Перехресні стежки ebook

УДК 821.161.2’06-311.3

Ф83

Франко Іван

Перехресні стежки: повість / Іван Франко; передм. Віри Агеєвої; післям. Івана Уривського. — Київ : Віхола, 2023. — 576 с. — (Серія «Худліт. Проза»).

ISBN 978-617-8178-45-1

У центрі сюжету — молодий адвокат Євгеній Рафалович, який приїжджає в невеличке галицьке містечко і стає народним захисником. Там він зустрічає кохання своєї юності. Жінка перебуває у пастці нещасливого шлюбу із чоловіком-­садистом. Роки знущань і принижень. Вона вже не має сил утекти від свого насильника, але у відчаї наважується на страшний крок — і вбиває його. На біду, це не останнє вбивство, що сколихне містечко.

На тлі всіх цих подій Франко промальовує психологічні образи та глибинну мотивацію героїв, і паралельно з розвитком сюжету майстерно зображує вибір головного героя — попри все знайти вихід із замкненого кола, де слабші завжди програють, а легковірні стають жертвами шахрайства й маніпуляцій.

УДК 821.161.2’06-311.3

Текст повісті «Перехресні стежки» звірено за виданням: Франко Іван. Перехресні стежки: повість // Літературно-науковий вістник. — 1900. — Т. 9‒12, кн. 1‒11.

Усі права застережено. Будь-яку частину цього видання в будь-якій формі та будь-яким способом без письмової згоди видавництва і правовласників відтворювати заборонено.

У цьому виданні збережено орфографію першодруку, пунктуація відповідає чинному правопису.

Передмова й післямова відповідають чинному правопису.

© Віра Агеєва, передмова, 2023

© Іван Уривський, післямова, 2023

© Яна Зіневич, обкладинка, 2023

© ТОВ «Віхола», виключна ліцензія на видання, оригінал-­макет, 2023

Лабіринти людських шляхів

Франкові «Перехресні стежки» — гостросюжетний політичний детектив, який захоплює і увагою до складних психологічних колізій, і замальовками «малої галицької урбаністики», міського побуту кінця ХІХ століття, і, врешті, прискіпливим аналізом такої важливої для цього письменника, багато в чому автобіографічної проблематики вождя і нації, проводиря й оспалої маси. Адвокат Євгеній Рафалович — ідеаліст, що зважується на протистояння за не надто, здавалося б, сприятливих обставин. Конституційне гарантування Австро-­Угорщиною українських національних прав аж ніяк не означало подолання польської експансії, адже бракувало й політичних, освітніх та культурних інституцій, і людей, готових працювати заради їх розбудови. Для Івана Франка відданість переконанням завжди перевіряється бажанням доводити її щоденною роботою. Навіть свого Мойсея (а в поемі знов-таки наскрізно звучить мотив пророка і народу, керманича і юрби) він представляє подвижником, котрий трудився задля дорогої ідеї.

Повість і сьогодні вражає чутливістю автора до різних виявів насильства й гніту: соціального, класового, національного, ґендерного, психологічного. І головний герой у якийсь момент опиняється в ситуації, коли мусить зректися або коханої жінки, або справи, яку вважає сенсом свого життя. Доля його обраниці якраз і засвідчує неблагополуччя всього соціуму, в якому безневин­на жертва позбавлена будь-якого захисту й надії на порятунок. Регіну Євгеній зустрічає по тривалій розлуці заміжньою жінкою, ув’язненою в хатньому просторі чоловіком-садистом. Причому Іван Франко виразно акцентує психопатологічні риси персонажа, котрий отримує задоволення, завдаючи страждань близькій людині. Сирота, ґвалтовно видана заміж опікункою, опиняється в пастці, в камері довічного ув’язнення. І справедливости чи хоча б співчуття чекати нема звідки. Цинік і негідник, Стальський сподівався, що позбавлена будь-якого захисту дівчина стане покірною рабинею, а її спроба відстояти власну гідність лише посилює чоловікові злочинні нахили. Насильство, заховане в хатньому просторі, здебільш зостається незавваженим і непокараним.

Зі спогадів і коментарів знаємо, що повістева біографія Регіни творилася почасти на основі реальних ситуацій. Батькова заборона унеможливила шлюб Івана Франка з Ольгою Рошкевич: тут фатальну роль зіграв його арешт і ув’язнення. Микола Вороний вважав, що в образі героїні пізнаються також риси Целіни Зиґмунтовської, котрій присвячено низку поезій «Зів’ялого листя», зокрема «Тричі мені являлася любов…». Рафалович у якийсь момент пропонує жінці тікати разом кудись у далекі краї, забути минуле, не підкорятися неприхильним обставинам: «видрати» в життя все, що воно ще може обіцяти, «що тілько дасться, з того скарбу людського щастя, який був призначений для нас». Але вона відмовляється, вважаючи, що чоловік бачить у ній лише власний виплеканий ідеал, а не реальну людину. До того ж ціна безоглядного бунту й для нього самого по тверезіших розмислах видалася зависокою. І вже зовсім скоро він їй за це зречення вдячний, бо під владою хвилинного афекту «готов був кинути все, віддати все для неї. Тепер йому майже не хочеться вірити, щоб се було правда, щоб досить було одного її слова — і він у сій хвилі був би, може, лагодився в далеку дорогу, кудись на край світу. Йому робиться страшно, як чоловікові, що в сні ходив по ґзимсі височенної вежі, а потім наяві з жахом глядить на той ґзимс».

Іван Франко шукає глибших пояснень психологічних мотивацій і підстав зробленого вибору. Рафаловичеві десь допомагає розібратися в собі самому жахний сон. У ньому він не одразу пізнає себе в образі щасливого нареченого поруч із Регіною. Стрімкою річкою пливе весільна гуцульська дараба — вигадливо прикрашений, декорований пліт, гості святкують, дзвенять келихи… Це минуле, якого не було, ніби ескіз паралельної реальности, видиво отої самої несудженої, відібраної гарної долі. Дараба завертає за гору, зникає з очей, і якщо річка узвичаєно є одним із символів життєвого шляху, то для нашого героя втрата Регіни і стала поворотним моментом цього шляху, втратою, яку вже не повернути. При кінці страшного сну Євгеній витягує з води тіло загиблої жінки. Сам він зостався на березі, його рана ще залікується, а вона стала жертвою непереборних злих сил.

Євгеній упевнює себе, що ніхто не має «права бути вільним, коли твій народ у неволі». Видається, Регінине пояснення байдужости до її просьби врятувати приватніше і, можливо, переконливіше: він просто вже не любить цю постарілу на десять років, зламану родинним нещастям жінку. Але важлива й цікава навіть і сама спроба оцінити ситуацію в різних системах координат.

На межі століть європейський модернізм наголошує пріоритет індивідуальних вартостей, готовність ніцшеанської надлюдини до безоглядного бунту проти загалу, нікчемної юрби. По-своєму символічно, що «Перехресні стежки» Франко публікує в останній рік століття, що відходило. Зречення любови до ближніх задля любови до дальніх, самопожертва й необхідність жертвувати іншими, робити вибір за всіх — усі ці колізії стали визначальними для багатьох творів вітчизняної літератури. Це мотиви «Мойсея» та «Похорону» Івана Франка, «Руфіна і Прісцілли», «Боярині», «Оргії» й «Адвоката Мартіана» Лесі Українки. Проблема не лише в праві бути або почуватися вільним, антитеза свободи від чого і свободи для чого в культурі колонізованої, підневільної нації інтерпретується інакше, ніж у культурах незагрожених. Бути вільним, коли твій народ у рабстві, можна принаймні спробувати, але тоді слід зважуватися на боротьбу й повсякчасний спротив.

Регіна стає жертвою насильства, і її травму, схоже, вже не можна вилікувати. Відмовою від пропозиції Рафаловича тікати за моря вона якраз і засвідчує свою любов до нього, адже могла стати для Євгенія хіба болісним і набридливим тягарем. Утрата коханої залишить шрам і в його душі, але не позбавить життєвих сил. Не зумівши врятувати дорогу жінку, він допомагає натомість іншим, зостається-таки адвокатом, тобто захисником, не переходить на бік зла.

Тут звучить важлива для Івана Франка тема украденого щастя. Так називалася, зокрема, одна з найвідоміших його драм, де в основі сюжету — заплутаний любовний трикутник, а кожен з героїв почувається обділеним і позбавленим найдорожчого. Розв’язка в сюжеті п’єси так само трагічна, як і в «Перехресних стежках». Тут персонажі принаймні переконані, що власне благополуччя не збудувати, просто сховавши тяжкі спогади й скелети минулого в родинній шафі. Причому Регіна добре бачить обопільну шкоду, неуникненні втрати для них обох. «Адже ж тут подвійна крадїж. Ти вкрав би мене від мужа, а я тебе від твой­ого дїла, від тих нещасних, віками кривджених людей, що потребують тебе, що — нехай і так — не вміють оцїнити тебе, але мають право до твоєї працї і помочи. Не бій ся, вони пізнають тебе, і підуть за тобою, і віддячуть ся тобі. А я — що я? Тепер, у хвилї розворушення, ти бачиш у мнї не те, що дїйсно сидить перед тобою, а свій ідеал, той образ, який ти вилелїяв у своїй душі. А за день, за два прийде розчарованнє, запал остигне, око заострить ся на мої хиби, і наше крадене щастє перемінить ся на нову тюрму, нові кайдани». Десятилітня кормига не могла не змінити, не пригнітити душі жінки, вона вже не годна зоставатися на тій висоті, яка їм обом заповідалася щирим розділеним коханням юних літ.

У «Перехресних стежках» багато спроб прозирнути в темні глибини свідомости чи й підсвідомости, осягнути те, що не піддається раціональному поясненню. Іван Франко таки поділяє тодішнє захоплення відкриттями нової психології: зрештою, він був однолітком Зиґ­мунда Фройда, й віденські інтелектуальні дискусії були йому добре знаними. У Відні захищав докторат, публікувався в різних часописах, мав своє коло спілкування. Поетика австрійських імпресіоністів також не чужа українському авторові. Хоча письменника здебільш називаємо реа­лістом чи й натуралістом, але його цікавить і нюансування мінливих переходів настрою, колекціонування психологічних деталей.

На зламі століть якраз Франко був одним з найавторитетніших критиків, метром, котрий творив мистецькі репутації. Він часто роздумував над проблемою кінця епохи, зміни мистецьких ґенерацій і, зокрема, над новими формами романного письма. Знамените розрізнення у статті про «молоду Україну», може, видається нині трохи наївним і надто наочним, але воно пояснює еволюцію самого Франка-­прозаїка. Йшлося про те, що «старші», до яких Франко зарахував і себе, ніби ставили лампу обіч, освітлювали довкілля та описували побачене, дбаючи найперш про реалістичну життєподібність, правдивість конкретних деталей, достовірність зображення речевого світу. А молодші, модерністи (ґенерація, коли мати на увазі Галичину Василя Стефаника, Марка Черемшини, Ольги Кобилянської) поміщали лампу всередину, в душу персонажа, вдивляючись, таким чином, у його мотивації, спонуки, настрої. Винятковий, неймовірний досвід переживався в буденних побутових лаштунках. Франкові міські повісті, особливо коли йдеться про найкращі з них, засвідчують, що ці модерністські інтенції все ж не були зовсім чужими і йому, хоча експерименти молодих новаторів часто оцінював не надто прихильно.

Принаймні у «Перехресних стежках» вражає намагання осягнути приховані смисли, складність і людської поведінки, і різноспрямованих соціальних, культурних впливів. Навіть символ, винесений у назву твору, співвідноситься з неоднозначністю, заплутаністю, іноді непідвладною для раціональних пояснень. Тим паче в таких ситуаціях годі уникнути помилок, сподіваючись на прості рішення. Переплелися, то збігаючись, то розходячись, то знов зближуючись, шляхи головних персонажів. Розв’язати тугі вузли вже нікому не вдасться. Прикметно, що в тому віщому сні Євгеній бачить спершу змію, і лише згодом, зблизька, вигнута гадюка виявляється річкою. Переламані, переплутані дороги (згадаймо блискучий образ Миколи Бажана) «плазують із-під ніг», а класти рівні шляхи на непіддатливому камені дуже тяжко. Змій-полоз, отой боа констриктор, винесений у назву однієї з відоміших повістей Івана Франка, уособлював для письменника силу зла, якій треба стоїчно протистояти, навіть коли надія на перемогу видається примарною. Лише таке протистояння й надає сенсу гідному людському існуванню. В «Перехресних стежках» відповідником таких-от філософських розмислів стала простосердна ніби приказка, що Бог дав біду для того, аби людина з нею билася. Однак голіруч ворога не подолати, а надійну зброю треба кувати ненастанною працею.

Бо ж символ переплетених, химерно переснованих, обернених у непрохідний загрозливий лабіринт стежок стосується не лише історії кохання Євгенія та Регіни. Мотив дороги, може, найбільш розроблений у сюжеті. Сама тодішня Галичина постає під Франковим пером місцем зустрічі культур, етносів, релігій, звичаїв, нуртом, у якому важко вирізнити своє, автентичне. Українці, збідовані нужденні русини, перебувають у найтяжчому становищі, оскільки маєтками володіють польські дідичі, і економічний визиск нерозривно переплітається з конфліктами національними, з боротьбою за культурну ідентичність. І персонажі повісті часто почуваються заблуканими, введеними в оману, неспроможними втримати спасенну рівновагу. Метафорою дезорієнтації людини, котра на цій землі народилася, але втрачає звичний ґрунт під ногами, стає історія літнього селянина, зустрінутого Рафаловичем у недалеких мандрах. Змучений і перестрашений чоловік стояв край лісу, втративши всяку надію на порятунок. Він тут виріс, знав кожен кущик і корчик, але от якась сила водила колами «у поганий час». «А то такий проклятий хащ, що нї стежки, нї прикмети жадної. Ходжу й ходжу, всюди однаково, а кінця нема. Вже й ніг собі не чую. Ледво-­не-ледво виплентав ся на гостинець, а тут знов та сама біда. Сюди гляну — рівно і кінця не видно; туди гляну — знов рівно і кінця не видно». Лиха пригода найбільше болить ще й тим, що все сталося у своєму, добре знаному та обжитому, не раз і не два сходженому просторі.

Слухаючи подяки старого за те, що не зоставили його в страшному заклятому місці, Євгеній думав про глибинний символізм цієї пригоди. Чи не так і весь народ блукає, не знаходячи власного шляху, не вміючи собі допомогти й вибратися на певний простір? У знаменитому пролозі поеми «Мойсей» Іван Франко звернеться до загнаних на манівці, пригнічених і зневірених земляків:

Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздорожжу,

Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Схожу оцінку невідповідности сподівань і спроможнос­тей своєї нації дасть тоді й Леся Українка:

Ми паралітики з блискучими очима,

Великі духом, силою малі.

Орлині крила чуєм за плечима,

Самі ж кайданами прикуті до землі.

Якраз при початку ХХ століття формуються українські політичні рухи, і саме покоління Франка й Лесі Україн­ки готувало революцію, яка врешті відновила державність. Але в «Перехресних стежках» наголос зроб­лено на обов’язку освічених верств, на повсякденній праці задля пробудження оспалих, повернення культурної притомности. Дорожні враження хіба посилюють зневіру: «Видно, що ся жебрачка-­меланхолія при в’їзді в ворота руського села чатує не лише на нього одного, чіпляється за поли і за серце багатьом людям, усякого, в кого є серце! Вона не кричить, і не стогне, і не просить, а тілько “помаленьку ріже” душу важкими контрастами».

Упослідженість селянина, доведеного вже майже що до втрати людської подоби, Франко персоніфікує в постаті знедоленого сторожа Барана: саме з цим персонажем увіходить у повість мотив абсурдности світу й людської безпорадности в ньому. Понурий наймит в обійсті ніби зливається з навколишнім ландшафтом, мовчазний, відлюдькуватий, мучений епілепсією. Він у нападі чи то скажених ревнощів, чи епілептичного божевілля втопив свою дружину, через хворобу уникнув кари й замкнувся в якомусь химерному власному світі. Усамітненою й доведеною до відчаю людиною легко маніпулювати. І ось уже отець єзуїт змушує Барана шпигувати за адвокатом Рафаловичем, упевнивши свого вірянина, ніби має справу з правдивим антихристом. А новорічного вечора нещасний відіграє свою найгучнішу роль. Треба попередити безтурботних і легковажних містян, аби прихід ворога роду людського не застав їх зненацька. Схопивши балію й праники, вийшов на вулицю й гучно забарабанив, лякаючи незвичним гамором: «Гуркіт котив ся по гладкій ледовій площі, хвилював у чистім морознім повітрі, бив до замерзлих вікон, аж шиби дзеленькотїли, вбігав до домів, будив зо сну сонних, наповнив тривогою серця веселих, що в товариствах дожидали нового року. Наглий гуркіт грому не був би дужче перелякав їх». Той, кого всі зневажали й упосліджували, раптом обволік міс­тичним переляком ціле місто. Починається фантас­магорична ловитва, невидимого порушника святкового дозвілля хочуть піймати, безглузді здогадки множаться, страх висить у повітрі.

Радянські інтерпретатори послідовно представляли Івана Франка апологетом революційної помсти. Між тим неупереджене прочитання його текстів доводить протилежне: письменник був якраз прихильником еволюційних культуротворчих змін, прокладання певних доріг до поступу. Зрештою, про необхідність пробити, вирівняти, вимостити шлях — його програмові «Каменярі»: ліричний герой ідентифікує себе не як романтичного героя, месника й богоборця, а як скромного робітника при найтяжчій фізичній праці. Розгортається оксиморонний образ:

Нi, ми невольники, хоч добровiльно взяли

На себе пута. Ми рабами волi стали:

На шляху поступу ми лиш каменярi.

Задля ідеї свободи, отже, її оборонці жертвують самою власною свободою.

А помста й насильство руйнують їхніх носіїв зсередини — і це потверджено на прикладі кількох персонажів «Перехресних стежок». Баран убиває дружину за зраду й потому втрачає себе як особистість і трагічно гине. Ще більше вражає тут доля головної героїні. Жертва домашнього гноблення, Регіна врешті в нестямі вчиняє жорстоку розправу над кривдником і тоне в річковому нурті, зіпхнена з мосту Бараном, котрий певний свого права карати. Так у фіналі стає реальністю сцена зі сну головного героя.

Якраз Іван Франко був у нас найпослідовнішим прихильником натуралізму, зокрема шанувальником і перекладачем Еміля Золя. Європейський натуралізм останніх десятиліть ХІХ століття прагнув чи не остаточно зруйнувати художню умовність, дати читачеві бодай ілюзію безпосереднього стосунку до дійсности як вона є. Зрозуміло, що радикальне заперечення літературности і в цьому випадку, як це було завжди, озна­чало лише творення нової її моделі. На тлі української белетристичної традиції Франкова проза справді новаторська, він звертається до ситуацій, подій, обставин, які подоти переважно зоставалися у нас за межами письменницького зацікавлення. Прокламуючи естетизацію потворного, натуралісти також зосереджуються на тому, як несприятливе середовище деформує особистість. І показують обмеження, спричинені фізіологією, спадковістю, психічними хворобами, тобто самим фактом втілености людини. А оскільки вітчизняна проза часто представляла й підносила образи романтичних правдошукачів, бунтарів і протестантів, здатних перебороти найважчі перешкоди, то така виразно антиромантична настанова означала кардинальну зміну стильових орієнтацій. У Франка, що дуже важливо, вже немає (на відміну, скажімо, од Івана Нечуя-­Левицького чи Панаса Мирного) протиставлення села, що зберегло успадковані віддавна чесноти, та зіпсутого міста, яке розтліває й упосліджує селян, змушених шукати праці в ненависному й загрозливому «городі». Все ж навіть у знаковому романі про Київ, «Хмарах» Нечуя-­Левицького, місто зображене з точки зору переважно селянської, принаймні в ціннісних координатах роману лише село зберігає моральні засади й цінності.

У «Перехресних стежках» усе суспільство зображене хворим, зіпсутість торкається і містян, і селян. У ненастанній боротьбі за існування програють слабші, хижаки з’їдають нездатних до спротиву. Ідеться переважно про фінансові оборудки, кредитні зашморги, маніпулювання легковірними селянами. Однак рятунок на всезагальну недугу має прийти таки з урбаністичного простору: головний герой вірить у науку, освіту, прогрес, а не в спасенну силу незнищенної традиції.

Пошук виходу з цього замкненого кола нікому не дає­ться легко. А сам принцип виживання коштом слабшого іноді все ж дає збій: Франко не боїться віді­йти від програмових принципів натуралізму. Людські мотивації й цінності таки не вміщаються у як завгодно деталізовану й обґрунтовану догму, і вплив довкілля, спадковість, інстинкти не визначають остаточно індивідуальний вибір у тій чи іншій ситуації. Свідченням цього у «Перехресних стежках» стає образ химерного лихваря-­благодійника, чи не романтичного борця за справедливість у машкарі розбійника, котрий відбирає у багатих і допомагає бідним. Лихварство здебільш було єврейським бізнесом, і розумний та спритний Ваґман набув слави найгіршої «п’явки людської», від якої годі врятуватися. А що зазіхнув і на добробут вищих верств, то розплата не забарилася: його хворобливого сина відправили у військо й там замучили всього за кілька місяців. Ось ця тяжка травма й змінила осиротілого батька. Важко напевне сказати, помстою чи добродійництвом і справедливістю він керується, але тримає в своїх руках численних заборгованих власників маєтків, польських шляхтичів, анонімно допомагаючи натомість селянам-­русинам. Сам пояснює, що горе розкрило йому очі на марнотність багатства, здобутого визиском. Однак же в спільноті пересварених і хитрих хижаків новітньому робін гудові не вижити. Ваґман гине від рук нікчемних шахраїв, так і зоставшись самотнім, не маючи ні спільників, ні послідовників. Час благородних одинаків минув, романтичні символи для Івана Франка вже не мають колишньої ваги.

Перехресні стежки можуть витворювати не лише зловісний непрохідний лабіринт-­пастку. Амбіція «хлопського адвоката» Євгенія Рафаловича — витворити нові структури, сплести мережу взаємопідтримки й допомоги, а відтак замість закону джунглів і боротьби за виживання люди керуватимуться іншими спонуками й інтересами.

Належить до покоління реформаторів, котрі вважають, що втекти від самохіть накладеного на себе обов’язку — це втратити самоповагу й гідність. Історія юридичної кар’єри головного персонажа виглядає розповіддю про будителя, про піонера таки ж, мовляв Куліш, «з сокирою важкою» у предковічній пущі. Коли молодий адвокат пише селянам позови українською мовою, вони самі від такої новації відмовляються, бо чинов­ники погрожують, залякують і ховають папери під сукно. Коли диванним патріотам, котрі по обіді люблять палко подискутувати про неготовність неосвіченого народу до демократичних перетворень, пропонується виступити на вічі, вони полохливо відхрещуються від такої чести. Неосвічені хлібороби легко стають здобиччю шахраїв і пройдисвітів. Часами зневірюючись і впадаючи у відчай, десь навіть спокушаючись знадами, втомлюючись від тривог і небезпек, Франків персонаж поступово гуртує однодумців, розгортає мережу громадянської взаємопідтримки. А що держава гарантує українцям усі ці права, що закон на його боці, то все залежить зрештою від ініціативности, цілеспрямованос­ти й непоступливости національних лідерів.

У сільській громаді слово, сказане з церковного амвона, мало особливу вагу й значення. Адвокат Рафалович поступово налагоджує стосунки з тими душпастирями, котрі вважають обов’язком дбати про своїх вірян. У дитинстві священник і для нього самого став опікуном і найближчою людиною. Дуже цікава у творі постать отця Зварича, скромного, геть позбавленого амбіцій панотця, котрий живе, власне, таким самим життям, як і його не надто заможні прихожани. Він зберігає з ними зв’язок, незмінну емпатію, і його малі справи, поради господарські, фінансові дають видимий результат. Це ті діла, які швидко дають переконатися у щирос­ті сказаних слів.

Але безсловесним ніколи не вдасться вибороти перемогу, недарма ж підпорядкованих і упосліджених завжди найперш позбавляють змоги говорити й розповідати про себе та нав’язують версію переможців. Фінал «Перехресних стежок» — якраз повернення українцями права промовляти в публічному просторі, обстоювати себе в діалозі з владою. Віче, яке, попри численні заборони й завади, таки зміг зібрати селянський оборонець, знаменує кінець епохи рабського мовчання. Іван Франко зафіксовує початки того політичного руху, до творення якого й сам був активно причетним. Галичина назагал була тоді голосом цілої України. Адже після заборони друку валуєвським і емським указами видавничу діяльність змогли перенести на терени більш ліберальної Австро-­Угорщини. Росія завжди воювала з українськими книжками, таки ж зі Словом. Франко розповідає про героя, якому вдалося навчити людей говорити в імені своєї нації. Він не лише сам зостався вільним, але й зумів вибороти свободу для інших.

Віра Агеєва

Перехресні стежки

Повість

I

— А, пан меценас! Ґратулюю, ґратулюю! Може тішити ся наше місто, що дістало такого блискучого оборонця. О, такої оборони наш трибунал давно не чув!

Се було на вулицї, перед будинком карного суду, в однім із більших провінциональних міст. Власне вибила перша, карна розправа скінчила ся і з суду виходили купами свідки — селяне, Жиди, якісь ремесники, полїцийні стражники. Адвокат д-р Евгенїй Рафалович вийшов також, ви­рвавши ся з-поміж своїх клїєнтів, цїлої купи селян, що були оскаржені за аґрарний бунт і тепер, дякуючи його блискучій і вмілій оборонї, не тілько були увільнені трибуналом, але надто мали надїю в дорозї цивільного процесу виграти те фатальне пасовиско, із-за котрого знялась була буча. Вони з слїзми в очах дякували д-ру Рафаловичу, та сей збув їх коротко, навчив, що мають робити далї, і вийшов із темнуватого судового корідора, де, щоправда, було холоднїйше, нїж у залї розправ, але про те стояла курява від давно не метеної долівки, було брудно і тїсно. Він пішов на вулицю, глубоко відітхнув розігрітим, але хоч троха свіжійшим повітрєм і, не зупиняючи ся, йшов наперед, байдуже куди, щоб тілько вийти з-посеред тої купи людей, у котрій — він знав і чув ce — всї звертали на него очі, всї шептали про него. Сеж нинї був його перший адвокатський виступ у сьому містї, куди він отcе тілько що перенїс ся. Від нинїшньої оборони мало залежати його дальше поводженнє на новім ґрунтї, і він чув се, що нинїшнїй виступ удав ся йому дуже доб­ре. Він був дуже задоволений, але держачи ся старого правила «aequam servare mentem», мав вид не то байдужно-­спокійний, не то занятий чимсь і йшов не озираючись, не спішачись і не звертаю­чи уваги нї на що постороннє.

Оклик, що залунав із другого краю вулицї, вивів його з тої рівноваги. Він озирнув ся і побачив, як півперек вулицї, кланяючись капелюхом і весело балакаючи, наближав ся до нього середнього росту підстаркуватий панок з коротко остриженим ріденьким волоссям, рудими, сивавими вусами, одягнений у чорний витертий сурдут. Д-р Рафалович мав бистре око і добру пам’ять, але не міг пригадати собі, щоб де-небудь і коли-небудь знав сього панка. Панок, видно, й сам догадав ся сего.

— Що, не пізнають мене пан меценас? — говорив він радісно і дуже голосно, немов бажав, щоб і прохожі чули його слова. — А, не диво, не диво! Давнї часи, як ми бачились. Ще й як бачились! Ану, прошу придивити ся менї добре, прошу пригадати собі, га, га, га!..

Він стояв на тротоарі, всміхнений, спотїлий, з капелюхом, зсуненим на потилицю, простягши до меценаса обі руки, немов готов був на перший даний знак кинути ся йому в обійми.

Меценас мовчав добру хвилю, заложивши цвікер на ніс, придивляв ся панкови, всміхав ся, покашлював, а далї сказав:

— Даруйте, пане, не можу пригадати.

— Валєріян Стальський! — з тріюмфом скрикнув панок і знов зробив рух руками, мовби хотїв кинути ся в обійми д-ра Рафаловича. Але сей усе ще стояв недвижно, з поважним лицем, на котрому видно було напруженнє і надаремне шуканнє в закамарках споминів.

— Стальський… Стальський, — повторяв він механічно. — Даруйте, пане!.. Будьте ласкаві, допоможіть моїй памяти! Їй-­Богу, стидно менї, але нїяк не можу…

Та нараз він ударив себе долонею в чоло.

— Ах! Ото з мене забудько! Пан Стальський, мій домашнїй інструктор у третїй… ні, раrdon, у другій ґімназияльній клясї!

— Так, так, так! — притакував Стальський і руками, і головою, і всїм тїлом. — Видно, пан меценас не забули. А якже, а якже, домашнїй інструктор… неправильні латинські verba1, пам’ятаєте?

— Га, га, га! Партіціпіяльні конструкції, аbla­tivus absolutus!2 Ну, як жеж вам поводить ся, пане Стальський?

Меценас узяв подавані йому віддавна обі руки Стальського і, стиснувши їх у своїх пухких долонях, випустив. Стальський урадуваний, балакучий ішов обік нього.

— Дякую, дякую! От жию, аби жити.

— Маєте тут яку посаду?

— Авжеж, авжеж! Я в судї. Пан меценас ще тут незнайомі… Я тут офіциял при помічнім урядї, маю під собою реґістратуру. О, я служу вже п’ятнадцять лїт!

— Алеж ви, здаєть ся, були в війську?

— Так. Власне тодї, як я пана меценаса вчив, мене з шестої кляси відібрали до війська. Дурний чоловік був. Було шанувати ся, зістати офіцером… Ну, я там зразу троха шарпав ся… Знаєте, в війську мусить бути субординация. Так я й став на фельфеблю. А вислуживши десять лїт, я пішов і дістав місце канцелїста при судї. За п’ять лїт чоловік авансував — ось вам і вся моя кариєра.

Вони йшли довгою, простою вулицею, що вела на дворець зелїзницї. Липневе сонце стояло майже над головами і пекло немилосердно, а довкола вулицї були самі мури і стїни, нїде анї садка, анї дерева. Духота. Меценас ізняв капелюх і мов вахлярем холодив ним спітнїле лице, обтерши перед тим краплистий піт із чола хустиною.

— Але ж то пражить! — промовив він.

— Пан меценас, певно, на дворець ідуть? — запитав Стальський.

— Нї.

— А чого ж пан меценас ідуть сею вулицею? Маєте тут дїло до кого?

— Борони Боже! Я властиво хотїв іти на обід.

— На обід? Тут пан меценас у когось обідають?

— Нї. Хочу пошукати якоїсь реставрациї. Вчора і позавчора, поки була розправа, я не мав часу шукати і обідав у готелю.

— Так, то пан меценас до готелю заїхали?

— Так. Під «Чорного орла». Знаєте, я тут чужий. Маю кількох знайомих урядників і професорів ґімназіяльних, але всї вони на урльопах, на вакациях, пороз’їздили ся. То я заїхав до готелю і там сиджу, поки знайду собі помешканнє. Але їда там не смакує менї.

— Ну, певно! Прошу, я пану меценасови покажу дуже добру реставрацию. Прошу отсюди!

І Стальський зігнув у бокову вуличку і йшов обік Рафаловича, не перестаючи говорити.

— Ах, так! То пан меценас у готелю! Ще не має­те помешкання! Ну, в такім разї, надїюсь, не відкинете моєї послуги. Позволите, щоб я допоміг вам винайти помешканнє. Я ж тут усюди знайомий!

— Але і овшім, пане Стальський! Дуже вам буду вдячний. Тим більше, що у мене й писанини ще купа, нема коли бігати по містї, шукаючи хати.

— О, я вам се зроблю живо! Будете вдоволені. А де ж ваша фамілїя? Також у готелю?

— Фамілїя? У мене жадної фамілїї нема. Я сам­самісїнький.

— Як то? Пан меценас нежонаті?

— Нї, пане.

— А, так! На кавалєрській стопі! Ну, так, то що иньше! Так же менї й говоріть! Але ось ми вже й прийшли. Чи волите обідати в спільній столовій, чи, може, окремо?

— Та менї байдуже, — мовив адвокат. — От хіба якби ви були такі добрі обідати зо мною, то можна б замовити окремий покоїк.

— Я такий рад, що здибав пана меценаса…

— Ну, як так, то добре, обідаємо разом! Замовляйте покоїк! — мовив меценас, і оба ввійшли до реставрациї.

II

Поки Стальський бігав та балакав з кельнером, потім із старшим кельнером, далї з самим шефом реставрациї, д-р Рафалович стояв на вузенькій верандї перед реставрациєю, віддїленій від вулицї зелїзними штахетами і обставленій великими олєандрами в деревляних шапликах. На верандї стояло кілька деревляних столиків, круглих і обтягнених цератою, так що здалека могли виглядати як мармурові. Веранда виходила на південь і пекла ся на сонцї, то при столиках не було нїкого, тай із нутра реставрациї не чути було такого шуму, який свідчив би про велику купу гостей. Місто жило ще переважно патриярхальним життєм; найбільша часть людей із тих, що могли позволити собі на порядний обід, столували ся дома, в сїм’ях. До того ж се було лїто, пора вакаций; заможнїйші, що бували тут звичайними гістьми, повибирали ся на село, на купелї або й так у гори, і в реставрациї було досить пусто.

Та д-ру Рафаловичу байдуже було до сего. Похожаючи по верандї, поки там для него готовили окремий покій і поки Стальський третїй раз розповідав, якого то незвичайного гостя має реставрация і як близько він з ним знайомий, меценас силкував ся відсвіжити в своїй пам’яти образ сего сво­його колишнього вчителя. Правда, його незвичайна пам’ять допомогла йому по кількох хвилинах напруженого шукання віднайти його назву, розпізнати фізіономію Стальського, хоча від часу, як вони видали ся, минуло звиш двадцять і п’ять лїт. Але Рафалович чув, що за тим першим образом у його тямцї тягне ся ще щось, якесь неясне, але болюче, неприємне чуттє, і тілько ненастанне балаканнє Стальського не дає тим споминам виплис­ти наверх і дійти до повної свiдомости. Та тепер, коли Стальський віддалив ся на хвилю, Рафалович напружив ще раз свою пам’ять і давнї спомини звільна почали виринати в душі.

Ах, так! Стальський був поганим інструктором. Рафалович, малий, слабовитий хлопчина, дуже бояв ся його, вусатого і зовсїм уже дорослого парубка. І мав причину бояти ся. Знаючи, що хлопчина сирота і має тілько опікуна, сїльського священника, Стальський держав хлопчика остро, не стілько вчив, скілько бив, штуркав і всякими способами карав його. Облесний супротив його опікуна, він був брутальний супроти него, нїколи не заговорив щиро, а все або з гнївом, або з кпинами. Рафалович ще й тепер аж стрепенув ся, мов від наглого подуву холодного вітру, коли пригадав собі той настрій вічного страху, суму і отупіння, в якім находила ся його дитяча душа цїлого півтора року, поки Стальський був його інструктором. Йому живо стала в пам’яти та дика, безтямна радість, з якою він повітав відомість про те, що його інструктора відібрали до війська і що він уже не буде під ним.

І ще одно пригадало ся д-ру Рафаловичу, одна дрібниця, що не мала зв’язку з його шкільною наукою, але характеризувала Стальського, найсильнїйше вбила ся в його дитячу пам’ять і довгі лїта мулила його, мучила і болїла, мов тернина, вбита в живе м’ясо. Факт був такий. Стальський жив на одній кватирі з малим Рафаловичем. Опікун привозив малому харчі з села і одного разу перед святами привіз добрий шмат ковбаси також для Стальського. Сей подїлив собі ту ковбасу на рівні порциї так, щоб вистарчила йому на два тижнї, а боячи ся, щоби хто не вкрав йому сего добра — на кватирі жило ще кілька школярів, — сховав її десь у скриток, звісний тілько йому самому. Мудро виміркував він той скриток: жаден школяр не міг знайти його. Кілька день усе було добре, та одного разу Стальський влетів до комнати весь червоний, лютий і накинув ся на першого-­лїпшого школяра, що попав йому під руку:

— Де моя ковбаса?

— А хіба я сторож від твоєї ковбаси? — відповів сей на пів зо страхом, а на пів зо сміхом.

— Ти мусиш знати! А во, смієш ся! — кричав Стальський, попадаючи щораз у більшу лютість. На щастє, школяр, до якого він причепив ся, був із одної кляси з ним і, хоч молодший, та про те сильний і відважний. На меншого був би Стальський зараз кинув ся з кулаками, на него не смів.

— Смію ся, бо менї смішно, — відповів сей.

— Чого смішно?

— Того, що ховаєш ся з тою смердячою ковбасою, мов би ми всї тут тілько й чигали на неї, а про те таки наскочив на якогось злодїя.

— Певно, кіт занюхав! — докинув, мов знехотя, иньший школяр, що сидїв при столі і робив задачу.

Стальський став раптом, мов облитий водою. Справдї! Він і не подумав про се! Не що, тілько кіт! Бо коли би людина, то була би взяла всю ковбасу; а то щось розірвало бібулу, якою вона була обвинена, і витягло тілько один кусник. Він постановив собі допильнувати, зловити злодїя. Пів дня ходив він у глубокій задумі, вимірковуючи, як би се зробити. Врештї видумав хитре сильце, наставив його в своїй криївці і пізно вночі ляг спати. Десь коло півночі всїх у хатї збудив страшенний м’явкіт на стриху. Стальський зіскочив зі своєї постелї, немов і досї не спав і тілько й ждав сего.

— Ага, маю злодїя! Маю злодїя! — шептав він, затираючи руки. Засвітив свічку і встромив її у ліх­тарню, а потім, узявши мішок, подав ся на стрих. За хвилю вернув з закровавленими руками. Кіт, видно розуміючи, що йому грозить, хоч у сильцї, боронив ся завзято. Але Стальський мав його в мішку, потрясав ним, бив до одвірків, копав ногами, а потім, зав’язавши добре, замкнув до своєї скриньки і лїг спати.

Те, що було потім, чотири чи п’ять день, Рафалович згадує, як якийсь страшний, обридливий сон. Стальський мучив кота найріжнїйшими способами: бив його в мішку на ослїп, вішав за шию, прищемивши хвіст розколеним з одного кінця полїном, виривав пазури, випікав очі, колов шилом, напихав у ніс товченого перцю і скла. М’явкіт, жалібний писк нещасного кота чути було здалека, хоча Стальський робив свої катівські операциї в садівницькій будцї, що стояла серед широкого саду далеко від людських хат. Рафалович ще раз здрігнув ся, пригадавши собі, як він усї ті ночі, ­чуючи далеко той м’явкіт, не міг заснути і як одного вечора зо слезами цїлував руки Стальського, просячи, щоби дарував життє котові. Але його просьба була даремна. По п’ятьох днях кіт таки здох; здаєть ся, його доконав сильний мороз. Але малому Ґеньові ще довгий час щоночі причувалося жалібне м’явканнє і котячий писк, мов плач малої дитини, він кидав ся крізь сон, кричав і плакав, а рано вставав змучений, з болем голови і закислими очима.

Все се згадав тепер д-р Рафалович, ходячи по верандї. Колишній страх перед сим чоловіком змінив ся на обридженнє і глубоку антипатию.

— Чого се він признаєть ся до мене? — думав Рафалович. — Чого тїшить ся і заскакує, мовби ми були Бог зна якими приятелями?

На сї питання він не знаходив відповіди. Він не був забобонний і не вірив у стрічі, але його думка зі старої традицийної привички зложила ще одно питаннє: що воно значить, що на вступі в нове життє менї перебігає дорогу отся скотина в людській подобі?..

III

— Перепрошаю пана меценаса, що трошка забарив ся, — скрикнув Стальський, вибігаючи на веранду. — Але прошу, прошу! Пан меценас, певно, вже десь голодні. Адже ж то швидко друга година буде! Ну, дякую, від снїдання до тепер бути натще!..

— О, нї, я під час павзи ходив на перекуску, — спокійно промовив Рафалович, ідучи обік Стальського тїсними і брудними сходами на перший поверх. Тут було «касино», тепер зовсїм порожнє, зложене з трьох покоїв і залї для танцїв. У білярднім стояв уже заставлений на дві особи столик, а при нїм кельнер з реєстром страв і серветою під пахою.

— Прошу, чим можу служити пану меценасови? — промовив він, кланяючи ся Рафаловичу.

Сей замовив обід на дві особи. Перед обідом випили по чарцї старки «на відновленнє старої знайомости», як мовив Стальський. Рафалович справдї був голоден, а відновлені перед хвилею спомини не дуже заохочували його до розмови з паном офіциялом. Зате Стальський, і п’ючи і їдячи, балакав, мов рад був, що знайшов когось охочого слухати його.

— Го, го! Я то знав, що з пана Евгенїя Рафаловича будуть люди. Ще як се був малий Ґенцьо, то вже було видно, що то голова не абияка. Я то нїби строгий був, свою повагу показував, але я так любив малого Ґенця, як свою дитину! Прошу не гнївати ся… я вже тодї був парубок під вусом. Що правда, то правда. Та й потім я не перестав інтересувати ся… О, яка то була радість, коли я прочитав у «Народівцї», що мій елєв, пан Евгенїй Рафалович, одержав на львівськім унїверситетї степень доктора прав. Прошу вірити!.. Ну що, адже пан анї брат менї, анї сват… а вже таке дурне серце в чоловіка, тїшить ся чужим щастєм, сумує чужим смутком так, як своїм власним.

Евгенїю не знати чому в тій хвилї причуло ся жалібне м’явкотаннє катованого кота. Він поклав ложку і з виразом не то здивовання, не то тривоги видивив ся на Стальського.

— Що пан меценас побачили на миї? — запитав сей, перериваючи балаканнє і озираючись по собі.

— Нїчого, — відповів Евгенїй. — Прошу, пане, їджте!

— Ах, я такий рад, що бачу пана меценаса, що буду мати те щастє бачити вас частїйше — позволять пан меценас говорити собі «ви»?

— Прошу, прошу!

— Се краще! Якось більше від серця розмова йде. Не люблю того передавання через третю особу. Перепрошаю, правда, що пан меценас практикували в Тернополї?

— Так, я був там три роки у адвоката Добри­цкого.

— О, знаю, знаю! Я докладно слїдив за кождим кроком пана меценаса на публичній, так сказати, аренї. Особливо відколи ви стали оборонцем у карних справах. Знаєте, пане, скажу вам без комплїментів… я чув тілько одну, нинїшню вашу оборону, але читав справоздання з кількох процесів, де ви боронили… Такого оборонця наша адвокатура давно не мала.

— Прошу, пане Стальський, будьте ласкаві, обідайте! Бачите, я їм за двох і не думаю бути ситим вашими ласкавими комплїментами.

— О, що те, то нї! Борони Боже! Жадні комплїменти, — живо заговорив Стальський, махаючи руками, узброєними одна в ніж, друга в вилки. — Се навіть не моя думка. Се загальна думка в тутешнїм судї. Сам пан президент… ви завважили, як пильно він прислухував ся вашій оборонї, як ішов за вашими слїдами в своїм резюме? Отже, сам президент по розправі, виходячи з суду, сказав до прокуратора: «З таким оборонцем то приємно провадити розправу». А прокуратор йому на се: «О, так, се одна з найяснїйших голов у галицькій адвокатурі. Шкода, що не пішов на судию, міг би був зробити кариєру». О, так, пан меценас приносять іс собою до нас найлїпшу славу.

Щоби звернути розмову на иньшу тему, Рафалович попросив Стальського оповісти йому дещо про відносини в тутешнїм судї, що, може, могло би бути йому придале в дальшій дїяльности. Стальський і овшім! І з уст, що тілько що так і бризькали симпатиєю та комплїментами, полили ся потоки неймовірного бруду, сплїток і поганї. Президент був колись здібний судия, але тепер стуманїв, дома ним командує кухарка, прос­та, погана баба, а в судї його канцелїст, хитрий Жид і страшенний хабарник. У судї правило, що з Жидом нїхто не виграє справи. Дехто не хоче вірити, щоби президент брав половину хабарів, які одержує його канцелїст, але він, Стальський, певний того, бо хоча президент удовець і бездїтний, але має цїлу купу свояків по братові, неробів та марнотратників, що ссуть його, мов п’явки. А совітник Н. і з роду був вісіїмнацятий туман. Се той сам, що ще бувши ад’юнктом у Пече­нїжинї, засудив сам якогось хлопа на смерть і зараз же написав до Голомуца по ката; аж коли кат зателєґрафував до надпрокуратора у Львові, чи має їхати до Печенїжина, довідали ся висші власти про сей незвичайний засуд і взяли його відтам. Про око його зробили хорим на умі, якийсь час продержали у Кульпаркові, а потім вернули знов на посаду. Кажуть, що у него сильні плечі, протекция. Иньшого були би спенсіонували, йому позволяють дослугувати до повної пенсиї, але самостійно він нїяких справ не веде, тілько все сидить у трибуналї, заробляє на пенсию, як кажуть, не головою, а — гм, гм… Зате совітник М. картяр. До канцеляриї прийде на годину. Справи за нeго провадить практикант, він тілько перегляне, попідписує, що треба, та й далї до каварнї. Там уже жде на него партия, в кождій порі дня иньша. Жінку має язю — не дай Господи! Прос­та, ординарна Мазурка, ростом ґренадир, об’ємом — бoдня, язик — десять перекупок. То вона вже знає, де його шукати. Пан совітник скоро перечує, що вона пошукує за ним, зараз дає драпака, бо як маґ­нїфіка зловить, то не питає, що то пан совітник і що народ збігаєть ся, а бере пана радцю за боже пошиттє і тягне додому, а ще приговорює по дорозї, та так приговорює, що аж на третю вулицю чути. О, то страшна баба! Можу сказати, що в нашім судї її найгірше боять ся вcї. Навіть пан президент трепещить перед нею. Знаєте, раз була історія…

Скінчили обід, позакурювали циґара. Евге­нїй велїв принести чорну каву. Стальський усе ще оповідав міські сплїтки і судові скандали: про третього совітника, про ад’юнктів, далї перейшов на полїтичну власть, перемив кістки пану старос­тї, панї старостинї, панам комісарям і лагодив ся перескочити до податкового інспектора, коли Евгенїй, випивши каву, зирнув на годинник.

— Ну, пане Стальський, — мовив він устаючи, — дуже менї приємно в вашім товаристві, але пора менї до мойого готелю.

— Ай, ай! — мовив Стальський, зирнувши також на годинник. — Ото я забалакав ся, а то вже далї третя. У мене в канцеляриї також троха рестанций. Не буду заходити додому, а піду просто.

Евгенїй подзвонив, заплатив і вийшов. Йому хотїло ся спекати ся Стальського, котрого балаканнє псувало йому пообіднїй гумор, але Стальського не так легко було спекати ся.

— Пане меценас! — мовив він зворушеним голосом. — Позвольте менї віддячити ся вам за вашу добрість і за нинїшнє угощеннє!

— Але ж, пане, нема за що. Менї самому… все таки краще удвох, нїж самому обідати.

Вони були на вулицї перед реставрациєю, відки їх провели кельнери з низькими уклонами.

— Ви куди тепер? — спитав Евгенїй.

— О, я ще проведу пана меценаса до готелю. До канцеляриї ще маю пару мінут вільного часу.

— Я не хотїв би забирати вам час.

— Але ж прошу! Що менї з ним робити! Додому не хочеть ся йти, а канцелярия не втече.

— Значить, і ви кавалєр, коли вас не тягне додому? — з усміхом промовив Евгенїй.

— О, не вгадали! — мовив Стальський. — Я жонатий, уже десять лїт. Але моя жінка — ге-ге-ге — уцивілїзована настілько, що не скаже менї нїчого.

— Нїчого не скаже? Коли ви не прийшли на обід?

— Так, пане, не скаже нїчого.

— То, певно, її тут нема, виїхала десь на село?

— Нї, пане, сидить дома.

— Ну, то, може, нїма — вибачайте, що так скажу.

— Нї, не нїма.

— Ну, в такім разї се якась ідеальна жінка. Перший раз чую про жінку, котра може нїчого не сказати мужови, коли не прийде в пору на обід.

— Видите, пане меценас, се все залежить, як би то сказати, — від цивілїзациї… від тресури. Котрий мужчина не вміє поводити ся з жінками, той лїпше зробить, коли не буде женити ся. А вміючи, можна все зробити.

І знов Евгенїю не знати чому і відки причув ся розпучливий м’явкіт катованого кота. Він здрігнув ся, попрощав ся зі Стальським і пішов до свой­ого готелю.

IV

Другого дня була недїля. В судї не було нїякого дїла, тож д-р Рафалович спав троха довше, спочиваючи по трудї. Була вже осьма. Звішені стори готелевого вікна пропускали лагідне червонясте світло. Евге­нїй тілько що прокинув ся, простягнув ся, позїхнув і смакував розкіш безжурного спокою. Попід його вікнами туркотїли вози, здалека чути було гомін народу, гук дзвонів, свист і гуркіт раннього зелїзничого поїзду, що саме о тій годинї виходив до Львова. Але все се не докучало молодому адвокатові, здавна привичному до міського шуму. Навпаки, вся ся музика многолюдного, рухливого міста, особливо в деякім віддаленню, настроювала його на якусь добродушність, розвивала в його душі чуттє якоїсь повноти буття, якоїсь любої домашности, подібне до чуття того чоловіка, що з лїсової самоти вернув додому на лоно многолюдної та говіркої cїм’ї.

Та нараз до дверей його покою застукано і, заким іще він успів відізвати ся, двері відчинили ся і в них показала ся руда голова Стальського.

— Добрий день! — промовив він весело. — О, пан меценас іще спочивають. Перепрошаю, перепрошаю… я думав…

— Але, прошу! Я не сплю. Власне хотїв уставати.

— Ну, то я зажду… Піду пройтися, поки пан меценас…

— Але ж нї! Ввійдїть! Я не панночка, мене не заженуєте.

Стальський увійшов і запер двері за собою.

— Прошу, сїдайте! Я зараз устаю. Так чоловік намучив ся в остатнїх днях…

— Але ж то зовсїм розумно, що спочиваєте. Треба шанувати сили, — мовив Стальський, поклавши на однім кріслї капелюх і лїску і cїдаю­чи на друге. В лагіднім полусвітлї було видно, що він сьогоднї був одягнений чистїйше, краще, нїж учора, підголений і підстрижений; очевидно, він ішов сюди просто від фризиєра, бо від него паxло ще кольонською водою і вуси були свіжо нафіксовані.

— Я гадав, — говорив він, поки Евгенїй мив ся, брав чисту сорочку і одягав ся, — я думав, що пан мещенас мають сьогоднї троха більше часу, та пiдемо разом оглянути помешканнє.

— Яке помешканнє?

— Як то, пан меценас уже забули, що вчора говорили менї, чи не міг би я знайти?..

— Ага, га! Ну, так що ж?

— Я вже знайшов. Гарне помешканнє, поверховий дім, фронт на вулицю, довкола сад, а затильні вікна виходять на міський парк. Чудесне положеннє при головній вулицї, недалеко ринку і недалеко руської церкви. Немов сотворене на канцелярию для популярного адвоката.

— О, пане Стальський, дуже вам вдячний!

— І надїюсь, що будете мати за що дякувати. Я знайомий з властительом. Як на ваше щас­тє, від першого опорожнюють ся внизу два покої з передпокоєм — то би була гарна канцелярия, і на поверсї також два покої з кухнею — то би було помешканнє для пана меценаса. Здається, вам обширнїйшого помешкання не треба?

— О нї, не треба! Дуже мене зацїкавив наш опис. Надїюсь, що менї сподобаєть ся те помешканнє. А яка ж цїна?

— Жид дорожить ся троха. Прийде ся ще поторгувати ся. Хоче за обі партиї по 25 ринських місячно.

— Значить разом 50 місячно або 600 річно? І кажете, що в добрім місцї?

— Можуть пан меценас бути певні! Я би на лихе навіть не дивив ся.

— І се, по вашій думцї, дорого?

— Ну, як на Львів, то не було б дорого, але як на наше місто, то трохи солоно. Треба буде поторгувати ся. Думаю, що коли пану меценасови сподобає ся хата і схочуть наймити на рік, то він дасть за 500 ринських.

— Ну, се було б дуже гарно!

— Чи вже пан меценас готові? Можемо зараз піти оглянути.

Меценас був готов до виходу. Але, вийшовши, він пригадав собі, що ще не снїдав. Зараз коло готелю була цукорня, де він звичайно пив каву, то й тепер він звернув ся туди.

— Я ще не снїдав, — мовив він до Стальського. — Прошу, зайдїть зо мною на снїданнє!

— Дякую, я вже по снїданню.

— Ну, то вип’єте келїшок коньяку. Прошу, не робіть церемонїї.

Сидячи при круглім мармуровім столику і попиваючи горячу каву, д-р Рафалович придивляв ся Стальському, що не переставав балакати і оповідав йому притишеним голосом ріжні міські новинки. На лицї Стальського видно ще було білі плямки з пудру, яким обсипав його фризиєр; зрештою на ньому малювало ся щире вдоволеннє. Не знати, чи з того вдоволення, чи, може, після випитих двох келїшків коньяку конець його носа троха зачервонїв ся і в очах грали огники. Меценас дивив ся на него тепер далеко ласкавійшими очима, нїж учора, може, під впливом доброї новини, яку принїс йому Стальський, а може, й для того, що сей оповідав сьогоднї веселїйші річи, нїж учора. Сьогоднї в містї мали відбути ся збори робітників, що хочуть домагати ся загального голосовання, але пан старос­та заборонив, га, га… «Доки я тут старостою, — сказав комітетовим, — доти нїякого віча анї збору в моїм повітї не буде». Вчора до старости привезли величезного сома, зловленого в сусїдній ріцї, і староста дав за него рибакам два ринські. Жид, у котрого меценас має винаймати помешканнє, се перший міський богач і лихвар; він будує тепер три нові доми; от би шан меценас добре зробив, як би відкупив від него ту каменицю, в котрій тепер має оселити ся!..

Зі слів Стальського віяла сьогоднї щирість; не чути було тої злобної ноти, яка так немило доторкала Евгенїя вчора. Кинувши оком на ранїш­нї ґазети, меценас заплатив і вони оба вийшли з каварнї. Ринок і вулиця, що вела до церкви, були повні святочно поприбираних міщан і передміщан. Дзвони гули і грали в повітрі. Сонце сипало золотим, ще не дуже палким проміннєм із безхмарного неба. Від ріки, що широким луком обгинала місто з двох боків, тягло вохким холодом. Було чудово гарно, весело, привітно довкола і меценас ішов звільна, роздивляючи ся приязно на вcї боки, немов знайомлячи ся з цїлим окруженнєм. Се перший раз сьогоднї він чув себе в сьому містї як дома.

Нараз щось немов шпигнуло його; він стрепенувся, мовби несподівано діткнув ся проводу електричної батериї. Озирнув ся направо, не зупиняючись на ходу. Напротив него йшла висока, струнка жіноча постать у скромній чорній сукнї, в чорнім капелюшику з простеньким білим пером, з лицем, заслоненим чорним, досить густим вельоном. Здалека він не міг розпізнати її лиця; те, що так торкнуло його, було якесь неясне загальне вражіннє, вражіннє її постави, росту, рухів, ходу — рівного, повільного і плавного. В тім усїм було щось таке, що відразу порушило в його душі якісь давнї спомини і прошибло його наскрізь. Вона йшла напроти него і його очі силкували ся пізнати її лице під вельоном. Але не доходячи яких десять кроків, вона звернула направо, вмішала ся в густу купу міщан, що сунули до костела, і щезла. Евгенїй був би радо пішов за нею, але не міг сего зробити, маючи обік себе Стальського і направивши ся з ним разом оглядати помешканнє. Стальський, занятий оповіданнєм якоїсь новини, а потім хвилевою шептаною розмовою з якимось стрічним міщанином, не бачив чорної дами.

У Евгенїя сильно забило ся серце, в голові затуманило ся і він зупинив ся та оглянув ся за Стальським.

«Що се таке? — думалось йому. — Вона чи не вона? Ледви, щоб вона! Відки б вона взяла ся тут? Але постава її, хід її, той хід, котрий я, здаєть ся, пізнав би між тисячами! Та ні, не може бути, се не вона! Тихо ти там! Тихо!»

І він долонею натиснув на груди в тім місцї, де сильно било ся його серце.

Стальський, переговоривши з міщанином, надбіг. Бачучи, що Евгенїй держить ся за груди, він зирнув на нього уважно.

— Ов, а се що? Пану меценасови щось недобре?

— Менї? Борони Боже! Або що?

— Що пан меценас держать ся за груди. І зблїдли пан меценас!

— Се нїчого! — мовив Евгенїй, пускаючись іти далї. — Се у мене часом буває… такі маленькі атаки. Давнїйше то було гірше, але тепер, Богу дякувати, вже рідко.

— Але то може бути небезпечне. Може, яка серцева хиба?

— Щось там таке, але, властиво, нема про що й говорити.

— Але все-таки треба би зарадити ся лїкаря.

— О, я вже лїчив ся. І власне лїкарі вспокоїли мене. Ходїмо, пане! Далеко ще до того помешкання?

— Ні, вже близенько. У нас тут загалом нема великих віддалень. Передмістя, як ковбаси, попростягалися кожде на пів милї і ще дальше, а середмістє все при купі, мов на тарели. Се має свої вигоди, але має й невигоди. Занадто акустичне місто.

— Акустичне.

— Так! У однім кінції чиxнеш, у другім чути. Нї з чим найменшим не сховаєш ся перед цїкавими очима. А що цїкаві очі побачуть, те цїкаві язики розмолотять, роздують, розбовтають удвоє, вдесятеро. Се вже у нас так. Уcї від того терплять, бо кождому можна пришпилити латку, але при тім усї занимають ся тим же ремеслом. Усякий думає: пришпилюють менї латки, давай, буду й я пришпилювати иньшим! І так живемо. Не один з разу лютить ся, обурюєть ся, почувши дещо на себе, а потім перестане, втягнеть ся, а головно: переконається, що кождий у такій самій кваші, як і він. Ну, та ось ми дійшли. Прошу сюди у фіртку. Та, дай Боже, щасливо!

V

Д-р Рафалович швидко мав нагоду переконати ся, що Стальський не пересолив, говорячи, що місто збудоване дуже акустично. Відповідно до принятого звичаю, йому прийшло ся зробити візити у всїх гонораціорів міста. Він був у президента суду, потім у старости, потім у бурмістра; далї пішов до віцепрезидента суду, до податкового інспектора і до директора ґімназиї; потім прийшлось обійти вcїх судових совітників по старшинї, бути у латинського і руського пароха, у комісаря від староства, у декого з лїкарів і декого з ґімназияльних учите­лїв, а в кінцї у колєґів-­адвокатів, у нотарія і у виднїйших міських купцїв та богачів. І він міг завважити, що наскілько жіноча часть товариства дуже зацїкавлена ним і приймає його надзвичайно чемно як кавалєра і дуже добру партию, о стілько «урядові шпички» (так перекладав Стальський нїмецький термін Spitzen der Веhörden3) виявляли супроти него певну добродушну протекцийність, а деякі в чотири очі давали йому дружні поради і науки. Староста мовив: