Тарас Бульба ebook

Микола Гоголь

Тарас бульба

Історична повість

І

— А повернися-но, сину! Ото кумедний ти який!

Що це на вас за попівські підрясники? І отак усі ходять в академії? — Такими словами зустрів старий Бульба двох синів своїх, що вчилися в київ­ській бурсі і приїхали додому до батька.

Сини його тільки-но злізли з коней. Це були два дужі молодці, що дивилися ще спідлоба, як недавно випущені семінаристи. Міцні, здорові обличчя їх були вкриті першим пухом волосся, якого ще не торкалась бритва. Вони були дуже збентежені таким вітанням батька й стояли нерухомо, потупивши очі.

— Стійте, стійте! Дайте мені роздивитися вас гар­ненько, — казав далі він, обертаючи їх, — які ж довгі на вас свитки! Оце свитки! Таких свиток ще й на світі не було. А побіжи-но котрийсь із вас! Я подивлюся, чи не гупнеться він на землю, заплутавшись у полах.

— Не смійся, не смійся, батьку! — сказав нарешті старший із них.

— Дивись ти, який пишний! А чого ж би й не смія­тися?

— Та так, хоч ти мені й батько, а як будеш сміятися, то, їй-богу, одлупцюю.

— Ах ти, сякий-такий сину! Як, батька?.. — спитав Тарас Бульба, від­ступивши з дива на кілька кроків.

— Та хоч і батька. За кривду не подивлюся й не поступлюся ні перед ким.

— Як же ти хочеш зо мною битися? Хіба навку­лачки?

— Та вже як доведеться.

— Ну, давай навкулачки! — казав Бульба, засукавши рукави, — подив­люся я, що за умілець ти в кулаці!

І батько з сином, замість привітання після давньої розлуки, почали садити один одному стусани і в боки, і в поперек, і в груди, то відступаючи і оглядаючись, то знов наступаючи.

— Дивіться, добрі люди: здурів старий! Зовсім з’їхав з глузду! — казала бліда, худорлява й добра мати їх, що стояла коло порога і не встигла ще обняти найдорожчих дітей своїх. — Діти приїхали додому, більше року їх не бачили, а він задумав не знати що: навку­лачки битися!

— Та він славно б’ється! — мовив Бульба, спинившись. — Їй-богу, доб­ре! — говорив він далі, трохи оправляю­чись: — Так, що хоч би й не пробувати. Добрий буде ко­зак! Ну, здоров, синку! Почоломкаємось! — І батько з сином стали цілуватися. — Добре, синку! Ось так лупцюй кожного, як мене стусав. Нікому не спускай! А все-таки на тобі кумедне вбрання, що це за мотузка ви­сить? А ти, бельбасе, чого стоїш і руки опустив? — звернувся до молодшого. — Чого ж ти, со­бачий сину, не відлупцюєш мене?

— Ото ще вигадав! — казала мати, обіймаючи тимчасом молодшого. — І спаде ж на думку отаке, щоб дитина рідна била батька. Та чи й до того тепер: дитя молоде, проїхало таку путь, стомилося... (це дитя мало двадцять з чимось років і рівно сажень зросту), йому б тепер треба відпочити та попоїсти чого-небудь, а він примушує його битися!

— Е, та ти мазунчик, як я бачу! — казав Бульба. — Не слухай, синку, матері: вона баба. Вона нічого не знає. Які вам пестощі? Ваші пестощі — чисте поле та доб­рий кінь; ось ваші пестощі! А бачите ось цю шаблю? Ось ваша мати! То все дурниці, чим набивають го­лови ваші: і академія, і всі ті книжки, букварі та філо­софія, все це казна-що — я плював на все це!.. — Тут Бульба додав таке слово, яке не вживається в друку. — А от, краще, я вас на тому ж таки тижні виряджу на Запорожжя. От де наука, то наука! Там вам школа; там тільки наберетесь розуму.

— І всього тільки тиждень бути їм дома? — го­ворила жалісно, зі слізьми на очах, худорлява ста­ренька мати: — І погуляти їм, бідним, не вдасться, не вдасться й дому рідного побачити, і мені не вдасться надивитися на них!

— Годі, годі заводити, стара! Козак не на те, щоб морочитися з бабами. Ти б сховала їх обох собі під спідницю та й сиділа б на них, як на курячих яйцях. Іди, йди, та став нам мерщій на стіл усе, що є. Не треба пампушок, медівників, маківників та інших пун­диків; неси нам цілого барана, козу давай, меди со­рокалітні! Та горілки більше, не з вигадками горілки, з родзинками й усякими витребеньками, а чистої, око­витої горілки, щоб грала й шипіла, як скажена.

Бульба повів синів своїх у світлицю, звідки швидко вибігли дві гарні дів­чини в червоному на­мисті, служниці, що прибирали кімнати. Вони, як видно, зляка­лися приїзду паничів, що не любили попускати нікому, або ж просто хотіли додержати свого жіночого зви­чаю: скрикнути й кинутися прожогом, побачивши чо­ловіка, і потім довго затулятися з великого сорому рукавом. Світлиця була прибрана на смак того часу, про який живі натяки зосталися тільки в піснях та в народних думах, що їх уже не співають більше на Україні бородаті сліпі старці в супроводі тихого бринь­кання бандури перед народом, що обступав їх; на смак того бойового тяжкого часу, коли почали розі­груватись сутички й битви на Україні за унію. Все було чисте, вимазане кольоровою глиною. На стінах — шаблі, нагайки, сітки на птахів, неводи й рушниці, хитро оправлений ріг для пороху, золота уздечка на коня і пута зі срібними бляхами. Вікна у світлиці були маленькі, з круг­лими тьмяними шибками, які трап­ляються нині тільки по старовинних церквах, крізь які інакше не можна було дивитись, як трохи піднявши насувну шибку. Навкруги вікон і дверей були чер­воні обводи. На полицях по кутках стояли глеки, сулії й пляшки із зеленого й синього скла, різьблені срібні кубки, позолочені чарки всякої роботи: венецій­ської, турецької, черкеської, занесені у світлицю Бульби вся­кими шляхами через треті й четверті руки, що було зазвичай у ті молодецькі часи. Берестові лави кругом усієї кімнати; величезний стіл під образами на покутті; широка піч із запічками, приступками й ви­ступами, викладена кольоровими строкатими кахлями — все це було дуже знайоме нашим двом молодцям, що приходили кожного року додому на канікулярний час, приходили тому, що не було ще в них коней, і тому, що не було звичаю дозволяти школярам їздити верхи. У них були тільки довгі чуби, за які міг на­скубти їх усякий козак, що носив зброю. Вже як ви­пускали їх, Бульба послав їм з табуна свого пару мо­лодих жеребців.

Бульба з нагоди приїзду синів звелів скликати всіх сотників і всю полкову старшину, хто тільки був на місці; і коли прийшли двоє з них та осавул Дми­тро Товкач, старий його товариш, він їм зразу ж по­казав синів, кажучи: “Ось дивіться, які молодці! На Січ їх незабаром пошлю”. Гості привітали й Бульбу, і обох юнаків і сказали їм, що добре діло роблять і що нема кращої науки для юнака, як Запорозька Січ.

— Ну ж, пани-браття, сідай усяк, де кому краще, до столу. Ну, синки! Насамперед вип’ємо горілки! — так говорив Бульба. — Боже благослови! Будьте здо­рові, синки: і ти, Остапе, і ти, Андрію! Дай же, Боже, щоб вам на війні завжди щастило! Щоб бусурменів били, і турків би били, і татарву били б; коли й ляхи почнуть щось проти віри нашої чинити, то й ляхів би били. Ну, підставляй свою чарку; що, добра го­рілка? А як по-латинському горілка? Тож-то, синку, дурні були латинці: вони й не знали, чи є на світі го­рілка. Як, пак, того звали, що латинські вірші писав? Я грамоти тямлю не дуже, а тому й не знаю! Горацій, чи що?

“Ач, який батько, — подумав про себе старший син, Остап, — усе, старий собака, знає, а ще й прики­дається”.

— Я гадаю, архімандрит не давав вам і понюхати горілки, — провадив далі Тарас. — А признайтеся, синки, дуже шмагали вас березиною та свіжим вишником по спині і по всьому, що є в козака? А може, як ви поробилися вже занадто розумні, то, може, і канчу­ками парили? Мабуть, не тільки по суботах, а діста­валось і в середу, і в четверги?

— Нема чого, батьку, згадувати, що було, — відповів спокійно Остап, — що було, те загуло!

— Нехай тепер спробує! — сказав Андрій. — Нехай те­пер хто-небудь тільки зачепить. Ось нехай тільки на­вернеться тепер яка-небудь татарва, знатиме вона, що то за штука козацька шабля!

— Добре, синку! Їй-богу, добре! Та коли на те пішло, то і я з вами їду! Їй-богу, їду! Якого дідька мені тут ждати? Щоб я став гречкосієм, домоводом, доглядати овець та свиней, та бабитися з жінкою? Та хай про­паде вона: я козак, не хочу! То що з того, що нема війни? Я так поїду з вами на Запорожжя, погуляти, їй-богу, їду! — І старий Бульба помалу гарячився, гарячився, нарешті, розсердився зовсім, устав із-за стола і, споважнівши, тупнув ногою. — Завтра ж їдемо! На­віщо відкладати? Якого дідька ми можемо тут виси­діти? Нащо нам ця хата? До чого нам усе це? Нащо ці горшки? — Сказавши це, він почав бити й жбурляти горшки та пляшки.

Бідна старенька, звикнувши вже до таких вчинків свого чоловіка, сумно дивилася, си­дячи на лаві. Вона не сміла нічого сказати; але, по­чувши про таке страшне для неї вирішення, не могла вдержатись від сліз; глянула на дітей своїх, з якими загрожувала їй така скора розлука, — і ніхто б не міг описати всієї безмовної сили горя, що, здава­лося, тремтіло в очах її та в судомно стиснутих гу­бах.

Бульба був упертий страшенно. Це був один із тих характерів, які могли виникнути тільки в тяжке XV століття у напівкочовому кутку Європи, коли вся південна первобутна Росія, покинута своїми князями, була спустошена, випалена дощенту невпинними на­скоками монгольських хижаків; коли, втративши хату й притулок, стала тут відважною людина; коли на пожарищах, перед грізними сусідами і повсякчасною небезпекою, селилась вона і звикала дивитися їм про­сто у вічі, відучившись знати, чи є якийсь страх у світі; коли бойове полум’я охопило здавна мирний сло­в’янський дух і завелося козацтво — широкий розгуль­ний нахил руської натури, і коли всі надріччя, пере­вози, прибережні пологі й вигідні місця засіялися ко­заками, яким і ліку ніхто не знав, і сміливі товариші яких мали право відповідати султанові, що побажав знати про їх число: “Хто їх знає! У нас їх розкидано по всьому степу: що байрак, то козак” (де маленький горбок, там уже й козак).

Це був справді надзвичай­ний прояв руської сили; його викресало з народних грудей кресало лиха. Замість колишніх уділів, дріб­них городків, напов­нених псарями й ловчими, замість ворогуючих і торгуючих містами дрібних князів виникли грізні селища, курені й околиці, об’єднані спіль­ною небезпекою й ненавистю проти нехристиянських хижаків. Уже відомо всім із історії, як їх вічна бо­ротьба і неспокійне життя врятували Європу від цих невпинних наскоків, що загрожували їй зруйнуван­ням. Королі польські, що стали замість удільних князів володарями цих просторих земель, хоч дале­кими і слабкими, зрозуміли значення козаків та ви­годи від такого бойового сторожового життя. Вони заохочували їх і улесливо потурали цьому нахилові. Під їх далекою владою гетьмани, обрані з-поміж са­мих козаків, перетворили околиці й курені на полки та правильні округи. Це не було муштроване зібране військо, його б ніхто тут не побачив; але в разі війни й загального руху, за вісім днів, не більше, кожен з’являвся на коні при всій своїй зброї, діставши один тільки червінець плати від короля, і за два тижні на­биралося таке військо, якого неспроможні були б набрати ніякі рекрутські набори. Кінчався похід, воїн ішов на луги й ниви, на дніпровські перевози, рибалив, тор­гував, варив пиво й був вільний козак. Тогочасні іноземці справедливо дивувалися тоді з незвичайних здіб­ностей його. Не було ремесла, якого б не знав козак: накурити горілки, злагодити воза, намолоти пороху, справити ковальську, слюсарську роботу, і, на додачу до того, гуляти напропале, пити й бенкетувати, як тільки може один руський, — все це було йому до снаги.

Крім реєстрових козаків, що вважали за обов’язок з’являтися під час вій­ни, можна було у всякий час, при великій потребі, набрати цілі юрби охоче­комонних: досить було тільки осавулам пройти по ринках і майда­нах усіх сіл та містечок і погукати на весь голос, став­ши на воза:

— Гей, ви, пивники, броварники! Годі вам пиво варити, та валятися по запічках, та годувати своїм ситим тілом мух! Рушайте слави лицарської й честі до­бувати! Ви, плугатарі, гречкосії, чабани, баболюби! Годі вам за плугом ходити, та бруднити в землі свої жовті чоботи, та підкочуватись до жінок і губити силу лицарську! Час добувати козацької слави!

І слова ці були, як іскри, що падали на сухе дерево. Плугатар ламав свого плуга, броварі й пивовари ки­дали свої кадовби й розбивали бочки, ремісник і кра­мар слав до біса і ремесло, й крамницю, бив горшки в хаті. І все, що тільки було, сідало на коня. Одне слово, руська вдача дістала тут могутній, широкий розмах, дужий вияв.

Тарас був один з корінних, ста­рих полковників: увесь був створений для бойової тривоги й відзначався грубою щирістю своєї вдачі. Тоді вплив Польщі починав уже позначатися на русь­кому дворянстві. Багато хто переймав уже польські звичаї, заводив розкоші, пишних слуг, соколів, лов­чих, обіди, двори. Тарасові було це не до вподоби. Він любив просте життя козаків і пересварився з тими своїми товаришами, що схилялися на варшавський бік, називаючи їх холопами польських панів. Вічно невгамовний, він вважав себе законним оборонцем православ’я. Самоправно входив у села, де тільки скаржились на утиски орендарів та на додачу нового мита з диму. Сам із своїми козаками чинив над ними розправу і поклав собі за правило, що в трьох випад­ках завжди слід узятися за шаблю, а саме: коли ко­місари не поступилися в чомусь старшинам і стояли перед ними в шапках; коли знущалися з православ’я й не шанували звичаю предків, і, нарешті, коли вороги були бусурмени і турки, проти яких він вважав доз­во­ленним у кожному випадку підняти зброю на славу християнства.

Тепер він тішив себе заздалегідь думкою, як з’явиться з двома синами своїми на Січ і скаже: “Ось погляньте, яких я молодців привів до вас!”; як покаже їх усім старим, загартованим у боях, товаришам; як подивиться на перші подвиги їх у вій­ськовій науці та бенкетуванні, яке вважав теж за одне з головних достоїнств лицаря. Він спочатку хотів був вирядити їх самих. Та коли побачив їх свіжість, рослість, могутню тілесну красу, спалахнув вояцький дух його, і він другого ж дня вирішив їхати з ними сам, хоч необхідністю цього була єдина тільки вперта воля.

Він уже клопотався і давав накази, вибирав ко­ней і збрую для молодих синів, навідувався й до стайні, і до комор, відібрав слуг, що мали завтра з ними їхати. Осавулові Товкачу передав свою владу разом з твердим наказом прибути зразу ж з усім пол­ком, як тільки він подасть із Січі яку-небудь вість. Хоч він і був напідпитку, і в голові ще бродив хміль, одначе не забув нічого. Навіть дав наказ напоїти ко­ней та насипати їм у ясла добірної й кращої пшениці, і прийшов зморений від своїх турбот.

— Ну, діти, тепер треба спати, а завтра будемо ро­бити те, що Бог дасть. Та не стели нам постелі! Нам не потрібна постіль. Ми будемо спати надворі.

Ніч тільки-но оповила небо, але Бульба завжди лягав рано. Він розлігся на килимі, укрився бараня­чим кожухом, бо повітря вночі було холодне, та й любив укритися тепліше, коли був дома. Він скоро захропів, а за ним і весь двір; все, що лежало по різних його кутках, захропло й заспівало; най­перше заснув сторож, бо більше від уcіx напився задля приїзду паничів. Лише бідна мати не спала. Вона припала до узголів’я любих синів своїх, що лежали поруч; розчісувала гребінцем їх молоді безладно покошлані кучері й змочувала їх слізьми; вона диви­лася на них усім єством, дивилася всіма почуттями, вся пе­ре­творилася в зір і не могла надивитися. Вона вигодувала їх власною груддю; вона зростила, виплекала їх — і тільки на одну мить бачить їх перед собою. 

— Сини мої, сини мої милі! Що буде з вами? Що жде вас? — казала вона, і сльози спинилися в зморш­ках, які змінили прекрасне колись її обличчя. Справді, вона була гідна жалю, як усяка жінка тих молоде­цьких часів. Вона мить тільки жила коханням, тільки в перший пал любощів, у перший пал молодості, і вже суворий спокусник покидав її для шаблі, для товаришів, для бенкетування. Вона бачила чоловіка на рік два-три дні, і потім кілька літ про нього не бу­вало й чутки. Та й коли бачилася з ним, коли вони жили разом, що то за життя було? Вона терпіла на­руги, навіть побої; вона бачила пестощі, приділювані тільки з милості; вона була якась чудна істота в цьому зборищі безжонних лицарів, на яких розгульне За­порожжя накидало суворий колорит свій. Молодість без утіхи майнула перед нею, і її прекрасні свіжі щоки й перса без поцілунків одцвіли і вкрилися пе­редчасними зморшками. Вся любов, усі почуття, все, що є ніжного й пристрасного в жінці, все обернулося в неї на материнське почуття. Вона із запалом, з пристрастю, зі слізьми, як степова чайка, вилася над своїми дітьми, її синів, її любих синів беруть від неї, беруть на те, щоб не побачила їх ніколи! Хто знає, може, в першім бою татарин постинає їм голови, і вона не буде знати, де лежать покинуті тіла їх, які розклює хижий подорожній птах, і за кожну частинку яких, за кожну краплю крові вона від­дала б усе. Ридаючи, дивилася вона їм в очі, коли всемогутній сон починав уже склепляти їх, і думала: а може, Бульба, прокинувшись, відкладе днів на два від’їзд; може, він задумав через те так скоро їхати, що багато випив.

Місяць з високості неба давно вже осявав увесь двір, повний поснулих, густу купу верб і високий бур’ян, у якому потонув частокіл, що оточував двір. Вона все сиділа в головах любих синів своїх, ні на хвилину не зводила з них очей і не думала про сон. Уже коні, чуючи світанок, усі полягали на траву й пере­стали їсти; верхнє листя верб почало шелестіти, і по­малу лепетливий струмок спустився по ньому до са­мого низу. Вона просиділа аж до світанку, зовсім не була втомлена і в душі бажала, щоб ніч протяглась якомога довше. Зі степу донеслося дзвінке іржання ло­шати; червоні смуги ясно блиснули на небі.

Бульба раптом прокинувся й схопився. Він дуже добре па­м’ятав усе, що наказував учора.

— Ну, хлопці, годі спати! Пора, пора! Напійте ко­ней. А де стара? — Так він звичайно називав жінку свою. — Швидше, стара, готуй нам їсти: путь стелиться велика!

Бідна старенька, позбавлена останньої надії, сумно подибала в хату. Тимчасом, як вона зі слізьми готу­вала все, що треба, до сніданку, Бульба роздавав свої накази, порався у стайні і сам вибирав для дітей своїх найкраще вбрання. Бурсаки враз змінилися: на них з’явились замість старих забруднених чобіт сап’янові червоні зі срібними підковами; шаровари, завширшки як Чорне море, з тисяччю складок та зі зборками, перетяглися золотим очкуром; до очкура при­чеплені були довгі ремінці, з китицями та іншими брязкотельцями, для люльки. Жупан червоного ко­льору, сукна яскравого, як огонь, підперезався узор­чатим поясом; карбовані турецькі пістолі були засу­нуті за пояс; шабля брязкала по їх ногах, їх обличчя, ще мало загорілі, здавалося, покращали й побілішали; молоді чорні вуса тепер якось яскравіше відтіняли бі­лість їх і здоровий могутній цвіт молодості; вони були гарні під чорними смушевими шапками з зо­лотим верхом. Бідна мати! Вона, як побачила їх, і слова не могла промовити, і сльози спинилися в очах її.

— Ну, сини, все готове! Нема чого баритися! — про­мовив нарешті Бульба. — Тепер, за звичаєм християн­ським, треба перед дорогою всім сісти.

Всі посідали, навіть і хлопці, що стояли шанобливо коло дверей.

— Тепер благослови, мати, дітей своїх! — сказав Бульба. — Моли Бога, щоб вони воювали хоробро, бо­ронили б завжди честь лицарську, щоб стояли завжди за віру Христову, а як ні — нехай краще пропадуть, щоб і духу їх не було на світі. Підійдіть, діти, до ма­тері: молитва материна і на воді, і на землі рятує.

Мати, слабка, як мати, обняла їх, вийняла два неве­личкі образки, наділа їм, ридаючи, на шию.

— Нехай боронить вас... Божа Мати... Не забувайте, синки, ма­тір вашу... пришліть хоч вісточку про себе... — Далі вона не могла говорити.

— Ну, ходімо, діти! — сказав Бульба.

Біля ґанку стояли осідлані коні. Бульба скочив на свого Чорта, що скажено рвонувся, почувши на собі двадцятипудовий тягар, бо Тарас був надзвичайно важкий і товстий. Коли побачила мати, що вже й сини її посідали на коней, вона кинулася до меншого, в рисах обличчя якого виявлялося більше якоїсь ніжності; вона схопила його за стремено, вона припала до сідла і, з розпачем в усіх рисах, не випускала його з рук своїх. Два дужих козаки взяли її обережно й занесли в хату. Та коли виїхали вони за ворота, з усією лег­кістю дикої кози, невідповідною до її літ, вибігла вона за ворота, з незбагненною силою спинила коня й об­няла одного з них з якоюсь несамовитою, безтям­ною палкістю; її знов одвели.