Пес Баскервілів ebook

Артур Конан Дойл

ПЕС БАСКЕРВІЛІВ

Серед численних злочинів і таємничих історій, майстерно розплутаних Шерлоком Голмзом, особливо виділяється історія про «Пса Баскервілів», в якій переплелися реальність і вигадка, і для розгадки якої було потрібне не лише логічне мислення знаменитого детектива.

Цього разу він розв’язує загадкову та містичну справу: за жахливих обставин вмирає власник Баскервіль-холу сер Чарлз. Усе сходиться на тому, що його смерть спричинила поява якогось адського створіння, яке переслідує Баскервілів уже не одне століття. Та детектив доводить, що це цілком реальний злочин і розкриває таємницю і звільняє Баскервілів від родового прокляття.

Шерлок Голмз, що мав звичай вставати дуже пізно, за винятком тих нерідких випадків, коли зовсім не лягав спати, сидів і снідав. Я стояв перед каміном і тримав у руках палицю, що її наш гість забув учора ввечері. Це була гарна товста палиця з круглою насадкою. Якраз під насадкою на палиці була широка (з цаль завширшки) срібна бинда, а на цій бинді виритовано: «Джеймзові Мортімерові. M. R.C. S.[1] від його друзів з С.С.Н.[2], 1884». Це була якраз така палиця, які носять звичайно старомодні родинні лікарі, — чимала, міцна й надійна.

— Що ви з нею робите, Ватсоне?

Голмз сидів до мене спиною, а я нічим не виявив свого заняття.

— Як ви довідались що я роблю? У вас, мабуть є очі в потилиці.

— У мене принаймні є гарно одполірований кавник, і він стоїть переді мною, — відповів Голмз. — Але скажіть мені, Ватсоне, що ви робите з палицею нашого гостя? А що ми, на жаль, упустили його візиту і не маємо уявлення про те, чого він приходив, то цей знак пам’яті набуває певного значення. Послухаю, яке ви склали уявлення про людину за його палицею.

— Я вважаю, — сказав я, користуючись, оскільки міг, методою мого приятеля Голмза, — що доктор Мортімер — успішний літній лікар, що має повагу, раз знайомі зробили йому такий подарунок.

— Добре! — ухвалив Голмз.

— Чудово!

— Я також думаю, що він, мабуть, сільський лікар і багато ходить пішки.

— Чому?

— Тому, що ця палиця — безперечно гарна, коли була новою, — дуже подряпана. Навряд чи міг би її довести до такого стану міський лікар. Залізний наконечник до того стертий, що цілком зрозуміло, що лікар чимало попоходив з цією палицею.

— Чудово! — зауважив Голмз.

— На ній виритовано: «Від друзів з С.С.Н.» Вважаю, що ці букви позначають якесь полювання, якесь місцеве товариство мисливців, членам якого він, мабуть, робив лікарську допомогу: за це вони й зробили йому цей незначний подарунок.

— Бігме, Ватсоне, ви перевищуєте самого себе, — сказав Голмз, відсуваючи стільця й закурюючи цигарку.

— Я мушу сказати, що в усіх ваших оповіданнях про мої незначні досягнення ви надто низько оцінювали свої власні здібності. Признаюсь, любий друже, я дуже зобов'язаний вам…

Ніколи раніш не казав він так багато, і я мушу признатися, слова його мене вельми вдовольнили, бо мене часто ображала його байдужість до мого захоплення ним і до моїх спроб розповісти про його методу. Я, крім того, пишався, що остільки засвоїв його систему, що навіть заслугував на його похвалу. Голмз узяв у мене з рук палицю і розглядав її кілька хвилин. Потім із виразом підвищеного інтересу він поклав цигарку і, підійшовши з палицею до вікна, почав її роздивлятися побільшувальним склом.

— Цікаво, але елементарно, — промовив він, сідаючи у свій улюблений куточок на канапу. — Є, звичайно, одна або й дві правильні вказівки щодо палиці. Вони дають нам підставу для кількох висновків.

— Хіба я спустив будь — що з ока? — спитав я з деякою самопевністю. — Сподіваюсь, нічого важливого.

— Боюся, любий Ватсоне, що багато з ваших висновків помилкові. Я цілком щиро сказав, що ви збуджуєте моє мислення, виявляючи ваші помилки. Я випадково натрапив на справжній слід. Я не кажу, що ви цілком помиляєтесь. Людина ця, без сумніву, — сільський лікар, і він дуже багато ходить.

— Так я мав слушність?

— Остільки — так.

— Але це ж і все?

— Ні—ні, любий Ватсоне, не все, далеко не все! Я, приміром, сказав би, що подарунок лікареві зроблено швидше від шпиталю, ніж від мисливського товариства, і якраз перед цим шпиталем поставлено літери С.С.Н., а це само собою наштовхує на думку слова Черінґ Крос.

— Мабуть, ви маєте рацію.

— Все промовляє за таке тлумачення. І коли ми візьмемо його за основну гіпотезу, то матимемо й нові дані для встановлення особистості цього невідомого гостя.

— Ну, тоді припускаючи, що букви С.С.Н. мусять визначати Черінґ—кроський шпиталь, які ж ми можемо зробити дальші висновки?

— Хіба ви не відчуваєте, як вони самі напрошуються? Адже ви вже знаєте мою систему, — застосовуйте її.

— Для мене безперечний тільки один висновок, що людина ця практикувала в місті, раніш як переїхати на село.

— Мені здається, що ми можемо піти трохи далі. Продовжуйте в тому самому напрямі. З якого приводу, певніш за все, можна було б зробити подарунок? Коли друзі його могли умовитись, щоб виявити свою прихильність до нього? Очевидно, в той момент, коли лікар Мортімер кидав шпиталь з тим, щоб узятися за приватну практику. Ми знаємо, що було зроблено подарунок. Ми вважаємо, що лікар Мортімер проміняв службу в міському шпиталі на сільську практику. Так чи буде надто сміливим висновок, зроблений з цих двох передумов, що лікар одержав подарунок з приводу цієї переміни?

— Звичайно, це, мабуть, так і було.

— Тепер зауважте, що він не міг бути на дирекції шпиталя, бо тільки людина з міцно усталеною практикою могла посідати таке місце, а така людина не пішла б на село. Чим же він був? Коли він, маючи посаду в шпиталі, не входив до його дирекції, то він міг бути тільки лікарем або хірургом- куратором, чимось трохи більшим за студента на практиці. Він покинув шпиталь п’ять років тому: рік позначено на палиці. Отже, любий Ватсоне, уявлюваний вами поважний літній родинний лікар зникає і з’являється молода людина не старша за тридцять років, приязна, нешанолюбна, неуважна, власник улюбленого пса, про якого я в загальних рисах скажу, що він більший від тер’єра і менший за мастифа.

Я неймовірно засміявся, коли Шерлок Голмз, сказавши це, притулився до канапи й почав пускати до стелі кільця диму.

— Щодо вашого останнього припущення, то я не маю засобів його перевірити, — сказав я.

— Але, в усякому разі, неважко знайти деякі відомості про вік та кар’єру цієї людини.

З невеликої полички медичних книг я взяв лікарський покажчик і відкрив його на імені Мортімер; їх було кілька, але тільки одно з них могло стосуватися нашого відвідувача. Я прочитав уголос такі відомості:

— Ні найменшого натяку, Ватсоне, на місцеве товариство мисливців, — сказав Голмз з саркастичною посмішкою.

— Але, сільський лікар, як ви завволили проникливо зауважити. Я гадаю, мої висновки досить підтверджені. Що ж до наведених мною прикметників, то, коли не помиляюсь, вони були: приязний, нешанолюбний і неуважний. Я з досвіду знаю, що в цьому світі тільки приязна людина одержує знаки уваги, тільки нешанолюбна кидає лондонську кар’єру для сільської практики І тільки неуважна залишає замість візитної картки свою палицю, прождавши вас у вашій кімнаті цілу годину …

— А пес?

— Мав звичай носити за своїм паном цю палицю. А що ця палиця важка, то пес міцно тримав її за середину, де виразно помітно сліди його зубів. Сліди цих зубів свідчать, що щелепа пса велика для тер'єра і мала для мастифа. Це, мабуть … еге ж, звичайно, це кучерявий спанієль.

Голмз встав з канапи і, кажучи це, ходив по кімнаті. Потім він спинився коло вікна. В його голосі звучала така певність, що я здивовано поглянув на нього.

— Любий друже, яким способом ви можете бути певні того?

— З тієї звичайнісінької причини, що я бачу пса на порозі коло ваших дверей, а от пан його дзвонить. Будь ласка, не виходьте, Ватсоне. Він ваш колега, і ваша присутність може бути корисна для мене. Настав, Ватсоне, надзвичайно важливий — може бути, драматичний — момент: ви чуєте на східцях ходу людини, яка мусить внести щось у ваше життя, і ви не знаєте, чи на добре це, чи ні. Чого треба лікареві Джеймзові Мортімерові, людині науки, від Шерлока Голмза, фахівця в справі злочинів? … Увійдіть!

Вигляд нашого відвідувача здивував мене, бо я сподівався побачити типового сільського лікаря. Він був дуже високий на зріст, тонкий, з довгим, схожим на дзьоб, носом, що виставав між двома гострими сірими очима, поставленими близько одне від одного; вони дуже блищали з‑за окулярів у золотій оправі. Він був одягнений у професійний, але занехаяний костюм: його сурдут брудний, а штани попротирані. Хоч він був ще молодий, але спина його вже згорбилась, і він ступав, нахиливши вперед голову, з виразом допитливої доброзичливості.

Коли він увійшов, то помітив палицю в Голмзових руках і підбіг до неї з радісним вигуком:

— Я дуже радий! Я не був певний, чи тут її лишив, чи в пароплавній конторі. Я б не хотів ні за що на світі загубити цієї палиці.

— Це, мабуть, подарунок? — сказав Голмз.

— Так.

— Від Черінґ—кроського шпиталю?

— Від кількох друзів, що служили там, з приводу мого одруження.

— Гай — гай, це погано! — втрутився Голмз, хитаючи головою.

Очі лікаря Мортімера блиснули крізь окуляри тихим здивуванням.

— Чого ж це погано?

— Тільки того, що ви зруйнували наші невеликі висновки. З приводу вашого одруження, кажете ви?

— Так, я женився і залишив шпиталь, а разом з ним і всі надії на практику консультанта. Це було потрібно для того, щоб я міг збудувати своє родинне життя.

— Ага, так ми по суті вже не так і помилилися, — сказав Голмз.

— Отже, доктор Джеймз Мортімер …

— Звичайнісінький лікар!

— І, мабуть, людина з точним мисленням.

— Безрада у науці, пане Голмз. Збирач череп на берегах великого недослідженого океану. Вважаю, я звертаюся до Шерлока Голмза, а не …

— Ні, це мій приятель, доктор Ватсон.

— Дуже радий, що зустрів вас. Я чув ваше ім'я в зв’язку з іменем вашого приятеля. Ви дуже цікавите мене, пане Голмз. Я нетерпляче чекав побачити такий доліхоцефальний череп і так виразно розвинені надочні кістки. Ви нічого не будете мати проти, коли я проведу пальцем по вашому тім’яному швові? Знімок з вашого черепа, поки оригінал його ще діс, становив би окрасу всякого антропологічного музею. Я зовсім не маю намірів бути нечемним, але признаюсь, що прагну вашого черепа.

Шерлок Голмз показав дивовижному гостеві на стільця і сказав:

— Я бачу, що ви надпоривний прихильник своєї ідеї, як я своєї. Я бачу на вашому вказівному пальці знаки, що ви сам крутите собі цигарки. Закурюйте, будь ласка!

Гість вийняв із кишені тютюн і папір і з надзвичайною спритністю скрутив цигарку. У нього були довгі тремтячі пальці, рухливі і невпокійливі, як дотикальця комахи.

Голмз мовчав, але його швидкі погляди свідчили про те, оскільки він цікавиться нашим дивовижним гостем.

— Я вважаю, — сказав він нарешті, — що ви зробили мені честь прийти сюди учора ввечері і знову сьогодні не з виключною метою досліджувати мій череп.

— Ні, ні! Хоч я щасливий, що одержав і цю змогу. Я прийшов до вас, пане Голмз, тому, що визнаю себе непрактичною людиною, і тому, що я раптово став віч — на — віч з дуже важливим і надзвичайним завданням. Визнаючи вас за другого експерта в Европі…

— Невже? Чи можу я вас спитати, хто має честь бути першим? — спитав Голмз трохи прикро.

— Науковий розум Бертільона буде завжди мати досить поважний вплив …

— Так чи не краще вам порадитися з ним?

— Я казав, про розум науковий. Що ж до практично — ділової людини, то всі визнали, що ви цією стороною єдиний. Сподіваюсь… Я не навмисне …

— Еге ж, — сказав Голмз. — Я вважаю, пане Мортімер, ви зробите краще, коли без дальших балачок будете ласкаві просто розказати мені, в чому завдання, розв’язання якого потребує моєї допомоги.

— У мене в кишені рукопис, — почав Джеймз Мортімер.

— Я це помітив, як тільки ви ввійшли в кімнату, — сказав Голмз.

— Це старий рукопис.

— Не новіший вісімнадцятого століття, коли це тільки не підробка.

— Як ви могли про це довідатися?

— Ввесь час, як ви говорили, з вашої кишені виглядав цей рукопис цалів на два. Поганий був би я експерт, якби не міг визначити дати документа з точністю до десяти років. Може, ви читали мою невелику монографію про це? Я достосовую цей документ до 1730 року.

— Точна його дата 1742.

— При цьому лікар Мортімер вийняв документ з кишені.

— Цей родинний документ мені довірив сер Чарлз Баскервіль, несподівана й загадкова смерть якого, приблизно три місяці тому, спричинила такий подив у Девоншірі. Я можу сказати, що був його другом і лікарем. Це був чоловік великого розуму, суворий, практичний і з таким самим мало розвиненим уявленням, як у мене самого. Тим часом він поважно поставився до цього документа: його розум був підготовлений до кінця, що його спіткав.

Голмз узяв рукопис і розгладив його на своїм коліні.

— Зверніть увагу, Ватсоне, на оці довгі та короткі «s». Це одна з тих небагатьох вказівок, що дали мені змогу визначити дату.

Я подивився з‑за плеча мого приятеля на жовтий папір вицвілого манускрипта. В заголовку було написано: «Баскервіль Гол», а внизу великими цифрами надряпано «1742»…

— Це має вигляд якогось оповідання.

— Так, це виклад одної легенди родини Баскервіль…

— Але, оскільки я пам'ятаю, ви хочете порадитися зі мною про щось більш сучасне і практичне.

— Про найсучасніше. Про найпрактичнішу негайну справу, яку треба розв'язати за двадцять чотири години. Але рукопис недовгий і щільно поєднаний із справою. З вашого дозволу, я його вам прочитаю.

Голмз притулився до спинки фотеля, склав укупі кінці пальців обох рук і заплющив очі з виразом покори. Лікар Мортімер повернув рукопис до світла і почав читати високим голосом таке цікаве оповідання:

«Багато говорилося, про походження Баскервільського пса. Але через те, що я по прямій лінії родом від Гюго Баскервіля і через те, що я чув цю історію від мого батька, а він — від свого, то я виклав її з цілковитою певністю, що вона стала саме так, як тут написано. І я бажав би, щоб ви, сини мої, вірили в те, що та сама справедливість, яка карає гріх, може також милостиво простити його і що немає того тяжкого прокляття, якого б не можна було спокутати молитвою та каяттям. Навчіться ж з цього оповідання не страхатися вчинків минулого, але швидше, бути обачними щодо майбутнього, щоб гидкі пристрасті, від яких так жорстоко постраждав наш рід, не були знову розпущені на нашу погибель.

Отже, знайте, що під час великого повстання (на історію якого, написану вченим лордом Кларендоном, я мушу звернути вашу пильну увагу) помістя Баскервіль посідав Гюґо Баскервіль, найодчайдушніший чоловік. Ці якості сусіди й простили б йому, але він відзначався такою надзвичайною розпустою, що ім'я його набуло неслави на цілому заході. Сталося так, що Гюґо полюбив (коли можна визначити таким гарним словом його ганебну пристрасть) дочку селянина, що орендував землю близько Баскервільського помістя. Але молода дівчина, гарна, тиха, завжди уникала його, боячись його поганої слави.

Одного разу у свято Гюґо та п'ять чи шість його ледачих і лихих друзів прокралися на ферму і вкрали дівчину, поки батька її та братів не було дома, про що він добре знав. Дівчину привезли в замок і посадили в кімнаті верхнього поверху, а Гюго та його друзі почали звичаєм бенкетувати. Тим часом дівчина, чувши пісні, вигуки та страшенну лайку, що лунала до неї з низу, трохи не збожеволіла, бо коли Гюґо Баскервіль був п'яний, він, кажуть, вживав таких виразів, що ними можна було цілком збентежити людину, яка чула їх. Доведена до надзвичайного жаху, вона зробила те, що злякало б найсміливішого чоловіка: по плющеві, що вкривав (і нині вкриває) південний мур, вона спустилася з карнизу і побігла через болото до батькової ферми, що стояла від замку за дев ять миль.

Трохи згодом Гюґо задумав провідати свою гостю, щоб дати їй попоїсти та напитись (а може — і з якою іншою гидкою метою) і знайшов клітку порожньою: пташка вилетіла. Його ніби опанував диявол, і він, метнувшись униз, убіг у їдальню, скочив на великого стола, перекидаючи фляшки та страви, і закричав на ввесь голос, що ладен в цю ж саму мить віддати себе на що завгодно, тільки йому б пощастило здогнати дівчину. П’яниці пороззявляли роти, бачивши скаженство свого господаря, як раптом один із них, найлихіший з усіх, а можливо, найп’яніший, закричав, що слід було б випустити на неї хортів. Почувши це, Гюґо вибіг з дому і, покликавши конюхів, наказав їм осідлати його кобилу і випустити хортів. Коли це було зроблено, він дав хортам понюхати хустку дівчини, навів їх на слід і з галасом помчав по осяяному місяцем болоті.

П’яні приятелі Гюґо стояли, витріщивши очі, не розуміючи що таке зробив він так сквапливо. Але раптом їхні обважнілі голови провітрились, І вони зрозуміли, що мусить статися на болоті. Всі захвилювались: хто вимагав свій пістоль, хто свого коня, а хто ще фляшку вина. Нарешті вони прийшли до пам'яті і всією юрбою (всього тринадцять чоловіків) сіли на коней і кинулись доганяти Гюґо. Місяць ясно світив над ними, і вони прудко мчали всі рядом туди, куди обов'язково мусила була бігти дівчина, коли вона хотіла вернутися додому.

Вони промчали дві—три милі, коли зустріли одного з нічних пастухів на болоті і спитали його, чи не бачив він полювання.

Історія каже, що людина ця до того була вражена страхом, що насилу могла говорити, але нарешті пастух сказав, що бачив нещасну дівчину і хортів, що бігли по її слідах.

— Але я бачив ще більше того, — додав він. — Гюго Баскервіль випередив мене на своїй вороній кобилі, а за ним мовчки біг пес, таке пекельне кодло, якого не дай мені Боже нілоли за собою бачити.

П'яні поміщики вилаяли пастуха і помчали далі. Але по їхніх спинах забігали мурашки, бо вони почули швидку тупотняву копит і зараз же побачили на болоті ворону кобилу, що мчала повз них, вкрита білою піною, а поводдя волочились і сідло було порожньє. Вершники зібрались щільніш один до одного, бо їх пройняв жах, але вони все — таки їхали болотом, хоч кожний, якби він був сам, ладен був би вернутись назад. Вершники їхали повільно, поки нарешті дістались до собак. Хоч собаки були уславлені своєю сміливістю та муштруванням, проте тут, збившись до купи, вони вили над улоговиною в болоті, деякі відскакували від неї, а інші, дрижачи та вирячивши очі, дивилися вниз.

Компанія, що витверезилась, як можна думати, спинилась. Більшість вершників ні за що не хотіла рушати далі, але три з них, найсміливіші, а може, і найп’яніші, спустилися в улоговину. Перед ними відкрився широкий простір, на якому стояли великі камені, що їх там можна бачити ще й тепер, поставлені тут за стародавніх часів якимсь забутим народом. Місяць ясно світив на площинку, в центрі якої лежала нещасна дівчина, впавши тут мертвою від жаху і втоми. Але волосся полізло до гори на головах трьох диявольських сміливих шибайголів не від цього і навіть не від того, що тут же поряд з дівчиною лежало тіло Гюґо Баскервіля, а тому, що над Гюґо стояла, гризучи його горло, потворна істота, подібна до собаки, але незрівнянно більша за будь — коли баченого собаку. Поки вершники дивились на цю картину, тварина вирвала горло Гюґо Баскервілеві і повернула до них голову з палючими очима і роззявленою пащею, з якої капала кров. Всі трос крикнули від жаху і втекли, врятовуючи життя, і довго крики їхні лунали по болоті. Один із них, кажуть, умер тієї ж ночі від пережитого жаху, а два інші на все життя лишилися каліками.

Така, сини мої, легенда про появлення пса, що від того часу, як відомо, був карою нашого роду. Виклав я її тому, що відоме навіває менший жах, ніж передбачуване та угадуване. Не можна також заперечувати, що багато з нашого роду загинуло надприродною смертю — раптовою, кривавою і таємничою. Але сподіваємось, що ми не будемо підлягати карі далі третього чи четвертого покоління. Раджу вам, сини мої, обачності ради, не ходити по болоту в темні часи ночі».

— Від Гюґо Баскервіль його синам Роджерові та Джонові з попередженням нічого не казати сестрі своїй Елизаветі.

Коли лікар Мортімер скінчив читати це дивне оповідання, він зсунув на лоба окуляри і пильно подивився на Шерлока Голмза. Той позіхнув і кинув недокурок своєї цигарки в комин.

— Ну? — спитав він.

— Хіба ви не вважаєте цього цікавим?

— Для збирача казок про чари.

Лікар Мортімер вийняв із кишені складену газету і сказав:

— Тепер, ми вам дамо дещо сучасніше. Це «Хроніка Графства Девон» з 14 травня цього року. Тут є коротке повідомлення про факти, що супроводили смерть Чарлза Баскервіля.

Мій приятель нагнувся трохи вперед, і на його обличчі позначилась напружена увага. Наш гість надів окуляри й почав читати:

«Недавня раптова смерть сер Чарлз Баскервіля, якого називали ймовірним кандидатом на найближчих виборах від Середнього Девона, засмутила всю країну.

Обставини цього випадку дуже звичайні. Сер Чарлз Баскервіль мав звичай перед сном гуляти по славнозвісній тисовій алеї.

14 ого травня сер Чарлз повідомив про свій намір їхати на другий день до Лондону і наказав Баріморові приготувати речі. Ввечері він пішов на свою звичайну нічну прогулянку, протягом якої мав звичай курити цигарку. З цієї прогулянки йому не судилося вернутись. О дванадцятій в ночі, побачивши, що двері в передпокій все ще відчинені, Барімор затурбувався і, засвітивши ліхтаря, пішов шукати свого пана. День був дощовий, і сліди сер Чарлза виразно було видно на алеї. На півдорозі на цій алеї є фірточка, що виходить на болото. Видно було, що сер Чарлз спинявся тут ненадовго, потім ішов далі по алеї і в самісінькому кінці її було знайдено його тіло. Тут с тільки один нез'ясований факт, а саме свідчення Барімора про те, що за фірточкою сліди кроків сер Чарлза змінили свій характер, і здавалося, ніби він ішов не цілою ступнею, а тільки на носках.

Якийсь Мерфі, циган, був у той час на болоті, недалеко від фірточки, але, за його власним признанням, він був як земля п'яний. Він посвідчив, що чув крики, але не міг визначити, звідки вони лунали. На тілі сер Чарлза не було виявлено жодних знаків насильства, і, хоч свідчення місцевого лікаря Мортімера зазначало про надзвичайне перекривлення обличчя (настільки велике, що лікар одразу не пізнав свого пацієнта й друга), було з’ясовано, що такий симптом буває в випадках задухи і смерті від паралічу серця. Це пояснення було дано при розтині, що довів, що сер Чарлз давно хворів на органічну ваду серця, і слідчий постановив свій висновок на підставі медичних свідчень. Добре, що все це так з’ясувалось, бо дуже важливо щоб спадкоємець сер Чарлза оселився в замку. Якби прозаїчний висновок слідчого не поклав кінця романтичним історіям, про які шепотіли з приводу цієї смерті, то трудно було б знайти нового власника баскервільського помістя. Кажуть, що найближчий спадкоємець і родич — сер Генрі Баскервіль, син молодшого брата Чарлза. За останніми відомостями, він був в Америці, і тепер збирають відомості про нього, щоб мати змогу повідомити його про спадщину».

Лікар Мортімер склав газету і поклав її назад у кишеню.

— Такі, пане Голмз, оголошені факти, що стосуються смерті Чарлза Баскервіля.

— Я мушу подякувати вам, — сказав Шерлок Голмз, — за те, що ви притягли мою увагу до випадку, який становить кілька цікавих даних. У свій час я бачив мимохідь кілька газетних повідомлень про це, але був зайнятий невеличкою справою про ватиканську камею і спустив кілька цікавих англійських справ. В цій статті, кажете ви, є всі оголошені факти?

— Так.

— Тоді скажіть мені й неоголошені відомості.

З цими словами Голмз притулився до спинки фотеля, склав кінці пальців і набрав найбезстороннішого судейського виразу.