Перст провидіння ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2024

ISBN 978-617-15-0533-9 (epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням:Christie A. The Moving Finger : A Novel / Agatha Christie. — London : William Morrow Paperbacks, 2011. — 240 p.

Переклад з англійськоїВіктора Шовкуна

Дизайнер обкладинкиНадія Величко

Крісті А.

К82 Перст провидіння : роман / Аґата Крісті ; пер. з англ. В. Шовкуна. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2023. — 320 с.

ISBN 978-617-15-0393-9

ISBN 978-0-062-07362-4 (англ.)

Містечко Лімсток здається ідеальним для реабілітації хворих. Тож після авіакатастрофи Джері Бертон вирішує оселитися тут разом зі своєю сестрою Джоаною, яка супроводжує його. Але незабаром серія анонімних листів-наклепів порушує тихий плин місцевого життя. Одна з адресаток зрештою скоює самогубство, імовірно, через обурливий зміст листа. Та й на цьому потрясіння не завершуються: убитою знаходятьїїслужницю. Схоже, усе це — справа рук когось із місцевих мешканців. Джері намагається допомогти поліції вийти на слід аноніма. Поки той або та на волі, у Лімстоку не можуть довіряти одне одному. Проте розкрити секрети й докопатися до суті до снаги тільки Джейн Марпл.

УДК 821.111

AGATHA CHRISTIE, MISSMARPLE and the AgathaChristie Signature are registered trade marks of Agatha Christie Limited in the UK and elsewhere. All rights reserved.

The Moving Finger© 1942 Agatha Christie Limited. All rights reserved

Translation entitled «Перст провидіння» © 2023 AgathaChristie Limited. All rightsreserved

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», виданняукраїнською мовою, 2023

©Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2023

Розділ перший

І

Коли нарешті з мене зняли гіпс і лікарі досхочу навтішалися моїм безпорадним становищем, а сестри допровадили мене до того стану, коли я міг обережно рухати власними руками й ногами, і мене почало вже нудити від того, що, розмовляючи зі мною, вони сюсюкали, як то буває, коли розмовляють із малими дітьми, Маркус Кент порадив мені оселитися десь у сільській місцевості.

— Свіже повітря, спокійне життя, утримання від будь-якої праці — ось найліпший рецепт для вас. Ваша сестра догляне за вами. Їжте, спіть і наслідуйте життя рослин настільки, наскільки зможете.

Я не запитав у нього, чи зможу знову коли-небудь літати. Є такі запитання, які людина ніколи не ставить, тому що боїться почути на них відповідь. Так само впродовж останніх п’яти місяців я ніколи не запитував, чи буду приречений протягом усього свого життя лежати на спині. Я боявся почути коротку лицемірну репліку від сестри: «Навіщо ви ставите такі запитання? Ми не дозволяємо своїм пацієнтам плести всяку нісенітницю!»

Тому я ні про що не запитував — і все було гаразд. Я знав, що не буду безпорадним калікою. Я міг рухати ногами, до яких були підв’язані товсті підошви з бавовни та вовни, стояти на них, навіть міг ступити кілька кроків — а якщо я почувався як авантюрне немовля, що тільки навчається перебирати ніжками, якщо коліна мені тремтіли, то це пояснювалося лише моєю слабкістю та відсутністю практики й мало невдовзі минутися.

Маркус Кент, — а він лікар добрий, — дав на те, про що я не запитував, відповідь:

— Ви одужаєте повністю, — сказав він. — Ми не були певні до минулого вівторка, коли ви пройшли останній ретельний огляд, але тепер я можу вам підтвердити це цілком авторитетно. Але це буде дуже тривала й марудна справа. Марудна, одноманітна й нудна, якщо мені дозволено так висловитися. Коли йдеться про лікування нервів і м’язів, мозок мусить допомагати тілу. Будь-яке нетерпіння, будь-яке невиправдане хвилювання чи роздратування відразу ж відкине вас назад. І хоч що б ви робили, не прагніть одужати надто швидко. Будь-який невиправданий поспіх — і ви знову потрапите до лікарні з тяжкими наслідками. Ви повинні сприймати життя без поквапу й легко, у тому темпі, який музиканти позначають терміном legato. Одужувати доведеться не тільки вашому тілу, а й вашим нер­вам, які були надто ослаблені необхідністю так довго підтримувати вас ліками та наркотиками. Тому я й раджу вам оселитися в сільській місцевості, придбати там собі дім, зацікавитися місцевою політикою, місцевим лихослів’ям, сільськими плітками. Стежте за життям своїх сусідів із пильним та доскіпливим інтересом. Якщо ви дозволите мені дати вам добру пораду — оселіться в такому куточку світу, де у вас не буде друзів, що жили б десь поруч.

Я кивнув і сказав:

— Я вже думав про це.

Я не міг уявити собі нічого нестерпнішого, як таку ситуацію, коли люди з близького тобі оточення ні на мить не залишають тебе самого, переповнені співчуттям та бажанням побазікати з тобою про власні справи.

«О, Джері, та в тебе просто чудовий вигляд! Ви згодні зі мною, друзі? Повір мені, чоловіче, і подумай, які штуки витинав би на твоєму місці Бастер!»

Ні, це не для мене. Собаки мудріші за нас. Вони відповзають у якийсь тихий куточок і зализують там свої рани, й не повертаються у світ доти, доки пов­ністю не одужають.

Ось так і вийшло, що Джоана і я, переглянувши безліч рекламних оголошень, де агенти з продажу нерухомого майна палко вихваляли будинки та маєтки в усіх куточках Британських островів, обрали «Зелений дрік» у Лімстоку як одну з можливостей, яка була для нас спокусливою перед­усім тому, що ми ніколи не були в Лімстоку й нікого не знали в тамтешній місцевості.

А коли Джоана побачила «Зелений дрік», вона відразу вирішила, що це саме той будинок, який нам треба.

Він стояв приблизно за пів милі від Лімстока, біля дороги, яка вела до вересових пустирищ. То був акуратний низенький білий будинок із похилою вікторіанською верандою, пофарбованою в побляк­лий зелений колір. Звідти відкривався гарний крає­вид на зарослий вересом схил, де внизу ліворуч стримів шпиль церкви в Лімстоку.

Той будинок належав родині неодружених дам, кількох міс Бартон, із яких залишилася живою лише одна, міс Емілі.

Міс Емілі була чарівна маленька бабуся, до неймовірності схожа на свій дім. Лагідним голосом із нотками вибачення вона розповіла Джоані, що раніше ніколи не здавала свій дім в оренду і їй би навіть думка така не спала, «але ви ж розумієте, моя люба, сьогодні життя стало зовсім іншим — доводиться сплачувати великі податки, а мої акції, які я завжди вважала такими надійними і багато з яких мені рекомендував сам менеджер банку, майже не дають сьогодні прибутку — це все чужоземні впливи, звісно! Одне слово, жити сьогодні дуже й дуже нелегко. Хоч мені й не до вподоби сама думка про те, що в моєму домі житимуть чужі люди, але треба шукати якогось виходу й, скажу вам по щирості, коли я побачила вас, то мені стало радісно від думки, що саме ви хочете тут оселитися, — адже цей дім потребує молодого життя. І мушу зізнатися, для мене було б великою прикрістю, якби тут оселився якийсь чоловік!»

Тут Джоані довелося сказати про мене. Міс Емілі мужньо витримала цей удар.

— О, моя люба, я розумію вас. Яке горе! Розбився, кажете, літак? Які ж вони хоробрі, ці молоді чоло­віки! Але тепер ваш брат практично буде інвалідом…

Ця думка, схоже, втішила лагідну стару даму. Либонь, я буду неспроможний на ті брутальні чоловічі витівки, яких так боялася Емілі Бартон. Вона зі страхом поцікавилася, чи я не палю.

— Він димить, як фабричний комин, — сказала Джоана. — Але, — визнала за потрібне додати вона, — я роблю те саме.

— Усе гаразд, усе гаразд. Пробачте мені за дурне запитання. Боюся, — і ви в цьому щойно переконалися, — я не встигаю за часом. Усі мої сестри були старші за мене, а моя люба матінка прожила до дев’яноста семи — ви тільки собі уявіть! — і була дуже вразлива щодо таких речей. Так, так, я розумію, сьогодні всі курять. Єдина проблема, мабуть, у тому, що в домі нема попільничок.

Джоана сказала, що ми привеземо стільки попільничок, скільки буде треба, і з усмішкою додала:

— Ми не станемо кидати недопалки на ваші гарні меблі, обіцяю вам. Я терпіти не можу, коли бачу, як хтось так робить.

Отже, все було домовлено. Ми винайняли «Зелений дрік» на пів року, залишивши за собою право продов­жити цей термін ще на три місяці, й Емілі Бартон сказала Джоані, що сама вона влаштується дуже зручно, бо оселиться у своєї давньої покоївки, «моєї вірної Флоренс, яка одружилася після того, як прожила з нами п’ятнадцять років. Така чудова жінка, а чоловік її працює в будівельному бізнесі. Вони мають дуже гарний будиночок на Гай-стріт і дві чудові кімнати на верхньому поверсі, де мені буде надзвичайно зручно жити, а Флоренс прийме мене з великою радістю».

Тож усе начебто склалося для нас якнайкраще, угоду було підписано, і в належний час Джоана та я приїхали й оселилися в цьому будинку, причому служниця міс Емілі Бартон Партрідж погодилася залишитись і дуже справно виконувала всю роботу в домі при допомозі «дівчини», яка приходила щоранку й була, схоже, трохи недоумкувата, але чемна й приємна.

Партрідж, худа й не дуже весела жінка середніх літ, готувала чудово і, хоч вона не схвалювала нашої звички пізно вечеряти (міс Емілі мала звичай вечеряти дуже легко, одним вареним яйцем), проте пристосувалася до нашого способу життя й навіть дійшла до розуміння того, що я потребував відновлення своїх сил.

Через тиждень по тому, як ми влаштувалися в «Зе­ле­ному дроці», до нас з урочистою церемонністю прийшла міс Емілі Бартон і залишила нам свою візитівку. Її приклад наслідували місіс Симінґтон, дружина адвоката, міс Ґріфіт, сестра лікаря, місіс Дейн Колтроп, дружина вікарія, та містер Пай, що мешкав у колишньому монастирському будинку.

Джоана була дуже вражена.

— А я й не знала, — сказала вона з благоговійним страхом у голосі, — що люди досі мають звичай робити візити ввічливості, та ще й з візитівками.

— Бо ти, моя дитино, нічогісінько не знаєш про сільське життя, — сказав я.

— Не мели дурниць. Я провела безліч вікендів на лоні природи.

— Це не одне й те саме, — відказав я.

Я на п’ять років старший за Джоану. Пам’ятаю, як тоді, коли я ще був малим хлопцем, ми жили у великому білому занедбаному й брудному домі, який стояв на межі поля, що збігало вниз до річки. Пам’я­таю, як я пролазив крізь хащі малини, ховаючись від садівника, і запах білої пилюки на подвір’ї біля стаєнь, і рудого кота, що його перетинав, і гупання кінських копит у стайнях.

Та коли мені виповнилося сім років, а Джоані було тільки два, ми переселилися до Лондона, щоб жити з тіткою, і потім там проводили свої різдвяні та великодні вакації, ходячи на пантоміми та в театри, у кіно та на екскурсії до Кенсинґтонських Садів, де каталися на човнах, а згодом — і на ковзанки. У серпні нас возили до готелю на якесь морське узбережжя.

Спогадуючи все це, я замислено промовив, звертаючись до Джоани з почуттям глибокого жалю, коли до мене дійшло, яким еґоїстичним, себелюбним інвалідом я став:

— Боюся, сільське життя не вельми сподобається тобі. Ти дуже багато втратиш, живучи тут.

Бо Джоана дуже вродлива й дуже весела дівчина, вона любить танці та коктейлі, любовні пригоди, любить кататися на розкішних автах із потужними двигунами.

Джоана засміялася і сказала, що не має нічого проти такого життя.

— Правду кажучи, я дуже рада забратися якнайдалі від свого звичного оточення. Воно страшенно мені набридло, і хоч тобі мене, звісно, не шкода, але я дуже розчарувалася в Полі. Мені знадобиться тривалий час, щоб оговтатися.

Я був скептично налаштований щодо рішучості її намірів. Любовні пригоди Джоани завжди розвиваються в одному напрямку. Вона шалено закохується в якогось слабохарактерного молодика, що вважає себе невизнаним генієм. Співчутливо вислуховує його нескінченні нарікання й докладає всіх зусиль, щоб здобути йому визнання. Потім, коли той виявляється невдячним, почувається глибоко скривдженою і каже, що її серце зранене — аж поки на обрії не з’являється ще один зневірений і розчарований у житті молодик, а з’являється він зазвичай не пізніше, як за три тижні!

Тому я не дуже повірив у те, що серце Джоани трагічно зранене. Але я бачив, що життя на селі було наче новою грою для моєї привабливої сестри.

— Хай там як, — сказала вона, — а в мене цілком нормальний вигляд, ти згоден?

Я окинув її критичним поглядом і не зміг погодитися з нею.

Джоана була вдягнена в спортивний костюм (модель ку­тюр’є Міротени). Тобто на ній була картата спідничка якогось крикливого й украй недоречного кольору. Спідничка туго облягала її сідниці, а на верхній частині тіла вона мала кумедного светра з короткими рукавами, у якому було щось тирольське. На ногах у неї були тонкі шовкові панчохи й досить грубі, проте новісінькі черевики.

— Ні, — сказав я, — аж ніяк не нормальний. Тобі треба було б одягти стару твідову спідницю, ліпше брудно-зеленого або збляклого брунатного кольору, а до неї кашеміровий джемпер чи, може, навіть вовняну кофту на ґудзиках без коміра, а також фетровий капелюшок, грубі панчохи та старі черевики. Тоді й лише тоді ти вписалася б у тло Гай-стріт, центральної вулиці Лімстока, а не випадала б із нього, як випадаєш тепер. Та й з обличчям у тебе негаразд, — додав я.

— Що там у мене не так з обличчям? Косметичний набір номер два, відтінок — «сільська засмага».

— Саме так, — сказав я. — Але якби ти жила в Лімстоку, ти б лише трохи припудрила ніс, щоб він не так блищав і, можливо, наклала б на губи майже невидимий шар помади, не дуже старанно, і ти, звичайно, зберегла б свої брови, а не залишила від них тільки четверту частину.

Джоана захихотіла і, схоже, дуже розвеселилася.

— Ти думаєш, я здаюся їм жахливою? — запитала вона.

— Ні, — сказав я. — Просто кумедною.

Джоана знову зайнялася вивченням візитівок, що їх залишили нам наші відвідувачі. Лише дружині вікарія настільки пощастило чи настільки не пощастило, що вона змогла застати Джоану вдома.

— Схоже, тут усе відбувається, як у телесеріалі«Щасливі родини», чи не так? — промуркотіла Джоана. — Глянь-но, хто ощасливив нас своїми відві­динами: тут і місіс Крутійка, дружина адвоката, й міс Пілюля, дочка лікаря, і всі інші персонажі з того серіалу. — Вона додала з очевидним ентузіазмом: — Я думаю, це чудове місце, Джері. Таке тихе, спокійне і старосвітське. Годі навіть уявити собі, щоб тут сталася якась прикра подія, чи не так?

І хоч я знав, що вона сказала нісенітницю, а проте погодився з нею. У такому місці, як Лімсток, не могло статися нічого поганого. Тепер дивно згадувати, що після тієї розмови не минуло й тижня, як ми одержали першого листа.

ІІ

Бачу, що почав свою розповідь не звідтіля, звідки треба. Я нічого не розповів про Лімсток, а не збагнувши, що таке Лімсток, неможливо зрозуміти мою історію.

Насамперед я повинен відзначити, що Лімсток сягає корінням у далеке минуле. Десь у часи норманського вторг­нення Лімсток був дуже важливим містом. Його значущість мала переважно церковний характер. Тут був монастир, який міг похвалитися цілою низкою амбітних і могутніх настоятелів. Лорди та барони навколишньої місцевості мали звичай заповідати монастиреві чималу частку своїх земель, щоб у такий спосіб залагодити стосунки з Небом. Багатство й значення Лімстокського монастиря постійно зростали, і він був великою силою на цих землях упродовж багатьох сторіч. Проте надійшов час, коли Генріх Восьмий примусив його розділити долю своїх сучасників. Після цьогопанівне становище в місті посів замок. Він ще довго зберігав свою могутність. Його власники були наділені великими правами, привілеями та багатством.

Але потім, десь у сімсотому році з лишком, хвиля прогресу накотилася на Лімсток і залишила його скніти на самому дні історії. Замок зруйнувався. Біля Лімстока не проклали ні залізниці, ні магістральних шляхів. Він перетворився на провінційне ярмаркове містечко, незначне й забуте, з низкою порослих вересом пагорбів, які височіли над ним, оточений мирними фермами та полями.

Ярмарок відбувався в Лімстоку раз на тиждень, і цього дня на його вулицях та в провулках можна було бачити худобу. Двічі на рік тут влаштовували невеличкі кінські перегони, у яких брали участь лише нікому не відомі коні. Містечко мало дуже гарну головну вулицю Гай-стріт із великими будинками, що стояли у глибині дворів і здавалися дещо недоречними, бо вікна першого поверху були розташовані надто низько, а за ними виднілися всілякі рослини та фрукти. Тут були довга крамниця ма­нуфактурних виробів із кількома прибудовами, великий магазин залізних виробів, будинок пошти з претензіями на значущість і цілий ряд крамниць, з вигляду яких було не так легко визначити, чим вони торгували; дві конкурентні крамниці різників та крамниці з іноземним крамом. На цій же вулиці знаходилися будинок лікаря й адвокатська фірма Ґелбрейтів, «Ґелбрейт, Ґелбрейт і Симінґтон», дуже гарна й несподівано велика церква, збудована десь у тисяча чотириста двадцятому році, з якимись англо-сакськими руїнами всередині, нова й бридка на вигляд школа та два паби.

Таким був Лімсток, де з ініціативи Емілі Бартон нас, у кінцевому підсумку, відвідав кожен, хто щось важив у цьому місті, й у належний час Джоана, купив­ши рукавички та на­дягнувши на голову оксамитовий берет, досить незручний для носіння, заходилася робити візити у відповідь.

Для нас це було чимось новим і досить цікавим. Адже ми приїхали сюди не для того, щоб тут жити. Життя тут ми вважали такою собі перервою. Я наготувався виконати настанови свого лікаря й ви­явити цікавість до сусідів.

Для Джоани і для мене це стало великою роз­вагою.

Я пригадав також, якщо пам’ять мене не зраджує, що Маркус Кент порадив мені втішатися місцевими плітками та скандалами. Але я, звичайно, не здогадувався, яким боком вони до мене обернуться.

Найдивовижнішим було те, що анонімний лист, коли він надійшов, розвеселив нас більше, аніж будь-що інше.

Він надійшов, пригадую, коли ми снідали. Я перевернув конверта тим ледачим рухом, який притаманний людям тоді, коли час минає дуже повільно і кожну подію треба розтягувати якнайдовше. Я побачив, що лист місцевий, із на­друкованою на машинці адресою.

Я розпечатав його раніше, аніж два інші листи з лондонськими марками, оскільки в одному з них був рахунок, а другий надійшов від досить зануд­ного кузена.

Витягнувши лист із конверта, я побачив, що це чистий аркуш паперу, на якому були наклеєні слова й літери, вирізані з газети або з книжки. Хвилину або дві я дивився на слова, не читаючи їх. Потім судомно хапнув ротом повітря.

Джоана, яка з похмурим виразом обличчя переглядала рахунки, підвела погляд.

— Що з тобою? — запитала вона. — Що ти там побачив? У тебе приголомшений вигляд.

Автор загадкового листа, застосовуючи найбрутальніші вислови, доводив свою переконаність у тому, що Джоана і я не брат і сестра.

— Це дуже брудний анонімний лист, — сказав я.

Я ще не отямився від потрясіння. Аж ніяк не сподівався, що подібна пригода може трапитися в затхлих водах Лімстока.

Джоана відразу виявила жвавий інтерес.

— Справді? І про що ж у ньому йдеться?

Я читав у романах, що анонімні листи брудного або бридкого змісту, якщо є така можливість, не слід ніколи показувати жінкам. Тобто йдеться про те, що жінок за будь-яку ціну треба захищати від потрясіння, якого можуть зазнати їхні делікатні нервові системи.

Соромно сказати, але мені навіть на думку не спало не показувати цього листа Джоані. Я подав їй його відразу.

Вона підтвердила мою віру в її невразливість тим, що не висловила інших емоцій, крім зацікавленого здивування.

— Яка огидна купа бруду! Мені не раз доводилося чути про анонімні листи, але я досі не бачила жодного. Вони зав­жди такі?

— Не можу тобі сказати, — відповів я. — Це мій перший досвід з анонімним листом також.

Джоана захихотіла.

— Ти, певно, мав слушність, коли критикував мою косметику, Джері. Думаю, вони вирішили, що я пропаща жінка!

— Це, — сказав я, — либонь, можна пояснити тим, що наш батько був високий темноволосий чоловік із запалими щоками, а наша мати — русява й синьоока маленька жінка, і що я схожий на нього, а ти — на неї.

Джоана замислено кивнула.

— Так, ми анітрохи між собою не схожі. Ніхто не впізнає в нас брата й сестру.

— Один принаймні не впізнав, — сказав я з легким роздратуванням.

Джоана сказала, що їй це здається страшенно ­кумедним.

Вона замислено розгойдувала лист, тримаючи ­його за один кутик, і запитала, що нам із ним ­робити.

— Гадаю, узвичаєна для таких випадків процедура, — сказав я, — передбачає, що ми повиннівкинутийого у вогонь із гучними вигуками обурення й огиди.

Я перетворив свої слова на дійсність під оплески Джоани.

— Ти зробив це дуже ефектно, — сказала вона. — Тобі треба було б грати на сцені. Як добре, що ми досі здатні розпалити вогонь, еге ж?

— Якби ми просто кинули його в кошик для сміття, це було б не так драматично, — сказав я. — Хоч я міг би так само піднести до нього запаленого сірника й повільно дивитися, як він горить, або дивитися, як він повільно горить.

— Речі ніколи не горять, коли ти хочеш, щоб вони згоріли, — сказала Джоана. — Вони догоряють дуже неохоче, й тобі раз у раз доводиться підносити до них сірника.

Вона підвелася й підійшла до вікна. Потім, стоячи там, рвучко обернула голову.

— Хотілося б мені знати, — сказала вона, — хто його написав?

— Певно, ми ніколи не довідаємося, — сказав я.

— Мабуть, що ні. — Вона мовчала якусь хвилину, а тоді сказала: — Ти знаєш, тепер, коли я про це подумала, він мені вже не здається таким кумедним. Раніше я була певна, що вони поставилися тут до нас дуже приязно.

— Так воно і є, — сказав я. — Це ж написав той, кому бракує кількох клепок у голові.

— Схоже на те. Бррр… Яка гидота.

Коли вона вийшла погрітися на сонечку, я по­думав, палячи свою післясніданкову цигарку, що вона мала цілковиту слушність. Це було гидко. Комусь не сподобалося, що ми сюди приїхали, комусь не ­сподобалася юна й витончена краса Джоани, комусь захо­тілося завдати нам болю. Сприйняти це зі сміхом, певно, був найліпший вихід, але десь у глибині своєї свідомості я не знаходив у цій історії нічого кумедного…

Доктор Ґріфіт прийшов того ж таки ранку. Я домовився з ним, що він навідуватиме мене раз на тиждень. Мені сподобався Овен Ґріфіт. Він був смаглявий, темноволосий, незграбний, із якоюсь недоладною манерою рухатися і спритними, дуже лагідними руками. Він мав звичку розмовляти уривками й був досить сором’язливий.

Ґріфіт сказав, що мій поступ уселяє надію. Потім додав:

— Сподіваюся, ви почуваєтеся нормально. У мене таке враження, ніби сьогодні вам трохи зле.

— Мабуть, ви не помилилися, — сказав я. — Сього­дні ми одержали досить брутальногоанонімного листа, коли пили вранішню каву, й після нього в мене в роті лишився досить поганий присмак.

Валізка випала в нього з рук і впала на підлогу. Його смагляве обличчя з тонкими рисами було збуджене.

— Ви хочете сказати, що й ви одержали один із них?

Я був зацікавлений.

— То такі листи тут одержували й до нас?

— Атож. Вони надходять різним людям упродовж певного часу.

— Он воно що, — сказав я. — А в мене виникло враження, що наша присутність тут як людей чужих комусь не сподобалася.

— Ні, ні, тут ідеться зовсім про інше. Розумієте… — Він зробив паузу, а тоді запитав: — А що там було написано? Чи, може, — він раптом почервонів і збентежився, — мені не слід запитувати про це?

— Я скажу вам залюбки, — відповів я. — Там було написано, що гарненька хвойдочка, яку я із ­собою привіз, не доводиться мені сестрою. І це ще дуже скорочена й дуже пом’якшена версія того листа.

Його смагляве обличчя сердито почервоніло.

— Яка бридота! Сподіваюся, ваша сестра була не дуже шокована?

— Джоана, — сказав я, — схожа на ангела з різдвяної ялинки, але вона дуже сучасна дівчина, і характер у неї твердий. Анонімний лист її надзвичайно розважив. Досі їй не доводилося потрапляти в такі ситуації.

— Сподіваюся, що так, — співчутливо зауважив Ґріфіт.

— І хай там як, — сказав я твердо, — але це найліпший спосіб поставитися до такої пригоди. Спри­йняти її як щось украй безглузде й кумедне.

— Воно то так, — сказав Овен Ґріфіт. — Але…

— Вимаєтеслушність, —погодивсяя. — «Але» — саме те слово!

— Проблема в тому, — сказав він, — що варто такій істерії початися, як вона перетворюється на епідемію.

— Воно й не дивно.

— Ідеться про дуже патологічне явище, звісно.

Я кивнув.

— А ви не здогадуєтеся, хто за цим стоїть?

— На жаль, ні, хоч і хотів би. Річ у тому, що пошесть, яку ми називаємо анонімними листами, виникає з двох причин. По-перше, вона може мати конкретний характер, бути спрямована на одну окрему особу або певну групу людей, тобто вона якоюсь мірою вмотивована, а саме, існує людина, яка має до когось певні претензії (або думає, що їх має) й обирає надзвичайно бридкий і прихований спосіб виразити їх. Це підло й гидко, але в такому випадку не обов’яз­ково присутнє божевілля і, як правило, буває досить легко вирахувати автора цих листів — звільнену служницю, ревниву жінку абощо. Але якщо таке явище маєзагальний, а не конкретний характер, тоді його наслідки можуть бути набагато серйознішими. Листи надсилаються безсистемно, і їхня мета — розрядити якусь напругу, що виникає у свідомості автора. Я вже сказав, що таке явище має незапереч­но патологічний характер. А божевілля має тенденцію поширюватися й наростати. Кінець кінцем, звичайно, автора таких листів знаходять — і в більшо­сті випадків це абсолютно несподівана особа, але так воно є. Торік ми мали справжній вибух такого безглуздя на протилежній околиці графства — і виявилося, що ініціатором і заводієм була завідувачка відділу дамських капелюшків великого мануфактурного магазину. Спокійна врівноважена жінка з витонченими манерами, що працювала в тій фірмі багато років. Я пригадую, як щось подібне сталося й тоді, коли я практикував на Півночі, але тоді вся історія мала суто персональний характер. Проте, повторюю, з цими явищами меніне раз доводилося стикатися, і, скажу відверто, те, що в нас сьогодні відбувається, лякає мене.

— І давно воно почалося? — запитав я.

— Не думаю. Важко, звичайно, сказати, бо люди, які одержують такі листи, далеко не завжди це розголошують. Вони кидають їх у вогонь.

Він замовк на якусь хвилину.

— Я сам одержав одного. Симінґтон, адвокат, теж мав одного. І ще один або двоє з моїх бідніших пацієнтів розповіли мені про такі листи.

— І в усіх листах приблизно те саме?

— О, так. Тема сексу в усіх на центральному місці. Без цього жоден із них не обходиться. — Він усміхнувся. — Симінґтона звинувачують у незаконних стосунках із його клерком — бідолашною й уже немолодою міс Ґінч, якій щонайменше сорок, жінкою в пенсне і з зубами, схожими на зуби кроля. Симінґтон відразу віддав листа до поліції. У тому листі, якого одержав я, мене звинувачено в порушенні правил пристойності в стосунках із моїми пацієнтками, причому наводилися пікантні подробиці. Усі вони по-дитячому абсурдні, проте наділені жахливою отруйною силою, — його обличчя змінилося, спохмурніло. — Але все одно ябоюся. Такі речі можуть бути дуже небезпечними, повірте мені.

— Не можу не погодитися з вами.

— Річ у тому, — сказав він, — що попри свою примітивність і дитячу наївність, рано чи пізно один із таких листів може влучити в ціль. І тоді одному Богові відомо, що може статися. Я боюся також того впливу, який ці листи можуть справити на малорозвинений і підозріливий неосвічений розум. Такі люди мають звичай вірити: те, що написане на папері, не може бути неправдою. А з цього можуть виникнути великі ускладнення.

— То був дуже примітивно написаний лист, — сказав я замислено. — Його писала людина практично неграмотна.

— Ви так вважаєте? — сказав Овен і пішов геть.

Міркуючи над його словами згодом, я подумав, що його риторичне запитання: «Ви так вважаєте?» прозвучало досить тривожно.

Розділ другий

І

Не стану запевняти, що анонімний лист не залишив гіркого присмаку в моєму роті. Він таки його залишив. Але попри це я дуже швидко викинув його з голо­ви. Бо тоді просто не сприйняв це серйозно. Здається, сказав я собі, такі події, мабуть, трапляються часто в глухих і далеких селах. Певно, за всім цим стояла якась істерична жінка з хворобливою пристрастю до драматичних ефектів. Зрештою, якщо всі листи були такими дитячими та дурними, як той, що ми отримали, то вони не могли завдати великої шкоди.

Наступний інцидент, якщо можна його так назвати, стався десь через тиждень, коли Партрідж, міцно стиснувши губи, повідомила мене, що Беатріс, яка щодня приходила допомагати їй, більше не прийде.

— Я думаю, сер, — сказала Партрідж, — дівчині стало боляче.

Я не дуже зрозумів, що мала на увазі Партрідж, але припустив (помилково), що Беатріс мала проблему зі шлунком, про яку Партрідж вирішила делікатно промовчати. Я сказав, що співчуваю їй і сподіваюся, вона скоро одужає.

— Зі здоров’ям у дівчини все гаразд, — мовила Партрідж. — Їй заболіли почуття.

— Он як, — сказав я, нічого не розуміючи.

— Причина в тому листі, який вона одержала, — пояснила Партрідж. — Там, як я розумію, були брудні натяки.

Похмуре обличчя Партрідж разом з очевидним наголосом, який вона зробила на виразі «брудні натяки», вселили мені побоювання, що брудні натяки мали стосунок до моєї особи. Оскільки я навряд чи впізнав би Беатріс, якби мені довелося зустріти її в місті, — так мало я звертав уваги на її при­сутність, — то відчув неабияке роздратування. Інвалід, здатний лише дибати на милицях, навряд чи годиться на роль зваблювача сільських дівчат. Я сказав сердито:

— Яка нісенітниця!

— Те саме сказала і я матері дівчини, — промовила Партрідж. — «Поки я працюю в цьому домі, — сказала я їй, — нічого поганого в ньому не трапиться. Що ж до самої Беатріс, — сказала я, — то дівчата тепер не такі, якими вони були колись, і за те, що може статися десь-інде, я відповідати не можу». Але річ у тому, сер, що хлопець, який працює в гаражі і з яким Беатріс дружить, теж одержав один із таких паскудних листів, і я не сказала б, що він повівся розважливо.

— Ніколи не чув нічого безглуздішого у своєму житті, — сказав я сердито.

— На мою думку, сер, — сказала Партрідж, — це добре, що ми позбулися дівчини. Думаю, вона не повелася б так, як повелася, якби не мала за собою чогось такого, що хотіла б приховати. Немає диму без вогню, ось що я вам скажу.

Я тоді навіть уявити собі не міг, як часто ще дове­деться мені чути цю фразу і як вона мені остогидне.

ІІ

Того ранку в мене був авантюрний настрій, і я вирішив прогулятися селом. (Джоана і я завжди називали Лімсток селом, хоч у формальному розумінні це було неправильно, й жителі Лімстока були б невдоволені, якби нас почули.)

Сонце сяяло, повітря було свіже й прохолодне, напоєне ніжними пахощами весни. Я взяв милиці й вирушив у дорогу, категорично заборонивши Джоані мене супроводжувати.

— Ні, — сказав я, — я не хочу мати ангела-охоронця, який би дріботів поруч мене й щебетав мені підбадьорливі слова. Той подорожує найшвидше, хто подорожує сам-один, запам’ятай ці слова. У мене багато справ, які я повинен залагодити. Мені треба зайти до адвокатської фірми «Ґелбрейт, Ґелбрейт і Симінґтон» і підписати там угоду про передачу акцій, потім навідатися до пекарні й висловити свої претензії з приводу якості пирога зі смородиною, потім повернути книжку, яку ми взяли почитати. Я маю також навідатися до банку. Дозволь мені піти, дівчино, бо ранок довго не триватиме.

Ми домовилися, що Джоана приїде на автомобілі забрати мене й відвезти на наш пагорб, коли настане час обідати.

— Ти матимеш досить часу, щоб зустрітися чи не з кожним у Лімстоку.

— Не сумніваюся, що на той час я зустрінуся з кожним, хто тут чогось вартий.

Бо ранок на головній вулиці Лімстока був саме тимчасом, коли люди мали звичай зустрічатися у крамницях та біля крамниць і обмінюватися новинами.

Проте мені не довелося йти до міста без супроводу. Не встиг я подолати й двісті ярдів, як почув позад себе шурхотіння велосипедних коліс. Потім завищали гальма, й Міґен Гантер звалилася з велосипеда майже мені під ноги.