Історії порятунку. Песик і його страхи. Спецвидання друге ebook

Аннотація

Амелія Гейвуд пригостила плямистого далматинця, який слухняно сидів біля її ніг, печивом у формі кістки.

— Не хвилюйся, — утішила Амелія кудлату англійську вівчарку, що сиділа біля далматинця й жалібно дивилася на дівчинку круглими очима. — Я й про тебе не забула!

З вуст Амелії не сходила усмішка. У «Ковчегу» сьогодні День собак, а вона зі своїм найкращим другом Семом Бакстером якраз чергували у приймальні. Діти роздавали песикам ласощі, а їхнім власникам — порадники з догляду за собаками. Крізь вікно на них кидало свої промінчики ранкове сонце.

На їхнє щастя, у школі почалися канікули. Тож тепер, коли вони із Семом офіційні помічники у ветеринарній лікарні, можна буде провести весь тиждень тут, із тваринками. Це просто чудово!

З‑за худорлявого песика породи віпет вигулькнув тер’єрчик Сема Мак. Він кинувся до Амелії і, метляючи коротким хвостиком, облизав їй руку.

Дівчинка засміялася.

— Можна дати йому ще печива? — запитала вона свого друга.

— Лише одне! — закотивши очі, дозволив Сем.

— Сидіти! — скомандувала Амелія, яка допомагала дресирувати Мака. Побачивши, що тер’єрчик послухався й сів, вона дуже зраділа. — Хороший хлопчик, — похвалила дівчинка цуцика й дала йому смаколик.

Звівши голову, Амелія побачила, що до лікарні заходить високий, кремезний чоловік. На руках він тримав німецьку вівчарку. Волосся у відвідувача було коротке й сиве, а обличчя — дуже стурбоване. Дівчинка помітила, що в собаки шерсть на передніх лапах заляпана кров’ю.

«Отакої, — подумала вона, квапливо зачиняючи за ними двері, — випадок явно не з легких…»

Ветеринар, містер Гоуп, обійшов стійку реєстрації й доброзичливо всміхнувся.

— Вітаю, — сказав він новому відвідувачу, — схоже, ви в мене вперше. Що сталося?

Чоловік кивнув на знак привітання.

— Мене звуть Кент Джейкобс. Я нещодавно переїхав до Веллфорда, — він ніжно погладив собаку по голові. — А це Шерлок! Пішов обнюхувати кущі біля нашого нового будинку й… повернувся з пораненою лапою. Я й гадки не маю, як це сталося.

Ветеринар звернувся до Амелії та Сема:

— Хочете допомогти мені в оглядовій?

— Так, звісно! — в один голос відповіли діти.

З‑за стійки реєстрації на інвалідному візку виїхала адміністраторка лікарні Джулія.

— Гайда в оглядову, а я тим часом побуду з Маком, — сказала вона Сему. — Він допоможе мені роздати ласощі. Якщо сам їх не з’їсть!

— Дякую, Джуліє, — відповів хлопчик і разом з Амелією пішов за містером Гоупом.

В оглядовій кімнаті діти спостерігали, як ветеринар і містер Джейкобс обережно кладуть німецьку вівчарку на стіл. Шерлок був справжнім красенем: чорно‑коричнева шерсть, довгий симпатичний писок, а загострені вуха стоять сторчма. Амелія знала, що собаки цієї породи спокійні й розумні, хоч і дуже люті на вигляд.

Узявши довгого пінцета, містер Гоуп ретельно оглядав рану. Коли він відгорнув клубок закривавленої шерсті, Шерлок навіть не поворухнувся, хоча на оглядовий стіл побігла цівка крові.

Амелія придивилася: що ж там таке?

«Якщо я хочу стати хорошим ветеринаром, — подумала вона, — то маю запам’ятовувати все, що побачу».

Лікар зрізав із лапи Шерлока сплутану шерсть, а потім акуратно витер кров ватним диском. Дівчинка знала: щоб знищити всі мікроби, які можуть заразити собаку, вату просочують перекисом водню.

Тепер Амелія побачила рану повністю. Дівчинка зойкнула. На шкірі пса видніли дві маленькі дірочки!

Містер Гоуп тихо присвиснув.

— Схоже, що Шерлока вкусили! — сказав він.

— Укусили? — перепитав містер Джейкобс, насупившись. — Оце дивина!

— Може, на нього напала лисиця? — припустив Сем.

— Чи борсук? — висунула свою версію Амелія.

— На мою думку, це зробив інший собака, — упевнено сказав ветеринар. — На щастя, рана не надто глибока.

— Оце так! — здивовано вигукнув хлопчик. — Шерлок — чималенького розміру. Який же лютий той пес, що на нього накинувся!

Лікар закінчив промивати рану й змастив її антибактеріальною маззю. Шерлок лише облизнувся.

— Собаки зазвичай не кусаються, хіба що хтось їх дуже налякає, — пояснив містер Гоуп. — Амеліє, подай, будь ласка, перев’язувальний бинт.

Бинт лежав аж на кінці столу. Дівчинка простягнула його ветеринару й схилилася над пораненою вівчаркою. Поки лікар забинтовував рану, тварина лежала спокійно — жодного руху.

— Майже готово, Шерлоку, — прошепотіла Амелія й перевела погляд на містера Джейкобса, який обережно гладив свого собаку. — А він доволі терплячий!

— Шерлок — поліційний пес на пенсії, — пояснив господар, — і його завданням було шукати злочинців. Тому він звик до стресових ситуацій.

Очі Сема аж загорілися, коли він це почув.

— Собака — борець зі злочинністю? Неймовірно!

— Овва! — Амелія теж здивувалася. — І де він навчився цього?

— Я його навчив, — гордо мовив містер Джейкобс, — бо така в мене була робота. Я кінолог і дресирував поліційних собак. Потім вийшов на пенсію та оселився тут. А нещодавно придбав собі котедж, який називається «Потороча».

— Це той, що біля сільського магазину? — поцікавився хлопчик.

Дресирувальник кивнув.

— Я впевнена, — мовила Амелія, насупивши брови, — що пса, який укусив Шерлока, точно не завадить добряче повчити.

— Гм, — Сем задумався. — Хто ж цей таємничий кусака?

Закінчивши зміну в «Ковчегу», діти попрямували лісистою стежкою до готелю «Старий Млин» — отам і жив Сем зі своїми батьками.

— Учора ввечері телефонувала моя тітонька Джен, — сказав Сем.

У лісі хлопчик зняв із Мака повідець, і малюк‑тер’єрчик гайнув уперед, обнюхуючи на своєму шляху блакитні дзвіночки.

— Їй треба поїхати у відрядження на тиждень. А поки хазяйки не буде вдома, ми приглянемо за її лабрадорчиком Коко!

Амелію тішила одна лише думка, що вони познайомляться з новим цуценям.

— Чи можу я тобі допомогти? — запитала вона.

— Звісно! — відповів Сем.

Діти бігли за Маком усю дорогу до готелю. Щойно Сем відчинив двері і впустив Мака, назустріч тер’єрчику вискочило з кухні темно‑коричневе цуценя. І малі одразу загавкали одне на одного.

— Коко! — гукнула жінка.

Як здогадалася Амелія, це й була тітонька Джен.

Господиня була дуже схожа на тата Сема. Вона мала темне кучеряве волосся й привітне обличчя.

 — А це, мабуть, та сама Коко! — сказала Амелія.

Тітонька Джен підхопила на руки своє цуценя — дівчатко‑лабрадорчика на ім’я Коко. У неї була гладка шерсть шоколадного кольору, блискучі оченята й маленькі висячі вушка, а хвостик постійно метляв сюди‑туди.

— Маку, сидіти! — скомандував Сем. Тер’єрчик одразу ж влаштувався біля його ніг. — Хороший хлопчик, — похвалив Сем, дістав із кишені ласощі й нахилився, щоб пригостити Мака.

Коко вирвалася з рук тітки Джен і підскочила до гостей, намагаючись залізти лапкою хлопцеві до кишені.

— Коко, сидіти, — сказав Сем, але вона не послухалася.

— Я щойно почала її дресирувати, — пояснила жінка, — але зараз мене посилають у відрядження! Це так невчасно!

Очі хлопчика засяяли.

— Тоді ми навчимо її командам!

— Ми й Мака вже видресирували! — додала Амелія.

Тітка Джен усміхнулася.

— Гадаю, ви можете спробувати.

Цуценята обнюхали одне одного й заметляли хвостиками.

— Вони вже здружилися, — зрадів Сем.

Раптом на вулиці засигналила автівка.

— Джен! — вигукнув містер Бакстер, увійшовши до зали. — На тебе вже чекає таксі.

Жінка схилилася, щоб поцілувати своє цуценя.

— Будь слухняною дівчинкою, Коко.

Тітонька Джен швиденько обійняла всіх, і про Амелію теж не забула. Відтак вона ухопила валізку й поспішила надвір — до свого таксі.

Усі дружно махали тітоньці Джен на прощання. От і все — її автівка зникла за рогом.

— Нам треба тримати Коко якнайдалі від того таємничого кусаки, — сказала дівчинка.

— Але це не так просто, — спохмурнів Сем, — хіба ж ми знаємо, хто це насправді?

— А ось кому шоколадного пирога? — гукнула з кухні мама Сема. — Джен привезла його вам на знак подяки.