Коли ще звірі говорили ebook

Іван Франко

Коли ще звірі говорили

Казки для дітей

ТЕРНОПІЛЬ

БОГДАН

Охороняється законом про авторське право.

Жодна частина цього видання не може бути відтворена

в будь-якому вигляді без дозволу автора чи видавництва.

УДК 82-34

ББК 84.4

Ф83

Франко Іван

Ф83 Коли ще звірі говорили : казки для дітей / І.Я. Франко. — Тернопіль : Навчальна книга — Богдан, 2014. — 180 с. (Серія «Богданова шкільна наука»).

ISBN 978-966-10-3625-2 (серія)

ISBN 978-966-10-3636-8

Відомий український письменник І.Я. Франко написав низку чудових поезій та оповідань для дітей, поему «Лис Микита», а також оповів чимало казок, найкращі з яких увійшли до збірки «Коли ще звірі говорили», вперше виданої 1903 року у Львові.

Ця книжка не менш цікава сучасним дітям, ніж нашим прабабусям. Прочитавши її, ви й самі в цьому переконаєтеся.

Для широкого кола читачів.

УДК 82-84

ББК 84.4

Серію «Богданова шкільна наука» засновано 2013 року

Ілюстрації Євгенії Рудюк

Післямова Івана Андрусяка

ISBN 978-966-10-3625-2 (серія)

ISBN 978-966-10-3636-8

© Навчальна книга — Богдан, 2014

© Іван Андрусяк, післямова, 2014

КОЛИЩЕЗВІРІГОВОРИЛИ

казки для ДІТЕЙ

ПЕРЕДМОВА

Отсібайки1, щозібранівтійкнижечці, тостаренароднедобро. Багатотакоговипочуєтевустахнашихбабусьтадідів, амалохтойподу­маєпроте, що, оповідаючитібайки, миповто­ряємотільките, щопередтисячамилітповиду­мувалимудрілюдивВавилоні, вЄгипті, вІндіїтавГреції. Тількинедавновченімужі, повіднаходившистародавнікнижкитихнародівтапорівнявшиїхізнашиминароднимибайкамитаказками, дійшлидопогляду, щоте, чимнинітаклюбуютьсянашідіти, булоколисьвипливомму­дростіцарів, звіздарівтапатріархів. Нашанинішнябайкаіказка — сетасамаПопелюшка, щозаклятаживевбруднійодежі, вдушнійкухні, аленаправдувонацарівнародомізвисо­кого, блискучогозамку.

Бажаючивибратидлянашихдітейкнижечкущонайкращихказокрізнихчасівінародів, язу­пинивсяпопередусьогонатих, деоповідаєтьсяпросамихзвірів. Вонинайбільшевідповідаютьсмаковідітейвід6до12літ, заставляютьїхсміятисяідумати, розбуджуютьїхцікавістьтаувагудоявищприроди, аленерозбуркуютьмолодуфантазіюдивогляднимиобразамизаклятихзамків, царів, розбійників, драконівтадемонів, нетривожатьмолодогочуттястрашнимитрагіч­нимипригодамитанезрозумілимидлядітейвід­носинамиобохполів2. Ябажавби, щобнашідітивінтересіздоровогоіморальногорозвоюякнай­довшевиталифантазієювтімсвітіпростихха­рактерівіпростихвідносин, усвіті, девсевидноясноісимпатіїнепотребуютьділитися. Звідсивонивинесутьпершііміцніосновизамилуваннядочесноти, правдомовностіісправедливості, анадтолюбовдоприродиіохотупридивлятисяблизькоїїтворам, прислухатисяїїтаємніймові, чутисебеблизькимидонеї, підглядати, адалійпросліджуватиїївеликізагадки...

ОСЕЛ І ЛЕВ

Був собі раз Осел. Забагато йому стало пра­ці і батогів у господаря.

«Давай, — думає, — втечу в ліс і буду жи­ти на волі! Буду собі пастися по лісі, і хто мені що зробить?»

І, не думавши довго, втік від господаря, та й у ліс. Добре йому там. Пасеться, де хоче, не робить нічого, ніхто його не б’є — відколи жиє, ще такого добра не зазнав. Аж раз дивиться, йде Лев, страшний-престрашний, та й просто на нього.

«Ну, — думає собі Осел, — аж тепер уже по мні буде!»

Але поки Лев дійшов до нього, він якось трохи отямився і поміркував собі:

«Ану, може, я його деяк здурю?»

Та й як стояв, бух на землю, ляг собі і ле­жить, мов і гадки не має. Надходить Лев і кри­чить уже здалека:

— Ей, ти, хто ти там? Як ти смієш лежати? Чому не встанеш і не поклонишся мені?

А Осел мов і не чує. Лежить собі та тільки довгими вухами клапає.

Надійшов Лев і знов кричить:

— Зараз устань і поклонися мені!

— А хто ж ти такий? — питає Осел.

— Ти ще й питаєшся?! — кричить грізно Лев. — Хіба ти не знаєш, що я Лев, над усіми звірами цар?

Осел, не встаючи, підвів голову і витріщив на нього очі.

— І що ти за дурниці балакаєш? — промо­вив він. — Ти цар над усіми звірами? Хто тобі се сказав? Маєш то на письмі? Хто тебе обирав на царя? Ну, говори!

Лев став, мов чолом о стіну стукнувся.

— Хто мені се сказав? Та всі мені се кажуть, що я над звірами цар. Хіба ж се неправда?

— Певно, що неправда. Не може тому бути правда, бо цар над усіми звірами не хто, а я.

— Ти? — здивувався Лев. — А ти хіба маєш се на письмі?

— Певно, що маю! Ади подивися ось тут!

І він устав на рівні ноги і, обернувшися за­дом до Льва, показав йому своє заднє копито, на якім була прибита новісінька блискуча підкова.

— Бачиш? Се моя царська печать. Якби ти був цар, то й ти би мав таку.

— Ото диво! — промовив Лев. — А я про те й не подумав ніколи. Мабуть, твоя правда. Але стій! Давай будемо трíбуватися1. Ходімо в ліс, хто за годину наловить більше звірів, той буде правдивий цар.

— Добре, нехай і так буде, — промовив Осел, і з тим розійшлися.

Лев побіг по лісі; бігав, бігав: тут злапáв2серну, там зайчика, там знов якусь звірину — за годину мав уже щось п’ять чи шість штук. Бере те все і волоче до Осла.

А Осел тим часом що робить? Пішов собі на широку поляну, де сонечко ясно світило, і насеред луки кинувся на землю, ноги геть від­кидав, очі зажмурив, язик висолопив на півліктя — сказав би хто: згинув та й згинув. А по­над поляною все яструби літають, ворони, кані, сороки, галки, всяка погана птиця. Бачать во­ни, лежить неживий Осел, та й усі гурмою3 до нього. Зразу здалека заскакували, а там ба­чать, що не рушáється4, то й почали по нім ска­кати, дзьобати його язик та очі. А Осел нічого, тільки як котра пташина надто близько надлізе, а він клап її зубами або стук її ногою, вб’є та й ховає під себе, та так хитро, що другі5й не бачать. Не минула година, а він уже наду­шив їх з півкопи6. Тоді схопився на ноги, як не стреплеться7, як не рикне, а птахи всі врозтіч. Осел забрав усю побиту пташню та й несе на те місце, де мали зійтися зі Львом. Приходить, а Лев уже там.

— Ну, що, — каже до Осла і показує йому свою здобичу, — бачиш, кілько я наполював?

— Ну, та й дурний же ти, небоже, — каже Осел і копнув його звірів ногою. — Таких звірів я міг би був наловити зо дві копи. Та що вони варті! А ти подивися на моїх! Я тілько та­ких ловив, що в повітрі літають. Ану, попро­буй ти!

— Ні, я такої штуки не втну, — відповів Лев. — Аж тепер бачу направду, що ти над звірами цар, а не я! Вибачай мені, що я так не­чемно говорив з тобою!

— А видиш! — промовив гордо Осел. — За­вше треба бути чемним, бо ану ж наскочиш на старшого від себе, а тоді що буде? От і тепер я міг би тобі зараз за кару зробити смерть, але вибачаю тобі, бо ти з дурноти се зробив, а не зі злої волі. Іди ж тепер і пильнуйся на другий раз!

І Лев пішов, похнюпившись та підібгавши хвіст, немовби хто вилляв на нього бочку зимної-презимної води. Чи близько, чи далеко, зди­бає в лісі Вовчика-братика.

— Здорові були, найясніший царю! — каже Вовк і кланяється низенько.

— Ет, іди, не смійся з мене! — каже сумно Лев. — Який я тобі цар?

— Як то ні? — скрикнув Вовк. — Хто ж би смів інакше казати?

— Мовчи, братику, — шептом говорить до нього Лев. — Тут недалеко є правдивий цар. Як почує, біда буде і тобі й мені.

— Правдивий цар? — дивувався Вовк. — Що за диво? Який же тут є правдивий цар, крім тебе?

— Є, є! — з перестрахом шептав Лев. — Я сам його бачив. Там такий страшний! А що за сила! Навіть тих звірів ловить, що в по­вітрі літають. Богу дякую, що мене живого пустив.

— Ну, що ти говориш! — дивувався Вовк. — Диво дивне! Знаю сей ліс не віднині, але ніяк не придумаю, хто би се міг бути. Як же вигля­дає той новий цар?

— Одно слово — страшний! — говорив Лев. — Вуха отакі, голова, як коновка, а на задній нозі царська печать.

Ніяк не вгадаю, хто се може бути? — клопотався Вовк. — Знаєш що, ходи покажи мені його!

— Я? Нізащо в світі! — скрикнув Лев. — Досить уже раз страху наївся.

— Та ходи-бо! Чого боятися? — заохочував Вовк. — От знаєш що, прив’яжи себе своїм хвостом до мойого, сміліше нам буде йти!

— Про мене, — каже Лев, — нехай і так буде.

Зв’язалися оба хвостами докупи та й пішли. Вийшли на горбик над полянку, що на ній пас­ся Осел. Лев зупинився, зазирає та й шепоче до Вовка:

— Ось він! Ось він! Подивися!

Обертається Вовк, зазирає та й як не крикне:

— Дурний Льве, таж се Ослисько! — А Льво­ві причулося, що то новий цар уже близько, як не злякається та в ноги! Через пеньки, через яр­ки що було духу! Дер8, дер, далі втомився, став та й озирнувся.

— А що, Вовче, близько вже той новий цар?

Але Вовк тільки язик вивісив. Як був прив’язаний до львиного хвоста, так і волік­ся за ним усю дорогу і давно вже й духа спу­стив.

— А видиш, — каже до нього Лев, — ти ка­зав, що новий цар не страшний, а як побачив його близько, то з самого страху помер!

СТАРЕ ДОБРО ЗАБУВАЄТЬСЯ

Ходив собі Вовчик-братик по лісі, ходив, та й надибала його тяжкая пригода. Побачили йо­го ловці-молодці та й почали за ним гнатися. Тікав Вовчик лісом, лісом, а далі прийшлося вибігти на биту дорогу. А дорогою в тій хвилі йшов з поля чоловік з мішком і ціпом. Вовк до нього:

— Дядечку, голубчику! Змилуйся надо мною, сховай мене в мішок! За мною ловці-мо­лодці гонять, хотять мене віку збавити9.

Змилувався чоловік, сховав Вовка в мішок, завдав собі на плечі та й несе. Надбігають ловці-молодці.

— А не бачив ти, чоловіче, Вовчика-братика? — питають.

— Ні, не бачив.

От вони й погнали далі. А коли вже їх не було видно, Вовк із міха обзивається:

— А що, пішли вже мої гонителі?

— Пішли.

— Ну, тепер випусти мене на волю!

Чоловік розв’язав мішок і випустив Вовчика-братика на волю! А той і говорить:

— Ну, чоловіче, тепер я тебе з’їм.

— Ей, Вовчику, Вовчику! Я тебе з такої біди вирятував, а ти мене з’їсти хочеш!

— А що, чоловіче! Се так у світі ведеться: старе добро забувається.

Видить чоловік, що діло погане, і говорить:

— Ну, коли так, то ходімо далі! Здаймося на суд. Коли суд скаже по-твойому, то нехай по-твойому й буде: з’їси мене.

Пішли далі. Здибають стару Кобилу. Чо­ловік до неї й говорить:

— Будь ласка, Кобило-матусю, розсуди нас. Отсе я вирятував Вовчика-братика з тяжкої пригоди, а він хоче мене з’їсти.

І розповів їй усе, як було. Кобила подумала-подумала та й мовить:

— Вовкова правда, чоловіче! Я жила у гос­подаря дванадцять літ, робила на нього із усеї сили, привела йому десятеро лошат, а тепер, коли я постарілася і до роботи стала неспосібна, він узяв та й вигнав мене на голе поле, щоб мене вовки з’їли. Отеє вже тиждень я тут днюю і ночую і жду не дождуся, поки прийдуть вовки й розідруть мене. Так-то, дядьку, старе добро забувається.

— А бачиш, моя правда! — крикнув Вовк.

Засумувався чоловік і почав просити Вовка, щоби пошукати їм іще другого суду. Вовчик пристав на се. Ідуть-ідуть, надибали старого Пса. Чоловік і до нього обертається зі своїм ді­лом. Розповів йому все, як було. Пес подумав-подумав та й повідає:

— Ні, чоловіче, Вовкова правда. Ось послу­хай, як зо мною було. Служив я господареві двадцять літ, пильнував його дому і худоби, а коли постарівся і голосу в мене не стало, він вигнав мене з обійстя, і ось я тепер блукаю без захисту. Забувається старе добро, се свята правда!

— Бачиш, на моє виходить! — крикнув Вовк.

Засумував чоловік ще гірше і почав ще раз проситися у Вовка.

Позволь мені ще одного суду розпитати, а тоді вже роби зо мною, що хочеш, коли ста­рого добра не пам’ятаєш.

— Добре.

Пішли вони, аж насупроти них Лисичка-се- стричка.

— Гей, Лисичко-сестричко! — кричить їй здалека чоловік і кланяється. — Зроби лас­ку, підійди ближче, розсуди нас обох з Во­вчиком.

Наблизилася Лисичка, розповідає їй чоло­вік, що і як було. А Лисичка не вірить.

— Та не може сьому бути правда, чоловіче, аби Вовк, такий великий пан, та влізся в отсей мішок!

— Але ж правда! — крикнув Вовк.

— Ні, нізащо не йму віри! — уперлася при своїм Лисичка. Що вже чоловік божиться, що Вовчик запевняє, ні та й ні!

— Не можу сьому10 вірити, хіба мені доочне покажете, як се було.

— Що ж, се можна, — сказав чоловік та й розставив мішок так само, як тоді, коли сад­жав Вовка.

— Ось бач, як се було! — сказав Вовк і встромив голову в мішок.

— Як то, ти хіба тілько голову встромив? — спитала Лисиця.

Вовк уліз увесь у мішок.

— Ну, чоловіче, — промовила Лисиця, — тепер покажи мені, як ти його зав’язував?

Чоловік зав’язав.

— Ну, а тепер, чоловіче, покажи мені, як ти на тоці снопи молотив.

Чоловікові не треба було сього два рази ка­зати. Як замахне ціпом, як почне лущити по мішку! А Лисиця ще й примовляє:

— Ану, чоловіче, а як ти снопи перевертав?

Чоловік обернув мішок на другий бік та як уцідить Вовка по голові, та й забив його на смерть.

— Ну, чоловіче, — мовить Лисиця, — я те­бе вирятувала від смерті. Що ж ти мені за се ударуєш?

— Дарую тобі, Лисичко-сестричко, мішок курей.

— Добре.

Пішла Лисичка-сестричка за чоловіком до села, стала собі за ворітьми, а чоловік пішов до хати курей шукати. Взяв мішок та й почав ло­вити курей, коли втім жінка надходить.

— А що се ти, чоловіче, робиш?

Розповів їй чоловік усе, що з ним було, і з якої пригоди вирятувала його Лисичка, і яку він їй обіцяв заплату.

— Богу дякувати, що ти живий і здоров, — мовить жінка. — А щоб Лисиці давати курей, на се я ніколи не пристану. Ліпше ти всади в мішок наших двох Песиків, Лиска та Рябка, та й дай Лисиці.

Подумав-подумав чоловік та й послухав жін­ки. Всадив Песиків до мішка, виніс за ворота та й мовить:

— На ж тобі, Лисичко-сестричко, отсей мі­шок курей! Візьми їх на плечі та й неси в ліс, а не розв’язуй близько села, щоб не розлетілися!

Взяла Лисичка мішок, несе-несе, двигає-двигає, далі сіла спочивати за селом на могилі та й думає собі:

«Дай загляну лишень, кілько там тих курей у мішку?»

Розв’язала мішок, та не вспіла гаразд і за­глянути, а з мішка як не вискочать Лиско і Рябко та за Лисицею. Лисиця втеки щодуху, ледво-не-ледво вскочила в ліс та в свою нору. Віддихнувши трохи з переполоху, почала сама з собою розмовляти:

— Ви, мої оченька, що ви робили, коли за мною ті погані собаки гнали?

— Ми пильно дивилися, щоб ти знала, ку­ди від них найліпше тікати.

— А ви, мої ноженька, що робили?

— Ми бігли з усієї сили, щоби тебе собаки не могли догонити.

— А ви, мої вушенька, що робили?

— Ми уважно надслухували, чи не набли­жаються твої вороги.

— А ти, хвостище, що робив?

Хвостище розсердився, що Лисиця так нела­с­каво до нього заговорила, та й каже їй на злість:

— А я мотався сюди й туди, зачіпався то за пеньки, то за гіллячки, щоби тебе затримати, щоби тебе собаки зловили.

— А, то ти такий добрий! — крикнула Ли­сиця. — Геть мені з хати!

Та й за сим словом висунула хвіст із нори, ще й кричить:

— Гей, Лиско й Рябко, цу-цу! Нате вам Лисиччиний хвостик! Рвіть його!

А Лиско і Рябко немов на те й чекали. Вхо­пили Лисиччиний хвостик, як шарпнули та витягли цілу Лисичку з нори і тут її й розір­вали.

ЛИСИЧКА І ЖУРАВЕЛЬ

Лисичка з Журавлем у велику приязнь за­йшли, навіть десь покумалися. От Лисичка і кличе Журавля до себе в гості.

— Приходи, кумцю! Приходи, любочку! Чим хата багата, тим і погощу.

Іде Журавель на прошений обід, а Лисичка наварила кашки з молочком, розмазала тоне­сенько по тарілці та й поставила перед кумом.

— Живися, кумочку, не погордуй! Сама ва­рила.

Журавель стук-стук дзьобом — нічого не спіймав.

А Лисичка тим часом лиже та й лиже каш­ку, аж поки сама всеї не з’їла. А коли кашки не стало, вона й мовить:

— Вибачай, кумочку, більше не маю вас чим гостити.

— Спасибі й за те, — пісним голосом промо­вив Журавель. — А ти б, кумонько, до мене за­втра в гості прийшла!

— Добре, кумочку, прийду, чому не прий­ти, — мовить Лисичка.

На другий день приходить Лисичка, а Жу­равель наварив м’яса, бурячків, фасольки, картопельки, покраяв усе те на дрібні шма­точки, зложив у високе горнятко з вузькою шийкою та й поставив на столі перед Лисич­кою.

— Живися, кумонько! Не погордуй, люба моя, — припрошує Журавель.

Нюхає Лисичка — добра страва! Встромляє голову до горнятка — не йде голова! Пробує ла­пою — годі витягнути. Крутиться Лисичка, за­скакує відси й відти довкола горнятка — нічо­го не порадить. А Журавель не дармує. Дзьоб-дзьоб у горнятко та й їсть собі шматочок за шматочком, поки всього не виїв.

— Вибачайте, кумонько, — мовить, випо­рож­нивши горнятко, — чим хата багата, тим і рада, а більше на сей раз нічого не розстарав.

Розсердилася Лисичка, навіть не подяку­вала за гостину. Вона, бачите, думала, що на цілий тиждень наїсться, а тут прийшлося до­дому йти, облизня спіймавши11. Відтоді й за­реклася Лисичка з журавлями приязнь во­дити.

ЛИСИЧКА І РАК

Здибалася Лисичка з Раком. Стала собі, глядить на нього, як він помаленьку лізе, а далі давай над ним насміхатися.

— Ну, та й швидкий же ти, нема що мови­ти! Правдивий неборак! А скажи мені, Раче-небораче, чи то правда, що тебе раз у великодну п’ятницю по дріжджі посилали, а ти аж за рік у великодну суботу з дріжджами прийшов та й ті насеред хати розілляв?

— Може, коли й правда була, — каже Рак, — а тепер дуже на брехню подобає.

— Овва! Значить, ти тепер прудкіший зро­бився?

— Прудкіший чи не прудкіший, а тобі на кпини не здатний. Коли хочеш знати, який я прудкий, то давай побиймося об заклад, що я швидше від тебе до того корчика добіжу.

— Що? що? що? — дивувалася Лисичка. — Ти хотів би зо мною об заклад бігати?

— Не тілько побіжу, а ще й тобі о один скок випередки дам12 і швидше тебе при меті буду, — мовить Рак.

Побилися вони об заклад. Стала Лисичка о один скок поперед Рака, а Рак учепився їй кліща­ми за хвіст. Рушила Лисичка, біжить щодуху, аж курява здіймається. Добігла до мети та й кличе:

— А де ти, Раче?

Нічого не чути.

— Ну, Раче, де ти там? — ще раз кличе Ли­сичка та й обернулася хвостом до мети.

Отоді Рак пустився від її хвоста та й каже:

— Та осьде я! Давно вже жду на тебе аж троха поза мету забіг.

ЛИС І ДРОЗД

Ішов Кабан у Київ на ярмарок. Аж назу­стріч йому Вовк.

— Кабане, Кабане, куди йдеш?

— У Київ на ярмарок.

— Візьми й мене з собою.

— Ходи, кумочку.

Ішли, ішли, аж назустріч їм Лис.

— Кабане, Кабане, куди йдеш?

— У Київ на ярмарок.

— Візьми й мене з собою.

— Ходи, кумочку.

Ішли вони, йшли, аж назустріч їм Заєць.

— Кабане, Кабане, куди йдеш?

— У Київ на ярмарок.

— Візьми й мене з собою.

— Ходи, небоже.

Ось вони всі йдуть. Ішли, йшли, аж під ніч наскочили на яму, глибоку та широку. Кабан скочив — не перескочив, а за ним і всі інші по­скакали і всі разом у яму попадали. Що роби­ти, мусять ночувати. Зголодніли вони, а ви­лізти нема куди, їсти нема чого. От Лис і наду­мав.