Наречена Пендорріка ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2024

ISBN978-617-15-0752-4(epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням:

Holt V. Bride of Pendorric : A Novel / Victoria Holt. —

New York : St. Martin’s Griffin, 2009. — 336 p.

Переклад з англійськоїВолодимира Горбатька

ГолтB.

Г60Наречена Пендорріка: роман /Вікторія Голт ; пер. з англ. B.Горбатька. —Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімей­ного Дозвілля»,2024. —416 с.

ISBN978-617-12-9631-2

ISBN978-0-31238-416-6(англ.)

Фейвел Фарінгтон зустрічає Рока Пендорріка на острові Капрі. Неможливо було не закохатися в цього чоловіка, який буквально полонив її своєю увагою. І ось вони їдуть до старовинного маєтку Пендорріків у Корнуоллі. Його сім’я зустрічає Фейвел із широко розкритими обіймами, адже вона довгоочікувана наречена Пендорріка.

Маєток неймовірно гарний, проте атмосфера в ньому дещо зловісна… Здається, наче всі пильно спостерігають за молодою жінкою, і навіть каміння тут має очі. На стінах висять портрети двох інших наречених, зокрема матері Рока, яка загинула молодою.

Страх Фейвел посилюється, коли чоловік починає віддалятися від неї. Невже його попередня поведінка — це майстерна акторськагра? Фейвел розуміє, що всі дивні речі, які сталися з нею від самого її приїзду, не випадковість — хтось намагається її вбити… Але навіщо?

УДК 821.111

© Victoria Holt, 1963; renewed Victoria Holt, 1991

©Depositphotos.com / peresanz,DimitarMitev, Vitalii_Mamchuk, juanleonel, baavli,обкладинка, 2024

©Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2024

©Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2024

Розділ 1

Після того, як я прибула до замку Пендоррік, мені часто спадало на думку: як же швидко здатне змінюватися людське життя! Як радикально! Мені раніше доводилося чути, що життя подібне до калейдоскопа, і моє також стало схожим на нього, бо початкова сцена тихого й задоволеного буття стала поволі мінятися — спершу тут, потім там, допоки переді мною не постала картина, сповнена не миру і спокою, а лиховісності й загрози.

Я вийшла заміж за чоловіка, котрий здавався мені уособленням всього, що я хотіла бачити у своєму обранцеві — турботливості, відданості й пристрасної любові. Але раптом виявилося, що я одружилася з незнайомцем.

Уперше я побачила Рока Пендорріка, коли одного ранку повернулася з пляжу. У руках він тримав теракотову статуетку, моделлю для якої послужила я, тендітне дівча років семи. Я добре пам’ятала той день, коли мій батько витворив її десь одинадцять років тому; він тоді сказав, що ця статуетка не продається.

Штори були ще не запнуті, і двоє чоловіків у студії являли собою разючий контраст на тлі сонячного світла: мій батько такий білявий, а незнайомець такий чорнявий! На нашому острові батька часто називали Анджело через світлу шкіру, біляве волосся та спокійно-безневинний вираз обличчя — він був людиною надзвичайно милою й доброзичливою. Можливо, саме тому мені здалося, що в зовнішності його співбесідника було щось лиховісне.

— А ось і моя донька Фейвел, — мовив батько, немовби звертаючись до мене.

Вони обидва підвелися, причому незнайомець просто-­таки височів над батьком, який був середнього зросту. Він узяв мою руку і став уважно вивчати мене пильним і, як мені здалося, оцінювальним поглядом своїх продовгуватих очей. Чоловік був стрункий, і це підкреслювало його високий зріст, мав майже чорне волосся і сторожкий погляд. Здавалося, що він помітив у моїй зовнішності щось таке, що його вельми потішило, але разом з тим та втіха мала відтінок якоїсь злостивості. Кінчики його вух були трохи видовжені, що робило його схожим на сатира. Обличчя ж складалося з контрастів: у повних губах угадувалися ніжність і чутливість, рішучі обриси підборіддя не залишали сумнівів у твердості вдачі, довгий прямий ніс натякав на зарозумілість, і все це доповнювалося живими очима з вогником гумору. Пізніше я дійшла висновку, що незнайомець здивував і зацікавив мене так швидко, бо я не встигла тоді скласти про нього якогось чіткого враження, і мені знадобилося багато часу, щоб з’ясувати, що за людиною він був.

Але в той момент я пожалкувала, що не вдяглася як слід, перш ніж піти з пляжу.

— Містер Пендоррік оглядав студію, — сказав батько. — І щойно купив акварель «Неаполітанська затока».

— От і добре, — відповіла я. — Вона прекрасна.

— І ця річ також прекрасна, — додав прибулець, простягаючи статуетку.

— Але ж вона не продається, — сказала я йому.

— Так, вона просто безцінна.

Пендоррік неначе порівнював мене з теракотовою фігуркою, і я здогадалася, що батько вже встиг пояснити йому: «Це — моя донька у віці семи років».

— Але я все одно переконував митця продати її, — сказав чоловік. — Оригінал бо залишається з ним.

Батько надміру щиро розсміявся — він завжди так робив у присутності клієнтів, охочих щедро заплатити, — тобто розсміявся натужним сміхом. Йому більше подобалося творити мистецтво, аніж продавати його. Коли ще була жива моя матір, то продажем займалася здебільшого вона, а після закінчення школи кілька місяців тому цим почала займатися я.

Батько був ладен роздарювати свої витвори всім, хто здатен оцінити їх, тому для ведення бізнесових операцій він потребував розважливої й раціонально мислячої жінки; саме через це після смерті матері ми стали дуже бідними. Але після мого повернення зі школи додому я тішилася думкою, що ми, продаючи батькові мистецькі твори, поволі виберемося зі злиднів.

— Фейвел, чи не могла б ти принести нам випити? — спитав батько.

Я сказала, що принесу, якщо вони зачекають, поки я перевдягнуся, і, залишивши їх, пішла до своєї спальні, розташованої біля студії, як і спальня батька. За кілька хвилин я вдягла блакитну лляну сукню, після чого пішла на нашу крихітну кухню пошукати напої; коли я повернулася до майстерні, батько показував чоловікові бронзову статуетку Венери — одну з наших найдорожчих робіт.

«Якщо він її купить, — подумалося мені, — то я зможу сплатити кілька рахунків. Треба скористатися цією можливістю, перш ніж батько встигне програти її у карти чи рулетку».

Очі Рока Пендорріка зустрілися з моїми над Венерою; я вловила в них проблиск веселощів і здогадалася, що він чудово зрозумів, як мені не терпиться, щоб він її купив. Він поклав статуетку й повернувся до мене, ніби вона його не цікавила, допоки я була поруч, і мені стало прикро, що я перервала їхню розмову. Я помітила блиск в його очах і подумала, чи саме такої реакції від мене він очікував. Тоді Пендоррік почав говорити про острів; він приїхав лише вчора і ще не встиг побувати на віллах Тіберія і Сан-Мікеле. Але він чув про майстерню Анджело і про чудові твори мистецтва, які там можна знайти, тож це була його перша екскурсія.

Батько аж розчервонівся від задоволення, але я не була певна, вірити гостеві чи ні.

— Тож коли я прийшов і дізнався, що Анджело — це містер Фредерік Фарінгтон, який розмовляє англійською як рідною, то був у ще більшому захваті. Моя італійська жахлива, а вихваляння тою англійською, якою тут розмовляють, часто бувають, ну, трохи перебільшеними. Будь ласка, міс Фарінгтон, підкажіть, що мені варто побачити, поки я тут.

Я почала розповідати йому про вілли, гроти та інші відомі пам’ятки.

— Але після повернення з Англії, — додала я, — мені завжди здається, що справжня краса острова — це пейзажі й синява моря.

— Було б добре мати супутника, щоб розділити з ним мій огляд визначних пам’яток, — сказав він.

— Ви подорожуєте наодинці? — запитала я.

— Зовсім наодинці.

— На острові так багато туристів, — сказала я втішно. — Ви неодмінно знайдете когось, хто так само, як і ви, захоче здійснити екскурсію.

— Хотілося б знайти хорошого супутника… того, хто дійсно знає острів.

— Ясна річ, гіди його добре знають.

Його очі зблиснули.

— Я думав не про гіда.

— Решта місцевих, без сумніву, надто зайняті своїми справами.

— Я знайду те, що хочу, — запевнив він мене, і я відчула, що саме так воно й буде.

Пендоррік підійшов до бронзової Венери й знову почав крутити її в руках.

— Вона явно вас приваблює, — прокоментувала я.

Він повернувся й подивився на мене так само пильно, як і на статуетку.

— Так, дуже приваблює, — відповів він. — Але я не можу дійти остаточного висновку. Можна, я зайду пі­зніше?

— Звичайно ж, — сказали ми з батьком в один голос.

Він повернувся. І повертався знову й знову. У своїй невинності я спершу вважала, що Пендоррік вагається щодо бронзової Венери. Потім мені спало на думку, що його вабила майстерня, бо вона, мабуть, здалася йому надзвичайно богемною, сповненою місцевого колориту й зовсім не схожою на той край, звідки він родом. Не можна було очікувати, що люди купуватимуть щось щоразу, коли вони приходять. Особливістю нашої студії та інших подібних закладів було те, що люди здебільшого заходили випадково, зупинялися поспілкуватися, випити, оглянути місце й тоді вже купували, коли їм щось подобалося.

Мене непокоїло те, що я почала з нетерпінням чекати його візитів. Інколи я була впевнена, що він приходив заради мене, а інколи казала собі, що мені це здається, і ця думка пригнічувала.

За три дні після його першого візиту я спустилася на один з маленьких пляжів на пристані Маріна Піккола, щоб скупатися, і він був там. Ми поплавали разом, а потім лежали на пляжі, на сонці. Я запитала, чи сподобалося йому тут.

— Більше, ніж очікувалося, — відповів він.

— Ви, мабуть, оглядали пам’ятки?

— Та, трохи. Мені було б цікаво, але все одно на самоті нудно.

— Справді? Люди зазвичай скаржаться на юрбу, а не на самотність.

— Розумієте, — зазначив Пендоррік, — я не хотів би мати абиякого компаньйона.

У його продовгуватих, трохи нахилених у куточках очах крилася пропозиція. Тієї миті я впевнилася, що він належить до чоловіків, яких більшість жінок вважають непереборно привабливими, і він це знав. Це мене занепокоїло; я аж надто звикла до цієї досить відвертої демонстрації чоловічого начала, і мені стало цікаво, чи не видала я йому своїх думок.

— Сьогодні вранці хтось питав про бронзову Венеру, — невимушено сказала я.

Його очі засяяли втіхою.

— Ну що ж, якщо я проґавлю її, то мені залишиться винуватити тільки себе.

Його наміри були абсолютно зрозумілі, і я відчула досаду на нього. Невже він гадав, що ми тримали студію просто для розваги, а не сподіваючись щось продати? Із чого, на його думку, ми жили?

— Нам би не хотілося, щоб вона опинилася у вас, якщо ви не дуже в ній зацікавлені.

— Але ж я ніколи не тримаю у себе того, що мені не подобається, — відповів він. — Насправді я віддаю перевагу фігурі молодшої Венери.

— Он воно як!

Він поклав свою руку на мою і сказав:

— Вона чарівна. Так, я віддаю перевагу їй.

— Я мушу йти додому, — відказала я.

Пендоррік сперся на лікоть, усміхнувся, і в мене виникло відчуття, що він знає надто багато з того, що відбувається в моїй голові, і повністю усвідомлює, що я вважаю його компанію надзвичайно збудною і хочу, щоб він був для мене чимось більшим, ніж потенційний покупець.

Він сказав невимушено:

— Ваш батько каже, що ви — комерційний мозок підприємства. Б’юся об заклад, він має рацію.

— Митцям потрібен хтось практичний, хто би про них піклувався, — відповіла я. — І тепер, коли моя мати померла…

Я знала, що мій голос змінювався, коли я говорила про неї. Це відбувалося й досі, хоча вона померла три роки тому. Розсердившись на себе, як завжди, коли видавала свої емоції, я швидко додала:

— Вона померла від туберкульозу. Батьки перебралися сюди в надії, що їй тут буде добре. Вона була чудовим менеджером.

— І ви вдалися в неї.

Тепер його очі були сповнені співчуття, і мені було надзвичайно приємно, бо він розумів, що я відчуваю. Тієї миті мені подумалося, що я вигадала в ньому оту пустотливу рису. Можливо, пустотливість була не зовсім підхожим словом, але по мірі того, як цей чоловік приваблював мене дедалі більше, я уловлювала в ньому щось таке, чого не могла зрозуміти, якусь особливість, котру він намагався від мене приховати. Це мене бентежило, хоча жодним чином не зменшувало моєї цікавості до нього, а, навпаки, посилювало її. Але зараз я бачила лише його співчуття, котре, безсумнівно, було щирим.

— Сподіваюся, що так, — відповіла я. — Хотілося б сподіватися.

— Напевне, ваша мати була прекрасною діловою жінкою.

— Так, була.

Я й досі не могла приглушити біль у своєму голосі, коли картини минулого спалахували в моїй пам’яті. Я бачила її — маленьку й тендітну, з блискучим рум’янцем на щоках, який так пасував їй і був ознакою її хвороби; бачила цю величезну енергію, яка поглинала її, наче вогонь, аж до останніх місяців життя. Острів здавався інакшим, коли вона була тут. Спочатку вона навчила мене читати, писати й швидко рахувати. Пригадую довгі лінькуваті дні, коли я лежала на одному з маленьких пляжів, плавала у блакитній воді або дрейфувала, лежачи на спині; уся краса цього місця, усі відгомони давньої історії були тлом для одного з найщасливіших життів, яке тільки може мати дитина. Я жила, не знаючи турбот, справді.

Іноді я розмовляла з туристами, іноді приєднувалася до човнярів, які возили відвідувачів до гротів або на екскурсії по острову, іноді піднімалася стежиною до вілли Тіберія і сиділа, дивлячись через море на Неаполь. Потім поверталася до студії і слухала розмови, які там точилися; я поділяла гордість батька за його роботу і радість матері, коли їй вдавалося здійснити вдалий продаж.

Батьки не могли одне без одного; бували моменти, коли вони здавалися мені двома яскравими метеликами, що танцюють у сонячному світлі, сп’янілі від радості життя, бо знали, що сонце їхнього щастя має закотитися за обрій швидко й безповоротно.

Я обурилася, коли мені сказали, що я мушу їхати до школи в Англію. Це була необхідність, зазначила мати, бо їй уже бракувало сил, і хоча я була стерпним знавцем мов (удома ми розмовляли англійською, із сусідами — італійською, а оскільки в нашій студії бувало багато французів і німців, то я незабаром опанувала й ці мови), справжньої освіти я не мала. Моя мати дуже хотіла, щоб я пішла до її маленької старої школи, розташованої в самісінькому центрі Сассекса. Тодішня директорка й досі керувала цією школою, і я підозрювала, що там усе залишилося так само, як і за часів моєї матері.

Після одного-двох семестрів я примирилася — частково тому, що швидко подружилася з Естер Макбейн, частково тому, що поверталася на острів на Різдво, Великдень і літні канікули; а оскільки я була нормальною безхитрісною людиною, то насолоджувалася обома світами.

Але потім мати померла, і все знову стало не так, як раніше. Я дізналася, що отримала освіту на гроші від продажу коштовностей, котрі колись належали їй. Вона планувала, що я вступлю до університету, але коштовності принесли менше грошей, ніж вона сподівалася (однією з рис, яку вона поділяла з моїм батьком, був оптимізм), а вартість мого навчання в школі виявилася вищою, ніж вона розраховувала. Коли вона померла, я повернулася до школи ще на два роки, бо це було її бажанням. Естер Макбейн стала в той час великою розрадою; вона була сиротою, яку виховувала тітка, тож в її душі крилося чимало співчуття. Вона приїжджала до нас на літні канікули, і це допомагало і батькові, і мені не так сильно хвилюватися, коли в студії з’являвся відвідувач.

Ми сказали їй, що вона мусить приїжджати щоліта, і Естер запевнила нас, що так і буде. Ми закінчили школу одночасно, і вона поїхала зі мною на острів після нашого останнього семестру. Під час канікул ми обговорювали, що будемо робити зі своїм життям. Естер планувала серйозно зайнятися мистецтвом. Що ж до мене, то мені треба було думати про батька, тож я збиралася зайняти місце матері в майстерні, хоча й боялася, що ніколи не зможу повністю присвятити себе цій справі.

Я усміхнулася, згадавши того довгого листа від Естер, що само собою було незвично, бо Естер дуже не любила писати листи й уникала цього, коли було можливо. На зворотному шляху до Шотландії вона познайомилася з чоловіком, який вирощував тютюн у Родезії і на кілька місяців приїхав додому. Той лист повнився розповідями про цю пригоду. За два місяці прийшов іще один лист. Естер виходила заміж і їхала до Родезії.

Це було захопливо, і вона була надзвичайно щаслива, але я розуміла, що це був кінець нашої дружби, бо єдиним зв’язком між нами тепер могли бути лише листи, які Естер не мала ані часу, ані бажання писати. Та все ж я отримала один, у якому вона повідомляла, що приїхала, але заміжжя зробило з Естер іншу людину: тепер вона й близько не нагадувала ту довгоногу кудлату дівчинку, яка колись гуляла зі мною територією маленької школи й говорила про те, що хоче присвятити себе мистецтву.

З минулого до сьогодення мене повернув погляд на обличчя Рока Пендорріка — у його очах не було нічого, окрім співчуття.

— Мабуть, я розворушив сумні спогади.

— Я думала про свою матір і про минуле.

Він кивнув і кілька секунд помовчав. А потім спитав:

— А ви ніколи не думали про те, щоб повернутися до народу вашої матері… або вашого батька?

— Народу? — перепитала я.

— Невже мати ніколи не розповідала вам про свою домівку в Англії?

— Ні, вона ніколи не згадувала про неї.

— Мабуть, то були нещасливі спогади.

— Я ніколи не замислювалася про це раніше, але ніхто з моїх батьків ніколи не розповідав мені про те, що було до їхнього одруження. Напевне, вони вважали несуттєвим усе, що відбувалося до нього.

— Мабуть, це був абсолютно щасливий шлюб.

— Саме так.

Ми ненадовго замовкли. Потім Пендоррік сказав:

— Фейвел! Таке незвичайне ім’я.

— Не більш незвичайне, ніж ваше. Я завжди гадала, що «рок» — це якийсь легендарний птах.

— Казковий птах величезних розмірів і сили, здатний підняти слона… звісно, якщо він захоче.

Він сказав це вельми самовдоволено, і я відповіла:

— Я впевнена, що навіть ви не змогли б підняти слона. Це що — прізвисько?

— Я був Роком стільки, скільки себе пам’ятаю. Але це скорочення від Петрок.

— Все одно незвично.

— Можливо, але не в тій частині світу, звідки я родом. У мене було багато предків, яким доводилося миритися з цим іменем. Першим був святий шостого століття, який заснував монастир. Гадаю, Рок — це сучасна версія, яка є винятково моєю власною. Як ви гадаєте, вона мені пасує?

— Так, — відповіла я. — Гадаю, що так.

На моє превелике збентеження він нахилився й поцілував мене в кінчик носа. Я поспішно підвелася.

— Мені справді час повертатися до студії, — сказала я.

Наша дружба швидко міцнішала, і для мене вона була абсолютно захопливою. Тоді я ще не усвідомлювала, наскільки недосвідченою була, і уявляла, що здатна впоратися з будь-якою ситуацією. Я не брала до уваги,що досі моєіснування було обмежене школою в Англії з їїправилами та умовностями, нашою нетрадиційною аматорською студією на острові, головною турботою якої були проїжджі відвідувачі, і моїм життям із батьком, який і досі вважав мене дитиною. Я уявляла себе світською жінкою, тоді як жодна жінка, яка могла б претендувати на такий опис, не закохалася б у першого-ліпшого чоловіка, який здавався їй не таким, як усі інші, котрих вона зустрічала.

Але Рок Пендоррік пускав у хід увесь свій магнетизм, коли ставив собі за мету когось зачарувати — а він, безумовно, був сповнений рішучості зачарувати мене. Рок приходив до студії щодня. Він завжди брав теракотову статуетку в руки і любовно пестив її.

— Знаєте, я твердо вирішив, що вона буде моєю, — сказав він одного разу.

— Батько нізащо її не продасть.

— Я ніколи не втрачаю надії.

Поглянувши на сильну лінію його підборіддя, на блиск його темних очей, я йому повірила. Він був людиною, яка брала від життя все, що хотіла, і мені спало на думку, що мало хто міг би йому відмовити. Ось чому він так прагнув заволодіти статуеткою. Він дуже не любив розчаровуватися.

І тому купив бронзову Венеру.

— Не думайте, — сказав він мені, — наче це означає, що я припинив спроби отримати іншу. Вона все одно буде моєю, ось побачите.

Коли він це сказав, у його очах з’явився власницький блиск, а також певна пустотливість. Звісно, я зрозуміла, що він мав на увазі.

Ми плавали разом. Ми досліджували весь острів і зазвичай обирали менш відомі місця, щоб уникнути натовпу. Він найняв двох неаполітанських човнярів, які брали нас на морські прогулянки, і бували чудові дні, коли ми лежали в човні, водили руками по бірюзово-смарагдовій воді, а Джузеппе й Умберто спостерігали за нами поблажливими поглядами, якими латиняни обдаровують закоханих, і співали для нашої розваги арії з італійської опери.

Незважаючи на чорняву зовнішність, Рок, мабуть, мав у собі щось англійське, тому що Джузеппе й Умберто одразу визначили його національну приналежність. Ця здатність місцевих визначати національність людини часто дивувала мене, але вона ніколи їх не підводила. Щодо мене, то особливих труднощів ні в кого не виникало. Моє волосся було темно-русяве з платиновим відтінком, який з’явився у мене ще при народженні, і завдяки йому я видавалася світлішою, ніж була насправді. Мої очі були світлими, як вода, і тому запозичали свій колір у одягу, який був на мені. Іноді вони були зелені, іноді зовсім блакитні. У мене був короткий, зухвало задертий ніс, широкий рот і гарні зуби. Я аж ніяк не була красунею і завжди мала вигляд радше приїжджої, аніж місцевої жительки.

Протягом тих тижнів я ніколи не була до кінця впевнена в Році. Бували моменти, коли я була цілком щаслива, насолоджуючись кожною миттю, не турбуючись про майбутнє. Але коли я залишалася на самоті — наприклад, уночі, — я міркувала, що мені робити, коли він поїде додому. Тоді я й відчула вперше те розчарування, якому згодом судилося внести в моє життя страх і жахіття.

Рокова веселість часто була прикриттям для інших почуттів; навіть у найніжніші моменти мені здавалося, що я бачу в його очах якийсь розрахунок і нещирість. Він приваблював мене сотнями способів. Я знала, що за будь-якого заохочення з його боку зможу полюбити його повністю, але ніколи не була в ньому впевнена, і, можливо, це було однією з причин, чому кожна мить, проведена з ним, була максимально бентежною.

Одного разу, невдовзі після нашого знайомства, ми піднялися до вілли Тіберія, і ніколи ще цей чудовий краєвид не здавався таким прекрасним, як того дня. Там було все для нашої насолоди, хоча я бачила цю красу багато разів раніше: Капрі і Монте-Соларо, Салернська затока від Амальфі до Пестума, Неаполітанська затока від Сорренто до мису Мізено. Я добре знала ці місця, але коли показувала їх Року, вони набували нової магії.

— Ви коли-небудь бачили щось настільки чарівне? — запитала я.

Він замислився. А потім сказав:

— Я живу в місцині, яка здається мені такою ж прекрасною.

— А де це?

— У Корнуоллі. Наша затока така ж гарна, гадаю, навіть іще гарніша, бо вона частіше змінюється. Вам не набридає сапфірове море? Я бачив наше море так само блакитним або майже так само; я бачив його зеленим під проливним дощем, коричневим після шторму і рожевим на світанку; я бачив його шаленим від люті, з якою воно б’ється об скелі і здіймає бризки високо вгору, і я бачив його шовковистим, як тутешнє море. Воно дуже гарне, погоджуюсь, та й римські імператори не зробили нам честь у Корнуоллі своїми віллами й легендами про танцюючих хлопців та дівчат, але у нас є своя історія, причому не менш захоплива.

— Я ніколи не бувала в Корнуоллі.

Раптом Рок повернувся до мене, і я опинилася в обіймах, від яких мені перехопило подих. Він упритул наблизив своє обличчя до мого і сказав:

— Скоро побуваєте… дуже скоро.

Я побачила рожево-червоні руїни, зеленувату статую Мадонни, глибоку синяву моря, і життя раптом здалося мені занадто прекрасним, щоби бути правдою.

Він відірвав мене від землі й тримав, сміючись наді мною. Я стримано мовила:

— Нас можуть побачити.

— А вам не все одно?

— Ну, мені не хочеться втратити ґрунт під ногами ще й буквально.

Рок відпустив мене і, на моє розчарування, більше нічого не казав про Корнуолл. Цей випадок був типовим для наших стосунків.

Я збагнула, що мій батько був дуже зацікавлений у нашій дружбі. Він завжди був радий бачити Рока, а іноді виходив до дверей студії, щоб зустріти нас після однієї з наших екскурсій зі змовницьким виглядом — так мені здавалося. Він не був хитромудрою людиною, і я досить швидко зрозуміла, що в його голові вимальовувався якийсь план і що цей план стосувався мене й Рока.

Він думав, що Рок зробить мені пропозицію? Чипочуття Рока до мене були сильнішими, ніж я наважувалася сподіватися, і мій батько це помітив? А якби я одружилася з Роком, що було б зі студією? Як би мій батько жив без мене? Бо якби я вийшла заміж за Рока, мені довелося б поїхати з ним.

Я відчувала себе невпевнено й бентежно. Я знала, що хочу вийти за Рока, але сумнівалася в його почуттях до мене. І як я могла покинути свого батька? Але ж я вже це робила, коли вчилася у школі, нагадала я собі. Так, але погляньте на результат. Від самого початку кохання доРока було досвідом, який розгойдував мене між екстазом і тривогою.

Але Рок не говорив про шлюб.

Батько часто запрошував його на обід, і Рок завжди приймав запрошення за умови, що він принесе вино. Я готувала омлети, рибу, пасту і навіть ростбіф із йоркширським пудингом; їжа була добре приготована, тому що одна з речей, яких мене навчила матуся — це куховарити, і в студії завжди були якісь англійські страви.

Рок, здавалося, насолоджувався цими наїдками й довго сидів за столом, розмовляючи й випиваючи. Він почав багато розповідати про себе і свій дім у Корнуоллі. Йому вдавалося розговорити й батька, і він швидко дізнався проте, як ми жили, як важко було заробити достатньо грошей під час туристичного сезону, щоб триматися у «порожні» місяці. Я помітила, що батько ніколи не розповідав про час до одруження, а Рок зробив лише одну чи дві спроби вмовити його. Потім він припинив ці спроби взагалі, що мене здивувало, бо зазвичай він був наполегливим — але це також було характерно для Рока просто тому, що було несподівано.

Пам’ятаю, як одного разу я прийшла й побачила, що вони грають у карти.

У батька був вираз обличчя, який завжди мене лякав — вираз цілеспрямованості; його очі світилися блакитним вогнем, а на щоках виступив ледь помітний рожевий рум’янець. Коли я увійшла, він заледве глянув на мене.

Рок підвівся, але я побачила, що він охоплений таким самим азартом, як і батько. Мені стало дуже неспокійно, коли я подумала: «Отже, він теж гравець».

— Фейвел не завадить грі, — сказав батько.

Я подивилася Року в очі й холодно мовила:

— Сподіваюся, ви не граєте на великі ставки.

— Не турбуйся про це, моя люба, — відповів батько.

— Він вирішив вициганити з моєї кишені кілька лір, — додав Рок, і його очі заблищали.

— Піду принесу щось поїсти, — сказала я їм і пішла на кухню.

«Я маю дати йому зрозуміти, що батько не може дозволити собі грати на гроші», — подумала я.

Коли ми сиділи за столом, батько був радісним, тож я здогадалася, що він виграв.

Наступного дня на пляжі я поговорила про це з Роком.

— Будь ласка, не заохочуйте мого батька грати в азартні ігри. Він просто не може собі цього дозволити.

— Але ж він отримує від цього величезне задоволення, — відповів він.

— Багато людей отримують задоволення від того, що не приносить їм користі.

Він розсміявся.

— Знаєте, ви трохи резонерка.

— Послухайте мене, будь ласка. Ми не настільки багаті, щоб ризикувати втратити гроші, які нам так важко дістаються. Ми живемо тут дуже дешево, але й це нелегко. Невже ви не можете цього зрозуміти?

— Будь ласка, не хвилюйтеся, Фейвел, — сказав він, поклавши свою руку на мою.

— Отже, ви більше не будете грати з ним на гроші?

— А якщо він мене попросить? Сказати, що я відмовляюся, бо його сильна духом дочка нам забороняє?

— Ви можете придумати щось краще.

Він напустив на себе благочестивий вигляд.

— Але це було б неправдою.

Я роздратовано знизала плечима.

— Ви ж запросто можете знайти інших людей для гри. Чому ви обрали саме його?

Він замислився й сказав:

— Мабуть, тому, що мені подобається атмосфера його студії.

Ми лежали на пляжі; він простягнув руку й по­вернув мене до себе. Дивлячись мені в очі, він продовжив:

— Мені подобаються її скарби.

Саме в такі моменти я вірила, що його почуття збігаються з моїми. Я відчула піднесення й водночас злякалася, що можу видати свій стан, тож швидко підвелася й пішла в море; він послідував за мною.

— Хіба ж ви не знаєте, Фейвел, — сказав він, поклавши руку на моє оголене плече, — що я дуже хочу вам догодити?

Я обернулася й усміхнулася йому. І мені здалося, що погляд, який він на мене кинув, був сповнений любові.

Ми плавали, щасливі й безтурботні, а пізніше, лежачи на сонці, я знову відчула найвище щастя закоханості.

Два дні по тому я повернулася з ринку й побачила їх за картярським столом. Гра вже була закінчена, і з виразу батькового обличчя я зрозуміла, що він програв, а з виразу Рокового — що він виграв. Я відчула, як щоки мої запалали, і суворо поглянула Року у вічі. Я нічого не сказала й пішла зі своїм кошиком на кухню. Сердито гепнувши його на долівку, я, на свій жах, усвідомила, що мої очі повні сліз. То були сльози люті, бо він пошив мене в дурні. Йому не можна довіряти. Тепер я мала чітке свідчення: він обіцяв одне, а робив інше.

Мені захотілося вибігти зі студії, знайти якесь тихе місце подалі від усіх, де я могла б побути, доки не заспокоюся настільки, щоб знову зустрітися з ним лицем до лиця.

Я почула голос позаду себе:

— Чим я можу допомогти?

Обернувшись, я зустрілася з ним поглядом. На моє задоволення, сльози не потекли по щоках. Вони лише зробили мої очі більш блискучими, тож він не мав здогадатися, наскільки жахливо я почувалася.

Я коротко сказала:

— Не треба, я впораюся сама, дякую.

Я повернулась до столу й відчула, що Рок стоїть поруч зі мною; він обійняв мене за плечі й засміявся. А потім наблизив своє обличчя до мого вуха і прошепотів:

— До речі, я дотримав своєї обіцянки. Ми не грали на гроші.

Я струсила його руки, підійшла до шухляди й почала копирсатися в ній, сама не знаючи навіщо.

— Дурниці! — відповіла я. — Гра нічого б не значила для вас обох, якби не було ставок. Мова не про те, що вамподобається власне гра в карти. Мова про виграш або програш. І, звісно, ви обоє щоразу сподіваєтеся виграти. Мені це здається абсурдним і дитячим. Бо один з вас усе одно програє´.

— Але ви маєте зрозуміти, що я дотримав своєї обіцянки.

— Будь ласка, не треба пояснювати. Я вірю власним очам.

— Звісно, ми грали в азартну гру. Ви мали рацію, коли сказали, що інакше нам було б нецікаво. Як ви гадаєте — хто виграв цього разу?

— Мені треба готувати їжу.

— Я виграв ось це.

Він засунув руку в кишеню і витягнув теракотову статуетку.

І розсміявся.

— Я вирішив, що отримаю її — чесним шляхом або нечесним. На щастя, це вдалося зробити чесно. Тож, як бачите, я дотримав своєї обіцянки. Я зробив ставку, і тепер я власник цього чудового творіння.

— Візьміть, будь ласка, ножі та виделки, — сказала я.

Він сховав статуетку в кишеню й усміхнувся:

— З великим задоволенням.

Наступного дня він зробив мені пропозицію.

Ми піднялися крутою стежкою до гроту Матроманії. Я завжди вважала його найменш захоплюючим з усіх гротів, а Синій, Зелений, Жовтий і Червоний гроти або грот Святих більш вартими відвідування, але Рок сказав, що він не бачив його, й хотів, щоб я відвела його саме туди.

— Дуже підходяще місце, — прокоментував він, коли ми дійшли до гроту. Я повернулася, щоб поглянути на нього, і він схопив мене за руку й міцно її стиснув.

— Чому? — спитала я.

— Самі знаєте, — відповів він.

Але я ніколи не була в ньому впевнена — навіть у цей момент, коли він дивився на мене з такою ніжністю.

— Матроманія, — пробурмотів він.

— Я чула, що це місце присвячено богу на ім’я Міттіроманія, відомому також як Мітра, — швидко сказала я, бо боялася видати свої почуття.

— Дурниці, — відповів він. — Це місце, де Тіберій влаштовував гулянки для юнаків і дівчат. Я читав про це в путівнику. Назва гроту означає «матримонія», бо вони тут одружувалися.

— Схоже, існують дві різні думки.

— Тоді ми дамо йому інший привід для назви. Це — місце, де Петрок Пендоррік освідчився Фейвел Фарінгтон, і де вона відповіла…

Він повернувся до мене, і в ту мить я була впевнена, що він кохає мене так само пристрасно, як і я його.

Мені не потрібно було відповідати.

Ми повернулися до студії; він був у піднесеному настрої, я ж була щаслива, як ніколи раніше.

Батько так зрадів, коли ми повідомили йому цю новину, що могло здатися, ніби він хотів позбутися мене. Він відмовився обговорювати, що буде робити, коли я поїду, і я страшенно хвилювалася, поки Рок не сказав мені, що наполягатиме, щоби батько отримував від нього допомогу.

Чому б не прийняти її від власного зятя? Він замовив би кілька картин, якби це полегшило справу. Напевно, це була б гарна ідея.

— У нас у Пендорріку багато голих стін, — додав він.

І я вперше серйозно замислилася про місце, яке стане моїм домом. Хоча Рок загалом завжди був готовий говорити про нього, він сказав, що хоче, щоб я його побачила і склала власне враження. Якби він розповів мені занадто багато, то я могла б уявити собі щось зовсім інше і, можливо, розчаруватися — хоча я не могла повірити, що зможу розчаруватися в будинку, який ділитиму з ним.

Ми були дуже закохані. Рок більше не здавався мені чужим. Я відчувала, що зрозуміла його. Він мав схильність до пустотливості й любив дражнити мене. «Це тому, — сказав він мені якось, — що ти аж надто серйозна, багато в чому надто старомодна, до неправдоподібності».

Я замислилася над цим і припустила, що відрізняюсявід дівчат, яких він знав, через своє виховання — інтимне родинне коло, школу, яка працювала за тими ж принципами, що й двадцять чи тридцять років тому. Також, звичайно, я глибоко відчувала свою відповідальність, коли померла моя мама. «Я мушу навчитися бути більш легковажною, веселішою і сучаснішою», — сказала я собі.

Наше весілля мало бути дуже тихим — лише кілька гостей з англійського поселення. Після цього ми з Роком збиралися тиждень пожити в студії, а потім поїхати до Англії. Я запитала, що подумає його сім’я, коли він повернеться з нареченою, котру вони ніколи не бачили.

— Я написав їм, що ми скоро будемо вдома. Вони не будуть так здивовані, як ти собі уявляєш. Єдине, чого вони навчилися очікувати від мене — це несподіванок, — весело відповів він. — Вони зшаленіють від захвату. Розумієш, вони думають, що одруження — це обов’язок усіх Пендорріків, і вважають, що я й так засидівся в парубках.

Я хотіла почути більше про його рідних. Хотіла заздалегідь підготуватися, але він завжди ухилявся.

— Я не дуже добре вмію описувати речі, — відповів він. — Сама побачиш вельми скоро.

— Але цей Пендоррік… Я так розумію, що це маєток.

— Це — фамільний будинок. Гадаю, можна сказати й так.

— І… хто твоя родина?

— Моя сестра, її чоловік і їхні доньки-близнючки. Тобі нема про що хвилюватися. Вони будуть не в нашому крилі. Це сімейний звичай: усі, хто можуть, залишаються вдома й привозять свої сім’ї, щоб там жити.

— І цей будинок — біля моря?

—Просто на узбережжі. Тобі сподобається. Усім Пендоррікам подобається, і ти дуже скоро станеш одноюз них.

Гадаю, десь за тиждень до весілля я помітила, як мій батько змінився.

Одного разу я тихо зайшла й побачила, що він сидить за столом, дивлячись перед собою, і, оскільки він не бачив мене кілька митей, я спіймала його зненацька; він якось раптово постарів, ба більше — здавався наляканим.

— Батьку! — вигукнула я. — Що сталося?

Він підвівся й усміхнувся, але якось натягнуто.

— Сталося? Нічого не сталося, усе гаразд.

— Але ти сидів тут і…

— А чом би й ні? Я працював над погруддям Тіберія і втомився.

Я тимчасово прийняла його виправдання й забула про це.

Але ненадовго. Мій батько ніколи не вмів тримативсе в собі, і я почала вважати, що він щось приховує від мене, щось таке, що викликає у нього сильне занепокоєння.

Одного ранку, приблизно за два дні до весілля, я прокинулася від того, що в студії хтось рухався. Підсвічений циферблат мого нічного годинника показував третю по півночі.

Я поспіхом одягнула халат, тихенько відчинила двері своєї кімнати й, визирнувши, побачила за столом темну тінь.

— Тату! — вигукнула я.

Він підвівся.

— Моя люба дитино, я потурбував тебе. Усе в порядку. Повертайся в ліжко.

Я підійшла до нього й змусила його сісти. Присунула стілець для себе.

— Послухай-но, — наполягала я, — тобі краще розповісти мені, що сталося.

Він завагався, а потім сказав:

— Та нічого. Я не міг заснути, тому подумав, що мені буде корисно прийти й трохи посидіти тут.

— Але чому ти не міг заснути? У тебе є щось на думці, чи не так?

— Зі мною все гаразд.

— Немає сенсу так казати, якщо це явно неправда. Ти хвилюєшся за мене… це через моє одруження?

Знову ця невелика пауза. Звісно, що так, подумала я. Звісно, він хвилюється. Він починає розуміти, як йому буде мене не вистачати.

Він сказав:

— Моя люба дитино, ти дуже любиш Рока, чи не так?

— Так, тату.

— Фейвел… а ти точно в цьому впевнена?

— Ти хвилюєшся, бо ми знаємо одне одного так мало?

Він нічого не відповів, лише пробурмотів:

— Ти поїдеш прямо звідси до нього в Корнуолл… у Пендоррік.

— Але ж ми будемо приїжджати до тебе! Або ти приїдеш до нас.

— Гадаю, — продовжував він, ніби розмовляючи сам із собою, — якщо щось завадить вашому шлюбу, то це розіб’є твоє серце.

Він раптом підвівся.

— Я змерз. Ходімо спати. Вибач, що потурбував тебе, Фейвел.

— Тату, нам справді треба поговорити. Я хочу, щоб ти розповів мені все, що в тебе на думці.

— Іди спати, Фейвел. Вибач, що потурбував тебе.

Він поцілував мене, і ми розійшлися по кімнатах. Як же часто пізніше я картала себе за те, що дозволила йому отак утекти від мене! Я мусила наполягти на тому, щоб він мені все розповів.

Настав день, коли ми з Роком одружилися, і я була настільки переповнена новими й захопливими враженнями, що не думала про те, що відбувається з моїм батьком. У ті дні я не могла думати ні про кого, окрім себе й Рока.

Це було чудово — проводити разом кожну годину дня і ночі. Ми сміялися над дрібницями; це був справжній сміх щастя, який, як виявилося, виникає так легко! Джузеппе й Умберто були в захваті від нас; їхні арії стали палкішими, ніж раніше, і коли ми з Роком поїхали, то вдавали їх, бурхливо жестикулюючи, надягаючи на обличчя трагічні або комічні маски, залежно від того, чого вимагали пісні, а оскільки ми співали фальшивими голосами, то сміялися ще більше.

Він приходив на кухню, коли я готувала — щоб допомогти мені, як він казав, і сідав на стіл, зава­жаючи мені, доки я з удаваним роздратуванням не намагалася його вигнати, і це завжди закінчувалося обіймами.

Спогади про ті дні залишилися зі мною у важкі часи, що настали; вони живили мене, коли я потребувала підтримки.

Рок був, як я й здогадувалася, пристрасним і вимогливим коханцем; він усьому мене навчав, і я часто відчувала себе спантеличеною його багатим досвідом, який тепер став і моїм. Тоді я була впевнена, що все буде чудово. Я жила сьогоднішнім днем; я навіть перестала цікавитися, яким буде мій новий дім; я запевняла себе, що моєму батькові не буде про що турбуватися, бо Рок подбає про його майбутнє так само, як і про моє.

Одного разу я пішла сама на ринок і повернулася раніше, ніж очікувала.

Двері студії були відчинені, і я побачила їх там — мого батька і мого чоловіка. Вираз їхніх облич вразив мене. Обличчя Рока було похмурим, а батькове — змученим.

У мене склалося враження, наче він сказав Року щось таке, що тому не сподобалося, і я не могла зрозуміти, чи Рок був розлючений, чи шокований. Мені здалося, що мій батько мав спантеличений вигляд.

Потім вони побачили мене, і Рок швидко сказав:

— Фейвел прийшла.

Вони одразу немов натягнули маски на свої обличчя.

— Щось не так? — вимогливо спитала я.

— Тільки те, що ми голодні, — відповів Рок, підійшов до мене й забрав кошик з продуктами. Він усміхнувся і, обійнявши мене, пригорнув до себе.

— Схоже, ми давно не бачилися.

Я подивилася на батька; він теж усміхався, але мені здалося, що його обличчя набуло сіруватого відтінку.

— Батьку, — наполягала я, — що сталося?

— Тобі щось ввижається, моя люба, — запевнив він.

Я відчувала тривогу, але дозволила їм переконати мене, що все гаразд, бо не могла допустити, щоб щось порушило моє нове й дивовижне щастя.

Яскраво світило сонце. У студії кипіла робота. Мій батько завжди спускався поплавати, поки я готувала обід, і того дня я попросила Рока піти з ним.

— Чом би тобі теж не піти?

— Тому що мені треба приготувати їжу. І я зроблю це швидше, якщо ви двоє заберетеся звідси.

Тож вони пішли разом.

За десять хвилин Рок повернувся. Він зайшов на кухню й умостився спиною до вікна; я зауважила, як сонце просвічує крізь відстовбурчені кінчики його вух.

— Часом ти схожий на сатира, — сказала я.

— А я і є сатир, — відповів він мені.

— Чому ти так швидко повернувся?

— Я зрозумів, що більше не можу без тебе, тому залишив твого батька на пляжі й прийшов сам.

Я розсміялася з нього.

— От дурник! Не міг витримати без мене ще п’ятнадцять хвилин?

— Це надто довго, — сказав він.

Я була рада, що він був тут, зі мною, вдаючи, що допомагає на кухні; але коли ми були готові їсти, батько не повернувся.

— Сподіваюся, він не втягнувся в якусь довгу розмову, — сказала я.

— Навряд. Ти ж знаєш, що пляж порожніє о цій годині, люди йдуть підхарчитися й подрімати.

За п’ять хвилин я почала дуже хвилюватися, і небезпідставно.

Того ранку мій батько поплив у море — і не повернувся живим.

Його тіло знайшли пізніше того ж дня. Сказали, що його, мабуть, здолали судоми, і він не зміг врятуватися.

Тоді це здавалося єдиним поясненням. Моє щастя було розбите вщент, але я була вдячна долі за те, що у мене був Рок. Я сказала йому, що не знаю, як би змогла пережити цю втрату, якби його не було поруч. Моєю великою і єдиною втіхою стало те, що, хоча я і втратила батька, у моє життя увійшов Рок.

Страшні підозри з’явилися лише згодом.

Розділ 2

Вся радість від нашого медового місяця, ясна річ, зникла, і я не могла позбутися страшного відчуття, що чимось підвела батька. Пам’ятаю, як наступної ночі лежала в обіймах Рока й плакала.

— Я могла б щось вдіяти. Я знаю це.

Рок намагався мене заспокоїти:

— Але що, люба моя? Звідки ти могла знати, що його схоплять судоми? Це могло статися з кожним, і, яким би спокійним не було море, якщо ніхто не почує крику про допомогу, то це означає кінець.

— У нього ніколи раніше не бувало судом.

— Колись усе буває вперше.

— Але ж Року… там було щось інше.

Він відкинув волосся з мого обличчя.

— Люба, ти не маєш так себе картати. Ми вже нічого не можемо вдіяти.

Він був правий. Що ми могли зробити?

— Він був би радий, — сказав Рок, — що я тут і дбаю про тебе.

У його голосі прозвучала якась незрозуміла нотка полегшення, і я відчула перший укол страху, який мені ще доведеться дуже добре пізнати.

Рок узяв на себе відповідальність за все. Він сказав, що ми мусимо забратися з острова якнайшвидше, і тоді я почну віддалятися від своєї трагедії. Він забере мене додому, і з часом я все забуду. Я довірилася йому, бо була надто нещасною, щоб влаштувати все самостійно. Частину батькових скарбів спакували й відправили до Пендорріка чекати на наш приїзд, решту продали. Рок зустрівся з власником нашої студії, домовився про розірвання договору оренди, і за два тижні ми поїхали з Капрі.

— Ми маємо спробувати не думати про цю трагедію, — сказав Рок, коли ми пливли на материк.

Я поглянула на його профіль і на одну коротку мить відчула, що дивлюся на незнайомця. Я не знала чому — за винятком, мабуть, того, що після смерті батька я почала підозрювати, що мені потрібно багато чого дізнатися про мого чоловіка.

Ми провели два дні в Неаполі, і поки ми були там, він сказав мені, що не поспішає повертатися додому, бо я й досі шокована й приголомшена, і він хоче, щоб я прийшла до тями, перш ніж він забере мене до Пендорріка.

— Ми закінчимо наш медовий місяць, люба, — сказав він.

Я відреагувала мляво, тому що не могла викинути з голови батька, який сидів за столом у студії в темряві, і гадала, що тоді було в нього на думці.

— Я мусила дізнатися, — повторювала я. — Як же я могла бути такою легковажною? Я завжди помічала, коли його щось турбувало. Йому було важко щось від мене приховати. Та він ніколи й не намагався.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Рок із дивною непривітністю в голосі.

— Гадаю, він хворів. Напевно, саме тому на нього напали судоми. Року, що сталося на пляжі того дня? Він здавався хворим?

— Ні. Він мав звичайний вигляд, як завжди.

— О, Року, як же шкода, що ти повернувся. Даремно ти не залишився з ним.

— Немає сенсу повторювати «шкода», Фейвел. Бо я з ним не залишився. Ми поїдемо з Неаполя. Він надто близько до місця трагедії. Ми залишимо все це позаду.

Він узяв мене за руки й притягнув до себе, цілуючи з ніжністю й пристрастю.

— Ти моя дружина, Фейвел. Пам’ятай про це. Я зроб­лю так, що ти забудеш, як він помер, і пам’ятатимеш лише те, що ми тепер разом. Він не хотів би, щоб ти оплакувала його.

Він мав рацію. Із плином тижнів мій шок справді минав. Я змирилася з тим фактом, що смерть мого батька не була чимось незвичайним. Я мусила пам’ятати, що тепер у мене є чоловік, про якого я мала дбати, і оскільки він дуже хотів, щоб я залишила трагедію позаду й була щасливою, то я мусила робити все можливе, аби догодити йому. І це ставало легше, чимдалі ми від’їжджали від острова.

У ті дні Рок був чарівним, і я відчувала, що він сповнений рішучості змусити мене забути увесь смуток.

Одного разу він сказав мені:

— Нам не стане краще, якщо ми будемо зациклюватися, Фейвел. Залишмо це в минулому. Пам’ятаймо про ту щасливу випадковість, завдяки якій ми зустрілися й покохали одне одного.

Ми пробули два тижні на півдні Франції, і кожен день, здавалося, ще на крок віддаляв мене від трагедії. Ми взяли напрокат автомобіль, і Рок, вправно кермуючи, отримував особливу насолоду від карколомних поворотів і сміявся наді мною, коли я тамувала подих від страху.

Мене захоплювали пейзажі, але коли я задивлялася на тераси помаранчевих тинькованих вілл, які, здавалося, висіли на скелях, Рок клацав пальцями:

— Лишень зачекай, — казав він, — просто зачекай, доки ти не побачиш Пендоррік!

Ми жартували між собою, що вся краса Приморських Альп, усі повороти й величні ущелини, які можна узріти на дорозі Корніш, не можуть зрівнятися з його рідним Корнуоллом. Часто я повторювала це за нього, коли ми сиділи під різнокольоровими парасольками в розкішних Каннах або засмагали на пляжі скромнішого Ментона: «Але, звичайно ж, це ніщо в порівнянні з Корнуоллом». Ми сміялися, а люди, що проходили повз, усміхалися нам, здогадавшись, що ми закохані.

Спершу я думала, що моя веселість була дещо вимушеною. Я дуже хотіла догодити Року, бо, поза сумнівами, ніщо не радувало його більше, ніж моє щастя. Потім я усвідомила, що мені й не потрібно прикидатися. Я так сильно закохалася в свого чоловіка, що той факт, що ми були разом, повністю мене поглинув, а решта здавалася неважливою.

Рок прагнув позбавити мене смутку, а оскільки він був з тих людей, які рішуче йдуть до своєї мети, то просто не міг зазнати невдачі. Я відчувала його силу, його владний характер, і мене це тішило, бо я не хотіла, щоб він був іншим. Він був ідеальним чоловіком, і я дивувалася, що могла колись сумніватися в ньому.

Але одного вечора в Ніцці мені раптом стало неспокійно. Ми їхали з Вільфранша, і по дорозі помітили темні хмари, які нависли над горами й контрастували з яскравим краєвидом. Рок запропонував заїхати до казино, і я, як завжди, охоче пристала на його пропозицію. Він підходив по черзі до столів, і я згадала блиск в його очах, коли він сидів за картами у студії з моїм батьком. У його погляді було те саме палаюче збудження, яке колись насторожило мене, коли я побачила його в очах батька.

Того вечора він виграв і був у захваті, але я не могла приховати свого занепокоєння, і коли в нашій готельній спальні сказала йому про це, він засміявся з мене.

— Не хвилюйся, — сказав він, — я ніколи не ризикуватиму тим, що не можу дозволити собі втратити.

— Ти гравець, — звинуватила я його.

Він охопив моє обличчя долонями.

— А чому б і ні? — запитав він. — Кажуть, життя — це азартна гра, еге ж? Тож, можливо, саме гравці стають переможцями.

Він дражнив мене, як і до смерті батька. Я запевняла себе, що це лише жарт, але цей випадок, здавалося, ознаменував зміну в наших стосунках. Перший шок я вже пережила, тож у Рока більше не було потреби ставитися до мене з такою делікатною турботою. Я знала, що він завжди буде гравцем, хоч як би я намагалася переконати його, і я знову пережила оті слабкі поштовхи смутного страху.

***

Тепер, коли наслідки потрясіння слабнули, я почала думати про майбутнє, і траплялися випадки, коли мені було неспокійно. Вперше це сталося вночі, коли я раптово прокинулася від туманного сну, в якому мені начебто загрожувала якась невизначена небезпека. Я лежала в темряві, усвідомлюючи, що поруч зі мною Рок, який міцно спить, і думала: «Що зі мною відбувається? Два місяці тому я не знала цього чоловіка. Моїм домом була майстерня мого батька на острові, а тепер там працює інший художник, і батька у мене немає. Тепер у мене є чоловік. Але що я про нього знаю — окрім того, що кохаю його? Хіба ж цього достатньо?».

У нас були глибоко пристрасні стосунки, і часом я була настільки поглинута нашою потребою одне в одному, що здавалося, це все, що мені необхідно. Але це була лише частина шлюбу. Я ж думала про моїх батьків і згадувала, як вони покладалися одне на одного й відчували, що все добре, поки інший поруч.

І ось я прокидаюся вночі після кошмару, який висів наді мною, наче якесь неясне попередження.

Тієї ночі я дійсно подивилася в очі правді, яка полягала в тім, що я дуже мало знала про чоловіка, за якого вийшла заміж, і про життя, до якого він мене вів.

Я вирішила, що мушу з ним поговорити, і наступного дня, коли ми вибралися в гори, я зібралася це зробити. Нічні страхи відійшли, і вдень вони здавалися смішними, але я твердила собі: це абсурд, що я так мало знаю про його минуле.

Ми знайшли невеликий готель, де зупинилися по­обідати. Я була замислена під час їди, і коли Рок запитав про причину, я випалила:

— Я хочу дізнатися більше про Пендоррік і твою родину.

— Я готовий до шквального вогню. Стріляй!

— Спочатку про саме місце. Зроби так, щоби я його добре роздивилася, а потім засели його людьми.

Він сперся ліктями на стіл і примружив очі, ніби дивився на щось далеке, чого не міг розгледіти.