Найяскравіші зорі ebook

РОЗДІЛ ☆ 1

Каріна, 2019

Вітер уривається до кав’ярні щоразу, коли відчиняються старі дерев’яні двері. Цей вересневий день видався незвично прохолодним, і я переконана, що це таке собі покарання від всесвіту за те, що я погодилася зустрітися з ним саме сьогодні. І що я собі думала?

Мені заледве стало часу, щоб зафарбувати припухлості під очима. А одяг... Коли він востаннє бачив пральну машину? Ну от що я собі думала?

От зараз я думаю про те, що в мене болить голова і що я не впевнена, чи маю в сумочці ібупрофен. А ще про те, що я дуже завбачливо обрала столик біля самісіньких дверей, тож за потреби зможу швидко вшитися. Кав’ярня в центрі Еджвуда? Непоказна й геть не романтична. Ще одне гарне рішення. Хоча я була тут лише кілька разів, але це моя улюблена кав’ярня в Атланті. Місць у ній обмаль — якихось десять столиків, тож, гадаю, власникам до вподоби швидкий потік відвідувачів. Є тут і кілька принад, гідних світлини в інстаграмі, наприклад стіна із сукулентів і чорно-білі кахлі за спиною в баристи, але загалом інтер’єр доволі стриманий. Повсюди шорсткувата сірість і бетон. Гучні блендери подрібнюють капусту кале з фруктами, що нині в моді.

Тут лише одні скрипливі двері: один вхід, один вихід. Я дивлюся в екран телефона і витираю спітнілі руки об чорну сукню.

Він обійме мене? Потисне руку?

Я й уявити не можу такого формального жесту. Не від нього. Дідько. Я знову себе накручую, а він ще навіть не прийшов. Мабуть, уже вчетверте за день я відчуваю, як душу виповнює паніка, і розумію: щоразу, уявляючи нашу зустріч, бачу його таким, яким побачила вперше. Я й гадки не маю, яким він буде зараз. Ми не бачилися з минулої зими, і я його вже не знаю. Та й чи знала колись?

Можливо, я знала лише яскраву й порожню оболонку чоловіка, на якого зараз чекаю.

Я гадала, що зможу уникати його до кінця свого життя, але думати про те, що вже ніколи його не побачу, ще нестерпніше, аніж сидіти отут. Принаймні це я можу визнати. Ось я грію руки об чашку з кавою, чекаючи, доки він увійде через ті скреготливі двері. І це після того, як присяглася йому, собі й усім, хто слухав мене протягом останніх місяців, що ніколи...

Він має бути тут через п’ять хвилин, та якщо в ньому ще лишилося щось від того чоловіка, якого я пам’ятала, то він з’явиться останньої миті з похмурим виразом обличчя.

Двері зі скрипом розчинилися і до кав’ярні ввійшла жінка. Біляве волосся стирчало гніздом на маківці її крихітної голівки, а до розпашілої щоки вона притискала мобільний телефон.

— Мене це не обходить, Гові. Зроби все як слід, — різко промовила вона і, лаючись, прибрала телефон.

Ненавиджу Атланту. Тут усі люди такі ж, як вона: запальні й вічно кудись поспішають. Так було не завжди. Ну, може, й завжди. Втім, я не була такою. Та все змінюється. Раніше я любила це місто, а надто середмістя. Кафе тут просто фантастичні, а якщо ви гурман у маленькому містечку... То тим паче варто переїхати сюди. На відміну від Форт Беннінґа, в Атланті завжди можна чимось себе розважити й усе працює допізна. Та найбільше мені до вподоби, що тут немає постійного нагадування про військове життя: ані всюдисущого камуфляжу, ані чоловіків і жінок в одностроях, які стоять у чергах біля кінотеатру, заправки та Dunkin Donuts. Люди послуговуються справжніми словами, а не лише абревіатурами. А ще тут тішать око різні невійськові зачіски.

Я любила Атланту, але він це змінив.

Ми це змінили.

Ми.

Це найближче я змогла підійти до визнання провини за те, як усе обернулося.

РОЗДІЛ ☆ 2

— Ти витріщаєшся.

Лише два слова, але вони вихлюпнулися на мене наче відро студеної води, притлумлюючи всі відчуття. Та все ж був і спокій. Той спокій, який сповнював мене, коли він був поруч. Я підвожу погляд, щоб пересвідчитися, що це саме він, хай навіть і знаю вже це. Звісно, він стоїть наді мною, уп’явшись карими очима в моє обличчя, вивчаючи... пригадуючи? Я воліла б, щоб він не дивився на мене так. У невеликому приміщенні доволі людно, але це зовсім не відчувається. Я ретельно спланувала цю зустріч, а він усе зруйнував і тепер я нервую.

— Як ти це робиш? — запитую я. — Я не бачила, як ти ввійшов.

Я занепокоїлася, що ці слова пролунали так, наче я звинувачую його в чомусь, наче я знервована, а цього мені геть не хотілося. Втім, мені справді цікаво, як він це робить. Йому завжди вдавалося бути безшумним, підходити непомітно. Мабуть, ще одне вміння, відточене в армії.

Я вказала йому на стілець. Він умощується і лише тепер я усвідомлюю, що він має бороду. Чіткі лінії на вилицях, темна щетина на щелепі. Щось новеньке. Ну звісно ж. Раніше він завжди мусив дотримуватися правил. Волосся мало бути коротким і розчесаним. Вуса дозволялися, але за умови, що вони акуратно підстрижені і не нависають над губою. Якось він сказав мені, що хоче відростити вуса, але я відмовила його. Навіть такому обличчю, як у нього, вуса зовсім не личили б.

Він бере зі столу кавову карту. Капучино. Мак’ято. Лате. Флет вайт. Лонґ блек. І коли все стало так складно?

— Тепер ти любиш каву? — я не приховую здивування.

Він хитає головою.

На його стриманому обличчі з’являється усмішка, нагадуючи мені, чому ж я в нього закохалася. Ще мить тому я легко могла відвернутися. Однак тепер це неможливо.

— Не каву, — запевняє він. — Чай.

Звісно ж, він без куртки, а рукава джинсової сорочки підкочені до ліктів. На передпліччі видніється частина татуювання, і я знаю: якщо торкнуся його шкіри, вона буде гарячою. Я до біса впевнена, що робити цього не варто, тому підвожу очі й дивлюся поверх його плеча. Подалі від татуювання. Подалі від цих думок. Так безпечніше. Для нас обох. Я намагаюся зосередитися на гаморі в кав’ярні, щоб призвичаїтися до його мовчання. Я й забула, якою бентежною може бути його присутність.

Брехня. Не забула. Хотіла забути, але не змогла.

Я чую, як до нас іде офіціантка, як риплять її кросівки по бетонній підлозі. У неї тихий голос, і, коли вона говорить йому, що він «беззаперечно» має спробувати їхню новинку, м’ятні моті, я сміюся, знаючи, що він ненавидить усе м’ятне, навіть зубну пасту. Я думаю про червоні плями від пасти з корицею, які він лишав у мене вдома, і про те, скільки разів ми через них сварилися. Якби ж я не зважала на такі дрібниці. Якби пильніше стежила за тим, що відбувається насправді, усе могло скластися інакше.

Можливо. А може, й ні. Я з тих людей, які беруть провину на себе, але не в цьому. Я не до кінця впевнена.

І не хочу знати.

Ще одна брехня.

Кейл говорить дівчині, що буде звичайний чорний чай, і цього разу я намагаюся стримати сміх. Він такий прогнозований.

— Що смішного? — запитує він, щойно офіціантка відходить.

— Нічого, — я змінюю тему. — Ну, то як ти?

Я не знаю, якою маячнею ми маємо заповнити цю розмову за кавою. Знаю лише те, що ми мали зустрітися завтра, але оскільки мені однаково треба було сьогодні в місто, я вирішила, що краще влаштувати першу ніякову зустріч без зайвих глядачів. Похорон не місце для такого.

— Добре. З огляду на обставини, — він відкашлюється.

— Ага, — зітхаю я, намагаючись не думати про завтра. Я завжди вміла вдавати, що світ довкола мене не горить. Ну, гаразд, за останні кілька місяців я розгубила майстерність, але за роки це стало моєю другою натурою, чимось, що я почала робити десь між розлученням батьків і закінченням школи. Іноді мені здається, що моя родина зникає. Нас стає дедалі менше.

— З тобою все гаразд? — запитує він ще глибшим голосом, ніж раніше.

Для мене він лунає так само, як і в задушливі ночі, коли ми спали з відчиненим вікном і вранці вся кімната була вкрита росою, а наші тіла — мокрі й липкі. Колись мені подобалося, якою гарячою була його шкіра, коли я проводила кінчиками пальців по плавних обрисах його щелепи. Навіть його вуста були теплі, часом гарячкові. Повітря на півдні Джорджії таке густе, що його можна торкнутися, а температура Кейла завжди межувала з жаром.

Він відкашлюється, і я опановую себе.

Я знаю, про що він думає, можу прочитати це на його обличчі так само чітко, як і неонову вивіску «Але спершу кава», що висить на стіні позаду нього. Чому ж саме ці спогади асоціюються в мене з ним? Від того геть не легше.

— Каро, — лагідно промовляє він і тягнеться через стіл, щоб торкнутися моєї руки. Я відсмикую її так швидко, наче мене вдарило струмом. Дивно думати про те, якими ми були, коли я ніколи не знала, на чому закінчить він і з чого почну я. Тоді ми були на одній хвилі. Але... Тепер усе зовсім інакше. Колись він міг промовити моє ім’я і я була ладна дати йому все, чого він хотів. Я затрималася на цій думці. Про те, як давала цьому чоловікові все, про що він просив.

Мені здавалося, що я вже майже одужала від нас, майже оговталася після отого треба це просто пережити. Принаймні достатньо, щоб не думати, яким був його голос, коли я будила його вранці на тренування або коли він кричав уночі. У голові починають роїтися думки і якщо я негайно не вгамую свій розум, спогади пошматують мене просто на цьому стільці, у цій крихітній кав’ярні, просто в нього на очах.

Я змусила себе зглитнути слину й взяла чашку з лате, щоб виграти трохи часу — лише мить, щоб опанувати себе і відповісти.

— Ага. Похорони ж мій коник.

Я не смію дивитися на його обличчя.

— Ти однаково нічим не могла зарадити. Тільки не кажи, що могла би... — він замовк, а я втупилася поглядом у маленьку щербинку на своїй чашці. Провела пальцем по надщербнутій кераміці.

— Каріно. Поглянь на мене.

Я хитаю головою, не маючи наміру стрибати з ним до цієї кролячої нори. З мене досить.

— Усе гаразд. Справді, — я замовкаю і ковзаю поглядом по його обличчю. — Не дивися на мене так. Я в нормі.

— Ти завжди в нормі, — він проводить рукою по щетині й зітхає, прихиляючись до спинки пластикового стільця.

Це не запитання і не твердження, проста констатація факту. Він має рацію. Зі мною все завжди буде гаразд. Як там кажуть: удавай, доки це не стане правдою? Нехай так.

Та й, зрештою, що мені залишається?

РОЗДІЛ ☆ 3

Каріна, 2017

З роботою я зірвала джекпот. Масажний салон відчинявся не раніше десятої, тож здебільшого вранці я могла поспати. Ба більше, від мого будинку, що вмостився в самому кінці вулиці, до салону було п’ять хвилин ходу! Я любила цю вулицю: магазин матраців, ятка з морозивом, манікюрний салон і старомодна кондитерська. Я заощаджувала і ось я тут: мені двадцять, у мене є своя вулиця і власний будинок. Мій будинок. Не татів. Мій.

Дорога до роботи займала лише п’ять хвилин: цього було замало, щоб прогулянка вийшла цікавою. Переважно я просто ухилялася від автомобілів. Ширини вулиці вистачало лише для одного пішохода або для однієї автівки. «Пріус» або подібний невеликий автомобіль проїжджав тут легко. Але, на жаль, тутешні мешканці, їздили переважно на великих позашляховиках, тож, щоб пропустити їх, мені частенько доводилося притискатися до дерев на узбіччі.

Іноді я вигадувала історії: бодай якась розвага перед початком зміни. Того дня історія була про Бредлі — бороданя, власника магазину матраців на розі. Бредлі був приємною людиною і носив, як мені думалося, гарну уніформу — картату сорочку й штани кольору хакі. Він мав білий «форд» і працював навіть більше за мене. Щоранку, коли я проминала його магазин, Бредлі вже був на роботі. А я починала лише о десятій. А коли мала подвійні чи вечірні зміни, білий позашляховик незмінно був припаркований біля крамниці.

Вочевидь, Бредлі був одинаком. І річ не в тім, що він не був милим чи люб’язним. Просто він завжди був сам. Якби він мав дружину або дітей, то я побачила б їх бодай раз за ті півроку, відколи переїхала до цього району. Та все ж, удень, увечері та на вихідних Бредлі завжди був сам.

Погода випала сонячна, але пташки не щебетали. І сміттєвоз не гуркотів. І ніхто не заводив автівки. На вулиці було моторошно тихо. Можливо, саме тому того ранку Бредлі здався мені дещо зловісним. Я глянула на нього по-новому і замислилася, чому він зачісує біляве волосся з проділом посередині? Чому йому подобалося залишати на черепі таку чітку лінію? Та насправді мені кортіло дізнатися, куди він збирався везти згорнутий килим, що стирчав з кузова його автівки. Можливо, я подивилася забагато серій CSI*, але хіба ж не всі знають як позбутися тіла: загорнути в старий килим і викинути на околиці міста? Та щойно моя уява зробила з Бредлі серійного вбивцю, він приязно помахав мені й щиро всміхнувся. Або ж він просто добре вмів здаватися милим, а насправді...

Я мало не надзюрила в штани, коли він гукнув мене.

— Агов, Каріно! Увесь район без води!

Його тонкі вуста невдоволено вигнулися, коли він махнув рукою, щоб показати, наскільки засмучений. Я зупинилася й прикрила очі від сонця. Воно було різким і сліпучим, хай навіть промені й розсіювалися трохи в атмосфері. У Джорджії завжди така спека. Я думала, що за рік звикну, але де там. Мені бракувало прохолодних ночей північної Каліфорнії.

— Я намагаюся викликати ремонтників, але поки безрезультатно, — він стенув плечима і показав мобільний.

— О, ні, — я спробувала зобразити розчарування через відсутність води, але в глибині душі плекала надію, що Малі вирішить сьогодні не відчинятися. Минулої ночі я майже не спала, тож могла б подрімати з годинку або й зо двадцять годин.

— Я і далі їм телефонуватиму, — сказав Бредлі.

Він торкнувся пряжки ременя у формі бика. Схоже, Бредлі уже добряче спітнів, тому, коли він підняв величезний килим з кузова, мені майже захотілося йому допомогти.

— Дякую, — сказала я. — Я перекажу Малі.

РОЗДІЛ ☆ 4

Двері замкнені, світло вимкнене, навіть світи­льник у коридорі, який ми не гасили на ніч, усе­редині прохолодно. Я увімкнула масляні обігрі­вачі, а потім запалила свічки у вестибюлі й двох кабінетах.

Мій перший клієнт мав прийти лише о пів на одинадцяту. А в Елоді до о пів на дванадцяту запису взагалі не було. Коли я вийшла з дому, вона ще міцно спала, а це означало, що об одинадцятій десять вона влетить у салон, мило всміхнеться своєму клієнту й швидко перепросить з чарівним французьким акцентом. А потім візьметься до роботи.

Елоді була однією з небагатьох людей у світі, заради кого я зробила б усе що завгодно. А надто тепер, коли вона завагітніла. Вона дізналася про дитину всього через два дні після того, як її чоловік ступив на курну землю Афганістану. Таке тут уже стало нормою. Так було з моїми батьками, з Елоді... Певно, кожен, хто мешкав поблизу військових баз, добре знав про таку ймовірність. І не просто ймовірність. Радше реальність, якщо виходиш заміж за військового.

Я відмахнулася від цієї думки. Треба увімкнути музику. Я ненавиділа тишу. Нещодавно я таки вмовила Малі дозволити мені вмикати доречнішу музику. Я не витримала б ще однієї зміни з «мелодіями для розслаблення в СПА», які лунали годинами. Сонливий шум водоспадів і плюскіт хвиль дратували мене найбільше. А ще наганяли дрімоту. Я взяла айпад, і вже за мить Бенкс** витіснила з пам’яті весь той лагідний і мрійливий гомін. Я підійшла до стійки, щоб увімкнути комп’ютер. Не минуло й двох хвилин, як до салону ввійшла Малі з двома великими пакетами в руках.

— Що сталося? — запитала вона, коли я забирала в неї пакети.

— Та наче нічого. Де «привіт»? Де «як справи, Каріно?» — я засміялася й пройшла до комірчини.

Їжа в тих пакетах пахла так смачно. Малі готувала найкращу тайську їжу, яку я коли-небудь куштувала, й завжди залишала трохи для нас із Елоді. Вона пригощала нас щонайменше п’ять днів на тиждень. Маленьке авокадо — так Елоді називала свій вагітний живіт — хотіло лише гострої локшини. З базиліком. Відколи Елоді завагітніла, вона стала просто одержимою базиліком, аж так, що вибирала листочки зі страви й жувала їх. Діти штовхають на найхимерніші вчинки.

— Каріно, — всміхнувшись, промовила Малі. — Як у тебе справи? Ти якась сумна.

У цьому вся Малі. «Що сталося? Ти якась сумна». Вона завжди говорила те, що думала.

— Ем... Усе гаразд, — сказала я. — Просто сьогодні вирішила не робити макіяжу. — Я пустила очі під лоба й поштурхала себе у щоку.

— Річ не в тім, — промовила вона.

Ні, не в тім. Але я не була сумною. І мені не сподобалося, що маска зісковзнула так сильно, що помітила навіть Малі. Я не любила такого.

РОЗДІЛ ☆ 5

Мій клієнт прийшов рівно о десятій. Я звикла до його пунктуальності, не кажучи вже про ніжну шкіру. Я знала, що після душу він наносив на тіло олії й це полегшувало мені роботу, бо я масажувала вже м’яку шкіру. У нього завжди були дуже напружені м’язи, особливо на плечах, тож я припустила, що він цілими днями працював за столом. Він не був військовим. Це я зрозуміла з його відрослого волосся, що завивалося на кінцях.

Сьогодні його плечі були такі напружені, що мені навіть заболіли пальці, коли я розтирала верхню ділянку. Він був стогнієм — як і чимало інших клієнтів — і, коли я послаблювала вузли в його тілі, з його вуст щоразу злітали глибокі, гортанні звуки. Година минула швидко. Коли сеанс закінчився, я навіть мусила поплескати його по плечі, щоб розбудити.

Цей клієнт — його звали Тобі, але мені подобалося називати його «о пів на одинадцяту» — завжди залишав гарні чайові й не завдавав клопотів. За винятком того дня, коли запросив мене на побачення. Елоді мало не здуріла, коли я розповіла їй про це. Вона вмовляла мене повідомити про це Малі, але я не хотіла робити з мухи слона. Він спокійно відреагував на відмову, що для чоловіків доволі незвично. Утім, відтоді він не виявляв до мене жодних знаків уваги, тож я вирішила, що між нами все добре.

За чверть дванадцята, а Елоді досі не прийшла. Зазвичай вона попереджала, якщо затримувалася довше, ніж на п’ятнадцять хвилин. Певно, чоловік у зоні очікування був новеньким, бо я його не впізнала, а я ніколи не забувала облич. Схоже, він був доволі терплячим. На відміну від Малі. Ще дві хвилини і вона зателефонує Елоді.

— Якщо вона не прийде через п’ять хвилин, я можу взяти його. Мого наступного клієнта можна перенести на годину. Це Тіна, — сказала я Малі. Вона знала більшість постійних клієнтів свого салону і запам’ятовувала імена так, як я запам’ятовувала обличчя.

— Ну гаразд, гаразд. Але твоя подруга вічно запізнюється, — невдоволено пробурмотіла вона. Малі була найприємнішою жінкою, але всередині неї горіло полум’я.

— Вона вагітна, — сказала я, захищаючи подругу.

Малі пустила очі під лоба.

— У мене п’ятеро дітей і це не заважає мені працювати.

— Туше.

Я стримала сміх і написала Тіні, щоб дізнатися, чи зможе вона прийти о першій. Вона одразу відповіла «Так», у чому я навіть не сумнівалася.

— Пане, — звернулася я до чоловіка у зоні очікування. — Ваш спеціаліст затримується. Якщо хочете, я можу почати сеанс зараз. Або ви можете зачекати Елоді, — я не знала чи він хотів потрапити саме до Елоді, а чи просто прийшов на масаж. А оскільки ми були зареєстровані на Yelp*** і мали запис онлайн, я ніколи не знала, хто із клієнтів віддавав перевагу конкретним масажистам.

Чоловік підвівся й мовчки підійшов до стійки.

— Це вас влаштує? — запитала я.

Він повагався, але потім кивнув. Ну гаразд...

— Добре... — я зазирнула в розклад. Кейл. Яке дивне ім’я. — Будь ласка, йдіть за мною.

Технічно, ми не мали закріплених за нами кабінетів, але другий ліворуч я облаштувала на свій смак, тому й працювала в ньому найчастіше. Без нагальної потреби його ніхто не займав.

Я принесла сюди свій комод і різні елементи декору, а ще намагалася вмовити Малі дозволити перефарбувати стіни. Що завгодно, аби лише не цей темно-фіолетовий колір. Він не надто сприяв розслабленню, ба більше, він утомлював і старив кімнату років на двадцять.

— Можете залишити одяг на вішаку або на стільці, — сказала я клієнту. — Роздягніться так, як вам буде зручно. Ляжте на стіл долілиць, а я повернуся за дві хвилини.

Не промовивши ні слова, він став біля стільця й почав стягувати сіру футболку через голову. Жодних сумнівів — він був військовим. Усе в ньому — від міцної статури до майже лисої голови аж кричало про те, що він солдат. Я з дитинства жила на військових базах, тож знаю. Він склав футболку й поклав на стілець. А коли смикнув спортивні штани, я залишила його на самоті.

РОЗДІЛ ☆ 6

Я дістала з кишені мобільний і прочитала повідомлення від тата: «Чекаю на тебе ввечері. Естель готує одну зі своїх фірмових страв».

Я могла назвати щонайменше тисячу справ, якими воліла б зайнятися цього вечора, але щовівторка ми збиралися втрьох, а іноді вчотирьох, щоб повечеряти разом. За рік від переїзду я пропустила лише одну сімейну вечерю. Того тижня тато повіз Естель у нашому фургоні на випуск якогось далекого родича з тренувального табору. Тож технічно, моєї провини в тому не було. Вони влаштували вечерю навіть під час невеликого сімейного відпочинку, а ми з Елоді об’їлися піцою.

Я не відповіла татові, бо він знав, що о сьомій я буду в них. Моя «нова» мама буде у ванній, завиватиме волосся, і вечеря ще не почнеться, але я приїду вчасно. Як завжди.

Минуло три хвилини, відколи я сказала клієнту Елоді, що повернуся, щоб почати сеанс, тому я відхилила занавіску й увійшла до кабінету. Світло було приглушене, тож усе набуло фіолетового відтінку від бридких стін.

Свічки горіли достатньо довго, щоб у повітрі відчувався виразний аромат лемонграса. У цьому кабінеті я заспокоювалася навіть після безсон-ної ночі.

Хлопець лежав на столі, прикрившись до поясу білим простирадлом. Я потерла долоні. Пальці досі були надто холодні, щоб торкатися до чиєїсь шкіри, тому я підійшла до рукомийника, щоб їх зігріти. Крутнула вентиль. Нічого. Я вже й забула про попередження Бредлі, навіть не помітивши, що останню годину обходилася без води.

Я потерла долоні одна об одну й обхопила нагрівач олії, що стояв на краю рукомийника. Він був занадто гарячим, але в тому й фокус: на шкірі олія відчуватиметься теплою, і, можливо, клієнт не помітить відсутності води. Це було незручно, але цілком стерпно. Я сподівалася, що хай би кому вчора не випала остання зміна, вони поклали у розігрівач чисті рушники перед тим, як піти.

— Є ділянки, які турбують вас, або напружені найбільше й ви воліли б, що я приділила їм більше уваги? — запитала я.

Мовчанка. Невже він уже заснув?

Я зачекала ще декілька секунд і запитала знову.

Хлопець похитав головою в підголівнику й сказав:

— Не чіпайте праву ногу. Будь ласка.

Оце «будь ласка» він додав із запізненням, немовби неохоче.

Мене часто просили не чіпати окремі частини тіла. У клієнтів на те були різні причини — від проблем зі здоров’ям до комплексів. І мене це зовсім не стосувалося. Моя робота полягала в тому, щоб поліпшити самопочуття клієнта і створити для нього умови для зцілення. Здавалося, що особливі прохання з’являлися в них щоразу, коли я не змушувала їх заповнювати медичну картку. Безперечно, Малі нагримала б на мене за таке.

— Добре. Бажаєте легкі, середні чи інтенсивні натискання? — запитала я, беручи з полички пляшечку з олією. Ззовні пляшечка досі була доволі гарячою, але я знала, що коли олія потрапить на його шкіру, температура буде ідеальною.

І знову мовчанка. Можливо, у нього проблеми зі слухом. До цього я також звикла: труднощі армійського життя.

— Кейле? — я назвала його на ім’я, хоча не знала чому.

Він так швидко підняв голову, наче я його налякала. Я й сама мало не підстрибнула від несподіванки.

— Перепрошую, я просто хотіла уточнити, яку інтенсивність масажу ви полюбляєте?

— Без різниці, — схоже, він і сам не знав, чого хотів. Певно, вперше прийшов на масаж. Він знову опустив голову в підголівник.

— Ну гаразд. Просто скажіть мені, якщо натискання будуть надто слабкими або надто сильними і я підлаштуюся.

Мабуть, рука в мене таки трохи заважка, хоча більшості клієнтів це навіть подобалося. Однак, із цим хлопцем я ніколи не працювала.

Хтозна, чи він ще колись повернеться? За моїми спостереженнями до салону поверталися всього четверо з десяти клієнтів, які приходили вперше, і лише один або двоє ставали постійними відвідувачами. У нас невеликий салон, але клієнтура стабільна.

— Це олія перцевої м’яти, — я постукала по пляшечці вказівним пальцем. — Я збираюся втерти трохи вам у скроні. Це допоможе...

Хлопець підняв голову і злегка похитав нею.

— Ні, — промовив він. У його голосі не чулося різкості, одначе я відразу зрозуміла, що він категорично проти того, щоб я використовувала олію перцевої м’яти. Ну гаразд...

— Добре, — я закрутила пляшечку й повернула вентиль. Дідько. Вода. Я присіла й відчинила підігрівач рушників. Порожньо. Ну звісно ж.

— Гм, я на секунду, — озвалася я до клієнта. Він знову вклав голову в підголівник, а я занадто різко зачинила дверцята підігрівача. Сподіваюся, за музикою він цього не почув. Схоже, сеанс буде не найлегший.

РОЗДІЛ ☆ 7

Коли я відкинула тонку занавіску й вийшла з кабінету в пошуках рушників, Малі була в приймальні.

— Мені потрібна вода. Або теплі рушники.

Вона притиснула пальця до вуст, щоб я замовкла.

— Води немає. Рушники є. Хто не поповнив запасів?

Я стенула плечима. Цього я не знала і насправді мені було байдуже. Я просто хотіла отримати рушник.

— Він у моїй кімнаті вже п’ять хвилин, а я ще навіть не починала.

Почувши про це, Малі заметушилася, зникаючи в одному з кабінетів по інший бік від приймальні, а вже за мить повернулася з кількома теплими рушниками. Я узяла їх і переклала стосик, від якого аж пашіло парою, з однієї долоні на іншу, щоб трохи остудити.

Повернувшись до кімнати, я ще раз змахнула рушником в повітрі й заходилася розтирати ним босі ступні клієнта. Його шкіра була такою гарячою на дотик, що я відклала рушник і торкнулася до його ступні долонею, щоб упевнитися чи часом у нього немає жару. Я не могла дозволити собі захворіти.

У буквальному сенсі. Термін дії татового медичного страхування за програмою Tricare добігав кінця, а власний поліс був мені не по кишені.

Його шкіра здавалася занадто гарячою. Я трохи підняла простирадло й побачила, що він досі в штанях. Це було дещо... дивно. Я не знала, як розтерти іншу ногу, яку мала б масажувати.

— Другу ногу також не чіпати? — тихо запитала я.

Він кивнув, не піднімаючи голови з підголівника, і я продовжила розтирати його ступні гарячим рушником. Я завжди так робила, щоб прибрати шкірний жир та бруд. Гігієна клієнтів... скажімо так, бувала різною. Дехто приходив у сандалях після того, як цілий день ходив пішки. Однак, цей хлопець точно був не з таких. Певно, він сходив у душ перед самим приходом. Я це цінувала. Масажисти завжди звертають увагу на такі речі. Я почала з подушечки лівої стопи, тиснучи на неї і просуваючись до склепіння. На ступні відчувалася м’яка нерівна лінія, але в темряві я не бачила шраму. Я повільно провела великим пальцем вздовж склепіння, і він злегка смикнувся.

Я звикла бездоганно розплановувати годинний сеанс: по п’ять хвилин на кожну ногу, тож тепер мала додатковий час на роботу з плечима. У багатьох людей саме плечі найбільше напружені, але цей хлопець... Якщо це були й не найбільш напружені плечі, з якими мені доводилося працювати, то вони точно були близько до цього. Я мусила обсмикнути себе, щоб не почати вигадувати історію про його життя.

Я продовжила, не знімаючи простирадла з його ніг, і взялася за шию, плечі, спину. Він мав гарно сформовані м’язи, але вони не здавалися роздутими чи твердими під моїми рухливими пальцями. Я уявила, як його молоде тіло протягом тривалого часу носило вантаж, можливо, наплічник. Або, може, цим тягарем було саме життя. Я не мала про нього достатньо інформації, щоб вигадати йому життя так, як робила це з Бредлі й більшістю інших незнайомців довкола. Було в цьому хлопцеві щось таке, що стримувало мою уяву.

Наостанок я взялася масажувати його голову. Зазвичай протягом сеансу люди стогнуть, або принаймні зітхають, відчуваючи як розслабляються м’язи, проте з вуст цього хлопця не злетіло ні звуку. Він навіть не пискнув. Я припустила, що він заснув. Таке траплялося часто і мені це подобалося. Це означало, що я добре виконала свою роботу. По завершенні я почувалася так, наче тільки-но почала. Під час сеансів я часто блукала у своїх думках: тато, брат, робота, будинок. Утім, із цим хлопцем було по-іншому. Я не відчувала нічого.

— Дякую. Ви всім задоволені? — іноді я запитувала про це, іноді ні. Цей хлопець був таким мовчазним, що я взагалі не була впевнена, сподобалося йому чи ні.

Він усе ще лежав обличчям у підголівнику, тому я не відразу почула, як він промовив:

— Ага.

Ну гаразд...

— Добре, тоді я вийду, щоб ви могли вдягнутися. Коли завершите, зустрінемося у приймальні. Не поспішайте.

Він кивнув, і я покинула його з думкою про те, що чайових він не залишить.

РОЗДІЛ ☆ 8

Я почула голос Елоді в приймальні. Вона розмовляла з Малі, яка давала їй прочуханки за спізнення.

— Я взяла твого клієнта, він уже одягається, — потішила я подругу. Не зайве повідомити Малі, що все залагоджено і жодних проблем не виникло. Елоді всміхнулася й нахилила голову. Було в ній щось таке, що їй завжди все миналося.

— Мені так прикро, Каріно. Дякую, — вона поцілувала мене в обидві щоки. Коли вона тільки-но переїхала, я ніяк не могла звикнути до цих поцілунків. Я взагалі не дуже любила, коли до мене торкалися, але з нею... З нею все було інакше.

— Учора довго не могла заснути. Авокадо почав штовхатися, — вона всміхнулася ще ширше, але її погляд свідчив про те, що вона не відпочила. Це я розуміла.

Малі поклала руку Елоді на живіт і заговорила до дитини. Я майже чекала, що вона запитає в округлості: «Що сталося? Чому ти не всміхаєшся?». Малі була лагідною і доброю до дітей, навіть до ще ненароджених. Мені стало трохи ніяково від того, що вона ось так просто торкалася до Елоді, але думка про те, що маля штовхається, тішила, і я всміхнулася. Я справді раділа за подругу. І непокоїлася, що вона була тут сама, адже вся її родина й більшість друзів залишилися по той бік Атлантичного океану. Вона була молода. Дуже молода. Я замислилася, а чи мала вона змогу розповісти Філіпу, що вчора відчула рухи маляти, і чи перевірить він пошту бодай сьогодні. Як і будь-кому з родичів солдатів, через різницю в часі їм було дуже складно розмовляти так часто, як того хотілося б, але Елоді завжди витримувала це з гідністю. Хоча мене неабияк лякало те, що через декілька місяців вона триматиме на руках немовля.

Елоді кинула погляд на занавіску позаду мене і раптом спалахнула, наче різдвяна ялинка й протиснулася повз мене, кинувшись до мого клієнта. Вона звернулася до нього на ім’я, якого я повністю не розчула, але воно точно прозвучало не схоже на «Кейл». Вона двічі поцілувала хлопця в щоки й обняла.

— Ти приїхав! Повірити не можу, що ти приїхав. Як ти дізнався? — Елоді пронизливо скрикнула й знову обвила руками його шию.

Малі кивнула на мого наступного клієнта, який саме заходив до салону.

— А ти повертайся до роботи, — сказала вона.

РОЗДІЛ ☆ 9

Тіна була однією з моїх улюблених клієнток. Вона працювала вдома — сімейним психотерапевтом, і неодноразово дозволяла мені використовувати сеанси масажу для моєї психотерапії. Я відкривалася небагатьом людям, але Тіні не було кому виказувати мої таємниці. Хоча часом мені ставало її шкода, коли я думала як самотньо їй, мабуть, жити у великому порожньому будинку і вечеряти самій перед телевізором. Однак, моє життя складалося так само, тож, гадаю, я не мала б її жаліти. Я почувалася трохи винною за страх, який часом сповнював мене: а раптом життя Тіни — моє майбутнє?

Сьогоднішній сеанс із нею здався мені вічністю.. Я знову глянула на годинник — ще десять хвилин.

— То як справи у твого брата? — запитала вона. Я відкинула її волосся набік, щоб дістатися до напружених м’язів шиї. Тіна недавно підрізала волосся — вона називала цю зачіску «Демі» — але їй не сподобалося, і вона відразу почала носити капелюхи, щоб прикрити темні пасма. Волосся ще було закоротке навіть для того, щоб зібрати його бодай у хвостик.

Мені не дуже хотілося говорити про брата. Я не хотіла відчувати того, що в мені пробудили б ці розмови.

— Без змін. Відколи він оселився у дядька, ми майже не спілкуємося. Хтозна, коли він повернеться, — я зітхнула, ковзаючи пальцями по Тіниній шиї.

— Він уже подав документи на навчання? — запитала вона.

— Ні. Усі постійно торочать, що ось-ось його запишуть, але віз і нині там, — я намагалася не забивати собі голову цими думками, але мій мозок працював інакше. Щойно я бодай трохи прочиняла двері, вони не витримували натиску й все виривалося назовні.

— Схоже, вони й не збираються цього робити, — сказала Тіна.

— Ага. Я теж так думаю. Ми з Остіном про це не говорили, але його стипендія в місцевому коледжі закінчилася минулого місяця.

Легке поколювання від напруження хвилею прокотилося в мене по плечах і вниз уздовж хребта. Я розуміла, що Остін не витримував життя з батьком, але разом із тим розривалася. Він — мій двадцятирічний близнюк без життєвої мети. І не мав би жити в сусідньому штаті разом з тридцятирічним дядьком, від якого вічно смерділо чипсами і який цілісінькими днями дивився порно онлайн, але водночас я не хотіла, щоб він жив зі мною. Це було складно. Мені досі не вірилося, що тато взагалі дозволив йому поїхати. Але й брата звинувачувати не могла. Кажу ж, усе складно.

— Якщо відверто, Каріно, ти не можеш брати на себе всю відповідальність. Це тобі лише шкодить. Зрештою, твоєму брату стільки ж, скільки й тобі. Гаразд, нехай він на п’ять хвилин молодший.

— На шість, — я всміхнулася й провела руками вниз до лопаток.

Я знала, що вона має рацію, але легше від того не ставало.

Мої руки ковзали по шкірі Тіни, ритмічно її стискаючи.

— Ти мусиш вирішити, як ліпше для тебе, — сказала вона. — Ти починаєш новий етап, і в твоєму житті має бути якнайменше хаосу.

Легше сказати, ніж зробити.

— Я запитаю в тата, чи є якісь новини від Остіна.

Тіна більше нічого не сказала. Певно, вона зрозуміла, що розмови за вечерею з «родиною» того дня з мене достатньо, а тому просто насолоджувалася останніми хвилинами сеансу, доки в моїй голові роїлися думки.

РОЗДІЛ ☆ 10

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.