Поклик пращурів ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2020

ISBN 978-617-12-7555-3 (epub)

Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Переклад з англійськоїРомана Клочка

Дизайнер обкладинкиПетро Вихорь

Електронна версія створена за виданням:

Лондон Д.

Л76 Поклик пращурів : роман / Джек Лондон ; пер. з англ. Р. Клочка. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2020. — 256с.

ISBN 978-617-12-6107-5

Бак був звичайним домашнім псом із каліфорнійського ранчо. Доки його не викрали й не продали. Тепер він змушений забути про своє колишнє безтурботне життя та почати боротьбу за виживання. У холодній клітці, далеко від дому, кочуючи з місця на місце, він буде брати участь у жорстоких собачих боях, коритись «закону палиці», проте не втратить найважливіше — жагу до свободи. Бак почне шлях, яким його веде поклик пращурів…

УДК 821.111

©Depositphotos / muro,erika8213, обкладинка, 2020

© Hemiro Ltd, видання українською мовою,2020

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2020

Покликпращурiв

I

Допервiсного життя

Давня кочова гарячка

Знову рве кайдани звичок;

Звір прокинувся зі сплячки1

І тепер в дорогу кличе.

Бак не читав газет, бо інакше знав би,що насувається біда — не лише на нього, а йна кожного пса у припливних водах, який має сильні м’язита теплу й довгу шерсть, — на всіх таких собаквід П’юджет-Саунд до Сан-Дієго. Це тому, що люди, які нишпорилиу темряві Арктики, знайшли жовтий метал, а пароплавні й транспортнікомпанії здійняли через це галас. І тепер люди тисячами ринулина далеку Північ2. Цим людям потрібні були собаки —великі, м’язисті, придатні до важкої праці, з теплим хутром, щозахищало б їх від морозу.

Бак3мешкав у великому будинкові всонячній долині Санта-Клара, що називався домом судді Міллера. Споруда стоялана деякій віддалі від дороги, наполовинуприхована серед дерев, крізькотрі можна було побачити широку прохолодну веранду, що з усіхбоків оточувала будинок. До нього вели посипані ґравієм доріжки, яківилися серед широких газонів та струнких тополь, переплетених між собоюгілками. За будинком територія була ще просторішою. Там розляглися великістайні, де працювала дюжина конюхів та їхніх помічників, стояли рядизаплетених лозою хатин для слуг, безліч чітко розпланованих надвірних будівель,довгі альтанки, повиті виноградом, зелені пасовиська, фруктові сади та ягідники.Були і насос для артезіанської свердловини та великий цементний резервуар,в якому хлопчаки судді Міллера купалися вранці й у полудневуспеку.

І в усьому цьому величезному володінні правив Бак. Тут віннародився і тут прожив чотири роки. Щоправда, були й іншісобаки. У такій величезній садибі не могло не бути іншихсобак, але їх можна було не брати до уваги. Вониприходили і йшли, мешкали у густонаселених псарнях або непомітно існувалиу затишних куточках будинку, як Тутс, японський мопс, або Ізабель,мексиканський безшерстий собака — дивні істоти, які рідко витикали носаза двері або ступали лапами на землю. Хоча були щефокстер’єри, не менше двох десятків, які вигукували страшні погрози наадресу Тутса та Ізабель, коли ті дивилися на них звікон, захищені леґіоном покоївок, озброєних мітлами і швабрами.

Але Бак небув кімнатним песиком чи собакою із псарні. Усе це королівствоналежало йому. Разом із синами судді він пірнав і плававу басейні або ходив на полювання; супроводжував Моллі та Еліс,доньок судді, під час довгих прогулянок у сутінках або рано-вранці;зимовими вечорами лежав біля ніг судді перед вогнем каміна, щогудів у бібліотеці; возив онуків судді на спині або катавїх у траві та охороняв їхні кроки під час самовільнихвилазок до фонтана на кінному дворі й навіть далі, довигулів та ягідників. Бак пихато ступав поміж тер’єрами, а Тутсата Ізабель абсолютно іґнорував, бо був королем — королем надусіма цими істотами, які повзали, пленталися та літали садибою суддіМіллера, в тому числі над людьми.

Його батько, Ельмо, велетенський сенбернар,став нерозлучним супутником судді, й, схоже, Бак мав піти йогослідами. Він не був таким великим — важив лише стосорок фунтів — через свою мати, Шеп, шотландську вівчарку. Протеці сто сорок фунтів, до яких додавалася гідність, що буларезультатом доброго життя і загальноїповаги, давали йому змогу поводитисяпо-королівському. Протягом чотирьох років, од щенячого віку, він жив, начепересичений аристократ; пишався собою, був навіть трохи егоїстичним, як цеіноді трапляється з поміщиками внаслідок ізольованого існування. Але йому вдалосявберегтися, не перетворившись на просто розпещеного кімнатного песика. Полювання йінші подібні втіхи на свіжому повітрі перешкодили ожирінню та зміцнилийого м’язи; як для представника породи, звичної до холодних ванн,любов до води була для нього тонізуючим засобом і зберігалаздоров’я.

Таким був спосіб життя пса Бака восени 1897 року, коливідкриття на Клондайку потягнуло людей з усього світу на холоднуПівніч. Але Бак не читав газет і не знав, щоМануель, один з помічників садівника, бувнепевною особою. Мануель мавсерйозний ґандж:полюблявграти у китайську лотерею4.А підчас гри вирізнявся головною вадою — вірою у певну систему;це й зробило його прокляття неминучим. Бо для того, щобграти за системою, потрібні гроші, тим часом заробіток помічника садівникане покривав потреб дружини і численного потомства.

Того пам’ятного вечора, колисталося віроломство Мануеля, суддя був на зборах Асоціації виробників ізюму,а хлопці займались організацією атлетичного клубу. Ніхто не бачив, яквін і Бак ідуть фруктовим садом — як здавалося Бакові,просто на прогулянку. І, за винятком одного чоловіка, ніхто небачив, як вони прийшли на полустанок, відомий як Колледж-Парк. Цейчоловік поговорив з Мануелем, і між ними задзенькали монети.

— Мігби й упакувати товар перед доставкою, — похмуро сказав незнайомець,і Мануель обгорнув шматок товстої мотузки навколо Бакового нашийника.

— Крутнеші добряче його придушиш, — сказав Мануель, і незнайомець стверднобуркнув.

Бак прийняв мотузку зі спокійною гідністю. Ясна річ, це бувнезвичний випадок, але пес навчився довіряти людям, яких знав, тавіддавати належне їхній мудрості, що перевершувала його власну. Але коликінці мотузки опинилися в руках незнайомця, Бак загрозливо загарчав. Вінпросто натякнув, що невдоволений, у своїй гордині вважаючи: цей натякможе бути наказом. Однак, на його подив, мотузка затягнулася навколойого шиї, перекривши йому дихання. Розлютившись, він стрибнув на чоловіка,а той перестрів його на пів дорозі, схопив за горлянкуі спритнимрухомповалив на спину. Потім мотузка безжально затягнулася;тим часом Бак розлючено боровся, його язик вивалився з пащі,а великі груди марно здіймалися, хапаючи повітря. Ніколи у життідо нього не ставилися так підло, й ніколи ще вінне був такий розгніваний. Але його сили згасли, очі потьмяніли,і пес не бачив уже нічого, коли потяг зупинився ідвоє чоловіків кинули його до багажного вагона.

Наступне, що відчув Бак,— це те, що в нього болить язик і вінїде труською дорогою в якомусь транспорті. Хрипкий свист локомотива, щоперетнув переїзд, підказав йому, де він. Він дуже часто подорожувавіз суддею й упізнав відчуття поїздки у багажному вагоні. Песрозплющив очі, й із них вихлюпнувся нестримний гнів викраденого короля.Чоловік стрибнув до його горлянки, але Бак виявився для ньогозашвидким. Його щелепи зімкнулися на людській руці й не розслаблялися,доки свідомість не залишила його знову.

— Ага, сказився, — сказавчоловік, ховаючи покалічену руку від носильника, якого привабили звуки боротьби.— Везу пса для боса до Фріско. Є там одинпришелепуватий собачий лікар, думає, що його вилікує.

Згодом про цю нічнупоїздку чоловік розповідав у маленькому сараї на задньому дворі шинкув порту Сан-Франциско, використавши усю свою красномовність.

— І все, щоя за це отримав, — півсотні, — бурчав, — ніколитого більше не зроблю, хоч би й тисячу наперед давали.

Йогоруку було загорнуто у скривавлену хустку,а права штанина розірванавід коліна до щиколотки.

— А іншому роззяві скільки дали? —запитав шинкар.

— Сотню, — прозвучала відповідь. — Ні су меншене взяв би, повірте.

— Тобто вийшло сто п’ятдесят, — порахувавшинкар, — і він того вартий, або я бовдур.

Викрадач розв’язавзакривавлену пов’язку і подивився на поранену руку.

— Хоч би сказне підхопити…

— Підхопиш, бо ти народився для шибениці, — зареготавшинкар. — Гей, допоможи мені, перш ніж ушиєшся звідси, —додав.

Напівнепритомний, із болем у горлі та язиці, напівживий, Бак спробувавглянути на мучителів. Але його кинули на землю і зновупочали душити, аж доки не начепили важкий латунний нашийник. Потіммотузку забрали, а собаку кинули до ящика, схожого на клітку.

Тамвін пролежав решту цієї втомливої ночі, плекаючи гнів і травмованесамолюбство. Собака не розумів, що усе це означає. Чого вонихочуть від нього, ці дивні люди? Нащо тримають у вузькомуящикові? Бак не розумів, чому, але відчував, як гнітить йоготуманне відчуття навислої біди. Тієї ночі він, коли з гуркотомвідчинялися двері сараю, кілька разів підхоплювався, очікуючи побачити суддю абохоча б хлопців. Але щоразу це було розпухле обличчя шинкаря,котрий дивився на нього у слабкому світлі лойової свічки. Іщоразу радісний гавкіт, що тремтів у Баковому горлі, перетворювався налюте гарчання.

Але шинкар залишив його самого, а вранці зайшли четверочоловіків і підняли ящик. Нові мучителі, вирішив Бак, бо вонимали зловісний вигляд, були розпатлані й у лахмітті; він розлютивсяі кинувся на ґрати. А ті четверо лише сміялись ітицяли в нього палицями, які він одразу ж хапав зубами,аж доки не зрозумів, що саме цього вони й хочуть.Відтак собака похмуро влігся і дозволив занести ящик до фургона.Потім пес і ящик, в якому його ув’язнили, пройшли черезбагато рук. За ним наглядали клерки у службі доставки; йоговезли в іншому фургоні; разом із різноманітними ящиками та посилкамина вантажній платформі доставили на паровий пором, з порома —до великого залізничного депо і нарешті розмістили у багажному вагоні.

Двадні та дві ночі цей вагон тягли крикливі локомотиви; увесьцей час Бак не їв і не пив. Розгніваний, вінз гарчанням зустрічав посильних, а вони мстили, дражнячи його. Кидавсяна ґрати, його аж трусило від люті, а ті сміялисята піддражнювали. Вони гарчали і гавкали, наче огидні собаки, нявкали,розмахували руками та кричали «кукуріку». Пес знав, що це дуженерозумно; але це ще більше ображало його гідність,і йогогнів дедалі зростав. Собака не дуже звертав увагу на голод,але брак води змушував його сильностраждати і роздував гнівдо крайньої межі. Через це нервування, чутливість та погане ставленняв нього почалася лихоманка, що підсилювалася запаленням пересохлих та розпухлихгорла і язика.

Єдине, з чого він тішився, — це зтого, що на шиї не було мотузки. Вона давала їмнесправедливу перевагу; але тепер, уже без неї, він їм покаже.Вони більше ніколи не накинуть йому мотузку на шию. Цевселило у нього рішучість. Два дні й дві ночі собакане їв та не пив, і за цей важкий часнакопичив запас гніву, що віщував біду для кожного, хто першимна нього кинеться. Його очі почервоніли, він перетворився на розлюченогодемона. Бак настільки змінився, що й суддя тепер не впізнавби його, а посильні з полегшенням зітхнули, спекавшись пса уСіетлі.

Четверо чоловіків обережно перетягли ящик з фургона на маленький двір,оточений високими мурами. Огрядний чоловік у червоному светрі, дуже обвисломуна шиї, вийшов і виписав візникові чек. Наступний мучитель, здогадавсяБак, і розгнівано кинувся на ґрати. Чоловік похмуро посміхнувся, приніссокиру та кийок.

— Ви ж не збираєтеся його зараз випустити?— запитав візник.

— Збираюся, — відповів чоловік, заганяючи сокиру вящик як важіль.

Четвірка, яка занесла собаку сюди, відразу ж розбігласьі, зайнявши безпечні місця на верхівці муру, приготувалася спостерігати завидовищем.

Бак кинувся на розтрощене дерево, встромивши туди зуби і борючисьіз ним. Де б не стукала зовні сокира, пес ізгарчанням кидався туди, бажаючи якнайшвидше вилізти, а чоловік у червономусветрі холоднокровно полегшував йому вихід.

— Ну, чортяко червоноокий, — сказав,збільшивши дірку настільки, щоб пес міг просунути туди тулуб.Одночасночоловік кинув сокиру і взяв у правицюкийок.

Бак був такисправжнім чортякою, коли приготувався до стрибка: наїжачена шерсть, піна зпащі, божевільний блиск у залитих кров’ю очах. Він кинувся простона чоловіка, зібравши свої сто сорок фунтів люті, доповнені злістювід дводенного ув’язнення. У стрибку, колищелепи були вже близьковід чоловіка, пес отримав удар,що зупинив його тіло ізмусив зуби боляче зімкнутися. Бак перевернувся, вдарившись об землю бокомі спиною. Його ще ніколи не били кийком, і собакане зрозумів, що сталось. Із гарчанням, що було не такгавкотом, як криком, він знову скочив на ноги та стрибнув.І знову натрапив на удар та з усієї сили гепнувсяна землю. Цього разу вже зрозумів, що це кийок, алейого божевілля не знало обережності. Він нападав із десяток разів,і щоразу кийок переривав його атаку та кидав на землю.

Післяособливо сильного удару пес уже ледве пересував ноги, занадто слабкий,щоб кидатися. Він ходив, мляво хитаючись, із його рота, пащіта вух текла кров, чудове хутро було забризкане кривавою слиною.Тоді чоловік підійшов і навмисно зі страшною силою ударив йогов ніс. Увесь попередній біль, що витримав пес, неможливо булопорівняти з цією невимовною мукою. Заревівши від люті, майже яклев, він знову кинувся на чоловіка. Але той, переклавши кийокз правої руки долівої, холоднокровно схопив собаку під щелепою,одночасно смикнувши вниз і назад. Бак описав у повітрі півторакола, а тоді впав на землю, вдарившись головою та грудьми.

Пескинувся востаннє. Чоловік завдав сильного удару, котрий свідомо відтягував, іБак звалився переможений, майже непритомний.

— А він, я вам скажу,мастак собак приборкувати, — захоплено вигукнув один з чоловіків, якісиділи на мурі.

— Ліпше кеюзів*об’їжджати коли завгодно йу неділю двічі, — відповів візник, залізши на фургон ісмикнувши віжки.

До Бака повернулися відчуття, але не сила. Він лежавтам, де й упав, спостерігаючи за чоловіком у червоному светрі.

—«Відгукується на ім’я Бак», — заговорив сам до себе чоловік,читаючи лист шинкаря, котрий сповіщавпро ящик та його вміст.— Що ж, Баку, хлопчику мій, —продовжив привітним голосом,— невеличку прочуханку ти отримав, і нам з тобою кращена цьому й закінчити. Ти своє місце тепер знаєш, ія своє теж. Будеш добре поводитися, й усе йтиме, якпо маслу. Будеш поганим — я тебе на порох зітру.Зрозумів?

Говорячи, він безстрашно погладжував голову, яку так безжалісно потовк, іхоча від цього дотику шерсть Бака мимоволі стала дибки, вінне запротестував. Коли чоловік приніс йому води, пес жадібно їївипив, а потім шматок за шматком брав з його руксире м’ясо.

Його перемогли, і він це розумів; але його незламали. Собака раз і назавжди зрозумів, що не має шансівпроти людини з кийком. Засвоїв цей урок і ніколи йогоне забуде. Кийок став для нього відкриттям, ознайомленням із царствомпервісного закону, який пес швидко засвоїв. Дійсність набирала жорстокішого вигляду;він зустрів її безстрашно, з усією хитрістю, що прокинулась уйого єстві. Дні минали, привозили інших собак, у ящикахі на мотузках, одні покірно слухались, інші лютували й ревіли,як колись він; Бак бачив, як вони, усі без винятку,змирялися з владою чоловіка у червоному светрі. Знову і зновудивлячись на кожну жорстоку виставу, пес засвоював урок: чоловік зкийком — законодавець, хазяїн, якому треба підкорятись, але не кончепрагнути його довіри. Останнього Бакові не можнабулопоставити накарб; а тим часом він бачив переможених собак, які підлещувалисядо цього чоловіка, махали хвостами, лизали йому руку. Бачив ісобаку, який не став ані підлещуватись, ані підкорятись, тому зрештоюбув убитий у боротьбі за владу.

Час од часу приходили люди,незнайомці, які збуджено розмовляли і по-всякому підлабузнювалися до чоловіка учервоному светрі. Й щоразу, віддаючи гроші, забирали зі собою одного-двохсобак. Бак запитував себе, куди вони йдуть, адже ті ніколине повертались; але над ним нависав страх перед майбутнім, івін тішився щоразу, коли бачив, що його не обирали.

І всеж зрештою настав його час: у вигляді зморшкуватого чоловічка, якийсперечався ламаною англійською та сипав дивними й незвичайними вигуками, якихБак не міг зрозуміти.

— Чорт забирай! — вигукнув той, колийого очі побачили Бака. — То собака-головоріз! Га? Скільки?

— Трисотні й одразу, — вмить відповів чоловік у червоному светрі.— Раз це урядові гроші, то й копняка тобі затакі витрати не дадуть, еге ж, Перро?

Перро посміхнувся. З оглядуна те, що вартість собак злетіла до небес через незвичнийпопит, це була справедлива ціна за таку чудову тварину. Канадськийуряд не програє, і його кур’єри не сповільнять своєї роботи.Перро знався на собаках, тож, подивившись на Бака, зрозумів, щотой — один з тисячі. «Один із десяти тисяч», —зауважив подумки.

Бак уздрів між ними гроші й не здивувався, колималенький зморшкуватий чоловік забрав його та Керлі, добродушного ньюфаундленда. Цебув останній раз,коли пес бачив чоловіка у червоному светрі,а коли Бак та Керлі дивилися з палуби «Нарвала»5,як віддаляєтьсяСіетл, то востаннє побачили теплий південь. Перро забравїх із Керлі вниз і передав смаглявому велетневі на ім’яФрансуа. Перро був франко-канадцем і смаглявим; але Франсуа був метисом6франко-канадцем, вдвічі смаглявішим. Бак швидко дізнався, що Перро таФрансуа справедливі люди, спокійні й неупереджені у здійсненні правосуддя ізанадто мудрі, щоб собаки могли їх обдурити.

У твіндеках «Нарвалу» Бакі Керлі приєдналися до двох інших собак. Один з нихбув великим, білосніжним псом зі Шпіцберґена, якого забрав капітан китобійногосудна і який згодом супроводжував геологічну експедицію в тундрі. Зовнісобака був доброзичливим, але насправді підступним: шкірився комусь у обличчя,задумуючи якусь підступну витівку, — наприклад, тоді, коли вкрав уБака їжу під час першої трапези. Бак тоді стрибнув, щобпокарати його, й у повітрі одразу ж засвистів батіг Франсуа,торкнувшись спочатку винного; Бакові не залишалося нічого іншого, як забратикістку назад. Це було справедливо з боку Франсуа, вирішив пес,і метис почав зростати в очах Бака.

Інший собака ні докого не підлещувався, але й не намагався красти у новачків.Був похмурим, відлюдним типом і чітко дав зрозуміти Керлі, щовсе, чого він хоче, — це щоб його залишили успокої, а як не лишать, то будуть проблеми. Його звалиДейв, він їв і спав, час од часу позіхав танічим не цікавився, навіть тоді, коли«Нарвал», перетнувши затоку КоролевиШарлотти,почавкрутитися, хитатися і смикатися, наче божевільний.Коли Бакта Керлі розхвилювалися й ошаленіли від страху, він підняв голову,ніби його щось роздратувало,підтримав їх байдужим поглядом, позіхнув ізнову заснув.

Удень та вночі корабель трясло від невтомного пульсу гребногоґвинта і, хоча кожен день був дуже схожим на попередній,Бак зрозумів, що погода ставала дедалі холоднішою. Нарешті одного ранкуґвинт затих, і «Нарвал» наповнила атмосфера хвилювання. Він відчув її,так само, як й інші собаки, і зрозумів, що наближаютьсязміни. Франсуа взяв їх за повідки та повів на палубу.Коли Бак зробив перший крок холодною поверхнею, його лапи загрузлив якійсь білій кашці, що дуже нагадувала грязюку. Він фиркнуві відскочив. Із неба падало ще більше цієї білої холодноїкрупи. Пес обтрусився, але вона знову на нього впала. Вінзацікавлено понюхав цю речовину, потім узяв трошки на язик. Вонаобпекла його, наче вогонь, і відразу ж зникла. Це спантеличилоБака. Він спробував знову, і результат виявився таким самим. Спостерігачіголосно розреготались, а він засоромився, хоча й не розумів чому,адже то був для нього перший сніг.

II

Закон кийка та iкла

Першийдень Бака на узбережжі Дайї1став для нього кошмаром. Кожнагодина була наповнена шоком та несподіванкою. Його раптово висмикнули зцентру цивілізації і кинули в гущавину первісного життя. Це булоне те випещене сонцем життя, де нічого не треба робити,— лише бий байдики та нудьгуй. Тут не було німиру, ні відпочинку, ні безпеки хоч на мить. Скрізь плутанината дія, а життю і здоров’ю щомиті загрожувала небезпека. Доводилосяпостійно залишатися насторожі; бо ці собаки та люди виявилися нетакими, як у місті. Усі вони були дикунами, котрі незнали жодного закону, крім закону кийка та ікла.

Він ніколи небачив, щоб собаки билися так, як ці вовкоподібні істоти, іперший його досвід став незабутнім уроком. Щоправда, то був досвідіншого собаки, інакше Бак не дожив би до того, щобіз нього скористатися. Жертвою стала Керлі. Вони отаборилися біля складуколод, де вона почала загравати з хаскі, котрий був завбільшкияк дорослий вовк, хоча й наполовину менший за неї. Небуло жодних попереджень, лише блискавичний стрибок, металеве клацання зубів, таксамо швидкий стрибок назад — і писок Керлі розірвано відвуха до щелепи. Це був вовчий стиль боротьби — вдаритий відскочити; але це було не все. Тридцять чи сорокхаскі підбігли і мовчки оточили противників. Бак не розумів цієїмовчазної ретельності й старанності, з якою вони облизували свої писки.Керлі кинулася на свого противника, який знову вдарив та відстрибнувубік. Наступну її атаку він зустрів грудьми, в особливий спосібзбивши її з ніг. Більше вона не піднялася. Саме цьогой чекали інші хаскі. Вони зімкнулися навколо неї із гарчаннямта гавкотом і, волаючи від аґонії, Керлі зникла під масоютіл з наїжаченою шерстю.

Це сталося настільки раптово й неочікувано, щоБак був приголомшений. Він уздрів Шпіца, який висолопив багряний язику реготі; побачив, як Франсуа,розмахуючисокирою, стрибнув у цесобаче місиво. Троє людей з кийками допомогли йому розігнати їх.Це тривало недовго. Хвилини через двіпіслятого, як упалаКерлі, останніх їїнападників відігнали кийками. Але вона вже лежалау закривавленому та витолоченому снігу, нежива й розм’якла, розірвана майжебуквально на шматки, темношкірий метис стояв над нею і жахливолаявся. Ця сцена часто тривожила Бака уві сні. Виявляється, онвоно яке,життя! Ніякої чесної гри. Щойно впав, тобі кінець.Що ж, він стежитиме за тим, щоб ніколи не впасти.Шпіц висолопив язика і знову засміявся, й відтоді Бак зненавидівйого пекучою та невмирущою ненавистю.

Не встигнувши відійти від шоку післятрагічної загибелі Керлі, він отримав ще один шок. Франсуа прив’язавдо нього якусь систему ремінців та пряжок. Це булазбруя— така як та, що він її бачив удома, коликонюхи запрягали коней. І так само, як коні, він мавпрацювати, тягнучи Франсуа на санках-нартах до лісу, що облямовував долину,та повертаючись із вантажем дров. Хоча те, що з ньогозробили тяглову силу, дуже образило його гідність, у Бака вистачиломудрості не бунтувати. Він енергійно взявся за цю справу йробив усе, що від нього залежало, хоча все це булодля нього новим та незнайомим. Франсуа тримав курс, вимагаючи негайногопослуху, і за допомогою батога отримував його; тим часом Дейв,який був досвідченим корінником, кусав Бака ззаду щоразу, коли тойпомилявся. Шпіц був лідером, таксамо досвідченим, і хоча незавжди міг причепитися до Бака, час од часу докірливо гарчавабо хитро переносив свою вагу в упряжці, штовхаючи Бака направильнийшлях. Бак легко вчився і під спільною опікоюдвохтоваришів та Франсуа досягнув певних успіхів. Ще до того, яквони повернулися до табору, вже знав, що за командою «хо»треба зупинятися, за командою «марш»іти вперед, міг входити уповороти ітриматисяподалі від корінника, коли навантажені сани мчаливниз.

— Три чудові собаки, — сказав Франсуа Перро. — ЦейБак до біса крутий. Я навчу його швидкості.

Після обіду Перро,який квапився доставити депеші, повернувся зі ще двома собаками. Вінназивав їх Біллі та Джо; то були двоє братів, обидвасправжнісінькі хаскі. Хоча вони й народилися від однієї матері, тарізнилися між собою, мов день та ніч. Вадою Біллі булайого надмірна доброзичливість, а Джо був повною протилежністю: похмурим ізамкненим, постійно гарчав, зі злобою дивлячись на інших. Бак прийнявїх по-товариськи, Дейв не звернув на них уваги, а Шпіцвломив одному, а потім іншому. Біллі примирливо замахав хвостом, розвернувсябігти, побачивши, що його примирливість не дала результатів, і заверещав,коли Шпіц вчепився йому в бік гострими зубами. Джо, хочяк крутився Шпіц, розвертався до нього писком, шерсть на йогозагривку ставала дибки, вуха були притиснуті до голови, він гарчав,клацав зубами, а очі світилися диявольським блиском, уособлюючи войовничий страх.Він мав настільки жахливий вигляд, що Шпіцові довелося втриматись іне карати його; але, щоб приховати власну нерішучість, той накинувсяна безвинного Біллі, який вив, і погнав бідолаху до межтабору.

До вечора Перро дістав ще одного собаку,старого хаскі, довгогота худого, з пошрамованим бійкоюпискомта єдиним оком, щовиблискувало, попереджаючи про хоробрість і вселяючи повагу. Його звали Сол-лекс,що означає «лютий». Як і Дейв, він нічого не просив,не давав та не очікував; і коли він повільно зайшовусередину поміж собак, навіть Шпіц залишив його у спокої. Сол-лексмав особливість, яку не пощастило відкрити Баку: той не любив,коли до нього підходили зі сліпого боку. Бак вчинив цененавмисне і вперше зрозумів свою необережність тоді, коли Сол-лекс кинувсяна нього й розпанахав плече на три дюйми по вертикалі,аж до кістки. Відтоді Бак уникав його сліпого боку, іїхні товариські стосунки до останнього не знали жодних проблем. Які у Дейва, єдиною мрією Сол-лекса було побути на самоті;хоча, як згодом дізнався Бак, кожен з них мав йіншу, ще важливішу мрію.

Тієї ночі Бак зіткнувся з великою проблемою— де заснути? Посеред білої рівнини манив теплом намет, освітленийсвічкою; й коли він, ніби так і треба, зайшов усередину,Перро та Френсіс бомбардували його лайкою і кухонним начинням, аждоки він не вийшов із заціпеніння та не врятувався ганебноювтечею на холод. Там дув холодний вітер, що сильно кусавйого, з особливою злістю вгризаючись у поранене плече. Бак улігсяна сніг і спробував заснути, але мороз швидко змусив затремтіти.Нещасний та похмурий, він вештався серед численних тентів і лишебачив, що кожне місце є так само холодним, як іпопереднє. Тут і там на нього кидалися розлючені собаки, алевін наїжачував шерсть на загривку і гарчав (бо швидко цьогонавчився), і вони дозволяли йому пройти без перешкод.

Зрештою йому спалана думку ідея. Він повернувся, щоб побачити, як врятувалися відхолоду товаришіпо команді. На його здивування, вони зникли. Вінзнову бродив величезним табором, шукаючи їх, і знову повертався. Невжевони в наметі? Ні, цього не може бути, інакше бйого не вигнали. То де ж вони? Опустивши хвіст ітремтячи всім тілом, дуже безпомічний, він безцільно колував побіля намету.Раптом під його передніми лапами сніг розійшовся, і Бак упавуниз. Щось закрутилося в нього під лапами. Пес відстрибнув, наїжачившисьі загарчавши, побоюючись невидимого та невідомого. Але дружній гавкіт заспокоївйого, і він повернувся з’ясувати, що й до чого. Потіктеплого повітря досягнув його ніздрів, і Бак побачив, що підснігом, затишно скрутившись калачиком, лежить Біллі. Той примирливо заскавучав, зарухався,звиваючись і показуючи добрі наміри, й навіть наважився лизнути Баківписок теплим та вологим язиком — як хабар за мир.

Щеодин урок. То он як вони це роблять! Бак упевненовибрав собі місце і, заметушившись та марнуючи зусилля, почав копатидля себе нору. Тепло від його тіла миттю заповнило замкненийпростір, і пес заснув. Деньбув довгим і важким, тожпес спав безпробудно й затишно, хоча й гарчав, гавкав таборовся з поганими снами.

Він не розплющував очей, аж доки йогоне розбудив шум з ранкового табору. Спочатку не зрозумів, деопинився. Вночі падав сніг, тож Бака повністю засипало. Снігові стінитиснули на нього з усіх боків, і страх великою хвилеюнакрив його тіло — страх дикого звіра перед пасткою. Цебув знак, що він повертається у минуле, до життів своїхпредків; адже був цивілізованим собакою, занадто цивілізованим, і з власногодосвіду не знав жодних пасток і тому не міг їхбоятися. М’язиусьогойого тіла скорочувалися спазматично й інстинктивно, шерстьна шиї та плечах стала дибки, і з лютим гарчаннямвін вискочив просто у сліпучий день, а сніг розлетівся навколонього блискучою хмарою. Ще не ставши лапами на землю, побачивперед собою білий табір, зрозумів, де перебуває, і згадав усе,що трапилося відтоді, як він пішов на прогулянку з Мануелем,і до минулого вечора, коли вирив для себе нору.

Франсуа закричав,вітаючи його появу.

— Що я казав? — крикнув погонич собакПерро. — Цей Бак вчиться швидко, як не знати хто.

Перросерйозно кивнув. Будучи кур’єром канадського уряду і доставляючи важливі депеші,він дбав про те, щоб знайти найкращих собак, і особливотішився з того, що має Бака.

За годину до команди додалище трьох хаскі, й загалом собак стало дев’ятеро; ще неминуло чверті години, як вони були вже запряжені й піднімалисястежкою в напрямку каньйону Дайї. Бак був радий їхати, іхоча ця праця була важкою, виявив, що вона не викликаєв нього якоїсь особливої зневаги. Його вразило завзяття, що підбадьорилоусю команду і передалося йому; але ще дивніше було бачитизміну, що сталася з Дейвом та Сол-лексом. Вони були новимисобаками, яких збруя змінила повністю. Уся їхня пасивність і байдужістьзникли. Тепер вони були швидкими й активними, дбали, щоб роботаладилась, і дуже дратувалися, коли щось, затримка або плутанина, сповільнювалоїї. Важка праця із прокладання шляху стала, здавалося, найвищим втіленнямїхнього єства, усім, заради чого вони жили,і єдиним, відчого отримували задоволення.

Дейва запрягли найближче до нарт, перед ним бувБак, потім Сол-лекс; решта команди простягнулася вперед, єдиною колоною, долідера, місце якого займав Шпіц.

Бака навмисно запрягли між Дейвом таСол-лексом, щоб він міг отримувати вказівки. Був здібним учнем, авони так само здібними вчителями і не дозволяли йому надовгой помилково затримуватися, посилюючи науку гострими зубами. Дейв був справедливимта дуже мудрим. Він ніколи не кусав Бака без причиний ніколи не пропускав нагоди вкусити, коли в цьому булапотреба. Оскільки його підтримував батогом Франсуа, Бак зрозумів, що простішевиправитися, ніж мстити. Одного разу, під час короткої зупинки, коливін переплутав посторонки й затримав старт, Дейв та Сол-лекс кинулисядо нього і влаштували неабияку прочуханку. В підсумку вийшла щегірша плутанина, однак після того Бак старався не помилятися зпосторонками; і ще до того, як закінчився день, так добреопанував свою справу, що товариші майже перестали до нього чіплятися.Батіг Франсуа вже здіймався не так часто, а Перро навітьпроявив до Бака повагу, піднявши його лапи й уважно оглянувшиїх.

Це був важкий день, вони пройшли вгору ущелиною, через Шіп-Кемп,повз Скейлз і верхню межу лісу, льодовики та снігові заметисотні футів завглибшки й перевал Чілкут, що розташований між солоноюта прісною водою і грізно охороняє сумну й самотню Північ2. Вони довго їхали вздовж ланцюжка озер, що наповнюють кратери згаслих вулканів, іпізно ввечері прибули до величезного табору, розміщеного у верхів’ї озераБеннетт, де тисячі золотошукачів будували човни, готуючись до того часу,коли навесні скресне крига. Бак вирив у снігу нору йзаснув сном по праву втомленого собаки, але рано-вранці його піднялиі разом з іншими погнали в упряжці.

Того дня вони здолалисорок миль втоптаною стежкою; але наступного дня та ще багатоднів поспіль, пробивали власну стежку, важко працюючи і просуваючисьповільніше.Зазвичай Перро йшов попереду команди, трамбуючи сніг перетинчастими черевиками, щобїм легше було рухатися. Франсуа, який керував нартами за допомогоюжердини, іноді мінявся з ним місцями, аленечасто. Перро поспішаві пишався тим, що знається на кризі; це знання належалодо незамінних, адже осіння крига дуже тонка, а там, десильні течії, криги не було взагалі.