11/22/63 ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2022

ISBN978-966-14-4158-2(epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Висловлюємо щиру подяку літературному агентству «Andrew Nurnberg Associates Baltic», Latvia, за допомогу в придбанні права на публікацію цієї книжки

Перекладено за виданням:King S. 11/22/63 : A Novel / Stephen King. — New York : Scribner, 2011.

Обережно! Ненормативна лексика!

Дизайнер обкладинкиВладлен Трубчанінов

ХудожникОлександр Семякін

Кінг С.

К4111/22/63 : роман / Стівен Кінг ; пер. з англ. О. Красюка. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімей­ного Дозвілля», 2022. — 976с.

ISBN 978-617-12-8842-3 (дод. наклад)

ISBN 978-1-4516-2728-2 (англ.)

22 листопада 1963 року — датавбивства Джона Кеннеді. Пролунали три постріли — і світ змінився назавжди.

2011 рік. Дізнавшись, що в барі його приятеля розташований портал до 1958 року, звичайнийшкільний учитель Джейк Еппінг наважується почати нове життя в епоху рок-н-ролу, коротких стрижок, телевізорів-комодів і саморобної гаражної рок-музики. Відважний гість із майбутнього спробує знайти відлюдькуватого дивака Лі Гарві Освальда і завадитийому вбити президента. Та чи варто гратися з минулим, яке повсякчас опирається намаганням його змінити?

УДК 821.111(73)

© Stephen King, 2011

©Depositphotos.com / Klanneke; claudiodivizia, обкладинка, 2021

© Сommons.wikimedia.org / Victor Hugo King, обкладинка, 2021

© Pxhere.com / unknown, обкладинка, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2021, 2022

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад, 2012

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2021

присвячую Зелді

Це фактично непіддається усвідомленню нашим здоровим глуздом — те, що якийсь нікчемний одинакповалив справжнього велетня посеред процесії його лімузинів, серед легіонів йогоохорони, серед товпищ, які вітали його. Якщо такий пігмей зруйнував лідера найпотужнішої наземлі держави, тоді нас поглинає світ диспропорції, тоді космос, у якому ми живемо, абсурдний.

Норман Мейлер

Коли є кохання, уразкивід віспи такі ж гарні, як ямочки на щічках.

Японськеприслів’я

Пролог

Я ніколи не належав до тих, кого називають плаксіями.

Моя колишня дружина казала, що мій «неіснуючий емоційний градієнт» був головною причиною того, що вона мене покинула (так, ніби той хлопець, якого вона знайшла собі на зустрічах товариства Анонімних Алкоголіків, не мав до цього ніякого діла). Крісті казала, що вона, либонь, мог­ла б вибачити мені те, що я не плакав на похороні її батька; я знав його лише шість років і не встиг зрозуміти, якою чудовою, жертовною людиною він був (один з прикладів — кабріолет «Мустанг», подарований їй на честь закінчення середньої школи). Але потім, коли я не плакав на похоронах моїх власних батьків — вони померли лише з різницею у два роки, тато від раку шлунка, а мама від миттєвого інфаркту, коли прогулювалась пляжем у Флориді, — Крісті почала осягати своїм розумом той самий неіснуючий в мене емоційний градієнт. На жаргоні Анонімних Алкоголіків я був «неспроможний відчувати власні почуття».

— Я ніколи не бачила, щоб ти видушив із себебодай сльозинку, — казала вона тим безбарвним тоном, яким користуються люди, колиоголошують абсолютно остаточний вирок розірваним стосункам. — Навіть коли ти пояснювавмені, що я мушу записатися на реабілітацію, бо інакше тивід мене підеш.

Ця розмова відбулася десь тижнів за шістьдо того, як вона спакувала свої речі, перевезла їх черезусе місто і почала жити з містером Томпсоном. «Парубок стрічаєсвою дівчину в кампусі АА», — це теж звичайна приказка натих їхніх зустрічах.

Я не плакав, коли дивився, як вона від’їжджає. Я не плакав і потім, коли зайшов у наш маленький будиночок з великим заставним боргом. Дім, у якому не народилося дитини і вже не народиться. Я просто ліг на ліжко, яке відтепер належало мені одному, затулив собі рукою очі й журився.

Без сліз.

Але я не є емоційно незворушним. Крісті щодо цього була неправа. Якось, коли мені було одинадцять років, я повернувся зі школи додому і в дверях мене зустріла мати. Вона сказала, що мого собаку — то був колі на ім’я Таґ — збила на смерть машина, а водій навіть не зупинився. Я не плакав, коли ми його ховали, хоч батько й сказав, що ніхто не вважатиме мене через це слабаком, плакав я тоді, коли мені про це повідомила мати. Почасти тому, що то було моє перше знайомство зі смертю; проте головним чином від того, що саме я ніс відповідальність за пса, щоб він завжди залишався надійно прив’язаним у нас на задньому подвір’ї.

Також я плакав, коли лікар моєї мами зателефонував мені й повідомив про те, що сталося того дня на пляжі. «Мені жаль, але шансів не було ніяких, — сказав він. — Іноді це трапляється зовсім раптово, і лікарі загалом розглядають такі випадки свого роду благословенними».

Крісті тоді не булопоруч — їй довелося затриматися в школі того дня, щоб побалакати з іншою матір’ю, у якої виникли питання щодо останнього табеляїї сина, — але я таки плакав, авжеж. Я заховався у нашій крихітній пральній кімнатці, дістав з кошика брудне простирадло і плакав у нього. Недовго, але сльози пролилися. Пізніше я мігби розповісти їй про це, але не вбачав у тімсенсу, почасти тому, що вона могла подумати, ніби я напрошуюсяна жалість (це не термін з лексикону АА, але, либонь,міг би ним бути), а почасти тому, що я невважаю умовою, необхідною для успішного шлюбу, здатність видобувати з себеридання ледь не на замовлення.

Я ніколи не бачив, наскількитепер можу це пригадати, щоб хоч раз плакав мій тато; у найемоційніші моменти він міг хіба що видати важке зітхання абонеохоче трішки покректати — ніякого биття себе в груди чи реготуне дозволяв собі Вільям Еппінг. Він був з породи міцних,мовчазних чоловіків, і моя мати більш-менш була такою ж.Тож моя неспроможність легко заплакати, можливо, має генетичні причини. Аленезворушність? Нездатність відчувати власні почуття? Ні, це аж ніяк непро мене.

Окрім того разу, коли я отримав звістку про маму, пригадую лише один інший випадок, коли я плакав дорослим, і трапилося це тоді, коли я читав історію про батька нашого прибиральника. Я сидів сам-один в учительській у Лізбонській середній школі1, опрацьовуючи стос творів, написаних учнями мого класу з мови й літератури для дорослих. З дальнього кінця коридору до мене долітало гупання баскетбольного м’яча, ревіння ріжка, що сповіщав про тайм-аути, і крики натовпу, котрі супроводжували битву спортивнихтитанів: «Лізбонських хортів» проти «Джейських тигрів»2.

Хто може знати, коли життя балансує в критичній точці або чому?

Тема, яку я їм призначив, називалася «День, що змінив моє життя». Більшість творів були зворушливими, але жахливими: сентиментальні історії про добру тітоньку, яка взяла до себе жити вагітну неповнолітню дівчину, армійський товариш, котрий продемонстрував, що таке справжня відвага, щаслива зустріч зі знаменитістю («Ризик!»3, ведучим був Алекс Требек, я гадаю, хоча можливо, й Карл Молдан). Якщо є серед вас вчителі, що заробляли собі додаткові три-чотири тисячі доларів на рік, беручись за клас дорослих, котрі навчаються заради отримання атестату про Загальний освітній розвиток (ЗОР)4, вам відомо, якою гнітючою працею буває читання подібних творів. Процес оцінювання тут майже ні до чого,або так принаймні було в моєму випадку; я попускав гетьусім, бо мені ніколи не траплявся дорослий учень чи учениця,котрі би не намагалися виконати свого завдання зі старанністю абощонайменше висидіти його власним гузном. Кожний, хто в ЛСШ подававпописаний папір, гарантовано отримував від викладача англійської мови й літературиДжейка Еппінга як мінімум розчерк, а якщо текст ще й було організовано в справжні абзаци, тоді найменша оцінка була чотириз мінусом.

Що робило важкою цю працю — це те, що замість голосу моїм головним засобом викладання стала червона ручка, я списав її практично вщент. Що робило цю працю гнітючою — це розуміння того, що дуже мало з тих правок червоною ручкою мали шанси закріпитися в пам’яті; коли хтось досяг двадцятип’яти- чи тридцятирічного віку, не дізнав­шись, як правильно писати слова (ідеальний, а не идіальний), чи великі літери в назвах (Білийдім, а не білий-дім), або речення, де є іменник, а також дієслово, той, певно, цього так ніколи й не навчиться. А ми все тримаємося свого, уперто обводячи неправильно використане слово у реченнях на кшталт «Мій чоловік висказав мені свій засуд» або закреслюючи слово донирювати у реченні «Після того я вже міг легко донирювати до буйка» й міняючи його на допірнути.

Саме такою безнадійною, невдячною працею я й займавсятого вечора, коли неподалік котився до чергового фінального свистка черговийматч шкільних баскетбольних команд, і так прісно й во вікивіків, амінь. Це було невдовзі по тому, як Крісті повернуласяз реабілітації, і гадаю, якщо тоді я і мав щосьна думці, то хіба надію, що, прийшовши додому, побачу їїтверезою (так і трапилося; своєї тверезості вона трималася краще, аніжсвого чоловіка). Пам’ятаю, в мене трішки боліла голова і я тер собі скроні, як то робиш, коли намагаєшся запобігтилегкому роздратуванню, щоб воно не перетворилося на велике роздрочення. Пам’ятаю, я думав: «Іще три твори, тільки три, і я зможу врешті звідси піти. Зможу вирушити додому, заварю собі великучашку розчинного какао й занурюся в новий роман Джона Ірвінга, подалі від цих щирих, але незграбно зляпаних текстів, що відгукуютьсястугонінням у моїй голові».

Не прозвучало ані скрипок, ані попереджувальних дзвіночків, жодного відчуття, що моє скромне життя мусить перемінитися, коли я взяв зі стосу і поклав перед собою твір, написаний прибиральником. Але ж ми ніколи цього не знаємо, хіба не так? Монетка життя обертається мигцем.

Він писав дешевою кульковоюручкою, яка в багатьох місцях поплямувала всі його п’ятьсторінок. Почерк мав кривулястий, проте розбірний, і натискав він, схоже,доволі сильно, бо слова його були буквально врізані в аркушідешевого зошита; якби я заплющив очі і пробігся пучками пальців по тих поритих сторінках, це було б схоже на читання шрифту Брайля. І ще він залишав такий невеличкий завиток, немовкучерик, в кінці кожної малої літериу. Я пам’ятаюце з детальною ясністю.

Я також пам’ятаю, як починавсяйого твір. Я пам’ятаю його слово в слово.

Тодібув не день абуло під нічь. Та нічь щозмінила моє життя була нічю коли мій батько замордував моюматір ідвох моїх братів амене дуже поранив. Вінпоранив мою сестру теж іто так сильно шо воназапала укому. За три роки вона померла атакіне прокинулась. Її ім’я було Еллен іядуже її любив. Вона любила сбирати квіти іставити їхувази.

На половині першої сторінки мені почало щипати очі і я поклав мою вірну червону ручку. Це трапилось, коли я дійшов до того місця, де він заповз під ліжко і кров заливала йому очі (вона також забігала мені вгорло, ісмак був жахливий), от тоді вже я почав плакати — Крісті могла б пишатися мною. Так я й читав до самого кінця, не роблячи жодної позначки, тільки втираючи собі очі, щоб сльози на крапали на сторінки, які вочевидь коштували йому дуже великих зусиль. Чи думав я, що він відсталіший за решту учнів, що він хіба лиш на пів кроку випереджає тих, кого зазвичай називають «нездатними до освіти»? Але ж, заради Бога, для цього існувала причина, хіба ні? І для його кульгавості також. Це справжнє чудо, що він тоді взагалі залишився живим. А він залишився. Добрий чоловік з постійною посмішкоюна обличчі, котрий ніколи не підвищував голосу на дітей. Добрийчоловік, котрий пройшов крізь пекло і вперто трудився — зі смиренною надією, як і більшість з таких — заради отримання атестата про середню освіту. Хай він і залишиться прибиральником всю решту свого життя, просто дядьком у зеленій або коричневій спецівці, котрий чи то штовхає швабру, чи то шпателем, який він завжди тримає у задній кишені, відчищає від підлоги жуйку. Можливо, за інших обставин він міг би стати кимсь іншим, але однієї ночі монетка його життя обернулася мигцем і тепер він просто одягнений у «Кархарт»5 прибиральник, котрого діти через те, як він ходить, дражнять Гаррі-Шкряком.

Отже, я плакав. То були справжні сльози, ті, що походять з самих глибин єства. З протилежного кінця коридору я почув, як Лізбонський духовий оркестр розпочав грати переможну пісню — отже, рідна команда виграла, ну то й добре. Либонь, трохи пізніше Гаррі з парою його колег почнуть розбирати трибуни й замітати понакидане під ними сміття.

Згори на йоготворі я розгонисто поставив велику червону 5. Дивився на неї секундучи дві, а тоді додав ще й великий червоний +. Томущо твір був хорошим, а ще тому, що його більвикликав емоційний відгук у мені, його читачеві. А хіба несаме цього мусить досягати написане на 5 з плюсом? Викликати якусьреакцію?

Щодо мене, то я волів би, аби колишня КрістіЕппінг мала рацію. Я волів би бути емоційно незворушним, кінецькінцем. Бо все, що сталося потім — всі ті жахливі речі, —випливло з тих моїх сліз.

Частина І.Вододільний момент

Розділ 2

1

Я зробив ще один крок уперед і зійшов ще на одну сходинку. Власні очі продовжували запевняти мене, що я залишаюся на підлозі у коморі харчевні Ела, проте я стояв прямо, а головою вже не торкався стелі комори. Що, звісно, було неможливим. У відповідь на сенсорне збурення мій шлунок повівся безпорадно, я відчував, що сендвіч з яєчним салатом і шматочок яблучного пирога, які я з’їв на ланч, ось-ось готові натиснути на кнопку катапультування.

Ззаду мене — трохи віддаля, ніби він стояв не за якихось п’ять футів, а за п’ятнадцять ярдів — долетів голос Ела:

— Заплющ очі, друже, так буде легше.

Щойно я це зробив, умент зникло сенсорне збурення. Відчуття було таке, наче в мене виправилась косоокість. Чи, мабуть, точнішим порівнянням буде — ніби я надів спеціальні окуляри в 3D-кінотеатрі. Я посунув уперед праву ступню і спустився ще на одну сходинку. Там таки були сходинки, з відімкнутим зором моє тіло не мало щодо цього сумнівів.

— Ще дві, і можеш розплющити очі, — промовив Ел. Голос його долинув ще більш звіддалік, ніж до того. Не від дверей комори, а з іншого кінця харчевні.

Крок униз лівою ступнею. Знову правою, і раптом у мене щось наче луснуло в голові, точно як ото буває, коли летиш у літаку і раптом змінюється тиск. Темне поле моїх заплющених повік перетворилося на червоне, а шкіра відчула теп­ло. Сонячне світло. Жодних сумнівів щодо цього. А той сірчаний дух погустішав, пересунувшись по шкалі нюхових відчуттів від ледь присутнього до активно неприємного. І щодо цього також не виникло жодних сумнівів.

Я стояв уже не в коморі. Я взагалі перебував поза харчевнею Ела. Хоча й не існувало дверей з комори у зовнішній світ, я опинився надворі. На подвір’ї. Але воно більше не було вимощеним цеглою і його не оточували інші торговельні заклади. Я стояв на брудному потрісканому бетоні. Кілька величезних металевих контейнерів височіли проти глухої білої стіни, де мусила б розташовуватися крамниця «Твої Мейнські одяганки». Вони були доверху чимсь заповнені й накриті великими, мов вітрила, джутовими ряднами.

Я обернувся, щоб подивитися навеликий сріблястий трейлер, у якому містилася харчевня Ела, але трейлер зник.

2

Цим місцем мусило бути неоглядне, наче з якогось роману Дікенса, одоробало шерстеткацької фабрики Ворумбо, і фабрика ця працювалана повний хід. Я чув гуркіт фарбувальних і сушильних машин,шух-ШВАХ, шух-ШВАХвеличезних шерстеткацьких верстатів, котрі колись займаливесь другий поверх (у крихітному музейчику Лізбонського історичного товариства наВерхній Мейн-стріт я бачив фотографії тих машин, біля якихпоралися жінки у хусточках і комбінезонах). Білувато-сірий дим куривсяз трьох високих коминів, котрі потім завалилися під час великоїбурі наприкінці вісімдесятих.

Я стояв біля великої, пофарбованої зеленим будівлі у формі куба — це і є сушарня, вирішив я. Вона займала половину подвір’я і височіла футів на двадцять. Я щойно зійшов сюди сходами, але тепер там не було жодних сходів. Шляху назад не було. Я відчув напад паніки.

— Джейку, — почув я знову голос Ела, але дуже слабенько. Здавалося, віндосягає моїх вух лише завдяки якомусь акустичному трюку, як тойголос, що долітає з вітром з іншого кінця довгого вузькогоканьйону. — Ти зможеш сюди повернутися таким же способом, як потрапивтуди. Намацай сходинки.

Я підняв ліву ступню, опустив і відчув сходинку. Паніка в мені стишилася.

— Давай, — донеслося слабенько. Голос, що, либонь, живиться власним відлунням. — Роздивися там трохи, а тоді повертайся.

Спершу я не зрушив з місця, просто так і стояв там, витираючи собі губи долонею. В очах було відчуття, наче вони вилазять з орбіт. Скальпом і вузенькою смужкою шкіри від потилиці й донизу серединою спини побігли мурашки. Мені було лячно — ледь не до жаху, — але балансування в цьому стані, намагання не піддатися паніці (наразі) переважила потужна цікавість. Я бачив власну тінь на бетоні, чітку, наче вирізану з якоїсь чорної тканини. Я бачив лусочки іржі на ланцюгу, що відгороджував сушарню від решти подвір’я. Я чув отруйний запах газів, що викидалиті три димарі, такий сильний, що мені аж очі різало. Якийсь інспектор Агенції з охорони довкілля нюхнув би разок цього лайна і закрив би весь цей бізнес, не минуло бу Новій Англії й хвилини. Однак… я не думав, щоб десь поблизу були інспектори АОД. Я навіть не був певен, чи вже придумали АОД. Я тільки знав, де я перебуваю: штат Мейн, місто Лізбон-Фолз, самісіньке осереддя округу Андроскоґґін.

Питання полягало в іншому: коли я тут?

3

Напису на табличці,що висіла на ланцюгу, я не міг прочитати — вона була