Місіс Мак-Ґінті померла ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2023

ISBN 978-617-15-0076-1 (epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням:Christie A. Mrs McGinty’s Dead : A Novel / Agatha Christie. — London : HarperCollins, 2014. — 288 p.

Переклад з англійськоїТетяни Микитюк

Дизайнер обкладинкиЄвген Вдовиченко

Крісті А.

К82 Місіс Мак-Ґінті померла : роман / Аґата Крісті ; пер. з англ. Т. Микитюк. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2023. — 320 с.

ISBN 978-617-12-9965-8

ISBN 978-0-00-752758-8 (англ.)

Джеймса Бентлі звинувачують у вбивстві літньої прибиральниці місіс Мак-Ґінті. Мотив його злочину начебто очевидний: пограбувати стару, яка зберігала 30 фунтів стерлінгів під дошками підлоги. Джеймса засуджують до страти. Однак інспектор, який вів справу Бентлі, чомусь сумнівається у його провині. Він звертається за допомогою до Еркюля Пуаро. Легендарний детектив виїжджає на місце злочину. Але спілкування з людьми, у яких прибирала місіс Мак-Ґінті, не дає жодної зачіпки. У речах покійної Пуаро виявляє газету, яка вийшла за кілька днів доїївбивства. Одну зі статей, про чотирьох жінок, що малистосунок до гучних кримінальних справ минулого, хтось вирізав. І Пуаро здогадується, що це не випадково…

УДК 821.111

AGATHA CHRISTIE,POI­ROT and the Agatha Christie Signature are registeredtrade marks of AgathaChristie Limited in the UK andelsewhere. All rights reserved.

Mrs McGinty’s Dead © 1952Agatha Christie Limited. All rights reserved.

Translation entitled«МісісМак-Ґінті померла» © 2023Aga­tha Christie Limited. Allrights reserved

©Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», виданняукраїнською мовою, 2023

©Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2023

Пітерові Сондерсу

Розділ 1

Еркюль Пуаро вийшов із ресторануLaVieilleGrand’mère в районі Сохо. Він підняв комір свого пальта радше з обережності, ніж з необхідності, позаяк ніч не була холодною.

«У моєму віці не варто ризикувати», — любив повторювати Пуаро.

У його очах проглядалося сонливе задоволення. Равлики в LaVieille Grand’mère були чудові. Цей невеликий занедбаний ресторан — справжня знахідка. Еркюль Пуаро задумливо облизав губи, наче добре нагодований собака. Діставши з кишені носову хустинку, витер свої пишні вуса.

Так, він добре повечеряв… Що далі?

Таксі, яке проїжджало повз, сповільнило хід. Пуаро на мить завагався, але не зупинив його.Навіщо брати таксі? Він і так прийде додому надто рано, щоб лягати спати.

«На жаль, — пробурмотів собі під вуса Пуаро, — я можу їсти лише тричі на день».

До полуденного чаю чоловік так і не звик.«Якщо вживати їжу о п’ятій годині, то до вечеріне виділиться правильний шлунковий сік, — пояснював він. — Не забуваймо, що вечеря — це найважливіший прийом їжі!»

Ранкова кава теж була не для нього. Ні, шоколад і круасани на сніданок, обід — о пів на першу, якщо можливо, але в жодному разі не пізніше першої, і нарешті апогей — вечеря!

Це були головні періоди дня для Еркюля Пуаро. Він завжди дбайливо ставився до свого шлунка й тепер, у похилому віці, мав за це винагороду. Тепер їжа була не лише фізичною насолодою, а й інтелектуальним дослідженням. У перервах між трапезами він приділяв немало часу виявленню можливих джерел нових і смачних страв. РесторанLa Vieille Grand’mèreбув результатом такого пошуку і щой­но отримав схвалення від Еркюля Пуаро.

Але, на жаль, попереду залишався цілий вечір.

Еркюль Пуаро зітхнув.

«Якби тількиce cher1Гастінґсбув поблизу», — подумав він.

І залюбки поринув у спогади продавнього друга.

«Мій перший друг у ційкраїні — і досі найдорожчий з усіх, якихмаю. Хоча він частой сердив мене. Але чи згадую я про це зараз? Ні. У пам’ятізринають лише його глибоке здивування, його щире захопленнямоїми талантами — те, як легко я спрямовував його в хибномунапрямку,не кажучині слова брехні, — його розгубленість, його приголомшення,коли він нарешті усвідомлював правду, якабула мені зрозумілою весь час.Ce cher,cher ami2!О, бажання вихвалятися завжди було моєю слабкістю. Гастінґс ніколи цього не розумів. Але людина з такими здібностями має захоплюватися собою — а це вимагає зовнішніх стимулів. Я ж не можу сидіти в кріслі цілий день і роздумувати над тим, який я чудовий. Потрібне стороннє око. Потрібна, як зараз кажуть,свита».

Еркюль Пуаро зітхнув. Він звернув на Шафтесбері-авеню.

Може, перетнути її і піти на Лестер-сквер, щоб провести вечір у кінотеатрі? Злегка насупившись, він похитав головою. Фільми здебільшого дратували його своїми недоладними сюжетами, відсутністю логічної послідовності в доказах. Навіть операторська робота, якою багато хто захоплювався, на його думку, зображала сцени та об’єкти зовсім не схожими на дійсність. Пуаро дійшов висновку, що зараз усе занадто художнє. Немає любові до порядку й методичності, які він так високо цінував. Повага до делікатності — теж рідкість. У моді були насильство й жорстокість, а Пуаро, як колишній поліцейський, утомився від жорстокості. Замолоду він удосталь надивився на це. Вона була радше правилом, ніж винятком. Жорстокість здавалася йому нецікавою й нерозумною.

«Правда в тому, — міркував Пуаро, звертаючи в бік дому, — що я відстав від життя. І я раб, як і іншілюди, — хоч і на вищому рівні. Робота поневолила мене так само, як і їх. Коли випадає вільна година, їм нічим зайнятися. Фінансист на пенсії грає в гольф, торговець займається садівництвом, а я їм. Але я ходжу по колу.Можна їсти лише тричі на день.А між цим — перерви».

Минаючи газетний кіоск, він кинув погляд на заголовок. «Вердикт у справі Мак-Ґінті».

Його це не зацікавило. Туманно пригадав невеликий абзац у газеті. Пересічне вбивство. Якусь нещасну стару жінку вбили ударом по голові за декілька фунтів стерлінгів. Ще один прояв сучасної бездумної жорстокості.

Пуаро зайшов у двір свого будинку. Як завжди, схвально його оглянув. Чоловік пишався домом. Чудова симетрична будівля. Пуаро піднявся ліфтом на третій поверх, де розташувалася його велика розкішна квартира з бездоганною хромовою фурнітурою, квадратними м’якими кріслами і строго прямокутними орнаментами. У цій квартирі все було розставлене як під лінійку.

Коли він відчинив двері своїм ключем та вві­йшов у квадратний білий передпокій, перед ним виринув слуга Джордж.

— Добрий вечір, сер. На вас чекає один джентльмен.

Він вправно зняв з господаря пальто.

— Он як? — Пуаро зауважив коротку паузуперед словом «джентльмен». Джордж був справж­нім експертом зі снобізму. — Як його звати?

— Містер Спенс, сер.

Спершу Пуаро не згадав цього імені. Але знав, що мав би.

Пуаро затримався перед дзеркалом, щоб зробити вуса бездоганними, відтак відчинив двері вітальні й зайшов усередину. Чоловік, який сидів на одному з великих квадратних крісел, піднявся.

— Вітаю, мосьє Пуаро. Сподіваюся, ви мене пам’ятаєте. Пройшло багато часу… суперінтендант Спенс.

— Звісно. — Пуаро приязно потис йому руку.

Суперінтендант поліції Кілчестера Спенс. Тобула дуже цікава справа… Як сказав, відтоді пройшло багато часу…

Пуаро запропонував гостеві чогось випити. Гренадин?Crèmede menthe3?Бенедиктин?Crème de cacao4?.. Цієї миті ввійшов Джордж, тримаючи в руках тацю з пляшкою віскі й сифоном.

— Чи ви надаєте перевагу пиву, сер? — запитав у відвідувача.

Велике червоне обличчя суперінтенданта Спенса проясніло.

— Я вип’ю пива, — погодився той.

Пуаро вчергове здивувався вмінням Джорджа. Сам він навіть не здогадувався, що у квартирі булопиво, і не розумів, як його хтось може обрати замість солодкого лікеру.

Коли Спенс отримав келих з пінистим напоєм, Пуаро налив собі в невелику склянку смарагдового crème de menthe.

— Як люб’язно з вашого боку зайти до мене, — мовив він. — Дуже люб’язно. Звідки ви приїхали?

— З Кілчестера. Я виходжу на пенсію приблизно через пів року. Власне, це мало б статися вісімнадцять місяців тому. Мене попросили залишитися, і я послухався.

— Ви вчинили мудро, — емоційно заявив Пуаро. — Дуже мудро.

— Гадаєте? Не знаю. Маю сумніви.

— Так-так. Це було мудро, — наполіг Пуаро. — Довгі години бездіяльності — ви собі навіть не уявляєте, що це.

— У мене буде багато справ на пенсії. Минулоріч ми переїхали в новий будинок із чималим садом, занедбаним до непристойності. Я досі не мав можливості ним зайнятися.

— А, так, вам до душі садівництво. Я якось вирішив жити в селі й вирощувати кабачки. Це була невдала спроба. Не той темперамент.

— Шкода, що ви не бачили моїх минулорічних кабачків, — захоплено мовив Спенс. — Велетенські! І троянд. Я люблю троянди. Я посаджу…

Він запнувся.

— Я прийшов сюди не для цього.

— Ні-ні, ви прийшли до давнього знайомого. Це чудово. Я вам дуже вдячний.

— Боюся, не тільки для цього, мосьє Пуаро. Буду відвертим. Мені дещо від вас потрібно.

— Можливо, ваш дім придбаний в іпотеку? — делікатно поцікавився Пуаро. — Вам потрібна позика…

Спенс жахнувся від такого припущення:

— Господи, річ не в грошах! Зовсім ні!

Пуаро граційно махнув рукою.

— Прошу вибачення.

— Скажу відразу: моє прохання дуже нахабне. Якщо ви дасте мені ляща й виставите за двері, я не здивуюся.

— Ляща не буде, — відповів Пуаро. — Продов­жуйте.

— Це справа Мак-Ґінті. Мабуть, ви про неї чули?

Пуаро похитав головою.

— Я не приділяв цьому уваги. Місіс Мак-Ґінті — стара жінка, працювала чи то продавчинею, чи то хатньою робітницею. Жінка мертва, так. Як вона померла?

Спенс утупився в нього.

— Боже! — сказав він. — Мені це дещо нагадало. Неймовірно! Я ж про це взагалі не думав.

— Прошу?

— Нічого. Це лише дитяча гра. Ми так гралися в дитинстві. Ставали в ряд і запитували по черзі: «Місіс Мак-Ґінті мертва!» — «Як вона пі­шлаз життя?» — «Стоячи на коліні, як я». Потім наступне питання. «Місіс Мак-Ґінті мертва!» — «Як вона пішла з життя?» — «Витягнувши руку вперед, як я». І всі стояли нерухомо на колінах з витягнутими руками. А потім — найцікавіше! «Місіс Мак-Ґінті мертва!» — «Як вона пішла з життя?» — «Ось ТАК!» Бух — і перший у ряду падав набік, а ми всі котилися слідом за ним, як кеглі!

Спенс голосно засміявся від цього спогаду.

— Я наче повернувся в ті дні!

Пуаро ввічливо чекав. Це був один із тих моментів, коли він, проживши половину життя в Англії, не розумів англійської. Сам він грався в хованки в дитинстві, але не мав бажання говорити про це або навіть думати.

Коли Спенс припинив сміятися, Пуаро трохи втомлено повторив:

— Як вона померла?

На обличчі Спенса не залишилося і сліду від сміху. Він опанував себе.

— Її вдарили ззаду по голові якимось гострим важким предметом. Убивця обнишпорив її кімнату й виніс заощадження — приблизно тридцять фунтів стерлінгів готівкою. Вона жила сама в невеликому котеджі, якщо не рахувати квартиранта. Його звати Бентлі. Джеймс Бентлі.

— А, так, Бентлі.

— Незаконного проникнення не було. Жодних слідів на вікнах і на замках. Бентлі перебував у скрутному становищі, втратив роботу й заборгував плату за два місяці. Гроші знайшли за котеджем, під каменем. На рукаві пальта Бентлі ви­явили кров і волосся — вони збігаються з групою крові і волоссям жертви. Згідно з першими показами Бентлі, він не підходив до тіла, тому вони не могли опинитися на пальті випадково.

— Хто виявив тіло?

— Пекар привіз хліб. Того дня з ним мали розрахуватися. Джеймс Бентлі відчинив йому двері і сказав, що стукав до спальні місіс Мак-Ґінті, але жінка не відповіла. Пекар припустив, що вона занедужала. Чоловіки привели сусідку, щоб та подивилася. Місіс Мак-Ґінті не було у спальні, вона не спала у своєму ліжку, але речі були розкидані, з підлоги повитягали дошки. Коли заглянули у вітальню, то виявили, що місіс Мак-Ґінті лежить там на підлозі, і сусідка зчинила крик. Потім, звісно, викликали поліцію.

— Зрештою Бентлі арештували й висунули йому звинувачення?

— Так. Відбулися слухання. Учора. Справу закрили. Сьогодні вранці присяжні засідали лише двадцять хвилин. Вердикт: «Винен». Засуджений до страти.

Пуаро кивнув.

— А потім, після оголошення вироку, ви сіли в потяг і приїхали до мене в Лондон. Чому?

Суперінтендант Спенс дивився у свій келих, неквапливо проводячи пальцем по вінцях.

— Тому що, — мовив нарешті, — я не думаю, що він це зробив…

Розділ 2

На якийсь час запала тиша.

— Ви прийшли до мене…

Пуаро не договорив.

Суперінтендант Спенс підвів погляд на співрозмовника. Рум’янець на його обличчі погустішав. Типове обличчя селянина — неекспресивне, стримане, з проникливими, але чесними очима. Лице людини з чіткими стандартами, яка ніколи не сумнівається в собі і в тому, що добре, а що погано.

— Я давно служу в поліції, — сказав він. — З чим тільки не стикався. Я непогано розбираюся в людях. Доводилося розслідувати і вбивства — деякі з цих розслідувань були прості, інші — складніші. Про одне з них вам відомо, мосьє Пуаро...

Пуаро кивнув.

— Та справа була заплутана. Якби не ви, ми б її не розкрили. Але ми знайшли вбивцю, і жодних сумнівів не залишилося. Так само було з іншими справами, про які ви не знаєте. Був Вістлер — він отримав по заслузі. Були хлопці, які застрелили старого Ґутермана. Був Веролл з миш’яком.Трентер уникнув покарання, але точно був винен. Місіс Кортланд — їй пощастило,їїчоловік був бридким збоченцем, і присяжніїївиправдали. Цене справедливість — лише емоції. Іноді керуватися ними допустимо. Часом не вистачає доказів, часом емоції беруть гору, часом убивця обводить присяжних круг пальця — таке хоч і рідко, але буває. Часом причина в чудовій роботі захисту або ж обвинувачення йде неправильним шляхом. О так, мені не раз це доводилося бачити. Але…

Спенс помахав товстим указівним пальцем.

— Я ніколи не бачив, щоб невинну людину вішали за те, чого вона не робила. І не хочубачити, мосьє Пуаро. Не в цій країні, — додав він.

Пуаро поглянув на нього.

— І ви вважаєте, що зараз це станеться. Але чому…

Спенс перебив його.

— Я знаю частину того, що ви скажете. Відповім ще до того, як запитаєте. Мені доручили цю справу. Я повинен був зібрати всі докази, тож дуже ретельно поставився до цього завдання.З’ясував усі обставини, які зміг. Вони чітко вказували в одному напрямку — на одну людину. Зібравши дані, я передав їх своєму керівникові. Далі від мене нічого не залежало. Справа дійшла до прокурора, і рішення приймав він. Той вирішив висунути звинувачення — інакше й не могло бути з такими доказами. Тому Джеймса Бентлі арештували, проти нього порушили справу і зрештою його визнали винним. У присяжних не було вибору. Вони мусять спиратися на докази. Правду кажучи, їх це влаштовувало. Усі були впевнені, що вінвинен.

— А ви — ні?

— Ні.

— Чому?

Суперінтендант Спенс зітхнув. Він задумливо потер підборіддя своєю великою рукою.

— Не знаю. Точніше, не можу назвати вам конкретної причини. Присяжним він здався схожим на вбивцю, а мені — ні. А я бачив набагато більше вбивць, ніж вони.

— Так, ви експерт.

— По-перше, він не був зухвалим. Анітрохи. А з мого досвіду, вони зазвичай зухвалі. До біса самовдоволені. Думають, що дурять вас. Упевнені у своїй винахідливості. Навіть тоді, коли опиняються на лаві підсудних і знають, що їх посадять, отримують від цього якесь задоволення. Вони — в центрі уваги. Усі дивляться на них. Вони грають головну роль — можливо, уперше в житті. Розумієте, це… зухвальці!

Останнє слово прозвучало з певною категоричністю.

— Ви розумієте, що я маю на увазі, мосьє Пуаро?

— Чудово розумію. А цей Джеймс Бентлі був не таким?

— Ні. Він просто завмер від страху. Із самого початку. Деякі люди можуть витлумачити це як ознаку вини. Але не я.

— Я з вами згоден. Який він, цей Джеймс Бентлі?

— Тридцять три роки, середнього зросту, шкіра землистого кольорову, носить окуляри…

Пуаро перервав цей опис:

— Ні. Мені важлива не його зовнішність. Що це за людина?

— А, ви про це. — Суперінтендант Спенс задумався. — Непоказний хлопець. Нервовий. Не дивиться в очі. Має звичку позирати на людей скоса. Присяжні найбільше такого не люблять. Іноді збентежений, іноді войовничий. Приндиться, коли не слід.

Він зробив паузу й довірливо додав:

— Сором’язливий тип. У мене такий двоюрідний брат. У будь-якій незручній ситуації вони розповідають небилиці, яким ніхто ніколи не повірить.

— Схоже, цей ваш Джеймс Бентлі не дуже привабливий хлопець.

— Саме так. Він нікомуне подобався. Та я не хочу, щоб його за це повісили.

— Гадаєте, його таки повісять?

— Не розумію, що цьому може завадити. Адвокат може подати апеляцію, але його аргументи будуть хиткими — якась формальність. Навряд чи це матиме успіх.

— У нього був хороший захисник?

— Йому призначили молодого адвоката Ґрей­брука згідно з законом про захист малозабезпечених осіб. Я б сказав, що він сумлінно виконав свої обов’язки і зробив усе, що міг.

— Отже, відбувся справедливий суд, і Бентлі визнали винним присяжні — звичайні люди, як і він.

— Саме так. Це були хороші середньостатистичні присяжні. Семеро чоловіків, п’ятеро жінок — усі шановані й помірковані люди. Суддею був старий Стенісдейл. Надзвичайно педантичний — жодних упереджень.

— Отже, згідно з законодавством, Джеймсові Бентлі немає на що скаржитися?

— Його хочуть повісити за те, чого він не робив, — це точно привід для скарги!

— Дуже слушне зауваження.

— Я вів цю справу — збирав і зважував докази, на яких і ґрунтується вирок. Мені це не подобається, мосьє Пуаро. Не подобається.

Еркюль Пуаро довго вдивлявся в червоне схвильоване обличчя суперінтенданта Спенса.

—Ehbien5, — сказав він. — Що ви пропо­нуєте?

Спенс мав украй знічений вигляд.

— Думаю, ви здогадуєтеся, що я скажу. Справу Бентлі закрили. Я вже працюю над іншою — про розкрадання коштів. Сьогодні маю їхати в Шотландію. Я — підневільна людина.

— А я..?

Спенс кивнув трохи присоромлено.

— Ви все зрозуміли. Можете подумати, що це нахабство. Але я не бачу іншого виходу. Свого часу я зробив усе, що міг, розглянув усі варіанти. Це нічого не дало — і навряд чи могло дати. Хтозна, може, вам пощастить більше. Ви дивитеся на речі — сподіваюся, ви на мене не образитеся, — кумедно. Либонь, саме так слід на них дивитися в цій справі. Якщо Джеймс Бентлі її не вбивав, це мусив зробити хтось інший. Вона не могла вдарити себе по голові ззаду. Можливо, ви побачите щось, що я пропустив. У вас немає жодних причин за це братися. З мого боку це неймовірне нахабство — пропонувати вам таке. Але що є, те є. Я прийшов до вас, тому що це єдина ідея, яка спала мені на думку. Якщо ви не хочете в це втручатися — та й навіщо це вам, — то…

— Є деякі причини. Я маю вільний час — забагато вільного часу. А ви мене дуже заінтригували. Це виклик для сірих клітин мого мозку. Крім того, я вас поважаю. Уявляю, як ви працюєте у своєму саду через пів року — можливо, садите трояндові кущі — і не відчуваєте при цьому радості через гнітючі спогади, які намагаєтеся відігнати. Я не хочу, щоб ви так почувалися, друже мій. Нарешті, — Пуаро випрямив спину й енергійно закивав головою, — є питання принципу. Якщо людина не скоїла вбивства, її не можна вішати.

Він запнувся, а потім додав:

— Але якщо виявиться, що він усе-таки її вбив?

— Я буду лише радий пересвідчитися в цьому.

— А дві голови краще, ніж одна?Voilà,ми домовилися. Я беруся за цю справу. Очевидно, не можна гаяти часу. Слід уже прохолов. Коли вбили місіс Мак-Ґінті?

— 22 листопада.

— Тож перейдімо відразу до суті.

— Я взяв із собою нотатки, які передам вам.

— Добре. Поки що вистачить стислого викладу. Якщо Джеймс Бентлі не вбивав місіс Мак-Ґінті, хто міг це зробити?

Спенс знизав плечима і з сумом сказав:

— Я не бачу жодних підозрюваних.

— Ми не приймаємо таку відповідь. Оскільки в кожного вбивства є мотив, яким він міг бути у випадку місіс Мак-Ґінті? Заздрість, помста, ревнощі, страх, гроші? Зупинімося на останньому й найпростішому. Кому була вигіднаїїсмерть?

— Фактично нікому. Вона мала двісті фунтів стерлінгів у банку. Ці гроші дістанутьсяїїплемінниці.

— Це невелика сума, але за певних обставин може бути достатньою. Обговорімо племінницю. Вибачте, друже, що йду вашими слідами. Я знаю, що ви вже все це аналізували. Але мушу ще раз уточнити.

— Звісно, ми перевіряли племінницю. Їй три­дцять вісім років, заміжня. Чоловік працює в будівничій сфері: він маляр. Хороша вдача, стабільна робота, кмітливий хлопець. Вона — приємна жінка, трохи балакуча. Здається, по-своєму любила тітку. Жоден із них не мав нагальної потреби у двохстах фунтах стерлінгів, хоча вони, мабуть, їм зраділи.

— А як щодо котеджу? Він теж дістався їм?

— Котедж був орендований. Звісно, закон про оренду житла забороняв виселяти стару жінку. Але не думаю, що племінниця успадкує котедж. Зрештою, вони з чоловіком цього й не хотіли. Вони живуть у маленькому сучасному муніципальному будинку, яким дуже пишаються. — Спенс зітхнув. — Я приділив багато уваги племінниці і їїчоловікові — як ви розумієте, ця версія видавалася найімовірнішою. Але так і не знайшов, за що зачепитися.

—Bien6.Тепер поговорімопро саму місісМак-Ґінті. Опишітьїїмені — не лише зовнішність, якщоваша ласка.

Спенс усміхнувся.

— Не хочете поліцейського опису? Ну, їйбуло шістдесят чотири роки. Вдова. Чоловік працював драпірувальником у магазиніHodgesу Кілчестері. Помер приблизно сім років тому. Пневмонія. Відтоді місіс Мак-Ґінті виконувала хатню роботу поденно. Бродгінні — маленьке село, яке недавно почало розбудовуватися. Декілька пенсіонерів, партнер в інженерній компанії, лікар тощо. Там є хороше автобусне та залізничне сполучення з Кілчестером, а всього за вісім миль розкинулося Калленкі — як ви, мабуть, знаєте, це великий літній курорт. Попри це Бродгінні залишилося мальовничим селом, розташованим приблизно за чверть милі від головної дороги з Драймаута на Кілчестер.

Пуаро кивнув.

— Котедж місіс Мак-Ґінті був одним із чотирьох, що належать до самого села. Там є пошта, сільська крамниця, а сільськогосподарські працівники живуть в інших будинках.

— І вона мала квартиранта?

— Так. Поки жив її чоловік, вони здавали кімнати відпочивальникам, але після його смерті жінка брала постійних квартирантів. Джеймс Бентлі прожив там декілька місяців.

— Отже, ми переходимо до Джеймса Бентлі?

— Останнім місцем роботи Бентлі було агентство нерухомості в Кілчестері. Перед цим він жив із матір’ю в Калленкі. Вона була неповносправною, тож хлопець доглядав за нею і рідко кудись виходив. Потім жінка померла, і він залишився без грошових виплат. Продав їхній маленький будинок і влаштувався на роботу. Бентлі — освічена людина, але не має особливих умінь і навичок. Як я вже казав, він нічим не виділяється. Йому все давалося важко. Хай там як, його взяли на роботу в Breather&Scuttle’s. Посередня компанія. Не думаю, що він працював дуже ефективно або успішно. Там скорочували штат, тож його звільнили. Хлопець не міг знайти іншої роботи, а гроші закінчилися. Зазвичай він платив місіс Мак-Ґінті за кімнату щомісяця. Вона готувала йому сніданок і вечерю і брала три фунти стерлінгів на тиждень — доволі скромна сума. Він заборгував їй за два місяці і залишився на мілині. Робота ніяк не траплялася, а місіс Мак-Ґінті нагадувала йому про борг.

— І він знав, що жінка зберігає вдома тридцять фунтів стерлінгів? До речі, чому вона зберігала ці гроші вдома, якщо мала рахунок у банку?

— Тому що не довіряла уряду. Казала, що їм дісталисяїїдвісті фунтів стерлінгів, але на цьому все. Вона зберігала гроші там, звідки могла їх дістати будь-якої хвилини. Розповідала про це декільком людям. Схованка була дуже очевидною — під незакріпленою паркетною дошкою в спальні. Джеймс Бентлі підтвердив, що знав про це.

— Дуже люб’язно з його боку. Племінниця і її чоловік теж про це знали?

— О, так.

— Тоді ми повертаємося до мого першого запитання. Як померла місіс Мак-Ґінті?

— Вона померла ввечері 22 листопада. Поліцейський лікар установив, що смерть настала між сьомою і десятою годинами. Вона повечеряла — в’ялений оселедець з хлібом і маргарином, — а, згідно зі свідченнями, зазвичай вона вечеряла о шостій годині тридцять хвилин. Якщо того вечора було так само, стан її органів травлення вказує на те, що смерть настала між восьмою тридцять і дев’ятою годиною. За словами Джеймса Бентлі, він був на прогулянці із сьомої години п’ятнадцяти хвилин до дев’ятої. Здебільшого ходив гуляти,коли сутеніло. Він заявляє, що повернувся близько дев’ятої години (мав власний ключ) і піднявся у свою кімнату. Місіс Мак-Ґінті встановила в усіх спальнях умивальники для відпочивальників. Він почитав з пів години, а потім ліг спати. Нічого незвичного не чув і не бачив. Наступного ранку спустився вниз і зазирнув на кухню, але там нікого не було, як і сніданку. Він каже, що трохи повагався, а потім постукав у двері місіс Мак-Ґінті, але та не відповіла.

Він подумав, що жінка заспала, але не хотів стукати далі. Згодом прийшов пекар, і Джеймс Бентлі знову постукав до неї, відтак, як я вже казав, пекар привів сусідку, місіс Елліот, яка знайшла тіло і зчинила крик. Місіс Мак-Ґінті лежала на підлозі вітальні. Її вдарили ззаду по голові чимось схожим на сікач із дуже гострим краєм. Смерть настала миттєво. Шухляди були висунуті, речі — розкидані, дошку витягнули з підлоги й дісталигрошізі схованки. Усі вікна лишилися зачинені, віконниці — замкнуті зсередини. Жодних ознак того, що в дім пробралися ззовні.

— Отже, — промовив Пуаро, — або її вбив Джеймс Бентлі, або вона сама впустила в дім убивцю, поки Бентлі гуляв?

— Саме так. Це не був грабіжник. Кого вона могла впустити? Когось із сусідів, племінницю абоїїчоловіка. Усе зводиться до них. Ми викреслили сусідів зі списку підозрюваних. Племінниця з чоловіком були того вечора в кінотеатрі. Хтось із них міг вийти непоміченим, проїхати три милі на велосипеді, вбити стару, сховати гроші на дворі і повернутися назад. Ми розглянули таку можливість, але не знайшли жодного підтвердження. І навіщо в такому разі ховати гроші біля будинку Мак-Ґінті? Звідти буде важко їх забрати. Чому б не сховати їх на шляху до кінотеатру? Ні, є тільки одна причина для того, щоб їх там сховати…

Пуаро закінчив речення за нього:

— …якщо ти живеш у цьому будинку й не хочеш ховати гроші всередині. Власне, Джеймс Бентлі.

— Так. Щоразу все вказує на Бентлі. А ще в нього була кров на манжеті.

— Як він це пояснив?

— Сказав, що вимазав манжет об щось у м’яс­ному магазині днем раніше. Брехня! Це була людська кров.

— І він наполягає на цьому поясненні?

— Навряд. Під час слухань він сказав зовсім інше. Розумієте, на рукаві також знайшли волосся, заляпане кров’ю, і воно збігається з волоссям місіс Мак-Ґінті. Це теж потрібно було пояснити. Він зізнався, що зайшов у кімнату у вечір убивства, коли повернувся з прогулянки. Сказав, що постукав у двері, а потім відчинив їх і знайшов її мертвою на підлозі. Він схилився і торкнувся її, щоб пересвідчитися. А потім йому затьмарило розум. За його словами, він завжди боявся крові. Тож дістався до своєї кімнати в напівпритомному стані, а вранці не міг зізнатися, що знав про її смерть.

— Дуже підозріла історія, — зауважив Пуаро.

— Дійсно. Утім, вона може бути правдивою, — задумливо сказав Спенс. — Звичайна людина — або присяжний — у це не повірить. Але я стикавсяз такими людьми. Маю на увазі не знепритомнення, а людей, які бояться брати на себе відповідальність, коли цього вимагають обставини. Сором’яз­ливих людей. Скажімо, він заходить у кімнату й бачитьїїмертвою. Він знає, що потрібно щось робити: зателефонувати в поліцію, покликати сусідів — вчинити правильно. Але дає маху. Думає: «Мені не треба нічого знати про це. Не слід було туди сьогодні заходити. Я піду спати, наче нічого не сталося…» Звісно, це від страху, що його запідозрять у вбивстві. Він вирішує триматися від цього подалі якомога довше, чим і підставляє себе. — Спенс зробив паузу. — Могло бути так.

— Могло, — погодився Пуаро.

— Або ж це найкраще, що зміг придумати адвокат. Не знаю. Офіціантка в кілчестерському кафе, де він зазвичай обідав, сказала, що він завжди вибирав столик, за яким можна було дивитися на стіну або в куток і не бачити людей. Він був таким хлопцем — дещо підозрілим. Але не настільки, щоб стати вбивцею. У нього не було манії переслідування абощо.