Найтемніший місяць ebook

РОЗДІЛ ☾ 1

Кейл, 2019

Від цілого моря чорного одягу в мене болять очі. Я вже давно не бував серед настільки одноманітно вбраного натовпу. Я так звик до камуфляжу, який носив щодня упродовж декількох років, що, навіть звільнившись із армії, досі вишукую його поглядом у світі цивільних. Іноді я сумую за тими днями, коли мені не доводилося вирішувати, що вдягти. Знімаючи з вішака один із випраних і випрасуваних піджаків, я згадав свою формену камуфляжну куртку, таку жорстку від піску й засохлого бруду, що вона аж поскрипувала, коли ми годинами марширували під джорджійським спекотним сонцем. Я тягнуся рукою під сорочку, щоби торкнутися жетонів на шиї.

Я не належу до тих солдатів, які носять їх як почесну прикрасу, або щоб отримувати безкоштовні напої в місцевих барах. Я ношу їх тому, що вага металу на грудях дає мені змогу відчувати тверду землю під ногами. Напевно, я ніколи їх не зніму.

— Тут прохолодно, — говорить моя мама, коли я відпускаю жетони й кладу руки на коліна.

— Може, накинеш мій піджак? — запитую я. Вона хитає головою.

— Тіло треба тримати у холоді, — промовляє знайомий голос.

— А ти такий самий хворий придурок, — я підводжуся й обіймаю Сілвіна. Він трохи худорлявіший, відколи я обіймав його востаннє.

— Ти теж не надто змінився, — він штурхає мене у руку.

Мама кидає на нього несхвальний погляд.

— Припнув би ти язика, — вона штурхає його трошки сильніше, ніж він мене.

— Скільки разів я вже це чув? — Сілвін обіймає мою маму і вона всміхається.

Хоч бачилися вони й нечасто, Сілвін завжди подобався їй, попри те, що був грубіяном із доволі дивним почуттям гумору. Навіть у найтемніші часи ми реготали з його кепських жартиків, тож мені він теж припав до душі.

— Як ти, старий? — буденно запитав я, навіть знаючи, що, ймовірно, йому боліло більше, ніж значній частині присутніх у церкві. Як і мені минулого разу.

Він відкашлявся й кліпнув червоними очима, важко видихнувши перед тим, як відповісти:

— Я у нормі. Я, гм... У нормі. Хоча волів би зараз перебувати у Вегасі й грати на автоматах із порнозіркою та її грішми, — він зніяковіло розсміявся.

— Та й хто не хотів би, — обережно пожартував я, стежачи за тим, аби не додавати ваги його словам. Іноді краще триматися на поверхні, якщо вдається лишатися заціпенілим.

— Сядеш біля нас? Чи у тебе вже є місце? — запитав я.

— Мартіне, це не якийсь там довбаний концерт, — сказав він, сміючись, і підійшов, щоби сісти поруч із моєю мамою.

Перекручений сміх Сілвіна, хай навіть він і маскував глибоке горе, був єдиним проблиском радості в церкві. Жалоба практично скрапувала зі стелі. Це був той сум, що просто пронизує тебе наскрізь і ніколи не зникає. Його видно неозброєним оком. Тягар усього пережитого просто тече у твоїй крові й осідає на плечах. Сілвін зітхає й притуляється до спинки церковної лави. Він важко спирається на дерево, намагаючись бодай трохи полегшити свій тягар. Він дивиться кудись поперед себе, поринувши у спогади, які ніяк не хочуть зникати й відбирають у нього будь-який шанс на спокій. Він ще замолодий, щоб здаватися старим. Хоча він помітно подорослішав, відколи ми всі, з найкращими південними акцентами, називали його «Дитячим личком». Сілвін родом із Міссісіпі й під час першого відрядження скидався на п’ятнадцятирічного підлітка, проте нині він здається старшим за мене. Дитяче личко, як його називав увесь взвод, добряче виріс відтоді, як йому на обличчя із неба посипалося щось схоже на шматки сирого тунця. І лише після ще одного вибуху мій мозок нарешті осягнув той жах, що криваві шматки, які падали з неба, були не рибою, а людською плоттю. Я стояв так близько, що на мій армійський черевик упав палець із обручкою. Вираз обличчя Джонсона змінився, коли він озирнувся і збагнув, що його побратима Кокса вже не було поруч. Потім він зняв із поясу зброю й рушив далі, а я помітив щось у його очах, якийсь крихітний спалах. Більше він про загиблого не згадував. І коли вагітна вдова Кокса плакала на його похороні, сидів мовчки.

Якщо подумати, то цей похорон здається не менш моторошним.

Я роззираюся, шукаючи поглядом годинник. Хіба вже не час починати? Я хочу покінчити з цим до того, як муситиму по-справжньому замислитися про те, для чого ми тут зібралися. Усі похорони однакові. Принаймні військові. Окрім них, я був лише на одному в дитинстві. Після закінчення курсу базової підготовки я побував уже щонайменше на десяти. Десять разів, коли я мовчки сидів на дерев’яній лаві у церкві, розглядаючи обличчя солдатів, які дивилися лише перед собою, міцно стиснувши вуста в єдину лінію. Десять разів, коли заплакані діти, які ще й життя не розуміли, не кажучи вже про смерть, горнулися до батьків, сидячи у них на колінах. Десять разів, коли серед натовпу чулися схлипування. На щастя, лише половина з них були одруженими й мали родини, тож я бачив лише п’ятьох згорьованих удів, чиє життя пішло шкереберть і навіки змінилося.

Я часто думав, коли припиняться дзвінки? Через скільки років ми перестанемо ось так збиратися? Чи це триватиме, доки ми не постаріємо й не посивіємо? Чи прийде Сілвін на мій похорон? А чи, може, я прийду провести його? Я завжди приходив, як і Джонсон, якого я помітив краєм ока. І Стенсон, котрий тримав новонародженого сина. Він досі служить, але навіть ті з нас, хто звільнився, однаково приходять. Якось я літав до Вашингтону заради хлопця, якого заледве знав, але якого любив Мендоза.

Людей більше, ніж зазвичай. Але знову ж таки, цього загиблого солдата любили дужче, ніж більшість із нас. Мені несила було думати про ім’я загиблого чи промовляти його про себе. Я не хотів чинити так із собою чи з мамою, яку я забрав із Рівердейла й привіз сюди. Він завжди їй подобався. І всім іншим теж.

— Хто та пані он там? — запитавши, мама відкашлюється. Вона вказує пальцем на жінку, якої я не впізнаю.

— Без поняття, ма, — шепочу я їй.

Зацьковані очі Сілвіна тепер заплющені. Я відводжу від нього погляд.

— Я впевнена, що знаю ту жінку, — наполягає мама.

На платформу виходить чоловік у костюмі. Певно, вже час.

Я перериваю її.

— Ма. Починають.

Я намагаюся знайти серед присутніх Каріну. Вона вже має бути тут. Поруч мама знову відкашлюється. Віднедавна вона кашляє дедалі частіше. Цей кашель докучає їй вже зо два роки. А, може, й довше. Іноді він зникає й вона радіє, що кинула палити. А іншим разом кашель вологий і вона бурчить про те, як добре було б запалити «мальборо». Через це я півжиття сперечаюся з нею, ще відколи мені виповнилося десять і я почув, як лікар сказав їй, що вона втратить легеню, якщо не кине й щодня не прийматиме потрібні ліки. Я дивлюся, як вона витирає серветкою губи й важко кашляє. Її втомлені очі заплющуються на мить, але потім вона знову втуплюється поглядом у заквітчану платформу. Звісно, труна закрита. Ніхто не хоче, щоб ці діти бачили спотворене до невпізнанності тіло.

Бляха, я мушу зупинитися. Я бозна скільки годин провів із медичними фахівцями, яким доручили полагодити мене, тож вам може здатися, що мені ліпше триматися якнайдалі від таких думок. Техніки, яких нас навчають, ніколи не спрацьовують. Темрява досі там, невикорінена. Можливо, варто сказати уряду поклопотатися щодо повернення грошей за моє лікування? Як і заведено, держава оплатила мою терапію, але хіба вона дала хоч якийсь результат? Звісно, що ні. Ані з Сілвіном, ані зі мною, ані з тілом у труні на платформі.

«Рахуйте», — радили психотерапевти, коли мій розум починав скочуватися на цю стежину.

«Рахуйте і думайте про щось, що дарує вам радість або спокій. Відчуйте тверду землю під ногами, знайте, що тепер ви у безпеці», — повторювали вони.

Коли я потребую спокою, то думаю про неї. Ще відколи вперше її зустрів. От тільки це триває лише доти, поки я не осягаю реальності й не починаю прагнути покарати себе за те, що її більше немає в моєму житті. А потім я ще глибше пірнаю у темряву.

Я не зміг завершити сеанс самотерапії.

— Якщо всі зайняли свої місця, ми починаємо, — почувся голос розпорядника похорону, лагідний і невимушений. Певно, він робить це декілька разів на тиждень.

Присутні затихли й похорон почався.

...

Після служби ми лишаємося сидіти, доки біля труни вишиковується невелика черга, щоб попрощатися з небіжчиком. Сілвін перехоплює мій погляд і зводить очі догори, немовби намагаючись щось сказати. Та щойно і я підводжу погляд, хтось плескає мене по плечі. Я збрехав би, якби не визнав, що сподівався, що це Каріна. Хай навіть і був упевнений, що це не так.

І звісно ж, я не помилився. Позаду мене стоїть Ґлорія, вбрана у чорну сукню з вишитими білими квітами на грудях. Я впевнений, що бачив її в цій сукні щонайменше десять разів. На десяти похоронах. Сьогодні я вже мав шалене потрясіння від того, що побачив Каріну й Сілвіна, і що не зміг укласти угоду на чотирьохкімнатну квартиру біля Форт Беннінґа, а ось тепер ще й від зустрічі з Ґлорією, яка завжди нагадує мені про свого чоловіка.

— Привіт, Ґлоріє, — підводжуся й обіймаю її.

Ґлорія обіймає мене у відповідь, відхиляється, а потім обіймає ще раз.

— Як ти? Я хвилювалася. Ти вже не перетелефоновуєш мені, — вона скривилася. — Засранець, — прошепотіла вона, дивлячись мені у вічі.

— У мене по горло роботи. І ти ж знаєш, я ненавиджу телефони.

Вона пустила темні очі під лоба.

— Діти сумують за тобою, розумієш? А ще вони постійно розпитують про тебе.

Діти. У горлі запекло від кислотної провини.

— Я теж сумую за ними, — я дивлюся їй на ногу, за яку зазвичай чіпляється найменший. — Дзвонитиму частіше. І я таки йолоп, — всміхаюся й вона киває, трохи послаблюючи натиск.

Ланцюжок у мене на шиї важкий. Один жетон мій, один — його. Я у боргу перед ним, що так і не зміг пережити втрату і не був поруч із його дітьми, як обіцяв.

— Так, ти абсолютний йолоп, — погоджується вона з усмішкою. — Дядько Йолоп має якось їм зателе­фонувати, — вона ковзає поглядом по моєму обличчю.

— Спершу я тебе навіть не впізнала, — вона проводить долонями по моїй щетині.

— Ага. Тепер я вільна людина й вирішив поводиться відповідно.

— Я рада. Приємно було зустрітися. Навіть із такого приводу. І з вами... — вона дивиться на мою маму і, не перериваючи розмови з жінкою, яку вона впізнала трохи раніше, ма обіймає і цілує Ґлорію в щоку.

— У Каріни чудовий вигляд, — Ґлорія стискає губи й вдивляється мені у вічі. — Як і завжди, але вона... — я відвертаюся, коли вона замовкає.

— Вона здається щасливою. Ось у чому річ, — вона всміхається.

Ґлорія завжди любила Каріну. І я чув, що вони й досі спілкуються, навіть після того, як я переїхав подалі від бази.

Я швидко роззирнувся церквою, шукаючи волосся Каріни. Знову темне. Колір був чимось середнім між «каштановим і шоколадним», як вона колись пояснила мені. Це був її звичний колір, коли їй хотілося розгребтися з лайном. Контролювати і змінювати колір волосся було одним із її ритуалів. Вона робила чимало дрібничок, аби відчути контроль, називаючи це удачею.

— Ага. Тішуся за неї, — говорю я. — Ми бачилися вранці.

Ґлорія не мусила говорити, що вже про все знала. Це було легко зрозуміти з її невимуше-ності.

— До речі, діти з тобою? — я змінюю тему. Вона ще раз пускає очі під лоба й хитає головою.

— Ні. Моя мама лишилася з ними у Беннінґу. Я подумала, що годі з них такого.

— Хіба ж не з усіх нас годі?

— І то правда.

До нас підходить жінка й тягнеться, щоб обійняти Ґлорію. Схоже, вони знайомі, тож заводять розмову. Моя ма досі захоплена теревенями, тож я знову починаю шукати Каріну. Як сталося так, що я досі її не помітив? Церква не така вже й велика. Але знову ж таки, Каріна вміє вливатися в натовп, розчинятися у ньому. Це одна з її «фішок».

Я чую ім’я Мендози в розмові поруч і намагаюся не підслуховувати, що каже Ґлорія. Я вже безліч разів чув, як вона промовляє «дякую» і «зі мною все гаразд». Мені її шкода, бо вона змушена завжди жити в минулому. А там важко жити, але ще важче піти. Я розумію це, як ніхто інший.

Поміж вітань і висловлення співчуття, якими обмінюються люди навколо, чується голос моєї матері, що вириває мене із задуми.

— Мікаелю, нагадай-но, до якого коледжу хоче вступити твоя сестра? — запитує вона, і попри сотні схожих розмов у її очах горить спантеличення.

— МІТ, — відповідаю її співрозмовниці й впізнаю у ній матір Ловсона. Я знаю, що вона краща людина, ніж її син, але це не таке вже й досягнення. Провівши з ним у одному взводі чотири роки та переживши два відрядження до Афганістану, я знав цього покидька краще, ніж його рідна мати. Війна зближує людей, як ніщо інше, окрім смерті. У моєму світі вони йдуть пліч-о-пліч.

— Саме так. МІТ. Вона найрозумніша в усьому класі цього року і минулого. Ще два роки почекати. Але вони будуть дурнями, якщо не приймуть мою дівчинку, — мамине чорне волосся вибилося з-під заколки, яку вона завжди носить. Я простягаю руку, щоб відкинути його з її обличчя. Кучері, які я допоміг їй накрутити вранці, вже розпустилися.

Перед очима спалахує спогад про те, як сміялася Каріна, коли я обпік пальці об гарячу поверхню прасочки для волосся. Я зрозумів, що вона найбільш розважлива і самовіддана людина з-поміж усіх моїх знайомих, коли вона запропонувала допомогти мені навчитися завивати мамі волосся після того, як ми помітили в неї на руках опіки. Іноді зранку в мами так сильно тремтіли руки, що вона не могла самотужки впоратися з цим, але була занадто вперта, щоб попросити про допомогу.

Я буваю вдома не так часто, як мав би, але їй подобається, коли я завиваю їй кучері. Вона каже, що колись я стану гарним татом. Каріна казала те саме, і погляд у неї був такий, немовби вона могла бачити майбутнє. Як виявилося, не могла, як і моя ма, бо ж вона й досі сподівається на онуків від мене, щоб передати прізвище. Малоймовірно.

Я зітхаю і дістаю з кишені телефон, перевіряю за звичкою, роззираючись кімнатою. Людей поменшало, тож її буде легше знайти. Зрештою, я або переконаюсь, що її тут немає, або ж вона з’явиться з якогось кутка, в якому досі ховалася. Це якщо вона не вислизнула, а вірогідність цього була досить високою.

— Я тут, Дорі.

Ніжний голос Каріни водночас і приголомшує, і дарує полегшення, що хвилею прокочується в моєму тілі.

— Ось ти де. Усі тільки й говорять про тебе і ось ти тут, — промовляє ма.

Каріна супить брови й хитає головою.

— Пліткують, як завжди.

Її вуста вигинаються в усмішці. Вона обхоплює маму за плечі й обіймає.

Пальцями проходиться волоссям і розстібає заколку. Витонченими руками закручує пасма, а потім заколює його так, як їй подобається, і це до біса краще, ніж можу зробити я. Господи, вони пройшли чималий шлях. Я шаленію від провини за те, як усе обернулося, і що тепер у житті моєї мами Каріни немає. Це не Ґлорія, яка може приїхати до її будинку за десять хвилин: моя ма колись заледве зможе водити.

— Хочете вийти надвір? — запитує вона у ма. — Тут трохи душно, — її зелені очі втуплюються у брудні церковні вікна.

Моя мама йде за Каріною і вони озираються на мене.

— Ну? — промовляють вони в унісон.

— Я йду з вами? — я дивлюся на Каріну.

Вона дивиться на мене. Її губи ледь розтулені, але вона нічого не говорить.

Коли ми повертаємося, телефон у моїй руці починає вібрувати, тож я відходжу, щоб відповісти, й перехоплюю погляд Каріни. Вона вовком дивиться на мій телефон — свого найгіршого ворога. Очікує, що я відповім, як і завжди, тож ігнорую дзвінок і витримую її погляд. Вона облизує губи. А її очі виказують подив і те, що вона вважає це своєю перемогою. Хай там як, це однаково був лише один із моїх підрядників.

— Ходімо? — запитую я, утверджуючи свою позицію принаймні намаганням втриматися на ігровій дошці. Вона киває і виводить нас із церкви, коли повітря над нами розтинає бамкання дзвону.

РОЗДІЛ ☾ 2

Каріна, 2017

Дін-дон. Дзенькнув дверний дзвоник спа-салону. Я різко підвелася з офісного крісла, в якому ліниво їздила туди-сюди. Відвідувачів у нас не було вже майже годину, журнал запису також був порожній, тож я чергувала в салоні сама. Я витерла пил, пропилососила всі кабінети і поповнила в них запаси олій. Мені буквально було нічим зайнятися, окрім як гортати стрічку в телефоні, а цього я свідомо уникала. Але тепер я мала потенційного клієнта, який міг бодай трохи розвіяти мою нудьгу. До стійки підійшов чоловік із кутастою щелепою, що трохи додавала йому схожості з пітбулем. Кепка з символікою штату Алабама прикривала темне волосся й ховала карі очі. Він був високий, дуже високий.

— Добридень, чим можу допомогти? — запитала я, глянувши на годинник на стіні, а потім на скляні двері в чоловіка за спиною. Уже стемніло й мені пішов мороз поза шкірою. Мені було не до вподоби лишатися самій в салоні о такій порі. Не знаю чому, але мене вже декілька тижнів мучило це тривожне, до біса млосне відчуття, і я ніяк не могла його позбутися. Ірраціональне передчуття, що щось кепське нависло наді мною, заповнювало мою голову параноєю і змушувало мозок працювати ще хаотичніше.

Доки чоловік заговорив, я двічі встигла подумки розіграти власне вбивство.

— У вас зараз є вільні місця? — хрипко запи-тав він.

Усередині мене все перевернулося вже втретє.

— О, — я вже хотіла було сказати йому «ні», що, мовляв, у мене запис на весь вечір, але гроші мені справді не завадили б, бо ж рахунок за електрику мав надійти вже наступного тижня. І малоймовірно, що цей чоловік спробував би мене вбити. Він не знав, що я була в салоні сама, і це добре.

Хотіла б я думати інакше, але навіть усвідомлюючи, що я більший параноїк, аніж значна частина інших людей, я знала й те, що як жінку, мене на кожному кроці підстерігала небезпека.

— Так... Що вам до вподоби? — запитала я, показуючи на перелік послуг на стіні.

Заламінований постер закрутився на куточках, а деякі ціни заледве можна було розібрати, бо неакуратний почерк Малі встиг вигоріти від часу відкриття салону. Я намагалася час від часу наводити вигорілі цифри, оскільки Малі цим не надто переймалася. Вона пускала очі під лоба щоразу, коли я говорила, що охоче зроблю новий прейскурант, оскільки, вочевидь, це непокоїло лише мене.

— Годинний сеанс? Мені конче необхідний масаж. Спина ось тут просто палає болем, — він потер рукою поперек, повільно повертаючи тулуб.

— Я можу зробити вам годинний масаж. Ви в нас уперше? — я знала усіх постійних клієнтів, не лише своїх.

Він кивнув і я підсунула йому планшетку з анкетами для нових клієнтів. Під нігтями в нього виднівся бруд, а руки були такі сухі, що шкіра на кісточках розтріскалася, утворивши навколо них білі кільця. Його обличчя здавалося молодшим за руки, але навіть дивлячись просто у його майже чорні очі, я не могла вгадати точного віку. Я знала лише те, що він важко працював і був родом зі штату Алабама, або ж любив цю футбольну команду.

Доки він заповнював анкету, я дістала з кишені телефон і потайки глянула на нього. Сповіщення вигулькнуло, коли я саме збиралася розблокувати екран. Воно було з інстаграму: я мала двох нових підписників і три вподобайки на останньому дописі зі світлиною кульбаби поміж трави. Двоє підписників, та невже? З дванадцятьма підписниками і двадцятьма вподобайками на деяких дописах я цілком могла стати інфлюенцером. Хоча світлина з кінчиками пальців на стільці отримала сотні вподобайок, тож часом вразити людей в інтернеті не так і важко.

— Готово, — чоловік висмикнув мене з мрій про те, як мені платять сотні тисяч доларів за розміщення естетично приємних світлин у застосунку.

— Дякую... — я глянула на його ім’я. — Бреді. Якщо ви готові, тоді почнімо.

Він кивнув, і я провела його до свого кабінету. Щойно ми зайшли у невелику кімнату, він здався мені ще більшим. Таким великим, що я мусила задерти голову, коли говорила. Я ввімкнула музику й обійшла стіл, щоби запалити ще одну свічку на полиці.

— Окрім попереку, маєте ще якісь проблемні зони, на яких треба зосередитися?

— Голова, — сказав він. Я зачекала, щоб перевірити, чи він не жартує.

Він ледь помітно всміхнувся і його вигляд став не таким убивчим, коли на щоках з’явилися ямочки.

— За це мені не платять, тож іще щось? — я всміхнулася йому і він похитав головою. Зрештою, він не такий вже й страшний.

— А стосовно сили натискань? Хочете більш шведський чи, може, тайський стиль? Легке, середнє чи глибоке пропрацьовування?

Він здавався спантеличеним.

— Не знаю, у чому різниця, але, гадаю, середнє. Мені ще ніколи не робили масаж.

Я подумки застогнала. Він або стане постійним клієнтом, або ж я зіпсую йому перший досвід. Я ненавиділа цей тягар — самонав’язаний, але він однаково надокучав мені. Ну чому я завжди все так ускладнювала? Це так виснажувало.

— Добре, — я витиснула з себе усмішку. — Я залишу вас, щоб ви могли роздягнутися до прийнятної для вас межі й покласти особисті речі до кошика. Проходьте і лягайте долілиць під простирадло і ковдру, а я повернуся хвилини через дві. Не поспішайте.

Я вийшла з кабінету й запнула занавіску. Я знову спіймала себе на тому, що втупилася у телефон, цього разу перечитуючи останню розмову з Остіном. Три «Де ти?» і одне «Якщо хтось і має біситися і не відповідати, то це я» трохи згодом. І досі нічого. Ми з моїм близнюком і раніше сварилися, а бувало й таке, що не розмовляли декілька тижнів. Але це було інше.

Тепер він був довбаним брехуном, а не просто хлопчиком, який трохи прикрасив дійсність, щоб отримати бажане від батьків чи дівчат. Тепер він був чоловіком, який, бляха, збрехав мені й записався на службу в армію, заручившись підтримкою Кейла. А Кейлу я взагалі не мала б довіряти. Звісно ж, я не встояла перед його чарами, як він і планував, і дозволила використати себе в грі, у яку він грав із моїм батьком. Значно складнішій та заплутанішій грі, аніж я могла навіть уявити. Я прогортала розмову вгору, коли Остін написав мені, що їде з Південної Кароліни, де тимчасово мешкав разом із дядьком. Тоді ми були в захваті.

— Гм, пані? — голос настрахав мене достатньо для того, щоб я підстрибнула й повернулася до реальності.

— От лайно, — прошепотіла я собі. Як довго я вже стояла в коридорі? Я й гадки не мала.

— Уже йду! — пискнула я, замість того, щоб просто вдати, що він чекав скільки треба.

Я відсунула занавіску й заквапилася до столу, щоб приділити увагу знехтуваному новому клієнту, який точно більше ніколи не повернеться, навіть убити мене, уже не кажучи про ще один сеанс масажу.

— Як голова? Вам зручно?

Він кивнув, і я потягнула простирадло з його спини, щоб почати. І щойно мої руки заковзали його плечами, розум помандрував із кабінету, далі коридором, вхідними дверима до місця, куди віднедавна він завжди линув.

РОЗДІЛ ☾ 3

Учора я дісталася додому лише о десятій вечора. Бреді, мій новий клієнт, був того дня останнім. Він записався на сеанс через два тижні. І я подякувала щасливим зіркам, що він лишився задоволений масажем. Година минула дуже швидко, а мій розум тим часом блукав спогадами, але коли я повернулася додому, хвилини спливали повільно, наче мед кімнатної температури. Коли я прийшла, Елоді спала на дивані, тож я вимкнула телевізор, сіла у крісло й втупилася поглядом у пітьму, що огортала вітальню. Раніше я дуже боялася темряви й іноді навіть зараз бігла й застрибувала на ліжко, щоби врятуватися від того, що могло ховатися під ним. Мене вже не лякали привиди або чоловік під ліжком у кімнаті маленької дівчинки з «Міських легенд», яких я підлітком боялася до всирачки. Але повністю тривога так і не зникла. Я все життя жила з привидами. Байдуже, живими чи ні.

Елоді спала. Я замислилася, як у неї справи з Філіпом, її чоловіком, і завбільшки з який фрукт її дитя цього тижня. Останніми днями ми мало спілкувалися, бо здебільшого я лише працювала і спала. Я вже два тижні поспіль планувала в суботу з’їздити до крафтової крамнички, але врешті увечері в п’ятницю відмовляла себе від поїздки.

Бамкнув настінний годинник. Була вже десята, а я так втомилася і так себе накрутила. Моє тіло було виснажене, але розум ніяк не вгамовувався. Я відкинулася на спинку крісла, відчуваючи, як гуде в голові. Навіть із Елоді, яка спала на дивані, будинок здавався порожнім.

Можливо, це я почувалася порожньою? Нещодавно я осягнула чимало істин. І це була одна із них. Як і те, що в мене мало друзів. Моя найближча подруга була вагітна і дедалі більше часу проводила з армійськими дружинами, з якими встигла потоваришувати. І я це розуміла, просто не могла позбутися відчуття самотності, яке вже почало мене поглинати. Тієї миті я не мала й родини. Так, ми з братом близнюки й будемо пов’язані все життя, але він кудись зник. Як і завжди, коли коїв якусь дурню.

Ще одне осяяння стосувалося часу. Два місяці тому моє життя було геть іншим. Остін був у Канзасі. А стосунки між мною і татом — спокійні й не драматичні. Тоді я ще не була знайома з Кейлом. Усе було легше і простіше. Мені не вкладалося в голові, що я знала Кейла так мало і попри те він устиг так перепаскудити мені життя. Навіть сидячи в неосвітленій, порожній вітальні, я згадувала його. Я просто не могла не думати про нього, і це точно не віщувало мені нічого доброго. Я заледве знала його, і він був довбаним брехуном. Чому ж я ніяк не могла з цим змиритися. Навіть після стількох годин роздумів.

Минуло всього два тижні, відколи я дізналася, що Кейл потайки допоміг Остіну вступити на службу до армії. А для мене гіршого годі й шукати. І Кейл про це знав. Йому просто було байдуже.

У мене затремтіли коліна, і я провела пальцями крізь волосся. Стрілки годинника заледве зрушили з місця, а я прокручувала в думках усе наше спільне життя – від першої зустрічі до останньої. Я ніколи не забуду краплі дощу на шкірі того дня. Байдуже, як сильно намагалася забути.

Раніше я вміла забувати: я навіть забула, що мала матір, яка покинула нас і пішла, навіть не озирнувшись. Я справді це вміла. Але було у Кейлові щось таке, що просто мене не полишало, і я мордувала себе цим. Раніше я ніколи не рахувала днів і не витріщалася на стрілки годинника, просто благаючи їх рухатися. Я стала одержимою часом і відчувала це. Я непокоїлася, що занадто зациклилася на цьому, і намагалася не стати схожою на матір. Утім, чомусь від того ставало тільки гірше.

Так тривало два тижні. Зрештою, я лише зациклилася на тому, щоби намагатися не зациклюватися, і неминуче опинялася за кухонним столом, сиділа і знову витріщалася на годинник, розмірковуючи, а чи колись час пришвидшиться. Мені хотілося перейти на наступну фазу розбитого серця, ту, яка, за переконаннями всіх у інстаграмі, мала змусити мене виходити гуляти з друзями, пити вино і реготати до сліз. Але оскільки плаксійкою я ніколи не була, та й друзів мала небагато, все це здавалося малоймовірним. Якби ж я могла просто дійти до тієї межі, коли не зазиратиму на його сторінку у фейсбуці й не думатиму про солонуватий присмак поту на його вустах, коли він мене цілував...

Я змусила себе підвестися з крісла й пішла на кухню. У животі забурчало, щойно я побачила холодильник. Я не пам’ятала, коли востаннє щось їла. Тож схопила із шафки пакет із хлібом і сіла за стіл. Хліб був черствий, але й апетиту я не мала, тож мені було байдуже.

Після, здавалося б, цілої години я згадала, як Кейл сидів на моєму ґанку й розповідав вірші, коли ми просто дивилися на зірки й говорили про них. Було добре згадувати такі миті, бо вони були одними з небагатьох спогадів за все моє життя, до яких мені хотілося повертатися.

Я підвела очі до стелі. Тріщина перетворилася на величезну, звивисту лінію, схожу на блискавку, що за минулий тиждень розійшлася майже на всю кухню. Невже всесвіту бракувало співчуття створити цю тріщину наступного місяця, коли не було б безперервного дощу, як декілька днів тому? Знаючи, як мені віднедавна щастило, я не здивувалася б, якби це пошкодило дах настільки, що мені не вистачило б грошей його полагодити.

Я глянула на шкіру навколо нігтів. Лак давно облущився, і я починала роздряпувати кутикулу. Я намагалася цього не робити і навіть скористалася порадою мами, яку вона дала мені, коли я вперше закохалася і почала перейматися своєю зовнішністю: сідати на долоні щоразу, коли виникало бажання подерти. Це заледве допомагало, але принаймні я цього не забула.

Пам’ятала я й те, що того ж таки дня, коли вона це сказала, мама широко всміхнулася від чогось, що отримала поштою. Розкривши листа, вона притиснула його до грудей, а ми з Остіном спостерігали за нею зі сходів. Вона глянула в небо, немовби сяючи. Того дня в ній було світло, це було помітно з її усмішки, але ми з Остіном лише перезирнулися.

РОЗДІЛ ☾ 4

Я до чорта злякалася, коли вперше прокинулася, лежачи щокою на кухонному столі. Шия страшенно боліла від того, що я спала в такій позі, майже наполовину звісившись зі столу. Коли я хруснула шиєю і покрутила головою, то згадала, що мені снилося: ми з Остіном стояли на сходах, мама готувала лазанью і танцювала в кухні під Аланіс Морріссет... А потім був ще один сон про заплакану дівчинку.

Я прокинулася о четвертій ранку поруч із буханкою хліба у целофановій упаковці. Я зав’язала пакет із хлібом і попленталася до спальні, одразу плюхнувшись на ліжко, не знімаючи робочого одягу.

Тепер був пізній ранок. Я нарешті сходила в душ і почувалася бодай трохи людиною. Елоді збиралася кудись. І хоча вона й говорила мені про це двічі, я так і не запам’ятала, куди саме. Вона завжди жартувала, що мені дістався її вагітний мозок. Я вставила кавову капсулу в стареньку кавоварку Keurig і зачекала, доки життєдайна рідина наповнить чашку.

Коли я сьорбнула кави й взяла вчорашній черствий хліб, сонце за вікном так і не вийшло, а небо досі плакало.

— Я скоро повернуся. Лише дещо куплю в крамниці, — сказала Елоді, обіймаючи мене за плечі. Від неї пахло фруктами і постільною білизною.

— Ти добре спала? — запитала я, вдивляючись у її тендітне обличчя. Воно було рожеве й сяйливе, але під очима виднілися мішки. Їй не завадило б відпочити.

— Каро, вибач, що вчора тобі довелося слухати нашу сварку, — сказала вона, ставши переді мною. Її біляве каре трохи погойдувалося. Я зазирнула в великі, блакитні й почервонілі очі, потім глянула, як вона прикусила губу. — Філіп просто... Нервує, бо його немає поруч. Тому ми часто сваримося. Але з ним усе гаразд. Усе добре, — запевнила вона, метушливо перебираючи пальцями.

Я ані на секунду не повірила їй, але хотіла, щоб вона почувалася затишно і за потреби могла зі мною поговорити.

— Я нічого не чула, — стенула плечима я. — Хоча й заснула за столом у кухні, — я засміялася, щоб притлумити плач дівчинки зі сну.

Елоді всміхнулася і на її гарненькому личку майнуло полегшення.

— Гаразд. Тоді я скоро. А ще я сьогодні працюю, — вона розцілувала мене в обидві щоки й заквапилася до дверей.

— Бувай! — крикнула я, коли вона зачинила за собою москітні двері.

Мені нестерпно було думати про їхні сварки. Я сподівалася, що, зрештою, вони з усім розберуться, а якщо ні, то я буду поруч із подругою і малям, і робитиму все, що зможу.

«Ой, а це до біса страшне речення».

Але хай там як, Елоді потрібно, щоби решта вагітності минула якомога спокійніше і дитина народилася в злагоді. Тому я збиралася зробити все можливе, щоб так і було.

Я завантажила брудну білизну до пральної машини і повернулася до спальні. Кімната здавалася зовсім іншою, коли посеред неї на ліжку виднівся голий матрац. Я переглянула речі, що накопичилися на комоді. Провела пальцем по поверхні й у сірому пилу намалювала К і серденько. Я постійно так робила, коли мала під рукою аркуш паперу, ще відколи почала вести щоденник у середній школі. У моєму маленькому будинку пил збирався швидко, а я ніколи не могла дати йому ради. Як і суккуленту на комоді. Він засох.

Господи, у мене навіть суккуленти не виживають!

Я сіла на ліжко й витягнула телефон. Мені ніхто не дзвонив, але я все одно постійно перевіряла. Я витерла екран краєм піжами і, вдягаючись, відклала його на комод. Я була майже мокра, коли закінчила вдягатися: вологість від ранкового дощу просочувалася крізь шпарини навколо вікон. Моя кімната перетворилася на сауну, і це було жахливо. Я ввімкнула кондиціонер, що стояв у кутку, але одразу його вимкнула, знаючи, що рахунок за електрику і без того буде величезним. Треба було забиратися з кімнати, доки я не витратила ранок на непотрібні перестановки.

Посуд. Я могла помити посуд. Через півгодини я мала бути на роботі й вже вбралася у форму. Я мусила знайти собі якесь заняття і знала, що за посуд візьметься Елоді, якщо цього не зроблю я. А чому вона мусила відшкрібати пательню після моєї невдалої спроби приготувати лазанью?

Я ввімкнула воду, аж раптом на екрані мого мобільного, що лежав на тумбочці, висвітилося її ім’я.

«Хочеш кави? Я вже їду додому».

Я глянула на порожню чашку й відповіла. Що більше кофеїну я отримаю, то краще мине день. Десь опівдні я стану знервованою, але нині це вже стало частиною моєї рутини.

Я подумала про те, щоб запросити Елоді таки вийти кудись увечері після роботи. Я могла забронювати столик у єдиному ресторані в місті, який приймав бронювання. І я знала, що їй подобався їхній стейк. Нам було б корисно хоч раз вийти в люди. А ще їй не завадило б знати, що я активно намагаюся проводити з нею час, а не лише мешкаю з нею чи сиджу поруч на дивані, коли ми намагаємося не заснути з телефонами в руках. Віднедавна Елоді стала така заклопотана зі своїми новими друзями, що я почала замислюватися, а чи не подобаються вони їй більше за мене? Певно, що так, бо ж вона проводила з ними стільки часу.

Але хіба це погано? І чому я взагалі цим переймалася? З ними у неї однаково значно більше спільного. Я з ними не була близька, але знала, як молоді армійські дружини вміли гуртуватися. Вони могли бути цукром або сіллю. Я пам’ятала, що мою маму вважали білою вороною. І це несприйняття змусило її повстати проти їхнього уявлення про те, як мусить поводитися дружина офіцера, тобто того, якою її хотів бачити мій тато: власницею його прізвища і берегинею дому.

Елоді і моя мама були зовсім різні. Можливо, часи змінилися, але з огляду на риторику, яку я чула в дитинстві, було важко переконати мене в чомусь іншому. Елоді здавалася легкою ціллю для тих злих дівчаток. І це зовсім не допомагало. Її доброта і грація давалися їй так легко, а чарівний акцент, що змушував усе звучати лагідніше, зробив її вигнанницею. Цього не мало би статися, але, будьмо реалістами, люди бувають до біса зарозумілими. Коли вона подружилася з кимось минулого разу, її висміювали за акцент і намагалися виставити це як загравання. Зрештою, одна з тих жінок звинуватила Елоді у фліртуванні з її чоловіком, якого Елоді лише розцілувала в щоки з цілком невинної звички. Вони швидко відвернулися від неї й навіть зробили про це детальний допис у фейсбуці, але з якоїсь причини не вказали її імені. Ті давні подруги також були молодими дружинами військовослужбовців. І цілком можна було припустити, що, зрештою, нинішній гурт нових армійських дружин скотиться на той самий шлях.

Я знала, що не дуже мудро вважати людей непередбачуваними. Як Майя Енджелоу* вчила Опру**, у якої вчилася я, — коли люди кажуть тобі, хто ти, варто дослухатися до них. Навіть Естель, майже ідеальна степфордська дружина мого тата, стикалася з цими дитячими плітками, а мій тато був великим цабе у Форт Беннінґу. Вони мешкали в найбільшому будинку, який пропонували на базі, й мій тато купував їй найгарніші сумочки, неоподатковані, з воєнторгу. Вона стала вищою від них і їхніх ярмарків із випічкою та групових поїздок до Саванни у податковий сезон. Та все ж, хай би що вона не робила, дехто з дружин досі пліткував про неї і мого тата. Вони говорити про те, як його «божевільна» і «навіжена» колишня дружина поїхала і так і не повернулася. Серед них були і ті, кому моя мама й справді подобалася, і вони перешіптувалися про те, як Естель спілкувалася з моєю мамою перед її від’їздом. Їхні діти це підслуховували і переказували нам із братом у школі. Остін багато сварився, іноді навіть бився через нашу маму і таємницю її зникнення. Та годі про мої травми. Тепер ішлося про Елоді й намагання вберегти її від пагубних жінок.

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.