Вождь червоношкірих ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2020

ISBN 978-617-12-8064-9 (epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

ПерекладВолодимира Верховеня

Адаптація і передмоваАндрія Клімова

Оформлення серіїМихайла Курдюмова

ХудожникМихайло Курдюмов

Генрі О.

Г34Вождь червоношкірих : збірка / О. Генрі ; адаптація і передмова А. Клімова ; пер. В.Верховеня ; худож. М. Курдюмов. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімей­ного Дозвілля», 2020. — 240 с. — (Серія «Бібліотека пригод», ISBN 978-617-12-4214-2).

ISBN 978-617-12-7920-9

Авантюристи Сем і Білл шукають легких грошей. Для цього вони розробили ідеальний план викрадення сина впливового містера Ебенезера Дорсета — неабиякого дуки за мірками маленького містечка. Дочекавшись слушної нагоди, Сем і Білл хапають хлопця та ховають його в печері, сподіваючись отримати від багатенького батька викуп у 2000 доларів. Але малий, анітрохи не злякавшись, з головою поринає у пригоду, наче в захопливу гру. Хлопець проголошує себе Вождем червоношкірих і влаштовує справжнє випробування для викрадачів, які тепер мають грати за його правилами…

УДК 82-32

©Книжковий Клуб«КлубСімейного Дозвілля»,видання українською мовою, 2020

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2020

Арештант № 34 627

У світовій літературі відомо не так багато справжніх майстрів короткого оповідання, як-от Антон Чехов, Акутаґава Рюноске, Орасіо Кіроґа, Стівен Кінґ. До цих уславлених письменників цілком можна долучити й Вільяма Сідні Портера, відомого нам за творчим псевдонімом О. Генрі (1862—1910).

Коротке оповідання — зовсім не малозначний літературний жанр. Багато авторів пробували себе в ньому, але мало кому вдавалося досягти успіху. Кілька сторінок, сповнених тонкого гумору, несподіванок, сюжетної дотепності, колізій життя об’ємно окреслених героїв із яскравими характерами і глибокими почуттями, — це «найвищий пілотаж» літератури. Досконала віртуозність, точна й правдива передача реальності, простий і заразом блискучий стиль, як-то кажуть, в одному флаконі.

Вільямові Портеру знання життя не бракувало. За неповні 48 років, насичених драматичними подіями, він побачив і пережив усе, що доля могла приготувати вихідцеві з низів ув Америці кінця XIX сторіччя. Майбутній письменник рано залишився без матері: йому було три роки, коли вона померла. Опікувалася сиротою тітка — батькова сестра. Вільям закінчив її приватну школу, водночас працюючи в аптеці свого дядька, щоби стати фармацевтом. А за кілька років він вирушив до Техасу, де змінив багато професій і занять: працював на ранчо, служив у земельному управлінні, був касиром і рахівником у банку. 1894 року в техаському Остіні Портер почав видавати гумористичний тижневик «Роллінґ Стоун», сторінки якого майже вщент заповнював власними нарисами, мініатюрами, жартами, віршами і навіть малюнками. Журнал проіснував усього рік, а потім трапилася подія, яка докорінно змінила життя його видавця.

У банку, де Біллі Портер працював касиром, виявили нестачу. Це сталося напередодні ревізії, тож шукати справжнього винуватця було вже запізно. Підозра впала на касира, і Біллі, не чекаючи на звинувачення, вирішив втекти. Залишивши в Остіні молоду дружину, він подався в мандри.

Спершу переїжджав від міста до міста, ховаючись під вигаданими іменами, а потім перетнув мексиканський кордон. І почалися його поневіряння Центральною та Південною Америкою. Невдовзі Портер опинився з-поміж янкі-авантюристів, які в різні сумнівні способи ошукували довірливих тубільців. 1898 року його наздогнала звістка про тяжку хворобу дружини, і він негайно повернувся до Америки, та, на превеликий жаль, не встиг застати жінку живою. Тільки-но замовк голос священика, що читав заупокійну відправу, Портера було заарештовано, засуджено і спроваджено до міста Коламбус у штаті Огайо, де він пробув наступні три роки як ув’язнений № 34 627.

У в’язниці Вільям Портер працював у лазареті й аптеці. Саме тоді він почав писати оповідання зовсім іншого змісту, ніж друковані раніше в його журналі, — більш проникливі, пройняті сумною іронією, з несподіваними розв’язками. Їхніми героями стали ті, хто жив із ним пліч-о-пліч: люди американського дна, волоцюги, різні пройдисвіти і дрібні ґанґстери. Перше з цих оповідань — «Різдвяний подарунок Діка Свистуна» — було опубліковано в популярному журналі «Мак-Клюрз Меґезін» 1899 року під псевдонімом О. Генрі. Справжнє ім’я автора залишилося невідомим редакції, а гонорар за оповідання ув’язнений витратив на різдвяний подарунок для своєї єдиної доньки, яка виховувалась у далеких родичів.

Доля приготувала письменникові сюрприз — цього разу приємний. Читачі помітили нового автора, і вже до виходу з в’язниці таємничий О. Генрі, котрий через третіх осіб надсилав видавцям свої твори, зажив популярності. Та ще протягом двох років він залишався в тіні й лише 1903-го приїхав до Нью-Йорка, де один із великих журналів запропонував йому контракт — писати одне оповідання на тиждень.

Так зник арештант № 34 627, він же Вільям Сідні Портер, а натомість з’явився видатний американський письменник О. Генрі.

Його літературна спадщина налічує 18 томів — це близько трьохсот оповідань і новел та роман «Королі і капуста». Незадовго до смерті від тяжкої хвороби О. Генрі стверджував: «Усе, що я писав досі, це просто пустощі, проби пера, порівняно з тим, що я напишу за рік». Та він помилився: своє виняткове місце в історії літератури початку XX сторіччя письменник посів як блискучий майстер малого жанру, творець унікальних сюжетів і чудових діалогів, у яких залунали голоси всієї Америки — від мільйонерів і політиків до праль, дрібних спекулянтів та клерків. Утім, головне в цих творах навіть не сюжети, а теплота і справжня людяність, які відчуваються в кожному рядку, що вийшов із-під його пера.

Зі збірки «Шляхетний шахрай»

Персональний магнетизм

Джефф Пітерс знав стільки найрізноманітніших способів заробляти гроші, скільки рецептів приготування рису знають мешканці Південної Кароліни.

Найбільше я полюбляв слухати оповідки про часи його молодості, коли йому доводилося торгувати з візка мазями від ревматизму та порошками від кашлю, жити надголодь, а то й ставити на кін останнього мідяка, намагаючись обіграти в кості власну долю.

— Якось примандрував я до селища Фішермен-Гілл, що в Арканзасі, — розповідав він. — Довговолосий, у штанях з оленячої замші й мокасинах, гадаю, я справив враження на місцевих, а надто мій перстень, що зблискував на пальці, із діамантом завбільшки як лісовий горіх. Той перстень я виміняв ув одного дивака — актора з Тексаркани — на складаний ножик.

Звався я тоді лікарем Вуф-Ху, знаменитим індіанським знахарем і цілителем, і в руках у мене не було нічого вартого уваги, крім хіба що чудової настоянки, яка мала назву «Живило для недужих». Вона складалася з цілющих трав, випадково знайдених дружиною вождя племені чокто. Красуня нібито збирала зелень для гарнірування традиційної страви, що подається на щорічному святі Кукурудзи, коли натрапила на цю траву.

У містечку, де я побував перед тим, справи йшли вельми кепсько: у кишенях моїх залишилося всього п’ять доларів. Тому, прибувши до Фішермен-Гілл, спершу я пішов до аптекаря, який дав мені в борг сотню пляшечок із затичками. Етикетки й інші потрібні речі знайшлися в моїй валізі. Я винайняв у готелі номер, де був кран, із якого текла вода. Отож дуже скоро моє око потішили рівненькі рядочки пляшечок, що вишикувалися на столі із «Настоянкою живильною для недужих». Життя знову здалося мені цілком стерпним.

Шарлатанство? У жодному разі, сер. Адже в пляшках була не сама вода. Я чесно додав до неї хініну на два долари й нешкідливого барвника на десять центів. Багато років потому, коли доля знову закинула мене в ті місця, люди стали докучати мені проханнями продати їм бодай слоїчок того цілющого зілля.

Надвечір я роздобув візок, викотив його на Мейн-стрит тай відкрив там свою торгівлю. Мушу зазначити, сер, що місцевість, де розташований Фішермен-Гілл, насправді болотиста й малярійна. Тож не дивно, що ту мою настоянку містяни хапали, як гарячі пиріжки з м’ясом на вегетаріанському обіді. Я вже встиг розпродати зо дві дюжини пляшечок вартістю пів долара за штуку, аж раптом відчув, як хтось сіпнув мене ззаду за полу.

Я, чудово знаючи, що це означає, мерщій всунув п’ятидоларового папірця в лапу суб’єктові зі срібною зіркою на грудях.

— Шерифе, — кажу йому, — чудовий вечір, еге ж?!

А він мені:

— Чи маєте патент міської влади на право продажу цієї трутизни, що її у вас язик повертається називати ліками?

— Ні, не маю, — відповідаю йому. — Звідки мені знати, що це місто? А коли так — завтра ж подбаю, щоби патент у мене був.

— А доти я змушений прикрити вашу комерцію, — відкарбував полісмен.

Я згорнув торгівлю, а повернувшись до готелю, розповів його власникові, що сталося.

— Ото ж бо й воно, — мовив він. — У нас вам не дадуть розвернутись. І знаєте чому? Мерів зять, доктор Ґаскінс, — єдиний лікар на все місто, тож мер не допустить до медичної практики жодного самозванця, аби той не відбивав пацієнтів у зятя.

— Таж я й не займаюся медициною, — кажу. — У мене дозвіл від уряду штату на роздрібну торгівлю. А коли місцева влада вимагає особливий патент, я просто сплачую за нього, та й по всьому.

Наступного ранку я йду до мера, але мені кажуть, що його досі немає в канцелярії і ніхто не знає, коли він з’явиться. Тож лікареві Вуф-Ху довелося знову повернутися до готелю, вмоститися зручніше в фотель, запалити сигару й чекати.

Невдовзі в сусідній фотель усаджується молодик приємної зовнішності з синьою краваткою на шиї й питається, котра година.

— Пів на одинадцяту, — відповідаю. — Ви — Енді Таккер. Я чув про деякі з ваших удалих оборудок. Наприклад, «Універсальний набір Купідона» — ним ви займалися на Півдні. Дайте-но пригадаю, що там було… Еге, обручка з перуанським діамантом, шлюбна каблучка, тертушка для картоплі, пляшечка заспокійливих крапель і портрет Дороті Вернон1. Усе разом — за пів долара.

Енді лестило, що я його пам’ятаю. Здібний вуличний шахрай, він поважав своє ремество й завжди задовольнявся трьохсотвідсотковим чистим прибутком. Хлопець мав безліч пропозицій нелегального заробітку, як-от контрабанда чи наркоторгівля, утім, іще нікому не вдалося збити його на манівці.

Мені саме був потрібен компаньйон. Порадившись, ми дійшли думки попрацювати вдвох. Я розповів про стан справ у Фішермен-Гілл і про складнощі з торгівлею, зумовлені політикою втручання в неї місцевої касторки.

Енді щойно прибув ранковим потягом і ще не встиг гаразд збагнути, що й до чого. Його справи теж були не блискучі, й він мав намір організувати тут збір пожертв на спорудження нового панцерника в місті Еврика-Спрінґс, розташованого, як усім добре відомо, за п’ятсот миль від найближчого узбережжя. Словом, нам було про що серйозно поговорити, і ми вирішили прогулятися…

Наступного дня об одинадцятій ранку, коли я був у номері сам-один і обмізковував, як його підступитися до міської влади, у двері постукав чорношкірий незнайомець із проханням, щоби славнозвісний індіанський цілитель завітав до судді Бенкса — бо той раптово важко захворів. Заразом з’ясовується, що містер Бенкс не тільки суддя, а й виконувач обов’яз­ків мера.

— Я не лікар, — тлумачу я цьому дядькові Тому. — Чом ви не покличете справжнього лікаря?

— Ох, пане! — гне своє чорношкірий. — Містера Ґаскінса викликали до хворого за двадцять миль2 від міста. Іншого лікаря в нас немає, а суддя Бенкс зовсім недужий, зовсім… Будь ласка, не відмовляйтеся, бо, якщо я вас не приведу, він мені голову відірве.

— Що ж, як добрий християнин, я, мабуть, готовий оглянути містера Бенкса, — кажу, вкладаючи до кишені пляшечку «Живильної настоянки», і вирушаю до садиби мера.

Чудовий дім: мансарда, черепичний дах, сад і два чавунних собацюри на газоні біля входу.

Мера Бенкса я застаю в ліжку. З-під ковдри видніють тільки розкуйовджені бакенбарди та босі п’яти. Хворий видобуває з себе такі утробні звуки, що якби я почув їх у Сан-Франциско, то вирішив би, ніби знову почався землетрус. Біля ліжка нерішуче тупцює молодий хлопець із кухлем води в руках.

— Лікарю, — белькоче мер, — я нестерпно страждаю... Мені недовго лишилося. Чи не могли б ви бодай чимось зарадити моїм стражданням?

— Сер, я не можу назвати себе справжнім учнем Гіппократа, — кажу йому, — позаяк не вивчав медицину в університеті й прийшов до вас із суто людського співчуття.

— Я глибоко вдячний вам, — мовив хворий. — Лікарю Вуф-Ху, це мій небіж, містер Бідл… Він намагався полегшити мій біль, але марно... О Господи! А-а-а!.. — раптом залементував він.

Кивнувши містерові Бідлу, я підсідаю до ліжка і намагаюся намацати у хворого пульс.

— Дозвольте оглянути ваш язик, — кажу, потім відтягую вгору повіку і пильно вдивляюся в очне яблуко. — Коли це почалося? — суворо запитую.

— Мене схопило… ой, ой... учора ввечері, — відповідає мер. — Дайте ж мені нарешті чого-небудь, лікарю, врятуйте ближнього!

— Містере Фідл, — наказую я, — підійміть-но штору на вікні!

— Не Фідл, а Бідл, — виправляє мене хлопець.

— Сер, — кажу, приклавши вухо до спини хворого і вдаючи, ніби прислухаюся, — ви підхопили вкрай серйозне суперзапалення клавікули епікордіала.

— Боже милосердний! — стогне він. — А чи не можна щось утерти, вправити чи взагалі зробити бодай щось?

Я беру капелюха, розвертаюсь і рушаю до виходу.

— Куди ж ви? — лементує мер. — Ви що, зібралися покинути нещасного помирати від цих суперепікордіалів?

— Навіть якщо у вас є тільки співчуття до ближнього, — встряє цей Бідл, — ви не можете кидати хворого, лікарю Хуа-Хо…

— Вуф-Ху, — виправляю я, повернувшись до хворого. — Містере Бенкс, — кажу, — у вас залишився лиш один шанс. Жодні ліки вже не допоможуть. Але існує сила, варта всього аптекарського зілля разом узятого, хоча її застосування обходиться недешево.

— Що ж це за сила така? — запитує Бенкс.

— Пролегомени3 науки, — відповідаю я. — Перемога розуму над сарсапарилою4. Тверда віра в те, що хвороби й страждання існують тільки в нашій уяві — чи радше у нашій підсвідомості. І я можу це вам продемонструвати!

— Про яких таких пролегоменів ви тлумачите, лікарю? — хрипить мер. — Чи ви, часом, не анархіст?

— Я кажу про велику доктрину психічної дії, про найпрогресивніший метод лікування будь-яких недуг — від абсурду до менінгіту, про вражаюче явище, відоме як персональний магнетизм.

— І ви здатні це зробити, лікарю?

— Я один із членів синедріону5Внутрішнього Храму, — кажу. — Кульгаві починають говорити, а сліпі ходити, щойно я беруся до своїх пасів6. Я — відомий медіум і гіпнотизер. На останніх сеансах в Анн-Арборі тільки за мого посередництва покійний голова тамтешнього акціонерного товариства «Лісоторгівля Морлі» міг повертатися на Землю задля розмов зі своєю сестрою Джейн. Але тепер, як вам відомо, я продаю ліки для бідних і не займаюся магнетичною практикою. На те є причина: я не бажаю принижувати своє високе мистецтво надто низькою оплатою — чи багато візьмеш зі злидарів!

— Чи візьметеся ви лікувати цим своїм магнетизмом мене? — питається мер.

— Сер, — кажу я, — всюди, де мені випадає бувати, я стикаюся з перепонами з боку офіційної медицини. Тому я не займаюся практикою, але задля порятунку вашого життя... Либонь, я все ж ризикну, втім, за однієї умови: ви, як мер, не зважатимете на відсутність у мене патенту.

— Про що ви кажете?! — белькоче хворий. — Тільки починайте скоріше, лікарю. Я відчуваю, як знову підступає жорстокий напад болю!

— Мій гонорар становить двісті п’ятдесят доларів, — мовлю я, — лікування потребуватиме двох сеансів.

— Чудово, — зголошується мер, — я готовий заплатити. Невже моє життя не варте цих грошей!

Я сів ув узголів’ї хворого і втупився в нього пронизливим поглядом.

— А зараз, сер, — відкарбував я, — намагайтеся відвернути увагу від своєї хвороби. Ви цілком здорові. Уявіть собі, що у вас немає ні серця, ні суглобів, ні шлунку, ні печінки — геть нічого. Ви не відчуваєте ані найменшого болю. Скажіть щиро — адже ви помилялися, вважаючи себе хворим? Отож біль, якого ви ніколи не відчували, полишає ваше тіло.

— Авжеж, лікарю, чорт забирай, мені й справді ніби полегшало, — мовить мер. — Прошу вас — брешіть і далі, ніби я здоровий і в мене немає ніякої пухлини в лівому боці. Схоже, ще трохи, і мене можна буде підвести в ліжку і подавати сніданок.

Я зробив ще кілька магнетичних пасів.

— Ну, от, — кажу, — запалення спадає. І набряк правої лопаті перигелія7 помітно зменшився… Ваші очі заплющуються. Сон долає вас. Перебіг хвороби тимчасово перервано. Спати!..

Тут мерові очі склепились, і він дав хропака.

— Зверніть увагу, містере Тідл, — мовлю я, — на дивовижні можливості сучасної науки.

— Бідл, — виправляє мене він. — Коли ж відбудеться другий сеанс для остаточного зцілення дядечка, докторе Ху-Пу?

— Вуф-Ху, — своєю чергою виправляю я. — Завтра, об одинадцятій ранку. Коли містер Бенкс прокинеться, дайте йому вісім крапель скипидару на склянку води і два добрячі фунти8біфштекса. Бувайте здорові! — відкланявся й пішов собі.

Наступного ранку я прибув точно у призначений час.

— То що, містере Рідл, — спитав хлопця дорогою до спальні, — як почувається ваш дядечко?

— Мені здається, йому значно краще, — відповідає той.

Справді, і з кольором обличчя, і з пульсом містера Бенкса все було гаразд. Я провів другий сеанс, після якого хворий запевнив, що болі зникли.

— Чудово, — кажу я, — ще зо два дні постільного режиму, і ви одужаєте остаточно. Вам пощастило, що я нагодився до Фішермен-Голла саме тепер, бо жодні засоби, до яких вдається офіційна медицина, вже не змогли б вас урятувати. Тепер, коли доведено, що ваша хвороба — лише самонавіювання, поговорімо про приємніші речі. Наприклад, про мій гонорар. Одразу попереджаю: чеки я не беру, тільки готівку.

— О, так, так! — Мер дістає гаманець із-під подушки, відлічує п’ять п’ятдесятидоларових папірців, проте чомусь не поспішає віддавати їх мені. — Бідле, візьміть у лікаря розписку.

Я надряпую розписку, і мер вручає мені гроші, які я ховаю до потайної кишені.

— А тепер робіть свою справу, сержанте, — промовляє мер, усміхаючись, як цілком здоровий.

І містер Бідл кладе руку мені на плече:

— Вас заарештовано, лікарю Вуф-Ху, чи то пак Джеффе Пітерс, за незаконне курування9 хворих без відповідного дозволу. Так заведено в нашій країні.

— Хто ви такий? — запитую приголомшено.

— Я вам зараз скажу, — промовляє мер, сідаючи на ліжку без сторонньої допомоги. — Містер Бідл — детектив, який працює на Медичне товариство штату. Він ішов вашим слідом у п’ятьох округах і з’явився в мене три дні тому з проханням про допомогу. Ми разом розробили план, як схопити вас на місці злочину. Гадаю, відтепер ваша шарлатанська практика в наших краях закінчилася раз і назавжди, містере пройдисвіт! Хоч яку б хворобу ви в мене знайшли, це точно не буде розм’якшення мозку! — зареготав Бенкс.

— Он воно що! — кажу я. — Отже, детектив?

— Атож, — відповідає Бідл. — І мій обов’язок — негайно здати вас шерифові округу.

— Ну, це ще подивимося! — хапаю я цього Бідла за горлянку і мало не викидаю з вікна.

Проте він вихоплює револьвер, тицяє ним мені під щелепу, таким чином змушуючи мене вгамуватися. Потому з гучним клацанням замикає на моїх руках кайданки, обшукує мене й витягає з потайної кишені ті-таки щойно одержані гроші.

— Свідчу, — заявляє він, — це ті самісінькі банкноти, що їх номери ми з вами допіру записали, містере Бенкс. Я передам їх шерифові, а він негайно надішле вам розписку. Вони фігуруватимуть у суді як речовий доказ.

— Не заперечую, містере Бідл, — посміхається мер, а далі повертає голову до мене. — А ви, лікарю Вуф-Ху, чому не скористаєтеся своїм персональним магнетизмом, щоби позбутися кайданків?

— Ходімо, сержанте, — я намагаюся не втрачати гідності. — Нема ради цьому. Мушу підкоритися.

А вже в дверях обертаюся до містера Бенкса і, потрясаючи скутими руками просто себе, відкарбовую:

— Хай там як, сер, а невдовзі ви самі переконаєтеся, що персональний магнетизм — величезна сила. Ви навіть не уявляєте, наскільки величезна. І вона, так чи інак, переможе.

Щира правда, до речі: магнетизм таки переміг. Щой­но ми вийшли за ворота, я кажу детективові:

— А тепер, Енді, мерщій зніми з мене ці залізяки, бо на нас уже люди витріщаються…

Ви вже, напевно, здогадалися, що то був не хто інший, як Енді Таккер. А що він у нас неабиякий вигадько, то й уся ця вистава — справа його рук.

Отак розжилися ми грошенятами для свого спільного бізнесу.

Трест, що луснув

— Усякий трест не без слабкого місця, умгу... — якось замислено мовив Джефф Пітерс.

— Досить абсурдне зауваження, — відгукнувся я, — те саме, що стверджувати, ніби «всі полісмени в кашкетах».

— Ані подобини, — обурився Джефф. — Полісмен не має жодного стосунку до тресту. Моє зауваження — в певному розумінні квінтесенція. Суть у тому, що трест, хай чимось і схожий на яйце, водночас і не схожий. Бажаючи розбити яйце, ти робиш це ззовні. А трест… єдиний спосіб зруйнувати його — зробити це зсередини. Сидиш собі тихо-мирно, доки пташеня, вилуплюючись, рознесе всю шкаралупу вщент! Атож, сер, кожен трест носить у лоні насіння своєї погибелі — як той член республіканської партії, який ні сіло ні впало раптом проголошує себе кандидатом у губернатори Техасу…

Я жартома спитав Джеффа, чи не доводилося йому за всю свою строкату, смугасту і картату кар’єру очолювати підприємство, яке могло б називатися трестом. І на мій подив, він таки підтвердив, що теж не уникнув того гріха.

— Один-єдиний раз, — із гіркотою визнав він. — І ніколи печаткою штату Нью-Джерсі не скріплювався документ, який забезпечував би надійнішого законного способу грабунку ближніх. Усе йшлося нам у руку: час, вода, вітер, поліція, цілковита монополія на цінний продукт, украй необхідний споживачам. До того ж наша схема була бездоганною, і жоден борець із монополізмом не зумів би знайти в ній найменшої вади. Порівняно з нею нафтові оборудки Рокфеллера не більш ніж дрібні справи гендляра, який торгує гасом у хутірській лавці. Та все ж ми збанкрутували…

— Якісь несподівані перешкоди? — поцікавився я.

— Ні, сер. Усе сталося саме так, як я сказав… Ми самі себе згубили... Чистої води самоліквідація. Яблучко виявилося з червоточиною.

Я вже розповідав, що ми кілька років поспіль були партнерами з Енді Таккером. А він був мастак до всяких хитрощів і сприймав за особисту образу кожен долар не в своїй руці, якщо не мав змоги ним заволодіти. До того ж Енді був освіченим і тримав у голові силу-силенну корисної інформації. На будь-яку тему він міг годинами розводитися не згірше за університетського лектора. І не існувало такої афери чи шахрайства, що їх він не спробував би. Згадати хоча б його лекції про Палестину, які Енді доповнював світлинами зі з’їзду закрійників в Атлантік-Сіті, зробленими чарівним ліхтарем. Чи постачання до Коннектикуту цілого океану підробленого спирту, виготовленого нібито з мускатних горіхів.

Словом, якось навесні нам з Енді випало побувати в Мексиці, позаяк один бізнесмен із Філадельфії сплатив нам дві з половиною тисячі доларів за половину акцій срібної копальні в Чіуауа… Ні-ні, та копальня таки існувала, з цим усе було гаразд. Друга половина акцій коштувала щонайменше двісті чи триста тисяч доларів, і мені завжди кортіло дізнатися, хто був справжнім власником тієї копальні.

Поворітьма, вже у Сполучених Штатах, ми з Енді застрягли в одному містечку в Техасі, на березі Ріо-Ґранде. Називалося воно Бердстаун, тобто Пташине Місто, але його мешканцями були аж ніяк не пташки небесні. Населення — дві тисячі душ, здебільшого чоловіки. Частина з них були скотопромисловцями, деякі тільки те й робили, що різалися в карти, частина — баришували кіньми, було й чимало охочих підробити контрабандою. Ми оселилися в готелі, який являв собою щось середнє між книжковою шафою і дірявою оранжереєю, і щойно влаштувалися в номері, як почалася злива. Про такі зазвичай кажуть: безодні небесні розкрилися.

Ми з Енді не великі гуляки і байдужі до чарки. Однак у містечку було три салуни10, і всі його мешканці цілісінький день, ще й добру половину ночі вешталися цим зачарованим трикутником, не маючи змоги вирватися з нього. Отож тут ніхто не потребував порад щодо того, як краще розпорядитися своїми грішми.

Третього дня злива нібито трохи вщухла, і ми з Енді вирушили за місто оглянути його околиці з наслідками стихії. Бердстаун лежить між Ріо-Ґранде та широкою улоговиною, якою річка протікала колись. І тепер, коли річка набрякла від дощів і, здавалось, ось-ось вийде з берегів, розмита гребля, що відділяла її від старого русла, ледь стримувала велику воду.

Енді довго роздивлявся цю греблю. Його жвавий розум ніколи не дрімав, і за деякий час, там-таки, мій напарник видав мені свою геніальну ідею. От тоді ми й заснували трест, а повернувшись до міста, заходилися втілювати ідею в життя.

Спершу ми пішли до найбільшого салуну, що мав назву «Синій змій», і купили його з усім потрухом. Це коштувало нам тисячу двісті доларів. Відтак подалися до бару мексиканця Джо, погомоніли про те-се й придбали його за п’ятсот. Третій салун нам продали всього за чотириста.

Наступного ранку, ледь продерши очі, Бердстаун виявив, що перетворився на острів. Ріо-Ґранде прорвала греблю й ринула в старе русло. Місто зусібіч оточили бурхливі водяні потоки. А дощ періщив безперестанку. На північному заході висіли важкі хмари — передвісники того, що найближчими двома тижнями погода не зміниться. Але не це стало найгіршим лихом для містян.

Отже, наш Бердстаун випурхнув із гнізда, почистив пір’ячко і звично пострибав похмелятися. Проте бар мексиканця виявився зачинений, другий — так само. Ось тоді з усіх спраглих горлянок вихопився несамовитий крик, і натовп ошелешених містян прожогом кинувся до «Синього змія».

І що ж вони там побачили?

За стійкою — Джефф Пітерс, глянути на нього — справжній глитаяка-спрут із восьмизарядними кольтами обабіч. Зразу видно, що цей чолов’яга готовий вам видати здачу за першою вимогою, чи то монетою, чи то кулею — байдуже. У закладі орудують три бармени, а на стіні — десятифутове гасло: «Склянка випивки — долар». За касою очікувально сидить Енді, виряджений у шикарний костюм, із чудовою сигарою в зубах. На місці й начальник міської поліції з двома підопічними: трест пообіцяв усім охоронцям дарове частування.

Отже, сер, за якихось чверть години Бердстаун утямив, що опинився в лабетах. Ми очікували опору, невдоволення, проте якось усе обійшлося. Містяни зрозуміли: подітися їм нікуди. До найближчої залізничної станції тридцять миль, вода в річці спаде щонайраніше за два тижні, і доти годі й думати про переправу. Ні, вони, звісно, вилаялись, але цілком чемно, а відтак на стійку посипалися срібні долари, і так утішно нашим вухам було чути той передзвін, мов найприємнішу гру на ксилофоні.

А що півтори тисячі мешканців Бердстауна, як уже відомо, були чоловіки, так би мовити, необачливого віку, тож, аби не врізати дуба від нудьги та неробства, більшість із них потребували від трьох до дванадцяти склянок на день. А єдиним місцем, де вони могли їх отримати, залишався салун «Синій змій». Краса і простота ідеї, яку належним чином може оцінити лише справжній шахрай, — от що це було.

До десятої ранку бурхливий потік срібних монет, що досі нестримно наповнював касу, трохи обмілів. Але, вийшовши на ґанок, я побачив довжелезну чергу з щонайменше двох сотень наших клієнтів, яка починалася перед відділенням міського банку й позиковою касою і хвоста якої не було видно. Я зрозумів: усі вони заклопотані одним — де взяти нову порцію доларів, що їх тут-таки висмокче з них наш ненаситний спрут, чи то пак трест, називайте його як заманеться.

Опівдні всі розійшлися по домівках обідати, як і пасує порядним людям. Скориставшись затишшям, ми відпустили попоїсти й своїх барменів, а самі заходилися рахувати виручку. Виявилося, що за сьогоднішній ранок ми заробили тисячу триста доларів. Отже, ще зо два тижні такої водяної облоги Бердстауна — і ми матимемо стільки грошей, скільки стане на купівлю ферм для всіх доброчесних злидарів Техасу за умови, що земельні ділянки вони придбають власним коштом.

Енді розпирало від пихи неймовірно — це ж бо був його план. Він зліз із вогнетривкої каси, розкурив найдовшу з сигар, що були в салуні, й мовив:

— Джеффе, я думаю, в усьому світі не знайти кращих кровопивць-експлуататорів, винахідливіших здирників і гнобителів чесних контрабандистів-трудящих, як торговий дім «Пітерс, Таккер і Сатана». Здається, ми добряче витрусили кишені наших споживачів. Так чи ні?

— Авжеж, — киваю я. — Тож і виходить, що нам не лишатиметься нічого іншого, як грати в гольф чи нап’ясти на себе шотландські кілти11й гайнути з гончаками полювати на лисиць. Схоже, фокус із випивкою вдався. І це мені до душі.

Тут Енді наливає собі скляночку нашого чудового ячмінного і перехиляє її єдиним духом, як так і треба. Відколи ми з ним працювали разом, я вперше бачив, щоби він пив.

— Уважай за узливання богам, — каже він.

Ушанувавши належним чином ідолів комерції, він ковтнув іще скляночку — за успіх нашої справи. А далі — як прорвало... Вкинувши до рота перші дві, він випив за всю світову промисловість, і то не проминув не тільки досягнень Тихоокеанської залізниці, а й різної дрібноти на зразок маргаринового концерну, синдикату поліграфістів чи федерації шотландських гірників.

— Пригальмуй, Енді, — кажу йому, — це, звісно, дуже добре, що ти п’єш за здоров’я споріднених нам монополій, але дивися, хлопче, не перехопи через край. Ти ж знаєш — наші всесвітньо відомі й такі осоружні всім бізнесові акули та мільярдери не вживають нічого міцнішого за чай із сухариками.

Енді сховався за перебірку, вигулькнув звідти в парадному костюмі й продовжив цмулити віскі. Його погляд став грайливо-врочистим, і водночас у ньому з’явився якийсь гордовитий виклик. Страх як не сподобався мені цей погляд! Я спостерігав за Енді з тривогою, не знаючи, якою мірою віскі знепутить мого напарника. Існує дві речі, наслідок яких неможливо передбачити: коли чоловік вип’є вперше, а жінка — востаннє.

Наступну годину Енді одне робив — прикладався до пляшки. І хоча зовні зберігав цілком пристойний вигляд і навіть примудрявся не хитатись, я відчував, що всередині він тепер — суцільний сюрприз, від якого невідомо чого очікувати найближчим часом.

— Джеффе, — нарешті заявляє він мені, — ти знаєш, хто я такий? Я ж-живий в-в-вулканічний кратер, от.

— Це видно неозброєним оком, — похмуро відповідаю йому.

— Атож, іще й вогнедишний. З мене так і пашить вогнем земних надр, а всередині аж клекоче від слів, що рвуться назовні. Міріади фраз, здається, розривають мене на частини, і я не вгамуюся, доки вони не знайдуть виходу в якійсь історичній промові. Зелений змій робить мене прихильником благородного мистецтва риторики.

— Найгірше, що може бути, — кажу я.

— Від самого дитинства, — гне своєї Енді, — алкоголь будив у мені пристрасть до декламації. Та що там дитинство! Навіть за часів другої виборчої кампанії Біллі Браяна мені наливали три порції джину, і я, бувало, проголошував із трибуни промови про грошову реформу на дві години довше за самого кандидата.

— Якщо тобі несила припнути свого язика, — мовлю я, — іди до річки і вправляйся в красномовстві скільки заманеться. Пам’ятається, в Давній Греції вже був один такий старий базікало12 — забув, як його звали, — що дер свою горлянку на березі моря.

— Ні, — не погоджується Енді, — мені потрібні слухачі, публіка. Я мушу зібрати аудиторію і вгамувати свою ораторську сверблячку перед нею, інакше почуватимуся зібранням творів у палітурці з золотими берегами, яке роками стовбичить на запорошеній полиці.

— І на яку ж тему ти бажав би розводитися? — запитуюсь. — Є в тебе бодай тези?

— Тема? — перепитує невгамовний Енді. — Будь-яка. Я знаюся практично на всьому. Можу говорити про російську імміграцію, про поезію Кітса, про нові тарифи, про кабільську словесність чи про водостічні труби — і запевняю тебе: мої вдячні слухачі то пускатимуть сльози, то реготатимуть.

— Гаразд, Енді, — кажу йому. — Якщо вже геть несила терпіти, йди надвір та всолоди своєю вченістю вухо якомусь нещасному обивателеві. Ми тут і без тебе впораємося. Містяни незабаром повернуться з обіду, а солонина з бобами, як відомо, спричинює спрагу. Гадаю, до півночі матимемо ще з півтори тисячі.

Послухавшись мене, Енді виходить із салуну «Синій змій». Краєм ока я помічаю, що він зупиняє на вулиці якихось перехожих і заводить із ними балачку. Не минуло й десяти хвилин, а круг нього вже зібрався гурток людей. Невдовзі бачу: він стоїть на розі, натхненно про щось говорить і розмахує руками, а перед ним уже чималенький натовп.

Потім він обернувся і почимчикував, не припиняючи щось виголошувати. І весь натовп потягся за ним головною вулицею, обростаючи новими й новими перехожими. Найбільше це нагадувало той старий фокус, коли один спритник так награвав на своїй дудці, що врешті вивів за собою з міста всіх дітлахів13.

Пробило першу, потім другу й третю по обіді, а жодна пташка так і не залетіла до нашого салуну. На вулицях порожньо, вештаються мокрі кури, та часом котра жіночка метнеться до крамнички. А дощик тим часом починає вщухати.

Аж ось якийсь чоловік зупиняється біля нашого ґанку, намагаючись відчистити з чобіт пуди налиплої на них грязюки.

— Що діється, містере? — питаюсь. — Іще зранку веселий і безтурботний Бердстаун тепер нагадує руїни Вавилона, камінням якого повзає самотня ящірка.

— Усе місто, — відказує він, — зібралося на вовняних складах у Сперрі і слухає промову вашого друзяки. Що й казати, у цього хлопця добряче виструганий язик щодо різних високих матерій.

— Он воно як, — кажу. — Ну, сподіваюся, що він усе-таки зрештою зупиниться на перерву, бо від його промов уже страждає бізнес.

Уже звечоріло, але до нас не рипнувся жоден собака. О пів на сьому два мексиканці на своєму віслюку привезли розпластаного, ледь живого Енді, п’яного, як чіп. Ми насилу вклали промовця в ліжко, хоча він іще довго щось белькотів, відбивався й розмахував руками.

Я замкнув касу й подався з’ясовувати, що трапилося. Дорогою зустрів чоловіка, який охоче розповів мені все, як було. Виявляється, Енді теревенив дві з гаком години не зупиняючись. І то була найкраща з усіх промов, що їх, якщо вірити цьому чоловікові, будь-коли чули не тільки в Техасі, а й в усьому світі.

— І про що ж він говорив? — уже здогадуючись і холонучи від того здогаду, спитав я.