Вогнем і мечем: Роман: У 2 т: Т. 1 ebook

Генрик Сенкевич

Вогнем і мечем

У двох томах

Henryk Sienkiewicz

OGNIEM І MIECZEM

TOM pierwszy

Генрик Сенкевич

ВОГНЕМ І МЕЧЕМ

ТОМ ПЕРШИЙ

З польської переклавЄвген Литвиненко

Перекладено за виданням:

Henryk Sienkiewicz. Ogniem i mieczem. Powieść. T. I, II.

Państwowy Instytut Wydawniczy.

Warszawa, 1962.

Ілюстрації публікуються з дозволу

Zodiak Jerzy Hoffman Film Production SP. Z O.O.

Складаємо щиру подяку кінорежисерові Єжи Гоффмануза люб’язно наданий ілюстративний матеріал

Роман “Вогнем і мечем” є першою частиною славетної трилогії лауреата Нобелівської премії Генрика Сенкевича, написаної на історичному матеріалі XVII століття.

У творі змальовано національно-визвольну боротьбу україн­ського народу під проводом Богдана Хмельницького проти поль­сько-шляхетського панування.

Охороняється законом про авторське право. Жодна частина цього видання не може бути використана чи відтворена в будь-якому вигляді без дозволу видавця.

Генрик Сенкевич та його роман “Вогнем і мечем»

Ім’я Генрика Сенкевича (1846–1916) належить до плеяди всесвітньо відомих імен польських письменників, принаймні найпершого ряду: Адам Міцкевич, Юліуш Словацький як пое­ти і Генрик Сенкевич — як прозаїк, до того ж пізнішої доби, другої половини ХІХ — початку ХХ століття. Поряд із Сенкевичем фігурують і імена його видатних сучасників — прозаїків Болеслава Пруса, Елізи Ожешко, поетеси й прозаїка Марії Конопницької. Проте найпопулярнішим, найулюбленішим у читацьких колах, а тому й таким, якого активно перекладали (і за його життя, і після), серед поль­ських прозаїків був саме Сенкевич.

Це стосується Польщі, Західної Європи й Росії, набагато меншою мірою України — з цілком зрозумілих тематико-ідейних причин: передусім у контексті його історичного роману (першої частини «Трилогії» із доби польської історії ХVІІ століття) «Вогнем і мечем». Крім самої тематики цього твору (з антиукраїнськими акцентами), певний спротив в українському читацькому суспільстві, та й у дослідницькому, викликала світоглядна орієнтація Сенкевича — лише стримано ліберальна, часом і консервативна, а з 80-х років — його виразно прошляхетські й виразно прокатолицькі симпатії. Хоча кожна видатна письменницька постать є складною, нерідко змінною у своїй творчій еволюції і навіть внутрішньо суперечливою.

У польську літературу другої половини ХІХ століття Сенкевич увійшов як представник реалізму, автор спочатку малих — новелістичних форм (на кінець 70-х років), згодом — як автор розлогих повістей із сучасного йому шляхетського життя, скажімо, «Без догмата» (1891) — про моральну деградацію польської аристократії і «Родина Поланецьких» (1895) — про намагання середньої шляхти пристосуватися до нових, буржуазних умов у країні. Здебільшого ж він знаний своєю історичною романістикою: так званою «Трилогією» («Вогнем і мечем» (1884), «Потоп» (1886) і «Пан Володийовський» (1887–1888), а також історичним романом з історії Давнього Риму й становлення первісного християнства — «Quo vadis?» (1896) та історичним романом «Хрестоносці» (1897–1900), де змальовано жорстоку й непримиренну боротьбу польського народу, з участю деяких інших слов’янських народів, проти німецького лицарсько-релі­гійного Тевтонського ордену — на рубежі ХІV й ХV століть.

Романові «Quo vadis?» навіть судилося одержати Нобе­лів­­ську премію, перемігши у конкретній боротьбі думок журі, тобто здобувши перемогу над польською письменницею, сучасницею Сенкевича, Елізою Ожешко, яку теж висунули на Нобелівську премію за її набагато глибший демократизм літературний — у показі соціальних конфліктів саме польського суспільства (її роман «Над Німаном»; цикл “білоруських повістей”, де на щит піднято селянські постаті, у стилі «Народних оповідань» Марка Вовчка в Україні; її боротьбу за права жінок: повість «Марта», оповідання «14-та частина» тощо). Переміг Сенкевич — і тематикою свого історичного роману з історії неронівського Риму й становлення первісного християнства (а це багато що говорило католицькому світові тодішньої Західної Європи), і, звичайно ж, своєю письменницькою майстерністю.

Щоправда, тогочасна критика, зокрема російська, трохи згодом, 1914 року, влучно характеризувала причини польського, всеслов’янського й навіть всеєвропейського успіху роману «Quo vadis?». Він полягав у тому, що роман лише до певної міри трагічний — страждання первісних християн у язичницькому, ще владному й жорстокому, Римі доби імператора Нерона були знайомі інтелігентській читацькій публіці ще з гім­назійних часів: усі дещо знали і про мучеників-християн, і про розпусних римських патриціїв, що втратили радість життя й намагалися її заповнити лише красою зовнішньою: скульп­тур, розкішних тог, розгулом бенкетів-оргій.

Читачі не замислювалися над тим, якою мірою це відпові­дало історичній правді, наскільки глибока проблематика вкладена у змалювання історичних подій та в зображення дійових осіб. Усі побачили те, по-письменницькому майстерно зроблене, що й мали побачити і на що заздалегідь чекали. Крім того, в цьому романі є принаймні три яскраві й незаперечні авторські знахідки: образ центрального героя — Петронія, образ рабині Євніки і панорамний опис римської пожежі.

У постаті Петронія — славетного естета, філософа й видатного письменника I ст. н. е., автора відомого комікореа­лістичного твору «Сатирикон» — Сенкевич хотів зобразити просто історичну постать із трагічною долею: він, один із наймогутніших і найбагатших римських патриціїв, мусив у молодому віці й у розквіті творчих сил заподіяти собі смерть (за таєм­ним наказом Нерона) — інакше був би страчений ганебно й прилюдно. Образ Петронія вийшов у романі надзвичайно рель­єф­ним і глибоким із психологічної точки зору, бо був типологічно близьким самому авторові — теж обдарованому польському письменникові з його проблемою існування у шляхетсько-буржуаз­ному суспільстві і з суто мистецькими проблемами.

Як кожний історичний роман, цей твір Сенкевича був цікавий сучасному його читачеві не так своїм історичним тлом й історичними шатами (саме тут прекрасно виписаними), як своєю проекцією на сучасність, а доба Нерона з її жорстокими соціальними утисками, з її рабовласницьким безправ’ям і назріваючим протестом народних мас багато в чому нагадувала становище «розірваної» між трьома державами Польщі.

У романі «Quo vadis?» є й цікаві психологічно «жертовні» жіночі образи (а не просто темпераментних красунь із «Трилогії», як побачимо далі, навколо яких в’ються герої чоловічої статі), скажімо, постать рабині — грекині Євніки, котрій Петроній перед своїм самогубством прилюдно дарує волю, роблячи її, до того ж, власницею усіх його багатств, на що вона відповідає, що нічого з того не хоче «без нього» і теж розділить його долю, будучи тепер уже вільною й заможною красунею. І Петроній каже їй: «Ти ж насправді любила мене, моя богине!»

Як ми вже згадали, дуже рельєфним є і «римський пейзаж» роману «Quo vadis?». Центральний епізод у ньому — грандіозна пожежа в липні 64 року, яка тривала дев’ять днів, а в Римі ходили чутки (про це йдеться і в «Анналах» історика Таціта, т. XV, с. 44), що пожежа ця виникла не випадково, а з таємного наказу Нерона: з одного боку, щоб надихнути цього нелюда на «творчий спів», а з другого — щоб звинуватити у підпалі Риму християнські громади.

Цікаво, що успіх саме цього твору Сенкевича на історичний сюжет далеко не всією літературною громадськістю був зустрінутий схвально. Саме італійські літератори звинуватили польського письменника у «плагіаті» — наслідуванні італійських авторів, переважно по лінії сюжетно-любовній, коли молодий римський патрицій під впливом кохання до рабині-християнки Лігії сам морально удосконалюється й стає християнином.

Несподівано на захист Сенкевича, у критиці, став Іван Франко (замітка в журналі називалася «Сенкевич і плагіат?»), хоч Сенкевичем як письменником він ніколи досі не захоплювався. У короткій нотатці з приводу цього звинувачення Франко висловив глибоку думку про те, що будь-який худож­ній твір ніколи не буває цілком новаторським, від початку й до кінця, бо художня література завжди вторинна — щось подібне уже фігурувало в ній у письменників-попередників. Це стосується і творчості найбільших світових митців, скажімо, драм Шекспіра («Отелло», «Ромео і Джульєтта»), і «Фауста» Ґете. Отже, найцікавіші їхні твори написані на середньовічні, добре знані сюжети, проте вони так подані саме у цих авторів, цим сюжетам надано такої узагаль­нюючої психологічної й філософської глибини, що вони стають шедеврами, здатними хвилювати й наступні покоління. Цього разу, на думку І. Франка, «тему первісного християнства змальовано Сенкевичем вельми талановито».

А от роман «Хрестоносці» написано в іншому «стильо­вому ключі», і присвячено його саме польській історії XIV сто­ліття — добі суворій, складній, але героїчній, зрештою переможній. Роман написано на польському матеріалі, як завжди у Сенкевича, у вальтерскоттівській структурі: образи історичних осіб — короля Ягелла, королеви Ядвіги, вели­кого магістра Тевтонського ордену Завіши Чарного і вигадані образи польських шляхтичів, але типових для своєї доби.

Яскраво подано й жіночі постаті: ніжної, поетичної Данусі — доньки польського лицаря, месника Юранда із Спихо­ва, що стала жертвою грубого й жорстокого тевтонського лицарства, й енергійної польської шляхтянки іншого типу — Ягни, котра прекрасно зналася на господарстві, вміла тримати зброю в руках і не могла розгубитися на полюванні.

До Сенкевича жанр історичного роману вже був репрезентований у польській літературі в творчості Юзефа-Ігнація Крашевського (1812–1887) — скажімо, «Графиня Козель» (1874), «Брюль» (1875), «Із Семилітньої війни» (1876) й «Прадавня легенда» (1886). У них теж ішлося і про мораль­ний розклад шляхетсько-аристократичного середовища, і про провінційний побут, чи то пак про давню-прадавню слов’ян­ську історію. Крашевський якраз, на відміну од Сенкевича, постійно цікавився українською тематикою, навіть у публікації своїх українознавчих матеріалів і у цілій низці оповідань та коротких повістей із життя українського селянства («Історія Савки», «Уляна», «Ярина», «Остап Бондарчук», «Єрмола», «Історія кілочка в плоті», «Хата за селом»).

Не випадково видатний польський письменник — прозаїк Стефан Жеромський (кінець ХІХ — початок ХХ століття) і сам автор славетного історичного роману «Попіл» писав із приводу історичної романістики Сенкевича, що той «не вміє з археологічною точністю Крашевського зобразити наших дідів із ХVІІ століття, зате вміє відчувати так, як відчували вони». Письменницька майстерність Сенкевича затьмарила і новелістику, і особливо історичну романістику Крашевського. Затьмарила вона і новелістику самого Сенкевича, перевівши читацьку увагу з його малої прози саме на цей жанр.

Виступаючи у 80-х роках із позицій патріотичної шляхти ХІV століття, у момент різкого посилення гніту з боку Росії й Німеччини, після так званих поділів Польщі між цими державами та ще й Австрією, тобто після втрати Польщею своєї державності, а отже, й «національного незалежного обличчя», Сенкевич у своєму зверненні до славетного у цьому плані польського минулого, а насправді — до войовничого ХVІІ століття, у своїй історичній романістиці знайшов небачену читацьку підтримку. Різні частини «Трилогії», проте, написані під різним кутом зору, а тому й відрізняються і за глибиною використання самого історичного матеріалу, і навіть за рівнем художньої майстерності. І якщо у романі «Вогнем і мечем» — першій частині «Трилогії» велику роль відіграє момент пригодницький, то друга частина «Трилогії» — «Потоп» — про боротьбу поляків у тому самому ХVІІ сто­літті із завойовниками-шведами виявляється набагато глибшою у трактуванні самих подій (тобто відповідає істо­рії), головне ж у показі соціального розмежування в самому польському суспільстві: справжній патріотизм, справжня відданість інтересам вітчизни польської верхівки і пряма зрада у середовищі польських аристократів на користь загарбників — шведів: ті діють лише з позицій власних амбіцій і власної владної користі. Третя частина «Трилогії» — «Пан Володийовський» — теж здебільшого пригодницька, хоча показана на тлі бойових дій і сутичок, у цьому разі переважно з татарами.

Значно менший інтерес у польської читацької публіки викликала його так звана мала трилогія (1875–1877) — оповідання «Старий слуга», «Ганя» — про внучку старого слуги у шляхетському провінційному домі — чарівну дівчину, але «без посагу», а через це приречену на трагічне й сумне існування, і «Селім Мірза» — про палкого екзотичного юнака. Тут Сенкевич, звичайно, протестував із позицій моральної старовини проти користолюбства й духовної приземленості сучасного йому буржуазного суспільства, а водночас демонстрував вузьке бачення світу в застарілому, лише патріархальному висвітленні.

Серед його новелістики слід, очевидно, виділити особливо кілька творів — більш і менш вдалих. І якщо в оповіданні «Янко-музикант» фігурує тільки декларативно висловлений авторський протест проти шляхетської жорстокості й безмежного егоїзму власників, то насправді патріотична ідея вражає у саркастично-викривальній повісті «Бартек-переможець», де авторові пощастило в лаконічно виразній формі подати картину разючого безправ’я поляків у так званій прусській частині Польщі. У творах «американського циклу» (їх Сенкевич написав після свого довготривалого перебування в Америці у ролі журналіста) наявним є авторське викриття американських капіталістичних відносин, кривавих картин становлення американської «цивілізації» у цих місцях, тобто на американському континенті, зокрема оповідання «Ліхтарник» — про польських емігрантів, що назавжди лишилися там бездомними блукачами, чи оповідання «По хліб» — про польських же емігрантів, що просто загинули в чужому й ворожому для них світі Америки. Промовистими є і новели «Орсо» — про двох американських дітей-сиріт — мулата Орсо і білу Дженні, артистів мандрівного цирку, яких нещадно експлуатує директор цього цирку — німець Гірш. Найвиразнішою і найпекучішою є новела «Сахем» — про долю автохтонного населення Америки — індіанців, що масово загинули від рук американських коло­нізаторів або стали безпорадними іграшками у руках переселенців.

Темою нашої безпосередньої розмови є, однак, не всі згада­ні твори Сенкевича, а лише його роман «Вогнем і мечем» — як перша частина «Трилогії» і як перша заявка польського письменника у жанрі історичної романістики.

Роман тематично присвячено війні польських панів проти українського народу в 1648–1651 роках. Відомий росій­ський дослідник творчості Сенкевича І. К. Горський зазначав, що, «провокуючи націоналістичні пристрасті поляків, великодержавний шовінізм поміщицько-буржуазної Росії штовхав автора «Вогнем і мечем» на шлях хибного осмислення сучасних наслідків давньої історичної драми і сприяв тому, що він симпатизував польському панству, незважаючи на його звірячу жорстокість (вогнем і мечем викорінювати укра­їн­ську непокору!), і саме в їхньому дусі стилізував картину». Йшлося про те, що стилізація вимальовується в дусі саме їхніх уявлень.

Роман рясніє історичними викривленнями, навіть фактичними, коли, наприклад, страшна поразка польських військ під Жовтими Водами зображена як тимчасовий епізод, а, ска­жімо, успішна для того ж війська оборона Збаража — епізод, не принципово важливий у загальному ході подій, — репрезентована як першорядна подія. І таке висвітлення історії цілком відповідає насправді не авторському уявленню (Сенкевич — людина освічена — не міг не знати загальновідо­мих фактів), а намаганню усе це подати у «шатах» відповідної епохи, а головне, у сприйнятті самих основних персона­жів: Скшетуського, Володийовського, Підбип’яти, Заглоби та цілого ряду інших.

Якби ж то викривлена історична картина була тільки наслідком авторської «довільності», то вона була б не лише історично фальшивою, а й антихудожньою. А тим часом роман справляє сильне художнє враження, оскільки все відповідає уявленню самих дійових осіб твору — в очах шляхетських рубак вони мають цілковиту рацію, цілковите моральне право діяти так, як вони діють... отже, і кат українського народу Вишневецький, зрозуміло, стає легендарним ватажком польського лицарства, а саме народне повстання — лише стихійним бунтом темної й кровожерної черні. Богдан Хмельницький виступає тут реальним втіленням диявольської сили. До того ж і любовна лінія роману багато в чому вимальовується тут як провідна, на кшталт Троянської війни між греками й троянцями, що виникла через Прекрасну Єлену, а тут — чарівну панну Гелену Курцевич. Виправдані автором значною мірою і шахрайські, щодо Богуна, дії Заглоби: треба гадати, він наслідує у цьому випадку дії Хитро­мудрого Одіссея з «Іліади» Гомера.

Чи так усе просто в романі Сенкевича? Звісно ж, ні, і, мабуть, окремою темою у розумінні українсько-польських культурних зв’язків є сприйняття творчості Генрика Сенкевича в Україні (як за його життя, так і в ХХ столітті та й у наш час): і в розрізі масштабності чи ні самої його постаті, і в розрізі української тематики першого його роману з історичної «Трилогії» ХVІІ століття, і в розрізі відповідності чи невідповідності саме його історичній правді, і належності чи ні цього роману однозначно до реалістичної літератури. Адже суперечки точаться й нині. Показовими були, наприклад, дві авторитетні критичні публікації в Україні з цього приводу: Михайла Грушевського — як лекція у львів­ському «Клубі русинок» 1895 року і розвідка-рецензія київ­ського професора Володимира Антоновича «Польсько-руські відносини ХVІІ століття у сучасній польській призьмі» (росій­ськомовна публікація в «Киевской старине» 1885 року і та сама публікація, тільки українською мовою, у газеті «Діло» того ж 1885 року).

Треба сказати, що оцінки Михайла Грушевського були набагато виваженішими, ніж однозначно негативна думка Володимира Антоновича. Грушевський, щоправда, докладніше зупинявся на характеристиці романів Сенкевича із сучасного йому шляхетського життя («Без догмата» і «Родина Поланецьких»), хоча, звичайно ж, не обминув він і історичної романістики славетного польського автора, відомої далеко за межами Польщі: «Генрик Сенкевич — тепер одна з видатних фігур літературного світу, не польського, а всесвітнього. Для нас же, як для народу, стількома різнорідними зв’язками поєднаного з народом польським, він має тим більший інтерес. Наші відносини, щоправда, до польщизни, внаслідок історичних і сучасних фактів виступають переважно у формах громадської й культурної боротьби, але се не виключає, а навіть побільшує той інтерес, який має для нас усе в громадськім і культурнім життю польськім... Сенкевич, що тепер ще і не в розквіті сил, розпочав свою діяльність оповіданнями, де симпатії автора лежали на стороні народу супроти так званої інтелігенції. У 80-х роках він вдається в історичну белетристику, і результатом є його відома «Трилогія», яка в українських сферах, не вва­жаючи на всю талановитість, не знайшла симпатичного відгомону».

Саме таким різким «відгомоном», різко негативним відгуком на цей твір, і була критична розвідка Володимира Анто­новича, сповнена від початку й до кінця гострого пафосу заперечення, де прямо говориться про надмірний суб’єктивізм оцінок польського письменника; про довільність вибору барв залежно від авторської симпатії (чорні барви для одних і щирі симпатії для інших); про відверту невідповідність історичним фактам, що вже є порушенням норм і законів реаліс­тичного мистецтва.

Цікаво, що й у самій Польщі оцінки «Трилогії», і передусім «Вогнем і мечем», були далеко не однозначними. У той час як професор Краківського університету Станіслав Тарновський цілком серйозно твердив, що «Вогнем і мечем» із художнього погляду стоїть вище від усіх творів Шекспіра, Мільтона, Тассе й Ґете — разом узятих, видатні польські письменники, сучасники Сенкевича, оцінювали цей твір дещо критичніше: Болеслав Прус — радше просто негативно, ніж позитивно, а Еліза Ожешко відзначала, при незаперечній художній майстерності, певну «неглибокість» самого трактування подій і людських доль у їхній художній типізації, адже йшлося про дуже трагічну добу в історії Польщі — ХVІІ століття — епоху кривавих війн, соціальних внутрішніх потрясінь країни, які призвели до загибелі Польщі як могутньої держави, і причин для цього було чимало: і безвідповідальна «шляхетська золота вольниця», і утиски селянства (насамперед українського, що вело до масштабних повстань), і соціальна нерівність у самому польському національному середовищі.

Авторитетні польські історики літератури кінця ХІХ–початку ХХ століття, наприклад Пьотр Хмельовський, у своїх нарисах польської літератури в її розвитку відзначали небувалу популярність польського письменника у поль­ських читацьких колах, переважно шляхетських, акцентуючи на рельєфності дійових осіб твору, котрі проходять через усі три романи, де є персонажі героїчні й побутово другорядні: люди порядні й шахраї; люди раціонального мислення й за­хмарні мрійники і де досить виразно відтворено саме любовну інтригу.

Говорилося і про вміння Сенкевича відтворити місцевий колорит — показати мальовничу природу України. Звичайно ж, увага зверталася і на сюжетну привабливість роману «Вогнем і мечем» у її наявному наслідуванні пригодницької манери Олександра Дюма-батька в його історичній романіс­тиці: там, звісно, любовна інтрига безпосередньо вписувалася в історичний стрижень відповідної доби, із залученням навіть відомих історичних постатей (королів, герцогів, кардиналів), а ще більше — історичної романістики Вальтера Скотта, набагато глибшої за історичну романістику Дюма, і з певною патріотичною шотландською ідеєю, теж із залученням типових для певної історичної доби дійових осіб, проте, переважно, персонажів вигаданих, і осіб історично ві­домих.

Принагідно зауважимо також, що сучасні історики Англії, Шотландії і Франції зовсім по-іншому, ніж відомі письменники, висвітлюють роль і постаті історичних осіб: Людовіка ХІІІ, кардинала Рішельє, Людовіка ХІV у Франції; герцога Бекінгема у сучасній їм Англії, тим паче середньовічного короля Річарда Левине Серце і його молодшого брата — прин­ца Джона, однак сила зображення художнього в літературі така велика, що ми, читачі, уявляємо героїв тільки такими, а не іншими, можливо, навіть і у прямій суперечності з історичною правдою фактів.

Значною мірою це стосується й історичної романістики Генрика Сенкевича — як талановитого художника слова, що дає нам можливість зрозуміти, в чому ж полягають здобутки й наявні прорахунки першого роману з його «Трилогії». Можна послатися, наприклад, на статті сучасного польського дослідника Тадеуша Буйницького, котрий вважає, що саме такий підхід у Сенкевича до трактування українсько-польсько-російської історії Польщі ХVІІ століття — це свого роду езопівська мова, свого роду алегорія, у яких він хотів показати польському читачеві власну історію, намагаючись звинуватити у цьому не внутрішні сили самої Польщі, а лише зовнішніх завойовників — передусім україн­ську непокірність і російські великодержавні зазіхання на її незалежність. Так воно виходило приємніше для польської національної самосвідомості, а зокола була й видимість історичного підґрунтя.

Дехто із сучасних українських дослідників, котрі нама­гаються поставити «Вогнем і мечем» у відповідний контекст історичного, а головне, культурного польсько-україн­ського спілкування, скажімо М. С. Васьків, у розрізі не прос­то культурних контактів, а саме відносин, прагне довести, що і за авторським задумом, і за самим його втіленням «Вогнем і мечем» не є романом історичним (тобто якоюсь мірою відповідальним за достовірність у ньому зображеного), і аж ніяк не романом реалістичним, яким він здається на перший погляд. За версією М. С. Васьківа, це неоромантична «шляхетська балада», де провідні герої здаються такими, як би це хотілося авторові як представникові польських шляхет­ських верств другої половини ХІХ століття, а не такими, якими вони є насправді.

Інші сучасні українські й польські дослідники художньої творчості Сенкевича: Сергій Яковенко, Тетяна Чужа, Тетя­на Блинова, Марта Крепка й Еліза Валюсь із різних дослідницьких позицій — ідейної боротьби думок, структурно-порівняльного аналізу тексту, трактування ідей валленродизму саме в творчості Сенкевича намагаються проаналізувати цю творчість і знайти у ній ту складність, яка насправді в ній є, але яка вдало ховається за зовнішньою легкістю викладу.

Сергій Яковенко, наприклад, у своїх публікаціях про боротьбу думок у польській критиці другої половини ХІХ–початку ХХ століття навколо естетично-мистецьких проб­лем залучає до цієї полеміки й дискусії з приводу історичних характеристик у творах Сенкевича. Тетяна Блинова торкається проблеми валленродизму, тобто проблеми умотивованої патріотичними міркуваннями зради, у творчості Сенкевича. Термін «валленродизм» походить від назви поеми Адама Міцкевича «Конрад Валленрод», де головний герой під таким ім’ям був у дитинстві вихованцем німецького войов­ни­чого ордену, став його магістром, який і зрадив свідомо під час сутичок із рідним для нього за походженням військом. У Сенкевича може йтися про постать Заглоби в романі «Вогнем і мечем»: наскільки його зрадницька поведінка щодо відвертої натури Богуна, котрого він використовує у власних інтересах, може вважатися валленродизмом, якщо підходити до цього питання з філософської точки зору?

Тетяна Чужа аналізує романтичну візію України саме в романі «Вогнем і мечем», а польські дослідниці Марта Крепка й Еліза Валюсь розглядають у порівняльному плані постать Ієремії Вишневецького у польських літописах та хроніках і у творі Сенкевича, а також формування національного світогляду в польській і українській історичній романіс­тиці взагалі. Як бачимо, поле для полеміки навколо саме цього літературного жанру в творчості Сенкевича є широчезним і може стати ще ширшим — для цього є реальні підстави.

Треба зазначити (а це становить значні труднощі для перекладача), що стиль польського письменника, містячи в собі і реалістичність побутових замальовок, і мальовничість пейзажів, і романтичну чутливість у переживаннях особистих, і індивідуалізацію мови різних дійових осіб, досить численних, дуже важко «віддавати» в перекладі. На наш погляд, це пощастило зробити виконавцеві у цьому виданні — Євгенові Литвиненку, і саме його переклад можна гідно порівняти з українськими перекладами повоєнних часів інших творів польського письменника: із перекладами його новеліс­тики й перекладами його романів, наприклад «Хрестоносці».

Узагалі слід звернути увагу на мовні особливості «Трилогії» як історичної романістики Сенкевича в усій її ціліс­ності. На думку багатьох дослідників творчості Сенкевича у зіставленні з іншими видатними польськими прозаїками його доби (крім Болеслава Пруса, чий історичний роман «Фараон» з епохи Давнього Єгипту зроблений у цьому плані напрочуд вдало), він майстерно використовує різні можливості сучасної йому польської літературної мови, яку сам паралельно й збагачує. З одного боку, він черпає з неї сам, із другого — сам впливає на її розмаїття. Це, до речі, загальне цікаве питання паралельної взаємодії загальнолітературної мови з метафоричністю мови письменників. «Трилогія», зокрема, написана сучасною для Сенкевича польською літературною мовою, цілком для читача зрозумілою. Там фігурує мінімум архаїчних визначень, які потребували б обов’язкового коментарю для читачів, полегшуючи їм розуміння твору історичного з його специфічним колоритом і не відвертаючи їхньої уваги від насолоди вільного читання. Отже, з одного боку, Сенкевич уникає надмірної архаїзації, з другого, звісно ж, — ніколи не вживає слів і мовних зворотів, не притаманних описуваній ним добі.

Тут іще треба враховувати постійну рівновагу між його реалістичною манерою художнього зображення і завжди характерною для нього романтичною натхненністю, а вона є, скажімо, в описі зовнішності улюблених його героїнь, різної вдачі: і темпераментної красуні-чорнявки Гелени з «Вогнем і мечем», і симпатичної білявки Оленьки з «Потопу», і пус­тотливої й огнистої білявки Баськи з «Пана Володийов­ського», і нібито не такої вже й красуні, а все одно чарівно- привабливої Анельки з роману «Без догмата». Це будуть і постаті шляхтичів-воїнів: передусім Скшетуського і Воло­дийовського, що поєднують у собі, як зазначає автор, і реа­­лізм повсякденності, і безперечну героїчну натхненність, — тобто органічне поєднання в одній особі реалістичної типі­зації характеру з його наявною романтичною ідеалізацією.

Роман «Вогнем і мечем» не перекладався українською з мір­кувань ідейно-тематичних, бо друкований переклад будь-якого автора — це свідома чи санкціонована популяризація у певному національному суспільстві і самого автора, і його твору. А на заваді цього ставала «сумнівна» під цим кутом зору українська тематика першого роману з «Трилогії» Сенкевича. Сьогодні наші погляди на українсько-польське культурне спілкування стали ширшими, а історична й культурна освіченість сучасного українського читача — вищою, тобто ми можемо говорити про те, що цей читач може мати власну думку і власне розуміння того, що він читає.

Хотілося б звернути увагу і ще на один момент, показовий для життя «Вогнем і мечем» у мистецтві. Це картина-портрет красуні Гелени пензля відомого художника Пьотра Стахевича у ювілейному альбомі — подарункові Сенкевичу — портретів героїнь саме цього письменника з різних його художніх творів, приміром Анельки з «Без догмата», Лігії з «Quo vadis?», Оленьки з «Потопу», Баськи з «Пана Воло­дийовського» та ін. У підготовці цього альбому брали участь численні польські митці, з найвідоміших Юліуш Коссак, Юзеф Хелмонський, Вільгельм Котарбінський, Генрик Семирад­ський, Пьотр Стахевич.

Гелену подано в образотворчій інтерпретації Пьотра Стахевича як центральну героїню з вельми відомого твору Сенкевича й коментовано тим текстуальним уривком із роману «Вогнем і мечем», де Скшетуський уперше бачить Гелену, чия шляхетно-чарівна врода і вміння триматися вразили його назавжди: очі чорні, оксамитові, що часто міняють свій вираз; чорні розкішні кучері; вуста малинові; зубки, як перли; брови — чорними дугами, отже, зовнішність, особливо очі, яких він зроду ще не бачив.

Видання такого альбому у Варшаві в авторитетному видавництві Гебетнера й Вольфа 1897 року та ще й із передмовою відомого критика й знавця польської літератури Станіслава Тарновського, та ще й звернення-подяка самих видавців відомим у Польщі художникам, та ще й з проханням підтримати й надалі у суспільстві популярність автора історичних романів: «Трилогії», «Quo vadis?», «Хрестоносців» і романів із сучасного їм життя Польщі: «Без догмата» й «Родина Поланецьких», — промовисто свідчать про гучний резонанс літературної діяльності Сенкевича у громадському й культурному світі Польщі.

Іншою репрезентацією, вже цілком сучасною, цього роману для широкого глядача, звісно, не лише в Польщі, є екра­нізація цього твору Єжи Гоффманом. Поряд із польськими акторами окремі ролі, і провідні й другорядні, у фільмі виконували й артисти з України — Богдан Ступка і Руслана Писанка. Відгуки на цей фільм були різні — від захоплено позитивних до дуже скептичних, коли режисерові-постановнику дорікали за легковажно-пригодницьку неглибокість фільму з погляду історії і, головне, розуміння цієї історії, Єжи Гоффман відповідав на це з усмішкою: «Це ж кіно, друзі мої, за мотивами роману Сенкевича, а не документальна екранізація цього твору».

Те саме можна сказати й про роман «Вогнем і мечем» — це ж художній твір, ласкаві читачі, так його і сприймайте!

Юлія Булаховська,

доктор філологічних наук,

академік Академії вищої школи України

Розділ І

Рік тисяча шістсот сорок сьомий був роком, не схожим на інші, у якому розмаїті знамена у небі й на землі віщували невідомі напасті й надзвичайні події.

Тодішні літописці згадують, що навесні сарана1 в нечуваній кількості вироїлася з Дикого поля2 і зни­щила посіви й трави, а це провіщало татарські набіги. Улітку відбулося велике сонячне затемнення, а невдовзі й комета з’явилася в небі. У Варшаві бачили над містом могилу й вогняний хрест у хмарах. Через цю причину постували й роздавали милостиню, бо дехто твердив, що моровиця впаде на краї­ну і вигубить рід людський. До того ж іще й зима настала така м’яка, якої і старі люди не пам’ятали. У південних воєводствах річки взагалі не взялися кригою, і, щодня підпоювані снігом, який танув уран­ці, вони повиходили із русел і позаливали береги. Часто йшли дощі. Степ розмок і зробився великою калюжею, сонце ж у полудень припікало так сильно, що — диво дивне! — у воєводстві Брацлавському й у Дикому полі розлогі степи вруніли вже у половині грудня. Рої на пасіках попрокидалися й гули, а в обійстях ревла худоба. Оскільки хід природи зовсім, здавалося, повернув назад, усі на Русі, очікуючи незвичайних подій, зверталися неспокійним розумом і очима саме до Дикого поля, бо звідти скорше, ніж з іншого місця, могла прийти небезпека.

Тим часом на Полі нічого надзвичайного не діялося. Не було ніяких битв і сутичок, окрім тих, які відбувалися там завше і про які знали тільки орли, яструби, круки й по­льовий звір.

Бо таке вже воно було, це Поле. Останні сліди осідлого життя кінчалися, йдучи на південь, недалеко за Чигирином по Дніпру, а по Дністру — недалеко за Уманню, далі ж, аж ген до лиманів і до моря — степ і степ, ніби двома річками оторочений.

У дніпровському закруті, на Низу, кипіло ще за порогами козацьке життя, але в самому Полі ніхто не жив, хіба що понад берегами де-не-де стирчали паланки, наче острівці серед моря.

Земля, хоч і пустувала, належала de nomine1 Речі Поспо­литій, і Річ Посполита давала на ній татарам випасати худобу, та позаяк козаки часто не дозволяли цього, то пасовиська були водночас і бойовищем.

Скільки там битв відгриміло, скільки людей полягло — ніхто не злічив, ніхто не затямив. Орли, яструби і круки — одні про те знали, а хто здалека чув лопотіння крил і каркання, хто бачив пташині вири, що кружляли над одним міс­цем, той знав, що там трупи або кості непоховані лежать...

На людей у травах полювали, ніби на вовків або сайгаків. Полював хто хотів. Переслідувані законом люди рятувалися у диких степах, озброєний пастир стеріг худобу, лицар шукав там пригод, лиходій — здобичі. Козак — татарина, татарин — козака. Бувало, що й цілі ватаги стерегли стада від юрби грабіж­ників. Степ, хоч і пустельний, водночас не пустував — він був тихий і грізний, спокійний і повен засідок, дикий не лише від Дикого поля, а й від дикості душ.

Часом точилася на ньому велика війна. Тоді пливли, мов хвилі, татарські чамбули3, козацькі полки, польські або волоські хоругви; ночами іржання коней окселентувало завиванню вовків, голоси барабанів і латунних сурм долинали аж до Овидового озера, а то й до моря4, а на Чорному шляху5, на Кучманському6 — тут, можна сказати, рухалася повінь людська.

Кордони Речі Посполитої стерегли від Кам’янця й аж до Дніпра залоги й паланки і, якщо на шляхах з’являлося чимало прибульців, про це можна було довідатися з незліченних пташиних табунів, які, наполохані чамбулами, летіли на північ. Але татарин, чи то він виходив із Чорного лісу чи долав Дністер із волоського боку, з’являвся все-таки у південних воєводствах укупі з птахами.

Проте тієї зими птаство не летіло з вереском до Речі Посполитої. У степу було тихіше, ніж зазвичай. На ту мить, коли почалася наша оповідь, сонце саме заходило, і червонаве його проміння осявало геть пустельне довкілля. З північного краю Дикого поля, над Омельником, аж до його гирла, найзіркіше око не побачило б жодної живої душі, навіть жодного поруху в темних, висохлих і пониклих бур’янах. Сонце лише половиною диска виглядало з-за обрію. Небо вже темніло, а потім і степ поволі й дедалі дужче став огортатися сутінками.

На лівому березі, на невеличкому узвишші, радше схожому на могилу, аніж на пагорб, виднілися тільки рештки мурованого укріплення, зведеного колись Теодориком Бучацьким7 і зруйнованого згодом війнами. Від руїн цих падали довгі тіні. Від­далік блищали води широко розлитого Омельника, який у цьому місці повертав до Дніпра. Але блиски згасали і в небі, й на землі. З високості долинало тільки курлюкання журавлів, що тягли до моря, а більше тиші не порушував жоден голос.

Ніч запала над пустелею, а з нею настав і час духів. Рицарі, що не спали в залогах, розповідали тоді один одному, як ночами встають у Дикому полі тіні тих, хто помер без покаяння наглою смертю, і водять свої танки, у чому їм не стане на заваді ні хрест, ні храм Господній. Отож коли шнури, що показували північ, починали догоряти, у залогах відправляли молитви за померлих. А ще казали, що такі ж тіні у подобі вершників, снуючи пустелею, заступають дорогу мандрівцям, стогнучи й благаючи осінити їх святим хрестом.

Траплялися поміж ними й упирі, які, виючи, ганялися за людьми. Чутке вухо вже здалеку могло відрізнити їхнє виття від вовчого. А ще бачили цілі війська тіней, які часом так близько підходили до залог, що сторожа сурмила larum2.

Такі випадки провіщали зазвичай велику війну. Зустріч із самотньою тінню теж не означала нічого доброго, але не завше слід було чекати недоброго, бо перед подорожніми іноді й жива людина з’являлася і зникала, як тінь, тому часто й легко тільки за духа і могла вважатися.

А позаяк над Омельником запала ніч, нічого не було дивного в тому, що біля запустілої фортеці відразу ж з’явилася чи то тінь, чи то людина. Місяць, саме виглянувши з-за Дніпра, осяяв пустище, головки будяків і степову далечінь. Зненацька нижче за течією у степу з’явилися якісь нічні істоти. Перебіжні хмарки щомиті заступали місяць, і постаті то виблискували в пітьмі, то згасали. Часом вони зникали зовсім і ніби танули в пітьмі. Наближаючись до узвишшя, на якому стояв перший вершник, вони скрадалися тихо, обережно, поволі, щохвилини зупиняючись.

У їхньому русі було щось страхітливе, як і в усьому степу, на вигляд такому спокійному. Вітер час від часу повівав із Дніпра, здіймаючи сумний шелест у висохлих будяках, що хилилися й тріпотіли, ніби злякані. Нарешті постаті зникли, сховавшись у тіні руїн. У блідому сяйві ночі видно було тільки одного вершника, що стояв на узвишші.

Та ось шелест привернув і його увагу. Наблизившись до краю узгір’я, він почав уважно вдивлятися у степ. Тої ж миті вітер ущух, шелест стих і залягла мертва тиша.

Раптом пролунав пронизливий свист. Безліч голосів моторош­но закричали: «Алла! Алла! Ісусе Христе! Рятуйся! Бий!» За­гриміли самопали, червоні спалахи розітнули темряву. Кінський тупіт змішався із брязкотом заліза. Якісь нові вершники ніби з-під землі виросли у степу. Хтось би сказав: «Справжня буря враз зірвалася у цій тихій, зловіс­ній пустелі». Потім стогін людський завторував страшним криком, і нарешті все стихло — битва скінчилася.

Напевно, у Дикому полі розігралася одна із звичайнісіньких сцен.

Вершники згрупувалися на узвишші, деякі позлазили з коней, уважно до чогось придивляючись.

Зненацька з темряви почувся гучний, владний голос:

— Гей там! Викресати вогню і запалити!

За мить полетіли вгору іскри, а потім спалахнув полум’ям сухий очерет від скіпки, яку ті, хто мандрував Диким полем, завжди возили з собою.

Враз у землю встромили прут із каганцем, і яскраве світло, що падало згори, виразно освітило кільканадцять осіб, котрі схилилися над постаттю, яка непорушно лежала на землі.

Це були жовніри, вбрані у червону двірську форму й у вовчі капори. Один із них, що сидів на доброму коні, здавалося, був командиром. Він зліз із коня, підійшов до того, котрий лежав, і спитав:

— Ну що, вахмістре? Живий він чи ні?

— Живий, пане наміснику, але харчить — арканом його здушило.

— Що за один?

— Не татарин, якесь цабе.

— То й хвалити Бога.

Сказавши це, намісник уважно придивився до незнайомця.

— Скидається на гетьмана, — мовив він.

— І кінь під ним благородної татарської породи, такого й у хана немає, — додав вахмістр. — Та он його три­мають!

Поручик глянув і прояснів на виду. Поряд двоє рядових жовнірів тримали справді чудового румака, який, щулячи вуха й роздимаючи ніздрі, витягав голову і дивився зляканими очима на свого господаря.

— А кінь же, пане наміснику, буде наш? — запитливо глянув на нього вахмістр.

— А ти, невіро, хотів би християнина у степу без коня лишити?

— То це ж наша здобич...

Подальшу розмову урвало не на жарт сильне харчання здушеного незнайомця.

— Улийте йому горілки в горлянку! — сказав намісник. — І пояс розстебніть!

— Ми зостанемося тут на нічліг?

— Авжеж. Коней розсідлати, багаття запалити.

Жовніри враз підхопилися. Одні почали приводити до тями й розтирати лежачого, другі рушили по очерет, треті розстелили на землі для нічлігу верблюдячі й ведмежі шкури.

Намісник, не турбуючись більше про здушеного незнайомця, розстебнув пасок і влігся біля багаття на бурці. Це був іще дуже молодий чоловік, худорлявий, чорнявий, надто вродливий, із тонкими рисами обличчя й випнутим орлиним носом. В очах у нього палали буйна уява й заде­рикуватість, але обличчя мав людини добросовісної. Пишні вуса й давно, як видно, не голена борода робили його не на свої роки поважним.

Тим часом двоє отроків заходилися лаштувати вечерю. Вони поклали на вогонь приготовлені баранячі четверті, зняли з коней кілька дрохв, упольованих удень, кілька білих куріпок і сайгака, якого один із отроків ураз почав білувати. Багаття горіло, викидаючи у степ величезні чер­воні кола. Здушений незнайомець почав потроху приходити до тями.

Якийся час водив він налитими кров’ю очима по довколишніх, намагаючись їх упізнати, відтак спробував підвес­тися. Жовнір, котрий перед тим розмовляв із наміс­ником, підняв його, взявши попід пахви; другий уклав йому в руку обушок, на який незнайомець через силу обіперся. Обличчя його було ще червоне, жили понадувалися. Нарешті здавленим голосом він ледве вимовив перше слово:

— Води!

Йому дали горілки, яку він пив і пив, і певно, це йому допомагало, бо, ледве відірвавшись од фляги, уже чітким голосом спитав:

— У кого я в руках?

Намісник підвівся й підійшов до нього.

— У руках тих, хто вашу милость урятував.

— То це не ви, добродію, накинули на мене аркан?

— Мосьпане, наша справа шабля, а не аркан. Кривдиш, ваша милость, добрих жовнірів підозрою. Спіймали тебе якісь лиходії, у татарів перевдягнені. На них, якщо цікаво, можеш глянути — он вони, як барани порізані, лежать.

Сказавши це, він показав рукою на кілька темних тіл, що лежали під узгір’ям.

Незнайомець відповів:

— Тоді дозвольте мені спочити.

Йому підклали повстяне сідло, на яке він усівся і поринув у мовчання.

Це був чоловік у розквіті сил, середній на зріст, широкоплечий, майже велетенської статури, із вражаючими рисами обличчя. Голову він мав велику, шкіру в’ялу, надто засмаглу, очі чорні й трохи косуваті, як у татарина, а над вузькими губами у нього звисали тонкі вуса, що розходилися на кінцях двома широкими кистями. На його могут­ньому обличчі відбилися відвага і пиха. Було у ньому щось привабливе й водночас відразливе: гетьманська велич, змішана з татарською хитрістю, добросердість і дикість.

Посидівши трохи на сідлі, він підвівся і зовсім несподівано, навіть не подякувавши, пішов оглядати трупи.

— Грубіян! — буркнув намісник.

Незнайомець тим часом уважно вдивлявся у кожне обличчя, кивав головою як людина, що все зрозуміла, а потім поволі попрямував назад до намісника, поплескуючи себе по боках і мимохіть шукаючи пояс, за який, либонь, хотів заткнути руку.

Не подобалася молодому намісникові така гідність у людині, яку щойно витягли із зашморгу, і він ущипливо сказав:

— Можна подумати, що ти, добродію, знайомих шукаєш серед цих лиходіїв або молитву за їхні душі читаєш.

Незнайомець поважно відповів:

— І не помиляєшся ти, ваша милость, і помиляєшся. Не помиляєшся, бо я шукав знайомих, а помиляєшся, бо то не лиходії, а слуги одного шляхтича, мого сусіди.

— Тоді, мабуть, не з однієї криниці ви п’єте із тим сусідою.

Якась дивна усмішка пробігла по тонких губах незнайомця.

— І в цьому, ваша милость, помиляєшся, — пробурчав він крізь зуби.

А за хвилю додав гучніше:

— Проте вибач мені, ваша милость, що я як слід не по­дякував тобі за auxilium3 і успішний порятунок, які мене від такої наглої смерті визволили. Мужність твоя, ваша ми­лость, переважила мою необережність, бо я від людей своїх відлучився, але вдячність моя не менша, ніж твоя сміливість.

Сказавши це, він простяг намісникові руку.

Але бундючний юнак не рушив із місця і своєї руки простягати не квапився. Натомість він промовив:

— Хотілося б спершу знати, чи зі шляхтичем я маю справу, бо хоч у цьому й не сумніваюся, однак безіменних подяк мені приймати не гоже.

— Бачу, ти, ваша милость, дотримуєшся справжнього рицарського етикету, і слушно робиш. Розмову свою і подяку мені слід було почати з імені свого. Отож я Зиновій Абданк, герба Абданк із малим хрестом, шляхтич Київ­ського воєводства, осідлий і полковник козацької хоругви князя Домініка Заславського.

— А я Ян Скшетуський, намісник панцирної хоругви ясновельможного князя Ієремії Вишневецького8.

— У славного жовніра, ваша милость, служиш. Прийми ж тепер мою вдячність і руку.

Намісник більше не вагався. Панцирне товариство хоч насправді й спогорда дивилося на жовнірів інших хоругов, але зараз пан Скшетуський був у степу, в Дикому полі, де на такі речі зверталося значно менше уваги. До того ж він мав справу з полковником, у чому щойно наочно переконався, бо коли його жовніри повертали панові Абданку пояс і шаблю, які зняли, приводячи незнайомця до тями, то подали ще й коротку булаву з кістяним руків’ям і голов­кою зі слизького рогу — звичайну регалію козацьких полковників. Та й убір на його милості Зиновію Абданку був переконливий, а добірна мова свідчила про бистрий розум і знання світських манер.

Тож пан Скшетуський запросив його до товариства. Запах печеного м’яса уже йшов від багаття, лоскочучи нюх і апетит. Отрок дістав м’ясо із жару й подав на олов’яній тарелі. Почали їсти, а коли принесли чималий міх молдавського вина, враз зав’язалася й жвава розмова.

— За наше щасливе повернення додому! — виголосив пан Скшетуський.

— Ти, ваша милость, повертаєшся? Звідкіля ж, скажи, будь ласка? — поцікавився Абданк.

— Здалеку, аж із Криму.

— А що ж ти, ваша милость, там робив? Викуп відвозив?

— Ні, добродію полковнику. Я їздив до самого хана.

Абданк із цікавістю насторожився.

— Бачу, ти, ваша милость, зав’язав добрі стосунки! І з чим же ти до хана їздив?

— Із листом від ясновельможного князя Ієремії.

— То ти послував! Про що ж його милость князь писав до хана?

Намісник кинув бистрий погляд на співрозмовника.

— Добродію полковнику, — мовив він. — Ти дивився у вічі лиходіям, які тобі накинули аркан, і це твоя справа; але про що князь до хана писав, це і не твоя, і не моя справа, а тільки їх обох.

— Я щойно здивувався, — хитро відповів Абданк, — що його милость князь такого молодого юнака послом до хана відправив, але, почувши твою, ваша милость, відповідь, уже не дивуюся, бо бачу, що хоч молодий ти літами, зате зрілий досвідом і розумом.

Намісник скромно вислухав утішні слова, покрутив тільки молодий вус і спитав:

— А скажи-но мені, ваша милость, що ти поробляєш над Омельником і як ти тут опинився сам?

— А я не сам, я людей на дорозі залишив, а їду в Кодак9, до пана Гродзицького, командувача тамтешнього гарнізону, до якого мене його милость великий гетьман послав із листами.

— А чому ж ти, ваша милость, не поплив водою на байдаку10?

— Такий був наказ, від якого відступати мені не гоже.

— Дивно, що його милость гетьман такий наказ віддав, адже саме в степу ти й ускочив у таку халепу, якої, добираючись водою, напевно уникнув би.

— Мосьпане, у степах тепер спокійно, та й знаю їх не від сьогодні, а те, що мене спіткало, — то злість людська й invidia4.

— Кому ж це ти, ваша милость, так не до душі?

— Довго розказувати. Сусіда в мене лихий, добродію наміснику, він і маєток мій знищив, і з хутора виганяє, і сина мого побив, і от — сам, ваша милость, бачив — зі світу мене хоче звести.

— А ти що, ваша милость, шаблі не носиш при боці?

Широке Абданкове обличчя спалахнуло ненавистю, очі похмуро зблиснули, і він відповів поволі й чітко:

— Ношу, і нехай допоможе мені Господь, бо іншої управи на ворогів своїх я більше не шукатиму.

Намісник хотів щось сказати, як раптом у степу почувся кінський тупіт, а радше, квапливе чавкотіння кінських ніг по розмоклій траві. Тої ж миті й челядник намісника, виставлений вартовим, прибіг доповісти, що наближаються якісь люди.

— Це, напевно, мої, — мовив Абданк, — котрих я відразу ж за Тясмином залишив. Не сподіваючись засідки, я обіцяв чекати на них тут.

За хвилю юрба вершників уже оточила півколом узгір’я. Полум’я вихопило з темряви голови коней, що роздували ніздрі й форкали від утоми, а над ними — схилені обличчя вершників. Затуляючи руками від сліпучого блиску очі, вони швидко розглядали всіх, хто був довкола.

— Гей, люди! Хто ви? — спитав Абданк.

— Раби Божі! — відповіли голоси з темряви.

— Так, це мої молодці, — повторив Абданк, звертаючись до намісника. — Сюди! Сюди! — гукнув він.

Кілька вершників злізли з коней і підійшли до вогню.

— А ми спішили, спішили, батьку. Що з тобою5?

— У засідку вскочив. Хведько, юда, знав місце і чекав тут на мене зі своїми. Заздалегідь сюди прибув. Аркан на мене накинули!

— Спаси Біг! Спаси Біг! А що то за ляшки біля тебе крутяться?

Кажучи це, вони грізно поглядали на пана Скшетуського та його товаришів.

— Це друзі добрі, — відповів Абданк. — Хвалити Бога, живий я і цілий. Зараз далі рушимо.

— Хвалити Бога! Ми готові.

Новоприбулі заходилися гріти над вогнем руки, бо ніч видалася холодна, хоч і ясна. Було їх десь із сорок, усі росляві й добре озброєні. Вони зовсім не скидалися на реєстрових козаків, що неабияк здивувало пана Скшетусь­кого, особливо тому, що під’їхали вони в такій чималій кількості. Усе це здалося намісникові надто підозрілим. Якби великий гетьман послав його милость Абданка в Кодак, то він, по-перше, дав би йому охорону із реєстрових, а по-друге, з якої б речі наказав йому іти до Чигирина степом, а не водою? Адже переправи через усі річки, що течуть Диким полем до Дніпра, могли тільки затягти поїздку. Радше схоже було, що його милость Абданк саме Кодак і хотів обминути.

Та й сама особа Абданка змушувала молодого намісника добряче задуматися. Він одразу ж завважив, що козаки, котрі зі своїми полковниками обходилися досить фамільяр­но, цього оточували незвичайною повагою, ніби тобі гетьмана. Певно, це був лицар неабиякий, що тим більше дивувало пана Скшетуського, бо, знаючи Україну по той і по цей бік Дніпра, ні про якого славетного Абданка він нічого не чув. І все-таки в обличчі цього чоловіка було щось особ­ливе — якась зачаєна сила, що нею, наче полум’я жаром, дихало усе його єство, якась незламна воля, котра свідчила: чоловік цей ні перед ким і ні перед чим не відступить. Така ж воля була й в обличчі князя Ієремії Вишневецького, але те, що у князя було вродженим натури даром, притаманним високому походженню і становищу, у чоловікові невідомого імені, котрий заблукав у глухому степу, могло здивувати.

Пан Скшетуський надовго замислився. Йому спадало на думку, що цей чоловік, можливо, якийся славетний вигнанець, котрий сховався від вироку в Дикому полі, або ж що він ватажок розбійницької зграї. Останнє, звіс­но, було неправдоподібним — і убір, і мова цього чоловіка свідчили геть про інше. Отож намісник, не знаючи що й думати і що робити, вирішив бути пильним, а тим часом Абданк уже й коня собі подати наказав.

— Добродію наміснику, — мовив він, — кому в дорогу, тому час. Дозволь же ще раз подякувати тобі за порятунок. І дай мені Боже відборгувати тобі такою ж послугою!

— Не знав я, кого рятую, тому й подяки не заслуговую.

— Скромність це в тобі говорить, котра така ж, як і твоя відвага. Прийми ж від мене цю каблучку.

Намісник зморщився і відступив на крок від Абданка, змірявши його поглядом, а той майже з батьківською турботою в голосі й манерах говорив далі:

— От поглянь. Не за багатство цієї каблучки, а за інші її чесноти обдаровую я тебе. Ще замолоду в бусурманській неволі одержав я її від прочанина, котрий зі Святої Землі вертався. У цьому вічку знаходиться прах Гробу Господнього. Від такого дару відмовлятися не гоже, хоч би навіть його пропонувала знеславлена рука. Ти, ваша милость, чоловік іще молодий і жовнір, а позаяк навіть старість, близька до могили, не відає, що її в останню годину спіткає, що ж тоді казати про молодість, яка, маючи попереду вік довгий, зіткнеться з куди більшими випробуваннями! Каблучка ця обереже тебе від біди і захистить, коли настане день судний, а я тобі повідаю, що день цей уже наближається до Дикого поля.

Запала тиша. Чути було тільки сичання вогнища і фор­кання коней.

Із далеких очеретів долинало сумне вовче виття. Зненацька Абданк, ніби сам собі, повторив іще раз:

— День судний уже наближається до Дикого поля, а як настане, задивиться увесь світ Божий...

Намісник так перейнявся словами цього дивного чоловіка, що мимоволі взяв каблучку.

А той задивився у темну степову далечінь.

Відтак поволі повернувся і сів на коня. Молодці вже чекали на нього під узгір’ям.

— У дорогу! У дорогу!.. Бувай здоровий, друже-жовніре! — мовив він намісникові. — Часи тепер такі, що брат братові не довіряє, тому ти й не знаєш, кого врятував, адже я тобі прізвища свого не сказав.

— То ви, ваша милость, не Абданк?

— Це мій герб...

— А прізвище?

— Богдан-Зиновій Хмельницький11.

Сказавши це, він спустився схилом, а за ним рушили й молодці. Невдовзі сховали їх курява й ніч. І аж коли від’їхали вони десь із півверсти, вітер приніс до багаття слова козацької думи:

Ой визволи, Боже,

Нас усіх, бідних невільників,

З тяжкої неволі,

З віри бусурманської —

На ясні зорі,

На тихі води,

У край веселий,

У мир хрещений —

Вислухай, Боже, у просьбах наших,

У нещасних молитвах,

Нас, бідних невільників.

Голоси поволі стихали, а потім розтанули в подуві вітру, що шумів у очеретах.

Розділ ІІ

Наступного дня вранці, прибувши до Чиги­рина, пан Скшетуський став на постій у домі князя Ієремії, де мав достатньо часу, щоб дати людям і ко­ням відпочити після тривалої подорожі з Криму, яку через повінь на річках і надто бистру дніпровську течію треба було робити суходолом, бо жоден байдак не міг тої зими пройти угору по Дніпру. Сам Скшетуський спершу теж трохи відпочив, а потім пішов до пана Зацвіліхов­ського, колишнього комісара12 Речі Посполитої, старого жовніра, котрий, не служачи у князя, був, однак, його довіреною особою і при­ятелем. Намісник хотів у нього спитати, чи не надходило з Лубен ніяких розпоряджень. Але князь ніяких особливих доручень не залишав, а просто наказав Скшетуському, якщо ханова відповідь буде позитивною, не квапитися, аби з людьми і кіньми все було гаразд.

А до хана князь мав ось яку справу: він просив покарати кількох татарських мурз, котрі свавільно вчинили набіги на його задніпрянську державу і котрих він сам, зрештою, жорстоко побив. Хан, звісно ж, дав розумну відповідь — пообіцяв прислати у квітні особливого посла, покарати неслухів, а щоб зажити собі ласки такого славного вояка, як князь, послав йому зі Скшетуським чистокровного коня і соболевий шлик. Пан Скшетуський, відпослувавши з неабиякою честю, що вже саме собою було доказом великого від князя фавору, вельми зрадів, що йому дозволили у Чигирині затриматися і що з поверненням не кваплять. Натомість старий Зацвіліховський був надто стурбований тим, що ось уже певний час діялося в Чигирині. Вони разом вирушили до Допула, волоха, котрий тримав у місті постоялий двір і винарню, і там, хоч година стояла ще рання, застали силу-силенну шляхти, адже день був базарний, а до того ж у Чигирині цього дня ночувала худоба, яку гнали до табору коронних військ, отож люду в місті зібралося безліч. Шляхта, як завше, збиралася на базарному майдані у так званому Дзвонецькому Куті, у Допула. Були тут і орендарі Конецполь­ських, і чигиринські чиновники, і довколишні землевласники, що сиділи на привілеях, була шляхта осідла, ні від кого не залежна, а ще економський люд, дехто із козацької старшини і всяка шляхетська дрібнота, що жила або на чужих хлібах, або в себе на хуторах.

І ті й ті сиділи на лавах, що стояли біля довгих дубових столів, і голосно розмовляли, і все про подію, яка сколих­нула місто, — про втечу Хмельницького.

Скшетуський із Зацвіліховським усілися собі окремо в куточку, і намісник заходився розпитувати, що за цабе таке цей Хмельницький, про якого тільки й говорять.

— А ти, добродію, не знаєш? — здивувався старий жовнір. — Це писар Війська Запорозького, суботівський дідич і... — додав він тихо, — мій кум. Ми знаємося давно. У різних битвах бували, в яких він себе добре зарекомендував, особливо під Цецорою. Такого досвідченого у ратній справі вояка не знайдеш, либонь, і в усій Речі Посполитій. Уголос про це не скажеш, але то гетьманська голова — людина великої руки і великого розуму. Козацтво слухає його більше, ніж кошових і отаманів. Він чоловік не без добрих якостей, але гордовитий, неспокійний і, коли ненависть візьме у ньому гору, може бути страшний.

— Що ж із ним сталося, що він із Чигирина втік?

— Дряпалися вони зі старостою Чаплинським, як коти, але то дрібниця. Звісно ж, шляхтич шляхтичеві з неприязні намагався сала за шкуру залити. Не він один, і не йому одному. А ще подейкують, ніби він до старостихи клинці підбивав; староста у нього коханку відбив і побрався з нею, а він потім їй знову голову морочив, і таке цілком можливе, бо, звісно ж... молодичка нівроку. Але це тільки видимість, за якою криється щось серйозніше. Тут, добродію, ось у чім річ: у Черкасах живе старий Барабаш13, козацький полковник, приятель наш. У нього зберігалися привілеї і якісь королівські грамоти, де сказано, що козаків чинити опір шляхті заохочували. Та оскільки він чоловік людяний і доб­рий, то тримав їх у себе і не розголошував. І ось Хмельницький, запросивши Барабаша в гостину до себе у Чигирин, напоїв його, а сам послав до нього на хутір людей, щоб вони ті привілеї і грамоти у дружини його відібрали, а потім із ними втік. Аж страшно, щоб через них заколоту якогось, як ото остряницевого14, не вчинили, бо repeto6: чоловік цей страшний, а зник не відомо куди.

Пан Скшетуський відповів:

— От лис! Пошив мене у дурні! Я його цієї ночі у степу зустрів і з аркана витяг!

Зацвіліховський аж за голову схопився.

— Лелечко, що ти говориш, добродію? Цього не може бути!

— Може, якщо було. Він назвався полковником князя Домініка Заславського і сказав, що його в Кодак до пана Гродзицького від великого гетьмана послано. Але я йому не повірив, бо не водою він плив, а степом скрадався.

— Цей чоловік хитрий, як Улісс. І де ж ти його зустрів, добродію?

— Біля Омельника, на правому березі Дніпра. Певно, він на Січ їхав.

— А Кодак хотів обминути. Тепер intelligo7. Людей чимало було при ньому?

— Душ сорок. Але вони запізно приїхали. Якби не мої, старостині слуги його б задавили.

— Постривай, добродію. Це дуже важливо. Старостині слуги, кажеш?

— Так він сам сказав.

— А звідкіля ж староста міг знати, де його шукати, якщо тут, у місті, всі голову сушать, куди Хмельницький подівся?

— Цього і я сказати не можу. А можливо, Хмельниць­кий збрехав і звичайнісіньких лиходіїв за старостиних слуг видав, щоб іще дужче на кривдах своїх наголосити?

— Такого бути не може! І все ж дивна це річ. А чи відомо тобі, добродію, що є гетьманські укази — Хмельницького ловити й in fundo8 затримувати?

Намісник не встиг відповісти, бо цієї миті з величезним галасом до винарні зайшов якийся шляхтич. Грюкнувши дверима раз і другий, він пихато розгледівся довкола і за­кричав:

— Чолом вам, добродії!

Був це чоловік років на сорок, приземкуватий, із запаль­ним виразом обличчя, що його підкреслювали банькаті, наче дві сливи, бистрі очі. Він був, як видно, дуже жвавий, буйний і скорий до гніву.

— Чолом вам, добродії! — повторив шляхтич голосніше й різкіше, не діставши одразу відповіді.

— Чолом, чолом, — озвалося кілька голосів.

Це і був пан Чаплинський, чигиринський підстароста, довірений слуга молодого пана хорунжого Конецпольського.

У Чигирині підстарости15 не любили, бо він був великим забіякою, позивайлом і гнобителем, та оскільки мав він впливову підтримку, багато хто з ним якшався.

Одного лише Зацвіліховського, як, зрештою, і всі інші, він шанував за авторитет, чесноти і відвагу. Побачивши його, Чаплинський зразу ж підійшов і, вельми гордовито вклонившись Скшетуському, усівся біля них зі своєю квартою меду.

— Добродію підстаросто, — звернувся до нього Зацвіліховський, — чи не чув ти чогось про Хмельницького?

— Висить, добродію хорунжий, не будь я Чаплин­ський, висить, а якщо досі й не висить, то висітиме. Тепер, коли є гетьманські укази, дай мені тільки до нього добратися!

Кажучи це, він так грюкнув кулаком об стіл, аж усе, що було у квартах, повиливалося.

— Не розхлюпуй, добродію, вина! — мовив Скше­туський.

Зацвіліховський перебив намісника:

— А чи доберешся ти до нього? Адже він утік і ніхто не знає куди.

— Ніхто не знає? Я знаю, не будь я Чаплинський! Ти, добродію хорунжий, либонь, знаєш Хведька. Так оцей Хведько і йому служить, і мені. І буде він юдою Хмелю. Та що там багато казати! Став Хведько якшатися з молодцями Хмельницького. Спритний хлопець! Знає про кожен його крок. Узявся мені доставити Хмельницького живим чи мертвим і подався у степ заздалегідь, знаючи, де на нього чекати!.. А, вража душа!

Сказавши це, він знову грюкнув кулаком об стіл.

— Не розхлюпуй, добродію, вина! — із притиском на кожному слові повторив Скшетуський, з першого погляду відчувши страшенну огиду до підстарости.

Шляхтич почервонів, блиснув своїми банькатими очима, гадаючи, що йому дають нагоду, і спаленіло втупився у Скшетуського, але, побачивши на ньому мундир Вишневецьких, угамувався, бо, хоч хорунжий Конецпольський і чубився тоді із князем, Чигирин усе-таки був дуже близько до Лубен, і не вшанувати людей князя було небез­печно.

Та й сам князь людей добирав таких, що кожен мав двічі подумати, перш ніж когось зачепити.

— То Хведько, кажеш, узявся Хмельницького тобі доставити, добродію? — знову заходився розпитувати Зацвіліховський.

— Авжеж, Хведько. І доставить, не будь я Чаплинський.

— А я тобі, добродію, скажу: не доставить. Хмель­ницький пастки уникнув і на Січ подався, про що треба іще сьогодні повідомити нашому краківському панові16. Із Хмельницьким жарти кепські. Одне слово, і на розум він меткіший, і рука в нього важча, і таланить йому більше, аніж тобі, добродію, бо ти надто запальний. Хмельницький, повторюю тобі, ваша милость, безпечно поїхав, а якщо ти мені не віриш, тоді оцей рицар підтвердить, котрий його учора в степу бачив і, з цілим і здоровим, із ним попрощався.

— Не може бути! Не може бути! — заверещав, скубучи себе за чуприну, Чаплинський.

— І ще більше, — вів далі Зацвіліховський, — оцей рицар, якого ти бачиш перед собою, сам його й урятував, а слуг твоїх, добродію, на той світ відправив, у чому, попри гетьманські укази, не винен, бо із Криму з посольством вертається і про укази не чув, а побачивши у степу чоловіка, котрого лиходії, як він гадав, кривдили, прийшов йому на допомогу. Про це врятування Хмельницького заздалегідь тебе, добродію, повідомляю, бо він із запорож­цями тебе у твоїй економії неодмінно навідає, а ти, треба сподіватися, не дуже йому зрадієш. Надто вже ти із ним сварився. Тьху, хай вам лихо!

Зацвіліховський теж не любив Чаплинського.

Чаплинський підхопився і від злості йому аж заціпило. Обличчя в нього геть побагровіло, а очі ще дужче вибалушилися. Стоячи у такому вигляді перед Скшетуським, він тільки уривчасто вигукував:

— Як це? Як це, добродію, попри гетьманські укази?.. Та я тобі, ваша милость... Я тобі, ваша милость...

А пан Скшетуський навіть із лави не підвівся. Спершись на лікоть, він дивився на Чаплинського, що підскакував до нього, як раріг на прив’язаного горобця.

— Чого ти, добродію, до мене пристав, як реп’ях до собачого хвоста? — нарешті спитав він.

— Та я вас, добродію, потягну до суду... Адже був указ... Я вашу милость козаками!..

Він кричав так, що у винарні стало трохи тихше. Відвідувачі почали повертати голови у бік Чаплинського. Він завше чекав нагоди посваритися, така вже ця була натура, скандалив із кожним зустрічним. Але зараз усіх здивувало, що він почав сварку при Зацвіліховському, котрого одного й боявся, і що зчепився із жовніром, одягненим у мундир Вишневецьких.

— Замовкни, добродію, — мовив старий хорунжий. — Цей рицар прийшов зі мною.

— Я вас... вас... вас, добродію, до суду... на палі! — не переставав верещати Чаплинський, не зважаючи вже ні на що і ні на кого.

Тепер уже і пан Скшетуський підвівся на повен зріст, але шаблі з піхов не витяг, а тільки підхопив її, спущену вниз, посередині й підняв так, що ефес із маленьким хрес­тиком опинився перед самісіньким носом Чаплинського.

— Ну ж бо, понюхай оце, добродію, — холодно сказав він.

— Бий, хто в Бога вірує!.. Сторожа! — вигукнув Чап­линський, хапаючись за ефес.

Але шаблі вихопити не встиг. Молодий намісник, повер­нувши його на місці, однією рукою схопив за шию, другою за шаровари нижче крижів, підняв угору і, хоч він крутився як дзиґа, поніс його до дверей поміж лавами, вигукуючи:

— Панове-браття, дайте дорогу рогоносцеві, бо заколе!

Сказавши це, він дійшов до дверей, ударив у них Чап­линським, розчинив їх і викинув підстаросту надвір.

Відтак спокійно сів на своє місце поруч Зацвіліхов­ського.

У винарні на мить залягла тиша. Сила, яку щойно показав пан Скшетуський, справила на всю шляхту неабияке враження. І за хвилю винарня аж здригалася від сміху.

— Vivant9 вишневичани! — волали одні.

— Зомлів, зомлів і кров’ю заюшився! — кричали другі, котрі виглядали надвір, цікавлячись дізнатися, що ж робитиме Чаплинський. — Слуги його підводять!

І лише кілька прихильників підстарости, не наважуючись заступитися за нього, мовчали й понуро дивилися на намісника.

— Правду кажуть, що у п’яту жене цей гончак! —промовив Зацвіліховський.

— Дворняга це, а не гончак, — озвався, наближаючись, опецькуватий шляхтич із більмом в оці й діркою в лобі завбільшки з таляр, крізь яку виднілася гола кістка. — Дворняга він, а не гончак! Дозволь, добродію, — вів далі шляхтич, звертаючись до Скшетуського, — тобі прислужитися. Звати мене Ян Заглоба, герб мій — Вчелє, у чому кожен легко може переконатися хоч би з оцієї дірки, яку в чолі моєму вража куля зробила, коли я у Святу Землю за гріхи молодості молитися ходив.

— Май совість, добродію, — дорікнув Зацвіліховсь­кий. — Ти ж якось казав, що тобі її кухлем у Радомі пробили.

— Вража куля, щоб мені не жити! У Радомі було інше.

— Ти давав, добродію, обітницю сходити у Святу Землю... можливо, але що ти там не був — це напевно.

— Не був, бо ще у Галаті страждання мученицькі прийняв. Нехай я не шляхтич, нехай пес паршивий буду, якщо брешу!

— А таки брешеш, брешеш!

— Шельма я безвуха. Віддаю себе в руки ваші, пане наміснику.

Почали й інші підходити знайомитися з паном Скшетуським і прихильність йому свою засвідчувати. Майже всі вони не любили Чаплинського і раді були, що з ним така халепа сталася. Це дивно й важко зараз зрозуміти, але і вся довколишня чигиринська шляхта, і дрібні власники слобід, наймачі економій, ба навіть люди Конецпольських — усі, як воно у сусідстві буває, знаючи про суперечки Чаплинського з Хмельницьким, були на боці останнього. Адже Хмельницький мав славу досвідченого вояка, яку здобув у різних баталіях. Відомо було також, що сам король підтримував із ним стосунки і високо поцінював його думку. На цю ж приключку дивилися як на звичайну сварку шляхтича зі шляхтичем, а таких сварок були тисячі, особливо у землях українських. Цього разу, як завше, віддали перевагу тому, хто зумів дістати більшу прихильність, не задумуючись, які це може мати страшні наслідки. І лише згодом серця запалали ненавистю до Хмельницького, причому однаково серця шляхти і духівництва обох обрядів.

Отож усі підходили до пана Скшетуського з квартами й казали: «Пий, пане-брате! Випий і зі мною! Хай живуть вишневичани! Такий молодий, а вже поручик у князя. Vivat10 князь Ієремія, гетьман над гетьманами! З князем Ієремією підемо на край світу! На турків і татар! До Стамбула! Хай живе Владислав Четвертий, що милостиво царствує над нами!» Найгучніше кричав пан Заглоба, ладен навіть сам перепити і перекричати цілий реймент.

— Ясновельможні панове! — верещав він, аж шибки у вікнах дзвеніли. — Я вже на його милость султана подав до суду за ґвалтування, яке він учинив наді мною в Галаті.17

— Ти, добродію, не мели дурниць, а то язик відсохне!

— Як це, вельмишановні панове? Quator articuli judicii castrensis: stuprum, incendium et vis armata alienis aedibus illata11. А хіба це не було vis armata12?

— Ти, добродію, крикливий глухар.

— Я і до трибуналу18 дійду!

— Та облиш ти, добро...

— І кондемнату13