Кат ebook

Анотація

Євгенія Кононенко

КАТ

Передмова

Хто такий письменник у світі, де читачів стає дедалі менше? Володар дум? Той, хто має хист розважати співвітчизників, переповідаючи їм різні наративи? Чи жалюгідна особа, яка хоче накинути людству плоди своєї не завжди продуктивної самореалізації?

Що таке книжка? Поривання людини щось сказати світові? Продукт індустрії розваг? Чи продукт вивіль­нених особистих комплексів літератора? І чи існують книжки, здатні помітно вплинути на читача, дати йому нові орієнтири? І чи творяться такі сьогодні?

Що таке ідеальний художній твір – роман, повість, оповідання, і чи існує такий? Це — текст, досконалий композиційно, чи текст, який резонує з особистим досвідом читача? Цієї теми я вже торкалася в оповідан­ні «Книгарня ШОК», де читача шокує не роман як такий, а те, що його пише нібито його давній друг.

Сьогодні суспільство майже не помічає письменни­ка. Та й письменники здебільшого воліють не помічати того, що перебуває за межами їхньої спільноти. Біль­шість літераторів молодшого та середнього покоління перебувають у межах власного світу, де їм затишно, бо лише там вони й мають відчуття власної значущості. Тому й твори, в яких вони звертаються до теми «літератор і суспільство», будуються навколо стосунків письменників між собою, містять натяки на конкретні особистості, а місцем дії цих творів стають письменницькі зібрання з відповідною субкультурою в період після розвалу СРСР.

Але ж письменники змушені будувати стосунки з людьми, далекими від літератури. Письменники існують у світі, де не читають книжок, або читають їх зовсім не так, як хочуть письменники, які їх написали. І цей світ кричить і проситься, щоби письменники відобразили його згідно зі своїм досвідом і згідно зі своїм баченням. Все одно найкращі наші твори приходять не з нашого досвіду, а з нашого несвідомого. І тому відповідь на питання, чому ви написали саме це, а не щось інше, ніколи не задовольнить тих, хто наважився спитати.

Так само як не існує задовільної теми на улюблене питання західних журналістів: що таке бути пись­менником у країні Східної Європи? Відповідь на це питання вислизає зі сфери конкретного, летить у сферу хаосу. Мабуть, кожен письменник має свою відповідь на це питання, узагальнень нема.

Шевченківське заняття

На шевченківське заняття до чергової річниці від дня народження Великого Кобзаря Людмила Гнатівна наказала шестикласникам усім прийти у вишиванках. Наказ було віддано ще давно, щоб ніхто з учнів шостого-де не казав, що мама не встигла випрати й накрохмалити вишиванку. Звичайно ж, половина класу скаже: а в мене нема! Але на те українізовані китайські футболки з імітаціями вишивки, які коштують недоро­го і не потребують прасування. Китайці, як завжди, подбали про українців. Кажуть, і «Кобзар» перекладено китайською. Як же звучить «Над горами гори кровію политі» їхньою писклявою мовою?

Класну кімнату оформили відповідно. Вчительці допомагав Андрійко Мормотюк, хворобливий хлопець, якого ровесники іменують не інакше, як «хлопчик-дебільчик». Андрійко компенсує свою непридатність до навчання й до спілкування з однокласниками щи­рою готовністю в усьому допомагати вчителькам, що, здебільшого, вчительками схвалюється. Тож учора ввечері над шкільною дошкою вони з Андрійком почепили плакат: Мені тринадцятий минало… Аби вкотре нагадати тринадцятилітнім бецманам, як їм пощастило. Вони в тринадцять років не пасуть телята за селом, а вчаться! І не у п’яного дяка в науці, а в спеціалізованій столичній школі в незалежній Україні! Нехай на околиці біля базару, а не все в середмісті неподалік від пам’ятника Великому Тарасу, але байду­же! Все одно, на оновленій землі! Де враги-супостати, звичайно ще не всі перевелися, м’яко кажучи, але то таке… Значно гірше було, коли Сатанович з останньої парти питає:

— Людмило Гнатівно! А чому враги, а не вороги?

— Хто знає відповідь на питання Сатановича? — не розгубилась, а вірніше, таки розгубилась Людмила Гнатівна.

Тоді Ірочка з першої парти підняла руку, і стала вимахувати нею прямо перед обличчям учительки, яка відразу задовольнила шкільницький запал шести­класниці, бо знала: якщо Ірочці з першої парти не дати слова, дівчина почне човгатися по парті й може впісятися. Ірочка з першої парти висловлюється не завжди в тему. Значно краще виручає вчительок відмінниця Марійка Барош, яка, на жаль, часто хворіє. То ж якби Ірочка з першої парти ляпнула щось не те, не було би кому її виправити. Але Ірочка дала гідну відповідь єхидному Сатановичу з останньої парти:

— А тому, що в часи Шевченка українська мова ще була невнормована! — порадувала Ірочка Людмилу Гнатівну, яка вмить додала до ремарки Ірочки свій коментар:

— І наш великий поет її творив для нас із вами! На чужині! На Кос-Аралі! Вдалині від мовного середовища. А ви тут, в Україні, маєте такі низькі показники з української мови й літератури!

Сатанович гучно гикнув на своїй останній парті, а Людмила Гнатівна посварилася на нього п’ястуком.

І все одно вчителька знала: учні люблять Великого Кобзаря. І не лише учні шостого-де, де вона є класним керівником, а й в інших класах так само. Принаймні на заняттях, коли читається Шевченко, вони не пере­дзвонюються по мобілках одне з одним. А, якщо й передзвонюються, то їхні мобілки награють як не «Реве та стогне Дніпр широкий», то «Думи мої, думи мої». Тому в Людмили Гнатівни не було сумнівів, що шевченківське заняття мине гідно. Звичайно ж, Сатанович із задньої парти гикатиме, мовляв, Тарас Григорович не знав української мови. Наприклад, замість слова «хвилина» вживав слово «менута». Але до жартів Сатановича вже всі звикли. Марійка Барош одного разу крикнула йому через плече на задню пар­ту: ти про «менуту» питався на минулому занятті! Пошу­кай у Шевченка нових помилок! За таке вчителька відра­зу виставила Марійці найвищий бал за заняття!

Отже, Людмила Гнатівна наказала своїм учням, яким саме тринадцятий минало, прийти на шевченківське заняття у вишиванках. Здавалось би, що є природні­шим: одягти вишиванку на шевченківське заняття! А сама прибігла до школи на шосту ранку, і поки нікого не було, вимила у класі підлогу, бо ж технічка вже давно прибирає лише в коридорі. Поправила рушники на всіх трьох шевченкових портретах різних періодів життя Великого Кобзаря. Хутко замкнула клас, переодяглась у вишиванку сама. І знервовано сіла до вчительського столу, поклавши перед собою ювілейне видання «Кобзаря».

Початок не радував, а насторожував. Першою прийшла відмінниця Марійка Барош. І вона у довгому светрі...

— Марійко, а вишиванка! В тебе ж є! Ти ж співаєш у хорі «Тарасова ніч»!

— Мені мама не дозволила! Адже у вишиванках хо­лодно! А я після хвороби! Але ж у мене шевченківсь­кий реглан, хіба ви не бачите, Людмило Гнатівно! — Марійка бере свій довгий реглан за поділ, як дитячу сукеньку, демонструє його перед вчительці.

На Марійчиному светрі, який вона іменує «реглан», і правда спереду велике зображення Шевченкової Катерини. Людмила Гнатівна не врахувала цієї спе­цифіки сучасного молодіжного вбрання, і не знає, яку йому дати оцінку.

Наступною прийшла Романна Галич, дивна дівчина, то вчиться на відмінно, то мовчить протягом тижнів. І теж без вишиванки! А в довгій темній сукні з великим білим комірцем.

— Романно, і ти без вишиванки? — трагічно схлипує вчителька.

— А моя паскудна мамаша натягла на себе мою сорочку, яку я приготувала ще давно! І вчора лазила в ній у ресторан, облила її вином!

— Романно, хіба так можна говорити про матусю! Пам’ятай Шевченка! Бо хто матір зневажає, того Бог карає!

— Людмило Гнатівно! То батько Тарас казав про укра­їнську матір! А якщо мати — остання москалька? — заверещала Романна.

Хто була мати Романни по крові — невідомо, але на батьківських зборах вона справді виявляла себе не лише принципово російськомовною, а й принципово конфліктною особою. Невідомо, чому актор українсь­кого театру Йосип Галич одружився з такою жінкою. Коли їй у черговий раз після гучно висловлених пре­тензій до української освіти й до Шевченка як до клю­чової її постаті, пропонували забрати дочку з української школи, вона завжди відповідала:

— Так а етот, актьор пагарєлого тєатра нє раз­рє­шіт!

— Захотілося хлопцеві зі свого задуп’я перебратися до Києва, от і одружився, — коментував одруження Йосипа Галича з базарною руськоговорящою киянкою з околиці стольного града молодший колега Гнатівни, також учитель-україніст Пилип Матвійович, з яким Людмила Гнатівна пила розчинну каву в підсобці, — але Романна — хороша дівчина. Значить, у тому був якийсь сенс.

— Ви не сваріться, Людмило Гнатівно, — каже вчи­тельці Романна, — в мене така сукня, як у княжни Вар­вари, доброї знайомої Тараса Григоровича!

Чи не половина класу прийшла не у вишиванках. Проте всі так чи інак, а в кофтинах із шевченківськи­ми мотивами. Добре, якщо на їхніх футболках або портрети Тараса, або ілюстрації з його картин, або сюжети з його творів: гайдамака з буйним оселедцем чи вже згадана Катерина. А у розумника Сашка Барюка на реглані Тарас Григорович замріяно сидить на каме­ні, поклавши ногу на футбольний м’яч, натяк на славетного однофамільця!

Проте Сашко Барюк спокійненько прочитав на­пам’ять Якби зустрілися ми знову. Адже шевченківське заняття саме в тому й полягало, щоби шестикласники повиучували напам’ять вірш Шевченка або уривок з поеми не менше дванадцяти рядків, але не те, що «проходять». Щоби посиділи з «Кобзарем» і вибрали те, що до душі саме їм.

І що вони понавибирали, ті шестикласники? І де вони познаходили у Великого Кобзаря такі вірші! А з якими інтонаціями вони їх читали!

Романна Галич знайшла у Шевченка підтримку ді­вочого бунту проти нездорової ситуації в родині, от тільки заміж зібралася дещо зарано.

А відмінниця Марійка Барош вивчила на шевчен­ківське заняття «Дівичії ночі»:

Лише давати привід Сатановичу із задньої парти хихикати і робити руками відповідні жести, які не забарилися: тільки-но прозвучали з уст відмінниці оті «перси-гори», як Сатанович окреслив великі дуги перед своїми чоловічими грудьми. А що ж вивчив сам Сатанович? Людмила Гнатівна боялася, що нічого не вивчить. Або почне декламувати якийсь уривок, де про жидів. А Сатанович на одному подиху прокричав шевченків чотиривірш «На незабудь»:

— Це все?

— Батько Тарас більше не написав…

— Але ж я казала: уривок не менше дванадцяти рядків.

— А це не уривок, а цілий вірш! Ви задавали: вивчити вірш Тегешевченка, або уривок із поеми не менше дванадцяти рядків. Про те, на скільки рядків вірш, ви нічого не казали…

— Ох, Сатановичу, не хочу через тебе псувати шев­ченківське заняття…

— А хіба я поганий вірш вивчив? Там, принаймні, ніяких русизмів. Ніяких дівичих ночей, коли треба ді­вочі…

— Гаразд, — зітхнула Людмила Гнатівна, — хто наступний?

Оленка Байович взялася декламувати Шевченкового «Сотника»:

То ж треба було з усього величезного «Кобзаря» викопати саме ці рядки! Всі вчителі, які читають у шостому-де, знають, що в Оленки Байович вітчим, який приходить до школи забирати названу дочку, хоча в такому віці вже батьки за дітьми не ходять. Невідомо, які там стосунки. Оленка горнеться до вітчима, мов кішечка, а той мліє, як старий кіт. І Шевченко про таке, бачте, писав. Ой, лихо з тим Шевченком!

А наприкінці заняття Андрійко Мормотюк, якого вчителька планувала, як завжди, не питати, зарахував­ши йому допомогу в оформленні класу, підняв руку і сказав, що прочитає вірш про Шевченка.

— Можна, Людмило Гнатівно?

— Можна, можна, — закричав клас, і Андрійко Мор­мотюк підвівся і закинув голову до стелі:

Клас зааплодував і зареготав. І тут Людмила Гна­тівна не витримала. Зрештою, вона Андрійку Мормотюкові слова не давала. То все вони, бецмани! Тінейджери кляті! Так насміятися — і з кого? З Шевченка Тараса Григоровича! Та ще й не просто так, а на шевченківсь­кому занятті!

— Ану замовкніть! У вас совість є! Шевченко за нас усіх страждав! У казематі! На Кос-Аралі! На муштрі! Із забороною писати й малювати!

Учні принишкли. Стишили гучний регіт, деяким для цього довелося прикрити рота долонею або заритися обличчям у шалик. А вчителька продовжувала свій спіч:

— Шевченко був за народ! За Україну! Проти панів! За простий люд! Без золота, без каменю, без пишної мови! А ви! Дівчата, яким ще вчитися і вчитися, пови­копували про гори-перси!

Сатанович на задній парті знову окреслив дуги поперед себе, а на його обличчі промайнула гримаса, мовляв, так, треба вчитися, а не гори-перси. Вчителька права.

— Так, і Шевченко закохувався! Але йому царська влада самодержавно-кріпосницької Росії не дозволила одружитися й побудувати свою хату! А у вас у всіх іще все буде! А ви! Пішов на базар!

— То не ми! То ваш любимчик Мормотюк!

— А ти теж, — крикнула Людмила Гнатівна на хлоп­чика-дебільчика, — підеш до спеціалізованої школи! Якщо вже не знаєш, що можна, а що не можна казати про ШЕВЧЕНКА!

Лунає дзвоник. Шевченківське заняття закінчено. Учні шостого-де, яким саме тринадцятий минало, по­спішають не пасти телята, а на заняття математики. Їм не вперше чути подібні речі від учительки-словесниці, яка, до того ж, є їхнім класним керівником.

А Людмила Гнатівна витерла сльози й заквапилась у підсобку до Пилипа Матвійовича, бо в них обох на другому занятті «вікна», і вони традиційно разом п’ють розчинну каву саме в цей час.

По дорозі до підсобки Гнатівна чує голос Матвійови­ча, який ще не відпустив старшокласників на перерву, і вони слухають його, не рвуться мерщій з класу, мовляв, у них наступне заняття, куди їх не пустять, якщо вони спізняться.

— Кріпак Шевченко розкріпачує своїх читачів, якщо вони, звичайно, є уважними читачами, — долинає з-за дверей класу приємний баритон Матвійовича.

Під дверима підсобки Людмила Гнатівна ковтає кілька пігулок пресованої валеріани й тамує чи то схлип, чи то гикавку.

— Що сталося, Людмило Гнатівно, — питає Пилип Мат­ві­йович, відмикаючи підсобку, — шостий-де кеп­­сько вивчив поезії Тараса Григоровича на шевченків­ське заняття?

— А чи не занадто Шевченко розкріпачує своїх чи­тачів, Пилипку? — питає Людмила Гнатівна Пилипа Матвійовича за кавою. Річ у тім, що Пилипко колись був учнем Людмили Гнатівни у цій самій школі.

— Межі розкріпачення нема, Людмило Гнатівно, — знизує плечима Пилипко, сьорбаючи каву, — але якщо ви чули, що я говорив, то я сказав, що розкріпачує Тарас Григорович уважних читачів.

— А неуважних ще більше закріпачує?

Пилип Матвійович нічого не відповів, лише посміх­нувся.

— Ти завжди пропонував нестереотипні інтерпре­тації творчості Шевченка, Пилипку, — згадала Гнатівна давні роки. — А тепер вони всі такі.

— Які — такі? І хто — вони?

— Учні… Нестереотипні… Але в тебе це йшло від поглибленого знання творчості Тараса Григоровича, а в них… здебільшого від якогось невловимого хуліган­ства, якщо можна так сказати…

— Все одно так краще, ніж зубрити вірші й пере­казувати підручник.

— Ой, не знаю, що краще, — і Людмила Гнатівна розповіла колишньому учневі та нинішньому колезі і про чотири рядки, вивчені Сатановичем, і про «Дівичиї очі» у виконанні відмінниці Марійки Барош (і таке воно хворобливе, таке зіщулене, мало не горбатеньке, а туди ж, гори-перса, хвилі серед моря!) і про те, як із непристойними інтонаціями декламувала «Сотника» Оленка Байович. Ну і про вірш, яким закінчив шев­чен­ківське заняття хлопчик-дебільчик Андрійко Морматюк. І, як не дивно, з’ясувалося, що один раз почувши, Гнатівна вже знала напам’ять «Великий Кобзар пішов на базар».

— Ти не чув цієї поезії, Пилипку?

— Поезії, Людмило Гнатівно?

— А як іще це назвати? Вірш?

— Римовка, я сказав би. Ні, не чув. Але це класно! «До ночі стояв, ні-чо не продав»! — сміється Пилипко.

— Але ж, Пилипе, в кожній культурі є сакрум, який не припускає профанума! — Людмила Гнатівна вживає слова, яких набралася на двотижневих курсах підвищення шевченківської кваліфікації, де для вчи­телів-словесників читали курси академіки НАН та провідні українські літератори, нащадки Шевченко­во­го слова, — і в нашій культурі це Шевченко! Його навіть політики з партії регіонів бояться!

— Не сумуйте, Людмило Гнатівно. Ваші учні не паплюжили сакруму! Більшість ваших учнів чи не вперше самі для себе прочитали «Кобзар», і кожен знайшов у ньому щось своє. Навіть ваш Сатанович з останньої парти, він, певне, довго гортав нашу головну книгу, перш ніж знайшов найкоротший вірш.

— А може, відразу натрапив?

— Найімовірніше, коли відкривають книгу навздо­гад буряків, то відкривають на середині. А «На незабудь» на самому початку «Кобзаря». Інтернет теж не видасть «Найкоротшого вірша Шевченка», я так гадаю. Але напевне ми з вами всього знати не можемо.

— А так хотілося б усе знати про них!

— А навіщо, Людмило Гнатівно?

— Щоби краще їх учити.

Матвійович нічого не сказав у відповідь. Але він знав, що ніколи не скаже колишній учительці, а нинішній колезі, що він став, власне, її колегою тому, що дуже хотів бути для якихось підлітків не таким учителем, і казати про Шевченка не так, як це робила його вчителька Людмила Гнатівна. Саме про це він подумав зараз, допиваючи розчинну каву.

А Людмила Гнатівна думала, що пишається тим, що вона — Людмила Гнатівна. Скільки її колег —колишніх учительок, в тяжкі дев’яності роки, саме тоді, коли до школи ходив Пилипко, покинули школу і пішли на ба­зар торгувати трусами, колготами чи ситцевими хала­тами. Ось на цей базар, повз який вона ходить із дому на роботу. І всі вони Галі, Валі, Тані, Мані, дарма що вже всі бабусі. А вона — Людмила Гнатівна. І вистояти їй допоміг Шевченко, до якого вона подумки завжди зверталася «Тарасе Григоровичу!» Скільки разів повторювала вона, трохи змінивши під себе, його рядки:

Як же жити, Тарасе Григоровичу? Так, ви і про сотни­ка — старого грішника писали так, як вам писалося, і про гори-перса, і про все що завгодно. А учні в школі теж можуть вчити напам’ять все, що завгодно. І справді, як же жити? Людмила Гнатівна мимоволі зловила себе на тому, що в неї в думках крутиться вірш — не вірш, а як вірно означив Пилип Матвійович, римовка, яку на шевченківському занятті озвучив хлопчик-дебільчик Андрій Мормотюк:

2004—2014

Андрій Ярило

Тої ночі письменниці Ярині Андрійчук уперше наснився Андрій Ярило. Вони вдвох ішли довгою алеєю між рядів осінніх золотих дерев надзвичайної краси невідомо куди й обмінювались якимись невиразними фразами. Їм обом було фантастично добре. Вони сплели пальці, і то було більш значущим, ніж якби обнялися. Сон відтворив той дотик дуже реально. Її долоня наяву згадала тепло його долоні. Дотик, якого, власне, не було. Все єство переповнювало неймовірне відчуття легкості й порозуміння. А потім він сказав: в суботу ми побачимося ось там! І показав їй маленьку хатку серед поля, яке простяглося за шерегою дерев уздовж дороги. І тут сон урвався. Так уриваються тяжкі сновидіння, коли кошмар сягає апогею. Ярині стало прикро. Не тому, що то був сон. А тому, що вона його не додивилася. Прокинулась і більше спати не могла. В Америці їй часто не спиться.

Знаючи, що більше не засне, вона запалила світло й потягла руку до нетбука. Тут ніч, а там уже давно ранок. В її пошті вже повно листів, надісланих сьо­годні. «Андрій Ярило помер сьогодні о п’ятій ранку». Отже, він приходив до неї попрощатися. При­ходив незаконно — закони того світу досить жорсткі. На довше він затриматися не міг. Тому вона й прокину­лася так раптово.