Спілка Рудих. Пістрява стрічка ebook

Спілка рудих

Одного дня восени торік я завітав до свого друга, містера Шерлока Голмса. Побачивши, що він поглинений розмовою з кремезним, уже немолодим джентльменом із вогняно-рудим волоссям, я хотів перепросити за невчасне вторгнення і піти. Однак Голмс буквально затягнув мене до кімнати й зачинив за мною двері.

— Ви обрали вдалий час для свого візиту, мій шановний Ватсоне, — вигукнув він щиро.

— Мені здалося, що ви зайняті справою.

— Звісно, саме так і є.

— То я міг би зачекати в сусідній кімнаті.

— Ні-ні, у жодному разі. Містере Вільсон, цей джентльмен був партнером і помічником у багатьох моїх найуспішніших справах, і я не сумніваюся, що він буде дуже корисним і у вашій справі також.

Огрядний джентльмен трохи підвівся зі стільця і кивнув на знак вітання, кинувши на мене короткий погляд своїх маленьких заплилих жиром очиць.

— Сідайте біля нас на диван, — сказав Голмс, повернувшись до свого крісла і склавши докупи кінчики пальців обох рук, як він полюб­ляв це робити, коли розмірковував над якоюсь справою.

— Я знаю, мій любий Ватсоне, що ви поділяєте мою любов до всього химерного, усього того, що виходить за звичні межі нудної банальної рутини повсякденного життя. Це видно з вашого ентузіазму, який спонукав вас до написання ваших нотаток, і, дозвольте зауважити, з вашого намагання часом прикрасити, як ви це полюбляєте робити, мої пригоди.

— Але ваші справи й насправді є цікавими понад усе, — запевнив його я.

— Можливо, ви пам’ятаєте, що якось днями, саме тоді, коли ми займалися доволі простою справою міс Мері Сазерленд, я зауважив, що найдивніші враження і надзвичайні випадки можуть чекати на нас саме в реальному житті, яке може перевершити будь-які витвори нашої фантазії.

— У чому я смію сумніватися.

— Так, докторе, але вам, однак, доведеться рано чи пізно погодитися з моєю думкою, бо інакше я й далі наводитиму вам один факт за іншим, поки розіб’ю всі ваші аргументи і ви визнаєте, що я маю рацію. Містер Джабез Вільсон потішив мене сьогодні, завітавши з історією, яка мені видається найнезвичайнішою з тих, що випадало чути останнім часом. Я вам уже колись казав, що, на мою думку, найдивніші та най­унікальніші речі часто бувають пов’язані не з великими, а з дрібними злочинами, а часом і з такими випадками, коли можна сумніватися, чи дійсно йдеться про злочин. Із того, що я наразі почув, важко поки що зрозуміти, чи маємо ми тут справу із якимось злочином, але цей випадок, безумовно, є одним із найунікальніших. Містере Вільсон, будьте так ласкаві, розпочніть вашу розповідь знову від початку. Я прошу вас про це не лише заради мого друга, доктора Ватсона, а й тому, що особливий характер вашої історії викликає в мене бажання дізнатися з ваших уст усі її можливі деталі. Зазвичай, коли я чую про певні події, то можу порівнювати їх із тисячами інших подібних випадків, які зринають у мене в пам’яті. Проте, змушений визнати, що в цій справі всі викладені вами факти, як на мій погляд, просто унікальні.

Огрядний клієнт гордо випнув груди і витягнув із внутрішньої кишені пальта брудну пожмакану газету. Поки він переглядав колонку оголошень, схиливши голову й розрівнявши газету в себе на коліні, я пильно приглядався до цього чоловіка й намагався, за звичаєм мого приятеля, зрозуміти ті натяки, які могли мені надати його одяг і зовнішній вигляд.

Однак мені не вдалося досягти значного успіху. Наш відвідувач мав усі ознаки середньостатистичного британського дрібного підприємця, гладкого, бундючного й неповороткого. На ньому були мішкуваті картаті штани із грубої вовняної тканини, не надто чистий чорний фрак із незастібнутими ґудзиками і сірий жилет із масивним мідним ланцюжком під золото, на якому теліпався як прикраса просвердлений квадратик металу. На стільці біля себе він поклав потертий циліндр і линяле коричневе пальто з оксамитовим коміром. Хоч як я придивлявся, нічого особливого в цьому чоловікові не побачив узагалі, окрім його вогняно-рудої чуприни й украй прикрого і невдоволеного виразу обличчя.

Мої старання не оминули меткого ока Шер­лока Голмса. Він кивнув головою і посміхнувся, помітивши мій запитальний погляд.

— Окрім тих очевидних фактів, що наш відвідувач якийсь час займався фізичною працею, нюхає тютюн, є масоном, був у Китаї і останнім часом багато писав, я не можу зробити жодних додаткових висновків.

Містер Джабез Вільсон стрепенувся в своєму кріслі, поглянувши на мого приятеля.

— Звідкіля, дай вам, Боже, щастя, ви про все це дізналися, містере Голмс? — запитав він. — Звідкіля ви, наприклад, знаєте, що я займався фізичною працею? Це така ж правда, як само Євангеліє, бо я таки починав теслею на кораблі.

— Про це мені розповіли ваші руки, шановний сер. Ваша правиця набагато більша за лівицю. Ви багато працювали нею, і ваші м’язи на цій руці розвинені ліпше.

— Ну, а тютюн, а масонство?

— Ну про це здогадатися не надто складно, тим паче, якщо ви, попри суворі правила вашого таємного товариства, заколюєте краватку шпилькою із зображенням дуги і циркуля.

— Ах, звісно, я про це й забув. А писання?

— Про що ж іще можуть свідчити ваші рукави, правий до блиску зачовганий знизу, і лівий з лискучою плямою на лікті, яким ви спиралися на стіл?

— Ну, а Китай?

— Рибку на вашому правому зап’ястку могли витатуювати лише в Китаї. Я свого часу робив невеличке дослідження татуювань і навіть дещо написав з цього питання. Такий спосіб зображення риб’ячої луски світлим рожевим кольором притаманний для Китаю. До того ж, коли я бачу, що у вас на ланцюжку висить китайська монета, справа стає ще простішою.

Містер Джабез Вільсон голосно розреготався.

— Отакої! — вимовив він. — Я гадав, що ви про все це дізнались якимось хитромудрим способом, а тепер зрозумів, що нічого складного в цьому немає.

— Я починаю думати, Ватсоне, — зауважив Голмс, — що чиню неправильно, пояснюючи людям, як саме дізнаюся про деякі речі. Omne ignotum pro magnifico est1, як вам відомо. Тож моя скромна репутація може зазнати краху через мою відвертість. Чи ви вже знайшли те оголошення, містере Вільсон?

— Так, ось воно, — відповів той, указуючи своїм товстим червоним пальцем на потрібне місце у колонці. — Ось із нього все почалося. Самі прочитайте, сер.

Я взяв у нього газету і прочитав:

ДО СПІЛКИ РУДИХ. Згідно із заповітом покійного Єзекії Гопкінса з Лебанона в Пенсільванії, США, наразі відкрита ще одна вакансія, яка дає право члену Спілки на заробітну плату в розмірі чотирьох фунтів на тиждень за суто умовні послуги. Правом на цю вакансію може скористатися будь-який рудоволосий чоловік, здоровий тілесно і розумово, якому виповнився двадцять один рік. Заяву слід подавати особисто Дункану Россу до офісу Спілки за адресою Попс-корт, 7, Фліт-стрит, у понеділок з одинадцятої години.

— Що воно за дурня? — вигукнув я після того, як двічі прочитав незвичайне оголошення.

Голмс гиготів і крутився на стільці, як це з ним часом бувало в піднесеному настрої.

— Не часто на таке натрапиш, еге ж? — сказав він. — А тепер, містере Вільсон, почніть від початку і розкажіть нам усе про себе, про свій дім і про те, куди завело вас це оголошення. Докторе, погляньте на назву газету й дату.

— Це «Ранкова хроніка» від 27 квітня 1890 року. Рівно два місяці тому.

— Гаразд. Прошу вас, розповідайте, містере Вільсон.

— Ну, як я вже говорив вам, містере Шерлок Голмс, — почав Джабез Вільсон, витираючи чоло, — я маю маленький бізнес із надання позик під заставу на Саксен-Кобург-сквер, неподалік від Сіті. Мій бізнес, як я вже сказав, невеличкий, і останніми роками він ледь-ледь давав мені змогу сяк-так прожити. Раніше я міг тримати двох помічників, а зараз маю лише одного, мені і йому було б важко платити за роботу, якби він не погодився працювати за половину зарплатні з тією умовою, що в нього буде можливість навчатися бізнесу.

— Як звуть цього люб’язного юнака? — запитав Шерлок Голмс.

— Вінсент Сполдінґ, але юнаком його навряд чи можна назвати. Важко сказати, якого він віку. Годі й бажати більш кмітливого помічника, містере Голмс. Я добре розумію, що він міг би знайти ліпше місце і заробляти вдвічі більше, ніж я можу йому платити. Проте, зрештою, якщо він задоволений, то навіщо я маю вкладати йому в голову подібні думки?

— Дійсно, навіщо? Здається, вам дуже пощастило, що у вас є працівник, який погоджується працювати за нижчу, ніж він міг би отримувати в іншому місці, зарплату. В наш час таке трапляється не часто. Та я чомусь не зовсім вам вірю, що ваш помічник такий чудовий, як ви оце про нього розповідаєте.

— О, він теж має свою ваду, — погодився містер Вільсон. — Я ніколи не бачив, щоб хтось так захоплювався фотографією. Клацає тою камерою, наче в нього немає важливіших справ, а потім забивається до підвалу, як кролик до нори, і друкує світлини. Це його головний недолік, а загалом він хороший працівник. Йому немає за що докоряти.

— Я гадаю, він і зараз працює у вас?