Лендоверська спадщина ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2024

ISBN978-617-15-0986-3(epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням:Holt V. The Landower Legacy : A Novel / Victoria Holt. — New York : Doubleday, 1984. — 374 p.

Переклад з англійськоїОлександри Фурси

Дизайнер обкладинкиМарія Максимів

Голт В.

Г60 Лендоверська спадщина : роман / Вікторія Голт ; пер.з англ.О. Фурси. —Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімей­ного Дозвілля»,2024. —544 с.

ISBN 978-617-15-0706-7

ISBN 978-0-38519-628-4 (англ.)

Керолайн Трессідор, чиє дитинство промайнуло в багатому родинному маєтку, мала все: вроду, великі статки, нареченого. Однак розмірене життя дівчини було зруйноване, коли з’ясувалося, що вона не рідна донька Роберта Трессідора. Закономірно, що той змінив заповіт, позбавивши Керолайн не лише спадщини, а й майбутнього, адже наречений передумав одружуватися. Руку допомоги простягнула кузина Мері, запросивши дівчину до себе в Корнуолл. Саме там Керолайн зустрічає чоловіка своєї мрії —Пола Лендовера. Здавалося б, доля змилостивилася до неї, однак… дівчина відчуває, що коханий щось приховує.

УДК 821.111

© Victoria Holt, 1984

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2024

©Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнєоформлення, 2024

Золотий ювілей

Саме на святкування золотого ювілею правління королеви припали сповнені драматизму події, які докорінно змінили моє життя. Тоді мені було лише чотирнадцять років. Незважаючи на те що ті доленосні події розгорталися навколо мене і я брала в них безпосередню участь, їхню важливість усвідомила лише згодом. Я ніби дивилася крізь запітніле скло — бачила, але не розуміла сенсу того, що відбувалося.

Випадковому спостерігачеві наша родина видалась би дуже щасливою. Але як часто уявне виявляється реальним? Ми були, як то кажуть, заможні. Наш лондонський будинокстояв на одній із фешенебельних площ неподалік Гайд-парку.Про наш комфорт дбали дворецький Вілкінсон та економка місіс Вінч, які перебували в стані постійного збройного нейтралітету: кожен із них зберігав свою перевагу над іншим. Рано-вранці, перш ніж члени сім’ї залишали свої ліжка, прислуги починали метушитися: видаляли залишки вчорашнього попелу з усіх камінів, полірували, витирали пил, носили гарячу воду. А коли ми прокидалися, усе, як за помахом чарівної палички, було готове. Слуги знали, що батько був украй незадоволений, якщо хтось із них давав знати про себе, а чепець та фартух, які швидко зникали з його поля зору, загрожували їхньому володарю звіль­ненням. Усі боялися батькової неласки — навіть моя мати.

Тато — Роберт Елліс Трессідор — був одним із Трес­сідорів, власником ланкарронського маєтку Трессідор у Корнуоллі. Сім’я мала великі статки ще з шістнадцятого століття, а після Реставрації вони значно збільшилися. Тоді знатні сім’ї Вест-Кантрі — за дуже рідкісними винятками — рішуче підтримували короля, і жодна з них не була більш роялістськи налаштована, ніж Трессідори.

На жаль, мій батько втратив родинний маєток, його анексувала (вживали саме це слово, тому мені довелося покопирсатися в словниках, щоб дізнатися, що воно означає) кузина Мері. Як завзята слухачка, більшу частину інформації про сім’ю я отримувала лише завдяки тому, що відтуляла вуха й розплющувала очі. Мій батько та його віддана сестра Імоджен, яка цілком поділяла братову думку, завжди вимовляли ім’я кузини Мері з презирством та відразою, а ще, як мені здавалося, з нотками заздрості.

Я дізналася, що мій дідусь мав старшого брата, батька Мері. Вона була його єдиною дитиною і спадкоємицею. Тож Трессідор і всі його землі перейшли Мері, а не моєму батькові, який, мабуть, мав на них цілковите право. І хоча він і був сином молодшого брата, але належав до тієї половини людства, із якою жодна жінка не має права суперничати.

Моя тітка Імоджен — леді Кері — була така ж можновладна, як і мій батько. Я чула, як вони обговорювали негідну поведінку кузини Мері, яка охоче привласнила родинний маєток, навіть не замислившись, що грабує законного спадкоємця. «Ця гарпія!» — казала тітка Імоджен, і я уявляла кузину Мері з головою й тулубом жінки, пташиними крилами й довгими кігтями. Вона махала крилами над моїм батьком і тіткою Імоджен так само, як гарпії над бідолашним сліпим королем Фінеєм.

Важко було уявити, щоб хтось підкорив тата, проте це вдалося кузині Мері. Я припустила, що вона, напевно, і справді всесильна. Коли я із захватом розповіла про це своїй сестрі Олівії, вона засудила мене. І хоча тато зазнав нищівної поразки в гонитві за спадщину, у власному будинку він, безсумнівно, був справжній господар. Там він панував безроздільно, і все мало бути так, як він наказував. Батько мав багато слуг, бо цього вимагало його публічне життя й пов’язані з ним розваги. Він очолював комітети та організації, діяльність багатьох із яких була спрямована на благо людства: «Праця бідних на користь суспільства» та «Перевиховання пропащих жінок». Добрі справи були коником мого тата. Його ім’я часто з’являлося на шпальтах газет. Його називали другим лордом Шефтсбері й натякали, що давно пора надати йому титул пера.

Було очевидно, що він був добрим другом багатьох поважних людей, зокрема лорда Солсбері, прем’єр-міністра. Батько мав місце в парламенті, але не став членом кабінету міністрів. Здавалося, ніщо цьому не заважало — варто було лише попросити. Річ у тім, що його інтереси були переважно зосереджено за межами Вестмінстера. Тато вважав, що буде корисніший своїй країні, якщо дбатиме про власні інтереси, а не поринатиме з головою в політику.

Він був банкіром і членом правління кількох компаній. Щоранку карета виїжджала зі стайні й зупинялася перед будинком. Екіпаж мав бути до блиску відполірований, а ліврея кучера — ідеальна. І навіть маленький «тигр», який стояв на зап’ятках, коли вони їхали, і зістрибував, коли вони діставалися місця призначення, щоб відчинити дверцята, також мусив мати бездоганний вигляд.

Батька вирізняли дві найважливіші риси джентльмена нашого часу — заможність та доброчесність.

Міс Белл, наша гувернантка, дуже пишалася ним.

— Ви маєте пам’ятати, що ваш батько — це водограй, сповнений усіх ваших утіх, — казала вона нам.

Помітивши, що люди почувалися не надто комфортно в його присутності, я відразу зауважила, що, можливо, той водограй таки не був сповнений утіх.

Наша гувернантка часто впадала в розпач через мене.Люба міс Белл, така щира, прагне добре виконати роботу, яку покладають на неї Бог та великий містер Трессідор. Вона була вельми чемна, схилялася перед чеснотами свого роботодавця, цілком погоджувалася з його власною думкою просебе (насправді її визнавали всі), завжди усвідомлюючи, що, якою би вправною не була, як би добре не виконувала свої обо­в’язки, вона була всього лише представниця слабкої статі.

Я, напевно, була надокучливою дитиною, бо ніколи не погоджувалася з тим, що мені казали, і мені бракувало глуз­ду промовчати.

— Чому, — запитувала моя сестра Олівія, — ти завжди перекручуєш слова людей?

Я відповіла, що, напевно, через те, що вони не завжди кажуть правду, а ми повинні вірити їм.

— Легше взяти їхні слова на віру, — сказала Олівія. Це була її типова позиція, через що Олівію вважали гарною дитиною. Я була бунтаркою. Як дивно, часто думала я, що ми сестри. Ми були такі різні.

Наша мати не підводилася до десятої ранку. Евертон, її покоївка, о цій порі приносила їй чашку гарячого шоколаду. Мати була неймовірна красуня, її ім’я часто з’являлося на шпальтах світських газет. Міс Белл час від часу показувала їх нам: «Прекрасна місіс Трессідор» на перегонах… на вечері… на якомусь благодійному балу. Про неї завжди так і писали: «Прекрасна місіс Трессідор».

Її красою ми з Олівією захоплювалися так само, як і безмежною добротою нашого батька. Час від часу мені спадало на думку, що саме тому в нашому домі було дещо неспокійно. Іноді моя мати ставилася до нас з надзвичайною ніжністю, а іноді, здавалося, взагалі нас не помічала. Часом вона обіймала й палко цілувала нас, особливо мене. Я сподівалася, що Олівія цього не помічає. У неї були блискучі карі очі та густе каштанове волосся, про колір якого, як прошепотіла мені Розі Ранделл, дбала наша надзвичайна покоївка. Це вимагало чималих зусиль Евертон та чудодійних лосьйонів. Безсумнівно, дбати про нашу матір було захопливим завданням для Евертон. І вона робила це майстерно. Покоївка вимагала від родини цілковитої тиші, коли наша мама відпочивала, поклавши мішечки з льодом на повіки, або коли вправні руки Евертон її ніжно масажували. Безперервно обговорювали останні тенденції жіночої моди.

— Бути красунею — виснажлива справа, — зауважила я, звертаючись до Олівії. І Розі Ранделл, яка тоді якраз була поруч, погодилася:

— Ще б пак, на життя можу закластися!

Розі Ранделл — найнезвичайніша покоївка, яку я коли-небудь знала. Вона була висока і вродлива. Насправді покоївок завжди обирали за зовнішнім виглядом. Вони належали до тих прислуг, яких бачать відвідувачі, а негарна прислуга могла створити погане враження про дім. Я часто думала, що Розі була найголовніша серед наших покоївок.

Розі вміла поводитися з гостями надзвичайно гідно. Люди помічали її. Вони ретельно розглядали її. Вона це усвідомлювала і приймала цю мовчазну пошану з такою ж мовчазною гідністю. Але коли вона залишалася зі мною й Олівією — вона примудрялася бути з нами досить часто, — ставала геть іншою людиною.

І Олівія, і я дуже дорожили Розі. Гадаю, було не так багато людей, до яких ми могли б ставитися прихильно. Наш батько був надто добрий, наша мати — надто вродлива. І хоча міс Белл була порядна жінка й добре ставилася до нас, я точно знала, що вона не надто ласкава.

Розі була добросерда й не цуралася кидати виклик авторитетам. Коли Олівія пролила підливу на свій чистий фартух, Розі підморгнула і змахнула бруд з нього, а потім квапливо випрала й випрасувала, тож ніхто нічого й не помітив.А коли я розтрощила севрську вазу, що була на етажерці у вітальні, Розі склеїла її, поставивши в непримітному місці.

— Я сама витиратиму з неї пил, — сказала вона з усміш­кою. — Ніхто й не дізнається. Що око не бачить, за тим серце не тужить.

Гадаю, Розі з’явилася на світ, щоб рятувати серця від туги.

У свої вільні вечори — раз на тиждень (вона наполягла на цих вечорах, коли тільки-но приїхала, і місіс Вінч, радіючи, що отримала таку гарну дівчину, поступилася) — Розі одягалася як леді. Вона ставала геть іншою людиною, не тією, яку ми знали, — у білому чепчику й фартушку. У шовковій сукні, капелюшку з яскравим пером, рукавичках і з парасолькою вона справді мала граціозний вигляд.

Коли я запитала, куди вона прямує, Розі, трохи підштовх­нувши мене, сказала:

— Ах, це довга історія. Я розповім, коли тобі виповниться двадцять п’ять, — її коронна фраза. — Одного дня, коли тобі буде двадцять п’ять, ти дізнаєшся.

Мені завжди було цікаво спостерігати за поважними людьми, які приїздили до нас. У холі були красиві сходи, які звивалися уздовж усього будинку, зі сходовим майданчиком посередині, тож із верхнього поверху, де розміщувалися кімнати для слуг, дитячі й класна кімнати, можна було споглядати за тим, що відбувається в холі. Голоси піднімалися вгору, тому часто вдавалося дізнатися щось цікаве. Ніщо так не розбурхувало й не інтригувало, як перервана на якомусь важливому моменті розмова. Це була гра, якою я охоче насолоджувалася, хоча Олівія і вважала її дещо ганебною.

— Той, хто підслуховує, — цитувала вона дорослих, — ніколи нічого доброго про себе не почує.

— Люба сестро, — відповіла я, — а коли ми взагалі чуємо про себе бодай щось — добре чи погане?

— Ніколи не знаєш, що можеш почути.

— І то правда, і саме тому це так захоплює.

Було очевидно, що мені подобалося підслуховувати. Від нас стільки всього приховували — непридатного для наших вух. Я просто мала непереборне бажання дізнатися про це.

Тому я охоче оглядала гостей, які прибували. Мені подобалося спостерігати за нашою прекрасною матір’ю, яка стояла на верхівці сходів на другому поверсі, де були вітальня й салон. Туди часто приїжджали відомі артисти — піаністи, скрипалі й співаки, щоб виступити перед нашими гостями.

Бідолашна Олівія сідала навпочіпки поруч зі мною, побоюючись, що нас помітять. Вона була дуже нервовадівчина.Незважаючи на те що вона була старша від мене на два роки,я завжди була проводиркою, коли йшлося про авантюри.

Наша гувернантка міс Белл казала:

— Не мовчіть, Олівіє. Не дозволяйте Керолайн щоразу замовляти музику.

Але Олівія завжди трималася осторонь. Вона справдібула досить гарною, але тією, кого люди просто не помічають. Я вже була вища від неї. Усе в ній було приємне, але пересічне. Вона мала маленьке і бліде обличчя, дрібні риси. Лише її карі очі були великі.

— Як у газелі, — казала я їй, а вона не знала, тішитися їй чи ображатися, що було властиво Олівії. Вона завжди почувалася невпевнено. Мала гарні очі, проте страждала на короткозорість, що додавало їй якоїсь безпорадності. У неї було пряме й тонке волосся, і, на превеликий жаль міс Белл, як би його не укладали, пасма все одно вибивалися. Іноді я відчувала, що мушу захистити Олівію, але здебільшого я заохочувала її до безрозсудних пригод.

Зовні й за вдачею я була геть інакша. Міс Белл казала, що ніколи б не повірила, що дві сестри можуть бути так несхожі одна на одну. Я мала темне, майже чорне волосся, виразного зеленого відтінку очі, які я любила відтіняти зеленою стрічкою у волоссі. Я була дуже пихата й усвідомлювала, що маю яскраву зовнішність. Хоча загалом я й не вважала себе гарненькою, проте мала виразний вигляд. Через мій досить кирпатий ніс, широкий рот і високе чоло — в епоху, коли модним було низьке, — мене вважали не надто вродливою. Утім, я мала щось таке — гадаю, життєву енергію, — завдяки чому люди не кидали короткочасний погляд, а оберталися, щоб поглянути на мене вдруге.

Так було і з капітаном Кармайклом. Коли я згадувала його, мене завжди охоплював радісний трепет. У своєму яскраво-червоному із золотом мундирі він був розкішний, проте й в убранні для верхової їзди або фраку завжди мав не менш гарний вигляд. Він був найелегантніший та найкрасивіший джентльмен, який мені коли-небудь траплявся. Капітан Кармайкл мав ще одну рису, завдяки якій він видавався мені чарівним: саме мені він приділяв особливу увагу. Він усміхався і, якщо була можливість, розмовляв зі мною, поводячись зі мною як з поважною юною леді, а не дитиною, яка ще не покинула класної кімнати.

Тож, коли я підглядала крізь сходи, завжди намагалася розшукати капітана Кармайкла.

Ми з ним мали таємницю. Моя мати теж була причетна до неї. Таємниця була пов’язана із золотим медальйоном, найкрасивішою прикрасою, яку я коли-небудь мала. Звичайно, нам не дозволяли одягати коштовності, тому з мого боку було дуже сміливо носити цей медальйон. Щоправда, носила я його під корсетом, який завжди був щільно застебнутий, щоб ніхто не побачив прикраси. Утім, відчуваючи медальйон на своєму тілі, я завжди почува­лася щасливою. Це також мене захоплювало, оскільки було приховано.

Мені його подарували, коли ми перебували в передмісті.

Наш заміський будинок стояв орієнтовно за двадцять миль від Лондона. Це була досить велична будівля за часів королеви Анни — в парку, площа якого становила приблизно двадцять акрів.

«Будинок був дуже гарний, але поступався маєтку Трессі­дор», — я чула, як з певною гіркотою казав про ньогобатько.

А втім, багато часу ми проводили там, наші потреби забезпечувала ціла команда слуг і міс Люсі Белл, яку я називала матріархою дитячої кімнати. Вона видавалася нам старою, але тоді всіх, кому було за двадцять, ми вважали дуже старими. Думаю, що чотири роки тому, коли вона вперше з’явилася в нас, їй було приблизно тридцять років. Вона дуже старалася належно виконувати свої обов’язки не лише тому, що мала заробляти на життя, а й, я була впевнена, тому, що певною мірою любила нас.

У передмісті ми мали дитячі кімнати — великі й затишні, сповнені світла — на верхньому поверсі будинку, звідки відкривався чудовий краєвид на ліси й зелені поля. У нас були власні поні, і ми багато часу їздили верхи. Коли перебували в Лондоні, ми їздили верхи в Роу. У певному сенсі це було дуже захопливо, бо ми бачили, як люди кланялися нашій мамі, коли вона їхала з нами. Але радість від галопування пружною травою можна відчути лише в передмісті.

Приблизно за місяць до того, як ми мали повернутися до Лондона, раптом до села приїхала наша мати. Її супроводжувала Евертон з капелюшними коробками, основним багажем і всім, чого потребувала моя мама, щоб полегшити собі життя. Вона рідко приїжджала в село, тому метушня охопила весь будинок.

Вона зайшла до класної кімнати й тепло обійняла нас обох. Ми були вражені її красою, запахом парфумів та елегантним вбранням — світло-сірою спідницею та рожевою блузкою зі складками й воланами.

— Мої любі дівчатка! — вигукнула вона. — Як я рада васбачити! Я хотіла трохи побути наодинці зі своїми дівчатками.

Олівія зашарілася від задоволення. Я також була в захваті, але, напевно, трохи засумнівалася в її щирості, дивуючись,чому мама раптом зголосилася побути з нами, адже вона стільки разів проминала добру нагоду, навіть не шкодуючи.

Саме тоді мені спало на думку, що її, порiвняно з батьком,найімовірніше, складніше було зрозуміти. Тато був всесильний, усевідний; з усіх людей, яких ми знали, він, після Бога, був наймогутніший і лише трішки поступався Йому. Мамабула жінкою з таємницями. Тоді мені ще не подарували медальйона, тож я не мала власної великої таємниці, але в маминих очах справді було щось таке, що навело мене на думку.

Вона сміялася з нами, розглядала наші малюнки та ­твори.

— Олівія має неабиякий талант, — сказала міс Белл.

— Так і є, дорогенька! О, я дійсно вірю, що ти станеш великою художницею.

— Навряд чи, — заперечила міс Белл, яка завжди боялася, що надмірна похвала може зашкодити.

Олівія була блаженна. Вона мала якусь чарівну невинність, завжди вірила в добро. Я дійшла висновку, що для спокійного життя це справжній дар.

— Керолайн досить непогано пише.

Моя мати безпристрасно подивилася на неохайну сторінку, яку простягнула міс Белл, і пробурмотіла:

— Чудово.

— Я мала на увазі не її почерк, — пояснила міс Белл, — а будову речень і вживання слів. Вона виявляє фантазію й має певну здатність до самовираження.

— Прекрасно!

Коли вона розглядала аркуш паперу, вираз її чарівних очей був туманний і щось приховував.

Наступного дня було з’ясовано причину маминого візиту до села. Це була одна з тих важливих подій, сенсу якої я тоді ще не розуміла.

Прибув капітан Кармайкл.

Тоді ми з мамою перебували в розарії. Вона сиділа, тримаючи в руці книжку, а дві дівчинки влаштувалися біля її ніг. Чудова картина! Вона не читала нам уголос, але це можна було допустити.

Капітана Кармайкла привели до нас.

— Капітане Кармайкл! — вигукнула моя мати. — Яка несподіванка!

— Я якраз їхав до Солсбері й подумав: «Тепер це дім Трессідорів. Роберт ніколи не пробачив би мені, якби я, перебуваючи неподалік, не заїхав до нього». Тож… я вирішив просто зазирнути.

— На жаль, Роберта немає з нами. Але це чудовий сюр­приз. — Моя мама підвелася й почала плескати в долоні, наче дитина, якій щойно вручили фею з верхівки різдвяної ялинки.

— Ви могли б залишитися й випити з нами філіжанку чаю, — продовжила вона. — Олівіє, піди й скажи, щоб принесли чаю. Керолайн, іди з сестрою.

Тож ми пішли, залишивши їх удвох.

Яке це було приємне чаювання! Стояв початок травня, прекрасна пора року. Червоний і білий цвіт на деревах, запах свіжоскошеної трави в повітрі, спів птахів і лагідне, не дуже палке сонце, що сяяло для нас. Це було чудово.

Капітан Кармайкл розмовляв з нами. Він хотів знати, як ми справляємося з верховою їздою. Олівія розповідала мало, а от я говорила багато, і, здається, він цього й хотів. Він постійно дивився на мою матір, і їхні погляди, здавалося, були спрямовані й на мене, від чого я почувалася дуже щасливою. Єдине, чого нам з Олівією бракувало, — це ласка. Наші матеріальні потреби добре задовольняли, але коли дитина зростає й починає пізнавати світ, вона понад усе потребує ласки, справжньої турботи. Того дня, здавалося, ми все це мали.

Я хотіла, щоб так було завжди. Я подумала, як змінилось би наше життя, якби ми мали такого батька, як капітан Кармайкл.

Він був дуже захопливий чоловік. Він об’їздив увесь світ. Він був у Судані з генералом Гордоном і справді перебував у Хартумі під час облоги. Про все це він розповів нам. Він говорив жваво, описуючи труднощі, страх, рішучість людей. Хоча, гадаю, він завуальовував правду, яка була надто жахлива для наших юних вух.

Коли чаювання добігло кінця, він підвівся, і моя мати сказала:

— Ви не повинні тікати зараз, капітане. Чому б вам не залишитися на ніч? Ви могли б поїхати рано-вранці.

Якийсь час він вагався, у його очах блищало щось на кшталт пустощів.

— Ну… можливо, я міг би вдати з себе прогульника.

— О, добре. Це чудово. Любі, йдіть і скажіть, щоб приготували кімнату для капітана Кармайкла… або, можливо, я сама піду. Ходімо, капітане. Я така рада, що ви приїхали.

Ми з Олівією були приголомшені цим дивовижним джентльменом.

Наступного ранку ми всі вчотирьох поїхали верхи, і нам було дуже весело. Капітан їхав поруч зі мною. Він сказав, що я сиджу на коні як вершник.

— Що ж, кожен, хто сидить на коні, вершник, — заперечила я, незважаючи на те що мене переповнювала радість.

— Одні — мішки з картоплею, а інші — вершники.

Це видалося мені неймовірно кумедним, і я нестримно розсміялася.

— Здається, у вас із Керолайн усе складеться добре, капітане, — сказала моя мати.

— Вона сміється з моїх жартів. Кажуть, це найкоротший шлях до чоловічого серця.

— Я думала, що він лежить через шлунок.

— Визнання дотепності чоловіка — понад усе. Гайда, Керолайн, наввипередки до лісу.

Було чудово їхати поруч із ним, доки вітер обдував моє обличчя. Він повсякчас поглядав на мене й усміхався, ніби я йому дуже подобалася.

Ми вирушили на манеж. Він сказав, що хотів би подивитися, як ми стрибаємо. Тож ми показали йому те, чого нас нещодавно навчив наш тренер з верхової їзди. Я знала, що в мене виходить набагато краще, ніж в Олівії, яка завжди нервувалася й мало не впала під час одного зі стрибків.

Капітан Кармайкл і моя мама зааплодували і вдвох дивилися на мене.

— Сподіваюся, ви залишитеся надовго, — сказала я капітану.

— Шкода! Шкода! — відповів він і, дивлячись на мою матір, знизав плечима.

— Можливо, ще на одну ніч? — запропонувала вона.

Він залишився на дві ночі, і напередодні його від’їзду мама послала по мене. Вона сиділа у своїй маленькій вітальні, і з нею був капітан Кармайкл.

Він сказав:

— Я незабаром маю їхати, Керолайн. Я повинен попрощатися.

Він поклав руки на мої плечі й кілька секунд дивився на мене. Тоді він пригорнув мене до себе й поцілував у маківку.

Він відпустив мене і продовжив:

— Я хочу тобі дещо подарувати, Керолайн, на згадку про мене.

— О, я вас не забуду.

— Я знаю. Але як щодо невеличкого сувеніра, га?

Потім він дістав медальйон. Той висів на золотому ланцюжку. Він сказав:

— Відкрий його.

Я дещо незграбно помацала його, і він забрав його в мене.Медальйон відкрився, і всередині була прекрасна мініатюра з його зображенням. Вона була крихітна, але так майстерновиготовлена, що риси його обличчя були чіткі й не лишалосьжодних сумнівів, що на ній зображено капітана Кармайкла.

— Але ж він прекрасний! — вигукнула я, переводячи погляд з нього на матір.

Вони вдвох дещо схвильовано подивилися на мене, а потім одне на одного.

Моя мати сказала буквально таке:

— На твоєму місці я б не показувала його нікому… навіть Олівії.

О, подумала я, тож Олівія не отримає подарунка. Вони думають, що вона заздритиме.

— Я би сховала його, доки ти не подорослішаєш, — сказала мама.

Я кивнула.

— Дякую, — пробурмотіла я. — Щиро вам дякую.

Він обійняв і поцілував мене.

Того ж дня ми з ним попрощалися.

— Я повернуся до ювілею, — сказав він моїй мамі.

Ось так я отримала медальйон. Він мені дуже подобався. Я часто на нього дивилася. Я просто не могла його сховати, і це додавало мені ще більшого азарту, адже я мусила тримати прикрасу в таємниці. Щодня я носила медальйон під корсетом, а вночі ховала під подушкою. Мені він подобався не лише зовнішньо, а й тому, що це була таємниця, про яку знали лише я, моя мама й капітан Кармайкл.

Ми приїхали до Лондона чотирнадцятого червня, за тиждень до великого ювілею королеви. Повернення до Лондона з села завжди було зворушливе. Ми заїжджали зі східного боку, і Лондонський Тауер завжди видавався мені оплотом міста. Похмурий і грізний, він незмінно нагадував про минулі трагедії та змушував мене замислитися про людей, яких дуже давно тут було ув’язнено.

Потім ми в’їжджали в місто і проїжджали повз порівняно нову будівлю парламенту, зведену за проєктом містера Баррі, що так чудово розмістилася біля річки й мала оманливий вигляд, ніби витримала стільки ж століть, скільки й сама велика Тауерська вежа.

Я ніколи не могла зрозуміти, що мені більше до вподоби — Лондон чи провінція. У передмісті панував певний затишок, там усе здавалося впорядкованим, були спокій та вмиротворення, чого не вистачало в Лондоні. Звичайно, тато рідко був у селі, а коли він приїжджав, мушу визнати, спокій та вмиротворення зникали. Коли він з’являвся, починалися розваги, і ми з Олівією намагалися не плутатися під ногами. Тож, можливо, саме те, де перебував тато, позначилося на нас.

Але я завжди хвилювалася, коли поверталася до Лондона, і раділа, коли вирушала до села.

Це було надзвичайне повернення, бо не встигли ми дістатися метрополії, як розбурхалися. Міс Белл назвала цей стан «ювілейною лихоманкою».

Вулиці міста переповнювали галасливі люди. Я охоче спостерігала за вуличними торгівцями. Колись вони рідко проникали до нашої частини Лондона, а тепер цілком заполонили місто: майстер, який сидів на бруківці й лагодив очеретяні стільці, торговець м’яса для котів зі своїм візком, сповненим огидної на вигляд конини, лудильник, майстер, який лагодив парасольки, і дівчина у великому паперовому чепчику, що несла кошик з паперовими квітами, якими оздоблювали каміни влітку, коли не розпалювали грубки. А ще були німецькі гурти, які почали часто з’являтися на вулицях, виконуючи популярні мелодії з мюзик-холів. Але найбільше було продавців ювілейних сувенірів: горняток, капелюхів, прикрас.

— Боже, бережи королеву, — проголошували вони. Або:

— П’ятдесят славних років.

Це підбадьорювало, і я раділа, що ми залишили провінцію, щоб стати частиною цього свята.

У будинку також панував піднесений настрій. Міс Белл повторювала, як нам пощастило бути підданими такої королеви і що ми повинні пам’ятати цей великий ювілей до кінця свого життя.

Розі Ранделл показала нам нову сукню, приготовлену для цієї події. Вона була з білого мусліну, вкритого маленькими лавандовими квіточками, і до неї був блідо-бузковий солом’яний капелюшок.

— Буде багато розваг, — сказала вона. — І Розі Ранделл буде так само весело, як і Її Величності — не здивуюся, якщо навіть веселіше.

Здавалося, моя мати змінилася з того пам’ятного дня, коли капітан Кармайкл подарував мені медальйон. Вона сказала, що рада нас бачити. Мама обійняла нас і сказала, що ми разом з нею вирушимо на цю процесію. Хіба це не захопливо?

Ми погодилися, що так.

— А ми побачимо королеву? — запитала Олівія.

— Звичайно, моя люба. Яке ж святкування без неї?

Ми збентежилися.

— Ваш батько, — сказала міс Белл, — виконуватиме свої обов’язки цього дня. Він, звичайно, буде при дворі.

— Він поїде з королевою? — запитала Олівія.

Я розсміялася.

— Навіть він недостатньо поважна особа для цього, — зневажливо сказала я.

Уранці, коли ми перебували на уроках з міс Белл, до класної кімнати ввійшли мої батьки. Це було настільки несподівано, що ми всі почувалися приголомшеними — навіть міс Белл, яка підвелася, злегка почервоніла і пробурмотіла:

— Доброго ранку, сер. Доброго ранку, мадам.

Ми з Олівією теж підвелися й стояли, як статуї, гадаючи, що означає цей візит.

Наш батько мав такий вигляд, ніби запитував себе, як така поважна особа, як він, могла дати таке потомство. На моєму корсеті була пляма. Щоразу, коли починала писати, я так захоплювалася, що забувала дбати про свій охайний вигляд. Я відчула, як моя голова відхилилась назад. Я гадала, що набула властивого мені зухвалого вигляду. Як казала міс Белл, зазвичай я видавалася такою, коли очікувала на критику. Я поглянула на Олівію. Вона була бліда і явно нервувалася.

Я трохи розлютилася. Одна людина не мала права так упливати на інших. Я пообіцяла собі, що не дозволю йому залякати мене.

Він звернувся до нас:

— Ви що, оніміли?

— Доброго ранку, тату, — відповіли ми в унісон. — Доброго ранку, мамо.

Мама стримано засміялася.

— Я сама відведу їх на процесію.

Він кивнув. Думаю, це означало, що він схвалює.

Моя мати продовжила:

— Нас запросили і Клер Понсонбі, і Делія Сансон. Процесія пройде повз їхні двері, і з їхніх вікон відкриватиметься чудовий вид.

— Справді, так. — Він подивився на міс Белл. Вона, які я, намагалася не нервуватися в його присутності й поводитися стримано. Зрештою, вона була донькою вікарія, а сім’ї вікаріїв завжди були в пошані, тож роботодавці охоче віддавали перевагу донькам з таких родин. Ба більше, вона була леді з норовливою вдачею й не тремтіла перед своїми учнями.

— І що ви думаєте про своїх учениць, міс Белл?

— Вони досягають великих успіхів, — сказала міс Белл.

Моя мама знову всміхнулась:

— Міс Белл казала мені, що обидві дівчинки здібні… кожна по-своєму.

— Гм. — Він допитливо подивився на міс Белл, і мені спало на думку, що не виказувати страху — найкращий спосіб поводитися в його присутності. Більшість людей тремтіла перед ним, і тоді він ставав надто величним. Я захоплювалася міс Белл.

— Сподіваюся, ви подякували Богові за захист королеви, — сказав він, дивлячись на Олівію.

— О так, тату, — палко відповіла я.

— Ми всі маємо бути вдячні Богові за те, що Він дав нам таку королеву.

А, подумала я, вона жінка, і це не завадило їй стати монархинею, королевою. Ніхто не забрав у неї корону через те, що вона жінка, тож кузина Мері має повне право на маєток Трессідор. Мене завжди осяювали такі думки зненацька.

— Ми вдячні, тату, — сказала я, — що маємо таку велику леді, яка править нами.

Він поглянув на Олівію, яка видавалася дуже наляканою.

— А ти, Олівіє, що скажеш?

— Чому… так… так… тату, — запнулася Олівія.

— Ми всі дуже вдячні, — сказала мама, — і плануємо чудово провести час у Понсонбі або Сансонів… Ми вітатимемо Її Величність, доки не охрипнемо, чи не так, мої любі?

— Гадаю, було б краще, якби ви спостерігали за всім у шанобливій тиші, — сказав мій батько.

— Звичайно, Роберте, — сказала моя мати. Вона піді­йшла до нього і взяла його під руку. Я була вражена її нерозважливістю, але батько, здавалося, не заперечував, а був, найімовірніше, задоволений.

— Ходімо, — сказала вона. Звісно, вона бачила, з якимнетерпінням ми чекали, коли нарешті закінчаться ці розпити,та й сама трохи втомилася від них. — Дівчатка поводитимуться гарно і змусять нас пишатися ними, чи не так, любі?

— О так, мамо.

Вона всміхнулася йому, і кутики його губ смикнулися, ніби він не міг не всміхнутися у відповідь, хоча дуже намагався.

Коли двері за ними зачинилися, ми всі полегшенозітхнули.

— Навіщо він приходив? — як завжди, не подумавши, запитала я.

— Ваш батько вважає, що має час від часу навідуватися до класної кімнати, — відповіла міс Белл. — Це батьківський обов’язок, і ваш батько завжди виконує його.

— Я рада, що наша мама прийшла з ним. Думаю, саме тому він був не такий суворий.

Міс Белл промовчала, потім розгорнула книжку.

— Подивімось, чим зараз займається Вільгельм Завойовник. Ми залишили його, коли він планував завоювання цих островів, пам’ятаєте?

І поки ми читали книжки, я думала про своїх батьків, багато чого не розуміючи. Чому моя мати, яка любила сміятися, вийшла заміж за мого батька, який явно цього не любив? Чому вона могла змусити його повестися інакше, коли просто взяла його під руку? Навіщо вона прийшла до класної кімнати і сказала, що ми підемо чи то до Понсонбі, чи то до Сансонів споглядати процесію, коли ми вже й так про це знали?

Таємниці! У дорослих їх було чимало. Цікаво було б дізна­тися, про що вони насправді думають. Адже коли вони кажуть про одне, то дуже часто йдеться про інше.

Я відчула медальйон на своїй шкірі.

Що ж, у мене теж були свої таємниці.

З наближенням знаменного дня хвилювання тільки зростало. Здавалося, ні про що інше, крім ювілею, розмови не точилися. Напередодні в нас мав відбутися званий обід, а це означало, що на додачу до ювілейної лихоманки була ще й метушня, якої вимагала така подія.

Уранці міс Белл повела нас на звичну прогулянку. Вулиці поблизу площі, зазвичай такі спокійні, уже були пере­повнені торгівцями, які пропонували ювілейні сувеніри.

— Купіть горнятко для маленьких леді, — благали во­ни. — Ну ж бо, виявіть повагу до Її Величності.

Міс Белл поквапила нас, сказавши, що підемо до парку.

Ми йшли вздовж Серпантину, поки вона розповідала нам про Велику виставку, яку організували здебільшого під егідою принца-консорта, оплаканого чоловіка нашої любої королеви, за яким вона скорбіла. Це все ми вже чули раніше, і мені було набагато цікавіше спостерігати за качками. Ми не принесли з собою жодних продуктів, щоб нагодувати їх. Місіс Террас, наша кухарка, зазвичай забезпечувала нас черствим хлібом, але цього ранку клопоталася майбутнім званим обідом, тому не могла приділити нам багато уваги.

Ми влаштувалися неподалік води, і міс Белл, яка завжди прагнула збагатити наш розум, перевела розмову на сходження королеви на престол п’ятдесят славних років тому. Вона вкотре розповіла історію про те, як наша люба королева, загорнута в халат, з довгим світлим волоссям, розпущеним по плечах, підвелася з ліжка, щоб дізнатися, що стала королевою.

— Ми мусимо пам’ятати, що сказала люба королева, ще юна і вже така мудра… Вона сказала: «Я буду доброю ко­ролевою». Ось так! Хто б міг подумати, що юна дівчина може бути така мудра! І вона була не набагато старша за вас, Олівіє. Тільки подумай! Хто ще міг би дати таку обітницю?

— Олівія, — сказала я. — Вона завжди прагне бути ­доброю.

Тоді мені спало на думку, що добрі люди не завжди ­мудрі, і я не могла не зазначити, що ці дві якості не завжди сумісні.

Міс Белл була дещо роздратована і сказала:

— Ви маєте навчитися безапеляційно погоджуватися із судженнями тих, хто старший і мудріший за вас, Керолайн.

— Але якщо ніколи нічого не брати під сумнів, як можна знайти нові відповіді? — запитала я.

— Навіщо шукати нову відповідь, якщо вона вже існує?

— Тому що може бути й інша, — наполягала я.

— Думаю, нам час повертатися, — сказала міс Белл.

Як часто, розмірковувала я, наші розмови ось так несподівано обриваються!

Мені було байдуже, я думала про наступний день.

Із вікна нашої спальні ми могли побачити карети, щоприбували з гостями. Цієї ночі площа, здавалося, була сповне­на їх. Я припустила, що не ми одні влаштували званий обід.

Було близько восьмої години. Ми вже мали спати, бо вранці мусили бути бадьорі, щоби встигнути виїхати з дому, перш ніж перекриють рух вулицями. Карета мала відвезти нас до Понсонбі або Сансонів: нам не сказали, чиє запрошення таки прийняли.

Оскільки ми їхали з матір’ю, міс Белл вирішила пошукати разом з Евертон зручне місце, щоб споглядати про­цесію. Слуги мали свої домовленості. Розі прямувала одна.

— Ти поїдеш одна? — запитала я. Вона подивилася на мене і трохи підштовхнула.

— Не ставте запитань, і не почуєте брехні, — сказала вона.

Думаю, тато виконував якісь свої обов’язки. Мене хвилювало одне: батька не повинно бути з нами. Він би затьмарив увесь день.

Побачивши, як під’їхали карети, ми з Олівією пішли до нашого куточка біля поруччя і спостерігали, як прий­мають гостей.

Наша мати сяяла в сукні, розшитій рожевим бісером і перлами, а її волосся прикрашала маленька діамантова діадема. Мама була неперевершена. Тато, у чорному костюмі та сорочці з оборками, стояв поруч із нею й видавався розкішним.

Ми чули їхні голоси й уловлювали коментарі гостей.

— Як добре, що ви завітали!

— Я так рада вас бачити!

— Яка чудова прелюдія до знаменного дня!

І так далі.

Тоді моє серце підскочило від радості, бо до моїх батьків наближався капітан Кармайкл.

Отже, він повернувся до Лондона, як і обіцяв. Він видавався дуже гарним, хоча й не був у мундирі. Він був такий само високий, як і мій батько, і справляв не менш сильне враження, але в іншому сенсі: якщо мій батько навіював смуток, то капітан Кармайкл випромінював радість.

Він пішов, і батьки вітали наступного гостя.

Я почувалася збентеженою. Я не наважилася надіти свій медальйон, бо була в нічному вбранні і його одразу помітили б. Він лежав під моєю подушкою. Там він був у безпеці, але я дуже хотіла б, щоб тієї миті він був на мені.

Коли всіх гостей прийняли, я залишилася на своєму місці, звідки було зручно споглядати.

— Я йду спати, — сказала Олівія.

Я кивнула, і вона зникла, а я сиділа, сподіваючись, що вийде капітан Кармайкл і я зможу ще раз на ньогопоглянути.

Я прислухалася до звуків бесіди. Незабаром вони попрямують до їдальні, що на першому поверсі.

Тоді вийшла моя мати з капітаном Кармайклом. Вони розмовляли дуже тихо, а незабаром до них долучилися чоловік і жінка. Деякий час вони спілкувалися. Звісно, йшлося про ювілей.

Я вловлювала уривки бесіди.

— Кажуть, що вона відмовилася вдягати корону.

— Вона буде в чепчику.

— Чепчик! Неймовірно!

— Тсссс… не можна так казати про Її Величність.

— Але ж це правда. Галіфакс сказав їй, що народ за свої гроші хоче бачити золото, а Розбері каже, що імперією має правити скіпетр, а не чепчик.

— Невже й справді буде чепчик? Я не вірю.

— О так, наказ уже вийшов. Чепчики та довгі сукні без мантій.

— Це буде не дуже схоже на королівську подію.

— Моя люба, там, де є вона, усі події королівські.

Після цього до самої верхівки будинку виразно долинув голос капітана Кармайкла:

— Правильно. Сподіваюся, вона наполягла, щоб змінили правила принца-консорта щодо розлучених.

— Так. Неймовірно, чи не так? Вона хоче, щоб цих бідолашних жінок, невинних жертв розлучень, допускали до святкувань.

За кілька секунд до цього вийшов мій батько.

— Розумно, звичайно, — сказав капітан. — Чому їх треба карати за те, у чому вони не винні?

— Аморальність має бути покарана, — сказав мійбатько.

— Мій любий Трессідоре, — заперечив капітан, — невинні не можуть бути винні. Тоді чому їх вважають невинними?

— Принц-консорт мав рацію, — наполягав мій батько. — Він виключив усіх, хто був причетний до цих брудних справ, і я радий, що Солсбері не запросив розлучених іноземців.

— Повинно ж бути якесь людське співчуття, — продовжував капітан.

Мій батько сказав дуже холодним голосом:

— Це питання принципу.

І тут утрутилася моя мати:

— Прошу, ходімо вечеряти. Чого ми тут стоїмо?

Вона явно намагалася змінити тему. Коли вони почали спускатися вниз, хтось сказав їй:

— Я чув, що ви будете в Понсонбі.

— Мене люб’язно запросила й Марсія Сансон. Мої маленькі дівчатка дуже чекають.

Голоси стихли.

Деякий час я сиділа й думала про те, що капітан Кармайкл і мій батько, напевно, не дуже полюбляють один одного.

Потім я залізла в ліжко, намацала свій медальйон, надійно схований під подушкою, і заснула.

Наступного ранку ми прокинулися рано, і міс Белл приділила багато уваги нашому туалету. Вона довго переглядала наші скромні гардероби, розмірковуючи, які сукні найкраще пасуватимуть маминому вбранню. Для мене вона обрала темно-зелений колір, а для Олівії — колір фрез. Наші сукні — спідниці з воланами, декоровані корсети та рукави до ліктя — були однакового крою. Ми надягли довгі білі панчохи та взули чорні черевики, взяли білі рукавички. Кожна з нас мала солом’яний капелюшок, я — із зеленою стрічкою, а Олівія — кольору фрез.

Ми почувалися дуже чепурними. Утім, побачивши нашу матір, ми зрозуміли, якими нікчемними були поруч з її величчю. Вона цілком відповідала газетним описам — «прекрасна місіс Трессідор». Вона обрала рожевий, свій улюблений колір, який їй найбільше пасував. Спідниця її сукні була пишною, з воланами, драпірована так, щоб привернути увагу до її витонченої талії, що навіть в епоху тонких талій видавалося надзвичайним. Щільно обтислий корсет додавав більшої чарівності її статурі, а шию прикрашала блідо-кремова фішю, яка пасувала до мереживних манжетів її рукавів. Рожевий з кремовим оздобленням капелюшок кумедно сидів на її розкішному волоссі, а страусове перо кремового кольору спадало з крисів капелюшка майже до очей, ніби привертаючи увагу до їхнього блиску. Вона видавалася молодою і жвавою. Оскільки ми передчували розвагу, яка на нас чекає, нас також охопила «лихоманка». Отже, не гаючи часу, ми всі вирушили в дорогу.

Карета вже чекала на нас. Ми з Олівією сіли по обидва боки від матері, коли виїжджали з площі.

Якийсь час коні бігли риссю. Раптом моя мама звернулася до візника:

— Блейне, я хочу, щоб ти їхав на площу Ватерлоо.

Блейн здивовано обернувся, ніби не розчув правильно.

— Але, мадам… — почав він.

Вона ласкаво всміхнулася.

— Я передумала. Площа Ватерлоо.

— Дуже добре, мадам, — сказав Блейн.

— Мамо, — вигукнула я, — хіба ми не їдемо до леді Понсонбі?

— Ні, люба. Ми їдемо в інше місце.

— Але ж усі казали…

— Плани змінилися. Думаю, там тобі сподобається більше.

Її очі сповнились грайливості. Я надихнулася. Я вже колись бачила цей вираз в її очах і пам’ятала, хто змушував її очі так сяяти.

— Мамо, — задумливо запитала я, — ми їдемо до капітана Кармайкла?

Її щоки порожевіли, і вона стала ще гарнішою.

— Чому? Що змусило тебе так думати?

— Мені просто цікаво… тому що…

— Тому що що?

— Він живе на площі Ватерлоо?

— Неподалік.

— Отже, це правда…

— Звідти буде кращий вид.

Я сіла на своє місце. Радість цього дня не мала меж.

Капітан Кармайкл зустрічав нас на ґанку. Він чекав на нас, це було очевидно. Мені здалося досить дивним, що, коли ми виїжджали, вирушали начебто до Понсонбі, тоді як мама з капітаном явно домовилися про все ще напередодні ввечері.

Однак я була надто схвильована, щоб довго розмірковувати про це. Ми були тут; решта не мала значення.

Кімнати капітана Кармайкла були невеликі порівняно з нашими, але в них панував приємний безлад, який я одразу помітила.

— Ласкаво прошу! — вигукнув він. — Мої милі леді, вітаю вас!

Мені сподобалося, що мене назвали милою леді, але це явно збентежило Олівію, яка була абсолютно впевнена, що це звернення їй не пасує.

— Ви якраз вчасно, — продовжував він.

— Це було необхідно, щоб дістатися сюди, — сказала моя мама. — Ці вулиці незабаром перекриють.

— Процесія пройде цією дорогою до абатства, — сказав він. — Але ви не зможете виїхати, доки вона не повернеться, що мене дуже тішить, оскільки я матиму змогу довше перебувати в найприємнішому товаристві, яке знаю. А тепер дозвольте мені показати моїм прекрасним леді їхні місця. Думаю, дівчаткам цікаво буде побачити, що відбувається на вулиці.

Він підвів нас до стільців біля вікна, звідки відкривався гарний вид на площу Ватерлоо.

— Маршрут проляже від палацу через пагорб Конституції, Пікаділлі, площу Ватерлоо й Парламентську вулицю аж до абатства, тож ви все побачите. А тепер, можу припустити,ви хотіли б трохи підкріпитися. Я маю для вас особливий лимонад, юні гості, і маленьке печиво до нього, яке спе­ціально приготував для мене мій кухар, містер Фортнум.

Моя мама хихикнула і сказала:

— Гадаю, що це не так. Їх приготував містер Мейсон.

— Фортнум чи Мейсон — яка різниця?

Я нестримно розсміялася, бо знала, що «Фортнум і Мейсон» — це крамниця на Пікаділлі і капітан Кармайкл мав на увазі, що купив печиво саме там.

— Я піду й допоможу вам з лимонадом, — сказала мама.

Я була вражена. Їй ніколи й на думку не спадало зробити будь-що самій. Удома вона дзвонила прислузі, коли їй просто потрібна була подушка для стільця.

Вони пішли. Олівія була трохи збентежена.

— Це так зворушливо, — сказала я.

— Навіщо ми сюди приїхали? Я думала, що ми їдемо до Понсонбі. І що він мав на увазі, коли говорив про своїх куха­рів? Адже «Фортнум і Мейсон» — це крамниця.

— О, Олівіє, — сказала я, — ти така серйозна. Буде весело.

Минуло багато часу, перш ніж вони принесли лимонад. Я помітила, що моя мама вже зняла капелюшок. Вона розчервонілася, проте почувалася невимушено і влаштувала велике шоу, розливаючи лимонад.

— Обід буде згодом, — сказав капітан Кармайкл.

Я досі пам’ятаю кожну мить того дня. У ньому була певна магія, дивне відчуття очікування, як у театрі, коли ось-ось підніметься завіса і ти не впевнений, що відбу­ватиметься за нею. Але, можливо, ми пригадуємо через якийсь час важливі події в своєму житті, нам видається, що вони були сповнені якогось передчуття. Тоді нічого такого я не відчувала, бо була дуже схвильована, ніби мало відбутися щось справді важливе.

Зрештою настала урочиста мить: наближалася процесія. Я любила марш Генделя, він видавався найдоречнішим. І ось з’явилася вона — досить скромна маленька фігурка, у чепчику. Щоправда, то був особливий чепчик — мереживний і оздоблений діамантами, проте все ж таки чепчик. Вигуки оглушали. А вона сиділа в екіпажі й час від часу піднімала руку на знак того, що чує їх. Мені здалося, що вона не надто вдячна за це виявлення надмірної відданості, проте видовище було яскраве. Її екіпаж випереджали принци її власного дому: сини, зяті та онуки. Я порахувала їх: загалом було сімнадцять. Найвеличнішим серед них був зять королеви, кронпринц Фріц Прусський, убраний у біло-срібний мундир, з німецьким орлом на шоломі.

Одна за одною йшли процесії. Мене вразили індійські принци у своїх розкішних шатах, що виблискували коштовностями. Серед них були посланці з Європи, чотири монархи — королі Саксонії, Бельгії, Данії та Еллади. Греція, Португалія, Швеція та Австрія, так само як і Пруссія, прислали своїх кронпринців.

Того дня, здавалося, весь світ мав намір ушанувати маленьку стареньку пані в мереживному чепчику з діамантами, яка правила вже п’ятдесят років.

Навіть коли процесія пройшла, я все ще почувалася приголомшеною цим видовищем. Музика все ще лунала в моїх вухах, і мені здавалося, що я все ще бачу коней у розкішних чепраках та неперевершених вершників. Тим часом моя мати, згадавши щось про обід, зникла разом із капітаном.

Капітан підкотив візок, на якому були холодне куряче м’ясо, трохи хліба із хрусткою скоринкою та масло.

Він присунув до вікна маленький столик, спритно покривши його мереживною скатертиною. Якраз вистачило місця для нас чотирьох.

Який це був обід! Пізніше я згадувала про нього як прокінець певної епохи в нашому житті, епохи невинності. Куш­тувати ту холодну курку — наче торкатися древа пізнання.

Капітан відкоркував пляшку, що була у відрі з льодом, і дістав чотири склянки.

— Думаєш, їм варто пити? — запитала моя мама.

— Лише ковточок.

Ковточок виявився половиною склянки. Глитнувши димчасту рідину, я сп’яніла. Я відчула якесь особливе щастя. Світ здавався прекрасним, і я уявляла це початком нового життя, коли ми з Олівією стали найкращими друзями нашої мами: супроводжуємо її скрізь, робимо такі візити, як сього­дні, вигадані капітаном та нею задля нашої розваги.

Народ заполонив вулиці. Процесія закінчилася, і рух було поновлено.

— На зворотному шляху кортеж проїде від абатства до палацу через Вайтхолл і Молл, — сказав капітан, — тож решта дня в нашому розпорядженні.

— Ми мусимо повернутися не надто пізно, — зауважила моя мати.

— Моя люба, зараз неможливо пересуватися вулицями, і це триватиме ще деякий час. У нашому гнізді ми почуваємося в безпеці.

Ми всі розсміялися. Насправді ми сміялися досхочу й без приводу, що, мабуть, і є виявленням справжнього щастя.

Унизу, поза нашим магічним колом, віддалений шум голосів видавався приглушеним. Капітан Кармайкл весь час розповідав і смішив нас. Він змушував говорити нас, і навіть Олівія… була трохи говірка. Наша мати здавалася геть інакшою. Час від часу вона вигукувала «Джоку!»тоном глузливого докору, і навіть Олівія здогадалася, що то було виявленням ніжності.

Джок Кармайкл розповів нам про армію, військову службу. Він багато разів бував за кордоном і тепер планував вирушити до Індії. Він поглянув на нашу матір, і їх обох огорнув ледь помітний смуток. Але це мало відбутися в майбутньому, тож не варто було турбуватися про це заздалегідь.

Він сказав, що був давнім другом нашої сім’ї.

— Що ж, я знав твою матір ще до вашого народження. — Він подивився на мене. — А потім… мене відправили до Судану, і я тривалий час нікого з вас не бачив. — Він усміхнувся моїй мамі. — А коли повернувся, здавалося, ніби я ніколи й не вирушав.

Я бачила, що в Олівії заплющуються очі, й відчувала, що зі мною відбувається те саме. Мене починала охоплювати якась солодка знемога, проте я щосили боролася зі сном, бо не хотіла згаяти жодної секунди того чарівного дня.

Аж раптом на вулиці закипіло життя. З’явився шарманщик, він виконував мелодії з оперет «Мікадо» та «Піра­ти Пензансу». Люди співали й танцювали. З шарманкою уже змагалася людина-оркестр, універсальний музикант. Його сопілка була закріплена до підборіддя, барабан був на спині (він бив паличками, прив’язаними до ліктів), барабанні тарілки билися одна об одну за допомогою мотузочок, прив’язаних до його колін, а в руках чоловік тримав трикутник. Спритність, з якою він усім цим керував, викликала загальне захоплення, а в капелюсі біля його ніг дзеленчали пенси.

Якийсь чоловік продавав памфлети.

— П’ятдесят славних років! — вигукував він. — Читайте життєпис Її Величності королеви.

Там були дві смагляві циганки з великими мідними сережками у вухах і червоними хустками-банданами, по­в’я­заними на голові.

— Поворожіть, леді, на свою долю. Позолотіть руку — і буде вам щаслива доля.

Потім з’явився клоун на ходулях, такий кумедний, що діти почали верещати від захвату, коли він шкандибав крізь натовп і витягував свій капелюх аж до вікон. Ми кинули монети, він усміхнувся, вклонився — на ходулях це не легко — і пошкутильгав геть.

Це було радісне видовище — кожен прагнув насолодитися цим днем.

— Ви самі бачите, — сказав капітан Кармайкл, — як зараз важко пересуватися вулицями.

І тут сталася трагедія.

Крізь натовп просунулися двоє чи троє вершників. Люди охоче пропускали їх.

Цієї миті на площу виїхав ще один вершник. Я знала досить багато про коней, тому відразу зрозуміла, що вершник не контролював тварину. На мить кінь, нашорошивши вуха, зупинився. Я була впевнена, що натовп і шум, який панував на площі, налякали його.

Він почав звиватися дибки й похитнувся, потім опустив голову й кинувся в натовп. Почулися крики. Хтось упав. Я бачила, як вершник відчайдушно намагався втримати коня, перш ніж його підкинуло в повітря. Запанувала тиша, а потім пролунали крики. Кінь збожеволів і наосліп мчав крізь натовп.

Ми з жахом витріщилися на це видовище. Капітан Кармайкл попрямував до дверей, але моя мати вчепилася в його руку.

— Ні! Ні! — кричала вона. — Ні, Джоку. Внизу не­безпечно.

— Бідолаха збожеволів від жаху. Його просто треба належно вгамувати.

— Ні, Джоку, ні!

Від площі я перевела увагу на цих двох: мама повисла на руці капітана Кармайкла, благаючи його не спускатися.

Коли я знову визирнула у вікно, кінь лежав на бруківці. Зчинився хаос. Було поранено кілька людей. Було чутно крики, плач. Веселощі поступилися трагедії.

— Нічого, ти нічого не вдієш, — ридала моя мати. — О, Джоку, будь ласка, залишся з нами. Я не витримаю…

Олівія, яка любила коней так само сильно, як і я, побивалася за бідолашною твариною.

Приїхали якісь вершники, з’явилися люди з ношами. Я затулила вуха, коли пролунав постріл. Я знала, що це найкраще, що могло статися з конем, який, напевно, надто сильно травмувався, щоб одужати.

Прибула поліція. Вулиці розчистили. На всіх насопусти­лася тиша. Яке трагічне завершення дня, сповненогорадості!

Капітан Кармайкл знову намагався бути веселим.

— Таке життя, — з жалем сказав він.

Був уже пізній вечір, коли карета відвезла нас додому. У кареті моя мати сіла між мною та Олівією й пригорнула нас обох.

— Запам’ятаймо тільки хороше, — сказала вона. — Це було чудово, чи не так… перш ніж…

Ми погодилися.

— І ви побачили королеву, всіх королів та принців. Це неможливо забути, чи не так? Не думаймо про той нещасний випадок, гаразд? Навіть не говорімо про це… ні з ким.

Ми погодилися, що так буде ліпше.

Наступного дня міс Белл повела нас на прогулянку в парк. Усюди були намети для бідних дітей, яких там зібралося тридцять тисяч. Під звуки військових оркестрів кожній дитині давали булочку з родзинками й кухоль молока. Ювілейні кухлі з написами, що прославляли велику королеву, були подарунками для них.

— Вони запам’ятають це назавжди, — сказала місБелл. — Як і всі ми. —І вона почала розповідати нам про королів і принців і трохи про країни, з яких вони прибули. Вона мала неабиякий талант перетворювати кожну подію на корисний урок.

Усе це було дуже цікаво, і ані Олівія, ані я не згадали про нещасний випадок. Я чула, як його обговорювали деякіслуги.

— Ось, знаєте, стався жахливий випадок… кажуть, біля площі Ватерлоо. Здичавів кінь… Сотні поранених, і їх довелося ушпиталити.

— Коні, — сказала її супутниця. — На вулицях. Це має бути заборонено.

— Ну а як же ви без них обходитиметеся, га?

— Їм не можна дозволяти дичавіти, ось що.

Я утрималася від спокуси долучитися до них і сказати, що я була свідком того, що сталося. Утім, у глибині душі я усвідомлювала, що це було б небезпечно.

Це сталося наприкінці дня. Моя мама, здається, готувалася до вечері. Того вечора ми не чекали на гостей, але і в таких випадках її приготування завжди займали в неї багато часу. Вони з батьком вечеряли вдвох за великим столом, за який я ще ніколи не сідала. Олівія казала, що, коли ми почнемо «виходити в світ», тобто коли нам виповниться сімнадцять років, ми сидітимемо за одним столом з батьками. Я дуже любила поїсти й не могла уявити, що могло б зіпсувати мені апетит, крім присутності мого батька за столом. Але це мало відбутися в далекому майбутньому, тому я не надто переймалася.

Було, мабуть, близько сьомої години. Я саме прямувала до класної кімнати, де ми вечеряли з міс Белл: ми завжди куштували хліб з маслом і випивали по склянці молока перед сном. Я жахнулася, зіткнувшись віч-на-віч із батьком. Я майже налетіла на нього й потім різко зупинилася, коли він виник переді мною.

— О, — сказав він. — Керолайн. — Здавалося, йому довелося трохи подумати, перш ніж він згадав моє ім’я.

— Добрий вечір, тату, — сказала я.

— Ти дуже поспішаєш?

— О ні, тату.

— Ти бачила вчорашню процесію?

— Так, тату.

— І що ти про неї думаєш?

— Це було чудово.

— Ти запам’ятаєш її на все життя.

— Так, тату.

— Скажи мені, — звернувся він, — що найбільше вразило тебе… з того, що ти побачила?

Я нервувалася, як і завжди в його присутності, тому казала перше, що спадало мені на думку. Що мене найбільше вразило? Королева? Кронпринц Німеччини? Європейські королі? Оркестр? Насправді це був той бідолашний кінь, який сказився. І, недовго розмірковуючи, вигукнула:

— Скажений кінь.

— Що?

— Той… нещасний випадок.

— Який нещасний випадок?

Я закусила губу й завагалася. Я пам’ятала, що моя мати натякала, що про це краще не говорити. Але я зайшла надто далеко, щоб відступати.

— Скажений кінь? — повторював він. — Який нещасний випадок?

Мені нічого не залишалося, як усе пояснити.

— Той кінь, що здичавів. Він поранив багато людей.

— Але ти не була там. Це сталося на площі Ватерлоо.

Я зашарілася і схилила голову.

— То ви були на площі Ватерлоо, — сказав він. — Я не знав про це. — Він продовжував бурмотіти: — Площа Ватерлоо. Зрозуміло… Так, здається, зрозумів. Він змінився на обличчі. Його обличчя стало дуже блідим, а очі дивно блищали. Мені здалося, що він був збентежений і трохи наляканий, але я відкинула цю думку: з моїм батьком такого не могло статися.

Він розвернувся, а я залишилася стояти як укопана.

Я пішла до нашої класної кімнати, усвідомивши, що вчинила щось жахливе.

Поступово прийшло усвідомлення. Як сталося, що ми вирушили туди, коли думали, що поїдемо геть в інше місце?.. У цьому приховано неабиякий сенс… А той факт, що капітан Кармайкл чекав на нас, і погляди, якими вони з матір’ю обмінялися… це було важливо.

Що це означало? У глибині душі я знала відповідь. Є речі, які діти відчувають… інстинктивно.

І я зрадила їх.

Я не могла про це казати. Я пила молоко і гризла хліб з маслом, навіть не помічаючи, що роблю.

— Керолайн сьогодні розсіяна, — сказала міс Белл. — І це зрозуміло, бо вона весь час думає про те, що бачила вчора.

А й справді вона мала рацію!

Поскаржившись на головний біль, я втекла до своєї кімнати. Зазвичай після вечері ми з міс Белл читали — кожна по сторінці протягом тридцяти хвилин. Вона вважала, що недобре лягати спати одразу після вечері, хай навіть легкої.

Я вирішила, що ляжу в ліжко і прикинуся, що сплю, щоб не розмовляти з Олівією, коли вона прийде. Не було сенсу ділитися з нею своїми підозрами. Вона б відмовилася обговорювати це — зазвичай вона поводилася так завжди, якщо йшлося про щось жахливе.

Я зняла сукню і вдягла халат. Я вже планувала заплести волосся, коли відчинилися двері. Я злякалася, побачивши тата.

Він видавався інакшим: був дуже сердитий і водночас розгублений. А ще видавався сумним.

Він сказав:

— Я хочу поговорити з тобою, Керолайн.

Я чекала.

— Ви їздили на площу Ватерлоо, чи не так?

Я завагалася, а він продовжив:

— Не бійся проговоритися. Я знаю про все. Твоя мати сказала мені.

Я відчула явне полегшення.

Він продовжував:

— Якоїсь миті вам видалося, що з площі Ватерлоо відкриватиметься кращий вид. Я з цим не згоден. Вам було б видно будь-де, куди вас запросили б. Але ви вирушили на площу Ватерлоо, де вас розважав капітан Кармайкл. Це правда, чи не так?

— Так, тату.

— Ти не здивувалася, що плани так раптово змінилися?

— Ну, так… але мама сказала, що на площі Ватерлоо буде краще.

— І капітан Кармайкл підготувався до зустрічі з вами, він улаштував ланч?

— Так, тату.

— Зрозуміло.

Він витріщався на мене.

— Що це в тебе на шиї?

Я нервово торкнулася медальйона.

— Це медальйон, тату.

— Медальйон! І чому ти його носиш?

— Ну, я завжди його ношу, але так, щоб його ніхто не бачив.

— О? Потайки? А навіщо ж? Розкажи мені.

— Ну… тому що мені подобається його носити і… його ніхто не має бачити.

— Не має ніхто бачити? Чому?

— Міс Белл каже, що я ще занадто мала, щоб носити прикраси.

— То ти вирішила кинути виклик міс Белл?

— Ну, не зовсім… але…

— Будь ласка, кажи правду, Керолайн.

— Ну… так.

— Де ти взяла медальйон?

Я не думала, що моя відповідь спричинить невдоволення.

— Це подарунок від капітана Кармайкла.

— Він подарував його тобі вчора?

— Ні, коли ми були в селі.

— У селі? Коли це було?

— Коли він приїжджав до нас.

— То він приїжджав, коли ви перебували в передмісті?

Він відкрив медальйон і втупився у світлину. Його облич­чя дуже зблідло, губи сіпалися, а очі були схожі на зміїні. Він витріщився на мене.

— Отже, капітан Кармайкл мав звичку заїжджати до тебе, коли ви були за містом.

— Не до мене… до…

— До твоєї матері?

— Він не мав звички. Він приїжджав лише раз.

— О, він приїжджав лише раз, коли твоя мати була там. І як довго він перебував у вас?

— Два дні.

— Зрозуміло. — Він раптом заплющив очі, ніби не міг дивитися ані на мене, ані на медальйон, який усе ще тримав у руці. Потім я почула, як він прошепотів: — Боже мій. — Він подивився на мене, як мені здалося, з презирством і квапливо пішов геть.

Я провела безсонну ніч, а вранці не хотіла вставати, бо передчувала значні проблеми, усвідомлюючи, що певною мірою сама спричинила їх.

У будинку панувала тиша. Здавалося, нависла прихована загроза, що передвіщала катастрофу. Мені було цікаво, чи відчула це Олівія, проте вона це жодним чином не виявля­ла. Напевно, це було пов’язано з моїм нечистим сумлінням.

Приїхали тітка Імоджен зі своїм чоловіком, сером Гарольдом Кері, і вони довго розмовляли з татом. Маму я не бачила, але почула від однієї зі служниць, що, за словами Евертон, мама в ліжку і в неї нестерпний головний біль.

День минав. Карета не приїхала по тата, щоб відвезти його в банк. Мама перебувала у своїй кімнаті, а тітка Імоджен із чоловіком залишилися на ланч, проте й після нього не квапилися прощатися.

Я була навіть пильніша, ніж зазвичай, бо відчувала, що мені вкрай необхідно знати, що відбувається. І мої зусилля були певною мірою винагороджені. Я потай пробралася до маленької кімнати, що розміщувалася поруч із вітальнею, де тато спілкувався з подружжям Кері. Насправді то була комірчина з умивальником. Там слуги збирали квіти в букети й розставляли у вази. Узявши вазу з трояндами, я могла б удати, що розставляю їх, якби мене спіймали на гарячому. Я не чула всього, що відбувалося в сусідній кімнаті, проте обривки якихось фраз таки доносилися.

Усе було досить загадково. Я постійно чула такі слова, як «скандальний», «ганебний»… А потім почула ціле речення:

— Не повинно бути жодного скандалу. Твоя кар’єра, Роберте… А потім бурмотіння.

Згадували мене.

— Вона має поїхати, — категорично сказала тітка Імоджен. — Постійне нагадування… Ти маєш це зробити заради свого спокою, Роберте. Занадто болісно для тебе.

— Це не повинно видаватися…

Далі я не розчула.

— Це було б занадто… Це спровокувало би бозна-що… Можна, звісно, звернутися до кузини Мері… а чом би й ні? Для неї настав час зробити щось для нашої сім’ї. Ми б передих­нули… склали б якийсь план… з’ясували б, як ліпше вчинити…

— А вона погодиться? — озвався мій батько.

— Можливо. Вона досить… дивна. Ти же знаєш Мері. Її сумління не мучить… Напевно, вже й забула про всі ті прикрощі, які спричинила. Це ідея, Роберте. І я дійсно вважаю, що вона має поїхати… Упевнена, так буде краще. Треба з нею зв’язатися… Мабуть, буде краще, якщо це зроблю я. Я поясню їй, що вкрай важливо… нагальна потреба…

Я так і не зрозуміла, що саме було вкрай важливе, проте вже не могла возитися з вазою троянд.

Дні тяглися, а похмура атмосфера, що панувала в домі, так і не розвіювалась. Я не бачила ані батька, ані матері. Усі слуги усвідомлювали, що відбувається щось незвичне.

Заставши Розі Ранделл саму в їдальні, я відверто запитала, чи не знає вона, що відбувається.

Вона знизала плечима.

— Найімовірніше, твоя мама була надто щира з капітаном Кармайклом і твоєму татові це не дуже подобається. Не можу сказати, що я її засуджую.

— Розі, чому вони звинувачують мене?

— Невже?

— Я була в комірчині й чула, як вони казали, що я маю поїхати геть.

— Ні, не ти, люба. Гадаю, вони мали на увазі твою маму. Ось кого вони мали на увазі. — Вона знизала плечима. — Гадаю, це все минеться. Таке трапляється у вищих колах, повір мені. Тебе це не обходить… тож не хвилюйся.

Спочатку я подумала, що вона, напевно, має рацію. Одного ранку міс Белл увійшла до класної кімнати, де ми чекали на неї, щоб почати урок, і повідомила:

— Ваша мама поїхала на лікування.

— Поїхала куди? — запитала я.

— Гадаю, за кордон.

— Вона не попрощалася.

— Припускаю, що вона була дуже зайнята і їй довелося виїхати поспіхом. Накази лікаря. — Міс Белл була стурбована. Потім вона додала: — Ваш батько сказав, що дуже довіряє мені.

Усе це було дуже дивно.

Міс Белл відкашлялася.

— Ми з вами вирушимо в подорож, Керолайн, — сказала вона.

— Подорож?

— Так, потягом. Я відвезу вас у Корнуолл до кузини вашого батька.

— До кузини Мері! До цієї гарпії!

— Що?

— О, нічого. Навіщо, міс Белл?

— Усе вже вирішено.

— А Олівія теж поїде?

— Ні, Олівія не долучатиметься до вас. Я поїду з вами в Корнуолл, переночую в маєтку Трессідор, а потім повернуся до Лондона.

— Але… навіщо?

— Це лише візит. Згодом ви повернетеся до нас.

— Але я не розумію.

Міс Белл якось дивно на мене поглянула, так, ніби вона теж нічого не розуміла. Утім, могла б і справді не розуміти.

Щось таки було приховано за цим. У моїй голові промайнули різні здогадки, наче мандрівні вогники над туманним болотом. Жодна з них не була достатньо переконлива, не давала вичерпної відповіді, з якою я могла би погодитися.

Привиди

на галереї менестрелів

Я сиділа у вагоні першого класу навпроти міс Белл. Те, що зі мною відбувалося, видавалося геть нереальним. Незабаром я прокинуся і зрозумію, що це був сон.

Усе сталося так швидко. Ще в понеділок міс Белл сказала мені, що я маю їхати, і вже в п’ятницю ми вирушили.

Звичайно, я була схвильована. З моєю вдачею це було неминуче. Утім, я була також трохи налякана. Я знала лише одне: я їду до кузини Мері, яка люб’язно дозволила мені відвідати її. Про тривалість візиту не йшлося, і я відчувала, що це недобрий знак. Попри моє прагнення дізнатися якомога більше нового в житті, я несподівано затужила за старим життям. На мій подив, я відчула, що не хочу залишати Олівію, і якби вона поїхала разом зі мною, я почувалася б значно краще.

Вона сумувала за мною так само, як і я за нею. Коли я прощалася з нею, вона була геть спустошена.

Вона не могла зрозуміти, чому я маю їхати, та ще й до кузини Мері. Кузина Мері була людожеркою, злісною жінкою, яка погано вчинила з татом. Чому я мала їхати до неї?

Усі мої емоції були сповнені жахливого почуття провини.У глибині душі я знала, що сама спричинила нещастя. Я зрадила свою матір, розповіла те, що мала б тримати в суворій таємниці. Тато ніколи б не дізнався, що ми були на площі Ватерлоо в ювілей, якби я сама йому про все не розповіла. Ба більше, через мою необачність він побачив медальйон.

Він був обурений дружбою моєї матері з капітаном Кармайклом, і про це він також дізнався від мене. Найімовірніше, мене покарали, коли відправили до кузини Мері.

Я дуже хотіла поговорити про це, але міс Белл була неговірка. Вона сиділа навпроти мене, склавши руки на колінах. На вокзалі вона простежила, щоб наші речі доставили в багажний вагон. Вона спостерігала, як слуга, який нас супроводжував на вокзал, переносив наш багаж. І особисто контролювала цей процес. Тепер ми мали лише нашу ручну поклажу, яку бережно поставили на верхню полицю. Раптом я відчула любов до міс Белл, бо незабаром мала попрощатися з нею: вона мала лише відвезти мене до кузи­ни Мері, а потім негайно повернутися назад. Я усвідомлювала, що мені бракуватиме її владної та водночас доброзичливої вдачі. Ми з Олівією часто сміялися, проте розуміли, що, якби не її методи виховання, наше життя без міс Белл не було б таке спокійне та безпечне.

Коли вона дивилася на мене, я іноді помічала співчуття в її очах. Їй було шкода мене, що змушувало мене жаліти себе. Утім, я і злилася на себе. Адже я знала, що заміжні дами не повинні мати романтичних стосунків з кавалерійськими офіцерами, не мають зустрічатися з ними потай. Але, знаючи це, я зрадила матір. Якби я не проговорилась батькові! Але що я могла вдіяти? Я не могла збрехати! Звичайно, це було б неправильно. Ба більше, він наскочив на мене так несподівано, коли я була в халаті й не мала часу сховати медальйон.

Не було сенсу обмірковувати це безкінечно. Це сталося, і через це моє життя було зруйноване. Тепер мене віді­рвали від рідної домівки, сестри, батьків… Ну, можливо, це не мало такого значення, бо я так рідко бачила маму й надто часто — на мою втіху — тата. Але тепер усе мало бути нове, а невідомість завжди лякає.

Якби ж то я знала! Я була надто доросла, і багато чого вже неможливо було приховати від мене. Утім, мене вважали недостатньо дорослою, щоб дізнатися всю правду.

Міс Белл жваво розповідала про місцевість, повз яку ми проїжджали.

— Отже, сьогодні у нас, — сказала я дещо іронічно, — урок географії з елементами ботаніки.

— Це все дуже цікаво, — суворо відповіла міс Белл.

Ми зупинилися на станції, і в купе зайшли дві жінки — як я здогадався, мати й донька. Вони виявилися приємними супутницями, і коли ми розговорилися, вони розповіли, що прямують аж до Плімута. Щороку вони відвідують родичів, які там мешкають.

Ми мило розмовляли, і міс Белл дістала кошик зі сніданком, який спакувала для нас кухарка місіс Террас.