Як Петрусь на Місяць літав та кого зі собою в дорогу брав ebook

Як Петрусь на Місяць літав та кого зі собою в дорогу брав

Казка

Ґерт фон Бассевіц

Серія «Богданова шкільна наука в початковій школі» заснована 2016 року

Перекладено за виданням: Peterchens Mondfahrt ein Märchen von Gerdt von BassewitzVerlagsanstalt Hermann Klemm / Berlin Grunewad, 1915.

Ілюстрації Ганса Балушека

Можете уявити себе на Місяці? А от Петрусь і Ганнуся полетіли туди. Про те, що спонукало братика й сестричку вирушити в таку далеку мандрівку та які дивовижні пригоди їм довелося пережити, ви дізнаєтеся, коли прочитаєте цю книжку

Îõîðîíÿºòüñÿ çàêîíîì ïðî àâòîðñüêå ïðàâî. Æîäíà ÷àñòèíà цього âèäàííÿ íå ìîæå áóòè âіäòâîðåíà â áóäü-ÿêîìó âèãëÿäі áåç äîçâîëó àâòîðà ïåðåêëàäó ÷è âèäàâöÿ.

Навчальна книга ― Богдан, просп. С. Бандери, 34а, м. Тернопіль, 46002, тел./факс (0352) 52-06-07; 52-05-48 [email protected] www.bohdan-books.com

Збут: (0352) 43-00-46, (050) 338-45-20

Книга поштою: тел.: (0352) 51-97-97, (067) 350-18-70, (066) 727-17-62 [email protected]

тел.: (044) 296-89-56; (095) 808-32-79, [email protected]

Зміст

Петрусь 4

Пан Дзумко 4

Ганнуся 4

КрасаСрібнаКоса 5

ДзядзьоПісковій 5

СвятийМиколай 5

Історія пана Дзумка 6

У дитячій кімнаті 16

Політ над лугом із зоряними квітами 35

Зоряна лука 42

Подорож Чумацьким Шляхом 60

Гостина у Феї Зоряної, Ночі — Краси Срібної Коси 68

Діти в гостях у Краси Срібної Коси 95

Верхи на Великій Ведмедиці 106

На Різдвяному лузі 111

Великоднє гніздо 125

Місячна гармата 129

Двобій з Лихим Місячним Хлописьком 139

Ніжка 155

Знову вдома 161

ПЕРСОНАЖІ

Петрусь

Відважний хлопчина, люблячий братик і взагалі добра дитина. Саме він завдяки цим своїм рисам й буде обраним для нечуваного польоту на самісінький Місяць.

Пан Дзумко

Поважний, але страшенно полохливий хрущик зі славетного роду Дзумів. Саме із захопливої та навчальної історії його роду й почнеться ця дивовижна пригода.

Ганнуся

Не менш відважна за свого старшого братика дівчинка. Її кмітливість та сміливість не раз стануть у пригоді хоробрим космічним мандрівникам.

КрасаСрібнаКоса

Фея Зоряної Ночі.Завдяки її мудрому та справедливому керуванню силами природи настає вечір, минає ніч та відбувається багато чого іншого в довкіллі.

ДзядзьоПісковій

Надзвичайно заклопотаний товстенький літній панок, мешканець зоряного неба. Керує зорями, навчає їх, а ще відіграє неабияку роль у пригоді наших космічних мандрівників.

СвятийМиколай

Найдобріший з хороших героїв цієї оповіді. Любить усіх дітей та роздає їм у день пошанування Святого Миколая такі бажані подарунки.

Історія пана Дзумка

Паном Дзумкóм усі звали хруща-грубасика, котрий, тільки-но наставала тепленька весна, поселявся на пишному і кремезному каштанові, що ріс у садку Петрусевих батьків. Вочевидь, це місце було дуже до вподоби хрущикові, бо з гарненького садочка з красивим каштаном можна було за якусь хвильку долетіти до величезного лугу, майже суцільно усіяного квітами. Ох, колись були часи, і пан Дзумкó був навіть одруженим, проте сталася прикрість, і хрущик овдовів. Лихо принесла захланна курка, котра, дзьобнувши, за одним разом проковтнула бідненьку дружину пана Дзумкá. Еге ж, вельми сумна та неприємна історія, якщо врахувати, що пані Дзумкóва тієї сонячної післяобідньої пори зазирнула на подвір’я, щоб самій чимось, як трапиться нагода, поласувати. Варто зазначити, що вона вчинила дуже нерозважливо, бо для усього роду хрущів потикатися куди-небудь ще за дня — вельми небезпечно. Кожному, треба сказати, своє. Ось, до прикладу ми, люди, маємо вночі спати, а вже за дня залагоджувати усі наші справи. А вони, хрущі, всі як один, за винятком, очевидно, вже згаданої бідолашної пані Дзумкóвої, сплять удень, а пораються уночі.

Проте пані Дзумкóва була з тих хрущів, котрі надзвичайно допитливі й прагнуть про все дізнатися самі. Отож навіть за дня вона дзиґотіла повсюди, вивідуючи дивовижне та цікаве. І ось, коли хрущиха саме приземлилася на листок салату, вирішивши, що дуже захопливо спробувати його на смак, — дзьоб! цюкнула її звідти курка.

Те, що сталося з дружиною, справило на її чоловіка пана Дзумкá більш як гнітюче враження. Він тривалий час гірко сумував за жінкою та полив слізьми чимало листочків на деревах, а потім звелів на знак трауру полакувати його ніжки на чорне. Зазвичай ніжки в хрущів — червоні, але така вже у них традиція, що як овдовіє котрийсь, то неодмінно перемалює лапки на чорне. А пан Дзумкó був не тільки великим шанувальником усього красивого, він ще й як останній зі славетного роду Дзумків неодмінно дотримувався давніх обрядів та звичаїв, що їх започаткували предки-хрущі.

Історія, яку хочу вам оповісти, розпочалася багато сотень років тому та пов’язана з родом Дзумків загалом і лапкою одного з них зокрема. Прапрадід нашого хруща Дзумкá саме одружився, коли з ним трапилося велике нещастя. Все почалося дуже гарно та не віщувало нічого лихого. Той давній предок, на ймення, звичайно, теж, Дзумкó, бо чоловіків у цій хрущовій родині звали завше однаково, пішов разом зі своєю маленькою молодою дружиною прогулятись у лісі. А чого було не прогулятися, коли погода надзвичайно гожа, неділенька, та й день добігає до теплого вечора? Подружжя Дзумків, як ото полюбляють усі хрущі — так було тоді, так і тепер, — смачненько поїло, а потім дійшло згоди, що після ситного чи то другого обіду, чи то, радше, першої вечері не завадило б трішечки відпочити на гілці берізки. Сиділи вони так, милувались одне одним і взаємно тулилися, звична річ, бо ж весілля зовсім недавно відгуляли, отож зовсім не зауважили, що з лісу підступив до берези Лихий Хлописько. Злодюга, одним словом, котрий прийшов у неділю до лісу дров накрасти.

Крадій розмахнувся сокирою й одним ударом стяв берізку, на якій саме примостилися хрущі-молодята. А потім, як почав гілля з берізки обрубувати, так само одним махом узяв та відрубав прапрадідові Дзумку одну з його ніжок! Жах та й годі! Прадід Дзумкó та зовсім віднедавна його пані Дзумкóва попадали обоє на спини й зомліли від тих переживань. Проте за якийсь час вони отямилися, бо навколо них нараз виникло якесь світло, якісь напрочуд яскраві сполохи, що перелискували. Це переливалася світлом надзвичайно гарна жінка, котра вийшла з лісу й стала перед ними. Жінка звернулася до них, і її голос дзвенів та розливався у повітрі: «Лихий Хлописько покараний за те, що самовільно рубав ліс у святу неділеньку. Це я, Фея Зоряної Ночі — Краса Срібна Коса, покарала його, бо з Місяця усе, що він учинив, зауважила. Тепер Лихий Хлописько на покару прогнаний на Місяць і сидить разом з дровами, котрі нарубав, на тамтешній найвищій горі. І на віки вічні там перебуватиме, дерева буде рубати та гілля носити.

На це прапрадід Дзумкó голосно зойкнув «Ой-йо-йой, а моя ніженька, де моя ніженька, пропала моя малесенька шоста ніженька!»

Стривожилася Краса Срібна Коса так, аж світитися тьмяніше стала: «Ой, — мовила вона, — мені дуже шкода, але лапка твоя, вочевидь, зависла на гіллячці. Отож тепер разом з берізкою вона на Місяці». «Ой, ой, ой-йо-йой, — гірко бідкався прапрадід Дзумкó, — моя ніженька, моя бідолашна маленька шоста ніженька!» І його дружина також обливалася журними сльозами. Пані Дзумкóва дуже добре усвідомлювала наслідки: тепер усі їхні дітки, усі хрущики, народяться не як має бути — зі шістьма лапками, а з п’ятьма! Бо п’ять лапок у чоловіка неодмінно передадуться усім його дітям у спадок! Як уздріла Краса Срібна Коса горе хрущиків, стало їй шкода небораків. «Не можу, — каже, — пом’якшити кару Місячному Лихому Хлописькові, бо не порівняти горе маленького хрущика та злі діяння здоровецького хлопа. Проте якщо ти, Дзумку, знайдеш добрих людей, котрі погодяться полетіти з тобою на Місяць і забрати у Лихого Хлописька ніжку, то приросте вона на місце й матимеш усі шість, як і раніше, до цієї пригоди у лісі. Умова, правда, є: тими людьми мають стати двоє діток, і то такі, які ще ніколи жодної тваринки не мучили. Навіть комашки не скривдили.

Втішились обоє хрущиків, витерли сльози та й полетіли додому вже у кращому настрої.

Про цю подію скоро дізнався увесь комашиний люд. Історію про ніжку Дзумкá згадували у розмовах з родичами і знайомими мало не кожен із жуків, комарів та цвіркунів. Говорили про неї мурахи, навіть, бабки й метелики про ту ніжку чули. Отак родина Дзумкíв стала знаменитою серед комашиного народу. І не тільки. На всіх лугах та під кронами усіх дерев Дзумкíв згадували як хрущів із знатного роду. А про панів Дзумкíв та пані Дзумкóвих навіть складали на їхню прославу пісні, бо постійно хтось із них був прибитий або тапочкою, або ж чимось іншим, що траплялося під руку, коли ночами залітали до хат просити дітей вирушити з ними на Місяць. Зазвичай тими, хто безжально розправлявся з неочікуваними прохачами, ставали жорстокі та нерозумні покоївки, а часом і самі дітки. Отак з нежданою, негаданою славою родина Дзумкíв та Дзумкóвих отримала на додачу ще й прокляття, котре тяжіло над усіма представниками цього роду.

А тепер повернемося до нинішніх часів, до останнього представника славетного роду Дзумкíв, до вдівця, дружину котрого склювала курка, бо пані Дзумкóвій замість спання закортіло політати серед білого дня. Нинішній Дзумкó дещо відрізнявся від своїх предків-відчайдухів. Це був обережний хрущик, який завше тримався трохи осторонь інших хрущів, а після загибелі дружини і поготів, — полюбив самотність.

Пан Дзумкó зробився завзятим музи´кою. Тепер, коли сутеніло, добряче поївши, хрущ примощувався на якійсь гілочці та пристрасно виводив на скрипоньці сумну баладу про шосту ніжку, котра лежала десь там недосяжно високо. Інколи, як настрій був кращим, видобував і веселенькі мелодії та пританцьовував у такт на котромусь із лапатих каштанових листків. Тоді, як подивитися збоку, виглядав він, можете повірити мені на слово, дуже кумедно. Інші хрущі щовечора влаштовували під деревом величні дзиґотливі концерти з неймовірною кількістю контрабасів та литавр. Проте пан Дзумкó, щоразу отримуючи запрошення взяти у них участь, завше ввічливо віднікувався, що дуже дратувало інших хрущів. «Надто вже він носа дере, — говорили вони поміж себе,— ото як тільки поміняв контрабас на свою віоліну, страшенно пихатим став».

Але це вони від завидків так говорили, бо коли у них тільки те й було, що величезні контрабаси та литаври з бубнами, котрі лишень натужно гуділи, то у пана Дзумкá — маленька срібненька скрипонька, яка бриніла дуже гарно та дзвінко! Так дзвеніти уміють лише дрібненькі комарики, котрі пускаються в танок у сонячному промінні. Скрипонька дісталася панові Дзумкóві у спадок від пращура. Колись давно один із Дзумкíв проявив неабияку відвагу: врятував життя, допомігши зійти додолу, цвіркунові Тирлик-Тіліку, котрий мешкав, власне, на лузі з барвистими квітами, а цього дня чомусь видерся мало не на верхівку високого дерева, а коли глянув униз, то голова запаморочилася, і він мало не впав дóлу. Із вдячності за такий мужній вчинок цвіркун подарував своєму рятівникові срібну скрипицю. Відтоді у родині Дзумкíв скрипоньку завжди успадковував найстарший син, й усі надзвичайно шанобливо ставилися до неї. І ось тепер скрипонька дісталась останньому з роду Дзумкíв.

Пан Дзумкó над усе пишався тим, що йому належить такий славний релікт його роду. Зрештою, хрущика можна зрозуміти: пан Дзумкó любив затишок та спокій, був товстеньким і завше обачливим, а всі помисли спрямовував на те, щоби часом не вскочити у халепу.

Деколи, як вечір видавався дуже гожим, на хрущика щось находило і він нараз робився небаченим відчайдухом. Тоді рішуче випивав краплинку за краплинкою варенухи з незабудки, поминаючи пані Дзумкóву, хоча доцільно зазначити, що вона сама була б категорично проти такого роду спогадів про неї, а після цього, затинаючись, дзижчав зиґзаґом поміж деревами саду. При цьому розлякував комарів, котрі збиралися веселитись у вечірньому танку, заважав блищакам гратися в хованки. А ще пан Дзумкó у польоті штурхав яблуневий цвіт, і з нього випорскували хрущики-малюки, котрі саме вкладалися спати у цвітінні, розривав на шмаття павутину косооких павуків і, зрештою… гуп! таранив скляну шибку. В такі дні особливістю пана Дзумкá було те, що він, враховуючи кількість спожитої веселухи, ніяк не міг відрізнити зачинене вікно від розчахнутого. Проте зіткнення на повному льоту зі шибкою йому жодної шкоди не заподіювало, навіть голова не боліла, бо, крім усього іншого, пан Дзумкó був надзвичайно твердолобим. «Ана, маєш!», — зазвичай говорив після падіння хрущик, а потім здіймався та гудів зиґзаґами далі, шукаючи якось справжнього діла, такого, щоб обов’язково з пригодами та подвигами. «Я лицар без страху й докору, — думав він тоді, — я останній з роду Дзумків!»

У дитячій кімнаті

Одного гожого вечора вікно виявилося відчиненим, і останній із роду Дзумків з розгону залетів у дитячу кімнату саме в той момент, коли товстуха Міля вкладала у ліжечка братика і сестричку: Петрика й Ганну-Лізу. Петрусь, тільки-но почувши гудіння хруща, звичайно, відразу ж кинувся на лови. На щастя, Міля рішуче заборонила ганяти за хрущем, інакше наш пан Дзумкó втрапив би у неабияку халепу. Не можна сказати, що Міля відрізнялась особливою любов’ю до комашиного світу. Та ні, радше навпаки. Просто вона була дещо глухуватою, не почула дзижчання хруща, тому вирішила, що Петрик знову вирішив показитися та «ще трішечки» поганяти лише в сорочечці кімнатою. Ситуація складалася для хрущика загрозливою і вкрай несприятливою, тому, незважаючи на те що варенухи було спожито чимало, мужність пана Дзумкá відразу мов вітром здуло. Тож він удався до здавна перевіреного виверту хрущів: коли настає небезпека, відразу прикидатися мертвим. Тому Дзумкó хляпнувся на штангу гардини і, вдаючи здохляка, почав пильно стежити за подіями. Міля, після того, як, долаючи чималий спротив, таки повкладала обох шалапутів, кожного у своє ліжечко, пішла, причинивши за собою двері. Петрик з Ганнусею вмить, звісно, завели тиху, але жваву розмову про хрущів. А це була очевидна ознака того, що все може завершитися для пана Дзумкá вельми кепсько!

У хрущика шалено закалатало серце, коли Петрик нараз тихесенько зісковзнув з ліжечка та вирушив на пошуки непроханого гостя сам, бо Ганнусі було трішечки лячно і вона залишилася лежати, накрившись ковдрою так, що лишень оченята виблискували.

І хоча дітки, видається, були зовсім не злими, а навіть трішечки хорошими, на людську доброту покладатися не варто, залишався твердо переконаним пан Дзумкó, бо не забував історію, котра трапилася з його прапрадідом.