Біллі Саммерс ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2022

ISBN978-617-12-9676-3(epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням:King S. Billy Summers : A Novel / Stephen King. — London : Hodder & Stoughton, 2021. — 528 p.

Обережно! Ненормативна лексика!

Дизайнер обкладинкиМаріанна Пащук

Кінг С.

К41 Біллі Саммерс : роман / Стівен Кінг ; пер. з англ. В. Куча, О. Любенко. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімей­ного Дозвілля», 2022. — 608 с.

ISBN 978-617-12-9601-5

ISBN 978-1-9821-8205-2 (англ.)

Біллі Саммерс завждивлучає в ціль. Він — найманий убивця і ветеран іракської війни. Смертоносний снайпер, що завжди у грі. Його переконання дозволяють убивати лише дійсно поганих людей. Але Біллі вирішує зав’язати. Лишилось останнє замовлення, останній влучний постріл. Проте замовник не квапиться з оплатою. Навпаки: люди замовника починають полювання на самого Біллі. І мішенню для ще одного, тепер уже дійсно останнього пострілу може стати він, снайпер…

УДК 821.111(73)

© Stephen King, 2021

©Книжковий Клуб «КлубСімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2022

©Книжковий Клуб «КлубСімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2022

З думкою про Реймонда й Сару Джейн Спрусів

Я загубилась, а тепер знайшлась.

«Приголомшлива благодать»1

Розділ 1

1

Біллі Саммерс сидить у вестибюлі готелю й очікує на авто. Полудень п’ятниці. Хоча читає Біллі дайджест-комікс під назвою «Хлоп’ята й дівчата Арчі», роздумує він про Еміля Золя та його третій роман, проривну «Терезу Ракен». Він думає, що це вельми підхожа книжка для молодого чоловіка. Думає, що з нею Золя лише почав розробляти шахту, яка згодом обернеться йому глибокою й казковою жилою цінної руди. Думає, що Золя був — і залишається — кошмарною версією Чарльза Дікенса. Думає, що це могла б бути непогана тема для есе. Хоча сам він есе ніколи не писав.

Дві хвилини по дванадцятій двері відчиняються, і у вестибюль заходять двоє чоловіків. Один високий і з чорним волоссям, зачесаним у «помпадур», як у 50-х. Другий — коротун в окулярах. Обидва в костюмах. Усі Нікові пацани носять костюми. Біллі знає, що високий звідкись із заходу. Він з Ніком уже давно. Його звуть Френк Макінтош. Через «помпу» дехто з Нікових називає його Френкі Елвіс або — оскільки ззаду в нього дрібна залисина — Лискучий Елвіс. Але позаочі. Другого Біллі не знає. Певно, місцевий.

Макінтош простягає руку. Біллі підводиться й потискає її.

— Здоров був, Біллі. Радий, давно не бачилися.

— І я радий, Френку.

— Це Полі Лоґан.

— Здоров, Полі. — Біллі ручкається з коротуном.

— Приємно познайомитися, Біллі.

Макінтош бере з руки Біллі «Арчі».

— Досі комікси читаєш, я так бачу.

— Ага, — відповідає Біллі. — Мені подобаються. Ті, що смішні. Деколи і з супергероями читаю, але вони мені не так заходять.

Макінтош прогортує сторінки й показує щось Полі.

— Глянь на цих малишок. Та на них навіть подрочити можна.

— Бетті й Вероніка, — пояснює Біллі, відбираючи комікс. — Вероніка — дівчина Арчі, а Бетті хотіла б бути на її місці.

— Ти й книжки читаєш? — запитує Лоґан.

— Іноді, коли маю довгі перельоти. І журнали також. Але більше комікси.

— Ясно, ясно, — каже Лоґан і підморгує Макінтошеві. Не надто непомітно, і Макінтош хмурніє, але Біллі цим не переймається.

— Готовий їхати? — питає Макінтош.

— Звісно.

Біллі ховає комікс у задню кишеню. Арчі та його грудасті дівки. І на цю тему есе так і проситься. Про розраду в стрижках і ставлення, які не міняються. Про Рівердейл2і те, як там зупинився час.

— То їдьмо, — каже Макінтош. — Нік чекає.

2

Макінтош за кермом. Лоґан каже, що сидітиме позаду, бо невисокий. Біллі очікує, що вони рушать на захід, бо саме там розташована фешенебельна частина цього міста, а Нік Маджарян любить жити на широку ногу, і вдома, і деінде. У готелях він не зупиняється. Але натомість вони їдуть на північний схід.

За дві милі від центру вони заїжджають у район, який Біллі видається місциною класу нижче середнього. Три-чотири зірки — це все одно краще, ніж трейлерний парк, у якому він виріс, але це щось далеко не вишукане. Немає будинків із високими огорожами, тут їм не місце. Це район будинків «ранчо» на дрібних клаптиках трави, перед якими працюють розприскувачі. Будівлі здебільшого одноповерхові. Більшість добре доглянуті, але кілька варто було б підфарбувати, а газони деяких захоплює повзучий бур’ян. Біллі помічає один дім, у якому розбите вікно прикрито шматком картону. Перед іншим у садовому кріслі від «Костко» чи «Семз Клаб» сидить товстий чоловіку «бермудах» і майці-алкоголічці, п’є пиво й спостерігає, як вони їдуть. Уже протягом якогось часу можна сказати, що в Америці все добре, але, мабуть, невдовзі це зміниться. Біллі знає такі райони. Вони — барометри, і на цьому стрілка почала опускатися. Тутешні люди працюють на тих роботах, де потрібно відзначатися про початок і кінець робочого дня.

Макінтош заїжджає на під’їзну доріжку двоповерхового будинку з клаптиками газону. Будинок пофарбовано блякло-жовтим кольором. Нормальний, але не схожий на місце, де Нік Маджарян погодився б жити навіть кілька днів. Це житло радше підійшло б якомусь механікові чи працівникові нижньої ланки в аеропорту, що мешкає тут із дружиною, яка вирізає купони на знижки, та двома діть­ми, щомісяця сплачує внески за іпотеку, а щочетверга грає в боулінг у якійсь «пивній» лізі3.

Лоґан відчиняє для Біллі двері. Той кладе свого «Арчі» на приладову панель і виходить.

Макінтош веде його до ґанку. Надворі спекотно, але всередині працює кондиціонування. У короткому коридорі, щоведе на кухню, стоїть Нік Маджарян. На ньому костюм, якийкоштує, мабуть, стільки ж, скільки місячний іпотечний внесок за цю хату. Рідке волосся причесане до голови, жодних помпадурів. Обличчя кругле, з «веґасівською» засмагою.Нік — чоловік кремезний, але коли притягує Біллі до себе, щоб обійняти, то випнуте черево здається твердим, як камінь.

— Біллі! — вигукує Нік і цілує його в обидві щоки. Гучні щедрі цмоки. Усмішка на мільйон доларів. — Біллі, Біллі, мужик, наскільки ж приємно знову тебе бачити!

— І мені приємно, Ніку. — Він роззирається. — Ти переважно в якихось дорожчих місцях поживаєш. — Зупиняється. — Якщо тебе це не ображає, просто подумалося.

Нік сміється. У нього прекрасний і заразний сміх, що йде вкупі з широкою усмішкою. До нього приєднується Макінтош, а Лоґан усміхається.

— У мене на Вест-Сайді є місцинка. На тимчасово. Можна сказати, приглядаю за тим будинком, поки хазяїв нема. На передньому дворі фонтан. А посередині фонтану голий хлопчик, як же це називається…

Херувимчик, думає Біллі, але не каже. Просто собі всміхається.

— Ну, коротше, малий, що сцить у воду. Побачиш, я тобі покажу. А ця хата ні, не моя. Вона твоя. Якщо погодишся на діло.

3

Нік проводить йому екскурсію.

— Усі меблі вже є, — каже він так, наче продає будинок. Можливо, певним чином саме це й відбувається.

Тут є другий поверх, де три спальні й дві вбиральні, друга маленька, мабуть, дитяча. На першому поверсі — кухня, вітальня та їдальня, настільки тісна, що її радше можна назвати не кімнатою, а закутком. Більшу частину підвалу переробили на довгу килимовану кімнату з великим телевізором з одного боку й столом для пінґ-понґу з іншого. Трекові світильники. Нік каже, що це ігрова, тут вони й сідають.

Макінтош запитує, чи не хочуть вони чогось випити. Каже, є содова, пиво, лимонад і чай із льодом.

— Мені «Арнольда Палмера»4, — каже Нік. — Пів на пів. Льоду побільше.

Біллі каже, що йому того ж. Вони трохи балакають про те й се, доки не прибувають напої. Про погоду, як тут спекотно, на кордоні Півдня5. Нік питає, як минула подорож. Біллі каже, що нормально, але не розповідає, звідки летів, а Нік не запитує. Нік каже, а Трамп же цей йобаний, і Біллі питає, а що ж із тим Трампом. Оце приблизно й усе, про що їм вдається поговорити, але це нормально, бо на той час із двома високими склянками на таці вже повертається Макінтош, а коли він виходить, Нік береться до справи.

— Коли я подзвонив твоєму Бакі, він сказав, що ти плануєш на пенсію.

— Та думаю над цим. Я вже довго працюю. Занадтодовго.

— І то правда. Скільки тобі, між іншим?

— Сорок чотири.

— Займаєшся цим, відколи уніформу повісив, так?

— Десь так. — Він упевнений, що Нік усе це й так знає.

— Загалом десь скільки?

Біллі стенає плечима.

— Та точно не пам’ятаю.

Сімнадцять років. Вісімнадцять, якщо рахувати першого, того, що з гіпсом на руці.

— Бакі каже, ти можеш іще за одне діло взятися, якщо сума буде хороша.

Він чекає, доки Біллі запитає. Біллі не запитує, тож Нік продовжує.

— Тут сума дуже хороша. Можеш це виконати і решту життя на сонечку грітися. Піна коладу в гамаку попивати. — Він знову розпливається в широкій усмішці. — Два мільйони. П’ятсот тисяч одразу, решта після.

Біллі посвистує, і це не частина акторства, яке він вважає не акторством, а своїм «тупим я», для показу таким, як Нік, Френк і Полі. Це ніби пасок безпеки. Ти його пристібаєш не тому, що очікуєш потрапити в аварію, а тому, що ніколи не знаєш, на кого натрапиш на своїй смузі по той бік пагорба. Це також діє і на дорозі життя, де люди виляють навсібіч і на дорожній заставі заїжджають не в ту смугу.

— Чому аж стільки? — Найбільше, скільки він отримував за контракт, це сімдесят тищ. — Це ж не політик якийсь? Бо таким я не займаюся.

— Зовсім не політик.

— Це хтось поганий?

Нік сміється, хитає головою, тоді дивиться на Біллі зі справжнім захопленням.

— А в тебе завжди однакове запитання.

Біллі киває.

«Тупе я», може, і слугує лише для окозамилювання, але оце вже правда: він бере замовлення лише на поганих людей. Так йому спиться вночі. Безперечно, він заробляє собі на життя, працюючи на поганих людей, але в цьому Біллі моральної дилеми не бачить. У нього нема проблем із тим, щоб отримувати гроші від поганих людей, які бажають смерті іншим поганим людям. Фактично він себе вважає сміттярем зі зброєю.

— Це дуже погана особа.

— Окей…

— І два мільйони не мої. Я лише посередник, отримую з цього, так би мовити, плату за вербування. Не з твоїх грошей, моя сума окрема. — Нік нахиляється вперед, руки зімкнуті між стегон. Вираз обличчя в нього серйозний. Погляд не відривається від очей Біллі. — Ціль — професійний снайпер, як і ти. Тільки цей ніколи не питає, хороша там людина чи погана. Він на таку різницю не зважає. Якщо гроші добрі, береться за роботу. Наразі називатимемо його Джо. Років шість-сім тому цей Джо застрелив п’ятнадцятирічну дитину, що йшла до школи. Чи був той хлопчик поганою людиною? Ні. Мало того, відмінником був. Але хтось хотів таким чином відправити батькові малого послання. Малий і був тим посланням. А Джо — посильним.

Біллі загадується, чи ця історія правдива. Може, й ні, вона здається якоюсь казковою небилицею, але водночас наче й правдивою.

— Хочеш, щоб я кільнув кілера. — Ніби прояснюючи це для себе в голові.

— Точно. Джо зараз у тюрязі в Лос-Анджелесі. Цент­ральній чоловічій. Звинувачений у нападі й спробі зґвалтування. Оця спроба зґвалтування — це просто щось із чимсь, якщо ти не якась «мітушниця», то трохи смішно. Він сплутав якусь письменницю, що приїхала в Лос-Анджелес на конференцію, ще й письменницю-феміністку, з проституткою. Запропонував їй гроші — мабуть, грубувато, — а вона йому перцевим балончиком у морду. Тоді він вибив їй зуб і вивихнув щелепу. Вона, певно, ще зайву сотню тисяч книжок завдяки цьому продала. Та вона б йому дякувати мала, а не в тюрму відправляти, хіба ні?

Біллі не відповідає.

— Та ну, блін, Біллі, ти прикинь. Мужик прикінчив бозна-скільки людей, деяких дуже навіть міцних, а тут його запшикала перцем якась бійциця за права лесбух? Ну смішно ж.

Біллі символічно усміхається.

— Лос-Анджелес — на іншому боці країни.

— Так, але до того, як опинитися там, він був тут. Я не знаю, чому він був тут, та мені й однаково, але знаю, що він шукав, де б зіграти в покер, і хтось йому дав наводку. Бо, розумієш, наш дружок Джо вважає себе крупним гравцем. Одним словом, він програв купу грошей. А коли десь о п’ятій ранку переможець вийшов із гри, Джо вистрелив йому в живіт і забрав не лише свої, а взагалі всі гроші. Хтось спробував його зупинити, мабуть, інший дурень, що також грав із ними, але Джо і його стрельнув.

— Обох убив?

— Переможець помер у лікарні, але встиг перед тим указати на Джо. Другий хлопака вижив. Він також розповів про Джо. І знаєш що ще?

Біллі хитає головою.

— Записи камер спостереження. Розумієш, до чого це веде?

Біллі розуміє, цілком.

— Та не зовсім.

— У Каліфорнії він сидить за напад. Це залишиться. Спробу зґвалтування, мабуть, відкинуть, він же не в провулок її затягнув. Блядь, та він запропонував їй гроші, тому це просто домагання, окружний прокурор таким навіть не заморочуватиметься. З тим, що він уже відсидів, йому дадуть дев’яносто днів в окружній. Борг сплачено. Але тут у нього вбивство висить, а по цей бік Міссісіпі це сприймають дуже серйозно.

Біллі це знає. У червоних штатах6 холоднокровних убивць швидко позбавляють страждань. Він нічого проти не має.

— А глянувши на записи камер, присяжні майже стовідсотково вирішать, що наш Джої заслуговує на ін’єкцію. Розумієш, так?

— Звісно.

— Вони з адвокатом намагаються скасувати екстрадицію, що не дивно. Що таке екстрадиція, знаєш, так?

— Звісно.

— Добре. Адвокат Джо бореться як може, і це не якийсь стерв’ятник. Він уже домігся відстрочки слухань на три­дцять днів і за той період придумає ще якийсь спосіб тягнути час, але зрештою таки програє. А Джо в ізольованій камері, бо хтось спробував прирізати його фінкою. Наш Джої відібрав фінку й зламав тому зап’ясток, але якщо є один з фінкою, то таких і десяток набратися може.

— Банди? — запитує Біллі. — Може, «кріпи»7? Може, то вони на нього зуб точать?

Нік стенає плечима.

— Хто його знає? Наразі в Джо особисті апартаменти, він не жере з іншими кабанами, має пів години на день у дворі на самоті. Крім того, адвокат тим часом зв’язує­ться з людьми. Дає зрозуміти, що наш Джої може багато важливого розповісти, якщо йому не знімуть звинувачення у вбивстві.

— А це можливо? — Біллі не хочеться так думати, навіть якщо той, кого Джо вбив після покеру, був поганою людиною. — Обвинувачі можуть відмовитися від смертної кари або навіть змінити статтю на другий ступінь8, щось таке?

— А непогано, Біллі. Принаймні ти на правильному шляху. Але з того, що я чув, Джо хоче, щоб з нього зняли повністю всі звинувачення. У нього, певно, добрі карти на руках.

— Думає, може обміняти щось на те, щоб вийти сухим з води.

— Каже чоловік, який сухим бозна-скільки разів виходив, — каже Нік і сміється.

Біллі — ні.

— Я ніколи не стріляв ні в кого лише тому, що програв гроші в покері. Я і в покер не граю. І ще не краду.

Нік бадьоро киває.

— Та я знаю, Біллі. Лише поганців. Я просто підйобую, та й усе. Ти попий.

Біллі потягує свій напій. Він роздумує. Два мільйони. За одне діло. І він думає: у чому ж пастка?

— Комусь, певно, дуже треба не дозволити тому Джо розповісти, що він знає.

Нік указує на нього пальцем, наче Біллі щойно показав неймовірну дедукцію.

— Усе правильно. Ну, коротше, зі мною зв’язався один місцевий, якщо погодишся на роботу, то зустрінешся з ним. Він сказав, що вони шукають професійного снайпера, найкращого з кращих. Я думаю, це Біллі Саммерс, і справу, блядь, закрито.

— Ти хочеш, щоб я його прикінчив, але не в Лос-Анджелесі, а тут.

— Не я хочу. Я просто посередник, не забувай. Цього дехто інший хоче. Дехто з дуже глибокими кишенями.

— У чому заковика?

Нік вмикає посмішку. Він указує на Біллі пальцеміншої руки.

— Прямо до суті, так? Прямісінько, блядь, до суті. От тільки це не зовсім заковика. Або таки вона, залежить від того, що ти про це думаєш. Розумієш, питання в часі. Тобі доведеться пробути тут…

Він махає долонею, вказуючи на жовтий будиночок. А може, також на район, де той розташований, — як згодом дізнається Біллі, він називається Мідвуд. А може, й на все місто, на схід від Міссісіпі й одразу під лінією Мейсона—Діксона9.

— …досить довгий час.

4

Вони ще трохи балакають. Нік каже Біллі, що вже є визначена локація, тобто місце, звідки Біллі стрілятиме. Каже, що Біллі може не вирішувати, доки не побачить і не почує більше. Усе це йому розповість Кен Гофф. Він і є той місцевий. Нік каже, що сьогодні Кена немає в місті.

— Він знає, чим я користуюся?

Це не те саме, що погодитись, але вже великий крок у тому напрямку. Два мільйони здебільш за те, щоб просто сидіти на сраці рівно, а тоді раз вистрелити. Від такого важко відмовитися.

Нік киває.

— Окей, і коли я зустрінуся з тим Гоффом?

— Завтра. Сьогодні він задзвонить тобі в готель, скаже час і місце.

— Якщо я за це візьмуся, знадобиться якесь прикриття, щоб пояснити, чому я тут.

— Усе вже продумано і просто шик. Ідея Джорджо. Ми розповімо тобі завтра ввечері, після того як зустрінешся з Гоффом.

Нік підводиться. Він простягає руку. Біллі потискає. Він уже раніше ручкався з Ніком, і йому це завжди не подобається, бо Нік — погана людина. Хоча важко його бодай трішечки не любити. Нік також професіонал, і його усмішка дійсно працює.

5

Полі Лоґан везе його назад у готель. Полі багато не говорить. Він запитує, чи не заважатиме Біллі радіо, і коли Біллі не заперечує, вмикає станцію з софт-роком. У якийсь момент він каже:

— Лоґґінз і Мессіна, от вони найкращі.

Окрім матюків у бік чоловіка, що підрізав його на Сідар-стріт, це всі його слова.

Біллі не зважає. Він роздумує про всі бачені фільми, в яких ідеться про грабіжників, що планують іще одне, останнє діло. Якщо нуар — це жанр, то «останнє діло» — піджанр. У фільмах останнє діло завжди йде шкереберть. Біллі не грабіжник, не працює на банду і не забобонний, але ця ідея з останнім ділом усе одно гризе його. Може, тому що сума настільки значна. Може, тому що він не знає, хто й чому за все платить. Може, навіть через істо­рію, яку йому розповів Нік, — про те, як ціль застрелила п’ятнадцятирічного відмінника.

— Ти залишишся? — запитує Полі, заїжджаючи на передній двір готелю. — Бо той Гофф дістане тобі потрібний інструмент. Я б і сам це зробив, але Нік сказав, що не треба.

Чи залишиться він?

— Не знаю. Напевно. — Виходячи з авто, замовкає. — Швидше за все.

6

У себе в кімнаті Біллі вмикає ноутбук. Він змінює познач­ку часу й перевіряє віртуальну приватну мережу, бо хаке­ри люблять готелі. Він може заґуґлити окружні суди Лос-Анджелеса, інформація щодо слухань про екстрадицію має бути публічною, але є й простіші способи отримати те, що він хоче. А він хоче. Рональд Рейґан правду казав, що треба довіряти, але й перевіряти.

Біллі відкриває сайт «Лос-Анджелес Таймс» і оплачує піврічну підписку. Він користується кредиткою, що належить вигаданій людині на ім’я Томас Гарді, бо Гарді —улюблений письменник Біллі. Принаймні в напрямінатуралізму. Закінчивши з цим, він шукає «письменниця-феміністка» і додає «спроба зґвалтування». Знаходить з пів десятка новин, кожна наступна дедалі менша. Є фотографія тієї письменниці-феміністки, яка привабливо виглядає й має багато що сказати. Заявлений напад відбувся у дворі готелю «Беверлі-Гіллз». У заявленого нападника виявили кілька документів на різні імена та кредитні картки. За даними «Таймс», його справжнє ім’я — Джоел Рендолф Аллен. Його вже звинувачували в зґвалтуванні у 2012 році в Массачусетсі, але тоді звинувачення зняли.

Отже, Джо був досить близько, думає Біллі.

Далі він відкриває сайт місцевої газети, знову за допомогою Томаса Гарді оплачує перегляд і шукає «жертва вбивства покер».

Новина про це є, і додана фотографія з камери безпеки досить викривальна. Якби відео було знято на годину раніше, світла не вистачило б, щоб побачити обличчя злочинця, але позначка часу внизу — 05:18. Сонце ще не піднялось, але вже світало, тож обличчя чоловіка, що стоїть у провулку, настільки чітке, наскільки потрібно прокуророві. Він тримає руку в кишені, чекає біля дверей із написом «ЗОНА ЗАВАНТАЖЕННЯ НЕ БЛОКУВАТИ», і якби Біллі був у суді присяжних, то, мабуть, суто на основі цього проголосував би за смертельну ін’єкцію. Тому що Біллі Саммерс — експерт у питанні продумування заздалегідь, і саме це він зараз бачить на екрані.

Остання новина в газеті Ред-Блаффа повідомляє, що Джоела Аллена заарештовано за іншими звинуваченнями в Лос-Анджелесі.

Біллі впевнений: Нік вважає, ніби він сприймає все за чисту монету. Як і всі, з ким Біллі працює стільки років, Нік вважає, що, як не брати до уваги чудові снайперські вміння, Біллі трохи тупуватий, може, навіть з якимись особливостями розвитку. Нік вірить «тупому я», бо Біллі докладає всіх зусиль, щоб не перегравати. Без роззявленого рота, скляних очей, очевидного недоумства. Комікс «Арчі» робить чудеса. Роман Золя, який він читає, глибоко у валізі. А якби хтось її обшукав і знайшов ту книжку? Біллі сказав би, що знайшов її в кишеньці крісла в літаку й узяв собі, бо йому сподобалася дівчина на обкладинці.

Біллі думає, чи не пошукати інформацію про п’ятна­дцятирічного відмінника, але даних недостатньо. Він може цілий день ґуґлити й нічого не знайти. А навіть якщо знайде, не буде певності, що це саме той п’ятна­дцятирічний. Достатньо знати, що решта Нікової історії відповідає дійсності.

Він замовляє сандвіч і чайничок чаю. Коли замовлення приносять, Біллі сідає біля вікна, їсть і читає «Терезу Ракен». Думає, що це наче Джеймса М. Кейна схрестили з горор-коміксами «ІСі» з 1950-х. Після пізнього ланчу він лежить, завівши руки за голову й під подушку, насолоджуючись прихованою там прохолодою. Вона, як і молодість та краса, довго не триває. Він подивиться, що скаже цей Кен Гофф, і якщо це теж відповідає дійсності, мабуть, візьме діло. Чекати буде важко, йому це ніколи особливо не вдавалося (якось спробував дзен, але не продовжував), проте за два мільйони можна й почекати.

Біллі заплющує очі й засинає.

О сьомій того дня він вечеряє принесеною в номер їжею й дивиться на ноутбуку «Асфальтові джунглі». Це, звісно ж, стрічка про прокляте останнє діло. Дзвонить телефон. Це Кен Гофф. Він каже Біллі, де вони зустрінуться завтра вдень. Біллі не записує. Записувати різні речі може бути небезпечно, а в нього добра пам’ять.

Розділ 2

1

Як і більшість кінозірок-чоловіків — не кажучи вже про чоловіків, повз яких Біллі проходить на вулиці і які імітують тих кінозірок, — Кен Гофф має недогризок борідки, ніби на три-чотири дні забув голитися. На вигляд Гоффа це впливає не надто позитивно, оскільки він рудий. Він виглядає не грубим мужичарою, а так, наче його сильно обпекло сонце.

Вони сидять за столиком у затінку від парасолі біля закусочної під назвою «Під сонцем». Вона на розі Мейн і Корт. Біллі здогадується, що впродовж тижня в цьому місці купа відвідувачів, але цієї суботи всередині тут майже безлюдно, тож групка столиків на вулиці належить лише їм.

Гоффові, мабуть, п’ятдесят або сорок п’ять, але тяжкого життя. Він потягує бокал вина. Біллі — дієтичну содову. Він не думає, що Гофф працює на Ніка, бо Нік живе у Веґасі. Але Нікові пальці занурені в багацько пирогів, причому не всі на заході. Нік Маджарян і Кен Гофф, можливо, якимсь чином і пов’язані, а може, то Гофф пов’язаний з тим, хто платить за роботу. Звісно, якщо припустити, що робота дійсно буде.

— Ота будівля через вулицю — моя, — каже Гофф. — Лише двадцять два поверхи, але цього досить, щоб бути другою найвищою спорудою в Ред-Блаффі. Стане третьою, коли збудують «Гіґґінз-центр». Він буде тридцять поверхів заввишки. І з торговельним центром. Я і там свою частину маю, але оце? Це суто моя краля. З Трампа сміялися, коли він сказав, що зробить нормальну економіку, але воно працює. Усе працює.

Біллі не цікавить Трамп і його економіка, проте він вивчає будівлю з професійним інтересом. Він майже точно впевнений, що стріляти доведеться звідти. Вона називається «Вежа Джерард». Біллі вважає, що називати будівлю, у якої лише двадцять два поверхи, «вежею» — трохи перебільшення, але, мабуть, у місті невисоких цегляних будівель, більшість із яких убогі, це таки вежа. На добре доглянутому й политому газоні перед будівлею стоїтьтабличка з написом «ОФІСНИЙ ПРОСТІР І РОЗКІШНЕ ЖИТЛО. УЖЕ ДОСТУПНО». Є номер телефону. Таб­личка виглядає так, наче вона стоїть там уже довгий час.

— Продається не зовсім так, як я очікував, — каже Гофф. — Економіка росте, так, у людей гроші аж зі срак вивалюються, а 2020-й буде ще кращим, але ти, Біллі, здивуєшся, якщо дізнаєшся, скільки того всього зростання, по суті, лише в інтернеті. Нічого, що я тебе Біллі називаю й на «ти»?

— Нормально.

— Одним словом, цього року в мене трохи кризочка. Відколи я купив частинуWWE, маю трохи проблем з фінан­сами, але ж три філії, як я міг відмовитися?

Біллі поняття не має, про що той розповідає. Щось про професійний реслінг, так? Чи «Монстер Трак Джем», який постійно по телевізору рекламують? Оскільки Гофф, очевидно, думає, що Біллі про це знає, той киває головою, наче дійсно так і є.

— Місцеві спадкові магнати думають, що я забагато на себе взяв, але ж треба робити ставку на економіку, правда? Кидай кості, поки гарячі. Щоб заробити, треба й стратитися, нє?

— Звісно.

— Тому я роблю те, що маю робити. І слухай, я вмію відрізнити добру оборудку від поганої, а ця оборудка —якраз чудова. Трохи ризикована, але мені треба якось перекантуватись. А Нік запевняє: якщо тебе зловлять(я знаю, що не зловлять, але якби так сталося), ти — могила.

— Так. Могила.

Біллі ніколи не ловили, і він не має наміру, щоб це сталося вперше.

— Кодекс мовчання, так?

— Звісно.

Біллі гадає, що Кен Гофф передивився фільмів. Деякі — в піджанрі «останнє діло». Йому вже хочеться, щоб співрозмовник перейшов до суті. Тут гаряче, навіть під парасолькою. А ще парко. Такий клімат — для птахів, думає Біллі, хоча навіть їм він, мабуть, не подобається.

— У мене для тебе є гарні кутові апартаменти на п’ятому поверсі, — каже Гофф. — Три кімнати. Кабінет, приймальня, кухонька. Кухонька, непогано, нє? З тобою все буде в порядку, як би надовго це не затяглося. Як у бога за пазухою. Пальцем не показуватиму, але до п’яти, певно, сам уже порахуєш.

«Звісно, — думає Біллі, — я навіть можу одночасно йти й гумку жувати».

Будівля квадратна, звичайна коробка з-під крекерів з вікнами, тому на п’ятому поверсі кутових приміщень два, але Біллі знає, яке Гофф має на увазі: те, що ліворуч. Від вікна по діагоналі лежить Корт-стріт, завдовжки лише два квартали. Діагональ, шлях кулі, якою він вистрелить, якщо візьметься за роботу, закінчується на східцях окружного суду. Це незграбна споруда з сірого граніту. Сходи, яких мінімум двадцяток, піднімаються до майданчика із Юстицією з пов’язкою на очах, у руках якої терези. Одна з багатьох речей, яких він ніколи не розповість Кенові Гоффу: Юстиція — це римська богиня, яку, по суті, вигадав імператор Авґуст.

Біллі повертає погляд на кутові апартаменти на п’ятому поверсі й знову проводить очима по діагоналі. На око — від вікна до сходів ярдів п’ятсот10. На такій відстані він зможе поцілити навіть коли сильний вітер. З правильним інструментом, звичайно.

— Що ви для мене маєте, містере Гофф?

— Шо? — На мить на виду з’являється Гоффове «тупе я».

Біллі згинає вказівний палець правої руки. Цей жест можна сприйняти як «підійди», але не в цьому випадку.

— А! Так! Те, що ти й просив, так? — Він роззирається навколо, нікого не бачить, але все одно стишує голос. — «Ремінґтон 700».

— «М24». — Це армійська класифікація.

— М…? — Гофф лізе в задню кишеню, виймає гаманець, порпається. Тоді дістає звідти папірець і звіряється. — «М24», правильно.

Він уже починає ховати папірчик у гаманець, але Біллі зупиняє його, простягаючи руку.

Гофф передає папірчик. Біллі ховає його собі в кишеню. Пізніше, перш ніж побачитися з Ніком, він змиє його в унітаз у кімнаті готелю. Записувати нічого не можна. Він сподівається, що цей Гофф не створить проблем.

— Оптика?

— Шо?

— Приціл. Оптичний приціл.

Гофф здається знервованим.

— Той, про який ви й попросили.

— Ви це також записали?

— На папірці, я щойно вам його дав.

— Окей.

— Цей, еее, інструмент у мене в…

— Мені не треба знати де. Я ще навіть не вирішив, чи беруся за це. — Але він вирішив. — У тій будівлі є охорона? — Ще одне запитання «тупого я».

— Так. Звісно.

— Якщо я візьмуся, то сам вирішу, як доправити інструмент на п’ятий поверх. Домовилися, містере Гофф?

— Так, звісно. — Гофф, здається, розслабився.

— Тоді, думаю, ми завершили. — Біллі підводиться й простягає долоню. — Було приємно з вами познайо­митися.

Насправді ні. Біллі не впевнений, чи довіряє цьому чоловікові, а ще його бісить дурна неохайна борідка. Яка жінка захоче цілувати рот, вкритий такою рудою щетиною?

Гофф потискає руку.

— І мені, Біллі. У мене просто такий період складний. Ви колись читали книжку «Шлях героя»?

Біллі читав, але хитає головою.

— А ви почитайте-почитайте. Я літературну частину проминув, одразу до головної перейшов. З корабля на бал, я так люблю. Одразу до діла. Не пам’ятаю, як звати автора, але він каже, що кожний чоловік, щоб стати героєм, має пройти етап випробування. Це і є моє випробування.

Надати кілерові снайперську гвинтівку й гніздо для пострілу, думає Біллі. Не впевнений, що Джозеф Кемпбелл відніс би це до категорії героя.

— Що ж, сподіваюся, ви його пройдете.

2

Біллі припускає, що зрештою дістане собі автомобіль, якщо залишиться тут, але наразі він не знає міста, тому радий, що з готелю до будинку, за яким «наглядає» Нік, його везе Пол Лоґан. Це макмаєток11, як Біллі й очікував учора, — незграбно збите докупи жахіття на приблизно двох акрах газону. Ворота до довгої вигнутої доріжки прочиняються від доторку Полі пальцем до пристрою на козирку в автомобілі. На подвір’ї в басейн дійсно нескінченно пісяє херувим, а ще тут кілька інших статуй (римський солдат, гологруда діва), підсвічених прихованим освітленням, бо вже сутінки. Будинок також підсвічено, ніби щоб похизуватися його жалюгідною надмірністю. Біллі дім здається байстрюком супермаркету й мегацеркви. Це не будинок, а архітектурний еквівалент червоних штанів для гольфу.

Френк Макінтош, також відомий як Френкі Елвіс, очікує на нескінченній терасі, щоб привітати його. Темний костюм, класична блакитна краватка. Дивлячись на нього, нізащо не здогадаєшся, що кар’єру він почав із ламання ніг клієнтам тіньових кредиторів. Це, звісно, було давно, до того як він перейшов до крупніших роботодавців. Френк спускається до середини сходів тераси, розвівши руки, наче володар маєтку. Або дворецький володаря маєтку.

Нік знову чекає в коридорі, цього разу грандіознішому, ніж той, що в скромному жовтому будинку в Мідвуді. Нік міцної статури, але чоловік поруч із ним просто гігантський, перевищує три сотні12. Це Джорджо Свіньєллі, відомий у Ніковій лас-веґаській банді як Джорджі Свин (хоча його теж так називають лише позаочі). Якщо Нік — генеральний директор, то Джорджо — його директор з питань виробництва. Те, що вони обидва тут, так далеко від свого домашнього штабу, свідчить, що Нікова, як він висловився, плата за вербування, мабуть, дуже висока. Біллі пообіцяли два мільйони. Скільки ж пообіцяли чи вже видали цим хлопцям? Хтось дуже нервується через Джоела Аллена. Хтось, хто, мабуть, володіє таким же будинком або навіть гидкішим. Важко уявити, що це можливо, але так, мабуть, і є.

Нік плескає Біллі по плечу й каже:

— Ти, мабуть, думаєш, що цей жирдос — Джорджо Свіньєллі.

— Та схожий, — обережно каже Біллі, а Джорджо регоче жирним, як і він сам, сміхом.

Нік киває. У нього на обличчі знову посмішка на мільйон.

— Аякже, схожий, але насправді це Джордж Руссо. Твій агент.

— Агент? Типу з продажу нерухомості?

— Ні, інший агент. — Нік сміється. — Ходімо у вітальню. Вип’ємо, і Джорджо все тобі викладе. Як я тобі й казав, там усе просто шик.

3

Вітальня довга, наче пуллманівський вагон. Освітлюється трьома канделябрами: двома меншими, одним великим. Меблі низькі, з вигнутими обрисами. Дзеркало, висотою в повний зріст, підтримують ще два херувими. Також є підлоговий годинник, що наче соромиться тут перебувати.

Френк Макінтош, колишній костолом, теперішній лакей, приносить їм на таці випивку: пиво для Біллі й Ніка, а також щось схоже на шоколадний молочний коктейль для Джорджо, який наче має намір поглинути всі можливі калорії, перш ніж померти в п’ятдесят. Він вибирає єдине крісло, що відповідає його розмірам. Біллі загадується, чи вдасться йому підвестися без сторонньої допомоги.

Нік піднімає бокал пива.

— За нас. Щоб наша робота втішила нас і морально, і матеріально.

Вони випивають, тоді Джорджо каже:

— Нік мені сказав, що ти зацікавлений, але поки не підписався. Досі, так сказати, на етапі розвідки.

— Ага, — каже Біллі.

— Ну, заради розмови припустімо, що ти в команді. — Джорджо потягує через соломинку свій коктейль. — О, ну просто божественно. Саме те, що треба в теплий вечір. — Він лізе в кишеню піджака (тканиною з якого можна було б цілий сиротинець одягнути, думає Біллі) і дістає гаманець. Простягає його.

Біллі бере. «Лорд Бакстон». Гарний, але не шикарний. І вже досить старий, шкіра трохи потерта й подряпана.

— Заглянь усередину. Це те, ким ти будеш у цій глухомані забиченій.

Біллі дивиться. У відділенні для купюр доларів сімдесят. Кілька фотографій, здебільшого чоловіків, які можуть бути друзями, і жінок, які можуть бути подругами. Нічого, що натякало б на дружину й дітей.

— Хотів тебе прифотошопити на одну фотку, — каже Джорджо, — біля Великого каньйону чи щось таке, але враження, Біллі, що ні в кого нема твоєї фотографії.

— Фотографії можуть створювати проблеми.

Нік втручається:

— Все одно більшість людей не носять у гаманцях власні фотографії. Я це вже сказав Джорджо.

Біллі продовжує перевіряти гаманець, читаючи його, наче книжку. Наче «Терезу Ракен», яку він закінчив, вечеряючи у себе в кімнаті. Якщо він тут залишиться, його зватимуть Девід Локрідж. У нього «Віза» й «Мастеркард», обидві видані портсмутським банком «Сікост».

— Які ліміти на картках? — запитує він у Джорджо.

— П’ятсот на «мастері», тисяча на «візі». Бюджет у тебе обмежений. Звісно, якщо твоя книжка продасться так, як ми сподіваємося, то це зміниться.

Біллі вражено дивиться на Джорджо, тоді на Ніка, загадуючись, чи це не якась підстава. Чи не розкусили вони його «тупе я».

— Він твійлітературнийагент! — мало не кричить Нік. — Ну красота ж, правда?

— Моє прикриття — письменник? Та ну, я ж навіть школу не закінчив. Атестат свій у пісках отримав, Бога ради, та й то був подарунок від Дядька Сема за те, що уникав саморобної вибухівки й моджахедів у Фаллуджі й Рамаді. Так не піде. Це дурниці.

— Не дурниці, а геніально, — заперечує Нік. — От послухай його, Біллі. Чи мені тепер тебе Дейвом називати?

— Якщо це моє прикриття, то ти мене Дейвом ніколи не називатимеш.

Надто близько до істини, надто близько. Так, він читає, це точно. Іноді мріє про те, що писатиме, хоча ніколи не пробував, окрім якихось уривків прози, то там, то сям, які завжди знищував.

— Не зіграє, Ніку, ну ніяк. Хлопці, я розумію, що ви вже пустили це в рух… — він піднімає гаманець, — але, вибачайте, так просто не піде. Що я скажу, якщо хтось запитає, про що моя книжка?

— Дай мені п’ять хвилин, — каже Джорджо. — Максимум десять. І якщо тобі все одно не сподобається, розійдемося друзями.

Біллі сумнівається, але каже йому, щоб продовжував.

Джорджо ставить порожню склянку з-під коктейлю на стіл (здається, чіппендейлівський13) біля крісла й відригує. Проте коли він зосереджує всю увагу на Біллі, той бачить, чим насправді є Джорджі Свин: це стрункий і спортивний мозок, похований в океані сала, яке зовсім скоро вб’є його.

— Я розумію, як це спочатку звучить, зважаючи на те, який ти по природі хлопець, але вонозіграє.

Біллі злегка розслабляється. Вони досі вірять у те, що бачать. Принаймні з цього боку він прикритий.

— Ти пробудеш тут як мінімум шість тижнів, а може, навіть цілих пів року, — каже Джорджо. — Залежно від того, скільки часу адвокатові того осла знадобиться, щоб дограти овертайм з екстрадицією. Або доки йому не здасться, що вдалося отримати угоду щодо звинувачень у вбивстві. Тобі платять за роботу, але також і за час. Зрозуміло, так?

Біллі киває.

— А це означає, що тобі потрібна причина бути тут, у Ред-Блаффі, а тут не зовсім курортна зона.

— Це точно, — каже Нік і робить обличчя, ніби мала дитина, що дивиться на тарілку броколі.

— Також тобі потрібна причина бути саме в тій будівлі,на одній вулиці з судом. Ти пишеш книжку — ось причина.

— Але…

Джорджо підносить товсту руку.

— Ти думаєш, що не спрацює, а я тобі кажу, спрацює. Зараз поясню як.

Біллі дивиться з сумнівом, але вже не боїться, що вони побачили його крізь камуфляж «тупого я», тому думає, що розуміє, до чого Джорджо веде. Там можуть бути можливості.

— Я провів дослідження. Почитав кілька літературних журналів і ще купу всього в неті. Ось твоє прикриття. Девід Локрідж виріс у Портсмуті, Нью-Гемпшир. Завжди хотів бути письменником, та ледве закінчив школу. Працював на будівництві. Ти постійно писав, але дуже багато тусувався. Багато випивки. Я думав, чи не вписати тобі ще й розлучення, але подумав, що цього буде забагато, щоб тримати в пам’яті.

«Для чоловіка, що тямить у стволах, але в усьому іншо­му не надто», — думає Біллі.

— Нарешті в тебе починає йти непогано, так? У блоґах багато пишуть про те, як письменники раптом загоряються ідеєю, і саме це в тебе стається. Ти трохи пишеш, сторінок сімдесят чи, може, сто…

— Про що? — Біллі по правді починає смакувати цю ідею, але обачно намагається цього не показувати.

Джорджо обмінюється поглядами з Ніком, тоді знизує плечима.

— Ще поки не вирішив, але я щось вигада…

— Може, свою історію? Історію Дейва тобто. Це ще якось так називається…

— Автобіографія, — випалює Нік, наче на «Ризику!»

— Може спрацювати, — каже Джорджо. Його обличчя мовить «гарна спроба, Ніку, але залиш це експертам». — Або роман. Важливо, що ти не можеш про це ніяк говорити через вказівки агента. Строга конфіденційність. Ти пишеш, це ти в таємниці не тримаєш, усі, з ким познайомишся в будівлі, знатимуть, що чоловік на п’ятому поверсі пише книжку, але ніхто не знає про що. Так ти ніколи не переплутаєш, що кому казав.

Так, ніби я міг би, думає Біллі.

— Як Девід Локрідж переїхав сюди з Портсмута? І як опинився у «Вежі Джерард»?

— Оце моя улюблена частина, — каже Нік. Говорить наче дитина, яка слухає улюблену казочку перед сном, і Біллі здається, що він не вдає й не перебільшує. Нікові воно абсолютно подобається.

— Ти шукав агентів в інтернеті, — каже Джорджо, але вагається. — Ти ж сидиш в інтернеті, так?

— Звісно, — каже Біллі. Він упевнений, що знає про комп’ютери більше, ніж обидва ці чоловіки разом узяті, але цією інформацією також не ділиться. — Мейли шлю. Іноді на телефоні в ігри граю. А ще «Коміксолоджі». Додаток такий. Через нього комікси стягувати можна. Я для цього ноутбуком користуюся.

— Окей, добре. Ти шукаєш агентів. Розсилаєш листи про те, що працюєш над книжкою. Більшість агентів відмовляють, бо тримаються надійних джерел доходу, як-от Джеймс Паттерсон чи та баба з Гаррі Поттером. Я читав один блоґ, де писалося, що це така пастка-22: щоб видатися, тобі потрібен агент, але доки нічого не видаси, агента знайти не можеш.

— Те саме в кіно, — докладається Нік. — Є відомі зірки, але насправді річ в агентах. У них уся сила. Вони кажуть зіркам, що робити, і ті тупо так роблять.

Джорджо терпляче чекає, доки той закінчить. Тоді продовжує.

— Нарешті один агент погоджується, похуй, він подивиться, каже, щоб ти надіслав йому кілька розділів.

— Це ти, — каже Біллі.

— Я Джордж Руссо. Я читаю ті сторінки. Вирішую ризикнути. Показую кільком знайомим видавцям…

Хера з два, думає Біллі, ти маєш показати їх кільком знайомим редакторам. Але цю частину можна виправити, якщо доведеться.

— …і вони також вирішують, що можна спробувати, але великих грошей вони не платитимуть, навіть семизначних сум, доки книжка не вийде. Бо ти поки темна конячка. Розумієш, що це означає?

Біллі опиняється небезпечно близько до того, щоб сказати, що знає, бо його проймає бадьорість від можливостей. Це справді може бути чудове прикриття, особливо частина про таємницю деталей проєкту. І ще буде весело прикидатися тим, ким він завжди трохи хотів стати.

— Типу невдаха.

Нік блискає грошовитою усмішкою. Джорджо киває:

— Можна й так сказати. Минає час. Я чекаю на наступні сторінки, але Дейв на зв’язок не виходить. Я чекаю ще трохи. Сторінок як не було, так і нема. Я їду в той лобстерленд14, і що я бачу? Писака тусує на повну, ніби якийсь Ернест, бля, Гемінґвей. Коли не працює, то або десь шляється з дружбанами, або в бодуні. Проблеми з речовинами йдуть укупі з талантом, знаєш.

— Справді?

— Доведений факт. Але Джордж Руссо рішуче налаштований врятувати цього хлопця, принаймні щоб він хоч книжку дописав. Він розмовляє з видавцем, вмовляє його укласти контракт і заплатити наперед тищ тридцять-п’ятдесят. Гроші невеликі, але й немалі, плюс видавець може вимагати повернути їх, якщо книжка не буде готова до певного терміну, його ще дедлайном називають. Але розумієш, Біллі, є одна штука: чек виписаний на моє ім’я, а не на твоє.

Тепер у Біллі в голові все стає на місця, але він дає Джорджо можливість закінчити.

— Я ставлю певні умови. Для твого ж добра. Мусиш покинути лобстерленд і своїх друзяк алкашів і нарколиг. Мусиш поїхати кудись далеко від них, у якийсь маленький Сільпо-Таун, де тобі буде нічого й ні з ким робити. Я кажу, що винайму тобі будинок.

— Той, який я бачив, так?

— Так. Що важливіше, я винайняв тобі офіс, і ти ходитимеш туди кожного буднього дня, сидітимеш у кімнатці й гаруватимеш, доки твоя супертаємна книжка не буде готова. Ти або погоджуєшся на ці умови, або кажеш своєму золотому білетові бай-бай.

Джорджо відкидається в кріслі. Воно міцне, але під ним трішки стогне.

— Тепер можеш сказати, що це погана ідея або що це навіть добра ідея, але ти не зможеш так відіграти. Тоді ми все скасовуємо.

Піднімає руку Нік:

— Біллі, перш ніж ти щось скажеш, я тобі дещо поясню, тоді ідея стане ще кращою. Ти познайомишся з усіма в себе на поверсі, та й з багатьма іншими людьми в будівлі. Я тебе знаю, в тебе є й інший талант, окрім здатності з чверті милі влучити в четвертак.

Так, наче я на це здатний, думає Біллі. Так, наче навіть Кріс Кайл15 був на це здатний.

— Ти ладиш із людьми і при цьому не набиваєшся їм у друзі. Вони усміхаються, коли бачать, що ти підходиш. — А тоді, наче Біллі це заперечує: — Я сам бачив! Гофф сказав мені, що біля будівлі щодня зупиняються кілька закусочних на колесах, і коли погода добра, люди стають у чергу, а тоді розсідаються на лавках зовні, обідають. Ти можеш бути одним з них. Час очікування не обов’язково марнувати. Ти можеш за той період стати частиною спільноти. Коли всі звикнуть до того, що ти пишеш книжку, ти просто станеш іще одним роботягою, який о дев’ятій приходить на роботу, а о п’ятій їде у свій будиночок у Мідвуді.

Біллі прикидає, як це може бути.

— Тож коли все нарешті відбудеться, ти що — незнайомець, якого ніхто не знає? Чужинець, який напевно це зробив? Нє-нє, ти тут кілька місяців, балакав з людьми в ліфті, грав у покер на дріб’язок з колекторами з другого поверху, щоб визначити, хто всім по тако купить.

— Вони знатимуть, звідки прилетіла куля, — кажеБіллі.

— Так, але ж не одразу. Тому що спочатку всі шукатимуть чужинця. А також тому що буде ще певне відволікання. І тому що ти справжній, бляха, Гудіні, коли треба зникнути після мокрухи. Доки там усе вляжеться, ти вже будеш далеко.

— Яке відволікання?

— Про це пізніше поговоримо, — каже Нік, від чого Біллі здається, що Нік це питання ще не розв’язав. Хоча з Ніком важко сказати однозначно. — Часу ще багато. Наразі… — Він обертається до Джорджо Свина, також відомого як Джордж Руссо. «Далі ти», — каже його погляд.

Джорджо лізе в кишеню свого гігантського піджака й дістає телефон.

— Ти, Біллі, лише назви рахунок свого улюбленого офшорного банку, і я надішлю туди п’ятсот тисяч. Це зробиться секунд за сорок. Півтори хвилини, якщо з’єд­нан­ня буде повільне. Ну і ще вдосталь кишенькових у місцевий банк, щоб ти обжився.

Біллі розуміє, що вони намагаються підігнати його до рішення, і на мить йому блимає образ корови, яку підштовхують жолобом на бійню, але, може, це просто параноя, пов’язана з величезною оплатою. Може, останнє діло не лише найприбутковіше. Можливо, воно також і найцікавіше. Проте йому хочеться дізнатися ще дещо.

— До чого тут ще Гофф?

— Будівля його, — одразу ж відповідає Нік.

— Так, але… — Біллі кривиться, надаючи обличчю виразу сильного зосередження. — Він каже, що в будівлі багато вільних місць.

— Але кутові апартаменти на п’ятому поверсі — це найважливіше, — каже Нік. — Твій агент, оцей-от Джорджі, змусив його здати те приміщення в оренду, тож ми ні до чого.

— Також він дістане ствол, — каже Джорджо. — Може, вже це зробив. У будь-якому разі, через нього нас не ­відстежать.

Біллі це вже знає, судячи з того, який Нік обережний, щоб його не бачили разом з Біллі, — ні, навіть на терасі цієї обнесеної парканом нерухомості, — але все одно не до кінця задоволений. Бо Гофф йому здається базікалом, а з такими планувати замовне вбивство не варто.

4

Пізніше того ж вечора. Наближається північ. Біллі лежить на ліжку у своїй готельній кімнаті, руки тримає під подушкою, смакує прохолоду, таку ефемерну. Він погодився, звісно, і коли кажеш «так» Нікові Маджаряну, дороги назад немає. Тепер він починає власну історію про останнє діло.

Джорджо надіслав йому 500 тисяч доларів на банківський рахунок на Карибах. На цьому рахунку вже чимала сума, а після того як Джоел Аллен помре на тих сходах у суд, сума добряче збільшиться. Її буде вдосталь, щоб жити довго-довго, якщо він буде розважливим. А він буде. Любов’ю до розкоші він не страждає. Шампанським і ескортом ніколи не захоплювався. У двох інших банках — місцевих — Девід Локрідж зможе користуватися ще додатковими 18 тисячами. Таких кишенькових грошей удосталь, і вони не чіпатимуть федеральні розтяжки.

У нього ще кілька запитань. Найважливіше — скільки буде часу від повідомлення до виконання роботи.

— Небагато, — відповів Нік, — але й не буде також ситуації типу «він приїде через п’ятнадцять хвилин». Ми дізнаємось одразу, як з’явиться рішення про екстрадицію, тобі надійде дзвінок або повідомлення. Як мінімум за добу, може, за три дні, а може, й за тиждень. Це окей?

— Так, — сказав Біллі. — Просто щоб ви розуміли: якщо мене попередять за п’ятнадцять хвилин, я нічого не гарантую. Або навіть якщо за годину.

— Ні, настільки терміново не буде.

— Що, як вони заведуть його в суд не сходами? Що, як вони зайдуть через інший вхід?

— Інший вхід є, — сказав Джорджо. — Ним користуються деякі працівники суду. Але тобі все одно буде його видно з п’ятого поверху, а відстань там лише десь на шістдесят ярдів більша. Тобі ж це все одно під силу, правда?

Під силу, так він і сказав. Нік підняв руку, ніби щоб відмахнутися від надокучливої мухи.

— Він буде на сходах, можеш на це розраховувати. Ще щось?

Біллі відповів, що більше нічого, і тепер лежить тут, роздумуючи, в очікуванні сну. У понеділок він переїде в жовтий будиночок, який йому винайняв агент. Його літературний агент. У вівторок він побачить офіс, який йому також орендував Джорджі Свин. Коли Джорджо запитав його, що він там робитиме, Біллі відповів, що для початку завантажить собі на ноутбук «Коміксолоджі». І, може, кілька ігор.

— Ти дивися, пиши щось у перервах між тими гоміксами, — каже Джорджо, наче й жартуючи, а наче й ні. — Ну, знаєш, щоб вжитися в персонажа. Проживати свою роль.

Може, й писатиме. Може, саме цим Біллі й займатиметься. Навіть якщо його писанина буде не надто добра, це допоможе вбити час. Він пропонував автобіографію. Джорджо запропонував роман, не тому що вважає, ніби Біллі вистачить кебети його написати, а тому що Біллі може сказати про роман, якщо хтось запитає, а хтось точно запитає. Напевно, багато таких знайдеться, як тільки він познайомиться з людьми з «Вежі Джерард».

Він уже провалюється в сон, коли його пробуджує класна ідея: а що, як спробувати поєднати? Щоб роман був насправді автобіографією, написаною не Біллі Саммерсом, котрий читає Золя й Гарді, навіть домучив «Безкінечний глум», а іншим Біллі Саммерсом? Його альтер еґо, яке він називає своїм «тупим я»? Чи спрацює таке? Він думає, що так, бо знає того Біллі як самого себе.

«Можу спробувати, — думає він. — Якщо в мене стільки часу, чому б ні?» Він роздумує про те, як можна почати, і зрештою засинає.

Розділ 3

1

Біллі Саммерс знову сидить у вестибюлі готелю й очікує на авто.

Полудень понеділка. Біля крісла стоять валіза й сумка з ноутбуком, а сам він читає комікс, цього разу «Ефектні комікси Арчі. Друзі назавжди». Сьогодні він роздумує не про «Терезу Ракен», а про те, що, можливо, напише на п’ятому поверсі в офісі, якого ще не бачив. Поки що він не прояснив собі це в голові, але придумав перше речення й тримає його в пам’яті. Те речення може привести до інших. Або ні. Він готовий до успіху, але також готовий і до розчарування. За таким принципом він живе, і поки що все йде непогано. У тому значенні, що він принаймні не в тюрмі.

Чотири хвилини по дванадцятій у вестибюль входять Френк Макінтош і Полі Лоґан у своїх костюмах. Ручкаються з ним. Френк, очевидно, замінив олію, що тримає його помпадур.

— Тобі ще виселитися треба?

— Усе вже готово.

— Тоді їдьмо.

Біллі ховає «Арчі» в бічну кишеню валізи й піднімає її.

— Нє-нє, — каже Френкі. — Нехай Полі несе. Заодно трохи підкачається.

Полі підіймає середній палець на рівень краватки, наче зажим, але валізу бере. Вони виходять до машини. Френк веде, Полі сідає позаду. Вони їдуть у Мідвуд, до жовтого будиночка. Біллі дивиться на облізлий газон і думає, що поливатиме його. Якщо нема шланга, токупить. На під’їзній доріжці стоїть авто, малогабаритна «тойота»: здається, їй уже кілька років, але з «тойотами» судити важко.

— Моя?

— Твоя, — каже Френк. — Нічого особливого, але, мабуть, агент тебе особливо й не балує.

Полі кладе валізу Біллі на ґанку, виймає з кишені піджака конверт, дістає кільце з ключами, відмикає двері. Кладе ключі назад у конверт і передає його Біллі. На конверті спереду написано «Еверґрін-стріт, 24». Біллі, який ні вчора, ні сьогодні не дивився на табличку з вули­цею, думає: «Тепер я знаю, де живу».

— Ключі від машини на столі на кухні, — каже Френк. Він знову простягає руку, тож це прощання. Біллі таке влаштовує.

— Тільки сильно не тисни, — жартує Полі.

Менш ніж за шістдесят секунд їх уже немає, очевидно, повернулися в макмаєток, де на гігантському передньому дворі без упину пісяє херувим.

2

Біллі піднімається в спальню і на подвійному ліжку, здається, щойно застеленому, відкриває валізу. Відчинивши шафу, щоб скласти туди речі, він бачить, що в ній уже повно сорочок, кілька светрів, одне худі й дві пари штанів. На підлозі стоїть пара бігових кросівок. Усі розміри наче підходять. У комоді він знаходить шкарпетки,білизну, футболки, джинси «Ранґлер». Єдину порожню шухляду Біллі наповнює власними речами. Їх небагато. Він планував купити більше одягу у «Волмарті», який бачив дорогою, але, здається, це зайве.

Він спускається в кухню. Ключі від «тойоти» лежать на столі поруч із гравійованою карткою, на якій написано «КЕННЕТ ГОФФ» і «ПРИВАТНИЙ ПІДПРИЄМЕЦЬ». Підприємець, думає Біллі. Тебе й по-іншому назвати можна. Він перевертає картку й бачить коротку цидулку, написану тією ж рукою, що й на конверті з ключами: «Якщо щось потрібно, просто дзвони». Указано два номери телефонів: один робочий, один мобільний.

Він відчиняє холодильник і бачить, що в ньому повно основних продуктів: сік, молоко, яйця, бекон, кілька пакетів із м’ясивом і сирами, пластикова коробочка з картопляним салатом. Також блок води «Поланд Спрінґ», блок коли, блок на шість баночок «Бад Лайт». Він витягає шухляду морозильника й усміхається: її вміст багато говорить про Кена Гоффа. Він неодружений, а до розлучення (Біллі впевнений, що в нього було як мінімум одне) його годували й поливали жінки починаючи з мами, яка, певно, називала його Кенні й пильнувала, щоб він стригся що два тижні. Морозильник наповнено різними мороженими стравами та піцою «Стауффер», а також двома коробками новомодного морозива, того, що на паличці. Овочів у холодильнику немає, що свіжих, що морожених.

— Не подобається він мені, — каже Біллі вголос. Він уже не всміхається.

І йому не подобається участь Гоффа в цьому. Окрім надмірної відвертості Гоффа, є ще щось, чого Нік йому не каже. Може, це й не має значення. А може, й має. Як принаймні раз на день каже Трамп, «хтозна».

3

У підвалі є шланг, скручений і запилюжений. Того ж вечора, коли денна спека починає трохи спадати, Біллі виволочує його назовні й під’єднує до краника збоку будинку. Він стоїть на передньому газоні, одягнений у джинси й футболку, оббризкує траву, коли з сусіднього будинку підходить чоловік. Він високий, у сліпуче-білій футболці на тлі дуже чорної шкіри. Тримає дві банки пива.

— Привіт, сусіде, — каже він. — Приніс тобі холодненького, щоб привітати в нашому районі. Джамал Акермен.

Обидві банки в нього в одній великій долоні, а другу він простягає. Біллі потискає.

— Девід Локрідж. Дейв. І дякую. — Він закручує кран на шлангу. — Ходімо всередину. Або можемо на сходах тут посидіти. Я ще поки не до кінця розібрався з цією хатою.

Потреби в «тупому я» тут немає. У Мідвуді він може бути звичним собою.

— На сходах нормально буде, — каже Джамал.

Вони сідають. Відкривають банки: фсст. Біллі цокається з Джамалом і каже:

— Дякую.

Вони випивають. Оглядають газон.

— Щоб з тієї руїни зробити щось нормальне, самої води не вистачить, — каже Джамал. — Якщо треба буде, маю «Міракл-Ґро». У садовому відділі «Волмарта» минулого місяця була акція, два за ціною одного, то я й прикупився.

— О, ну я тебе, мабуть, ловлю на слові. Планую й сам у «Волмарт» з’їздити. Треба парочку стільців для веранди купити. Але, мабуть, уже наступного тижня. Сам розумієш, новий будинок, те-се.

Джамал сміється.

— Та звісно. Це вже третій будинок, у якому живу, відколи одружився у дві тисячі дев’ятому. Спочатку в тещі жили. — Він вдає дрижаки. Біллі всміхається. — Маємо двох дітей, десять і вісім рочків. Хлопчик і дівчинка. Якщо біситимуть, а я думаю, таки біситимуть, то жени їх назад додому.

— Якщо не битимуть вікна й не палитимуть хату, то нічого страшного.

— Купуєш чи орендуєш?

— Орендую довгостроково. Мені тут доведеться трохи побути, не знаю точно скільки саме. Я… якось незручно про це отак говорити, але я пишу книжку. Принаймні пробую. Схоже, є можливість її видати, може, навіть якісь нормальні гроші заробити, але доведеться добряче за це взятися. У мене офіс у місті. У «Вежі Джерард», якось так воно називається? Здається, так. Я завтра йду подивитися на приміщення.

Очі Джамала сильно округлилися.

— Письменник! Живе просто тут, на Еверґрін-стріт! Та щоб я всрався!

Біллі сміється й хитає головою.

— Та спокійно, старий. Я поки просто вискочка.

— Та все одно, мужик! Вау. Розкажу Корінн. Та ми мусимо тебе до себе на вечерю запросити. Тоді зможемо розповідати людям, що знали тебе ще до того, як став відомим.

Він підносить долоню. Біллі дає йому п’ять. «Ти ладиш із людьми і при цьому не набиваєшся їм у друзі», — говорив Нік. Так і є, і він не прикидається. Біллі любить людей, а ще любить тримати їх на відстані. Це звучить наче суперечність, але ні.

— То про що твоя книжка?

— Не можу розповісти. — Отут і починаються корективи. Джорджо нехай собі думає, що знає все, прочитавши кілька літературних журналів і дописів в інтернеті, але ні. — Не тому, що це якась велика таємниця чи щось таке. Просто мені треба тримати все в собі. Як почну говорити… — Він знизує плечима.

— Ага, мужик, зрозумів, без питань. — Джамал усміхається.

Тож отак. Отак просто.

4

Тієї ночі Біллі гортає «Нетфлікс» на великому телеекрані в ігровій кімнаті. Він знав, що зараз це популярна штука, але ніколи особливо цим не захоплювався, враховуючи, скільки ще можна прочитати книжок. Очевидно, тепер ще стільки всього треба подивитися. Сама широта вибору лякає його, тож Біллі вирішує просто піти раніше спати, а не дивитися ще щось. Перш ніж роздягнутися, він перевіряє телефон і бачить повідомлення від свого нового агента.

ДжРуссо: 9 ранку, «Вежа Джерард». Сам не їдь. Убером.

Біллі не має номера телефону Девіда Локріджа — ні Джорджо, ні Френк Макінтош не дали його — і перед­оплаченого мобільника теж не має. Він вирішує скориста­тися особистим, оскільки Джорджо вже це зробив. Завдяки додатку для шифрування повідомлень усе має бути гаразд. А ще Біллі має сказати дещо важливе.

Біллі С: ОК. Не бери Гоффа.

Джорджо пише відповідь, скачуть три крапки. Це не займає багато часу.

ДжРуссо: Мушу. Вибач.

Крапки зникають. Кінець дискусії.

Біллі спорожнює кишені й кладе штани в пральну машину, разом зі всім іншим. Він робить це повільно, звівши брови. Йому не подобається Кен Гофф. Не сподобався, як на те пішло, ще до того, як розтулив рота. Внутрішня чуйка. Те, що батьки й дідусі-бабусі Джорджо назвали б reazione istintiva16. Але Гофф у ділі. Повідомлення Джорджо чітко каже: «Мушу». Привести місцевого цивільного у свій бізнес, особливо в таке діло життя і смерті, на Ніка й Джорджо не схоже. Гофф у цьому лише через будівлю? Локація, локація, локація, як люблять говорити агенти з нерухомості? Чи тому що Нік сам не місцевий?

Жодне з цих пояснень не виправдовує для Біллі присутності Кена Гоффа. «Цього року в мене трохи кризочка», — сказав він, але Біллі здається, що в тебе має бути не просто якась кризочка в департаменті шекелів, щоб аж виникла потреба вплутатися в справу із замовним убивством. І від самого початку — та мачо-щетинка, «айзодівська» футболка, «докерси» з трішки потертими кишенями, лофери «ґучі», потерті на каблуках, — Гофф здався Біллі першим, хто зламається в кімнаті для допитів, коли запропонують угоду. Зрештою, саме угодами й займаються всі Кени Гоффи цього світу.

Він лягає в ліжко й лежить у темряві, тримає руки під подушкою, дивиться в порожнечу. Якийсь рух машин на вулиці є, але невеликий. Біллі замислюється, у який момент два мільйони починають здаватися замалою сумою, у який момент починають здаватися сумою для дурних. Відповідь очевидна: коли вийти з гри вже запізно.

5

«Убером» Біллі дістається «Вежі Джерард», як йому й веліли. Гофф і Джорджо очікують перед будівлею. Стерня на обличчі досі робить Гоффа (принаймні для Біллі) схожим радше на бомжа, ніж на крутого чувака, але щодо решти, то він має на собі легкий літній костюм і м’яку сіру краватку. «Джордж Руссо» ж, з іншого боку, виглядає як ніколи гігантським, у невдалій зеленій сорочці, що вихопилася з блакитних джинсів, у яких на зад виділено стільки тканини, що можна намет зробити. Біллі припускає, що саме таким уявляє собі цей товстун літературного агента на відвідинах глухих закутин. Між ступнями в нього сумка з ноутбуком.

Гофф, здається, відійшов від образуbonhomie17продавця, принаймні трішки. Мабуть, на прохання Джорджо, але все одно не може стриматися й коротко та жваво салютує:mon capitaine18.

— Приємно побачитися. Охоронець, який сьогодні — і в більшість будніх днів — на зміні, — Ірв Дін. Йому потрібно буде твої водійські права та одну фотку. Окей?

Оскільки так має бути, щоб вони продовжили, Біллі киває.

Кілька людей, ідучи на роботу, перетинають вестибюль у бік ліфтів. Деякі вдягнені в костюми, кілька жінок носять ті високі каблуки, які Біллі називає «цокалками», але на диво багато людей вбрано неформально, дехто навіть у фірмових футболках. Він не знає, де ті працюють, але це, мабуть, не стосується публічних зустрічей.

Чоловік, що сидить за стійкою консьєржа в центрі ­