Високий замок ebook

Лем С.

Високий замок : / С. Лем ; пер. з пол. Л. Андрієвської. — Тернопіль : Нав­чальна книга–Бог­дан, 2016. — 176 с. : іл.

ІSBN 978-966-10-8575-5

Stanislaw Lem

Wysoki Zamek

© Tomasz Lem, 2016

Переклад з польської Лариси Андрієвської

© Tomasz Lem, photos, 2016

Rozmowa pierwsza о pracowitym dzieciństwie, lwowskiej Arkadii і życiu poza czasem © Copyright by Tomasz Fiałkowski & Tomasz Lem, 2016

Охороняється законом про авторське право.Жодна частина даного видання не може бути відтворена в будь-якому вигляді без дозволу автора перекладу чи видавця.

Бачу тепер, яким невдалим виявився попередній за­дум, що з ним я брався до писання — довіритися пам’яті, слухняно рушити за її командою і, стримуючи рефлексії, висипати з неї на стіл, наче з горщика, усе, що тільки відбулось. Мав надію, що вона ревно зберегла усе скіль­ки-небудь важливе. Гадав, що цей розсип, немовби ко­льорові скельця з потрощеного калейдоскопа, скла­деться у який-небудь значущий візерунок. Може, й не в однозначний візерунок, а в їх взаємопроникну безліч, поміж якої можна буде віднайти розмаїті впорядку­вання, нехай і в уривчастому, фрагментарному, несмі­ливо алюзійному стані. Я сподівався, що повторю та­ким чином у скороченні слів своє дитинство, яке є нині лише абстрактним поняттям — нібито і мною, — але розмащеним по кільканадцяти календарях, по всіх їх­ніх чорних і червоних сторінках. Сподівався, що змалюю завдяки такому підходу портрет — чи пак механізм пам’яті, яка не є ані мною, ані цілковито чужим мені, абсолютно пасивним сховищем, місткою пусткою, бюр­ком душі з безліччю шпарин і сховків. Вона не є мною, бо є самодостатньою силою. Хапка аж ніяк не там, де я, й не там, де я, зворушена або байдужа. Адже вона не зберегла нічого з того, що мені дуже кортіло запам’я­тати, — й навпаки, нерідко зберігала те, на чому мені залежало якнайменше.

Отже, я хотів радше її, аніж себе, схилити до най­вищого ступеня відвертості, щоб постав її начерк, за який я, урешті-решт, був готовий узяти відповідаль­ність, хоча ніколи не панував над нею і не паную. Я пла­нував експеримент, результат якого й справді мене ці­кавив, нібито йшлося не про мене, начебто це не з мене мали виходити образи та оповіді, а з уст когось такого, ким я не є. Утім, так уже склалося, що цей хтось чаївся в мені віддавна, достеменно, як внутрішні кільця дерева часів його дитинства й молодості ховаються під числен­ними нашаруваннями зрілого віку. У цьому сенсі можна майже дослівно визнати, що молоде деревце впродовж де­сятків років перебуває в такому потужному прихистку. Щиро кажучи, я не пам’ятаю, коли вперше надзвичайно здивувався тому, що я — є. А заразом, мабуть, трохи настрахався, що мене могло не бути взагалі, або я міг би бути якимсь патиком чи кульбабкою, козячою ногою чи слимаком. І навіть каменем. Деколи мені здається, що це відбулося ще до війни, тобто в описаний тут час, однак я у цьому не впевнений. У кожному разі це здивування уже не полишало мене, хоча й не перетворилося на монома­нію. Згодом я підступав до нього з різних боків, добирався до нього на різні лади, а подекуди визнавав його повним абсурдом, чимось таким, чого належить соромитися, не­мов фізичної вади. Проте потім запитання поверталося знову: чому, власне, думки посуваються в голові в тому чи тому напрямку, що ними керує й диригує? Колись я свято вірив у те, що душа, — а радше свідомість — це ділянка приблизно в чотири або п’ять сантиметрів за­вбільшки посеред обличчя — позаду носа, трохи нижче, ніж очі. Поняття не маю, чому я так вирішив.

Це, либонь, була «підфілософія», так само, як колись, іще давніше, замість мислення було якесь «під-» або «надмислення». І це я також сподівався витрусити з пам’яті разом з усім супутнім інвентарем. Це мусило відбутися само собою, обмежитися самими лише спогадами, потрясанням отим метафоричним горщиком. Однак не вдалося. Бачу, що згадуючи, я мимохіть упорядковував спогади. Унаслідок цього вони склались у сліди, які доволі виразно ведуть у мій бік, у бік мене сьогоднішнього — так званого літератора, тобто представника одного з найменш поважаних і найбільш ганебних фахів. Адже хліб літератора — це шаленство бурхливого фантазу­вання, переснованого всілякими зарозумілими чи безглу­здими означеннями на кшталт «письменницької кухні». Стосовно мене, то я жодної такої кухні не мав. У кож­ному разі, досі її не зауважував. Отож усе, що я висипав із лантуха пам’яті, одразу, ще на льоту, було легко ске­рувати. Не йдеться про якісь там обурливі брехні чи пе­рекручування. Це сталося само собою, в кожному разі — незумисне. Врешті-решт, я й не виправдовуюсь.

Я немов детектив, котрий повторно йде слідами скоєного злочину, який полягав у штукарському впоряд­куванні навіть того, що аж ніяк не було впорядковане, коли відбувалось, і не вказувало в мій теперішній бік. Бачу в отій кінцевій цілості стрілку, спрямовану в мене, на чверть віку старшого. Це тим дивовижніше, бо я ніколи не вважав, що «народився письменником», що hoc erat in votis1. Зрештою, я й надалі так не вважаю. Це означає, що в отому дитинстві й у звалищі, яке залишилося по ньому, мусило зберегтися чимало заплутаних слідів, напрямків для прочитання, для викриття, переважно безладних, глухих та обірваних. А може, це навіть не сліди, а лише занадто багато простору й поодиноких острівців. Ні, це не абсолютний хаос, хоча б тому, що були дім, школа, батьки, що спершу я був геть малий і приліпляв собі до носа зелене «крильце», а потім був старший, у мундир­чику. Вже лише це створювало доволі чіткий порядок. Одначе це був порядок порожньої шахівниці, де чорно-білі смуги можна бачити уздовж, упоперек або по діагоналі. Досить вкласти у погляд дрібку зусилля, щоб перекон- струювати усе, як заманеться. Тим часом шахівниця надалі лишається шахівницею, і ми не побачимо нічого поза тим, що є на ній насправді — навпереміну чорні та білі квадрати. Змінюються лише порядок, напрямок, ди­ректива погляду. Щось дуже схоже сталося з розкладе­ною тут шахівницею пам’яті. Я нічого не додавав, але з багатьох можливих порядків один переакцентував. Можливо, тому, що мимохіть шукав лейтмотиву, осі ко­ординат, послідовності життя? Аби не зізнатися навіть самому собі, що безліч напрямків порушено, загублено, змарновано? Чи навіть єдине тому, що ми завжди праг­немо, щоб і теперішнє, й минуле мали якийсь впорядкова­ний і виразний сенс, хоча насправді так бути не мусило б? Начебто нам замало просто жити, вже не кажучи про зрілий вік, коли інертність і нестача виразних сенсів не припустимі — однак у дитинстві? Я хотів ґречно надати голос дітвакові, не заважати йому, якщо таке можливе. А сам використав його, сплюндрував його кишені, шух­ляди, зошити, щоб похвалитися перед старшими: ось як гарно все заповідалося від самого початку, ось, мов­ляв, якими личинками майбутніх чеснот були навіть його грішки. Щоб якось виправдати цей грабунок, я пе­ретворив його на гарний дороговказ, ледве не на цілісну систему. Таким чином написав іще одну книжку — ніби від початку не знав, не здогадувався, що інакше й бути не могло, що будь-яка спроба протоколювання спога­дів є ілюзією, отим суворим обмеженням, — аби нічого не додавати від себе. Я додавав аж занадто часто, ко­ментував, інтерпретував. Із чужих секретів та ігра­шок — ну ж бо не зі своїх, я їх уже не маю, вони не існу­ють — збудував тому малюкові гробівця й замкнув його в ньому — сумлінний, відсторонений і діловитий. Наче писав про когось вигаданого, про когось, хто ніколи не жив, кого можна виліпити за естетичними канонами, згідно з волею та планом. Це не було гідно. Так з дітва­ком не чинять.

І

Ви пригадуєте перелік загадкових речей, які лапутяни знайшли в Ґулліверових кишенях? Таких таємничих і фантастичних предметів, як гребінь-гострокіл, веле­тенський годинник із ритмічним цоканням і чимало ін­ших дивовиж, уже цілком незрозумілого призначення? Я також був колись лапутянином. Знайомився з батьком, видряпуючись на нього щоразу, коли він сидів у кріслі з високою спинкою, й нишпорив по тих кишенях його чорного костюма, пропахлого тютюном і лікарнею, до яких він мене допускав. Батько тримав у лівій кишеньці камізельки металевий циліндр, який нагадував мислив­ський набій на великого звіра. Його можна було розкру­тити й побачити всередині маленьку пірамідку з нікельо­ваних лієчок, насаджених одна на одну. Кожна наступна мала менший діаметр, аніж попередня. Це були ото­скопи — їх використовують для прослуховування вуха. У сусідній кишені ховався олівчик, який у час моїх перших досліджень списався майже до решти. Олівчик був у зо­лотій оправі, яка, коли натиснути (однак це потребувало більшої сили, ніж моя), клацала й висувала грифельний недогризок. У сюртуку була металева коробочка, висте­лена оксамитом, яка клацала доволі грізно. У ній лежав малесенький гаманчик — не для монет, бо він не містив нічого, крім замшевого клаптика, який розкладався сам собою, варто було розстібнути ґудзика. Була там іще ма­ленька срібна коробочка з кнопкою на вічку, в якій ле­жало щось на кшталт срібної пластинки із припасованою зісподу пласкою темно-фіолетовою гумкою. Однак до неї не можна було пхати пальців, бо вони одразу ставали чорнильними. А на протилежному боці, теж у сюртуку — кругле дзеркальце з діркою посередині, тріснуте, на чор­ній тасьмі з пряжкою. Це дзеркальце охоче збільшувало мою бузю, перетворюючи око на величезний ставок, у якому, немов кругла риба, плавала кара райдужка. За очерет навколо ставка правили грубезні вії. Знов-таки на камізельці висів на золотому ланцюжку плаский го­динник, теж золотий, із трьома кришками. Годинник мав цифри, що звалися римськими, й маленьку секундну стрілку. Я не вмів самотужки відкривати кришки в нього на споді, й це не завжди мені дозволяли. Там жили ма­ленькі коліщатка з рубіновими оченятами, які світились і ходили.

Так я знайомився з батьком, зблизька. Він носив білі сорочки в тонку чорну смужку, з манжетами, припну­тими за допомогою ґудзиків, і гарним комірцем, який теж був припнутий, але не шпильками. Чимало таких, уже зношених комірців лежало по шухлядах білизнярки. Вони були приємні на дотик завдяки своїй еластичній цупкості, й мені завжди здавалося, що з них можна зро­бити щось цікаве та корисне. Втім, я так і не дошоло- пав, що то могло би бути. Батькова краватка була м’яка, чорна, нагадувала шарф і зав’язувалася на бант. Його капелюх мав широкі м’які криси та гумку, яка ідеально натягувалася. Ціпків було два, один із них іноді десь гу­бився. Це були доволі звичайні ціпки. Куди цікавішого мав мій дядько — зі срібною кінською головою. А якась неймовірно стара особа, що ледве пересувалась і деколи нас відвідувала, послуговувалася ще іншим ціпком — з голівкою зі слонячої кістки. Проте я ніколи не бачив його зблизька, бо ховався від того гостя. Він страхітливо сопів, а я ж бо не знав, що він не намагається таким чи­ном мене налякати. Це був хтось на кшталт іще одного дядька чи двоюрідного діда, але, на мою думку, він ані­трохи не скидався на дядька.

Ми мешкали на вулиці Браєрівській2, під четвертим номером, на другому поверсі3. Гуляти зазвичай ходили — батько та я — до Єзуїтського саду4 або алеєю Міцкевича5 вгору, в напрямку церкви святого Юра. Не знаю, навіщо батько брав зі собою ціпка, бо він на нього тоді не спи­рався. Зимовими пообіддями, коли в саду було ще заба­гато снігу, ми прогулювалися Маршалковською6, повз Університет Яна Казимира7, де я, задерши голову, міг розглядати великі напівоголені кам’яні постаті в чудер­нацьких, так само кам’яних капелюхах. Вони виконували свої незрозумілі функції: одна сиділа, друга тримала розгорнуту книжку, сперши її на голе коліно. Постійне задирання голови було болісним, отож я переважно роз­глядав батька, який крокував обіч мене — до висоти ко­лін, не набагато вище. Якось я помітив, що на батькові не його звичні шнуровані черевики, а якісь геть мені не­знайомі — гладкі, без жодної застібки. Щезли також і гамаші, з якими він був нерозлучний. «Де ти взяв такі черевики?» — спантеличено запитав я, а тоді почув з висоти чужий голос: «Ти диви, який сміливець!»

Це був узагалі не батько, а якийсь цілковито чужий дядько, до якого я не знати як причепився. Батько йшов на декілька кроків позаду.

Я напудився. Це було надзвичайно неприємне від­чуття, якщо мені вдалося так добре його запам’ятати.

Єзуїтський сад був не надто великий, однак я усе ж таки примудрився якось у ньому загубитися. Було це, проте, так давно, і я був іще такий малий, що це, власне, не мій спогад — мені про це лише розповідали. Поміж високих кущів, — якщо я не помиляюся, ліщини, бо вони мали червоні вусики, — в одному місці стояла ве­лика бочка з водою. Здається, я переніс її через тридцять років до оповідання «Сад темряви». Правду кажучи, Єзуїтський сад не становив жодної приваби. Інша річ — Стрийський парк. Там було озерце у формі вісімки, а пра­воруч відкривалася алейка, що вела на край світу. Може, тому, що ми ніколи туди не ходили, не знаю. Може, мені хтось так сказав. Але, здається, я сам це вигадав і навіть доволі довго був схильний у це вірити. Стрийський парк мав плутану топографію, а ще багатонадійне сусідство виставкового терену Східних Торгів8. Узимку та влітку над ним панувала вежа Бачевського, чотирикутна, ви­кладена зусібіч батареями кольорових пляшок, наповне­них якоюсь рідиною. Мене страшенно цікавило, чи там справжній лікер, а чи лише фарбована вода, проте цього не знав ніхто.

До Стрийського парку зазвичай їхали фіакром, а до Єзуїтського саду йшли пішки. А шкода, бо дорогу біля Університету було викладено особливою бруківкою — дерев’яною, і кінські копита, вдаряючи у неї, видавали особливий звук — начебто під сподом крилась якась гли­бочезна прірва. Це не означає, що близькі прогулянки не справляли мені приємності. Біля входу до саду сидів чоловік із «колом щастя». Мені кілька разів вдалося ви­грати бляшану папіросницю із жовтуватими стрічечками для притримування папіросок, утім, частіше щастило лише на двосторонні кишенькові дзеркальця. Були там і візочки з морозивом, їсти яке мені забороняли. А зго­дом, коли я вже трохи підріс, то часом зустрічав там Анусю. Ця бабуня, не набагато вища від мене на зріст, у дротяних окулярах і з кошиком прецлів9, була колись моєю першою нянею. Прецлі коштували або п’ять ґро­шів пара — і я волів саме такі, або — грубі — п’ятак за штуку. На десять ґрошів казали тоді «шостак» — це була поважна сума.

Ми повертались із саду додому або навпростець, або окружною дорогою — через площу Смольки10 з його кам’яною скульптурою посередині. Окружний шлях оби­рали, щоб купити в крамниці Оренштайна фруктів або навіть вишневий компот у бляшанці, який був нечастим делікатесом. На вітрині завжди красувалися піраміди рум’яних яблук, помаранчі й банани з овальними наліп­ками, оздобленими написом «Fyffes». Я запам’ятав це слово, проте не знаю й досі, що воно означає. Трохи далі, там, де починається вулиця Яґайлонська11, був кінотеатр «Марисенька»12. Я дуже його не любив, бо ходив туди з мамою, коли вона, здається, не знала, куди мене подіти.

Я не розумів того, що відбувається на екрані. Це вганяло мене у страшенну нудьгу. Незрідка завершувалося тим, що я нишком і поволеньки сповзав з крісла й досліджу­вав навкарачки холодну долівку поміж ногами глядачів. Однак це також швидко набридало. Тож я мусив че­кати, поки фільм закінчиться. Пані й панове на полотні безгучно розтуляли та закривали роти, лише пригравала музика. Спершу фортеп’янова, а згодом, здається, з гра­мофонних платівок.

Утім, ми так чи так мусили повертатися додому. Від площі Смольки йшли вулицею Подлевського13, загалом нецікавою, а потім маленькими вуличками Шопена й Монюшки, де сильний запах кави з поблизької фабрики провіщав, що от-от покажеться наша кам’яниця. Залізна брама була стара й масивна, далі — кам’яні сходи. За­д­німи сходами, отими кухонними, ходити не належало. Вони були спіральні, отож дуже круті й видавали глухе бляшане відлуння. Щось мене туди тягнуло, проте на по­двір’ї, через яке треба було спершу пройти, нібито води­лися щурі. Якось один із них з’явився аж у нашій кухні. Але тоді я вже мав років десять, а то й одинадцять. Щур був страшний — він скочив мені на груди, коли я пішов на нього з коцюбою. Я втік і не знаю, як склалася його подальша доля.

Ми займали шість кімнат, однак я не мав власної. Біля кухні був прохідний покій із лазничкою за дверима, пофарбованими в тон стіни, старою канапою й так само старим незугарним креденсом, а також підвіконними шафками, у яких мама тримала припаси. Далі — кори­дор, а в ньому — двері до їдальні, батькового кабінету та спальні батьків. Окремі двері вели до особливої зони — почекальні для пацієнтів і батькової ординаторської.

Я мешкав начебто всюди й начебто ніде. Спершу спав із батьками, потім на тапчані в їдальні. Я намагався осели­тися в якомусь місці на стало, але чомусь із цього нічого не виходило. Коли було тепло, окуповував маленький кам’яний балкон у батьковому кабінеті. Звідтіля атаку­вав довколишні кам’яниці, бо їхні комини, хлюпаючи димом, перетворювалися на військові кораблі. Не менш охоче я бував там Робінзоном або й самим собою на без­людному острові. Мої зацікавлення, немов той в’юн, від самого початку оберталися навколо гастрономічних вра­жень, тому провідною справою було накопичування про­візії. А саме, лущеної кукурудзи в маленьких паперових фунтиках або навіть бобів, а коли був сезон, то й чере­шень, які ще й виконували роль стратегічної сировини — кісточками можна було незлецьки стріляти з короткої або звичайної зброї, затиснувши їх у пальцях. Іноді я цупив тягучі кавові карамельки-«гоп’єси», деколи конфіскову- вав зі столу залишки обіднього десерту. Обкладався та­рілочками, мішечками, пакетиками й розпочинав життя самітника, важке та сповнене небезпеки. Грішник, навіть злочинець, я мав над чим замислитись. Адже я навчився вламуватися до середньої шухляди креденсу в їдальні, де мама ховала пироги та торти. Я виймав верхню шухляду й обрізав ножем коржі солодкого тіста, сподіваючись, що ніхто не помітить, як вони зменшилися. Відтак збирав і поїдав крихти, а ніж — знаряддя злочину — старанно облизував, аби замести усі сліди. Колись здоровий глузд боровся в мені з понурою пристрастю до зацукрованих фруктів, якими прикрашали кондитерські вироби, і я не раз облуплював глазуровану поверхню. Обдирав її від зеленого очерету, який солодко скрипів на зубах, від по­маранчевих скоринок і цукатів, утворюючи «лисини», які було неможливо не помітити. А потім із відчуттям безнадії та зі стоїчним відчаєм очікував наслідків свого фатального вчинку.

Сусідами моїх балконних сієст були два олеандри у великих дерев’яних діжках. Один квітнув білим цві­том, а другий рожевим. Я співіснував із ними на засадах нейтралітету, від їх байдужливості мені було ні холодно, ані тепло. Усередині квартири було ще трохи рослин-де- генератів, отих далеких здрібнілих родичів південної флори — якась пальма, що весь час іржаво вмирала, але ніяк не могла сконати остаточно. А ще філодендрон із бляшаним листям і маленька сосонка, чи пак ялинка — не знаю, — яка щороку випускала блідо-зелені пахучі жмутки молодої глиці.

У спальні було дві речі, з якими пов’язані мої най­перші фантазії — стеля й велика залізна скриня. На скрині я спав, коли був іще геть малий, і часто вдивлявся у стелю, де гіпсова ліпнина зображала дубове листя й ви­разно опуклі жолуді поміж ним. Мої передсонні марення якимсь чином переснувалися з тими жолудями, і я багато про них думав, тобто їх споглядання посідало чимало місця в моїй психічній екзистенції. Я дуже хотів їх позри­вати, але не насправжки — начебто вже тоді розумів, що інтенсивність марень важливіша за їх утілення. Врешті-решт, щось від тієї інфантильної містики перенеслося на справжні, звичайні жолуді. Процес здирання з них шапочок впродовж років здавався мені актом виняткової ваги, який відкривав щось особливе, був чимсь на кшталт важливого переходу. Я морочуся, стараючись збагнути, чим це було для мене насправді — і, здається, даремно.

У кімнаті, де я спав, — так, здається, у ній, померли мої дідусь і бабуся. Після діда, власне, й лишилася залізна скриня — предмет дуже важкий, масивний та непожи- точний. Він слугував домашнім сейфом за часів, коли ще не було зломників-фахівців, а лише з кожного погляду примітивні злодії, котрі наївно послуговувались у най­кращому разі якимсь патиком або ковінькою. Залізну скриню було присунуто до дверей, замкнених наглухо, які відділяли спальню батьків від почекальні для пацієнтів. Вона мала два розлогих тримачі та пласке віко з різьб­леними листочками і квадратним клапаном посередині. Коли натиснути на клапан хитромудрим способом, він відскакував, виказуючи шпарку для ключа — як тепер бачу, ця хитромудрість була зворушливо поважною. Утім, тоді ця чорна скриня видавалася мені неабияким шедевром, а вже ключ до неї, завбільшки з моє перед­пліччя, будив неймовірний подив. Я довго й нетерпляче доростав до миті, коли подужаю обернути його в замку, аж поки, завдяки захвату обома руками й надлюдським зусиллям, мені це нарешті вдалося.

Щоправда, я знав, що в скрині немає справжніх скар­бів. Там було лише трохи старих пожовклих газет на дні, якихось паперів і дерев’яна коробка, набита прегарними тисячамарковими банкнотами з часу великої інфляції. Я навіть пробував бавитися цими банкнотами, а також сторублівками, які були ще гарніші, ніж марки — бла­китненькі, доволі веселі, тоді як марки своїм брунатним забарвленням трохи нагадували мені одні шпалери. З цими грішми сталась якась незбагненна історія, неспо­дівано позбавивши їх усевладдя. Якби мені принаймні не хотіли їх давати, я, може, й повірив би, що рештки могуті, гарантованої цифрами, печатками, водяними знаками та овальними портретами коронованих і бородатих мужів, залишились у них і лише до часу приспані. Проте я міг виробляти з ними все, що заманеться, отож вони не про­буджували нічого, крім зневаги, яка ховається зазвичай за благоговіння. У цьому разі благоговіння виявилося пшиком. Отож я сподівався не на ці банкноти, а на те, що могло статись у нетрях чорної скрині, коли вона була замкнута впродовж тривалого часу. А замкнута вона була майже завжди, за моєї мовчазної згоди, якої, звичайно, ніхто не питав. Еге ж, там, у темних нетрях скрині могло щось відбутись. І процес її відмикання був для мене актом чималої ваги. В дослівному сенсі теж — віко було стра­шенно важке. Спершу відкидали довгі засувки з трьох бо­ків, відтак його належало підняти й поставити рядок спе­ціальних підпорок, інакше — як мене запевняли й у що я охоче вірив — воно могло впасти й відтяти голову. Від такої скрині можна було цього сподіватися. Вона взагалі не була приваблива чи приємна, ані навіть гарна. Радше понура й бридка, тим не менш я довго покладався на її внутрішню могутність. У дні скрині було завбачливо прокручено дірочки, що давало змогу пригвинтити її до підлоги на довше. Вишукана концепція. Одначе гвинтів, тепер уже непотрібних, не було, за якийсь час скриню на­крили старим килимком і таким чином вона остаточно потрапила в розряд непотребу, деградувала, на неї пере­стали зважати. Хіба я показував зрідка комусь із одно­літків ключа до неї — він міг би бути ключем до міських брам. Згодом і ключ десь загубився.

У наступній за спальнею кімнаті, батьковому кабінеті, була велика засклена бібліотечна шафа, яка замикалася на ключ, масивні шкіряні фотелі та круглий столик із доволі вигадливими ніжками. Вони скидалися на каріа­тид, бо вгорі кожна завершувалася металевою голівкою, а внизу з-під дерева, наче з труни, стирчали босі, теж ме­талеві, людські ноги. Однак це не видавалося мені жах­ливим і взагалі не викликало жодних асоціацій. Просто я працьовито віддовбав почергово усі голови — порожні бронзові відливки, а потім, коли їх недбало поприкру­чували назад, вони хиталися під стільницею щоразу, як столик пересували.

Під стіною, окремо, стояв батьків письмовий стіл, на­критий зеленим сукном і замкнутий на всі оберти ключа. Там були гроші, проте вже справжні, врешті-решт, у зви­чайній шухляді. Зрідка в ньому гостював найбільший (на мій тогочасний погляд) скарб — коробочка шоколадок Лярделлі, привезена аж із Варшави, або й інша, з фрук­товими мармеладками. Поки якийсь із тих смаколиків, вельми по-аптечному раціонованих, опинявся в мене, батько мусив виконати спершу низку маніпуляцій із в’яз­кою ключів. А я боровся з двома, геть суперечливими бажаннями — чи поглинути почастунок миттю, а чи на­впаки — насолоджуватися процесом смакування якомога довше. Зазвичай я поглинав усе одразу. У письмовому столі було зачинено ще дві невимовно прекрасні речі. Маленька механічна пташка в коробочці, оздобленій перламутром, походила зі Східних Торгів і була експона­том — не на продаж! — якогось екзотичного павільйону. Коли батько побачив, як відмикається пласка перла­мутрова кришка, варто лиш натиснути мініатюрну кла­вішу, а під нею, у золотій клітці, — ще одна, як звідти ви­стрибує пташеня — менше за ніготь, темно-веселкове від блискіток, і, тріпочучи крильцями, ворушачи дзьобиком, пострілюючи очками, крутиться, наче флюгер, і співає, він удався до всіх можливих методів, знайомств, захо­дів, аж поки купив урешті цю дивовижу за казкову, не­відому мені суму. Він лише зрідка звільняв пташку з-під замка й накручував, пильно дбаючи, щоб вона, бува, не потрапила мені до рук. Без сумніву, тоді б для неї настала остання година, хоч я не знати як боровся зі собою, бо не менше за батька чудувався з пташки й навіть шану­вав її. Пташку, здається, продав батькові дуже поважний представник заморської фірми, найімовірніше, японець. Принаймні я зберігаю вірність такій версії подій. Якийсь час у тій шухляді перебувала інша, трохи посполитіша пташка, завбільшки як горобець, котра, якщо її накру­тити, не виявляла музичних здібностей, а лише завзято дзьобала стіл, варто її було на нього поставити. Якось я випросив її на довше — це стало її кінцем.