Шалені авторки. Мала проза українських письменниць ebook

УДК821.161.2-32-82(082)

Ш18

Шалені авторки. Мала проза українських письменниць / упоряд. і передм. Віри Агеєвої. — Київ : Віхола, 2023. — (Серія «Життя»).

ISBN 978-617-8257-51-4

«Шалені авторки» — це антологія текстів українських письменниць, своєрідна мандрівка крізь останні два століття, під час якої різні авторки, маючи несхожі стильові уподобання й естетичні орієнтації, змальовують усю множинність і складність жіночого досвіду.

Перед читачами постануть декадансні персонажки Ольги Кобилянської, екзотичні героїні Софії Яблонської, рішучі бунтарки Ірини Вільде. Публікуються і найбільш резонансні тексти сучасних письменниць, зокрема Оксани Забужко і Людмили Таран.

Книжка підготована у співпраці з ютуб-каналом «Шалені автор(к)и», авторами якого є літературознавці Віра Агеєва й Ростислав Семків.

УДК821.161.2-32-82(082)’

Усі права застережено. Будь-яку частину цього видання в будь-якій формі та будь-яким способом без письмової згоди видавництва і правовласників відтворювати заборонено.

© Віра Агеєва, упорядкування і передмова, 2023

© Володимир Гавриш, обкладинка, 2023

© ТОВ «Віхола», виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2023

Ця книжка, підготована у співпраці з ютуб-каналом «Шалені автор(к)и», містить тексти, про які йшлося у відеоблогах. На сторінках антології — своєрідної мандрівки крізь два століття — перед читачами постануть декадансні мімозно перечулені персонажки Ольги Кобилянської, екзотичні героїні Софії Яблонської, рішучі бунтарки Ірини Вільде. Публікуються і найбільш резонансні тексти сучасних письменниць, зокрема Оксани Забужко та Людмили Таран. У ХІХ столітті непатріархальних жінок називали емансипантками, при початку ХХ століття феміністки зуміли відчутно змінити довколишні культурні ландшафти й утвердити власні цінності. А вже у ХХІ столітті цілковито унезалежнити жіночий простір і розповідати про себе власним голосом.

«Шалені автор(к)и» — це серія відеоблогів про культуру, ґендер та ідентичність. У них представлено творчість найкращих українських та зарубіжних письменниць. Розмова за розмовою розгортаються неймовірні сюжети про боротьбу з патріархальними стереотипами, утвердження жінок, котрі мали відвагу стати самим собі ціллю, врешті про те, як змінилися стосунки між статями впродовж кількох століть. Проєкт «Шалені автор(к)и» підтримує фонд імені Гайнріха Бьолля. Автори відеоблогів — Віра Агеєва і Ростислав Семків.

Право розповісти про себе самій

Канон української класики формувався в середині ХІХ століття — і в ньому одразу ж засяяло яскраве жіноче ім’я. Успіх Марка Вовчка був грандіозним: сам Тарас Шевченко назвав її своєю виблаганою в Бога літературною «донею» і напророкував велике творче майбуття.

Утім навіть його благословення не убезпечило від цілковито безпідставних підозр: поява цієї авторки виявилася такою неочікуваною (чи й небажаною, канон-бо завжди зоставався полем ґендерного протистояння, а жінці зайняти в ньому місце було непорівнянно важче, аніж представникові іншої статі), що під сумнів поставили саме існування Марка Вовчка. І впродовж кількох десятиліть шанувальники української літератури з прискіпливістю, вартою кращого застосування, шукали відповіди на питання, хто ж то писав замість Марії Маркович геніальні тексти. Ну бо не могла ж, мовляв, нікому не відома провінціалка, та ще й етнічна росіянка, здобутися на такі звершення. І схожі суперечки точилися щодо багатьох класиків у різних літературах: завжди перебільшували, підкреслювали опіку якогось чоловіка, наставника, котрий допомагав досягти успіху, підтримував несамодостатню колегу по цеху. Отож і авторство «Народних оповідань» приписували то Пантелеймонові Кулішу, то навіть геть безталанному Опанасу Марковичу. Потрібні були аж текстологічні звіряння рукописів уже при початку ХХ століття, аби беззастережно довести, що обидва вони не мали жодного стосунку до всього, зробленого Вовчком. Леся Українка на всі ті підозри відповідала навпростець: то чому ж ні Куліш, ні Маркович від власного імени не написали нічого аж так добре? І сумніви та докори звучали й у наступному поколінні.

А вже коли на межі ХІХ–ХХ століть з’явився «Valse mélancolique» Ольги Кобилянської, галицькі критики звинувачували новелістку мало не в плагіаті. От пише за чужоземними зразками, в українському суспільстві таких перевчених емансипанток немає, це якісь позичені типажі. Натомість, коли геніальність Лесі Українки забезпечила їй чи не центральне місце в пантеоні, Іван Франко називає поетку мало «не одиноким мужчиною на всю новочасну соборну Україну»1. Це мав би бути комплімент найвищої проби, піднесення до рівня упривілейованих.

Між тим жіноче письмо мало свої неповторні особливості, демонструвало увагу до цінностей, пріоритетів, почувань, психологічних нюансів, які часто зоставалися марґінальними у прозі найвидатніших прозаїків-чоловіків.

Перші видатні здобутки українського психологічного реалізму пов’язані якраз із творчістю Марка Вовчка; вона розкрила ті психологічні глибини, що цікавлять нас подосі, виробила ту мову, той бездоганний синтаксис, ті закони й структури оповіді, якими й надалі послуговувалася наша проза. А ще започаткувала у вітчизняній літературі шерегу непоступливих героїнь-бунтарок, котрі будь-що-будь обстоюють право на власний вибір. А що в патріархальному соціумі межі жіночої свободи неймовірно тісні, то й виламування з цього прокрустового ложа виявляється болісним, часами безпросвітно трагічним. Може, якраз у «Народних оповіданнях» знайдемо одну з відповідей у роздумах про витоки й джерела українського прагнення до свободи. Авторка дає кілька виразних портретів героїнь, котрі не хочуть примиритися з підневільним життям, згадують колишні козацькі вольності й жертвують усім, аби вирватися з-під кріпацької кормиги. Так у «Ледащиці», «Козачці», так у фіналі «Інститутки». Здавалося б, Устину жорстоко покарано: коли чоловік завадив ударити дружину, його віддано в солдати, а жінку вигнано з маєтку. Найнявшись у Києві поденною робітницею, вона говорить про те, що тепер… щаслива, бо може сама розпоряджатися своїм життям. Історія Устини, власне, про обстояну людську гідність, не втрачену суб’єктність, попри найтяжчі злигодні й випробування.

У нашій прозі середини ХІХ століття жінки ще переважно існують у приватному, родинному світі, перші хоробрі якраз тоді й почали боротьбу за опанування публічного простору, з усіма його принадами, небезпеками й можливостями. Психологічним шедевром стала датована 1861 роком Вовчкова повість «Три долі», в якій кохання нікого не ощасливлює, а вміння подолати, упокорити шал почуттів стає чи не життєзбережним. Три подруги залюблюються в красеня Якова Чайченка, і це почуття визначає їхній подальший вибір. Оповідачка Хима, котру сирітська доля привчила не зачаровуватися нездійсненними замірами, змогла рішуче сказати собі «Годі!», притлумити згубну пристрасть і шукати інших життєвих імперативів. Між жагою та гідністю обрала таки гідність. Прикметно, що оповідачка самохіть зостається самотньою, відмовляючи претендентам, котрі домагалися її руки і серця. Великого кохання, як вона каже, не зажила, а одружуватися з огляду на людські пересуди не захотіла. І почувається щасливою, господарюючи у власній садибі, тішачись прихильністю сусідів. Така от проекція мрій про жінку, яка може стати самій собі ціллю, що ними перейматимуться молодші авторки, особливо від кінця ХІХ століття.

У Химиної подруги Катрі інший темперамент: ця дівчина з тих, котрі будь-що-будь гребтимуть проти найсильнішої течії. Здобувши взаємности в коханні, стає натомість жертвою патріархальної сваволі. Марко Вовчок завжди уважна до найрізноманітніших виявів насильства на мікрорівнях, у родинних, міжстатевих, поколіннєвих стосунках. Батько не дає доньці згоди на одруження, вважаючи, що має право робити вибір за неї і визначати її майбутнє. Катрина мати ціле життя приноровлялася до чоловікової непоступливої жорстокости і в покорі змогла вибудувати якусь модель злагоди. Але донька успадкувала якраз батьків характер, тож коса найшла на камінь.

Вона скористалася одним-єдиним шансом, який давала їй дійсність, аби вийти з нелюдського протистояння переможницею. Такою нагодою було тоді чернецтво: монастирська брама закривала утікачку від світу, а отже, й від переслідувачів. Інша річ, що по той бік воріт покора також вважалася найбільшою чеснотою, а гординя — непрощенним переступом. За свій самостійний вибір героїня повісти платить, отже, зреченням тілесности, сексуальности, кохання, материнства, й лише так жінка могла відповідати християнському ідеалові. (Якраз Марко Вовчок пробує інтерпретувати християнські ціннісні ієрархії у їхньому стосунку до жіноцтва. Вторинність, підпорядкованість однієї статі щодо іншої, концепт вбогодухости як винагородженої чесноти вже в наступному мистецькому поколінні потужно й послідовно ревізуватиме Леся Українка в кількох своїх вершинних драмах.) Катрин вибір продиктований аж ніяк не бажанням відійти від грішного світу й шукати рятунку в служінні Богу, а таки цілковито нехристиянською настановою наполягти на своєму, зостатися невпокореною, вийти з-під батьківської влади. У фіналі, коли ця, сказати б, черниця-бунтарка приїхала в рідне село, аби відписати успадковане після смерти батьків майно на потреби святої обителі, ми бачимо людину, байдужу до всього навколо. Любов, зичливість, співчуття вона вже, здається, переживати не здатна. Вийшла з ролі один-єдиний раз, не зуміла приховати роками плекану ненависть: «Кожен чоловік другому ворог великий, ворог лихий, — промовила з опалом: очі заіскрились, задрижали уста: пізналась мені давня Катря. Огнем та полум’ям од неї пахнуло, як колись». Немає ні смирення, ні християнської любови, ні довіри до світу, ні замилуваня Божим творінням, — вона й за монастирськими мурами живе помстою.

Третій варіант жіночого вибору — покора і вірність коханню як найбільшій цінності. Маруся виходить заміж за Чайченка, хоча знає, що обранець до неї байдужий. Для неї любити важливіше, аніж бути любленою. Зносила чоловікові жорстокі норови, зради, покутувала його вину перед законом. Таке самозгубче ніби почуття — не менш сильне, аніж у її суперниці. Але і в цьому випадку жінка платить за торжество пристрасти самозреченням, приниженням і стражданнями.

Майстерне нюансування жіночих переживань, уміння оцінити зображуване з точки зору спостережливої й проникливої героїні, нова манера оповіди, підривна іронія — усе це визначило потужний вплив творчости Марка Вовчка на представниць уже модерністського мистецького покоління. Здається, найочевиднішим свідченням такого впливу та переємности став знаменитий «Valse mélancolique» Ольги Кобилянської, в якому знов ідеться про кохання, що поневолює, і вміння зробити власний вибір, але тепер уже героїні існують у непорівнянно сприятливіших обставинах і не приречені обмежуватися тісними хатніми горизонтами. Вірджинія Вулф ще сто років тому наголошувала, що письменницям складно виробляти власну манеру, бо за ними дуже коротка традиція жіночої творчости. Можна йти до майстрів-чоловіків по естетичну насолоду, але їхні художні світи будуються за логікою й законами, які представницям іншої статі не варто пробувати копіювати чи наслідувати. Йдеться і про ціннісні пріоритети, і про психологічний аналіз, і навіть про саму ходу, ритм синтаксису та словотвору. Ольга Кобилянська починала писати під впливом німецької літератури, захоплювалася, зокрема, популярними романами Євгенії Марліт. Самохіть обравши кар’єру української авторки, пильно шукала непересічних попередниць таки ж у рідній літературі. Про Марка Вовчка опублікувала статтю в німецькому виданні, сліди пильного студіювання її текстів добре видно і в новелістиці молодшої авторки.

Кобилянська свідомо вибудовує композицію й оповідну структуру «Valse mélancolique» як неприховано цитатні щодо «Трьох доль». Але її сюжет уже урбаністичний, а дівчата дбають про кар’єру, творчу самореалізацію й матеріальну незалежність. Якраз ця новела дає найбільше підстав говорити про лесбійську фантазію, суголосну реальному біографічному досвіду, відбитому в знаменитому листуванні «хтося» і «хтосічка», Лесі Українки й Ольги Кобилянської. Оповідачку звати Марта, вона, як і в біблійній оповідці про Марту та Марію, вся від світу цього, дбає про знання, які стануть капіталом і запевнять матеріальну незалежність. Зрештою, обдарованій жінці більше дозволялося навіть і в патріархальному побутуванні, тепер же освіта уможливлює кар’єру не лише художницьку, шансів зарадити собі самій стає все більше. Її подруги натомість — мисткині, вони «заганяються» мріями в далекі світи, тож шеренгова собі товаришка опікується ними по-сестринськи, оберігаючи від небезпек. Як і Марта, художниця Ганнуся звикла покладатися лише на себе. Заробляє малярством, продає картини, сама оплачує стажування в Італії — і над усе ставить служіння своєму таланту. Вона підпорядковує кохання творчості: « Я чекаю того розцвіту душі… Може, сотворю в честь його… великий образ». Її релігією стає естетизм, служіння красі вона ставить над усі вартості, а митця — на вершину суспільної ієрархії. Творець не повинен залежати від гніту буденщини, він обранець, вища натура. Якби всі стали жрецями й шанувальниками мистецтва, менше погані було б на світі, бо досконала форма облагороджує й зміст, витончує переживання, оновлює душу, лікуючи урази й травми. Захопивши своїм баченням подруг, витворює разом з ними особливий світ, елітарну спільноту однодумиць.

Сюжет «Valse mélancolique» — прекрасна ідилія, історія нічим не затьмареної жіночої дружби. Вони навіть мріють про спілку — комуну, в якій творчі жінки жили б за власними вподобаннями, не обтяжуючи себе клопотами господарювання у великій родині. Коли брак коштів змушує взяти третю компаньйонку, примхлива Ганнуся побоюється, що зруйнується вряджений триб життя, душевна злагода, а відтак пропаде й натхнення до творчої праці. Однак же піаністка Софія Дорошенко водномить завоювала серце малярки: «Артистка залюбилася в ній, мов мужчина, і майже задавлювала її своїм щирим, але на її, Софії, істоту забурливим, заголосним, занадто виявленим чуттям! А я мовчки молилася на неї. Ганнуся відкривала щодня нову красу в її істоті, а поверховістю її займалася, мов мати дитиною. Чесала сама її довге шовкове волосся, укладаючи його по своїм стилю “antique”, придумувала для її класичного профілю осібні ковніри й інші строї, а я без “мотивів” любила її. Ні, обох любила я». Ольга Кобилянська нюансує, колекціонує найтонші душевні порухи, хвилеві зміни настроїв і психічних станів. Дещо екзальтована, мімозна перечуленість героїнь змушувала їх відгороджуватися від зовнішніх впливів, витворювати замкнений самодостатній простір. Вечеря, сутінкове читання чи музикування облаштовуються як вибагливі церемонії, у всьому дбається про гармонійність і чуттєву насолоду. Новелістка чи не інверсує дендизм як рису чоловічої культури, декадансна оранжерейна атмосфера стає ніби живильним середовищем для мисткинь, вони ховаються в цій замкненій вежі, недосяжній для ненависного натовпу. Софія якраз представлена ідеальною декадансною постаттю, остороненою від усіх проблем профанного довкілля. Але оранжерея, зрештою, не захищає від холодних згубних вітрів, і до цих буревіїв треба приноровлятися.

Доля Ганнусі — це доля гордої переможниці, модерної жінки, здатної взяти на себе відповідальність за власний вибір. Переборює всі завади й невдачі, повертається з Італії, здобувши професійне визнання, з маленьким сином. На питання про батька дитини відповідає, що з ним «не могли погодитися в способі життя», а хлопця вона виростить сама, і порукою тому її добра слава. Софія Дорошенко сублімувати свій травматичний досвід у творчість не змогла. Це вона грає «Valse mélancolique» Шопена, віддаючись музиці без перебільшення самозабутньо. Забути хоче й пережитий родиною фінансовий крах, і втрату батька, й розчарування в коханні. Свого обранця звинувачує, як це часто акцентується у Кобилянської, в ненависному «мужицтві», браку душевної тонкости й шляхетности, у невмінні цінувати красу, розуміти ту любов, яка підносить, а не поневолює. «З неописаною погордою» розповідає Марті, що той чоловік «був першим, хто дав мені відчути поганість покори. Від часу до часу відчуваю на своїй душі ту брудну пляму і, мабуть, не змию її ніколи». Героїня Марка Вовчка в покорі й приниженні пробувала шукати якогось перверсивного щастя. Модерна жінка Кобилянської такої ролі зрікається, але тягар втрат виявився для неї нестерпним, убивчим у достеменному сенсі.

Героїні Ольги Кобилянської в різних життєвих ситуаціях намагаються зостатися вірними засаді, виробленій у складних випробуваннях, бути самим собі ціллю, унезалежнитися від вимог патріархального загалу. І письменницю цікавлять насамперед мисткині, їхнє право поставити власну творчість над усі інші обов’язки й принуки.

Жінки-літераторки спромоглися тоді представити свою творчість як нове знакове явище, ба більше, наголосити певні програмові ідеї й сподівання. Такою блискучою, визивною декларацією став 1887 року альманах «Перший вінок», до участі в якому ініціаторки видання, Наталя Кобринська та Олена Пчілка, запросили чи не всіх помітних авторок, що заявили про себе. Олена Пчілка розгорнула якраз символіку сестринства: поодиноку фіалку помітить у гаю не кожен, але квіти, зібрані у вінок, вражають своєю красою всіх. Вона помістила в альманасі повість «Товаришки» — прецікаву замальовку з побуту «нових жінок», студенток медицини, представниць того піонерського покоління, що вже вибороло змогу здобувати фахову освіту. І сьогодні цікаві її замальовки з побуту інтелігентних жінок середнього класу, котрі будь-що-будь стараються вивільнитися з-під тягаря ґендерних стереотипів і старосвітських уявлень про розподіл ролей, як-от «Артишоки» чи «Біла кицька».

Вміщена в «Першому вінку» повість Наталі Кобринської «Пані Шумінська» (пізніша назва «Дух часу») представляла, на відміну од «Товаришок», позицію старшого покоління, його страхи перед незбагненними новаціями. Так що під однією обкладинкою ці дві речі сприймалися по-своєму діалогічно, ще більше увиразнюючи переломність історичної ситуації, момент відмови від патріархальних ієрархій. Старосвітській охоронниці домашнього світу здається, що переживає чи не апокаліптичні часи. Ще б пак, адже донька, а потім і внучка хочуть учитися й працювати, а не замикатися в родині, а відтак не може не запанувати жахливий хаос, бо хто ж підтримуватиме узвичаєний лад і в шафах та креденсах, і в стосунках між статями! Але дух часу вже непідвладний звиклим до покори матронам, молодих вабить свобода, захоплює розмаїтість можливостей, що відкриваються у широкому світі.

Для «Першого вінка» писала свої новели й Уляна Кравченко. Вона цікава насамперед автобіографічною поетикою, нюансуванням переживань нової жінки у суспільстві, яке не надто толерує жіночу емансипацію. Автобіографічною була й проза Наталі Романович-Ткаченко (сповідальність назагал властива багатьом авторкам рубежу століть). Однак Романович-Ткаченко інтерпретує досвід героїні, котра не осторонюється злоби дня, а якраз долучається до політичної боротьби: для одного зі своїх текстів обирає підзаголовок «Із записок революціонерки 900-х років». А «Будиночок над кручею» цікавий аналізом болісної колізії між почуттям і обов’язком, коханням і дружбою. Доля жінки, яка хоче покинути ляльковий дім, відмовитися від служіння домашньому вогнищу, — у центрі уваги ще однієї письменниці, чиє ім’я з’явилося в «Першому вінку», — Людмили Старицької-Черняхівської. Проте її проза переважно символістська, з численними алюзіями на претексти, на традицію жіночого письма.

У добі модернізму жінки дедалі одважніше забирають слово в обговоренні засадничих історіософських колізій, реінтерпретуючи культурні міфи, сюжети, базові цивілізаційні вартості. Леся Українка навіть незрідка говорить про становище жінки як маркер розвитку тої чи іншої національної культури. Так, зокрема, у драмі «Бояриня»: українка Оксана, опинившись у Москві, вважає Росію краєм несвободи, а Україну — вільним світом. Бояришень вона порівнює з туркинями: те саме, властиве деяким східним народам, обмеження права пересування жінок у публічному просторі, ув’язнення в хатніх стінах. (А в «Оргії» коринфянка Неріса нарікає на упослідженість і домагається змін: «Римлянки ходять скрізь — чому ж би й нам не перейняти в їх того звичаю?».) Її проза, звичайно ж, камерніша, аніж драматургія, до того ж звернена до сучасности; й тим більший інтерес викликають характери, психологічні типажі, ціннісні ієрархії.

В оповіданні «Над морем» героїня, в котрій легко пізнаються автобіографічні риси, зустрічається в курортній Ялті з москвичкою, розпещеною генеральською донькою, котра таки ж неусвідомлено — і тому імперське світобачення виявляється особливо рельєфно й виразно — демонструє свою столичну зверхність і зневагу до всього неросійського, а відтак, у її системі координат, вторинного й меншовартісного. Імперське картографування означує один-єдиний центр. А «провінціалів» можна в найкращому разі від доброти душевної пожаліти: «Ви були в Москві? Ні? Багато втратили!.. Отже, ви й циган не чули? А я чула, справжніх!». Культурні принади столиці обмежуються для панночки таки ж циганами, романсами й модним магазином на Кузнецькому мосту. «У нас в Москве» — так починалась кожна її розмова, а кінчалась: «Ах, ваша противная Ялта».

Представниця метрополії зневажає «ідеї» й тих, хто ними переймається, вона певна власного права повелівати нижчими. Антагонізм Алли Михайлівни й оповідачки визначається, зокрема, неможливістю порозуміння, незбіжністю ціннісних орієнтацій представниці патріархальної культури — та нової жінки, емансипантки, свідомої своєї національної окремішности. Страждаючи від нестерпучої нудьги, дівчина то шукає випадкового флірту, то збиткується над старенькою нянею, то марнує час над шаблонними любовними романами. Окрім як перебирати вбрання в шафі, інших занять не знаходиться. Горда належністю до московської еліти, російської літератури й культури вона зовсім не знає і ними не цікавиться. Про Тургенєва десь чула в школі, а коли українська приятелька береться вголос читати його повість, то невдовзі чує сонне дихання своєї протеже, котра видається їй безжурною «червоною шапочкою», що весело гуляє лісом, не думаючи про прийдешню ніч і вовків.

Ця казкова асоціація виникла, коли оповідачка стала свідком зустрічі панночки з робітником-татарином, котрий над силу ніс важке відро фарби. Московська зверхність поширюється на всіх, тож і на хлопця вона кричить, як на свого служника. Тільки оповідачка завважила обидва погляди: зверхньо-презирливий жіночий — та сповнений ненависті, «темний, як ніч» чоловічий, і в тому їй відкрилася «ціла історія», яка жахнула. Бо в той момент вийшов на яв одвічний антагонізм, що його не розв’язати мирно. Алла Михайлівна така засліплена собою, що ні про що сутнісне задумуватися не здатна. Однак же й у дружніх стосунках жінок із вищих верств розгорнувся схожий конфлікт. Тільки тут уже на ґрунті не так соціальному, як національному. Звикла до повсюдного обожування, Алла Михайлівна докоряє оповідачці, що та поводиться зверхньо, не відповідає щирістю на щирість. На підставове зауваження, що одвертости ж не вимагала, починає сварку. Відбувається обмін уже гострими непримиренними репліками, до того ж обидві співрозмовниці тепер послуговуються рідною мовою:

— Ми з вами, скільки пам’ятаю, ні про які ідеї не говорили.

— О, звичайно! «Не мечите бисеру перед свиньями!»

— Або, як у нас кажуть: «Шкода мову псувать!» — зірвалось у мене.

— Что вы?

Я не повторила і спустила очі додолу, бо чула, що у мене був «темний погляд», повний непримиримого, фатального антагонізму…

Що ж, ясніше й точніше сформулювати годі.

Оксана Забужко особливо наголосила важливість оцієї зміни мови у фінальному діалозі: «Характерно, що в момент остаточного “комунікаційного розриву”, коли терпець оповідачці, — яка цілий час була проявляла й до Алли Михайлівни істинно “гуманістичну” вирозумілість і навіть сиділа при ній доглядачкою! — нарешті вривається, оповідачка несвідомо “впадає”, “оступається” в рідну їй українську: як і для безсловесного пролетаря, в “енкратичній” мові Алли Михайлівни для неї “нема слів”, вона виштовхується з неї, силою протистояння, — у свою традицію»2.

У Лесі Українки жінки забирають голос в обговоренні засад і моделей модерної національної тожсамости. І впродовж усього наступного століття українські письменниці раз у раз зосереджуватимуться на цих колізіях, обстоюючи не так права, як обов’язки своєї статі. У драмі «Кассандра» авторка роздумує про місце жінки на війні, про захисницю зі зброєю в руках. Троянській провидиці все дорікають, що вона пророкує біду і тим самим її накликає. Поспільство не слухало засторог, не хотіло чути страшної, трагічної правди, а коли ворог прийшов у місто, всі спали після святкового бенкету. Історіософська тема загибелі Трої виразно корелювала з українськими викликами; адже концепт Києва-Трої побутував в інтелектуальному середовищі ще від ХVІІ століття. А метафори ворожої облоги знов і знов з’являлися в нашій літературі, яка осмислювала пережите в численних війнах і протистояннях.

Цікаво, що в літературі соціалістичного реалізму жінок-авторок виявилося зовсім небагато. Мабуть, праві ті, хто, як-от Славой Жижек, стверджують, що жінка завжди іронічніша щодо влади ідеології, аніж чоловік. Так чи так, дві яскраві зірки заясніли на галицькому небосхилі: у 1930-ті здобуває визнання проза Софії Яблонської й Ірини Вільде.

Яблонська навіть нині вражає неймовірним умінням уживатися в чужі культури, захоплюватися розмаїттям, сприймати Інших не як дзеркало для увиразнення свого, а в їхній самодостатності й самоцінності. Вона народилася при початку минулого століття в галицькому селі, в священницькій родині; її вчили, як кожну порядну панночку, шити й вишивати. Натомість молода жінка з кінокамерою в руках подалася в навколосвітню подорож, відвідала Марокко, Китай, Цейлон, Лаос, Камбоджу, казкові, як здавалося, острови Яву, Балі, Таїті, побувала в Австралії, у Сполучених Штатах Америки, в Канаді… Надсилала нариси з найекзотичніших куточків планети, проникала зі своїм знімальним апаратом у східні приватні мешкання, в храми, в імператорські палаци. Хоча працювала на французьку компанію, незмінно друкувалася в галицьких часописах. Її захоплено оцінювали провідні письменники й інтелектуали, як-от Ірина Вільде чи Михайло Рудницький, а коли приїздила по довгих подорожах додому, попросту зачаровувала слухачів, збираючи переповнені зали на свої виступи.

Не знаючи східних мов та послуговуючись лише французькою й англійською, незмінно покладалася на зрозумілість жестів та щирість усмішки й потрапляла туди, куди жінці-європейці вхід був якнайсуворіше заказаний. У Китаї пристрастилася до опіуму й зуміла описати дивовижні наркотичні візії. Але коли перед від’їздом їй подарували скриньку з дорогим зіллям, від коштовного гостинця відмовилася: те, що дозволила собі на Сході, не хотіла продовжувати в Європі.

Знімала жертовні процесії балінейок з корзинами квітів на головах. «Зачаровані такими виявами земної краси, — коментувала вона почуте на острові, — боги на хвилину покидають свої недосяжні вершини та злітають щораз то нижче до людей, так низько, що самі можуть почути з їх уст вирази похвали на їх честь, вирази вдячности, — за якими іноді тихенько впаде кілька несміливих прохань». Розповідь про свою участь у полюванні на тигра (зізналася, що не влучила, хоча їй, єдиній жінці, по-лицарськи віддали право першого пострілу) проілюструвала фотографією вбитого звіра.

Спілкування з європейцями іноді давалося складніше, аніж з місцевими жителями. Яблонська не раз змушена була пояснювати співрозмовникам, що українці — це великий європейський народ, що вони обстоюють власну державність. А зустріч з росіянкою, яка відбулася в дивовижних декораціях арабського гарему, мусила викликати давні прикрі спогади. Коли полонянці представили землячку-українку, «її невдоволення збільшилося по цих словах, а губи зневажливо задрижали». Схожу неприязнь до українців Софія не раз відчувала ще дівчинкою, коли в роки Першої світової війни родина на якийсь час виїхала до Росії.

Ірина Вільде встигла написати свій головний роман ще до остаточної радянізації, і її «Сестрам Річинським» судилося зостатися канонічним українським текстом. А перший успіх принесли видані у другій половині 1930-х повісті «Метелики на шпильках» і «Б’є восьма». Вражала непорівнянна, як на тодішній контекст, авторська одвертість, готовність торкатися суворо табуйованих речей. Вільде пише про труднощі становлення емансипованої жінки в патріархальній спільноті, про подвійні моральні стандарти, про те, що дівоча цнота ставала мало не товаром, а заказаність знання про власне тіло прирікала на тяжкі психологічні травми. Насправді репресованою виявляється не так сексуальність, як розмови про секс, у згоді з властивою вікторіанській епосі певністю, ніби досить лише сором’язливо відвернутися від проблеми, удавати, що нічого не стається, і пуританська мораль восторжествує.

Ця письменниця — майстриня складного психологічного малюнка, тонкої софістикованої іронії. Якраз іронічний сюжет приваблює в чудовому оповіданні «Крадіж», такій собі історії витонченої жіночої помсти. Співрозмовник-чоловік певен, що завжди може скомпрометувати жінку натяками на інтимні стосунки, а в неї ніякої зброї проти сильної статі не існує. І Марта легко доводить наївність свого неперебірливого в засобах приятеля. Гра у фанти, втрата покладеного в капелюх персня, взаємні підозри всіх присутніх… Попрохавши прислати їй крадіж експрес-поштою, жінка йде додому, кладе в шкатулку схований перстень, пише всім листи із запевненнями, що друзі поза підозрою. Листа не отримав лише той, хто й спровокував необачно увесь хід подій. І ця пляма на репутації лишиться надовго…

Це Вільде справила потужний вплив на українських письменниць молодших ґенерацій. Її проза так вигідно вирізнялася в контексті радянської романістики, що авторка «Сестер Річинських» довго залишалася (та, врешті, й подосі зостається) незаперечною читацькою улюбленицею. І, скажімо, коли говорити про майстерність нюансування жіночої психіки, розкриття психічних станів, реакцій, спонук, то, ймовірно, Оксана Забужко багато завдячує якраз Ірині Вільде. Старша романістка також пише про жінок, котрим доводиться давати собі раду у широкому світі, до того ж світі загроженому, катастрофічному, коли стіни патріархального дому ні від чого вже не захищають. Коли в «Сестрах Річинських» ішлося про реальність передвоєнну, про передгрозові громи, які поки видаються далекими, то «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко присвячено якраз тій добі, що й була частиною життєвої біографії Вільде.

У «Музеї…» письменниця проговорює досвід трьох ґенерацій, свідчить за тих, хто не мав змоги розповісти, кого позбавили права голосу. І ця апеляція до досвіду всього ХХ століття так само важлива у повісті «Після третього дзвінка вхід до зали забороняється», хоча в ній ідеться про іншу, вже нинішню, війну, що її ведемо проти того самого ворога. Оповідачка Ольга належить до покоління, яке, як видавалося, «проскочило»; у формулюванні ліричної героїні одного з віршів Оксани Забужко:

Ми щасливо вродились: ми чисті,

Не стріляли у спину, і нам не стріляли в лице.

І задоволеній життям жінці, успішній співачці хочеться відвернутися, вдавати, що війни немає, що вона її не стосується. Сплатити «податок на совість», перерахувавши гроші осиротілим родинам загиблих фронтовиків, і далі жити, як раніше, не відмовляючись од звичних радощів і втіх. «Після третього дзвінка…» — про те, що не можна сховатися від історії, не можна не прийняти виклик, принаймні коли хочеш зостатися людиною, котра не втратила гідність. Переживаючи конфлікти з сімнадцятирічною донькою, оповідачка подумки відтворює слова й інтонації своєї бабусі: так вибудовується тяглість жіночих історій, успадковуються цінності, яких годі зреклися. Потай Ольга з чоловіком радіють тому, що в них донька, а не син, і ніяка повістка й мобілізація ніколи їх не торкнеться. Але війна все одно так чи так приходить у кожну родину, а вибір між колаборацією (яка має безліч виявів і відтінків) та свідомим долученням до опору в якийсь момент стає неуникненним.

Оповідачку наздогнало власне минуле, вона мусить відповідати на звинувачення доньки-максималістки. Подруга розповіла Улянці про стосунки свого тата з Ольгою і про гроші, нібито заплачені ним продюсерові, тож в очах дитини мати постає утриманкою, котра всім завдячує не власному талантові й праці, а лише благодіянням багатого коханця. А оскільки той у буремні дев’яності застряг у борговій ямі й мусив працювати на російські спецслужби, то вузол затягується ще тугіше. У «Великій Розмові» матері з донькою вони ніби міняються віком, родинними ролями: молодша видається зрілою особистістю, приймає воєнну реальність, а старша все хоче злякано заховатися й уникнути відповідальности. Із захопленням, гордістю й таки ж соромом Ольга починає розуміти, що це покоління двадцятилітніх непорівнянно вільніше, аніж власне, що вкарбований у гени страх — травми і тридцять третього, й тридцять сьомого, й сорокових, і дев’яностих — на ровесників незалежности тисне значно менше. І там, де сама вона свого часу підкорилася, дозволила перетворити себе на жертву (а відтак ніколи й нікому не розповідала про своє найбільше приниження, поганьблення і душі, й тіла та над усе боялася викриття), там Уляна вміє себе обстояти й не зважати на привиди минулого. У «Після третього дзвінка…» пізнаємо мотив, сюжет, пам’ятний і з «Музею покинутих секретів»: про кохання, яке принижує, про непоєднуваність любови й ганьби. (Мотив, до речі, знов же важливий у ліриці Лесі Українки з її «і вгледжу я в кохання над чолом строкату шапку блазня або пляму». Ользі судилося дуже гірке розчарування в негідному обранцеві.

Жінка хоче будь-що-будь сховатися від нових випробувань та потрясінь, які могли би зруйнувати старанно вибудувані захисні стіни. Все боялася йти в гості до давніх знайомих, знаючи, що їхній син повернувся з війни; здавалося, «вона не зуміє знайти з тим хлопцем правильного тону: ніби вони помінялися поколіннями, і тепер вона буде підлітком, а він — дорослим, якому краще не потрапляти на очі…». Так само не одразу знаходить відповідну інтонацію у розмові з дочкою, коли дізнається, що та таки одружується з фронтовиком, котрий втратив руку в бою. Материні аргументи й докори враз стали несуттєвими й марними, бо дівчина, на відміну од батьків, не гнеться під тягарем страху і не закриває очі перед небезпекою, а з усією непоступливістю своїх сімнадцяти літ дошукується правди. Дорослих якраз і звинувачує в тому, що вони завжди брешуть.

Утім це Улянчине звинувачення старших, котрим не можна йняти віри, — лише гіпербола непоступливої бунтарки; насправді вона ж і сама потребує підтримки батьків: Ольгу раз у раз вражає незахищеність, ламкість, загроженість цих дівчаток і хлопчиків, яким випало дорослішати на крутому історичному переломі. Однак же в сюжеті Оксани Забужко конфлікт поколінь долається, бо й мати не перейшла свого часу межу між добром та злом, стала жертвою, але не відступницею. До всього, «Після третього дзвінка…» — це ще й сюжет про жіночу дружбу, вміння порозумітися; молодша шукає взірців і моделей для наслідування чи принаймні звіряння із власними уявленнями, ну а матері дуже хочеться отримати доччине схвалення. І вони обидві можуть чогось навчити одна одну.

Феномен жіночого товаришування, ба більше, жіночого простору, в якому героїня може зоставатися самою собою й не підлаштовуватися під неприйнятні вимоги патріархального загалу, — дуже цікаво аналізує в багатьох своїх творах Людмила Таран. Вона не боїться епатувати, говорити про складність вибору, зрештою, про те, що персонажка, котра відмовляється бути жертвою, зважується на бунт, виборює натомість злагоду з самою собою і світом.

Українську літературу часто намагалися позиціонувати як літературу страждання, а вже постать жінки-мучениці, упослідженої, безправної й безмовної, ставала мало не візитівкою національної класики. Однак насправді в нашому письменстві знайдемо навдивовижу розмаїті психологічні типи, неймовірно цікаві у своїй розмаїтості жіночі характери, вдачі й моделі поведінки. Різні авторки, маючи несхожі стильові уподобання й естетичні орієнтації, все ж зуміли передати множинність і складність жіночого досвіду. Марка Вовчка сучасники воліли бачити «мовчущим божеством»: готовність слухати, а не говорити, завжди була чеснотою геніїв домашнього вогнища, і жінка мусила приймати себе такою, якою її представили чоловіки. Однак же спокуса авторства була могутнішою, аніж статус ідола, котрому поклоняються. А письмо, література, творчість — насолодою, приступною всім, обдарованим Божим даром. З часом виявилося, що з роллю мисткині жінка справляється аж ніяк не гірше, ніж з обов’язками музи-натхненниці. Стосунки творців з музами завжди еротично забарвлені, до чоловіків-геніїв приходили прекрасні жінки. А от хто нашіптує віщі слова геніальній поетці — щодо цього якось досі немає певности. Може, жінки тримають це в секреті.

Віра Агеєва

Марко Вовчок

(Марія Маркович) (1833–1907) — письменниця доби реалізму, емансипантка, авторка оповідань і повістей переважно із селянського життя.

Три долі

І

У слободі я родилась — П’ятигір. Там, недалечке од нас, — може, коли Слободянські сторони доводилось переїздить, то чували, — стара жона викопала печери у крейдяній горі? Тридцять чи сорок літ копала, — такі великі викопала, господи! Було, ми ходимо малими по печерах тих, — запалимо віти соснові та й ходимо; а хід узенький та низький і дуже трудний. Між людьми йде, що була то жона вельми древня й немочна, а духу великого. То, було, як вже їй сили перейметься — упаде по трудах тяжких та тільки заплаче до бога, то — як зілля під росою — знов одживіе та й знов копа і копа. Була вона господом улюблена. Така осталась пам’ять її свята.

Як вийти з тих печер та стати до сонця — перед тобою усе тільки гори крейдяні біліють високі, а між горами тими узенька річка, прозора і глибока, дзюрчить. Прудко біжить та річка гоней із двадцять, до самої луки зеленої — по луці вже тихо і широко розливається і тихо далі леліє попід гаями, а там у високих очеретах десь пропадає.

Слобода наша над самою лукою річковою, на п’яти горах стоїть крейдяних, осаджена високо у давні віки од ворога татарина, щоб нагло не збіг; здалека зоглядали з гір, ховалися й рятувались. Гори вже ті травою зеленіють, уросли садками густими. Межи білих хаток цвіте й вишня рясна, й тонковерха тополя пахучим листом шелестить; де над ворітьми темна дрібнолиста груша, як намет, укриває або гіллястий ясокір буяє; в березі калина розрослася, повиростали верби. З гір на воду городи бучні розвелись. Там-то зілля, овощу! Там-то цвіту! Там-то стежечок і до води й до сусіди, і до другої. Все то позбігали, повиходжували легесенькі ніжечки дівочі.

Наша хата на горі, на самому шпилечку стояла. Далеко й широко навкруги очима скинути.

Як-то часто приходять мені на ум молоді літа: де що було, як… Вже старуха сива, а пам’ять молода не забулась…

Отсе наша хата стояла на шпилечку… Було, вийду, сяду на призьбі, прислухаюся, придивляюся. Вечір тихий; сонечко за гору пада, блищить вода червоно і тихо леліє — не ронче; коло кожної хати гомін чути; там череду вже з паші женуть, а там пісень співають, а за річкою коваль кує… А ось вже й смеркає, небо мерхне і втихає земля, втихає — уже тихо. Ніч обняла. Висипались зорі золоті; зійшов ясний місяць — і все те у прозорій воді заблищало; защебетав соловейко, защебетав другий…

Я свого отця-неньки не знаю; я ще в сповиточку зосталася сиротою, і прийняв мене мій родич до себе — Павло Булах звали. Його жінка мене викохала сполом з своєю дочкою; в їх хаті я й зросла, у їх і служити зосталася.

Родич мій був хазяїн заможний, хлібороб; шість пар волів у його велося, два плуги орали на хліб; брав і сіножатей у людей з сторін. Ходив він часом і на Дін, не щороку, а так, як йому по вигоді, привозив було рибу й спродував людям — хто попросить, а то й собі па споживок ішла. З того був йому не великий прибуток, коли б не вбиток, а що він дуже любив дорогу. Ще його батько чумакував і брав його з собою малого, то ще тоді він закохався у дорогах. Як ходив він переймом, то ходив, коли йому пожадається, не поспішаючись. Та вже, було, од дому до Дону, так як по своєму садкові гуляє. Було, як прийде отеє додому, та веселий:

— Жінко! А та криниця в степу, біля Роблених Могил, зовсім засипалася…

Жінка хоч і не знає, що там за криниця така, а зараз пожалкує звичайненько:

— Отсе, — каже, — шкода ж кринички; і такечки зовсім-таки засипалася?

— А як ми з батьком покійним, було, ходимо — що там за вода була у тій криниці — чиста, як сльоза!

І почне розказувати, як-то було за батька і як тепер настало…

Жінка в його така була людина добра, така тиха, привітна, ввічлива. Я не чула зроду-віку мого од неї слова гіркого, не чула докору. Та й обличчя в її було таке, наче от вона се тільки з церкви божої повернулася. Сивенька вже була, а хороша та чепурна, як тая лебедя.

Хазяїн був чоловік кремезний і норовливий. Любив він дуже і жінку, й дочку, та хотів, щоб слухали вони його, не питаючи, не озиваючись. Чи у господарстві, чи так, він сам за усе погадає, й поміркує, і преділить, а жінці тільки скаже, коли треба. Вона ж завсіди, було, погодиться, як він схоче; вона усе прийма.

Була в їх дочка Катря… Ся не в матір зародилася — палка, прудка дівчина — трудно їй було батеньку коритись. Було, як здвигне старий брови, стисне уста тонкі та блисконе оком своїм чорним — ми вже з паніматкою ледве дишемо, — одна Катря не боїться нічого: питає його, та розпитує, та суперечить, поки аж батько не покрикне: «годі!» — таким голосом, що й найсміліше у світі стихне… Після того ще довго у Катрі личко горить і слізки викочуються з очиць…

Хороша була та Катря. Було, отеє, як убереться — єдиначка, то вже нічого не жалували для неї, — плахта на їй шовкова, хустка з золотими квітами, з золотою габою — зав’яже, а з правого боку квіточка. Корсет зелений з байки або з сукна. Коса в неї була така, що було й рукою не ссягне, — і кісників не носила, тільки стрічка вплетена червона або голуба. Намисто добре; на намисті дукач з камінням дорогим; черевички на корочках високеньких; сорочка тонесенька, вишивана до самих чохол… Увійде було вона де гостей людно — всі помовкнуть і на неї дивляться-задивляються, а вона і всміхнеться, і засоромиться.

Що то за весела! Що то за шамка була! Родичів у нас багато: той ожениться, той заміж іде — то між своїм родом нагуляєшся.

На весілля чи на вечорниці — як-то було Катря весело поспішається! І хто її перетанцює, хто переспіває?..

А весною?! Скоро отеє скресла крига, потанув сніг, із стріх закрапало, а з гір струмочки покотилися; сонечко гріє з-за весняних хмарок; вітрець дрімливий та теплий якийсь паше — вже Катря веснянки заспівала. Іде слободою й співає, і дівчат на вулицю викликає.

Всіма, було, вона дівчатами верховодить. І дівчата її слухали, і дуже її любили; вона ж, було, з ними скільки раз па день і попосміється, і посвариться кілька раз, і обійметься…

Життя молодеє! Пішло вже ти за водою!

Весна йде та йде. Ось вже і небо голубе і чисте, і вода голуба, просвітчаста. Сонечко блищить і горить; гаї розвиваються; садки зацвітають; увечері десь тьохнув соловейко на листатому клені; кує зозуля на високій березі; гуде бджола; мигтять білі метелики понад молоденькою травичкою; хрущі літають гучливі… якийсь гомін, гук якийсь чи з-під землі, чи з води, чи з неба!..

Дожидаємо вечора, а ввечері — на могилу. Ледве нам сяють місяцеві роги, тихо усе, — тільки ми співаємо, та десь млин меле, та вода в береги плескає…

У празник, було, ми зарані прокинемось до церкви, а з церкви по дівчат на слободу: гукає, збирає Катря дівчат:

— Дівчатонька! Ходімо ми на могилу!

— Ні, ходім у гай по суниці! — Ні, лучче вже на пологи, в степ! — Ні, в садок! — Там краще! — А там лучче! — А там веселіше!

І там, і там! І всюди гарно, і всюди весело, і всюди красно! І весела юрма дівчат жене, і пісня, і регіт несеться…

Що то молоді літа золоті людям! Що задумав, все йому можна, все йому відрадісне, все втішно; а старому — як заказано!

II

Була у нас сусідка — удова Пилипиха: господиня на всю слободу. Яка хата, які городи, садок, скільки поля, степу, і баштан, і пасіка, і млин — чого вже не було там! З себе була огрядна, висока, чорнява — все, було, у червоному очіпку красується і в зеленій юпці до усів; чоботи рипають, білі рукава мають широкі — походжає собі де, то мов багата теща у вбогого зятя.

Пилипиха була ще давня товаришка і приятелька нашій матері, і жили вони з собою добре, любилися. Недолюбляв тільки батько удови, що така вона своєумка непокірлива; недолюбляла і вона його — обопільне. Що було старий у господарстві попорядкує, що там намислить чи зробить — мати удові похваляться, удова усе осудить. Хоч у вічі не скаже словами іноді, так зітхне або головою похитає. Ніяково наче їй було, що мати годить такечки старому, що так його слухає. Аби до нас прийшла, що старого дома немає, та й почне слова закидати, воду, як то кажуть, каламутити: «Що чоловік — господар у полі, а жінка — господиня в господі; та що лихе життя із тими самовольцями, що вже назауміру своїм упором ходять. Се як той хрін корінчастий: де вже розкорениться, то й посіяти за ним доброго нічого не можна. Лихе життя із такими!».

— А як же не лихе! — одказує мати наша удові. — Крив біг нас, нехай і діток наших боронить!

— Ще твій не норовливий, голубко? Ще тобі по йому голова не зв’язата? Ще тобі не тісно? Ще тобі не важко?

— Отсе! Чого ж мені важко? Чого мене лихом тим наділяєте, що його зроду не було? Та мене чоловік мій ніколи словом недобрим не покартав…

— Піп то, він мовчить! Кажуть, що й кат не говіркий, а голову він одтинає! Мовчить!.. Та він мовчки усіх вас гнітить, під ноги собі топче… ні ради в вас, ні поради не спита — не шукає; поводиться, як той пан з підданками!

— Що ’тсе ти, любко, що ’тсе! Може, він трохи і мисливенький собі вдався, та він же на те розумний в нас; нам добре за ним; дякуємо йому…

— Авжеж! Авжеж! Ти б і ворогу своєму подякувала, ти така в бога, мабуть, сама одна! Мене б він такеньки не обійшов: я б йому довела свого — побачив би він!

— Ну ж бо, серце!.. Буде вже! — одпрошується мати. — Ніяково мені тебе й слухати!

— А то ж я з, чого ’тсе говорю, як не з приязні моєї? Мене що долігає? Що зачіпає?.. Тебе жалуючи, говорю, тебе люблячи! Ти як дитина, свого лиха не тямиш, недобачаєш, здорова!

То се вона, люблячи та жалуючи, було, їй і показує…

І справді — добра мисливши й люблячи щиро: удові здавалося, що як одбиватись од якого лиха руками, то хоч і не одіб’єшся вже, так боїщем натішишся славно.

Чудно буде, як іскажу, що удова, не любивши старого таки й гаразд, як, було, до нас прийде та його дома нема, то їй наче дуже стане досадно: тоді в неї і в городі не вродило гарно, і в полі недорід, і зими вона сподівається холодної; а як наш батько тут — вона дивиться жваво і наче ми усі їй тоді любіші і миліші…

От, було, тільки що зійдуться вони, зараз і почнуть якусь там ущипливу розмову між собою.

— Е, — каже, було, наш старий: — Е, пані-сусідко! Я б вас де полковником настановив! То іншим молодицям мак сіять та моркву садити, а вам, їй же богу моєму, вам отаманувати!

А сам, говорячи так, збоку якось на неї дивиться мудро, що горда удова тільки зчервоніє та очі гнівливі у землю спустить, поки аж зважиться йому одмовити.

— Се веселі жарти, пане-сусідоньку, — та все жарти; а ви мені яке розумне слово прокиньте.

— Вибачайте на розумнім — прийміть правдиве, сусідонько поважна!

І ще Пилипиха почервоніє…

Чи вона свого чоловіка небіжчика згадає (а вона часто любила його згадувати): «от чоловік був!», — зітхне важко, очі свої бистрі у землю спустить: «ох-ох! тепер його душенька в раю…».

— Дякуючи вам, сусідонько! — озветься батько. Вона так і спахне, і тугу забуде свою за небіжчиком.

— Мені дякуючи? — вхопиться за те слово: — За що мені?

А батько їй спокійненько та хитрово:

— А що, кажу, ви йому вимолили в бога місце в раю…

І завсіди, як тільки вони вкупі, — все отак заведуться ласкавими словами одно ’дного шпигати. Тичеться інша шпилька і така, що Пилипиха не стерпить, — угнівавшися, піде, високо голову свою горду несучи. Та се не на великі часи: хутко знов нас одвідає і знов так само суперечками та уразками, а сварок справжніх ніколи не бувало.

Була в удови дочка Маруся, наша подружниця — теж однолітка з нами, — і добра, і люба, не сказати яка. Була кругловиденька, ясноока, уста рум’яні, як вишня; і висока, і ставна; брови на шнурочку; а голос… було, тільки заговорить, то здається, вже тебе пожалувала. Тиха була дівчина, така вже тиха, що наче вона чогось смутненька. Ніколи вона так швидко рум’янцем не спахне, як от Катря наша, не скрикне так ніколи, не кинеться, не заплаче, до впаду не затанцюється, не розсердиться до сварки; не втомлена гульбощами, горем не перемучена, ясна була собі, як тихеє літо.

Ми з Катрею дуже ту Марусю любили, і було так: аби нам годинка вільна — біжимо-летимо до неї, хоч удови ми й боялися трохи: Катря і та мішалася перед удовиним поглядом. Було, як забіжиш до Марусі у робочу часину — от, скучиш — так слівце яке нашвидку перемовити, а тебе перестріне сама Пилипиха і стане перед тобою, немов стіна мідяна.

— А що, голубко? Десь уже в вас по роботі?

— Та ні, я се до Марусі прибігла на хвилиночку, забажалось одвідати.

— Спасибі, голубко, спасибі! Нас ще господь до якого часу милує!

І такеньки вона тебе, наче й ласкою, з хати вижене, тільки перед тобою стоячи та тобі в вічі глядячи.

Пилипиха була мати своїй дочці не податлива, не схильчива. Вона як ганила чоловіків-мисливців, так ще гірше їй було хазяйку, мовляла, непутящу бачити у сім’ї.

— Хазяйка — порадниця в хаті, — було, доводить, — а коли вона плоха, то яка буде порада? З плохих людей нема поради. Сім’ю свою треба хазяйці так тримати, як мак у жмені: а то розсиплеться усе, порохом піде за вітром.

Так вона й робила, як говорила. Дочку свою чи пошле куди, чи гуляти пустить, дочка в неї не спізниться, не забариться. Отеє було, як наша Катря де загостює, та мати дивують — «що се доні нема?» — як тоді удова головою хитала! Хитає та й очі аж заплющить.

Нам з Катрею було життя вільне, бо батьку ніколи було нас стерегти — чи робимо ми, гуляємо; а мати — у матері, було, одпросимось, коли схочемо; забаримося, то вона за нас діло наше поробить, а нас тільки спита: «А що, чи добре гуляли?».

Було, під годинку добру, разом би нам із Марусею погуляти, а Марусі — не можна…

Колотила Пилипиха у нас в хаті, а наша Катря так само в неї.

— Життя ж твоє, Марусю! — порікувала Катря, розсердившись (от не пустить удова дочку з нами чи що там), а Маруся їй:

— А що моє життя?

— Та як ти живеш — горюєш! Ані піти тобі, ані погуляти, ані чого забажати! Гірш ти коришся, ніж наймичка!

— Та се тобі так, Катре, а мені, дочці…

— Говори! Хіба я тобі віри пійму, що ти з своєї охоти усе на вгоду їй робиш? Вона ж така надто вже норовлива!

— Коли, правда, що й посумую; а все лучче, як я її втішу…

— З такою втіхою я б у домовину рада. Ще дасть тебе заміж за якогось гайдамаку старого — ось побачиш, коли не віддасть!.. Ох, Марусечко мила! Марусечко люба! Бідна ж твоя головонька!

— Отсе, — сміється Маруся, — ся Катря то заздалегідь мене оплакує!

Катря вже і сама сміється.

— А так, так, — каже, — знай же мене, щиру приятельку!

— Катре, — попитала я в неї, — а як тебе батько віддасть за того, мовляла, гайдамаку?

— Хіба ж я піду? Я зроду не піду!

— А як батько присилує?

— Мене? Мене присилує? — покрикнула, почервоніла по саме волосся. — Я сама батькова дочка!

— Ну вже, ну! Годі тобі! Сама на себе лиха не закликай.

— Ви усі мене тим лихом страхаєте, як вовком! Може, й є воно десь у лісі, а може, й нема! Тепер в мене те стоїть за лихо пекуче, що мені слова промовити не вільно при батьку: тільки наменусь, усі моргають і кивають, що треба мені за язик вкуситися! Та колись-таки я з батеньком погомоню!

Ми того дуже боялися, розмови тії. Вже як було мати свою Катрю вмовляє, як прохає:

— Доню моя, доню! Шануйся, голубко, шануй батька. Не врази ти його яким словом або поглядом пустим — слухай покірливо!

Катря матері обіцяє вже, а скоро батько у чому їй на перешкоді стане — чи там у ярмарку не звелить купувати якої одежини, чи воза не дасть поїхати куди — вже Катря просить назад своєї обіцянки. «Я скажу татові, мамо! Я тата ще поспитаю, мамо!..» — і вже гонить по хаті, вже розчервонілася, розгорілася, вже в очах сльози… Мати, було, її за руку з хати виведуть. Катря дуже матір любила — для матері вже терпіла, її слухаючи.

III

Віддавала одна Булахова родичка дочку заміж. Молода з багатої сім’ї була, і бучне весілля справляли.

Ми собі на те весілля прибираємося, тройко нас вкупці з Марусею.

Ще коли почали до нас убігать дівчата, то одна, то друга — за те весілля гомоніти: і кого дожидають там, і якого людей тамечки запрошено.

Молода у друге село віддавалась, у Любчики, — од нашої слободи те село недалечка — на годину місця ходи, — то звідти, славили, усі будуть, а що вже дівчата та парубки любчівські, то неодмінно — хіба б не дожив котрий, то з домовини не прийде. Отеє ж було наші дівчата тільки охають розказуючи та аж за голову беруться, що яке-то вже те весілля буде пишне, та людне, та багате.

І пройшла ще чутка така між нами, що буде якийсь родич молодого, якийсь козак Чайченко, та такий вже хороший, та такий вже гарний — і не сказати, і не списати!

— А хто з вас його бачив? — пита дівчат Катря.

— Олена Чугаївна бачила, як із церкви йшла, — аж зітхає, як згадає. Да Маруся, здається, тож бачила? — говорять.

— Марусе! — крикне Катря. — Ти бачила?.. А мовчить!.. Коли ж се ти його бачила?

— Як була з мамою у Любчиках на весіллі, тоді бачила, — одмовила Маруся.

— Ну, хороший же він справді? Які очі? Які брови?

— Він чорнявий.

— Чи із тобою розмовляв? Що говорив він тобі? Чи ввічливий, чи він гордий?.. А до кого більш горнувся він?

— Годі-бо вам, дівчата, годі! — говорить Маруся.

— Розкажи, розкажи, та розкажи усе! Оступили її, схопили — не пускають.

— Що ж маю вам розказувати?

— Який він — чи ввічливий, говіркий?

— Він ввічливий і не дуже говіркий.

— І трохи не гордий?

— Не знаю.

Да питання Марусі за питанням, та питають кожне по десяти раз, поки аж Маруся додому пішла.

Не було дівчатам вгаву: Чайченко — як на мислі, як на язиці; далі вже так стало, що тільки й мови, що про його: та як на весілля прийде, та як його побачать. Одна довідалась, що в його є мати стара; друга плеще, що він хоче у Любчиках оселитись — хату собі там цінує; третя знов виліта на вулицю, як горобець із стріхи: «Чайченка Яковом зовуть!»; четверта знов, прочула, що в його на руці такий перстень, такий!.. Та жодна без повісті не прийде.

— Дівчаточка мої, голубочки! Глядіть лишень не перехваліть його, — сміється Катря дівчатам: — Славні бубни за горами, а зблизька — шкуратяні!

— Ну, ось вже весілля недалечке — побачимо, — гудуть дівчата: — Вже довідаємось дійсне, вже побачимо його — який.

— Та дай же вам боже! А то вже він трохи й онавіснів мені: тільки й мови, що він, тільки й думок!.. надокучило!

Дождались дівчата: вітають на дівич-вечір; вітають на весілля.

Ми убрались, вквітчались, біжимо сміючися, говорячи з Катрею. Маруся чогось задумана. А ми, кажу, сміємось з Катрею, жартуємо. І про того ж таки Чайченка правили, що, може, такий він, що й поглядом дівчат побиває.

— Та чому отсе Маруся нам не скаже нічого? Скажи ж бо, Марусе! — говорить Катря, — а то наче для себе ховаєш…

— І справді, чом таки не скажеш ладом, Марусе? — озвалась і я до неї.

— Та що я маю казати?

— Який він?

— Молодий, чорнявий…

— Отеє і всього! — сміється Катря. — Чи мало ж по світу тих молодих і чорнявих! Як же його між ними впізнати?.. Як на те ж любчівські парубки усе чорняві… Як його пізнати? А може, в його на чолі — місяць, а на потилиці зорі сяють?

Ото ж людей на улиці і коло хати — ніде й голки встромити. Якось ми пробилися, увійшли. Тут — наші дівчата, чужі дівчата, вітаємось, питаємось, з молодою словце перемовили…

Заграли музики, посипали дівчата у двір. А у дворі парубків — стіною стоять! Да то самих незнакомих, чужих. І де не обернешся — все на тебе незнакомі очі блискотять…

«Де ж отой Чайченко, — думаю собі, — отой вславлений?» Та й дивлюсь нишком, чи не пізнаю його де, — коли чую: «Ой мені лишечко!» — жахнулася Катря обік мене. Оглянусь я: «Що тобі?». Вона стоїть от як би вона, без гадки й думки, разом перед яким дивом опинилася — так то вона стояла, дивилась кудись… Я собі туди зирнула: між парубками високий, ставний, чорнявий козак у чорній свиті, у чорному шовковому поясі… Задивилась і я на його… Трохи схаменувшись, питаю:

— Чи ти не знаєш, Катре, хто се такий?

— Не знаю… не знаю…

— Чи не Чайченко!

— Ні… може… не знаю…

Я до Марусі, найшла її; вона задумалась — не погляне…

— Марусе! — кличу: — Хто се стоїть он тамечки? Чайченко?

— Він, — каже.

«Що ж то за краса! Що то за парубок!» — шепотять дівчата між собою.

Маруся тільки поглянула у той бік, де він стояв.

— Чи ж тобі не до сподоби? — питаю.

— Хороший, — промовила стиха.

— А що вже Катря, — говорю Марусі, — то, надійсь, добром таки у йому закохалась!

А Маруся мені так-то вже поважно вимовляє: «Ти, сестрице, коханням не жартуй!» — от, мов, вона ворожка стара, абощо.

— Ну, добре, — кажу, — іди ближче, сама подивися, де тут в лиха жарти? — Взяла її за руку, притягла до Катрі.

— Катре! — почну, а Катря як стисне мені руку.

— Іде, іде, просто до нас іде! — шепче, а сама так і тріпоче.

Чайченко став коло Катрі і взяв її у танець. Вона, ота смілива меткая Катря, немов перелякалася чого, збіліла…

— Марусе, ізмічаєш?

Маруся їм услід дивилась своїм поглядом тихим. Скоро Чайченко пустив Катрю, усі дівчата так і тиснуться до неї:

— А що? Чи знаєш, із ким танцювала?.. Се Чайченко! Чайченко Яків! А чого ж мовчиш? Чом не говориш? Не вподобався? Вподобавсь?

— Та я ще його добре й не розгледіла, — одмовляється Катря перед дівчатами, сама озираючись округи, начеб вона у дикій пущі опинилася.

Декотрі й віри їй пойняли: «Та вбачай же бо, вбачай добре: другого такого нема!» — а которі — так з-під брови на неї подивились.

А весілля, а танці не стихають; в дворі усю траву зелену підківками винесли. Чайченко танцював зо всіма; брав і мене, і Марусю: яка на очі попаде дівчина, ту він і бере.

— Він нами гордує, — обижалися інші дівчата, — що бере нас, у вічі не подивившися!

— Заждіть-бо, які ж скорі! Нехай він трохи обсвідчиться в нас, — вмовляли знов другі.

Між танцями зайшла розмова у дівчат з парубками: чи добре із багатою одружитись?

— Добре, як взяти любу та милу! — озвавсь Чайченко.

— Чому б тобі і не взяти, — одкаже йому Грицько Лепех, що сам, славили, кохав нишком молоду, — тобі нагани не дадуть, ти сам багатий.

— Багатий на дрібні сльози, — промовив Чайченко всміхаючись.

Музики заграли, усі пішли у танець — і Чайченко. Чи се він правду сказав, чи се він пожартував — хто його розбере! Ми усі з собою ізглянулися; багато дівчат помовкло — задумалися.

Світ вже біленький розсвітавсь, як ми з того весілля повертали додому. Маруся і Катря ні словечка не прокинули. Я заговорю, «ні!.. еге ж!.. авжеж!» — одкаже Маруся: якісь її свої мислоньки заносять, а Катря — то й зовсім мені одвіту не оддає; то вона швиденько йде, нас попереджаючи, то вона одстане…

Тут нас парубки наздогнали, і Чайченко був між ними. Вклонилися нам і на добраніч дали. І Чайченко… Який в його голос був отруйний! І почуєш, і пізнаєш всюди — хоч між дзвонами! А Катря наша? Де ж тії жарти? Де ті вигадки колишні? Вона ледве парубкам на добраніч оддала.

IV

У тиждень по тому весіллі були у нас молоді і запрошали до себе. Ми поїхали у Любчики всією сім’єю. Поїхала й Пилипиха з дочкою. Катря ще звечора усе наготовила убрання; прокинулась удосвіта, та чи й спала вона — не знаю; а мені — то все такі сни снилися дивні тієї ночі. Снилось мені, що виходимо ми з Катрею і з Марусею на якийсь шлях великий між степами, і всі степи тії, і весь шлях усе Чайченки закрасили, усе Чайченки, та один у один хороші…

Катря мене будить — я їй розказую: «а чи ж не дивний сон?».

Як же вона вжахнулася, почувши!

— А що те віщує? Що віщує? — притьмом іскажи їй.

— Не полохайся, Катре, — вмовляю, — се сон недільний: як до обід не справдиться, то й не ждати нічого.

— Боже, боже! Що то буде! — бідкається вона…

Зоря розсвітала, день починав біліти; ми сиділи коло віконця — розчісувала й плела вона свої коси довгі; рум’янець густий спахував на личку, а личко було бліде.

Розвиднилося; устала мати, батько; почали лагодитись, зарані виїхали.

— Катре! — говорю їй стиха: — Чи побачимо ми там Чайченка?

— Не знаю, — сама одвернулася.

— А в жадібку його побачити? Не чує.

— Катре? А хочеш, — кажу, — побачити? Хотіла вона осміхнутися, та не всміхнулась, а розсердилась.

— Отже, остили, коли хоч, жарти!

Далі що почну, то нічого не виходить: то Катря усе хвалить, то Катря усе ганить; то усе в неї вже й злишнього славне, то усе в неї ні до чого не згарне й недокладне.

Приїхали у Любчики; ще тільки були там самі родичі у молодих та ближні приятелі, от як Пилипиха; у хаті було просторо; ми першого очима зустріли Чайченка: сидів він проти дверей…

Старі собі розмовляли; ми попліч з Марусею та з Катрею, так одсторонь, сиділи. Тихесенько я Марусі свій сон переказала.

— Чи не диво ж? — питаю.

— Усе дива в бога! — одказала задумавшися.

Між родичами молодого сиділа стара бабусечка у темній хустці, у темній юпчині, біленька на виду, невеличка зростом, з смутненьким поглядом. Сама вона говорила небагато, а людям одмовляла любенько, ввічливо, якось учасливо, місто б вона пожалувати хотіла. Вона частенько поглядала на Чайченка і на нас. Се була Чайченкова мати.

Обідня година; ніщо не правдить мого сну… А по обіді понаходило такого людей; розлігся гомін; музики заграли; танці вистроїлись.

Танцювали вже із добру годину, а Чайченко усе сидів собі та тільки дививсь, як другі підківками крешуть. Коли його мати до його нахилилась і щось говорила йому; після того він зараз пішов у танець і взяв перво Катрю, там Марусю, там мене, там і других дівчат, знов як тоді, не подивившись і в вічі жодній. Мені довелось сидіти коло Чайченка, може, заговорить, кажу; подивлюся на його — де вже сей заговорить!

— Якого тут людей! — знімаю річ сама. Він озирнувся на мене і по хаті поглянув:

— Багато гостей!

— Славне село Любчики, веселе. Ви ще тут недавно?..

— Недавно.

Так вже мені хочеться попитати, чи зостануться вони тут, — так вже!..

— Тутечки усі люди живуть доступні такі, привітні… жалко вам буде їх кидати…

— Та ми сюди на селище прийшли, у земляни пишемось любчівські.

В мене аж в очах ясно стало, як він похваливсь.

— Добре вам жити буде!

— Де жити, то жити, — почула я од його…

Повернулися ми додому. Катря смутна була. Мати питала, чи здужає? — «Здужаю», каже.

Ведеться місяців зо два, що ми Чайченка бачимо врядичаси: то любчівської церкви не проспимо, а з церкви зайдемо до роду — просять на обід; по обіді гуляємо потам увесь день; то запрошали якось наші їх до себе, то знов вони нас.