Думи і мрії ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2020

ISBN 978-617-12-7851-6 (epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Друкується за виданнями:

Українка Леся. Драматичні твори / Упоряд. Р. П. Радишевський, О. Ф. Ставицький ; Передм. Л. В. Костенко ; Худож. В. В. Василенко. — К. : Дніпро, 1989. — 761 с. : іл.

Українка Леся. Твори в 4 томах. Том 3 : Драматичні твори. — Упорядн. Н. О. Вишневська. — К. : Дніпро, 1982. — 432 с.

Українка Леся. Твори : В 2 т. Т. 1 : Поетичні твори. Драматичні твори / Упоряд. і приміт. О. Ф. Ставицького ; Вступ. ст. Л. І. Міщенко. — К. : Наук. думка, 1986. — 608 с.

ЛетерингХельги Ясеновської

Ілюстрація на обкладинціОлексія Ачкасова

Українка Л.

У45Думи і мрії: збірка / Леся Українка. — Харків :Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2020. — 320 с.

ISBN 978-617-12-7631-4

Творчість видатної української письменниці стала вагомим надбанням нелише для вітчизняної, а й для світової культури. Найкращітвори Лесі Україн­ки в одній книжці— це справжня поетична феєрія.До цього виданняувійшла збірка поезій «Думи і мрії», а також вибрані драмий поеми. На сторінках книжки оживають давні легенди, що переплітаються зі споконвічною мудрістю, і читач відчуває: слово поетеситоркається самогосерця.

УДК 821.161.2

©Depositphotos.com / Katya_Bra, обкладинка, 2020

©Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2020

©Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2020

Думи і мрії

Поеми

Давня казка

Може б, хто послухав казки?

Ось послухайте, панове!

Тільки вибачте ласкаво,

Що не все в ній буде нове.

Та чого там, люди добрі,

За новинками впадати?

Може, часом не завадить

І давніше пригадати.

Хто нам може розповісти

Щось таке цілком новеє,

Щоб ніхто з нас не відмовив:

«Ет, вже ми чували сеє!»

Тож, коли хто з вас цікавий,

Сядь і слухай давню казку,

А мені коли не лаврів,

То хоч бубликів дай в’язку.

І

Десь, колись, в якійсь країні,

Де захочете, там буде,

Бо у казці, та ще в віршах,

Все можливо, добрі люде.

Десь, колись, в якійсь країні

Проживав поет нещасний,

Тільки мав талан до віршів,

Не позичений, а власний.

На обличчі у поета

Не цвіла урода гожа.

Хоч не був він теж поганий, —

От собі — людина божа!

Той співець — та що робити!

Видно, правди не сховати,

Що не був співцем поет наш,

Бо зовсім не вмів співати.

Та була у нього пісня

І дзвінкою, і гучною,

Бо розходилась по світу

Стоголосою луною.

І не був поет самотнім, —

До його малої хати

Раз у раз ходила молодь

Пісні-слова вислухати.

Теє слово всім давало

То розвагу, то пораду;

Слухачі співцю за теє

Ділом скрізь давали раду.

Що могли, то те й давали,

Він зо всього був догодний.

Досить з нього, що не був він

Ні голодний, ні холодний.

Як наве`сні шум зелений

Оживляв сумну діброву,

То щодня поет приходив

До діброви на розмову.

Так одного разу ранком

Наш поет лежав у гаю,

Чи він слухав шум діброви,

Чи пісні складав — не знаю!

Тільки чує — гомін, гуки,

Десь мисливські сурми грають,

Чутно разом, як собачі

Й людські крики десь лунають.

Тупотять прудкії коні,

Гомін ближче все лунає,

З-за кущів юрба мисливська

На долинку вибігає.

Як на те ж лежав поет наш

На самісінькій стежині.

«Гей! — кричить він, — обережно!

Віку збавите людині!»

Ще, на щастя, не за звіром

Гналася юрба, — спинилась,

А то б, може, на поета

Не конечне подивилась.

Попереду їхав лицар,

Та лихий такий, крий боже!

«Бачте, — крикнув, — що за птиця!

Чи не встав би ти, небоже?»

«Не біда, — поет відмовив, —

Як ти й сам з дороги звернеш,

Бо, як рими повтікають,

Ти мені їх не завернеш!»

«Се ще также полювання! —

Мовить лицар з гучним сміхом. —

Слухай, ти, втікай лиш краще.

Бо пізнаєшся ти з лихом!»

«Ей, я лиха не боюся,

З ним ночую, з ним і днюю,

Ти втікай, бо я, мосьпане,

На таких, як ти, полюю!

В мене рими-соколята,

Як злетять до мене з неба,

То вони мені вполюють,

Вже кого мені там треба!»

«Та який ти з біса мудрий! —

Мовить лицар. — Ще ні разу

Я таких, як ти, не бачив.

Я тепер не маю часу,

А то ми б ще подивились,

Хто кого скорій вполює.

Хлопці! геть його з дороги!

Хай так дуже не мудрує!»

«От спасибі за послугу! —

Мовить наш поет. — Несіте.

Та візьміть листки з піснями,

Он в траві лежать, візьміте».

«Він, напевне, божевільний, —

Крикнув лицар. — Ну, рушаймо!

Хай він знає нашу добрість —

Стороною обминаймо.

А ти тут зажди, небоже,

Хай-но їхатиму з гаю,

Я ще дам тобі гостинця,

А тепер часу не маю».

«Не на тебе ждать я буду, —

Так поет відповідає, —

Хто ж кому подасть гостинця,

Ще того ніхто не знає».

Лицар вже на те нічого

Не відмовив, геть подався;

Знову юрба загукала,

І луною гай озвався.

Розтеклись ловці по гаю,

Полювали цілу днину,

Та коли б же вполювали

Хоч на сміх яку звірину!

А як сонечко вже стало

На вечірньому упрузі,

Стихли сурми, гомін, крики,

Тихо стало скрізь у лузі.

Гурт мисливський зголоднілий

Весь підбився, утомився,

Дехто ще зоставсь у гаю,

Дехто вже й з дороги збився.

Геть одбившися від гурту,

Їде лицар в самотині.

Зирк! — поет лежить, як перше,

На самісінькій стежині.

«Ах, гостинця ти чекаєш! —

Мовив лицар і лапнувся

По кишенях. — Ой, небоже,

Вдома гроші я забувся!»

Усміхнувсь поет на теє:

«Не турбуйсь за мене, пане,

Маю я багатства стільки,

Що його й на тебе стане!»

Спалахнув від гніву лицар,

Був він гордий та завзятий,

Але ж тільки на упертість

Та на гордощі багатий.

«Годі жартів! — крикнув згорда. —

Бо задам тобі я гарту!»

А поет йому: «Та й сам я

Не люблю з панами жарту…

Бачиш ти — оця діброва,

Поле, небо,синє море —

То моє багатство-панство

І розкішне, і просторе.

При всьому сьому багатстві

Я щасливий завжди й вільний».

Тут покликнув лицар: «Боже!

Чоловік сей божевільний!»

«Може буть, — поет відмовив, —

Певне, всі ми в божій волі.

Та я справді маю щастя,

І з мене його доволі.

Так, я вільний, маю бистрі

Вільні думи-чарівниці,

Що для них нема на світі

Ні застави, ні границі.

Все, чого душа запрагне,

Я створю в одну хвилину,

В таємні світи, надхмарні

Я на крилах думки лину.

Скрізь гуляю, скрізь буяю,

Мов той вітер дзвінкий в полі;

Сам я вільний і ніколи

Не зламав чужої волі!»

Засміявсь на теє лицар:

«Давню байку правиш, друже!

Я ж тобі скажу на теє:

Ти щасливий, та не дуже.

Я б віддав отой химерний

Твій таємний світ надхмарний

За наземне справжнє графство,

За підхмарний замок гарний.

Я б віддав твоє багатство

І непевнії країни

За єдиний поцілунок

Від коханої дівчини…»

Щось поет хотів відмовить

На недбалу горду мову,

Та вже сонечко червоне

Заховалось за діброву.

Надійшла сільськая молодь,

Що з роботи поверталась,

І побачила поета,

З ним приязно привіталась.

Тут поет взяв мандоліну,

І на відповідь гуртові

Він заграв і до музики

Промовляв пісні чудові.

Всі навколо нерухомі,

Зачаровані стояли,

А найбільше у дівчаток

Очі втіхою палали.

Довго й лицар слухав пісню,

Далі мовив на відході:

«Що за дивна сила слова!

Ворожбит якийсь, та й годі!»

II

Літнім вечором пізненько

Сам поет сидів в хатині,

Так од ранку цілу днину

Він просидів в самотині.

Тож сидів поет в віконці,

Слухав співів, що лунали

Скрізь по полю і до нього

У хатину долітали.

Співи стихли, потім хутко

Налетіла літня нічка;

Дерева шуміли з вітром,

Гомоніла бистра річка.

І поет в своїй хатині

Прислухавсь до того шуму,

Погляд в темряву втопивши,

Він таємну думав думу.

Тільки чує — хтось під’їхав

На коні до його хати

І спинився, потім зброя

Почала чиясь бряжчати.

Що за диво! Під віконце

Хтось помалу підступає.

Тут поет не втерпів: «Хто там? —

Невідомого питає. —

Якщо злодій, то запевне

Помиливсь ти, любий друже!» —

«Ні, се я, — озвався голос, —

Маю справу, пильну дуже…»

«Хто ж се “я”?» — поет питає.

«Я, Бертольдо, лицар з гаю».

Тут поет пізнав той голос:

«А, мисливий! Знаю, знаю!

Вибачай, прошу до хати,

Хоч у мене трошки темно,

Бо коли я сам у хаті,

Не палю вогню даремно;

Та для гостя запалю вже».

І добув вогню з кресала.

Перед ним лицарська постать

Владаря Бертольда стала.

«Добрий вечір!» — «Добрий вечір». —

Став тут лицар і — ні слова.

Щось ніяк не починалась

Тая пильная розмова.

«Де ж твоя, мій гостю, справа?» —

Далі вже поет озвався.

Лицар стиха одмовляє:

«Я, мій друже, закохався…»

Тут поет йому говорить:

«Що ж на се тобі пораджу?

А проте доказуй далі,

Може, чим тебе розважу».

«Закохався я і гину, —

Каже лицар, — вдень і вно´чі

Бачу я перед собою

Ясні оченьки дівочі».

«Що ж? — поет на те говорить. —

То за ручку та й до шлюбу!»

«Ох! — зітхає лицар. — Візьме

Інший хтось дівчину любу!

Під балкон моєї донни

Кожен вечір я приходжу,

І в журбі тяжкій, в зітханнях

Цілу нічку я проводжу.

На мою журбу й зітхання

Я відповіді не маю,

Чим я маю привернути

Серце милої, — не знаю!

Може б, краще їй припали

До сподоби серенади?..»

Тут поет на те: «Запевне,

Треба пташечці принади!»

«Голос маю, — каже лицар, —

Та не тямлю віршування…»

«Певна річ, — поет говорить, —

То не легке полювання,

А то б досі вже на лаври

Хто б схотів, то й був багатий,

Ні, — химерний, норовистий

Кінь поезії крилатий!»

«Правду кажеш, — мовив лицар, —

Але ж я тебе благаю,

Щоб поміг мені в сій справі.

Пам’ятаю, як у гаю

Ти своїм віршем чудовим

Чарував усю громаду, —

Тільки ти один тепера

Можеш дать мені пораду!

За пораду все, що хочеш,

Дам тобі я в нагороду».

«Ну, на се, — поет відмовив, —

Не надіюся я зроду.

Можу я знайти й без плати

Для приятеля пораду.

Ось пожди лиш трохи, зараз

Будеш мати серенаду.

Та мені для сього треба

Ймення й вроду панни знати».

«Їй наймення Ізидора,

А вродлива!.. не сказати!..»

Більш поет вже не питався,

Сів, задумавсь на хвилину,

Записав щось на папері,

Зняв з кілочка мандоліну,

Показав слова Бертольду,

Мандоліну дав у руки

Та написанії вірші

І промовив для науки:

«Ти, співаючи, на струнах

Маєш так перебирати:

Ut-fa-la-sol, fa-mi-ré-sol…

Далі можеш сам добрати».

«От спасибі!» — крикнув лицар.

Ще ж поет не відозвався,

А вже лицар був надворі.

На коня! і геть погнався.

І погнався лицар хутко

Через доли, через гори,

І спинився під віконцем

У своєї Ізидори.

Хутко в неї під віконцем

Мандоліна залунала,

Із потоку гуків чулих

Серенада виринала:

«Гордо, пишно, променисто

Золотії світять зорі,

Та не може дорівнятись

Ні одна з них Ізидорі!

Найчистіші діаманти

Сяють ясні та прозорі,

Та не може дорівнятись

Ні один з них Ізидорі!

Дорогих перлин коштовних

Є багато в синім морі,

Та не може дорівнятись

Ні одна з них Ізидорі».

Отже, ледве серенада

Залунала у просторі,

Вийшла з хати Ізидора

Подивитися на зорі.

А як стихли під балконом

Любі гуки мандоліни,

До Бертольда полетіла

Квітка з рожі від дівчини.

В ту ж хвилину Ізидора

Зникла хутко, наче мрія,

Та зосталася в Бертольда

Квітка з рожі і — надія!

III

Боже, боже! що то може

Наробити серенада!..

Зникла в серденьку в Бертольда

Темна туга і досада.

Усміх донни Ізидори

Був дедалі все ясніше,

І щораз вона ставала

До Бертольда прихильніше.

Далі перстень Ізидорин

На руці у нього сяє,

Нареченою своєю

Він кохану називає.

Як же бучно, як же втішно

Всім гулялось на весіллі!

Танцювали, попивали

Від неділі до неділі.

Всіх приймали, всіх вітали,

Всім уміли догодити,

Тільки нашого поета

Пан забувся запросити.

Звісно, клопоту багато

Завжди пану молодому, —

Хто ж би міг ще пам’ятати

Про якогось там сірому?

Час летів, немов на крилах,

І, мов сон, життя минало.

Та незчувсь Бертольд, як лихо

Несподівано настало.

Забажалось королеві

Звоювать чужеє царство,

Розіслав він скрізь герольдів

На війну скликать лицарство.

І якраз серед бенкету

В замку нашого Бертольда

Залунала гучна сурма

Королівського герольда.

Прощавай, дружино люба,

Всі розкоші, всі вигоди!

Все те треба проміняти

На далекії походи.

Залишить Бертольдо мусив

Молодую Ізидору,

У неділю вранці-рано

Вже він вирушив із двору.

Подалося геть за море

Все одважнеє лицарство;

Там, за морем, десь лежало

Бусурменське господарство.

І пішло одважне військо

Через нетрі та пустині;

Не один вояк смутився

По своїй рідній країні.

Та коли вже надто тяжко

Туга серце обгортала,

То співці співали пісню,

Пісня тугу розважала:

«Не журись, коли недоля

В край чужий тебе закине!

Рідний край у тебе в серці,

Поки спогад ще не гине.

Не журись, не марно пройдуть

Сії сльози й тяжка мука;

Рідний край щиріш любити

Научає нас розлука».

Так вони співали, йдучи

Через дикії пустині,

Додавав той спів розваги

Не одній смутній людині.

Попереду всього війська

Три старшії виступали:

Карлос, Гвідо і Бертольдо;

За одвагу їх обрали.

Їдуть, їдуть, врешті бачать —

Три дороги розійшлися,

Розлучились три найстарші,

Кожний різно подалися…

Карлос вибрав шлях направо,

Гвідо вибрав шлях наліво,

А Бертольд подався просто.

«Дай же, боже, нам!» — «Щасливо!»

І Бертольдові спочатку

Справді щастя панувало,

Довелося звоювати

Городів чужих чимало.

От вже він на стольне місто

Погляда одважним оком,

Але тут-то саме щастя

Обернулось іншим боком.

Чи то врешті у Бертольда

Притомилося лицарство,

Чи то владар бусурменський

Міцно так тримавсь за царство, —

Тільки твердо так трималось

Місто гордеє, уперте,

Раз одбилось, потім вдруге,

Потім втретє, ще й вчетверте.

Тут прийшлось Бертольду з лихом:

Край чужий, ворожі люде,

Голод, злидні, військо гине…

Що то буде, що то буде?!.

Місяць, другий вже ведеться

Тая прикрая облога,

Серед війська почалися

Нарікання і тривога.

Приступили до Бертольда

Вояки й гукають грізно:

«Гей, виводь ти нас ізвідси!

Геть веди, поки не пізно!

Нащо ти сюди на згубу

Підманив нас за собою?

Чи ти хочеш, щоб усі ми

Наложили головою?

Осоружне нам се місто!

Хай їй цур, такій облозі!

Хай їй цур, самій тій славі!

Хай їй цур, тій перемозі!..»

Хтів Бертольд розумним словом

Люте військо вгамувати,

Та воно дедалі гірше

Почало репетувати.

Далі кинулись до зброї…

Бог зна, чим би то скінчилось…

Але тут хтось крикнув: «Стійте!» —

Військо раптом зупинилось.

Вийшли тут наперед війська

Військові співці славутні,

Всі вони були при зброї,

А в руках тримали лютні.

З них один промовив: «Браття!

Часу маєте доволі,

Щоб Бертольда покарати,

Він же й так у вашій волі.

Ми б хотіли тут в сій справі

Скілька слів до вас сказати,

Та співцям співати личить,

Отже, ми почнем співати».

Тут один із них тихенько

Струни срібнії торкає,

Усміхається лукаво

І такої починає:

«Був собі одважний лицар,

Нам його згадать до речі,

Він робив походи довгі —

Від порога та до печі.

Він своїм язиком довгим

Руйнував ворожі міста…

Чули ви його розповідь:

“Я один, а їх аж триста!”

Ну, та сей одважний лицар

Якось вибрався до бою.

І вернув живий, здоровий:

Талісман він мав з собою.

Я гадаю, талісман сей

Кожен з вас тут знать готовий,

Се буде речення мудре:

“Утікай, поки здоровий!”

“Утікай, поки здоровий!”» —

Всі співці тут заспівали;

Вояки стояли тихо,

Очі в землю поспускали.

Раптом зброя заблищала,

І гукнуло військо хором:

«Ми готові йти до бою!

Краще смерть, ніж вічний сором!»

І метнулися у напад

Так запекло, так завзято,

Що не встигла й ніч настати,

Як було вже місто взято.

Місто взято, цар в полоні

Бусурменський. Перемога!

От тепер уже одкрита

Всім у рідний край дорога.

Тут на радощах Бертольдо

Всіх співців казав зібрати

І, коли вони зібрались,

Привселюдно став казати:

«Ви, співці славутні наші,

Ви, красо всього народу!

Ви нам честь відрятували,

Вам ми винні нагороду!»

Та співці відповідали:

«Ні, не нам, ласкавий пане,

Той, хто сих пісень навчив нас,

Нагороду хай дістане».

«Де ж він, де? — гукнув Бертольдо. —

Що ж він криється між вами?» —

«Він не тут, — співці говорять, —

На війні не був він з нами.

Він зостався, щоб піснями

Звеселять рідну країну,

Там він має розважати

Не одну сумну родину».

«Знаю я сього поета

І його величну душу,

І тепер йому по-царськи

Я подякувати мушу.

Тільки б дав нам бог щасливо

Повернутися додому,

Срібла, золота насиплю

Я співцеві дорогому!..»

IV

Кажуть, весь поміст у пеклі

З добрих замірів зложився!

Для пекельного помосту

І Бертольдо потрудився…

Вже давно Бертольд вернувся

Із далекої чужини,

Знов зажив життям веселим

Біля милої дружини.

Знов у нього в пишнім замку

Почалося вічне свято, —

О, тепер було у нього

Срібла, золота багато!

Окрім того, що набрав він

На війні всього без ліку,

Ще король йому в подяку

Нагороду дав велику.

Сила статків та маєтків!

Вже Бертольдо граф заможний!

Він живе в свойому графстві,

Наче сам король вельможний.

Та околиця, де жив він,

Вся була йому віддана,

Люд увесь в тім краю мусив

Узнавать його за пана.

Тож спочатку того щастя

Справді був Бертольдо гідний:

Правий суд чинив у панстві,

До підданих був лагідний.

Але то було не довго,

Він дедалі в смак ввіходив

І потроху в себе в графстві

Інші звичаї заводив.

Що ж, напитки, та наїдки,

Та убрання прехороші,

Та забави, та турніри,

А на все ж то треба гроші!

Та й по всіх далеких війнах

Граф привчився до грабунку,

А тепер в своїй країні

Він шукав у тім рятунку.

Почалися нескінченні

Мита, панщина, податки,

Граф поставив по дорогах

Скрізь застави та рогатки.

Трудно навіть розказати,

Що за лихо стало в краю, —

Люди мучились, як в пеклі,

Пан втішався, як у раю.

Пан гуляв у себе в замку, —

У ярмі стогнали люде,

І здавалось, що довіку

Все така неволя буде.

Розливався людський стогін

Всюди хвилею сумною,

І в серденьку у поета

Озивався він луною…

Ось одного разу чує

Граф лихі, тривожні вісті:

Донесла йому сторожа,

Що не все спокійно в місті;

Що співці по місті ходять

І піснями люд морочать,

Все про рівність і про волю

У піснях своїх торочать.

Вже й по тюрмах їх саджають,

Та ніщо не помагає,

Їх пісні ідуть по людях,

Всяк пісні ті переймає.

«Ну, — гукнув Бертольд, — то байка!

Я візьму співців тих в руки!»

Раптом чує — десь близенько

Залунали пісні гуки:

«В мужика землянка вогка,

В пана хата на помості;

Що ж, недарма люди кажуть,

Що в панів біліші кості!

У мужички руки чорні,

В пані рученька тендітна;

Що ж, недарма люди кажуть,

Що в панів і кров блакитна!

Мужики цікаві стали,

Чи ті кості білі всюди,

Чи блакитна кров поллється,

Як пробити пану груди?»

«Що се, що? — кричить Бертольдо. —

Гей, ловіть співця, в’яжіте!

У тюрму його, в кайдани!

Та скоріш, скоріш біжіте!»

Коли се з-за мурів замку

Обізвався голос долі:

«Гей, біжіте, панські слуги,

Та спіймайте вітра в полі!

Не турбуйся ти даремне,

Все одно, вельможний пане,

Вловиш нас сьогодні десять,

Завтра двадцять знов настане!

Нас таки чимале військо,

Маєм свого отамана,

Він у нас одважний лицар,

Врешті, він знайомий пана…»

Мов крізь землю провалився

Той співець, утік од лиха.

А Бертольд сидів і думав,

Далі так промовив стиха:

«Маєм свого отамана! —

Ось де корінь цілій справі!

Ну, та я тепера хутко

Положу кінець забаві!»

Тут він двох щонайвірніших

Слуг до себе прикликає

І до нашого поета

У хатину посилає:

«Ви скажіть йому від мене,

Що я досі пам’ятаю,

Як пісні його втішали

Нас колись в чужому краю.

Власне, я тепер бажаю

Дать йому за них заплату,

Я поетові дарую

В себе в замку гарну хату.

Я його талан співацький

Так високо поважаю,

Що співцем своїм придворним

Я зробить його бажаю.

Ви скажіть, що він у мене

Буде жити в шані, в славі,

Тільки, звісно, хай забуде

Різні вигадки лукаві».

Слуги зараз подалися

До убогої оселі,

Принесли вони поету

Ті запросини веселі.

Усміхаючись, він слухав

Те запрошення знаднеє,

А коли вони скінчили,

Так промовив їм на сеє:

«Ви скажіте свому пану,

Що заплати не бажаю,

Бо коли я що дарую,

То назад не одбираю.

Хай він сам те пригадає,

Що то ж я йому дав злото,

Хоч тепер об тім жалкую,

Краще б кинув у болото!

Ви скажіть, що я не хочу

Слави з рук його приймати,

Бо лихую тільки славу

Тії руки можуть дати.

Золотих не хочу лаврів,

З ними щастя не здобуду.

Як я ними увінчаюсь,

То поетом вже не буду.

Не поет, у кого думки

Не літають вільно в світі,

А заплутались навіки

В золотії тонкі сіті.

Не поет, хто забуває

Про страшні народні рани,

Щоб собі на вільні руки

Золоті надіть кайдани!

Тож підіте і скажіте,

Що поки я буду жити,

Не подумаю довіку

Зброї чесної зложити!»

З тим вернулись вірні слуги

До Бертольда і сказали:

«Так і так поет відмовив,

Ми даремне намовляли…»

Аж скипів Бертольд, почувши

Гордовитую відмову,

До поета посилає

Посланців тих самих знову:

«Ви скажіть сьому зухвальцю,

Що тепер настав день суду,

Що терпів його я довго,

Але більш терпіть не буду.

Коли він складання віршів

Бунтівничих не покине,

То в тюрму його закину,

Там він, клятий, і загине!»

Знову слуги подалися

До убогої хатини

І, підходячи, почули

Тихий бренькіт мандоліни.

У вікно зирнули слуги,

Бачать: зібрана громада,

Всі стоять навколо ліжка,

Мов якась таємна рада!

Утомивсь поет від праці,

Третій день лежить в недузі,

Слухачі навколо нього

Посхиляли чола в тузі.

А поет усе то грає,

То щось пише на папері

Й роздає писання людям, —

Тут вступили слуги в двері.

Всі метнулись хутко з хати,

І поет один зостався,

Подививсь на слуг спокійно,

Гордовито привітався.

Всі Бертольдові погрози

Слухав мовчки, усміхався.

А коли скінчили слуги,

Так до них він обізвався:

«Ви скажіть свойому пану,

Що готовий я в дорогу,

Тільки хай велить прислати

Слуг ще двох вам на підмогу.

На запросини ласкаві

Я не можу встать з постелі,

Вам нести мене прийдеться

Аж до нової оселі.

Та й в темниці буду вільний, —

Маю думи-чарівниці,

Що для них нема на світі

Ні застави, ні границі.

І мого прудкого слова

Не затримає темниця,

Полетить воно по світі,

Наче тая вільна птиця.

З словом зіллються в темниці

Гіркий жаль і тяжка туга,

І тоді потрійна стане

І страшна його потуга.

І поет від свого люду

Не почує слів догани

В день сумний, коли на нього

Накладатимуть кайдани!»

Так довіку у темниці

Довелось поету жити,

За тюремний спів він мусив

Головою наложити.

Та зосталися на світі

Молоді його нащадки,

Що взяли собі у спадок

Всі пісні його, всі гадки.

Здійнялось повстання в краю,

І Бертольда вбили люде,

Та й гадали, що в країні

Більш неволі вже не буде.

Та зостався по Бертольду

Молодий його нащадок,

І пиху його, й маєтки

Він забрав собі у спадок.

І тепер нащадки графські

Тюрми міцнії будують,

А поетові нащадки

Слово гостреє гартують.

Проти діла соромного

Виступає слово праве —

Ох, страшне оте змагання,

Хоч воно і не криваве!

А коли війна скінчиться

Того діла й того слова,

То скінчиться давня казка,

А настане правда нова.

1893, 12/ХІ

Роберт Брюс, король Шотландський

Посвятадядькові М. Драгоманову

Заспів

Спогадаймо давнюю давнину,

Спогадаймо повість незабутню

Про далеку вільную країну,

Про стару Шотландію славутню.

Давня повість! і на байку схожа, —

Є в ній певні справи, єсть і мрії,

Але ж правда, наче зірка гожа,

Сипле скрізь проміння золотії.

Правда нам світитиме крізь хмари,

Ми ж далеко думкою полинем,

Ми поглянем на військові чвари,

В давній славі спогадом поринем.

І

Вже буде літ п’ятсот тому, —

На край шотландський вільний

Війною йшов король Едвард,

Англійський владар сильний.

Зібрав він лицарів своїх,

Все горде, пишне панство,

Щоб то шотландський вільний люд

Забрати у підданство.

По всій Шотландії йде гук

Луною голосною:

«До зброї, браття! ось іде

Король Едвард війною!

Гей, миле браття! чи у нас

Ясної зброї мало?

Хіба в шотландській стороні

Вже лицарів не стало?»

Лицарство йде, земля гуде;

Зійшлись ворожі лави…

Багато буде сього дня

Кривавої забави.

Блищать списи, бряжчать мечі

І шоломи яснії,

Гукають люто вояки,

Ржуть коні воронії.

Воюють день, воюють два,

На третій день — ой горе!

Шотландці крикнули: «Біда!

Король Едвард нас боре!»

Англійське військо б’є-січе,

Англійська зброя сяє;

Шотландська зброя опада,

Лицарство знемагає.

Аж тут король Едвард спинивсь,

І сурма забриніла,

Знялась над військом корогва,

Та не барвиста — біла.

Всі стали тихо, всяк свій спис

Додолу похиляє,

Гука герольд: «Король Едвард

Шотландців призволяє

Лихую зваду залишить,

Спокій вернути краю,

Прийти до згоди без війни,

По братньому звичаю.

Так каже наш король: хто з вас

Погодиться зо мною,

Той і маєтками, й людьми

Владітиме в спокою.

Люд простий має нам платить

Податки й десятини,

А лицар буде вільний пан

Своєї батьківщини.

Всяк лицар має з королем

Ходити у походи,

За те він матиме собі

І ласку, й нагороди».

Додолу впали корогви,

Весь гурт шотландський панський

Враз крикнув: «Згода! хай живе

Едвард, король шотландський!»

Шотландське лицарство здалось,

Але один зостався

При зброї лицар молодий —

Робертом Брюсом звався.

Едварду глянув він в лице,

Мов кинув блискавицю,

Здійняв і кинув ворогам

Залізну рукавицю.

Потім остроги дав коню,

Кінь вороненький звився,

Помчав у гори, мов стріла,

В міжгір’ї темнім скрився.

II

Поїхав Роберт по шотландській землі

Здіймати народне повстання,

Гонців розіслав він по всій стороні

Скликати селян на зібрання.

Коли на широкій долині між гір

Зібралась великая рада,

Роберт тоді вийшов до люду й сказав:

«Шотландці! вчинилася зрада!

Нема в нас лицарства, нема в нас панів —

Вони вже англійські піддані;

Та є ще в країні шотландський народ,

Не звик він носити кайдани!

Повстаньмо ж тепера усі, як один,

За діло братерськеє спільне!

Розкуймо на зброю плуги! Що орать,

Коли наше поле не вільне?»

Тут всі зашуміли, мов хвилі морські:

«Ходімо, здобудемо волі

Або наші голови вільні, буйні

Складемо на нашому полі!»

І там, на широкій долині між гір,

Селяни всі табором стали,

Палили багаття вони цілу ніч,

Все ясную зброю кували.

На ранок узброєне військо було;

Кому ж не дісталося зброї,

Тому не забракло сокири, коси

Та в грудях одваги міцної.

Те військо не мало ясних корогов,

Ні панцирів срібних коштовних,

На простих селянських щитах не було

Девізів гучних красномовних.

У цілого війська девіз був один:

«За волю, за рідну країну!»

Хоч слів тих ніхто на щиті не носив,

Та в серці носив до загину.

І так вони вийшли напроти панів,

Роберт їх провадив до бою;

Ні одного лицаря, окрім його,

Не мали шотландці з собою.

Шотландське лицарство усе перейшло

Служити в англійському війську,

Пішло боронити мечем і щитом

Корону і владу англійську.

В нещасну годину шотландський народ

Кував свою ясную зброю;

У першому бою розбиті були,

Багато лягло головою.

Удруге зійшлися — недоле тяжка!

Знов військо шотландське розбите.

Ударили втретє — знов поле кругом

Все трупом шотландським укрите.

Міцна була сила потужних панів,

І ва´таги мудрі знайшлися,

Ні в гори завести, ні в нетрі загнать

Обачні пани не далися.

Широкі долини, розлогі лани

Шість раз були кров’ю политі,

Шість раз пролунав по Шотландії крик:

«Шотландці, шотландці розбиті!»

Ні зброї вони, ні своїх корогов

Едварду до ніг не зложили,

Та волю й країну свою боронить

Не стало селянської сили.

Одні полягли, а другі розійшлись —

Пішли своє поле орати.

Без війська, без слави зостався Роберт,

Що ж має тепер він почати?

Чи має піти, як шотландські пани,

Едвардові зброю віддати,

Зостатись отут, в подоланій землі,

Останнього сорому ждати?

Ні, краще не бачить того і не чуть,

Як гинути буде країна!

«Прощай, моя рідна країно! прости

Свого безталанного сина.

Хотів би я вільною бачить тебе,

Але не судилося теє…

Далеко тепер на чужих берегах

Поляжу за діло святеє».

Так мовив Роберт і подався він геть

На берег убогий ірландський,

Він думав повік не вертатися знов

У край безталанний шотландський.

В Ірландію мався прибуть корабель,

Що лицарів віз в Палестину,

На ньому од’їхати хтів і Роберт

У тую далеку чужину.

Укупі з одважним лицарством бажав

Піти у хрестовім поході,

Щоб ділу святому останнім життям

І силою стати в пригоді.

III

На безлюдному березі моря

Одинока хатина стоїть,

В тій хатині рибальській убогій

Збройний лицар самотній сидить.

То Роберт. Він в вікно поглядає,

Чи не мріють оті кораблі,

Що везуть хрестоносців одважних

На війну до святої землі.

Ні, не видко нічого на морі,

Не біліють вітрила ясні.

Грає вільне широкеє море,

Гомонять його хвилі гучні.

Та Робертові сумно дивитись

На те море веселе, буйне,

Як згадає він рідну країну,

Затремтить його серце сумне.

І Роберт, од вікна одступивши,

Ліг на лаву і погляд підвів

На потріскану стелю; на стелі

Павутиння павук собі плів.

І знічев’я Роберт задивився

На роботу того павука;

Лицар бачив, як прялась помалу

Тая нитка тендітна, тонка,

Як павук по тій нитці спускався,

Розколихувавсь потім на ній,

Щоб її до стіни причепити,

Далі невід розкинути свій.

Що гойднеться, то нитка й порветься,

І додолу павук упаде,

Але зараз же злазить угору

І нову собі нитку пряде.

Так шість раз той павук обривався,

І шість раз він на стелю злізав,

Але всьоме таки удержався

Й до стіни свою нитку прип’яв.

Тут Роберт раптом скочив на ноги,

Ухопив свою зброю до рук

І гукнув: «Та невже таки лицар

Менше має снаги, ніж павук!?»

IV

Ой то ж не сокіл винозір

Злетів з гори в долину, —

То прилетів юнак Роберт

У рідную країну.

Він на коневі воронім

По краю пробігає,

В останній раз шотландський люд

До бою він скликає:

«До зброї всі! Чи ще живе

Міцна одвага ваша?

За волю згинуть ми клялись,

А де ж присяга наша?

Хто волі ще не відцуравсь,

Нехай іде до бою!

Хто пам’ята про славу й честь, —

До зброї! хто за мною?»

Не згас, не згас шотландський дух,

Шотландія повстане!

У сьомий раз, як в перший раз,

Зібралися селяне.

Король Едвард не сподівавсь

Шотландського повстання,

Його лицарство розійшлось

Уже на спочивання.

Зосталась тільки поки що

Мала частина війська,

Безпечна й смілива була

Залога та англійська.

Все розмовляють вояки,

Які з війни достатки,

Які в Шотландії король

Збиратиме податки.

Серед англійських вояків

Сидять пани шотландські;

Тепер король їм знов вернув

Права й маєтки панські.

Тож завтра кожний з них піде

До рідної оселі, —

Чого ж сидять вони такі

Смутні та невеселі?

Того, що душу їм гризе

І сором, і досада, —

Здається їм, що все кругом

Гукає: «Зрада, зрада!..»

Англійські ж лицарі собі

Пісень гучних співають,

І так бадьоро на списах

Їх короговки мають.

Селяни тихо підійшли

До війська за горою,

З’явились, наче з-під землі,

І вдарили до бою.

Все зашуміло, загуло,

Мов буря-хуртовина,

Роберт літа на воронім,

Неначе громовина.

Ох, лютий бій, останній бій, —

Щаслив, хто переможе!..

Англійці в розпачі, кричать:

«Рятуй нас, милий Боже!»

До них з границі поспіша

Від короля підмога,

Її стріча шотландський крик:

«Ні, наша перемога!»

Підмога сильна надійшла,

Але шкода, — вже пізно!

Женуть шотландці ворогів,

Гукають вслід їм грізно:

«Не доведеться більше вам

Ламать чужої волі!

Коли життя вам дороге, —

Кладіте зброю долі!»

Шотландське військо зайняло

Англійців під горою,

Нема рятунку їм, нема, —

Складають долі зброю.

Тоді з громади виступа

Роберт і промовляє:

«Отак тепер шотландський люд

Англійцям об’являє:

Наш край віддавна вільний був,

Таким повік він буде;

Ви бачили, як прав своїх

Боронять наші люде.

Збира хай в Англії Едвард

Податки й десятини,

А всяк шотландець — вільний пан

Своєї батьківщини.

Селянам нашим байдуже

Про ласку й нагороди,

Вони не підуть з королем

За лицарством в походи.

Тепер я вашу зброю всю

У закладі лишаю,

А вас додому відпущу

По братньому звичаю.

Ідіть Едвардові скажіть,

Як чули по сій мові.

Коли не згодиться на мир, —

Ми знов у бій готові».

Англійці мовчки одійшли

Без корогов, без зброї;

Без радощів пішли вони

Геть до землі рідної.

І як в долину вже зійшли,

Оглянулись на гору,

Роберта вгледіли вони

Серед сільського збору.

Укрита людом там була

Уся гора зелена,

А вище всіх стояв Роберт,

У ніг його знамена.

Лежала й зброя вся ота,

Що на війні забрали,

Шотландська зброя й корогви

Навколо нього сяли.

Роберт неначе річ держав,

Змагався, боронився,

Зняв потім ясний свій шолом

І людові вклонився.

Англійці чули, як гукнув

Увесь той гурт селянський:

«Хвала і честь! Нехай живе

Роберт, король шотландський!»

V

Так Роберт за снагу та одвагу

Королем у Шотландії став,

В Едінбургу, преславному місті,

Привселюдно корону прийняв.

Урочиста одправа скінчилась,

Вийшов з церкви король на майдан,

Люд гукає: «Робертові слава!

Хай живе! він довіку наш пан!»

Коли се раптом стихло гукання,

І весь люд мов чекає чого.

З юрби виступив гурт невеликий,

То обрані від люду всього.

З них один наперед виступає,

Короля він поклоном віта,

Поглядає навколо по людях

І такую промову чита:

«З ласки бога й народу обраний,

Наш королю! вітаєм тебе!

Ми підданими влади твоєї

Признаємо охоче себе.

Коли ти боронитимеш волю

Й самостійність народу твого,

Ми повік шанувать тебе будем

І любити, як друга свого.

Ти кликнеш на війну — ми зберемось

Під твою корогву всі гуртом,

Ми готові тобі і країні

Послужити мечем і щитом.

Та коли ти забудеш про справу

Честі й волі народу свого,

Схочеш інші, багатшії землі

Прилучати до панства твого,

Ми не підем тоді за тобою,

Щоб чужого добра здобувать,

Нам не тісно у рідній країні,

Нам не треба в чужу мандрувать!

Коли ти серед панських розкошів

Продаватимеш люд свій панам,

Ми самі боронити потрапим

Ті права, що належаться нам.

А коли ти англійській короні

Віддаси королівство своє, —

Знай, що в тую ганебну годину

Пропаде й панування твоє.

Ми тебе королем увінчали,

Ми тебе й розвінчаєм сами,

І коли проти нас ти повстанеш,

Проти тебе повстанемо ми.

Дай нам, Боже, радіти довіку,

Що обрали тебе в королі,

Хай цвіте при тобі та пишає

Вільна воля в шотландській землі!»

«Дай то, Боже! — Роберт їм відмовив. —

Буду знати, на що я іду,

Дай нам, Боже, довіку прожити

В щирій згоді, у добрім ладу!»

VI

Щира згода, добрий лад зістався,

Не зламав Роберт свойого слова.

Не пропала, не пішла по вітру

Та громадська чесная умова.

Дивувались на шотландську волю

І стороннії чужії люде,

Всі казали: «Поки світа сонця,

У ярмі шотландський люд не буде!»

Не пригас і не пропав ніколи

Вільний дух в шотландському народі.

Стала вільна сторона шотландська

Навіть давнім ворогам в пригоді.

Як пізніш англійці і шотландці

Поєднались в спільную державу,

То англійці вчились від шотландців,

Як любити волю, честь і славу.

І за те хвала Роберту Брюсу, —

Він борцем за рідний край з’явився.

Так! одваги та завзяття в праці

Він в малого павука навчився.

Він здобув собі велику славу,

І не вмре та слава, не поляже,

В пісні, в слові буде вічно жити

І про себе світові розкаже.

1893 року

Мелодії

«Нічка тиха і темна була»