Кар’єра без драм і травм. Розвиток за власними правилами ebook

Передмова

Якщо ви тримаєте в руках цю книжку, це означає, що у вас накопичилося кількадесят питань про те, як будувати кар’єру, та кількадесят відповідей, які, найімовірніше, суперечать одна одній.

Якщо ви хочете відсіяти кукіль від пшениці, сформувати власне бачення кар’єри і стати на шлях максимальної самореалізації — ви тримаєте цю книжку в руках недарма, бо саме для цього я її й написала. Я — Аня Мазур, засновниця й керівниця кар’єрного порталу Happy Monday, а допомагає мені моя співавторка Настя Пасенко, редакторка цього ж порталу. Приємно познайомитись!

Ця книжка з’явилась у відповідь на перенасичення нашого інформаційного поля стереотипними уявленнями про кар’єру та «правильними» вказівками, як її будувати. Намагання будь-­що їм відповідати коштують людям величезної кількості нервових клітин і дарма згаяного часу.

А от чого я зовсім не бачу в інформаційному полі — це дозволу людям чинити у професійному житті так, як вони вважають за потрібне і як для них краще. Бо насправді в тому, як будувати кар’єру, немає ані правильних відповідей, ані готових рецептів.

Напрошується питання: «То нащо ж тоді, Аню, ти написала цю книжку?». Йой!

Я не буду навчати, ЯК ТРЕБА. Я розповім, ЯК МОЖНА. У цій книжці не буде відповідей, ким вам бути чи як отримати роботу. Але я покажу, як шукати себе, яку кар’єру можна збудувати, як рухати її вперед та отримувати від цього задоволення.

Своє завдання я бачу в тому, аби бодай трохи розширити ваш професійний горизонт, якщо батьки, школа, університет чи суспільство його звузили. Хочу, щоб ми з вами зійшли з уторованої стежки й подивилися, як можна реалізувати свої кар’єрні прагнення без огляду на обмеження й стереотипи. А саме:

Якщо ви винесете з книжки лише одну-­єдину думку, я хотіла би, щоб вона була така: ніхто, крім вас, не знає, як вам будувати кар’єру. Тому в цій книжці ви не знайдете покрокових інструкцій. Натомість здобудете набір принципів і підходів, які допоможуть узяти на себе відповідальність за свою кар’єру, щоб у будь-­який момент свідомо вибирати ідеальний для себе варіант.

Про що конкретно ви дізнаєтесь:

Крім принципів, інструментів, класифікацій і роздумів, я хочу поділитися з вами історіями. Бо, як казав Тіріон Ланістер з «Гри престолів»: «У світі немає нічого сильнішого за хорошу історію». Готуючи цю книжку, ми з Нас­тею поговорили з людьми, чия кар’єра нас надихає і слугує прикладом нової реальності на ринку праці. На цих сторінках ви зустрінете піарницю, яка вважає, що змінити професію чи спеціалізацію бодай раз у житті варто кожному. Лікарку, яка стала тату-майстринею. Креативного директора, який відкрив власний бізнес, але свідомо повернувся назад у найм. Диригентку, яка в 34 роки стала програмісткою. Керівницю, яка відмовилась від посади генеральної директорки в компанії, де пропрацювала 13 років. Науковицю, яка за свою кар’єру спробувала себе ледь не в усіх можливих форматах роботи. Пенсіо­нера, який у 64 роки знайшов роботу в ІТ-компанії. Їхні історії не пов’язані з конкретними розділами — вони радше загалом ілюструють кар’єрні принципи та підходи, які я поділяю і якими хочу поділитися з вами. Ці неймовірні люди на власному прикладі покажуть вам, якою може бути кар’єра сьогодні: будь-­якою.

Почну з власної історії, щоб продемонструвати, що моя експертиза спирається не тільки на величезну кількість кейсів із практики, а насамперед — на власний кар’єрний досвід.

Історія № 1

Не реалізувати себе завжди здавалося мені найстрашнішим варіантом розвитку подій. Тому перш ніж мені виповнилося 30 років, я змінила щонайменше з десяток професій. Попрацювала в науковому інституті, громадській організації, міжнародній корпорації, стартапі, консалтингу і навіть у філармонії. Кожне місце роботи ставало частиною великого пазлу, допомагало краще зрозуміти себе і свої цілі та, зрештою, стало відправною точкою для написання цієї книжки.

Анна Мазур

У школі я навчалася на «відмінно» і брала участь в олімпіадах. Учителі казали, що є учні, які добре рахують, які добре пишуть або говорять, а є я, яка добре робить усе. Профорієнтаційні тести підтверджували, що я на 50 % гуманітарій, на 50 % технар, тож можу вибирати, що хочу. З одного боку, це відкривало переді мною більше можливостей, а з іншого — неабияк ускладнювало мій вибір.

Я все чекала, що ось-­ось прозрію, раз і назавжди чітко визначу, яким шляхом маю рухатись, і йтиму ним до кінця життя. Не прозріла й досі. Натомість вирішила не чекати на готові відповіді, а реалізовувати себе якнайповніше в кожен момент життя. І оскільки в кожній книжці із саморозвитку має бути цитата Стіва Джобса, яка вплинула на світобачення автора (хіба не так?), буде вона і в мене: «Єдиний спосіб робити великі справи — любити те, що ви робите. Якщо ви ще не знайшли своєї справи, шукайте. Не зупиняйтеся» (The only way to do great work is to love what you do. If you haven’t found it yet, keep looking. Don’t settle)2. Ця думка, а ще страх пустити свій потенціал на пси відтоді штовхають мене вперед.

Навчалася я в Одеському національному економічному університеті на міжнародного економіста. Англійську знала добре зі школи, економікою цікавилась, тож вибір був ніби й логічний, утім фінально на моє рішення вплинуло оточення — родичі та вчителі, які переконували, що за економістами майбутнє і що економічна освіта завжди стане у пригоді. Майбутню професію я уявляла дуже невиразно: малювала себе менеджеркою міжнародної компанії, яка ходить на шпильках, літає у відрядження за кордон і підписує дуже важливі багатомільйонні угоди.

Десь на третьому курсі я дізналася, що на ринку моя професія має назву «менеджер ЗЕД 3» і займається він чимось на кшталт того, що контролює, аби закуплене в Китаї взуття без проблем доставили в Україну. Тоді ж, під час першої практики, я зрозуміла: між тим, чого навчають в університеті, і тим, чого вимагає ринок, — величезна прірва. Я розчарувалась в обраній спеціальності, в освіті загалом — і після закінчення бакалаврату покинула навчання.

Якщо зараз це сприймається нормально, то в мій час (повірте, я знаю, як воно звучить) це було все одно, що пробігтися голяка по Дерибасівській. Мене ніхто не розумів, дідусь узагалі перестав зі мною розмовляти. А я просто знала, що не витримаю ще рік, хоч усім і здається, що повинна.

Нас постійно намагаються втиснути в жорсткі рамки, але вища освіта, здається, б’є всі рекорди: вступити — повинен, закінчити — повинен, обрати професію на все життя в 17 років — повинен. Але насправді ми нікому нічого не винні. Тільки собі — бути щасливими й робити те, що подобається.

Система, яка змушує навчатися 4–5 років, поки все, що вивчаєш, сто разів змінилося, — максимально не гнучка і не відповідає реаліям сучасного VUCA4-світу, в якому ти попереду, тільки якщо навчаєшся, змінюєшся й експериментуєш усе життя.

Особисто я знайшла вихід у тому, щоб перемкнутися з навчання на здобуття практичних навичок. Мені близька думка Олени Рєзанової 5 про те, що «не ступивши у воду, плавати не навчишся». Іти за своїми інтересами, отримувати будь-­який досвід, а вже потім вирішувати, куди це приведе, — гідний протест проти системи, як на мене.

Я почала працювати на другому курсі. Перша робота — художниця з оформлення афіш в Одеській обласній філармонії. Я ще у школі захоплювалась фотографією і опанувала графічні редактори, які, втім, у філармонії не було куди встановити, бо навіть наказ про прийом на роботу друкували на машинці. До речі, саме тут я пропрацювала найдовше за всю свою кар’єру (без урахування власного бізнесу) — 3 роки.

За час навчання в університеті я також встигла трохи попрацювати молодшою науковою співробітницею Інституту проблем ринку та економіко-­екологічних досліджень НАН України. Цього вистачило, щоб зрозуміти, що наукова сфера максимально далека від мене й реальності. Але ж не спробуєш — не дізнаєшся.

Велику роль у моїй кар’єрі відіграло членство, а згодом і робота в міжнародній студентській організації AIESEC. Я приєдналася до неї як волонтерка на третьому курсі, а пі­шла аж через 5 років — з посади національної менеджерки проєктів та вхідних стажувань, організувавши 8 усеукраїнських проєктів у 18 містах. Я прийшла в організацію, щоб постажуватися та попрактикувати англійську, а в підсумку здобула навички й досвід, що стали основою всієї моєї кар’єри.

За час в AIESEC я побувала проєктною та івент-менеджеркою, керувала роботою зі стажерами і міжнародними проєктами. Замість п’ятого курсу в університеті я очолювала одеський комітет організації. Поки всі мої знайомі або ще навчались, або вже працювали, я волонтерила (в очах інших — займалася незрозуміло чим). І знаєте що? У 21 рік — це нормально. Це краще, ніж бути геть відірваним від ринку і не мати жодних практичних навичок.

Серед партнерів AIESEC багато крутих міжнародних компаній. І шанс отримати від них пропозицію роботи зростає, якщо ти працюєш не в локальному, а в національному комітеті (де до того ж іще й платили зарплату, супер!). Тож я залишилася в організації ще на рік, переїхала до Києва на посаду національної менеджерки і, зрештою, отримала оффер від міжнародної корпорації.

Ніколи ще моя мрія про посаду менеджерки, шпильки, відрядження й мільйонні контракти не була такою близькою до втілення. Але щойно туди потрапивши, я зрозуміла, що корпоративна кар’єра — це не моє. З точки зору культури, умов роботи та ставлення до працівників — це була справді чудова компанія з купою плюсів і можливостей для розвитку. Але разом із тим я відчувала себе просто ґвинтиком великого механізму.

Я звикла проявляти ініціативу, розв’язувати питання й одразу ж упроваджувати покращення. У великому механізмі все працює інакше: ти придумав, хтось вирішив, ще хтось затвердив, потім хтось впровадив, і комусь іще треба все це конт­ролювати. Я зрозуміла, що не можу працювати там, де не бачу результатів своєї роботи.

Моя ідеальна картинка виявилась неідеальною і не моєю. Звільнення змусило мене вперше по-­справжньому замислитись, а що ж тоді «моє». Щоб сформулювати це, мені знадобилися два роки, депресія, купа профорієнтаційних тестів, сайтів і технік для пізнання себе. Зрештою, я дійшла висновку, що «моє» досить специфічне: я найбільш ефективна або коли потрібно видибати з повної дупи, або коли геть нічого немає, а треба на завтра. І все, що я робила, так чи інакше відповідало цій канві — я розв’язувала проблеми й налагоджувала процеси.

У пошуках місця для найповнішої реалізації себе я змінила ще кілька робіт: була менеджеркою освітніх програм, ейчаркою (і не раз), працювала в консалтингу, пробувала себе в маркетингу, організовувала освітні івенти, ще раз подалася в громадську організацію та навіть поїхала в Баку на позицію Business Development Manager6 діджитал-­агенції. З цього кар’єрного серпантину я винесла купу досвіду, зокрема й готовність зробити щось своє — аби перевірити, чи зможу я сама реалізувати все те, що хочу бачити в інших компаніях.

Тема кар’єри, пошуку себе й роботи вряди-­годи спливала протягом усіх моїх робіт. Починаючи з профорієнтаційного проєкту в AIESEC і завершуючи першою кар’єрною конференцією ProForum, яку я організувала в Одесі у 2015 році.

Моє захоплення цією темою вилилось у своєрідний pet project 7, де ми з друзями писали про кар’єрні можливості та брали інтерв’ю у професіоналів своєї справи. А коли я відчула, що готова до підприємництва, то вирішила дати цьому проєкту шанс стати бізнесом. Так з’явився кар’єрний портал Happy Monday — спочатку з вакансіями і тестом на проф­орієнтацію, а згодом з іншими можливостями, повноцінним медіа та спільнотою фанатів понеділків. Окрім цього, я викладаю в бізнес-­школі, консультую та виступаю на тему кар’єри й пошуку роботи.

Мій кар’єрний шлях зовсім не означає, що сьогодні не можна влаштуватися на роботу після університету і пропрацювати там усе життя. У мене є подруга, яка вже шість років працює в одній компанії, і минулого року я мала з нею предивну розмову. Вона повідомила, що збирається звільнятись, а на мої розпитування зізналась, що загалом її влаштовує і робота, і зарплата, і колектив, але ж усі постійно щось змінюють, і лише вона сидить, як пеньок, на одному місці. Перш ніж опустити завісу над цим діалогом, зазначу: якщо вас усе влаштовує, не варто змінювати щось просто тому, що так роблять усі.

Утім, приклад моєї кар’єри точно свідчить про те, що сьогодні наші можливості набагато ширші, ніж ми собі уявляємо. Навіть зараз, почуваючись на своєму місці, я переконана, що зупинятися зарано. Займатимуся Happy Monday, поки бачитиму в ньому виклик для себе, а в собі — користь для компанії. А потім — хтозна. Почну новий бізнес, зміню професію, фриланситиму на березі моря чи повернусь у найм. І жоден із цих варіантів не змусить мене соромитися свого вибору.

Вступ. Чому кар’єра сьогодні — зовсім не те, що кар’єра вчора

На противагу мені, моя мама все своє професійне життя пропрацювала на одному місці — в Одеському морському порту: в 17 років влаштувалася туди кур’єркою, а у 66 звільнилася з посади заступниці начальника валютного відділу.

Саме так звикли сприймати кар’єру люди старшого покоління: як вертикальне зростання в посадах і прибутках у своїй професійній сфері, найчастіше ще й у межах однієї організації. Свій відбиток на це сприйняття наклали й особ­ливості Радянського Союзу, де кар’єрний розвиток регламентувався не так самою людиною, як потребами планової економіки й розпорядженнями згори. Важко усвідомлено керувати своєю кар’єрою, коли все вирішують за тебе.

Тому нам буває так складно розмовляти з батьками, дідусями й бабусями про роботу й реагувати на щось типу:

Але ми живемо в об’єктивно новій реальності, де традиційна кар’єра перестає бути традиційною. Понад третину 8 глобального ринку праці сьогодні складають міленіали (люди, народжені в період з 1982 по 1996 рік), і в найближчі роки їх кількість буде лише зростати. Їхнє (власне, НАШЕ — адже я так само міленіалка) ставлення до життя й роботи геть інакше.

Ми зростали, поки світ, яким його знали наші батьки, розвалювався. Кожні кілька років технології трансформували наші звички й уявлення. Швидкість змін у нашому житті в десятки разів вища, ніж у наших батьків. Ми знаємо, що немає нічого стабільного. Відповідно і зміни в роботі теж сприймаємо як норму.

Міленіали змінюють роботу частіше, ніж будь-­яке старше покоління 9. Дві третини міленіалів вважають, що оптимальний період роботи на одній посаді становить 2 роки, а кожен четвертий — що менше року 10. Приблизно 81 % міленіалів, які мають роботу, відкриті до нових пропозицій або активно шукають нову 11. І кожен четвертий припускає, що за свою кар’єру змінить мінімум шістьох роботодавців 12. Що вже казати про прийдешні покоління: футурист Рохіт Талвар прогнозує, що сучасні діти за своє життя змінять до 40 робіт у 10 різних кар’єрних напрямах 13.

Зміні кар’єрної парадигми сприяє навіть те, що ми живемо довше за попередників. Якщо очікувана тривалість життя в Україні в 1960-му становила від 65 до 70 років, то у 2020-му вона становить уже від 70 до 75 років 14. А якщо ми живемо довше, то й працюємо довше: 12 % міленіалів, наприклад, збираються працювати до кінця життя 15. Пов’язати стільки працездатних років з однією компанією чи навіть професією видається все менш реальним.

П’ятірка причин, які штовхають міленіалів на кар’єрні зміни 16:

Отже, робота — це вже не просто спосіб заробляти гроші. Не менш важливо, як вона допомагає реалізувати наш потенціал і наскільки органічно вписується в наше життя.

Змінюємося не лише ми, а й світ довкола

Адаптуючись до мінливих умов сьогодення, компанії змінюють свої підходи до роботи, стають гнучкішими й відкритішими. Тривалу й постійну співпрацю між роботодавцем та працівником витісняють нові моделі співробітництва: короткі контракти, проєктна робота, аутсорс, консалтинг, неповна зайнятість, фриланс. Усе популярнішою стає віддалена робота. 84 % міленіалів приваблюють нові формати роботи замість традиційної зайнятості фул-тайм 17. Отже, працювати в офісі з 9-ї до 18-ї — лише один з варіантів, а не невідворотна реальність.

Стираються фізичні й інтелектуальні кордони. Ми більше не обмежені ринком праці своєї країни і тому стаємо мобільнішими. Можемо дистанційно працювати на компанію в іншому часовому поясі, переїхати за кордон або співпрацювати одразу з кількома клієнтами з усього світу замість триматися за одного роботодавця.

Стрімкий розвиток технологій приводить до появи нових професій. Виникають соцмережі — з’являється SMM як діяльність. Минає ще кілька років — і ось ви з SMM-ника стаєте таргетологом чи директ-­менеджером. Згідно з дослідженням McKinsey Global Institute, 8‒9 % затребуваних професій на ринку праці 2030 року ще навіть не існують 18.

Автоматизація кардинально змінює ринок праці. Якщо зараз машини виконують приблизно третину всієї роботи, то за прогнозами до 2025 року вони виконуватимуть половину 19. Тож так, рóботи дійсно відбирають у нас робóту, але тільки найбільш рутинну й низько­оплачувану. Натомість вони створюють нові робочі місця, де затребуваними будуть такі вкрай «людські» навич­ки, як креа­тивність, прийняття рішень, комунікативність, уміння аналізувати та взаємодіяти. Передбачається, що до 2025 року через автоматизацію зникнуть 85 мільйонів робочих місць і з’являться 97 мільйонів нових ролей, що враховуватимуть новий розподіл роботи між людьми, машинами й алгоритмами 20.

Які правила виживання в цій кар’єрній реальності?

Умови, в яких ми живемо й працюємо, зробили можливими будь-­які варіанти побудови кар’єри. У наші часи постійних змін більше немає загальноприйнятих рецептів успіху, догм і правил. Утім, усе ж є три кити, на яких, на мою думку, тримається кожна успішна кар’єра в цій новій реальності.

Постійне навчання. Я знаю, що про безперервне на­вчання (lifelong learning) вам не розповідала хіба що ваша бабуся (хоча стривайте, а як же «Вік живи — вік учись»?). Хай це й набило оскому, але саме зараз бути готовим перепрофілюватися, змінюватися, вивчати нове впродовж усього життя — ну просто критично важливо.Сьогодні за 3 роки в одній професії з’являється так багато всього, що не стежити за цим означає не розвиватися взагалі й обмежувати свої кар’єрні можливості. 93 % міленіалів убачають постійний розвиток своїх навичок необхідною складовою побудови кар’єри, готові самостійно платити за власне навчання і приділяти йому вільний від роботи час21. Це круто й правильно.

Пристрасть до роботи. Пам’ятаю, одна вчителька у школі казала мені, що роботу потрібно робити, а не любити. На жаль, людей, які вважатимуть за потрібне вам так сказати, й досі чимало, через що ми маємо ось яку проб­лему: 87 % людей не цікавить їхня робота 22. Не подобається, не дарує задоволення, не викликає взагалі жодних відчуттів. Ніби її виконує не людина, а робот. Але погана новина, що роботів вистачає й без нас, а в майбутньому їх буде ще більше. І що нас вирізняє — це якраз пристрасть до того, що ми робимо, непідробний інтерес і реальна залученість. Тож викиньте з голови стерео­тип, що обирати потрібно головою, а не серцем. Тільки якщо ваша робота надихатиме вас, ви рухатиметеся вперед. І саме таким професіоналам завжди знайдеться місце у світі майбутнього 23.

Індивідуальна відповідальність і кар’єрний менеджмент. Насправді, всі речі, про які я згадую, — не якісь геніальні одкровення. Про це ніби всі говорять, усі знають, це всі розуміють. І незважаючи на це, я досі зустрічаю багато людей, зокрема й молодих (бо справа ж не у віці), які живуть, ніби не помічаючи цієї нової реальності. Вони обирають ту професію, яку порадили батьки, — їм видніше. Влаштовуються на першу-­ліпшу роботу — бо хоч кудись узяли. Роками чекають на підвищення і скаржаться, що керівництво їх не помічає. Механізм, який керує їхньою кар’єрою, завжди перебуває десь там— на кафед­рі університету, у кабінеті керівника, на державному рівні. Але так більше не працює. Ви — той механізм. І щойно ви це зрозумієте і візьмете відповідальність за розвиток кар’єри на себе, то матимете реальний шанс щось змінити. Від «роблю, як скажуть» до «роблю, як вважаю за потрібне»; від «не­зручно, але терпітиму» до «зміню на комфортніші умови». Від «чекаю» до «дію».

Частина перша. 5 принципів розвитку кар’єри

Розділ 1. Обирайте не професію, а спосіб життя

У суспільстві, де з шести років запитують, ким ви хочете стати, це прозвучить, можливо, як знущання, але менше з тим: забудьте про професії.

Одна й та сама професія в різних індустріях чи навіть компаніях виглядає геть по-­іншому. Сьогодні вирішити: «Я буду дизайнером» — те саме, що сказати офіціанту: «Принесіть мені, будь ласка, вечерю». Бо дизайнер може створювати інсталяції, розробляти логотипи, робити презентації, «малювати» сайти чи моделювати одяг.