Менфрея вранці ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2024

ISBN978-617-15-0989-4(epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням:Holt V. Menfreya in the Morning : A Novel / Victoria Holt. — New York : Fontana, 1974.

Переклад з англійськоїАнтоніни Івахненко

Дизайнер обкладинкиМарія Максимів

Голт В.

Г60 Менфрея вранці : роман / Вікторія Голт ; пер.з англ.А. Івахненко. —Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімей­ного Дозвілля»,2024. —368 с.

ISBN 978-617-15-0707-4

ISBN 978-0 00612-983-7 (англ.)

На корнуоллському узбережжі височіє замок Менфрея, який завжди здавався Гаррієт осередком щастя та спокою. Там мешкає її найкраща подруга Ґвеннан Менфрі з давнього шанованого корнуоллського роду. Гаррієт вважає себе не надто привабливою і тому, коли закохується в старшого брата Ґвеннан, упевнена, що в неї немає жодного шансу побудувати з ним стосунки.

Коли у Менфреї влаштовують бал-маскарад, дівчата, попри застороги, йдуть у занедбане крило замку, де, за чутками, живе привид коханки одного з Менфрі, яка колись дуже давно померла під час пологів. Подруги одягають знайдені там старовинні сукні, й Гаррієт уперше бачить себе іншою, набагато привабливішою. На балу це помічають не тільки гості, а й той, у кого вона, здавалося б, так безнадійно закохана.

УДК 821.111

© Victoria Holt, 1966

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2024

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнєоформлення, 2024

1

Якщо ви хотіли побачити Менфрею у всій її пишноті, ви мали дивитися на неї вранці. Я вперше зрозуміла це насвітанку в будинку на Нічийному острові, коли далеко на сході багряні хмари кидали на море рожевий відблиск,а вода, що плескалася навколо острова, була схожа на перламутрово-сірий шовк з накинутою на нього сіточкоюбриж.

Ранок здавався більш спокійним після сповненої страхів ночі, яку я пережила, а краса краєвиду лише виділялася на тлі нещодавно пережитих кошмарів. Стоячи біля відчиненого вікна, споглядаючи море й материк з Менфреєю на самісінькій верхівці скелі, я відчувала піднесення одночасно й від тієї краси, і від того, що вціліла після цієї ночі.

Будинок був схожий на зáмок: усі ті башточки, контрфорси та зубчасті вежі — надійний орієнтир для моряків, якірозуміли, де саме перебувають, як тільки вони помічали ту купу стародавнього каміння. Замок здавався сріблясто-сірим опівдні, коли промені сонця падали на гострі шматочки кварцу в кладці, і ті починали блищати, як діаманти; але ніколи Менфрея не мала такого чудового вигляду, як у ті миті, коли її торкалося рожеве сяйво сходу сонця.

Менфрея протягом століть була домом для Менфрі. Я таємно охрестила їх «Чарівними Менфрі», бо саме такими вони мені здавалися — не такими, як звичайні люди, із винятковою зовнішністю, сильними, енергійними. Я чула, як їх називали «Дикими Менфрі», і, за словами А’Лі — дворецького у «Воронячих баштах», — вони були не тільки дикими, але й підступними. Дворецький міг багато чого розповісти про нинішнього сера Енделіона. Менфрі давали дітям імена, які мені здавалися дивними, — але, очевидно, корнуольці вважали їх звичайними, бо ці імена складали частину давньої історії герцогства. Сер Енделіон викрав леді Менфрі, коли та була юною дівчиною і мала не більш як п’ятнадцять років, привіз її до Менфреї і тримав там, доки її репутація не була остаточно зруйнована, а її сім’я радо погодилася на шлюб.

— Не через кохання, — уточнив А’Лі. — Не помиляйтеся, міс Гаррієт. Він полював на гроші. Кажуть, вона одна з найбільших спадкоємиць країни; а Менфрі потребували грошей.

Коли я побачила сера Енделіона, який їхав верхи по Менфрі-Стоу, то уявила того юним, викапаним його сином Бевілом зараз, із викраденою спадкоємицею поруч, яку він віз до Менфреї, — бідолашна налякана дівчина ледь встигла вийти з дитячого віку, але була повністю зачарована диким сером Енделіоном.

Волосся в нього було рудим і скидалося мені на гриву лева. Він усе ще западав на жінок, як сказав мені А’Лі; цей недолік успадковували всі Менфрі; багато з них — і чоловіки, і жінки — зазнали горя через свої любовні пригоди.

Леді Менфрі, спадкоємиця, дуже відрізнялася від решти сім’ї: вона була вродливою й тендітною, ніжною леді, яка піклувалася про бідних, що мешкали поруч. Вона смиренно прийняла свою долю, коли передала свій статок у руки чоловіка. А той, отримавши гроші, розповів мені А’Лі, досить швидко розтринькав їх.

Вона виявилася розчаруванням у всьому — окрім грошей, — бо Менфрі завжди народжували багато дітей, а в неї був лише один син, Бевіл, і минуло цілих п’ять років, перш ніж вона народила Ґвеннан. Не можна сказати, що в роки між народженням сина і доньки вона не вагітніла. У бідолашної леді майже щороку траплялися викидні, і це продовжувалося ще кілька років після народження Ґвеннан.

Варто мені було побачити Бевіла й почути, що він — точна копія батька у його юні роки, як я зрозуміла, чому леді Менфрі дозволила себе викрасти. Зовнішність Бевіла мала ті самі кольори, що і в його батька, а ще він мав найпривабливіші очі, які я коли-небудь бачила: такі ж рудувато-брунатні, як і волосся; але зовсім не через забарвлення я не могла відвести від них погляду, а, найімовірніше, через їхній вираз. Вони дивилися на світ і людей з упевненістю, гумором і такою байдужістю, наче не існує нічого, вартого глибоких хвилювань. Для мене Бевіл був найдивовижнішим членом цієї дивовижної родини.

Найкраще за інших його родичів я знала Ґвеннан, його сестру, бо ми були однолітками, і тому швидко потоваришували. Вона вирізнялася величезною життєвою силою та водночас зарозумілістю, з якими, здавалося, й народилася. Ми часто лежали на скелях серед рожевих прибережних квіточок і кущів дроку й теревенили — точніше, вона говорила, а я слухала.

— У церкві Святого Неота є скляне вікно, — якось сказала вона мені. — Воно стоїть там сотні років, і на ньому є зображення святого Брихана та його двадцяти чотирьох дітей. Є там і лики святих Іво, Менфрі та Енделієнти… Менфрі — це, безперечно, наша пращурка, а родина тата походить від Енделієнти. І у Брихана була дочка, на ймення Ґвеннан; тож тепер ти знаєш…

— А як щодо Бевіла?

— Бевіл! — вона вимовила його ім’я зі справжньою побожністю. — Його назвали на честь сера Бевіла Ґренвіля, який був найвидатнішим солдатом Корнуоллу. Він воював проти Олівера Кромвеля.

— Але ж, — зауважила я, бо трохи більше за неї розумілася на історії, — він не переміг.

— Та, звісно ж, переміг, — презирливо пирхнула вона.

— Але міс Джеймс каже, що король втратив голову і що замість нього правив Кромвель.

Ґвеннан була справжнісінькою Менфрі: одним величавим помахом вона відмовилася брати до уваги й міс Джеймс, і підручники з історії.

— Бевіл завжди перемагав, — рішуче заявила вона й покінчила з питанням.

Стіни будинку просто на наших очах знову змінювали барву: рожевий відтінок тьмянів, і в перших сонячних променях вони набували сріблястого кольору. Я дивилася на обриси узбережжя, на моторошні скелі — гострі, як ножі, і підступні, бо їх так часто ховало під своїми хвилями море. Поблизу острова був ланцюг скель, які називалися Хованки. Ґвеннан казала, що таку назву вони отри­мали через те, що часто були повністю приховані від людських очей і чатували, чекаючи нагоди знищити будь-яке судно, яке легковажно наблизиться до них.

Нічийний острів, частина цього ланцюга скель, розташовувався десь за пів милі від материка і, маючи приблизно пів милі в окружності, був не більш ніж пагорбом у морі; і хоча на ньому стояла всього одна будівля, проте острів мав джерело прісної води — це, додала Ґвеннан, і стало причиною зведення там будинку. Домівка мала певну таємницю — і причину, з якої ніхто не хотів там жити, але я запевнила себе, що то добре; бо, якби там хтось уже жив, де б я тоді мала провести вчорашню ніч?

Якби я могла обирати, то тут будинок не зводила б. Зараз дім, у якому ніхто не хотів жити, наповнювався привітним світлом, але все одно він створював моторошне відчуття — ніби минуле застрягло у ньому й хотіло помститися вам: зловити і теж затягнути у пастку, щоб ви стали його частиною.

Якби я сказала це Ґвеннан, вона б посміялася з мене. Я наче наяву чула ноти презирства в її високому, владному голосі. «Ха! У тебе розігралася уява. Це все через твою недугу».

Ґвеннан не боялася вільно обговорювати теми, щодо яких інші вдавали, ніби ті не існують. Можливо, тому я і не могла не спілкуватися з нею, хоча часом наші стосунки завдавали мені чимало болю.

Я зголодніла, тож з’їла шматочок шоколаду, який мені принесла Ґвеннан, і оглянула приміщення. Уночі запилені чохли перетворили меблі на привиди, і я навіть подумала, чи не краще переночувати надворі; але земля була твердою, повітря холодним, а шум моря скидався на тиху розмову, і надворі його було набагато краще чути, ніж усередині. Тож я піднялася сходами до однієї зі спалень і лягла, не роздягаючись, на накрите чохлом ліжко.

Я спустилася до великої кухні з кам’яною підлогою; прапори надворі висіли, просякнуті вологою; на острові панувала сирість. Я вмилася водою, яку напередодні набрала з джерела; на стіні висіло дзеркало, і коли я розчісувалася, то дивилася на своє відображення і думала про те, що воно має зовсім інакший вигляд, ніж у дзеркалі в моїй кімнаті, вдома. Очі в мене наче збільшилися — від страху. На щоках з’явився ледь помітний рум’янець — через хвилювання. Волосся стирчало на всі боки — через неспокійний сон. Густе, пряме і дуже непокірне — воно завжди викликало розпач у численних нянь, яким сильно не пощастило опікуватися мною у дитинстві, я була поганулею, і дивитися на моє обличчя було неприємно.

Я вирішила витратити час із користю й оглянути будинок, аби переконатися, що там і справді нікого немає, крім мене. Дивні звуки, що мучили мене вночі, виявилися скрипом дощок; шелестом хвиль, що то накочувалися на берег, то відступали, скидаючись на дихання чи шепіт; ну і, звісно, писком щурів, бо на острові жили щури — Ґвеннан казала, вони потрапили туди з кораблів, що розбилися на Хованках.

Будинок сто п’ятдесят років тому побудували Менфрі, бо острів, як і більша частина округу, належав їм. Крім кухні та флігелів, він мав вісім кімнат, де стояли новенькі меблі — чекали на орендаря, якого так і не вдалося знайти.

Я зайшла у вітальню, французьке вікно якої виходило на море. Саду не було, хоча здавалося, що колись його таки збиралися розбити. Але тепер тут росли тільки кущі дроку та ожини, з-під яких де-не-де виглядали поодинокі клаптики трави. Менфрі відсутність саду не непокоїла, та й навряд чи його справді можна було посадити, адже під час припливу він опинявся б під морською водою.

Утративши відчуття часу, я вийшла із дому й побігла до піщаної бухти, де трохи полежала, дивлячись на Менфрею й чекаючи на Ґвеннан.

Коли вона прийшла, сонце вже піднялося високо. Я помітила її в бухті, яка теж належала Менфрі і яку вони, як символ доброї волі, дозволили використовувати простим людям, аби не довелося перекривати частину берега й змушувати людей оминати огорожу. Там були прив’язані три чи чотири човни, і я дивилася, як Ґвеннан сідає в човен і веслує. Трохи згодом він ткнувся носом у пісок, і коли вона вилізла на берег, то я побігла їй назустріч.

— Ґвеннан! — закричала я.

— Тсс! — відповіла вона. — Хтось може почути або побачити тебе. Негайно йди до будинку.

Незабаром вона приєдналася до мене. Я ще ніколи не бачила її такою схвильованою. Помітила, що на ній була накидка з величезними кишенями всередині — вони сильно випирали, і я здогадалася, що вона привезла мені обіцяну їжу.

Ґвеннан помахала газетою, яку тримала в руках.

— Поглянь-но лише! — вигукнула вона. — Ранкова газета. Там твоє фото! Просто… на першій шпальті.

Вона підійшла до столу й розклала газету просто на запиленому чохлі.

Я дивилася на заголовок і не вірила власним очам.

— «Зникла дочка члена Парламенту. Поліція припускає, що в цій справі не все чисто». Я читаю далі: «Генрієтта (Гаррієт), тринадцятирічна дочка сера Едварда Делвейні, члена Парламенту від округу Ланселла у Корнуоллі, зникла зі свого будинку в Лондоні два дні тому. Є побоювання, що її, можливо, викрали і що за неї вимагатимуть викуп».

Ґвеннан залізла на стіл й обхопила руками коліна; вона так широко посміхалася, що її очі перетворилися на маленькі щілинки.

Вона тицьнула в мене пальцем.

— Ну що ж, міс Генрієтто (Гаррієт) Делвейні, ви стали важливою персоною, чи не так? Вас розшукують! Шукають по всьому Лондону. І ніхто не знає, де ви, крім нас двох!

Гадаю, саме цього я і прагнула; тож певною мірою я досягла своєї мети.

Я теж розсміялася. Про мене говорять, мене розшукує поліція. Яка чудова новина! Але досвід навчив мене, що після чудових новин завжди приходять погані. Рано чи пізно мене знайдуть, і що тоді? Біла смуга не триватиме вічно. Ґвеннан не сидітиме тут, зі мною. Настануть сутінки, і мені доведеться залишитися на острові самій. Я вирішила втекти з дому тієї ночі, коли мій батько влаштував бал у своєму міському будинку, який містився на тихій Вестмінстерській площі, десь за п’ять хвилин пішки від Будинку парламенту. Він завжди казав, що в його парламентські обов’язки входять розкішні й постійні розваги, і незалежно від того, перебували ми у Вестмінстері чи Корнуоллі, до нас завжди приходили гості: у Лондоні ми влаштовували звані вечері та бали, а в Корнуоллі — вечірки з полюванням і домашні вечори. Оскільки мені виповнилося лише тринадцять років, я в тих розвагах участі не брала. Я мала сидіти у власній кімнаті, звідки зрідка виходила й дивилася через поручні вниз, у хол, милуючись пишнотою; або ставала біля вікна й спостерігала, як гості виходять із карет і проходять під червоно-білим тентом, спеціально встановленим з цієї нагоди.

Підготовка тривала цілий день: на східцях, що вели до вхідних дверей, і вздовж тротуару, на який ступали гості,виходячи з карет, постелили товстий червоний килим;з ранку й до вечора дві молоді флористки розставляли квіти у вази, а інші рослини — у кожну нішу, розміщуючи деякі з них так, аби здавалося, ніби вони ростуть просто зі стін; уплітали листя й квіти у витончені різьблені поручні сходів, закінчуючи на другому поверсі, — далі гості не йшли.

— Тут тхне похороном, — сказала я своїй гувернантці, міс Джеймс.

— Гаррієт, ти кажеш огидні речі, — відповіла вона і подивилася на мене з тим болісним виразом обличчя, який я так добре знала.

— Але ж і справді похороном тхне, — не здавалась я.

— Ну що за хвороблива дитина! — пробурмотіла вона й відвернулася.

Бідна міс Джеймс! Їй уже виповнилося тридцять років, вона не мала жодних засобів до існування і, аби не вмерти з голоду, мусила або вийти заміж, або стати гувернанткою для таких, як я.

Передбачалося, що обід подаватимуть у бібліотеці, тому її теж прикрасили квітами. У центрі спорудили мармуровий ставок, запустили в нього золотих і срібних рибок, а поверхню води вкрили лататтям. Повісили штори насиченого пурпурового кольору — кольору партії торі. У передній вітальні, умебльованій у білій, золотій і пурпуровій барвах, поставили рояль: сьогодні ввечері тут звучатиме музика у виконанні відомого піаніста.

Я мала нагоду дивитися згори на гостей, коли вони підійматимуться сходами, сподіваючись, що ніхто з них не підведе очі й не побачить доньку господаря, яка так і не заслужила, аби той нею пишався. Я сподівалася, що зможу кинути оком і на батька, адже саме в такі моменти бачила перед собою зовсім іншу людину, не ту, яку знала. Одружився він пізно, тож йому вже минуло п’ятдесят років; високий, із темним волоссям, що вже потроху поступалося сивому на скронях; із блакитними очима, такими яскравими на тлі засмаглого обличчя — коли ці очізустрічалися поглядом із моїми, то скидалися на шматочки льоду. Коли він приймав гостей, спілкувався із виборцями чи грав роль веселого хазяїна, очі в нього блищали. Він прославився дотепністю та блискучими промовами в парламенті; його постійно цитували в газетах. Він був багатий — і саме тому міг дозволити собі засідати в парламенті. Політика була його життям. Він мав приватний дохід від інвестицій, але капітал сколотив на сталі, десь у центральних графствах. Ми ніколи не згадували про сталь, батько майже не займався тими справами, але прибуток від неї був чималий.

У парламенті батько представляв Корнуолл, і саме тому ми мали будинок біля Ланселли; ми переїздили з Лондона до Корнуоллу, оскільки, коли парламент не засідав, батько мав «доглядати» виборців; і, з якоїсь дивної причини, куди б мій батько не поїхав, я їхала за ним, хоча ми майже не бачилися.

У нашому міському будинку розмістився великий вестибюль, а поруч із ним — бібліотека, їдальня та кімнати для слуг; на другому поверсі містилися дві великі вітальні та кабінети; ще вище — три кімнати для гостей, одну з яких займав Вільям Лістер, секретар мого батька, а також — спальні, моя і батьківська. Останній поверх займали близько шести спалень для слуг.

Це був гарний георгіанський будинок, і його найбільшу прикрасу, на мою думку, становили сходи, які звивалися, наче змія, від низу й до самого верху дому, дозволяючи дивитися з верхнього поверху на вестибюль. Але, як на мене, будинок був холодний. Те ж саме можу сказати й про наш будинок у Корнуоллі. Та й будь-який будинок, де б батько не жив, рано чи пізно, став би таким… холодним і мертвим. Наскільки ж іншою була садиба Менфрея! Сповнена життя і тепла — це був дім, де могло статися будь-що; дім, про який ти завжди мрієш, коли перебуваєш далеко; дім, який ніколи не хочеться полишати, — справжній дім.

Елегантність лондонського будинку підкреслювали меблі,підібрані відповідно до архітектурного стилю: трохи — вісімнадцятого століття, трохи — сучасні, себто вікторіанські. Ми цим відрізнялися від своїх знайомих, у яких будинки були напхані занадто вже вишуканими меблями, — ми самі віддавали перевагу Чіппендейлу та Геплвайту, тому, заходячи до друзів, я не могла стримати здивування.

Як звали слуг, я вже не пам’ятаю, бо їх було дуже багато. Звісно, я пам’ятаю міс Джеймс, тому що вона була моєю гувернанткою, і місіс Трент — економку, а ще Полдена — дворецького. Це всі слуги, чиї імена я можу згадати, окрім, звісно, Фанні.

Але Фанні була інакшою. Я ніколи не сприймала її як служницю. Фанні була моїм острівцем безпеки в жахливому навколишньому світі: коли мене бентежила холодність батька, я зверталася до Фанні за поясненнями — пояснити вона, звісно, нічого не могла, але ж могла втішити; саме вона навчила мене пити молоко і їсти рисові пудинги; вона лаяла мене й хвилювалася за мене, завдяки чому я не так уже й сильно сумувала за матір’ю. У Фанні було кострубате обличчя з глибоко посадженими мрійливими очима; блідо-каштанове волосся, так туго зібране у вузол на маківці, що, здавалося, це завдавало їй болю; блідошкіра й худорлява; їй виповнилося приблизно тридцять п’ять років, а зросту в неї було ледве п’ять футів, і вона зовсім не змінилася з того моменту, як я її побачила, — а я тоді ще була немовлям. Вона розмовляла мовою лондонських вулиць, і коли я подорослішала, то потай познайомила мене з тими вулицями, і я полюбила їх — так само, як любила її.

Вона прийшла в наш дім невдовзі після мого народження, щоб виконувати роль годувальниці. Не думаю, що батько з самого початку планував залишити її, але я, мабуть, із перших тижнів життя довела, що зі мною легко не буде, та й Фанні мені сподобалася. Тож вона залишилася зі мною як нянька, і хоча на неї ображались і місіс Трент, і Полден, і головна няня, та Фанні це аж ніяк не хвилювало — і мене теж.

Фанні була жінкою контрастів. Її гострий язик і акцент кокні не пасував до замріяних очей; історії, які вона розповідала мені про своє минуле, були сумішшю фантазії та практичних порад. У дитинстві її залишили біля дитячого будинку, своїх батьків вона не знала. «Просто поклали мене біля статуї святого Франциска, який годує птахів. Тому мене й назвали Френсіс — скорочено Фанні — Френсіс Стоун. Ну, тобто статуя ж була кам’яна1». Тепер її вже не звали Френсіс Стоун, бо вона вийшла заміж за Біллі Картера; але про Біллі Картера ми майже не говорили. Він лежить на дні океану, про це якось сказала мені Фанні, і вона більше ніколи не побачить його, принаймні не в цьому житті. «Що сталося, те сталося, — різко додала вона. — І краще не згадувати». Траплялися моменти, в які вона починала фантазувати, і коли мені було шість чи сім рочків, то нашою улюбленою грою стали розповіді-історії про життя Фанні до того, як вона опинилася біля статуї святого Франциска. Вона розповідала, а я її підбурювала. Вона народилася в такому ж величному будинку, як наш, але її викрали цигани. Вона була багатою спадкоємицею, і злий дядько залишив її в дитячому будинку, підкинувши іншу, мертву дитину в будинок її батька. Ми вигадали кілька різних версій, але зазвичай вони всі закінчувалися такими словами: «І ми ніколи не дізнаємося правди, міс Гаррієт, тож пийте молоко, бо вам час іти спати».

Також вона розповідала мені про дитячий будинок і про дзвоник, що скликав дітей на вбогий обід; я наче наяву бачила тих дівчаток — вдягнутих у ситцеві сукні з фартухами, із усіяними болячками від постійного холоду руками; я бачила, як вони схиляються в реверансі перед можновладцями і вчаться поводитися скромно.

— Але нас також навчали грамоти, — додала Фанні, — при тому, що багато хто й сьогодні навіть читати й писати не вміє.

А от про свою дитину Фанні майже ніколи не розповідала; а коли все ж таки згадувала про неї, то притискала мене до себе й повертала мені голову так, щоб я не бачила її обличчя.

— Це була маленька дівчинка; вона прожила лише годину. І це все, що мені лишилося від Біллі.

Біллі був мертвий; дитина була мертва.

— А потім, — сказала Фанні, — я прийшла сюди, до вас.

Вона водила мене гуляти до парку Сент-Джеймс, і там ми годували качок або сиділи на траві, поки я умовляла її розповісти мені ще якусь версію її дитинства чи молодості. Вона познайомила мене з таким Лондоном, про існування якого я навіть не підозрювала. Це таємниця, казала вона, бо нікому з них — людей, що мешкали разом зі мною, — не слід знати, куди саме вона водила мене на прогулянку. Ми їхали на ринок, де торговці розкладали товар на столах; міцно стискаючи мою руку, вона тягнула мене за собою — не менше за мене радісно схвильована через хриплі крики цих людей, що, напевно, розхвалювали товар, — але я не могла зрозуміти, що саме вони кричали. Я пам’ятаю крамнички, перед дверима яких, просто на вулиці, був розвішаний поношений одяг, від якого тягнуло дивним, затхлим, незабутнім запахом; старих жінок, що продавали шпильки та ґудзики, мідії, пряники й пігулки від кашлю. Одного разу вона купила мені печену картоплю, яка мені здалася найсмачнішою їжею у світі, доки я не скуштувала смажені на вугіллі каштани, що обпекли мені пальці.

— Нікому не кажи, де ти була, — попередила мене нянька; і таємничість наших прогулянок робила їх іще більш захопливими.

На ринку можна було купити імбирне пиво, шербет і лимонад, а якось ми зіткнулися з торговцем пиріжками. Фанні сказала мені, що з цим торговцем можна пограти у давню традиційну гру; і ми стояли й дивилися, як молодий торговець і його дівчина кидають пенні й програють, не отримавши пирога; Фанні теж сміливо підкинула монетку — і ми виграли. Ми пішли з тим пирогом до парку Сент-Джеймс і сіли біля ставка, насолоджуючись кожним шматочком.

— Ти ще не бачила той ринок у вечір суботи. Ось коли туди слід приходити, — сказала Фанні. — Можливо, коли ти станеш трохи старшою…

І я подумки вже планувала похід на ринок у суботу.

Я любила ринок, повний торговців, чиї обличчя наче віддзеркалювали всіх персонажів мораліте2. На цих обличчях були хіть і жадібність, лінь і хитрість; а іноді — й святість. Фанні найбільше подобалися трюкачі, вона могла цілу вічність стояти й спостерігати, як жонглер замінює фокусника, а той — ковтача полум’я й меча.

Фанні показала мені новий світ, що лежав просто біля порогу нашого будинку, хоча стільки людей, здавалося, навіть не підозрювали про його існування. Єдиний випадок, коли два світи зустрічалися, був у неділю вдень, коли я, сидячи біля свого вікна, чула дзвоник торговця булочками й бачила, як він іде через площу з тацею на голові і як до нього підбігають служниці в білих шапочках і фартухах.

Таким було моє життя до того вечора, коли тато влаштував бал.

У таких випадках усіх мешканців будинку змушували допомагати, і Фанні викликали на кухню після ланча, де вона пробула аж до пізнього вечора; міс Джеймс допомагала економці, а я зосталася сама.

Моя тітка Клариса залишилася з нами, тому що батькові потрібна була господиня. Тітку Кларису — сестру мого батька — я не любила, і вона ставилася до мене аналогічно. Вона постійно порівнювала мене зі своїми трьома доньками: Сільвією, Філліс і Кларисою, — які всі були золотоволосі, блакитноокі й, за її словами, красиві. Вивести їх у світ вимагало від неї чималих зусиль, і я мала приєднатися до них — жодна дівчина не могла уникнути цієї жахливої події. Я розуміла, що ненавиджу ці «виходи» так само сильно, як тітка Клариса боїться їх.

Тож той факт, що у нас удома жила тітка Клариса, відігравав роль додаткової причини мого бажання втекти звідти.

Цілий день я жалюгідно тинялася по дому, коли на сходах зіткнулася з нею.

— Боже, Гаррієт! — вигукнула вона. — Лишень поглянь на своє волосся! Ти завжди маєш такий вигляд, ніби тебе протягли крізь кущі задом наперед. А от у твоїх кузин із зачісками все гаразд. Можу тебе запевнити, вони нізащо не дозволять собі мати такий жахливий вигляд, як у тебе.

— Звісно, вони ж утілення славетних трьох грацій.

— Не будь такою зухвалою, Гаррієт. Я могла б здогадатися, що ти не приділятимеш уваги волоссю, коли побачила, що ти…

— Коли побачили, що я скалічена?

Мої слова шокували її.

— Що за нісенітниця. Звісно, ні, але я мала подумати, що ти можеш…

Я, шкутильгаючи, піднялася нагору, до своєї кімнати. Вона не має знати, як глибоко мене ображає вся ця ситуація. Ніхто з них не має цього знати, бо тоді це було б зовсім нестерпно.

Увійшовши до своєї кімнати, я зупинилася перед дзеркалом; підняла свою довгу сіру спідницю з тонкої шерсті й почала розглядати свої ноги та ступні. На перший погляд, нічого не виявляло того, що одна нога коротша за другу; тільки коли я ходила, здавалося, що я тягну одну ногу за іншою. Так було завжди, з того невтішного дня, коли я народилася. Невтішного! І це ще м’яко кажучи. Це був ненависний день, трагічний день для всіх, включно зі мною. Я нічого про це не знала — аж доки, згодом, не почала розуміти, що не така, як інші діти. Наче мало того, що ти стала причиною смерті власної матері, треба було ще й народитися страховиськом. Я пам’ятаю, як чула про якусь видатну красуню — здається, леді Гамільтон — казали, що Бог був у чудовому настрої, коли створив її. «Ну, — подумала я, — створюючи мене, він, мабуть, був у поганому настрої!»

Часом мені ставало шкода, що я народилася Гаррієт Делвейні, а не кимось іншим. Коли Фанні брала мене в парк і я бачила там інших дітей, то завжди їм заздрила. Я заздрила майже всім — навіть брудним дітям шарманщика, які жалюгідно скупчувалися біля батька, а маленька коричнева мавпочка простягала всім навколо червоний капелюшок, прохаючи покласти туди дрібні гроші. Усім, гадала я тоді, геть усім пощастило більше, ніж Гаррієт Делвейні.

Кілька нянь, котрим підпорядковувалася Фанні, казали мені, що я погана і зла дівчинка. У мене був гарний дім, багато їжі, добрий батько, хороша няня… але я все одно не була задоволена.

Ходити я почала, лише коли мені виповнилося чотири рочки. Мене водили до лікарів, які розглядали мої ноги, довго дискутували стосовно того, що тут можна зробити, і хитали головами. Мені призначали то одне лікування, то інше; батько приходив і дивився на мене, і вираз його очей давав зрозуміти, що він радше дивився б на будь-що інше, але змушував себе вдавати, ніби йому подобається на мене дивитися.

Я пам’ятаю, як одного разу гуляла в саду біля будинку моєї тітоньки Клариси, поблизу Ріджентс-парку. Якраз настав сезон полуниці, і ми біля дачі їли ягоди з цукром і вершками. Усі жінки мали при собі парасолі від сонця та надягли великі темні капелюхи, аби сонячні промені не зіпсували їм колір обличчя; а оскільки у Філліс був день народження, на галявині бігали й гралися кілька дітей. Я сиділау кріслі, витягнувши перед собою огидні, ненависні ноги. Я приїхала у кареті, і один із лакеїв відвіз мене в сад і посадив у крісло, де я могла спостерігати за іншими дітьми.

Я почула голос тітки Клариси: «Не дуже приємна дитина. Утім, не слід забагато від неї вимагати…»

Я не розуміла, що вона мала на увазі, хоча запам’ятала це зауваження, плануючи поміркувати над ним пізніше; коли я думаю про той день, то згадую аромат полуниці; смачне поєднання ягід, цукру та вершків. І ніжки… сильні ніжки інших дітей.

Я все ще пам’ятаю неабияку рішучість, яка прийшла до мене, коли я, ледь не випавши з крісла, стала на власні ноги й пішла.

Сталося диво, казали добрі люди. Інші думали, що я вже вміла ходити і що просто весь час прикидалася. Лікарі були безмежно здивовані.

Спочатку мене сильно хитало; але з того дня я почала ходити. Не знаю, вміла я ходити раніше чи ні; усе, що пам’ятаю, це те раптове відчуття рішучості й приємної сили в ногах, коли я пошкандибала до тих дітей.

З часом я дізналася свою жалісну історію — переважно від слуг, які працювали в цьому домі ще до мого народження.

«Вона була занадто стара, щоб мати дітей. Хто б міг подумати… міс Гаррієт її убила. Операція… Ці інструменти… Що ж, це небезпечно. Втратили її, але дитину врятували. Правда, ніжка в неї… Щодо нього… він назавжди змінився. Обожнював її… Звісно, вони ж були одружені лише рік або два. Чи протрималися б вони довше, адже він такий, який є… Не дивно, що він цю дитину терпіти не може. Якби ж вона була як міс Філліс чи як хтось із її двоюрідних сестер… І не хочеш, а замислишся, еге ж? Гроші — то ще не все».

У цих кількох словах і містилася моя історія. Іноді я уявляла себе святою, що ходить світом, вчиняючи добро, і всі мене люблять. І люди в моїх мріях казали: «Так, вона не красуня, але не слід від неї багато вимагати, адже вона дуже хороша людина».

Але я не була хорошою людиною. Я заздрила своїм двоюрідним сестрам, які могли похвалитися гарними рожевими личками та шовковистим золотистим волоссям; я злилася на батька, який не міг мене терпіти, тому що мій прихід на світ забрав у нього мою матір. Я погано поводилася зі слугами, бо мені було шкода себе.

Єдиними людьми, з якими я відчувала, що можу бути скромною і, можливо, навчуся бути доброю, були Менфрі; не скажу, що вони дуже опікувалися мною, але для мене вони були Чарівними Менфрі, які жили в найдивовижнішому будинку, який я коли-небудь бачила, розташованому на скелях навпроти Нічийного острова, який належав їм і мав цікаву історію, що я її ще мала дізнатися. Наш дім був розташований поруч — це був набагато сучасніший особняк, у якому мій батько міг приймати гостей і займатися справами виборців. Менфрі були його великими друзями. Одного дня я чула, як батько сказав Вільяму Лістеру, своєму секретарю: «Їм треба догоджати. Вони мають великий вплив у виборчому окрузі». Тож Менфрі догоджали, як найвибагливішим квітам в оранжереї.

І варто було лише поглянути на них — на всіх, — щоб повірити: так, вони й справді впливові особи. Вільям Лістер казав, що вони навіть іще впливовіші, ніж здаються. Цей вислів я почула вперше і зрозуміла: він добре їм пасує.

Члени родини Менфрі з радістю заприятелювали з нами, вони працювали на батька під час виборів і розважали його, а він розважав їх. Вони були лордами округу, і коли сер Енделіон велів своїм орендарям проголосувати за конкретну людину, то вони проголосували саме за цю людину, чудово розуміючи: якщо вони відмовляться, то можуть більше не сподіватися орендувати його власність.

Коли ми поїхали в Корнуолл, частина слуг поїхала з нами, а місіс Трент і Полден разом із небагатьма іншими залишилися в Лондоні; серед тих, хто поїхав із нами, варто назвати міс Джеймс, Ненні та Фанні; а в Корнуоллі у нас були постійний дворецький і економка — чоловік і дружина, А’Лі, — яких ми отримали разом із умебльованим будинком, що його орендували, адже це було дуже зручно.

Мені дозволяли ходити на чай до Менфреї, а Ґвеннан і собі приходила пити чай до мене, у «Воронячі башти». З Менфреї до мене вона діставалася верхи в супроводі конюха, і саме під час одного з таких візитів я навчилася їздити верхи — й дізналася, що почуваюся щасливішою у сідлі, ніж деінде, бо тоді моя вада не має значення. Верхи на коні я відчувала себе нормальною людиною. Почуття, що найбільш походило на щастя, охоплювало мене саме тоді, коли я їхала корнуольськими стежками, вгору і вниз схилом — і я ніколи не втомлювалася милуватися краєвидом. У мене завжди перехоплювало подих від подиву, коли, досягаючи вершини крутого пагорба, я раптом бачила море.

Я заздрила Ґвеннан через те, що вона весь час живе в такому місці. Їй подобалося слухати мої історії про Лондон, і я із задоволенням розповідала їх їй. У відповідь змушувала її говорити про Менфрею та Менфрі, але найбільше — про Бевіла.

Стоячи перед дзеркалом після зустрічі з тіткою Кларисою на сходах, я почала згадувати Менфрею — і мене охопила така глибока туга, що я відчула майже фізичний біль.

Я схилилася над поручнями. У передній вітальні лунала музика, але її майже заглушав гул голосів і раптові вибухи сміху. Будинок ніби ожив, і холод, що панував у ньому, відступив — це сталося завдяки усім цим голосам та сміху.

Я була у фланелевій нічній сорочці, а поверх неї накинула червоний халат із твіду; ноги мої були босі, бо капці стукали по підлозі й могли видати мою присутність. Річ не в тому, що хтось зі слуг дорікнув би мені за те, що я підглядаю через поручні, а в тому, що я любила вдавати, ніби розваги мого батька мене анітрохи не цікавлять.

Іноді мені снилося, що він послав по мене і що я, шкутильгаючи, зайшла до тієї кімнати. Я побачила там прем’єр-­міністра і навіть поговорила з ним; і він, і всі були вражені моїм гострим розумом та дотепними жартами. Очі мого батька потеплішали й сяяли, бо він дуже пишався мною.

Який дурний сон!

Тієї ночі, коли я прихилилася до поручнів і вдихала запах бджолиного воску й скипидару, якими їх полірували, я випадково почула розмову між тіткою Кларисою та не знайомим мені чоловіком. Вони говорили про мого батька.

— Просто блискуче…

— Прем’єр-міністр, схоже, теж такої думки.

— О, так. Сер Едвард прямує до кабінету міністрів. Зауважте мої слова.

— Любий Едварде! — вигукнула тітка Клариса. — Він заслуговує трохи удачі.

— Удачі? Я б радше сказав, що він вже отримав свою частку. Він, мабуть, дуже багата людина.

— Він ніколи не був щасливим, відколи померла його дружина.

— Він уже багато років удівець, чи не так? Дружина стала б йому в пригоді. Цікаво… він більше не одружувався.

— Шлюб став для нього дуже трагічним досвідом, і в певному сенсі Едвард — природжений одинак.

— Кажуть, у нього є дитина?

Я відчула, як обличчя в мене спалахнуло від люті, коли знову пролунав невдоволений голос тітки Клариси:

— Ох, так, дитина є. Генрієтта. Ми кличемо її Гаррієт.

— Із нею щось не так?

Тітка Клариса щось прошепотіла у відповідь; потім її голос знову став гучним.

— Я часто думаю, шкода, що померла не вона, а Сільвія. Народження дитини вбило її, розумієте? Вони були одружені лише кілька років, але їй було далеко за три­дцять. І, звісно, вони хотіли сина. А ця дівчина…

— Усе ж вона повинна бути йому розрадою.

Жорстокий сміх. Шепіт. Потім слова:

— Я маю вивести її у світ, коли настане час. Мої Філліс і Сільвія — названі на честь своєї тітки — приблизно того ж віку, але ж різниця між ними… Як я знайду чоловіка для Гаррієт, навіть не уявляю собі… і це попри гроші.

— Невже вона така неприваблива?

— У ній немає нічого красивого… взагалі нічого.

Фанні казала мені, що ті, хто підслуховує, ніколи не чують нічого доброго про себе. Як же вона мала рацію! Я дізналася, що я зла, що в мене постійні істерики і що я потраплю до пекла. Це казали мої численні няньки. Але ніколи раніше слова не завдавали мені такого болю, як та розмова між тіткою Кларисою і невідомим чоловіком. Після цього я довго терпіти не могла запах бджолиного воску та скипидару, бо асоціювала їх із жахливими стражданнями.

Я більше не могла споглядати свято, тож полишила поручні й кинулася до своєї кімнати.

Я вже зрозуміла, що коли людина дуже нещаслива, то їй було б корисно відвернутися від свого горя та запланувати щось… що завгодно, аби воно допомогло забути все. Яка ж я була дурна, коли мріяла: у тих мріях я ніколи не бачила себе такою, якою була насправді. Я завжди була героїнею, навіть колір волосся був інший — замість темно-каштанового він ставав золотистим; мої очі замість зелених ставали блакитними; ніс був акуратним і прямим, а не нахиленим так, що деяким обличчям додає пікантності, але моєму вічно похмурому лицю аж ніяк не пасував.

«Плануй щось негайно», — сказала я собі; і рішення прийшло миттєво: я їм тут не потрібна, отже, втечу.

Куди? Було лише одне місце, куди я хотіла втекти. Менфрея.

— Піду до Менфреї, — промовила я вголос.

Я відмовлялася думати про те, що мені робити, коли прийду до Менфреї, бо якби я замислилася, то план провалився б із самого початку, і ще я мала придушити звуки жорстоких голосів, які говорили мені жорстокі слова. Я мала щось зробити, і швидко.

Я б могла сісти на поїзд із Паддінгтона. У мене були гроші в скарбничці, і їх вистачило б на квиток — це все, що мало значення. Все, про що я тепер могла думати, це як дістатися до Менфреї; а коли вже приїду, то почну думати над подальшими планами. Я не могла більше лишатися в цьому домі; щоразу, коли я спускалася сходами, чула ті голоси. Тітка Клариса хвилювалася, як їй вдасться знайти мені чоловіка? Ну от, я позбавлю її зайвого клопоту.

Коли мені йти? Як переконатися, що мене не почнуть шукати, що мені вистачить часу, аби сісти на той поїзд? Це потребувало ретельного планування.

Тож поки у вітальнях піді мною гості слухали музику, яку тато підготував для цієї нагоди, і насолоджувалися всіма делікатесами, що їх подавали в обідній кімнаті, поки вони разом говорили про політику та шанси мого батька здобути собі портфель якогось міністра, я лежала у своєму ліжку й думала, як мені втекти.

Мій шанс з’явився наступного ж дня, коли всі відпочивали після вчорашнього. Кухарки сварилися; міс Джеймс довсіх чіплялася. Я завжди думала, що, прочитавши Джейн Ейр, вона вирішила, ніби мій батько збирається на ній одружитися; а після таких ситуацій, як учорашня вечірка, ця можливість здавалася їй більш віддаленою, ніж зазвичай. Вона пішла до своєї кімнати о шостій, поскаржившись на головний біль, і це дало мені можливість спокійно одягнути накидку з каптуром, забрати зі скарбнички гроші, сунути їх у кишеню і нарешті піти з дому. Я сіла в омнібус — уперше в житті зробила це сама — і помітила, що двоє чи троє пасажирів подивилися на мене із цікавістю, але я вдала, що не звертаю на них уваги. Я знала, що це правильний омнібус, бо збоку на ньому побачила напис «Паддінгтон», і тому спокійно придбала собі квиток до станції. Це виявилося легше, ніж я собі уявляла.

Я знала цю станцію, бо бувала там разом із татом, хоча ми ніколи не ходили туди ввечері. Я купила квиток, але, коли мені сказали, що слід зачекати годину і три чверті, мене охопив жах. Це була найдовша година і три чверті в моєму житті. Я сіла біля шлагбаума і дивилася на людей, побоюючись, що будь-якої миті побачу когось знайомого, хто прибіг по мене.

Але ніхто не прийшов, і, нарешті, потяг прибув — точно за розкладом. Я сіла на нього, відразу зазначивши для себе, як сильно моя подорож відрізняється від подорожі з татом у першому класі. Тут сидіння були дерев’яні й не­зручні, але я сиділа у поїзді, прямувала до Менфреї, і це єдине, що тоді мало значення.

Я сиділа у своєму кутку, і ніхто мене не помічав. Я зраділа, коли настала ніч; задрімала, а коли прокинулася, то ми доїхали вже аж до Ексетера; тоді я спитала себе: «А що, власне, мені робити, коли опинюся в Менфреї? Чи слід мені зайти в дім і повідомити дворецькому, що я приїхала у гості?» Я уявила, що мене відведуть до леді Менфрі і що та негайно повідомить моєму батькові, що я у них. Мене треба повернути, покарати, заборонити робити подібні речі в майбутньому. І яка мені з цього буде користь, окрім завчасного азарту від пригоди?

Як же мені притаманно кидатися кудись стрімголов і лише потім запитувати себе, куди я, власне, прямую… Я була імпульсивною і дурною. Недарма мені казали, що зі мною важко. Я зголодніла, втомилася і була пригнічена. Хотілося опинитися у своїй кімнаті, навіть якщо тітка Клариса може зайти туди будь-якої миті й подивитися на мене таким поглядом, що стане зрозуміло — вона знову порівнює мене з Філліс чи ще з кимось.

Коли потяг прибув до Ліскерда, я усвідомила, що скоїла дуже дурний вчинок. Але повернутися назад вже не могла. Коли я подорожувала з татом, Ейлі подавав на станцію карету, і решту шляху ми долали в ній. Тепер мене карета не зустрічатиме, тож я маю придбати квиток на місцевий потяг, який подавали на станцію якраз до прибуття лондонського експреса. Потяг уже стояв під парами, тож я поспішила сісти на нього.

Ми стояли біля перону майже пів години, що дало час спланувати подальші дії. Упродовж короткої подорожі мені спало на думку, що, оскільки в поїзді було так мало людей, мене можуть упізнати й перехопити. Хоча місцевим потягом ми не користувалися, тата в окрузі добре знали, і, можливо, знали й мене — як його доньку.

Я зійшла на станції Менфрі. Людей було не більш як десять, і я трималася біля них, коли ми проходили через вихід, а здаючи квиток, я опустила голову. Нарешті, я вільна. Але що тепер?

Я мала пройти до моря, а потім подолати приблизно милю стежиною уздовж скелі. О цій вранішній годині людей, напевно, буде небагато.

Маленьке містечко Менфрі-Стоу ще спало. Звивиста головна вулиця — а інших вулиць, можна сказати, там і не було — не могла похвалитися великою кількістю перехожих; у більшості будинків штори були зсунуті, а нечисленні крамниці — зачинені на засуви та ґрати. Я відчула запах моря й рушила до гавані, де стояли рибальські човни; і, проходячи повз сарай, де продавали улов, помітила розвішані сіті та пастки для омарів, я пережила мить щастя — попри всю непевність мого становища. Я завжди відчувала, ніби тут мені й місце, хоча це дивно, бо мій батько орендував будинок, лише коли став депутатом від округу Ланселли, тобто десь років шість тому. Я обережно переступила залізні кільця, до яких були прикріплені товсті просолені мотузки, і сказала собі, що вчинила дурницю, прийшовши до гавані. Рибалки часто збиралися тут рано-вранці, і якби мене помітили, то відразу повідомили б про мою появу куди треба.

Я пішла одним із бічних провулків і повернулася на центральну вулицю; цього разу я рвучко звернула в один із крутих, вимощених бруківкою поворотів, пройшла вгору близько п’яти хвилин і після цього опинилася на скелі.

Краса пейзажу змусила мене зупинитися на кілька секунд і замилуватися: переді мною розкинулося узбережжя у всій його красі, а у мене під ногами — пляж із синьо-зеленоюводою, яка ніжно пестила сірий пісок. Приблизно за милю від мене, уздовж узбережжя, розташувалася садиба Менфрея,а навпроти неї — Нічийний острів, де ніхто не жив.

Я пішла далі, думаючи про Менфрею та її господарів — Менфрі. Незабаром я маю побачити садибу. Я знала точне місце на вигинах і поворотах скелястої стежки, звідки її буде видно. І ось вона з’явилася: велична, грандіозна, свого роду Мекка в моєму паломництві; дім Менфрі — родини, яка володіла ним протягом століть. Менфрі вже мешкали там, коли єпископа Трелоні відправили до Тауера; якийсь Менфрі підтримав єпископів і зібрав своїх слуг, щоб приєднатися до двадцяти тисяч корнуольців, які збиралися дізнатися причину арешту єпископа; я уявила собі Менфрі в капелюшках із пір’ям, куртках і бриджах з мереживними краями, з напудреним волоссям і мереживними хустками — у галереї було повно їхніх зображень. Я не могла придумати нічого більш захопливого, ніж бути Менфрі, хоча й знала, що мені слід бути мудрішою та повернутися думками до більш практичних справ.

Я дійшла до місця, звідки вже виднілися зубчасті стіни. Одного разу, коли міс Джеймс привела мене на чай, Ґвеннан піднялася зі мною на вершину вежі. Пам’ятаю те радісне хвилювання; я дивилася вниз на круту сіру стіну, на скелю… нижче, ще нижче… на море… і чула голос Ґвеннан: «Якщо ти хочеш померти, усе, що тобі потрібно зробити, — це просто стрибнути вниз». Я тоді відчула, що вона може наказати мені стрибнути — у той знаменитий владний спосіб Менфрі; і, оскільки вони звикли, що їх усі слухаються, вона, напевно, очікуватиме, що я підкорюся. Члени родини Менфрі віддавали накази протягом багатьох поколінь, тоді як Делвейні — лише одне покоління. Металургійний бізнес, який був таким прибутковим, заснував мій дідусь, а починав він як один із найскромніших працівників. Тепер, звісно, сер Едвард Делвейні забув про своє коріння; він був вишуканою, освіченою людиною з блискучим майбутнім; але хоча він і був набагато розумніший за Менфрі, я все-таки чітко розуміла прірву, що лежала між ними.

Напевно, я теж розумна. І тому маю спланувати наступний крок. Ґвеннан часто каталася верхи рано-вранці і обирала саме цей шлях — вона якось зізналася мені, що це один із її улюблених маршрутів.

Якби я сховалася в печері серед скель, які ми знайшли, то змогла б побачити Ґвеннан. Якщо не побачу, мені доведеться придумати інший план. Мабуть, краще піти до стайні й сховатися там. Але я можу зустріти когось із конюхів; крім того, там собаки… Ні, я маю скористатися шансом і почекати в печері. Якщо вона кататиметься сьогодні верхи, то, безперечно, приїде сюди.

Я чекала — здавалося, що минуло вже кілька годин; алеврешті-решт мені пощастило. Ґвеннан приїхала, і приїхала сама.

Я покликала її. Вона різко натягнула вузду й зупинилася.

Коли я все їй розповіла, вона повеселішала. Це вона придумала про острів. Такі пригоди їй завжди подобалися. А тепер, коли все моє життя було в її руках, вона взагалі прийшла у захват.

— Ходімо зі мною, — веліла вона мені. — Я знаю, куди тебе сховати.

Був приплив, тож вона перевезла мене на острів, змусивши лягти на дно човна, адже боялася, що мене хтось побачить.

— Я подбаю про те, щоб ти не голодувала, — пообіцяла вона мені. — І, оскільки ніхто не хоче жити в цьому будинку, чому б тобі тут не поселитися?

Це сталося напередодні. А сьогодні Ґвеннан приїхала і привезла газету. Я не думала, що моя втеча може бути настільки важливою.

Ґвеннан сказала:

— За сніданком лише про твою втечу й говорили. Тато вважає, що за тебе неодмінно проситимуть викуп. Тисячі фунтів. Тільки уяви собі, яка ти дорога дівчина!

— Мій тато ніколи б не заплатив, він був би дуже радий позбутися мене.

Ґвеннан кивнула, допускаючи таку можливість.

— І все ж, — мудро зазначила вона, — він може не хотіти, щоб газети дізналися про це, і тому заплатить.

— Але ніхто не вимагатиме викупу. Мене ж не викрали.

Ґвеннан задумливо подивилася на мене й зізналася:

— Знаєш, а гроші нам не завадять.

Я розсміялася.