреготався.

— А ти хочеш бути ще й хвойдою? Ну ти розігналась.

Наполовину улещена, а наполовину роздратована, Жанна запитала:

— Ну, гаразд. Що там у тебе?

— Минулої неділі, по обіді, я був з тією самою Одрі. У мене. Пам’ятаєш, яка тоді була спека? Ми опустили жалюзі. Простирадла були хоч викручуй. Атмосфера така… ну, ти зрозуміла.

— Зрозуміла.

— О п’ятій вечора в мене дзвонить домофон. Моя колишня, Наталі, привезла малих. Щонеділі я вечеряю з дітьми і відвожу їх до школи наступного ранку. Проблема в тому, що зазвичай колишня приїжджає о сьомій. А тут, через якусь там мутну історію зі скасованою виставою, заявилася на дві години раніше. А в моєму ліжку Одрі. Я запанікував.

— Ви ж розлучились, ні?

— Але пристрасті ще не стихли. Наталі щоразу заходить накілька хвилин і обстежує територію, ніби винюхує самку. Вона б за три секунди здогадалася, що в моїй спальні хтось є.

— І що ти зробив?

— Натягнув труси і сказав Одрі бігом одягатися. Я живу на шостому, останньому поверсі. Ліфта немає. Зате на сходовому майданчику є службова комірчина. То я її туди й запхав.

— Спрацювало?

— Ледь-ледь. Я стояв на порозі і в якусь мить побачив одночасно ноги Одрі, яка заскакує в комірчину, і голови дітей, які з’являються знизу.

Тен на мить замовк, витримуючи інтригу. Жанна підіграла йому:

— А далі?

— А далі дітлахи пішли до своєї кімнати, а Наталі зайшла до квартири, зиркаючи в усі кутки. Пояснила мені якісь штуки стосовно дитячого одягу, а тоді щось про гроші на їжу. Як завжди. Я вже був розслабився. Аж поки не помітив сонячних окулярів Одрі на книжковій шафі в прихожій.

— Вона їх побачила?

— Ні. Я скористався моментом, коли вона дивилася на годинник, і засунув їх до кишені.

— То якщо вона нічого не помітила, у чому сіль?

— Я провів її до дверей. Уже збирався зачинити двері, як вона питає: «Ти не бачив моїх сонячних окулярів? Я їх десь тут поклала».

Жанна всміхнулася.

— Ну в тебе і пригоди. І як ти викрутився?

— П’ять добрих хвилин ми шукали окуляри, які лежали в мене в кишені. Тоді я нишком витягнув їх і вдав, що зна­йшов на етажерці.

Принесли закуски. Салат із латуку для Жанни. Суші з червоним тунцем для Тена. На кілька секунд вони замовк­ли, пробуючи їжу й клацаючи виделками. Гамір бізнесменів довкола них був такий же, як і їхні костюми, — нейт­ральний, прилизаний, безликий.

— Над чим зараз працюєш? — запитав Тен.

— Нічого особливого. А ти?

— А в мене жесть.

— Якого роду?

— Вбивство. Тіло знайшли три дні тому. Кров і кишки. На парковці в Ґарші. Жертву розчленували. Є ознаки канібалізму. Усі стіни в кривавих розводах. Ніхто нічого не розуміє.

Жанна поклала виделку. Склала руки в замок, сперши лікті на стіл.

— Розповідай.

— Мені подзвонив прокурор. Я був на місці. Попросив негайно приїхати. Мені тут же передали справу.

— Хіба так можна?

— Стаття 74 Карного кодексу. «Розслідування причин смерті». Із такою різаниною прокуратура хотіла одразу залу­чити суддю, щоб скоординувати зусилля.

Жанну все більше цікавила ця справа.

— Опиши мені обставини.

— Труп знайшли на найнижчому ярусі підземної парковки. Медсестра.

— Скільки років?

— Двадцять два.

— Медсестра де?

— У центрі для психічно хворих. Це парковка закладу.

— Опитування очевидців?

— Жодних свідків. Ні перехожих, ні працівників.

— Камери спостереження?

— Жодної камери. Принаймні на тому поверсі.

— Оточення дівчини?

— Хрін там.

— Ти казав про центр для психічно хворих. Може, вона стала жертвою одного з пацієнтів?

— Це заклад для дітей.

— Інші зачіпки?

— По нулях. Слідча група перевіряє її комп’ютер. Дивляться, чи не сиділа вона на сайтах знайомств. Але все це ні до чого нас не приведе. Я думаю, це серійний убивця. Вочевидь, її обрав якийсь маніяк. Заскочив зненацька.

— У неї були якісь особливі риси зовнішності?

Тен завагався.

— Досить симпатична. Повненька. Може, це просто певний тип. Який приваблює вбивцю. Як зазвичай буває в таких випадках, дізнаємося більше, коли з’явиться ще одна жертва.

— Розкажи ще якісь подробиці.

Жанна аж забула про свій салат. Про гамір у ресторані. Про холодок від кондиціонера.

— Поки що це все. Я чекаю на результати розтину і криміналістичної експертизи. Але без особливих надій. Місце злочину — щось середнє між страшним дикунством і дбайливо підготовленою сценою. Я впевнений, що наш клієнт перестрахувався. Що дивно, то це відбитки ніг.

— У черевиках?

— Ні. Босих. Фліки6 думають, що він роздягнувся. Щоби провести ритуал.

— Чому «ритуал»?

— На стінах є якісь знаки. Типу доісторичні. Та й ця тема з канібалізмом…

— Ти впевнений щодо цього?

— Кінцівки вирвали й обгризли до кісток. Підлогою розкидані залишки нутрощів. По всьому тілу сліди людських зубів. Просто гаплик: я навіть не впевнений, що в нашому законодавстві є такий злочин, як людоїдство.

Жанна дивилася вглиб зали, але нічого не бачила. Опис місця злочину збурив у ній спогади. Фрагменти її особистості, які вона похоронила, дбайливо заховала за презентабельним образом судді.

— А що за знаки на стінах?

— Дивні фігури, примітивні силуети. Убивця змішав кров із вохрою.

— Із вохрою?

— Ага. Мабуть, приніс фарбу із собою. Це справжній псих. Якщо хочеш, покажу тобі фото.

— Ви покажете ці малюнки антропологам?

— Так, цим уже займаються фліки.

— Хто керує розслідуванням?

— Немає жодного сенсу їм телефонувати, я…

— Ім’я.

— Патрік Райшенбах.

Жанна знала його. Один із найбільших профі в кримінальній поліції. Жорсткий. Енергійний. Небагатослівний. А ще бонвіван. Жінка пригадала одну деталь: у слідчого, вічно погано виголеного, волосся було постійно прилизане гелем. Їй це здавалося гидотним.

— Чому в ЗМІ ніхто про це не казав?

— Бо ми зробили свою роботу.

— Таємниця слідства, — всміхнулася Жанна. — Важлива цінність…

— А то. У такій справі потрібен спокій. Маємо працювати в тиші. Розглянути кожну деталь. Я навіть залучив кримінального психолога.

— Офіційно?

— Аякже, старенька. Передав справу йому на розгляд. По-американськи.

— Хто він?

— Бернар Левель. Іншого в нас, якщо чесно, й немає… Перериваємо також кримінальні архіви. Шукаємо вбивства, які хоч трохи нагадували б цю справу. Але я в це не вірю. Це щось геть новеньке.

Жанна уявляла, як занурилася б у таке розслідування. Вона переривала б документи. Заглибилася б у вирізки з преси. Прикріпила б знімки з місця злочину на дошку в своєму кабінеті. Жанна опустила очі. Сама того не усвідомлюючи, вона м’яла в руках окраєць хліба, розкришуючи його на дрібні шматочки. Попри кондиціонер, вона вся змокла.

Тен розреготався. Жанна здригнулася.

— Що тебе так насмішило?

— Знаєш Ланґлебе, судмедексперта?

— Ні.

— Суперінтелектуал. Щоразу видає таке, що хоч стій хоч падай.

Жанна облишила свої крихти й зосередилася на словах Тена. Вона боялася, що в неї буде панічна атака. Як у часи депресії. Коли вона виходила з тунелів, залишивши авто прямо на дорозі. Або коли проводила обідні перерви, ридаючи в туалеті ресторану.

— На місці злочину Ланґлебе кличе мене до себе. Я чекаю на якусь сенсацію. На деталь, яка все пояснить, просто як у фільмах. А він мені каже стиха: «Людина — це линва, напнута між звіром і надлюдиною». Я йому: «Що?» А він — далі: «Линва над прірвою».

— Це Ніцше. «Так казав Заратустра».

— Ага, він теж так сказав. Але хто читав Ніцше, окрім цього придурка? — Тен додав з усмішкою: — І тебе, звичайно.

Жанна всміхнулася йому у відповідь. Тривога минала.

— Треба було відповісти йому: «Велич людини в тому, що вона міст, а не мета»7. Так там далі йде. Але згодна, що в цьому розслідуванні Ніцше не дуже помічний.

— Мені подобається, коли ти так робиш.

— Як?

— Коли потираєш потилицю, запустивши пальці у волосся.

Жанна зашарілася. Тен роззирнувся, наче хтось міг їх підслухати, а тоді нахилився до неї.

— Може, заплануємо вечерю на двох?

— Зі свічками й шампанським?

— А чому б ні?

Принесли страви. Вирізку Россіні для Тена. Карпачо з тунця для Жанни. Вона відсунула від себе тарілку.

— Думаю, сьогодні перейду одразу до чаю.

— То що скажеш про вечерю?

— Здається, ти вже випробовував удачу зі мною. І не раз, хіба не так?

— Як каже Одрі: «Почнімо все на голому місці».

Жанна розреготалася. Їй справді подобався цей хлопака. У його підкатах не було звичної облудності, такої собі «лицемірної злодійкуватості» інших хижаків. Навпаки, за його сміхом відчувалася справжня щирість. Цей чоловік мав що дати жінкам. Ця думка навела Жанну на іншу.

— Вибач.

Вона покопирсалася в сумочці. Схопила телефон. Жодних повідомлень. А щоб йому всралося, бляха-муха. Вона заковтнула хвилю гіркоти, що підкотила горлом. Справжнє запитання було ось яке: чому вона досі чекала на цей дзвінок? Усе скінчено. Вона знала це. Але не могла себе в цьому переконати. Як каже молодь, вона «не викупала».

6

На зворотному шляху Жанна розмірковувала над справою Тена. Вона заздрила. Заздрила цій справі. Жорстокості вбивства. Напруженню, труднощам, які ставило перед ним таке розслідування. Вона вирішила стати слідчою суддею, щоб розплутувати криваві злочини. Її потаємною метою було вистежувати серійних убивць. Розбиратися в їхньому смертоносному божевіллі. Боротися з жорстокістю в чис­тому вигляді.

За п’ять років у СВІ Нантерра їй діставалися лише якісь жалюгідні заголовки з жовтої преси. Наркоторгівля. Домашнє насильство. Страхове шахрайство. А коли вона розслідувала вбивство, мотив завжди полягав у грошах, алкоголі чи якомусь імпульсі, породженому звичайною ненавистю…

Вона виїхала з Парижа через Порт-Майо й попрямувала по авеню Шарль-де-Ґолль у напрямку мосту Неї. Трафік був напружений. Машини рухалися повільно. Жанна відчула, як у пам’яті мимоволі щось заворушилося. Справа Франсуа Тена пробуджувала в ній спогад. Найгірший з усіх. Той, що пояснював її покликання. Її самотність. Її смак до крові.

Вона стиснула кермо й приготувалася стикнутися лицем до лиця з минулим. Коли вона пригадувала Марію, свою старшу сестру, то завжди думала про хованки. Гру, яка так ніколи й не скінчилася. У лісі тиші…

Насправді все сталося зовсім не так, але в Жанниному спогаді діяла вона сама. Вона рахувала, приклавши лоба до стовбура дерева, затуливши очі долонями. І перед її очима пропливали ті події, яким акомпанував її власний шепіт:

Один, два, три…

Одного вечора сімнадцятилітня Марія не прийшла додому. Її мати, яка самостійно виховувала двох дівчаток, захвилювалася. Вона подзвонила подругам своєї доньки.Ніхто її не бачив. Ніхто не знав, де вона. Жанна заснула під ритм цих дзвінків. Тихенько рахуючи, щоб відігнати тривогу. Десять, одинадцять, дванадцять… Їй було вісім років. Її сестра сховалася. Це була гра. От і все.

Наступного ранку прийшли якісь чоловіки. Вони говорили про вокзал Курбевуа8, про підземну парковку. Марію знайшли в цій тіньовій зоні. Фліки вважали, що тіло залишили там на світанку, але що дівчину вбили деінде і… Більше Жанна нічого не чула. Ні материних ридань. Ні слів поліцейських. Вона рахувала гучніше. Двадцять, двадцять один, двадцять два… Гра тривала. Треба було лиш тримати очі заплющеними. А розплющивши їх, вона побачить свою сестру.

Знайшла вона її три дні по тому, у комісаріаті поліції, коли матері стало погано. Фліки заметушилися довкола неї. Жанна змогла зазирнути в досьє. Нишком. Знімки тіла: труп, що видніється крізь поруччя, ноги й руки, які поміняли місцями, нутрощі, витягнуті з живота, білі шкарпеточки, дівчачі балетки, обруч.

Жанна не побачила всього видовища цілком. Зернистість світлин. Чорно-білі відтінки. Білява перука, що вкривала обличчя сестри. Але вона прочитала досьє. Там писали, що Марію вбили шляхом странгуляції — вона не знала, що це означає. Писали, що її роздягли. Що її випатрали — ще одне незнайоме слово. Що їй відрізали руки й ноги і поклали їх навпаки — ноги біля плечей, руки внизу тулуба. Писали також, що вбивця здійснив «посмертну постановку». Але що це означало?

Тридцять один, тридцять два, тридцять три… Усе це було неможливо. Жанна збиралася розплющити очі. Побачити перед собою кору дерева. Обернутися й заглибитися в ліс тиші. Марія буде десь там, поміж листя. Треба було лічити. Триматися рахунку. Дати їй час заховатись. Щоб потім її знайти…

Потім був похорон. Жанна пережила його в стані сновиди. Приходили фліки, опустивши голови, наче побиті пси, із запахом шкіри, з порожніми фразами. Тоді мати почала скочуватися. Рік по тому вона зізналася Жанні — тоді вона, закінчена наркоманка, вже говорила повільно, важко, — що та завжди була її улюбленою дочкою. «Ти народжена з хаосу, і тому я завжди любила тебе більше…»

У Жанни й Марії були різні батьки. Маріїн батькопішов — про нього ніколи не говорили. Жаннин також — про нього говорили ще менше. Єдиний спадок, який він по собі залишив, — це було його прізвище: Коровський. Багато років по тому Жанна намагалася щось про нього дізнатися. Розпитала матір. Її батько був поляком. Торчок, який удавав із себе кіношника й розповідав, що належав колись до школи в Лодзі, де вчилися Роман Поланський, Єжи Сколімовський, Анджей Жулавський… Справжній серцеїд. А ще — великий пустодзвін. Наприкінці сімдесятих чувак звалив до себе на батьківщину. Більше від нього нічого не чули…

Жанна була плодом хіпарської випадковості, цілком традиційної для сімдесятих. Двоє наркош зустрілися за якоюсь кислотою чи заштриком чорного. Покохалися. Відходами від тріпу стало народження Жанни. Однак вона, як казала мати, завжди була її улюбленицею. А тепер цей статус обертався проти неї. Марія померла через те, що про неї недостатньо піклувалися. Так уважала мати. Отже, винною була вона, Жанна, «пестунка». Любимиця. Та, яку захищали. Та, яка була в безпеці, тимчасом як її сестру скалічили…

Сорок три, сорок чотири, сорок п’ять…

Ці слова повпливали на Жаннин вибір професії більше, ніж саме вбивство. Вона почувалася боржницею. Над нею висіло моральне зобов’язання. Перед Марією. Перед усіма жінками-жертвами. Зґвалтованими дівчатами. Побитими дружинами. Замордованими незнайомками. Вона вирішила стати слідчою суддею. Щоб шукати виродків і чинити правосуддя від імені закону. П’ятдесят чотири, п’ятдесят п’ять, п’ятдесят шість…

Саме з цією думкою вона закінчила школу. Гнана нею, стала магістром права. Одержима нею, пройшла рік підготовки в Інституті правових студій, а тоді вступила до Національної школи суддів. Закінчивши навчання, Жанна на рік поїхала до Латинської Америки, щоб звільнитися від цього тиску, але це не допомогло. Повернулася до Франції. Два роки гарувала в Ліможі, ще три — в Ліллі, а тоді нарешті опинилася в Нантеррі.

Повернувшись до Іль-де-Франсу9, вона відкопала справу про вбивство її сестри — воно сталося в Курбевуа й підпадало під юрисдикцію СВІ Нантерра. Жанна пішла до відділу ведення реєстру, де зберігались архіви прокуратури.

Вона прочитала досьє. Перечитала. Вивчила. Осяяння не було. Жанна наївно думала, що її невеличкий досвід слідчої судді допоможе їй зрозуміти. Помітити зачіпку. Але ні. Жодного знаку. А вбивця більше ніколи ніде не сплив.

Єдине, що її вразило, — це зауваження журналіста видання «Актюель». У досьє входила вирізка з цього журналу за жовтень 1981 року. Автор помітив подібність між положенням трупа й «ляльками» митця Ганса Беллмера. Так само змінені місцями кінцівки. Та сама білява перука. Ті самі білі шкарпетки і чорні туфельки. Той самий обруч…

Жанна копнýла в цьому напрямку. Беллмер був німецьким художником і скульптором початку ХХ століття, пізніше зайнявся фотографією. Зображення його ляльок людського зросту вразило Жанну. Саме так виглядало скалічене тіло її сестри. Вона пустилася в мандри. Музей сучасного мистецтва в Нью-Йорку. Галерея Тейт у Лондоні. Інші музеї в Німеччині. Облазила Центр Помпіду в Парижі. Дивилася на скульптури, гравюри, малюнки. Плакала. Уявляла вбивцю, який пройшов той самий шлях. Психа, що надихнувся цими демонічними інсталяціями в кожному з музеїв. Такий собі крадій марень, який не мав іншого вибору, окрім як і собі відтворити їх на людських тілах.

Жанна їздила в різні місця, де проживав художник. У Німеччині. У Франції — до Парижа й Провансу. Зв’язувалася з найближчими поліцейськими відділками чи жандарме­ріями. Вона шукала слід убивці. Якусь деталь. Якусь зачіпку. Усе марно.

Зрештою вона мусила визнати очевидне. Вона назавжди залишиться маленькою дівчинкою, яка пошепки рахує, накривши очі долоньками. Якій не терпиться вирушити лісом у пошуках правди. У пошуках не сестри і не її вбивці, а пояснення. Одного дня вона знайде джерело зла…

Шістдесят сім, шістдесят вісім, шістдесят дев’ять…

Жанна здригнулася. Хтось постукав у її бічне вікно. Вона роззирнулася. Виявилося, що вона на автопілоті доїхала до суду Нантерра на авеню Жоліо-Кюрі. І машинально зупинилася перед будівлею.

До її вікна схилився охоронець.

— Тут не можна стояти, мадам. Це… Ой, перепрошую… Я не впізнав вас, пані суддя…

— Я… я зараз припаркуюсь.

Жанна змінила передачу і попрямувала до в’їзду на підземний паркінг. Кинула погляд на дзеркало заднього огляду. Її обличчя було мокре від сліз.

Заглибившись у пітьму парковки, вона нарешті зрозуміла, що це за дивний звук сповнює салон автівки. Це був її власний шепіт:

— Вісімдесят один, вісімдесят два, вісімдесят три…

Маленька дівчинка, що стояла біля підніжжя дерева.

Стояла, затуливши очі долоньками.

7

Коли Жанна зайшла до свого кабінету, Клер повідомила: їй прийшло ще одне попереднє обвинувачення у справі Східного Тимору. Документ передали офіційно. Клер уже завела справу. № 2008/123. Жанна вирішила серйозно взятися за це. Урешті-решт, там також пролилася кров. І якщо вона могла прибрати з політики кількох покидьків, то це вже непогано.

Жанна відклала допити, призначені на пообідній час. Дозволила Клер піти о п’ятій. Поставила телефон на автовідповідач і замкнула двері. А тоді занурилася в досьє. У течці було всього кілька аркушів. Складений суддею з По10 стислий виклад результатів слідства 2006 року, яке так ні до чого й не привело. Анонімне донесення, надруковане на машинці й датоване лютим 2008-го. Документ від фіскальної служби департаменту О-де-Сен11, що засвідчував деякі описані в донесенні факти.

Усе почалося в травні 2006 року.

Один авіадиспетчер на пенсії стежив онлайн за комерційними рейсами Франції. Чоловік був одержимий продажем зброї. Він відслідковував польоти, що здійснювалися з цивільних аеродромів, розташованих в ареалах виробництва військових товарів. Особливо пильно наглядав за власним регіоном, південним сходом Франції, де розміщується один із лідерів ринку — «EDS Technical Services».

У травні 2006 року чоловік помітив підозрілий рейс. «Сессна-750» під номером N543VP, яка належала компанії CITA, злетіла 15 травня з аеродрому Жукас, неподалік від Біарріца, у напрямку Банжула, що в Ґамбії. Напрямок був незвичний. А ще дивніше було те, що ця злітна смуга не обслуговувала жодного іншого літака.

Пенсіонер перевірив компанію CITA. Перша сенсація: такої фірми не існувало. Тоді відстежив загадковий рейс, так само онлайн. У Банжулі літак не з’явився. Щойно знявшись у повітря, пілоти, вочевидь, змінили радіочастоту й повернули в невідомому напрямку.

Диспетчер відкопав рахунки, пов’язані з рейсом. Усе було збережено в мережі. Пальне. Дозаправка. Зарплатня піло­там. Ще одна сенсація: за все платила компанія «Noron». Філія «EDS Technical Services».

Тепер сищик мав справу. Французьку зброю по-тихому кудись доставили. Він розіслав електронні листи в усі чотири куточки світу, іншим любителям авіаперевезень, але нічого не дізнався. Шерлок Голмс дійшов до своєї межі.

Вересень 2006 року. Озброївшись зібраними матеріалами, він пішов до головного комісаріату По. На щастя, флік, який його прийняв, дослухався до його історії. І передав цей перший протокол до прокуратури По. Справу передали судді. Тому, хто мав можливість провести справжнє розслідування, на міжнародному рівні, і знайти літак. І хто мав право вимагати рахунки компанії «Noron». Знов удача: суддя на прізвище Вітталі захопився справою.

Допит Жана-Луї Деммара, генерального директора фірми «Noron», яка спеціалізувалася на пристроях для телекомунікацій, нічого не дав. Чоловік не пам’ятав про такий рейс. Пообіцяв підняти архіви. Але підробити документи, які відвели б підозри від рейсу — план польоту, замовлення, квитанції, — не так і важко. Суддя поспішив. Не підготувався як слід до першого допиту…

Тим часом міжнародне розслідування дало свої плоди. У лютому 2007 року Вітталі отримав новини про «сессну». Літак приземлився 15 травня 2006 року о 22:00 у Міжнародному аеропорту Дубаї, що в Об’єднаних Арабських Еміратах, щоб заправити баки. Куди він попрямував далі? Знадобилося ще два місяці, щоб суддя дізнався напевне. Наступного дня борт під номером N543VP дістався до Східного Тимору. Незалежної держави, розташованої на одному із Зондських островів між Індонезією та Австралією. Сів літак не в аеропорту Ділі, столиці, а на другому аеродромі острова, на сході, неподалік від міста Баукау. Що ж містилося в його вантажних відсіках?

Суддя облишив роботу над справою. Не було ні допитів, ні обшуків, ні прослуховування телефонних ліній. Жанна здогадувалася чому. Слідчі судді в середньому ведуть 150 справ одночасно. Вітталі отримав звістку про літак аж через пів року після початку розслідування. Тим часом йому передали цілу гору справ. І він, не маючи позову або точної інформації, відмовився від зусиль. Як кажуть судді: «Справа справою поганяє».

Кінець першої дії.

Наступна почалася рік по тому, наприкінці лютого2008-го. До прокуратури О-де-Сен надійшло анонімне донесення. Справжнє обвинувачення, до якого прикріпили перший звіт із По і документи з фіскальної служби департаменту, — а це означало, що донощик не просто був у курсі схем «EDS Tech­nical Services», а й мав можливість дістати офіційні докази.

Замість вступу стукач почав із переліку вмісту «сессни». Кулемети. Ракетні установки. Гранати. Автомати. Документ містив подробиці стосовно останнього пункту. Напівавтоматичні натівські гвинтівки «Scorpio» 56х45 мм з прицілом і лазерним наведенням. Які є виключною спеціалізацією компанії «EDS Technical Services».

Донощик подав іще дещо. Саме гвинтівки «Scorpio» знайшли в руках повстанців, які 11 лютого 2008 року в Ділі вчинили замах на президента Жозе Рамуша-Орту. Він ді­став важке поранення. Президента перевезли в лікарню в Дарвіні, що в Австралії, і тепер його життю ніщо не загрожувало.

Жанна замислилася. Справа була гаряча. Справжня бомба.Франція як спільник у спробі вбивства лауреата Нобелівки з миру, президента зовсім юної демократії. Оце так безлад…

Однак Жанна не мала певності, чи був тут склад злочину. Східний Тимор не підпадав під ембарго. Відповідно, експортувати туди зброю не було протизаконно. Проблема полягала в покупцях-беззаконниках. Але ж можливо, що зброю викрали — що від початку її продали державним військам чи силам правопорядку, наприклад австралійським. Саме так стверджуватимуть керівники EDS. Жанна вже уявляла ці допити. Боси в оточенні адвокатів, під захистом політиків, вільні розповідати що завгодно. У такому разі їй залишиться лише залучити до справи суддю з Тимору й видати міжнародне судове доручення. А на це могли піти роки.

Та й потім, на цьому труднощі не закінчувались.

Дія третя.

Довідка з фіскальної служби відкривала інший бік справи. Підроблені квитанції та політична корупція. Анонімне донесення свідчило, хоч і без прямих доказів, що паралельно з продажем зброї компанія «EDS Technical Services» сплатила близько мільйона євро консалтинговому агентству RAS — дані з податкової підтверджували ряд рахунків, які RAS виставляла «EDS Technical Services». А це підприємство, що базувалося в Леваллуа-Перре, департамент О-де-Сен, підозрювалось у виписуванні фальшивих рахунків різним фірмам, задіяним у держзакупівлях. Жанна відмітила іронію в назві контори, можливо навмисну. RAS на військовому жаргоні означало «rien à signaler», тобто «все чисто».

Система була загальновідома. Депутати забезпечували замовлення будівельних робіт чи постачання спеціалізованим фірмам. Фірми «купували» ці тендери, оплачуючи рахун­ки компанії-привида, яка, своєю чергою, переводила кошти на користь політичної партії депутата. Або ж прямо йому до кишені — через закордонні банки чи компанії, що базуються в офшорній зоні. Так партії фінансували свої виборчі кампанії, а народні обранці збагачувались. У Франції схему було викрито в дев’яностих, коли розслідували справу конструкторського бюро «Urba». Першу з довгої вервечки справ, які заплямували репутацію всіх партій, як лівих, так і правих.

Згідно з тією-таки довідкою, компанія RAS була наближена до нової центристської партії, РПС (Республіканська партія за свободу). Жанна щось чула про неї, зокрема під час місцевих виборів минулого березня. Питання було ось у чому: за яку послугу «EDS Technical Services» розплачувалася цими рахунками? Відповідь проста. Продаж зброї до Східного Тимору став можливим завдяки Бернару Хіменесу, який 2006 року був радником із питань захисту й безпеки при Міністерстві оборони. А ще Хіменес був одним із засновників РПС…

Жанна поклала маркер. Підсоли. Приперчи. І подай гаряченькою. Ренарт мав рацію. Ця справа могла викликати справжній політичний скандал. Якщо завдати влучного удару. І зберігати слідство в таємниці. Жанна добре пам’ятала історію з Аленом Жюппе, коли в нантеррських суддів, які розглядали його справу 2004 року, обшукували кабінети, перевіряли комп’ютери, прослуховували телефонні лінії, не кажучи вже про тиск, погрози й інші анонімки…

Проте тут бракувало головного. Доказів. Якщо Жанна збиралася взятися за цю марудну працю, їй доведеться викрити роль Хіменеса як співробітника Міністерства оборони у вивезенні зброї. Довести, що рахунки, виставлені компанієюRAS, не мають підґрунтя у вигляді наданих послуг. Відстежити ці гроші на балансі фірми, а тоді у фондах РПС. А також, імовірно, в кишені Бернара Хіменеса. Для цього доведеться розплутати клубок із підставних фірм, пересилання коштів на анонімні рахунки у швейцарських банках, виведення фондів в офшори. Іншими словами, провести титанічну працю, на яку підуть роки без жодної гарантії результату.

Жанна почувалася готовою у це вв’язатися. Навіть якщо не була налаштована оптимістично. У Франції такі справи ні до чого не вели. Ще зі студентських років Жанна слідкувала за славнозвісними «республіканськими скандалами». Підроблені рахунки, фальсифіковані тендери, таємні фонди, розкрадені кошти, мутні призначення, фіктивні посади… Жодного разу суддя не виграв у політиків.Жодного разу. Розгорався скандал, так. Якийсь час газети тільки про це й писали. А тоді всі забували. Коли починався судовий процес — у найкращому разі через кілька років, — судді й політики вмикали свої махінації. І кожен виходив сухим із води. Як співав Ален Сушон: «Ватажки завжди лишаються на нагрітих місцях, просто клас…»

Жанна підняла слухавку телефона й набрала восьмий кабінет судового управління, який мав повноваження у справах із фальшивими рахунками. Вона була знайома з одним їхнім співробітником, капітаном Еріком Атцелем, якого кликали Брецелем або інколи Фактуратором — за його здатність розшифровувати рахунки, у яких ніхто нічого не тямив.

— Брецель? Коровська.

— Як справи, Коровська?