П’ятеро поросят ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2023

ISBN 978-617-15-0200-0 (epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням:Christie A. Five Little Pigs : A Novel / Agatha Christie. — London : HarperCollins, 2013. — 288 p.

Переклад з англійськоїАнастасії Часовських

Крісті А.

К82 П’ятеро поросят : роман / Аґата Крісті ; пер. з англ. А. Часовських. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2023. — 320 с.

ISBN 978-617-15-0017-4

ISBN 978-0-00-752751-9 (англ.)

Шістнадцять років тому Керолайн Крейл засудили за вбивство її чоловіка, художника Еміаса Крейла. Та донька Керолайн, Карла Лемаршан, не вірить у винуватість матері. Прагнучи відновити її добре ім’я, дівчина звертається по допомогу до славетного Еркюля Пуаро. Невдовзі детектив дізнається, що на час убивства в домі Крейлів перебували ще п’ятеро осіб: Еміасів друг, який приїхав у гості до художника разом зі старшим братом, дівчина-натурниця, а також зведена сестра Керолайн таїїгувернантка. Пуаро певен, щовбивця — хтось ізцієї п’ятірки. Але хто саме? Щоб знайти винного, детективу доведеться здійснити мандрівку в минуле…

УДК 821.111

AGATHA CHRISTIE, POI­ROTand the Agatha ChristieSignature are registeredtra­demarks of Agatha ChristieLimited in the UK and elsewhere. All rights reserved.

Five Little Pigs © 1942Aga­tha Christie Limited. All rightsreserved.

Translation entitled «П’ятеропоросят» © 2023 Agatha Christie Limited. All rightsreserved

©Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2023

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2023

Пролог. Карла Лемаршан

Еркюль Пуаро з цікавістю спостерігав за молодою жінкою, запрошеною до його кабінету.

У її листі не було нічого особливого — звичайне бажання зустрітися, без жодного натяку на причину. Стриманий лист ділового характеру. Лише твердість почерку вказувала на те, що його авторка, Карла Лемаршан, іще зовсім молода.

Й ось вона постала перед ним власною персоною — висока і струнка дівчина ледь за двадцять. Дівчина, яка притягує до себе погляди. Гарно одягнена — на ній було красиве, зшите по фігурі пальто з дорогим хутром. Витончена лінія голови й шиї, високе чоло, маленький акуратний ніс, вольове підборіддя. Вона була сповнена життя, і саме це, а не її краса, одразу ж привертало увагу.

До її візиту Еркюль Пуаро почувався старим, а тепер ніби ковтнув чистого повітря, збадьорився й посвіжів.

Встаючи назустріч дівчині, Пуаро завважив, що її темно-сірі очі пильно вивчають його з голови до ніг. Вона була налаштована дуже серйозно.

Присівши на стілець, Карла взяла запропоновану сигарету. Деякий час вона курила мовчки, проте її погляд, усе ще спрямований на чоловіка, лишався уважним і вдумливим.

Пуаро привітно почав:

— Отже, є щось, що вам потрібно з’ясувати, чи не так?

Карла стрепенулася.

— Перепрошую, що ви сказали?

У неї був приємний, з легкою хрипинкою голос.

— Ви намагаєтеся зрозуміти, шарлатан я чи людина, яка вам потрібна. Чи не так?

Вона посміхнулася:

— Що ж, ви вгадали. Бачте, пане Пуаро, ви на вигляд зовсім не такий, яким я вас уявляла.

— Я старий, еге ж? Старший, ніж ви думали?

— І це теж. — Вона завагалася. — Я буду з вами відверта. Розумієте, я хочу… мені потрібен найкращий…

— Можете бути спокійні, — відповів Пуаро, — я і є найкращий!

— І найскромніший, — саркастично зауважила Карла. — Але зараз мені дуже хочеться повірити вам на слово.

Пуаро спокійно відказав:

— Бачте, у моєму ділі важливі не лише м’язи. Мені не обов’язково нахилятися та вимірювати сліди, збирати недопалки чи вивчати прим’яту траву. Мені досить зручно влаштуватися у кріслі й думати. Ось чим я працюю! — І Пуаро злегка постукав себе по голові, що формою трохи нагадувала яйце.

— Знаю, — сказала Карла Лемаршан, — тому я і звернулася до вас. Справа в тому, що я хочу, щоб ви зробили дещо неймовірне.

— Що ж, звучить заманливо, — Еркюль Пуаро бадьоро глянув на співрозмовницю.

Карла Лемаршан глибоко зітхнула й почала:

— Карла — це не справжнє моє ім’я. Мене звуть Керолайн, як і мою матір. І прізвище Лемаршан, яке я ношу, відколи себе пам’ятаю, також не моє. Моє справжнє прізвище — Крейл.

Еркюль Пуаро наморщив лоба і пробурмотів:

— Крейл… Ніби щось знайоме…

Вона відповіла:

— Батько був художником — досить відомим.Дехтокаже, що він був видатним художником. Думаю, так і є.

Пуаро запитав:

— Еміас Крейл?

— Так. — І після невеличкої паузи вона додала: — А моя мати, Керолайн Крейл, була засуджена за його вбивство.

— Ага! Тепер я пригадую, хоч і досить приблизно. На той час я був у від’їзді, за кордоном. Стільки часу минуло…

— Шістнадцять років, — уточнила дівчина.

Наїїбілому як стіна обличчі палали дві гарячі вуглинки очей.

— Ви розумієте… Її судили й винесли вирок… Її не повісили, бо знайшли пом’якшувальні обставини, і засудили до довічного ув’язнення. Після суду вона прожила лише рік. Ось так. Усе ніби завершено, скінчено, поховано…

Пуаро спокійно мовив:

— Ніби?..

Дівчина, що назвала себе Карлою Лемаршан, мовчала, зціпивши руки. Аж ось вона заговорила. Спокійно, з паузами, з якоюсь неймовірною внутрішньою переконаністю:

— Можете лише уявити, через що мені довелося пройти. Коли це сталося, мені було всього п’ять…Надтомала, аби щось зрозуміти. Звісно, я пам’ятаю матір і батька, і пам’ятаю, як мене поспішно вивезли кудись у село. Пригадую поросят, а також повну, симпатичну дружину фермера, і всі були до мене дуже добрі. І я па­м’я­таю якісь дивні погляди, якими зустрі­чали і проводжа­ли мене селяни. Звичайно, я знала, — діти завжди це відчувають, — що щось не так, але не могла зрозуміти, що саме…

Потім була подорож пароплавом — дуже захоплива — яка тривала багато днів. На березі мене зустрів дядько Саймон, і ми жили з ним і з тітонькою Луїзою в Канаді, у Монреалі. На мої запитання про маму й тата вони відповідали, що ті незабаром приїдуть. Потім — не пригадую, як це сталося, — але я раптом зрозуміла, що вони померли, хоча ніхто мені про це й не говорив. Із часом я дедалі менше й менше думала про них. І знаєте, почувалася дуже щасливою. Дядько Саймон і тітонька Луїза ставилися до мене лагідно, вони віддали мене до школи, де я незабаром знайшла чимало друзів. Я зовсім забула, що в мене було колись інше ім’я та інше прізвище — не Лемаршан. Тітка Луїза сказала, що це моє тамтешнє ім’я, канадське, і це мені здалося на той час цілком природним. Тож згодом я й забула, що в мене колись було інше ім’я…

Вона зухвало задерла підборіддя й мовила з ви­кликом:

— Гляньте на мене! Будь-хто, зустрівши мене, може сказати: «Їй нема чого перейматися!». Я заможна, маю чудове здоров’я, приваблива. Живи собі й насолоджуйся життям. У двадцять я й подумати не могла, що захочу з кимось усім помінятися.

Але з часом я почала ставити запитання. Про матірі батька, ким вони були, чим займалися? Зреш­тою, як і мало бути, я про все довідалась. Менісказали всю правду. Вони були вимушені це зробити хоч би тому, що мені виповнився двадцять один рік — я пішла на свій хліб. А потім прийшов цей лист. Лист, який залишила мати перед смертю.

Вираз її обличчя змінився, погляд згас — очі вже не здавалися двома вуглинами, а перетворилися на темні сумні озерця.

— Так я дізналася правду: матір засудили за вбивство. Це було жахливо.

Вона зробила паузу.

— Маю вам ще дещо розповісти. Я нещодавно заручилася. Дядько з тіткою говорили зачекати з весіллям, поки мені не виповниться двадцять один рік. Коли я дізналася правду, зрозуміла, чому вони так казали.

Пуаро, що досі слухав мовчки, перервав її роз­повідь:

— А як сприйняв це ваш наречений?

— Джон? Джон запевнив мене, що його це зовсім не турбує й не має аніякісінького значення, принаймні для нього. Зараз є лише ми двоє: Джон і Карла. Минуле лишилося в минулому.

Вона трохи нахилилася вперед.

— Ми досі заручені. Однак це все таки має зна­чення. Для мене. І для Джона також… Ми вже зараз думаємо про майбутнє. — Вона зціпила руки. — Бачите, ми хочемо мати дітей. Це наше спільне бажання. Але ми не хочемо бачити, як вони зростають, і боятися.

— Але ж, — почав Пуаро, — ви розумієте, що кожен з нас може мати предків, які чинили ­злочини?

— Ви не розумієте. Звісно, так і є. Але ж люди зазвичай не знають цього напевно. Чого не скажеш про нас. Ми постійно про це думаємо. Інколи я помічаю, як Джон дивиться на мене — цей погляд швидкий, мов блискавка. Припустімо, ми одружимося й коли-небудь посваримося. І я помічу оцей його погляд…

— Як убили вашого батька? — перервав її Еркюль Пуаро.

Карла відповіла чітко і твердо:

— Його отруїли.

— Зрозуміло.

Між ними запанувала тиша.

Нарешті дівчина продовжила спокійним, діловитим голосом:

— Слава богу, ви мене розумієте. Ви розумієте, що це має значення! І не намагаєтеся мене втішати.

— Я все чудово розумію, — промовив Пуаро. — Єдине, чого я не розумію: навіщо вам потрібен я?

Карла Лемаршан скромно відказала:

— Я хочу вийти заміж за Джона. І я вийду! І хочу мати дітей — не менше ніж двох дівчаток і двох хлопчиків! Ви повинні зробити усе, щоб це стало можливим.

— Тобто ви хочете, аби я поговорив з вашим нареченим? О, ні, не так! Я говорю дурниці! Ви хочете зовсім іншого. Що ж, скажіть, у чому полягає ваш задум?

— Ось що, пане Пуаро. Я хочу, аби ви зрозуміли, чітко зрозуміли одну річ: я наймаю вас для розслідування вбивства.

— Ви хочете сказати, що…

— Так, саме так. Вбивство залишається вбивством, учинене вчора чи шістнадцять років тому.

— Але ж, мила моя мадемуазель…

— Стривайте, пане Пуаро. Ви ще не про все дові­далися. Є ще один вкрай важливий момент.

— Так?

— Моя мати цього не робила.

Еркюль Пуаро, почухавши носа, пробурмотів:

— Так, звісно, я розумію, що…

— Справа не тільки в почуттях. Є її лист. Мати залишила його для того, щоб я була цілком певна: вона не вбивала, вона не винна. І я маю в цьому ­переконатися.

Еркюль Пуаро задумливо поглянув на дівчину, яка пильно дивилася йому в очі. Затим поволі мовив:

— Tout de même…1

Карла посміхнулася.

— Ні, моя мати була не така! Ви гадаєте, вона збрехала? Що це брехня во спасіння? — Карла нахилилася вперед і серйозно проказала. — Послухайте, пане Пуаро, є речі, які діти просто знають. Я пригадую матір — спогад, звісно, невиразний, але я цілком ясно пам’ятаю, якою людиною вона була. Вона не вміла лукавити. І вона ніколи не обманювала, навіть з добрих міркувань. Коли щось завдавало болю, вона говорила про це відверто. Чи то йшлося про дантиста, чи про скіпку, загнану в палець, чи про щось інше. Правда була частиною її характеру. Я не можу стверджувати, що ставилася до неї з особливою любов’ю, але завжди їй вірила. Вірю й досі. І якщо вона пише, що не вбивала батька, то можна бути цілком певним: вона його не вбивала! Вона не була людиною, яка б урочисто брехала в листі. До того ж напередодні власної смерті.

Поволі, сам того не помічаючи, Еркюль Пуаро схвально кивнув. Карла вела далі:

— Що ж стосується мене, то я з чистим серцем вийду заміж за Джона. Я певна, що все буде гаразд. Але ж він — ні. Для нього цілком природно, що я вважаю матір невинною, однак докази… Ось, пане Пуаро, що треба з’ясувати. Й ось, що ви маєте зробити!

Еркюль Пуаро задумливо мовив:

— Навіть якщо визнати за правду все, що ви сказали, мадемуазель, то не варто забувати, що минуло шістнадцять років!

— Авжеж! Це буде вкрай непросто! — запевнила дівчина. — Окрім вас, на це не здатен ніхто.

Очі Пуаро ледь зблиснули.

— Ви мені лестите, мадемуазель?

— Я багато чула про вас. Про ваші справи й те, як ви їх розкрили. Найбільше вас цікавить психологія, правда ж? А це ж те, що не міняється з часом. Наочні докази зникли — недопалки сигарет, сліди ніг і прим’яті травинки… Їх ви вже не зможете дослідити. Але у вас є можливість знову розглянути і проаналізувати всі факти. Можливо, ви зумієте поговорити з тими, хто тоді був у будинку, — усі вони ще живі. І тоді… тоді, як ви щойно говорили, ви зможете всістися в крісло й подумати. І так ви дізнаєтесь, що відбулося насправді…

Еркюль Пуаро підвівся й однією рукою пригладив свої вуса.

— Мадемуазель, я зворушений! І зроблю все, щоб виправдати вашу довіру. Я візьмуся за цю справу. Я повернуся в часі до подій шістнадцятирічної давності й розкрию правду.

Карла встала. Її очі блищали. Однак єдине, що вона спромоглася сказати, було:

— Добре.

Пуаро застережливо підняв вказівний палець.

— Хвилинку. Я сказав тільки, що розкрию правду. Зауважте, я маю намір зберігати неупередженість, тож не братиму до уваги ваших запевнень про невинність матері. Якщо вона виявиться вин­ною, що тоді?

Карла гордо підняла голову й мовила:

— Я її дочка. Я хочу правди.

— Отже, en avant!2 — вигукнув Еркюль Пуаро. — Хоча правильніше було б сказати навпаки: en arrière!3

Частина І

Розділ 1. Адвокат

— Чи пам’ятаю я справу Керолайн Крейл? — перепитав сер Монтеґ’ю Депліч. — Аякже, дуже добре пам’ятаю. Надзвичайно вродлива жінка. Щоправда, неврівноважена. Зовсім не вміла тримати себе в руках. — Він скоса глянув на Пуаро. — А чому ви мене про це запитуєте?

— З цікавості.

— Це вкрай безтактно з вашого боку, шановний, — сказав Депліч, раптово оскаливши зуби у своїй знаменитій «вовчій усмішці», яка колись до чортиків лякала свідків. — Адже ви знаєте, що я її бездарно програв. Мені так і не вдалося витягти її.

— Знаю.

— Зрозуміло, — вів далі сер Монтеґ’ю, — тоді я не мав того досвіду, який маю тепер, хоча,здається, зробив усе понад людські сили. На жаль, справа безнадійна, якщо клієнт не йде на співпрацю. Але мені вдалося добитися заміни смертної кари на довічне ув’язнення. Не без сумнівів, та все ж присяжні були вимушені на це піти — багато шановних дам і матерів звернулися з клопотанням на її користь. До неї ставилися з великою симпатією.

Він сперся на спинку крісла, простягнувши свої довгі ноги. Вираз обличчя робив його схожим на суддю, що перебуває в роздумах, зважуючи всі «за» і «проти».

— Якби вона застрелила його чи хоча б заколола ножем, я зробив би ставку на незумисне вбивство. Але отрута… З таким непросто працювати. Складна ситуація, дуже складна.

— На чому ґрунтувався захист? — запитав Еркюль Пуаро.

Він чудово знав відповідь із газетних матеріалів, але вирішив розігрувати перед сером Монтеґ’ю цілковито необізнану в справі людину,

— Самогубство. Єдине, що можна було просувати. Але ніхто в цю версію не повірив. Адже самогубство було зовсім не в стилі Крейла. Не знаю, чи були ви з ним знайомі. Ні? Так от, це був дуже активний чоловік, запальний. Любитель пива, жінок і всього такого. Пристрасно віддавався тілесним насолодам. Коли йдеться про такого чоловіка, неможливо переконати присяжних, що одного чудового дня він спокійно всівся й вирішив звести рахунки з життям. Не вийде! Із самого початку я зрозумів, що справа переді мною безнадійна. Я знав, що програв процес ще тієї миті, коли Керолайн з’явилася на лаві підсудних. Вона зовсім не боролася! Так воно завше стається: коли не підготувати свого клієнта до свідчень, присяжні роблять свої висновки.

— Ви це мали на увазі, коли стверджували, що справа безнадійна без співпраці з клієнтом? — запитав Пуаро.

— Саме так, друже мій. Ми ж не чарівники. Половина успіху в цьому двобої — це враження, яке справляє підсудний на присяжних. Я знав багато випадків, коли присяжні виносили вироки, зовсім протилежні рішенням судді. «Ну, вчинив так. Що ж тут поробиш?» — вирішує сам собі присяжний засідатель. Або: «Він би ніколи на таке не пішов! Зроду не повірю!» А в нашому випадку… Керолайн Крейл навіть не намагалася боротися.

— Чому?

Сер Монтеґ’ю стенув плечима.

— Гадки не маю. Вона, звісно, дуже любила небіжчика. Вона впала в депресію, коли зрозуміла, що вчинила. І, схоже, так і не оговталась після пере­житого шоку.

— Отже, ви вважаєте, що вона винна?

Депліч видавався збентеженим.

— Гм… Я вважаю, що це очевидний факт.

— Вона коли-небудь говорила вам, що винна?

Депліч здивувався ще більше.

— Авжеж ні. У нас є правило. Підсудний за замовчуванням… еее… невинний. Проте, оскільки вас аж так цікавить цей випадок, мені шкода, що ви не зможете поговорити зі старим Мейг’ю. Він надавав мені матеріали у справі Крейла. Старий Мейг’ю міг би вам сказати значно більше, ніж я. Але… він уже відійшов в інші світи. Лишився молодий Джордж Мейг’ю, але він був тоді зовсім дитиною. Та й чимало часу минуло.

— Звісно. Мені пощастило, що ви так багато пам’ятаєте з цього процесу. У вас прекрасна пам’ять.

Депліч, явно вдоволений компліментом, про­бурмотів.

— Ну, знаєте, справи завжди запам’ятовуються в загальних рисах. Надто коли йдеться про звинувачення, що вимагає вищої міри покарання… До того ж справа Крейла потрапила у пресу й наробила неабиякого галасу. Ще б пак, усі ці любовні колізії… А ще в процесі фігурувала така дівчина, дуже яскрава. Ох вона була й штучка, скажу я вам.

— Даруйте мою настирливість, — мовив Пуаро, — але я повторю своє запитання знову: невже у вас не було ніякого сумніву щодо вини Керолайн Крейл?

Депліч стенув плечима.

— Скажу вам відверто, не було що ставити під сумнів. Так, вона вбила його, безперечно.

— Які докази свідчили проти неї?

— Власне, докази були беззаперечні. По-перше, мотив. Останніми роками Крейли жили як кішка з собакою — постійно сварилися. Він увесь час плутався з якимись жінками. Не міг із собою нічого вдіяти. Такий уже характер. А Керолайн усе це якось терпі­ла. Виправдовувала все його мистецьким темпераментом, а художник із нього був справді першокласний. Цінність його робіт надзвичайно ­виросла, надзвичайно!Особисто мене його мазанина ніколи не надихала, але загалом картини гарні, це безперечно.

Як я вже казав, інколи між ними буквально пір’я літало. Бо пані Крейл теж не була покірною овечкою. Однак він щоразу повертався до неї. Всі його походеньки забувалися. Та останнього разу все було інакше. Коханка була дівчиною й то дуже молодою. Їй було лише двадцять. Її звали Ельза Ґрієр. Єдина донька якогось промисловця з Йоркшира. Багата, рішуча, вона знала, чого хоче. А хотіла вона Еміаса Крейла. Спочатку змусила його написатиїїпортрет, хоч він зазвичай не писав салонних портретів на кшталт «Пані Блінкетті Бланк у рожевому сатині і з перлами». Однак час від часу йому траплялося братися й за портрети. Не знаю, чибагатьом жінкам сподобалися б написані ним портрети, — він не приховував жодного з недоліків! Але зрештою Крейл написав портрет пані Ґрієр і на завершення благополучно в неї закохався. Він розміняв четвертий десяток і був давно одружений. Крейл прекрасно розумів, що з’явившись у това­ристві із зовсім юною Ґрієр, стане посміховиськом. Він закохався до нестями й був готовий розлучитись із дружиною та взяти шлюб з Ельзою. Звісно, Керолайн Крейл не могла допустити подібного. Вона йому погрожувала. Двоє свідків чули, як вона говорила, що коли він не відмовиться від тієї дівчини — вона його вб’є. І вона не жартувала! За день до того, як усе це сталося, вони пили чай у сусіда, той захоплювався збиранням рослин і виготовленням із них ліків. Серед решти в нього був і болиголов крапчастий, або, як його зазвичай називають, цикута. За столом ішла мова про цикутовий трунок і його смертельні властивості. Наступного дня сусід виявив, що з пляшки зникла добра половина настою. Це викликало в нього занепокоєння. Пляшечку з рештками цикути потім знайшли в кімнаті пані Крейл.

Еркюль Пуаро посовався на стільці.

— Але ж пляшку міг хтось підкинути.

— Ні, в поліції Керолайн зізналася, що це її рук справа. Надто непродумано з її боку, звісно. Але на той час у неї ще не було адвоката, щоб порадитися. Тож коли її спитали, вона зізналася, що взяла її.

— Навіщо?

— Буцімто збиралася накласти на себе руки. Але так і не спромоглася пояснити, яким чином пляшка виявилася порожньою і з відбитками тільки її пальців. Це надзвичайно ускладнило її становище. Вона стверджувала, що Еміас Крейл покінчив життя самогубством. Але якби він випив отруту з пляшечки, яку вона ховала у своїй кімнаті, тоді на ній були б і його відбитки.

— Трунок додали до пива, чи не так?

— Так. Вона взяла пляшку пива з холодильника й віднесла в сад, де Еміас працював. Ще й налила в келих і спостерігала, як він п’є. Потім усі пішли снідати, залишивши його в саду, — часто бувало, що він так і не приходив до столу. Після цього Керолайн і гувернантка знайшли його мертвим. Ізїїслів, пиво було звичайне, без отрути. Проте ми просували версію, за якою, відчувши докори сумління, Еміас Крейл сам випив отруту. Усе це шито біли­ми нитками, звичайно. Крейл не був людиною, яка могла б так вчинити. Та й відбитки пальців вказували на Керолайн.

— Відбиткиїїпальціввиявилий напляшціз пивом?

— Не зовсім, знайшли тільки його відбитки… Але вони викликали підозру. Справа в тому, що Керолайн залишилась із Крейлем сама — гувернантка побігла викликати лікаря. І перше, що вона, мабуть, зробила — це витерла пляшку й келих, а тоді залишила на них його відбитки. Аби потім вдавати, наче навіть у руки їх не брала. Але фокус не пройшов. Старого Рудольфа, який вів розслідування, неабияк розсмішила ця небилиця. Він запросто довів усім у залі суду, що людина не змогла б тримати пляшку в руках у такому положенні! Звісно, ми зробили все можливе, аби довести протилежне, мовляв, руки Крейла були зведені смертельними судомами, але, ясна річ, ніхто нам не повірив.

Еркюль Пуаро запитав:

— Цикута була влита в пляшку до того, як пані Крейл віднесла її в сад?

— У пляшці не було ні краплини цикутового настою. Тільки в келиху.

Депліч замовк, вираз його великого красивого обличчя змінився. Раптом він повернув голову й різко запитав:

— Скажіть-но, пане Пуаро, до чого це ви ведете?

Пуаро пояснив:

— Якщо пані Крейл невинна, яким же чином цикута потрапила в пиво? Адвокат стверджував тоді, що Еміас Крейл сам її туди долив. Але ви запевнили мене, що такого б ніколи не сталося. І я цілком з вами згоден. Він не був людиною, яка може так вчинити. Отже, якщо це зробила не Керолайн Крейл, то, значить, це зробивхтось інший.

Депліч вигукнув:

— Чорт забирай! Навіщо дарма витрачати час? Усі ці речі відбувалися багато років тому. Звісно, вона вбила його. Ви б зрозуміли це самі, побачивши її в залі суду. Це було буквально написано на її обличчі! Мені здалося, що вирок приніс їй полегшення. Керолайн ніскільки не боялася, навіть не нервувала. Вона просто хотіла, аби процес скоріше закінчився. Справді, дуже непогано трималася…

— І все ж, — не вгавав Еркюль Пуаро, — вмираючи, вона залишила доньці лист, у якому урочисто заприсяглася, що невинна.

— Звісно, вона заприсяглася, — відповів сер Мон­теґ’ю Депліч. — І ви, і я наїїмісці вчинили б таксамо.

— Її донька стверджує, що вона б ніколи так не вчинила.

— Її донька стверджує… Ха! Та що вона знає про той випадок? Дорогий мій Пуаро, коли відбувався процес, дівчина була зовсім дитям. Скільки їй тоді виповнилося — чотири чи п’ять? Їй змінили прізви­ще й відправили з Англії до якихось родичів. Що вона може знати або згадати?

— Часом діти добре розуміються на людях.

— Можливо. Але це не той випадок. Природно,що донька хоче вірити в невинність матері.Залишимоза нею це право. Не бачу в цьому нічого поганого.

— На жаль, вона вимагає доказів.

— Доказів того, щоїїмати, Керолайн Крейл, не вбивала свого чоловіка?

— Так.

— Ну що ж, вона їх ніколи не отримає.

— Ви так вважаєте?

Знаменитий адвокат задумливо глянув на свого співрозмовника.

— Я завжди вважав вас порядною людиною, Пуа­ро. Чого ви хочете? Заробити гроші, граючи на почуттях невинної дівчини?

— Виїїне знаєте! Це виняткова особа. З надто твердим характером.

— Це й не дивно, вона ж дочка Еміаса й Керолайн Крейл. І чого ж вона хоче?

— Вона хоче правди.

— Гм, боюся, що ця правда їй не сподобається. Відверто кажучи, Пуаро, у мене нема жодного сумніву — Керолайн Крейл убила свого чоловіка.

— Дорогий друже, даруйте мені, але в цьому я маю переконатися особисто.

— Що ж, я, власне, не знаю, що ви тут зможете вдіяти. Ви можете прочитати матеріали справи в газетах. Прокурором у ній був Гемфрі Рудольф. Але він уже помер. Чекайте, хто ж тоді був його по­міч­ником?.. Молодий Фоґґ, здається. Так, Фоґґ! Ви можете поговорити з ним. І потім, є ще люди, якібулитоді в будинку. Не думаю, що їм буде приємне ваше втручання й порпання в усій цій історії, але перекона­ний, ви свого досягнете. Ви достобіса ­наполегливий.

— О, і щодо людей, які були причетні до того випадку. Це дуже важливо. Можливо, ви пригадуєте їхні імена?

Депліч на мить замислився.

— Дайте-но подумати. Минуло чимало часу…Булотільки п’ятеро, які справді мали стосунок до тієї історії,якщо можна так сказати. Я не враховую слуг — двохвідданих старих, бідних і заляканих людей, які нічогопро це не знали. Ніхто не міг їх ні в чомузапідозрити.

— Отже, п’ятеро. Розкажіть про них.

— Хм… Один із них — Філіп Блейк, найкращий друг Крейла. Вони були знайомі все життя. Він тоді гостював у них… Він точно досі живий. Я інколи зустрічаю його на полі для гри в гольф. Він мешкає в Сент-Джордж-Гілл. Працює маклером. Грає на біржі, і непогано на тому заробляє. Успішний чоловік, трохи схильний до ожиріння.

— Так, і хто наступний?

— Старший брат Блейка. Сільський сквайр і домосід.

Нараз Пуаро пригадалися рядки з вірша. Він намагався відмахнутися від нього, бо не мав права ­зараз думати про дитячі пісеньки, хоч останнімчасомвони чомусь переслідували його, — і все ж вір­шик не виходив з голови.

Одне поросятко на ринок пішло,Одне поросятко вдома зосталось…

Він пробурмотів:

— То, виходить, брат Філіпа Блейка увесь час сидить удома?

— Так. Я вам про нього говорив, це той, що мав справу з ліками й рослинами. Хімік-любитель. Як же його звати? Ім’я схоже на щось таке… Ага, згадав! Мере­діт… Мередіт Блейк. Не знаю тільки, живий він чи ні.

— Хто наступний?

— Винуватиця всіх бід — дівчина, замішана в про­цесі. Ельза Ґрієр.

— «Одне поросятко ростбіф знайшло…», — пробурмотів Пуаро.

Депліч глянув на нього з подивом.

— О, це поросятко таки знайшло чимало ростбіфів. Дівчина завжди вміла досягати свого. Відтодівонавже тричі виходила заміж. Вона розпочинає й закінчує шлюборозлучні процеси з надзвичайною спритністю. І щоразу обирає собі чоловіка, кра­щого за попереднього. Тепер вона леді Діттишем. Розгорніть будь-який номер «Татлера»4 — і точноїїпобачите.

— Ну, а решта двоє?

— Гувернантка. Не пам’ятаю вже її імені. Така мила й порядна жіночка. Томсон… Джонсон… Якось так. І ще була дитина. Зведена сестра Керолайн Крейл. Їй було тоді років п’ятнадцять. Тепер вона зробила собі ім’я. Займається розкопками, відшукує різні штуки, багато подорожує. Воррен… Анджела Воррен. Це молода, цікава жінка. Я зустрів її кілька днів тому.

— Тобто, це не вона — те поросятко, що кричало «куві-куві»?

Сер Депліч знову здивовано глянув на Пуаро. Зрештою мовив:

— Ну, їй довелося й покувікати у своєму житті! Взагалі-то, вона має ваду. Не знаю, чи ви знаєте, але в неї жахливий шрам на пів обличчя. І… Та, я думаю, ви й самі все побачите!

Пуаро встав.

— Дякую. Ви були дуже люб’язні. Якщо пані Крейл не вбивала свого чоловіка…

Депліч перебив його:

— Але вона його вбила, дорогий мій. Вбила! Даю вам слово.

Пуаро продовжив, ніби не помітив, що його перебили:

— …Тоді логічно припустити, що його вбив хтось із цих п’ятьох.

— Я гадаю, що хтось із них міг би це зробити, — мовив Депліч із сумнівом. — Але я не розумію, навіщо комусь із них це насправді робити. Вони не мали для цього жодної причини! Власне, я впевнений, ніхто з них цього й не робив, ніхто! Любий друже, вам треба викинути з голови ці дурниці!

Еркюль Пуаро тільки усміхнувся, злегка похитавши головою.

Розділ 2. Прокурор

— Диявольськи винна! — лаконічно мовив пан Фоґґ.

Еркюль Пуаро задумливо поглянув на худе, чітко окреслене обличчя прокурора.

Квентін Фоґґ — адвокат корони — дуже відрізнявся від Монтеґ’ю Депліча. Останній мав якусь особливу силу, магнетизм, був особою егоїстичною і схильною до домінування. Депліч справляв враження своїми швидкими і драматичними змінами поведінки. Привабливий, ґречний, чарівний однієї миті — а наступної він уже зовсім інша людина, чия хижа посмішка, схожа на оскал, натякає, що він пустить вам кров, навіть не задумуючись. Квентін Фоґґ, навпаки, був худий і блідий. А головне — йому бракувало того, що зветься «харизма». Його за­питання були спокійні й беземоційні, але напо­легливі та тверді. Якщо Депліча можна порівняти з рапірою, то Фоґґ чимось нагадував шнек. Він ніколи не досягав блискучої слави, але був відомий як неперевершений законник, тому зазвичай вигравав свої процеси.

Еркюль Пуаро кинув на нього задумливий погляд:

— Отже, таке було ваше враження?

Фоґґ ствердно кивнув.

— Бачили б ви її на лаві підсудних! Старий Гампі Рудольф, який вів слідство, розбив її в пух і прах.

Він на мить замовк і несподівано додав:

— Власне кажучи, знаєте, перемога дісталася нам надто легко.

— Не певен, — сказав Еркюль Пуаро, — що правильно вас зрозумів…

Фоґґ звів чітко окреслені брови. Його випещена рука погладжувала верхню губу без жадного натяку на вуса.

— Як би краще висловитись… Це було все одно, що стріляти впритул у нерухому мішень. Є така суто англійська приказка: поцілити в пташку на землі. Розумієте мене?

— Це справді, як ви сказали, суто англійська приказка, але я, здається, зрозумів вас. Чи в залі суду, чи на стадіонах Ітона, чи в мисливських угіддях, англійцю подобається, щоб жертва також мала шанс на порятунок.

— Так, це воно. У цьому ж випадку звинувачена не мала жодного шансу. Старий Гампі робив із нею що хотів. Спочатку допит провів Депліч. Вонастояла там, знаєте, як дівчинка під час першого виходу у світ. На запитання Депліча відповідала ніби заздалегідь завченими напам’ять фразами — смиренно, правильно, але абсолютно непереконливо! Ніби її навчили, що треба казати, і вона казала. Депліч не був у цьому винен. Старий лис зіграв свою роль бездоганно. Але на всякій сцені має бути два актори — одному із п’єсою не впоратися. А вона просто не відповідала на його репліки. Це справило кепське враження на присяжних. А тоді виступив старий Гампі. Я певен, ви мали нагоду бачити його. Він розмахував своєю мантією, розхитувався на ногах, ніби відступаючи, а потім робив випад — і влучав прямо в ціль. Він заманював її в безліч капканів, і вона потрапляла в кожен з них. Він змушував Керолайн погоджуватися з абсурдністюїївласнихзаяв, суперечити самій собі, далі й далі потопати в брехні. І насамкінець видав свій фірмовий трюк — дуже переконливо й рішуче заявив їй: «Я вважаю, пані Крейл, що ваша розповідь про цикуту, яку ви нібито вкрали для власного самогубства, — цілковита вигадка. Ви взяли її, щоб дати вашому чоловікові, що хотів вас покинути й зійтися з іншою жінкою. Насправді ви навмисне дали йому отруту». Керолайн Крейл глянула на нього — така мила, ніжна й витончена! — і сказала: «О, ні, ні, я цього не робила!» Це був найневдаліший і найнепереконливіший захист на моєму віку. Я бачив, як Депліч нервово совався на своєму стільці. Він уже збагнув, що вони програли справу.

Фоґґ трохи помовчав і продовжив: