Переслідуваний. Схудлий ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2023

ISBN978-617-15-0430-1(epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданнями:King S. The running man : A Novel / Stephen King. — New York: Signet, 1982. — 238 p.; King S. Thinner : A Novel / Stephen King. — New York: Hodder Paperbacks, 2007. — 352 p.

Обережно! Ненормативна лексика!

Дизайнер обкладинкиМаріанна Пащук

Кінг С.

К41Переслідуваний. Схудлий : романи / Стівен Кінг ; пер. з англ.А. Рогози, О. Любенко. —Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімей­ного Дозвілля», 2023. —544 с.

ISBN 978-617-15-0271-0

ISBN 978-0-4511-1508-9 (англ.)

ISBN 978-1-4447-2355-7 (англ.)

Зарадидодаткового прибутку Бен Річардс погоджується взяти участь у реаліті-шоу. Правила прості: гравець повинен протриматися в живих 30 днів, маючи змогупереміщуватися в будь-яку точку США. Головний приз — один мільярд доларів. У чому ж підступ? Його переслідуватимуть Мисливці та правоохоронці, а кожен цивільний отримає від держави грошову винагороду, якщо повідомить місцеперебуваннягравця. Отож гра на життя і смерть починається…

А що, коли ти успішний адвокат із безліччю зв’язків? То, навіть збивши насмерть людину, думаєш, що можеш уникнути покарання. Принаймні так деякий час вважав Біллі Геллек… допоки не почав безконтрольно худнути. Виявляється, не так просто позбутися циганського прокляття… Чи існує взагалі протидія? Та на що піде безпринципний адвокат, аби врятувати своє життя?

УДК 821.111(73)

© Richard Bachman, 1982

© Richard Bachman, 1984

©Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2023

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2023

2025

Мінус 100, відлік триває

Вона мружилась на термометр у білому світлі, що лилося крізь вікно. Перед нею у мжичці, мов сірі башточки якоїсь тюрми, здіймались інші висотки міста Ко-Оп. Внизу, у вентиляційній шахті, ляпало на мотузках випране лахміття. У смітті порпались щури та жирні дворові коти.

Вона глянула на свого чоловіка. Той сидів за столом і зосе­редженим, порожнім, незмигним поглядом витріщався в Дармовізор. Уже тиждень його дивився. Геть на нього не схоже. Він ненавидів Дармобачення, завжди ненавидів.Яснаріч, у всіх квартирах Забудови такі встановлювали, як закон вимагає, — та закон не забороняє їх ­вимикати. Проєкт «Про обов’язкове соцзабезпечення» 2021 року так і не набрав потрібні дві третини голосів, шістьох забракло. Як правило, вони з чоловіком ДБ взагалі не вмикали. Та відтоді, як захворіла Кеті, він узявся дивитися ті шоу з великими виграшами. І від цього жінку огортав млосний страх.

На тлі запеклого вереску диктора, який зачитував останнє новинарське зведення в перерві між раундами, не вгавав хрипкий, грипозний лемент Кеті.

— Що, погано? — спитав Річардс.

— Не так уже й погано.

— Не свисти мені.

— Сто чотири1.

Він гахнув обома кулаками по столу. Пластикова таріль підскочила, з торохкотінням упала.

— Ми знайдемо лікаря. Ти не хвилюйся так.Слухай-но…

Вона гарячково залопотіла, намагаючись відволікти. Та чоловік уже відвернувся — знову дивитися ДБ. Перерва скінчилася, шоу продовжилось. Передача не з популярних, аж ніяк, звичайна собі дешева пустушка на денний ефір, «Топчак до баксів». Туди набирали тільки хроніків, що мали проблеми з серцем, печінкою чи легенями. Інколи, глядачам на забаву, докидали каліку. За кожну хвилину, що гравець тримався на біговій доріжці (і при цьому невпинно точив баляси з ведучим), він отримував по десять доларів. Що дві хвилини ведучий ставив бонусне питання з теми, яку обрав сам гравець (поточний дядечко, сердечник із Гакенсака,доб­ре знався на історії Америки), і коштувало воно п’ятдесятдоларів. Якщо ж гравець (голова в тумані, повітря бракує,серце в грудях виробляє фантастичні трюки, що той гутапер­чевий гімнаст) завалює питання, то п’ятдесят доларів вираховуються з виграшу, а бігова доріжка пришвидшується.

— Ми викрутимось. Бене. Якось викрутимось. Правда. Я… я буду…

— Що ти будеш? — перепитав він і суворо глянув на жінку. — Тілом торгувати? Ні, годі. Шило… їй потрібен справжній лікар. Більше жодних сусідських повитух із брудними руками й проспиртованим подихом. І обладнання має бути сучасне. Я подбаю.

Він перетнув кімнату — а очі, мов під гіпнозом, усе зверталися до Дармовізора, що висів прикручений до обшарпаної стіни над раковиною. Чоловік зняв із гачка дешеву джинсову куртку, натягнув її роздратованими, різкими рухами.

— Ні! Ні, я не… не дозволю. Ти не станеш…

— А чому ні? В найгіршому випадку тобі перепаде кілька старобаксів — як родині, що втратила годувальника. Так чи інакше, мусиш подбати про малу.

Вона ніколи не була красунею, і за ті роки, що чоловік не працював, узагалі посохла, але зараз жінка стала гарною… владною.

— Не буде цього. Я радше дам ласки на два бакси тій блосі, що прийде до нас від уряду, і відряджу геть; а ті брудні, криваві гроші хай так і лежать у нього в кишені. Я що, братиму винагороду за голову власного чоловіка?

Він обернувся до жінки — похмурий і невеселий, тримався за щось таке, що відокремлювало його від решти, невидиме, на що Мережа так безжально розраховує. В цю епоху він що динозавр. Невеличкий, та все одно — атавізм, конфуз. А може, і загроза. Кругом дрібних частинок збираються великі хмари.

Чоловік тицьнув у напрямку спальні.

— А як вона лежатиме в безіменній жебрацькій могилі? Подобається такий варіант?

У жінки лишився єдиний аргумент — безтямне горе. Її обличчя розщепилося, розчинилося в сльозах.

— Бене, таж саме це їм і треба, щоб такі люди, як ми, як ти…

— Може, мене й не візьмуть, — мовив він, прочиняючи двері. — Може, нема в мене того, що їм треба.

— Як ти зараз підеш, тебе вб’ють. А я сидітиму тут і на все це дивитимусь. Ти що, хочеш, аби я на це дивилася, коли вона в сусідній кімнаті лежить?

Слова було важко розібрати крізь плач.

— Я хочу, щоб вона жила.

Він спробував зачинити за собою двері, та жінка стала в одвірку.

— Хоч поцілуй мене, перш ніж підеш.

Він поцілував. Далі коридором відчинила свої двері місіс Дженнер, визирнула. До подружжя долинув густий дух солонини з капустою — він дражнив, відбирав розум. Місіс Дженнер нічогенько велося — вона допомагала в місцевій аптеці низьких цін і якимось мало не магічним чином уміла вирізняти клієнтів з підробленими картками.

— Ти гроші візьмеш? — спитав Річардс. — Не втнеш дурню?

— Візьму, — прошепотіла вона. — Знаєш, що візьму.

Він незграбно стиснув її, тоді хутко, нетактовно розвернувся й кинувся вниз скажено похилими, погано освітленими сходами.

Жінка все стояла на порозі, здригаючись від беззвучних схлипів, аж доки не почула, як п’ятьма просвітами нижче гулко затраснулися двері, і тоді затулила обличчя фартухом. Вона досі стискала термометр, що ним міряла дитяті температуру.

Місіс Дженнер тихо підкралась і смикнула за фартух.

— Любонько, — зашепотіла вона, — я можу тобі роздобути пеніциліну з чорного ринку, як ті гроші прийдуть… задешево… якісного…

— Геть! — закричала на неї жінка.

Місіс Дженнер відсахнулася, верхня губа машинально звелася над почорнілими рештками зубів.

— Я просто хотіла помогти, — пробурмотіла вона і поквапилась до своєї квартири.

Лемент Кеті не вщухав, тонка пластодеревина його майже не глушила. Дармовізор в місіс Дженнер ревів і гухав. Гравець «Топчака до баксів» щойно пропустив бонусне питання й водночас дістав серцевий напад. Його вже виносили на гумових ношах, а публіка аплодувала.

Верхня губа місіс Дженнер ритмічно опускалася й піднімалася. Жінка записала собі в нотатник ім’я Шили ­Річардс.

— Побачимо, — звернулася вона ні до кого. — От побачимо, красунечко.

Вона злісно захлопнула нотатник і вмостилася дивитися наступне шоу.

Мінус 098, відлік триває

Уже по четвертій Бен Річардс дістався центрального ресепшену, де його спрямували до стійки № 9 («П-Р»). Жінка, що сиділа за гуркотливим пластиколом, мала втомлений, жорстокий і безсторонній вигляд. Вона дивилася на Бена, але не бачила нікого.

— Прізвище та ім’я, особисте й середнє.

— Річардс, Бенджамін Стюарт.

Пальці забігали по клавішах. Тарах-тарах-тарах — озвався апарат.

— Вік, зріст, вага.

— Двадцять вісім, шість і два, сто шістдесят п’ять4.

Тарах-тарах-тарах.

— Коефіцієнт інтелекту за Вешлером, якщо знаєте,і в якому віці складали тест.

— Сто двадцять шість. У чотирнадцять.

Тарах-тарах-тарах.

Величезний вестибюль видавався роздольною, лункою могилою звуків. Питання, які ставили і на які відповідали. Люди, що їх виводили в сльозах. Люди, що їх викидали геть. Хрипкі голоси, які підносились на знак протесту. Один-два крики. Питання. Безупинні питання.

— Останній навчальний заклад.

— Реміснича школа.

— Закінчили?

— Ні.

— Скільки провчились і в якому віці вибули?

— Два роки. У шістнадцять.

— Причина?

— Одружився.

Тарах-тарах-тарах.

— Ім’я та вік дружини, якщо досі одружені.

— Шила Кетрін Річардс, двадцять шість.

— Імена та вік дітей, якщо є.

— Кетрін Сара Річардс, півтора року.

Тарах-тарах-тарах.

— Останнє питання, містере. Брехати навіть не пробуйте, на медогляді все з’ясують і дискваліфікують. Чи ви вживали коли-небудь героїн або синтетичний амфетаміновий галюциноген під назвою «сан-франциський штовхан»?

— Ні.

Тарах.

Вискочила пластикова картка, і жінка простягла її Річардсу.

— Не загуби, здорованю. Як загубиш, доведеться починати все спочатку наступного тижня.

Тепер вона вже дивилася на нього, бачила його обличчя, злі очі, худорляве тіло. Нічогенький на вигляд. Який-­не-який інтелект. Добрі показники.

Жінка рвучко відібрала картку й відбила верхній правий кут — прямокутник став дивний, наче пофрезований.

— А це навіщо?

— Не зважай. Згодом хтось пояснить. Може.

Вона вказала на довгий коридор за його спиною, що вів до низки ліфтів. Десятки чоловіків, які щойно відійшли від стійок, зупинялися, пред’являли пластикові посвідки й рухалися далі. Поки Річардс їх роздивлявся, копи зупинили тремтливого блідого мацапуру, який явно сидів на «штовха­ні», і вказали йому на двері. Мацапура заплакав. Але пішов.

— Тяжко жити, горе вмерти, здорованю, — без жодного співчуття мовила жінка за стійкою. — Руш собі далі.

Річардс рушив далі. А за спиною вже чулося те саме бубоніння.

Мінус 097, відлік триває

Коли Річардс дістався коридору за стійками, по плечу його ляснула тверда, мозоляста рука:

— Картку, приятелю.

Річардс показав. Коп розслабився, та обличчя тонко, по-китайськи видавало розчарування.

— Що, любиш завертати? — спитав Річардс. — Справж­ній кайф ловиш, еге ж?

— У буцегарню захтів, хробаче?

Річардс промайнув копа — той не поворухнувся. Тоді зупинився на півдорозі до ліфтів і озирнувся.

— Агов, копе.

Коп злісно глянув на Річардса.

— Родину маєш? Наступного тижня можеш сам тут опинитися.

— Ходи давай! — люто заволав коп.

Усміхаючись, Річардс пішов далі.

Біля ліфтів зібралася черга з приблизно двадцяти претендентів. Річардс показав черговому копу картку, той уважно придивився до нього.

— Міцні горішки маєш, синку?

— Та маю, — відказав Річардс і всміхнувся.

Коп віддав картку.

— Тут їх тобі потовчуть, пом’якшать. Гадаєш, синку, вийде править отакого розумаху, як матимеш дірку в голові?

— Такий самий розумаха буде з тебе, як пістолета зі стегна забрати й штани приспустити нижче колін, — сказав Річардс, досі посміхаючись. — Хочеш спробувати?

Річардс був подумав, що коп йому зараз відважить.

— Тут тобі мізки вправлять, — натомість мовив коп. — На колінах перед смертю повзатимеш.

Коп потулив до трьох новоприбулих і наказав пред’явити посвідки.

Чоловік, що стояв перед Річардсом, озирнувся. Нер­возне, нещасне обличчя, кучеряве волосся сходиться в удовиний мис.

— Чуєш, друже, ти б із ними не заривався. У них тут циганська пошта.

— Та невже? — перепитав Річардс, лагідно на нього ­глянувши.

Чоловік відвернувся.

Раптом двері ліфта прочинилися. На варті ряду кнопок стояв чорношкірий коп із величезним черевом. У дальньому кінці просторого салону в маленькій, розміром із телефонну буду куленепробивній кабінці сидів на стільчику другий коп і читав вар’ят-журнал у 3D. Між колін у нього лежав обріз. Під рукою стояли рядочком набої.

— Проходимо в кінець! — знуджено й бундючно за­кричав товстий коп. — Проходимо в кінець! Проходимо в кінець!

Вони скупчилися в глибині ліфта, де глибоко вдихнути було неможливо. З усіх боків Річардса обступила сумна плоть. Вони піднялися на другий поверх. Двері прочинилися. Річардс, який виявився на голову вищим за решту пасажирів, побачив величезну приймальню з купою стільців. Там панував здоровенний Дармовізор. У кутку стояв автомат із сигаретами.

— Виходимо! Виходимо! Посвідки пред’являємоліворуч!

Вони вийшли, простягнувши свої картки-посвідки до безликого об’єктива камери. Поруч стояли троє копів. З якоїсь причини на десятку карток спрацювала сигналізація. Власників хутко повели геть.

Річардс показав картку, і коп махнув, дозволяючи пройти. Він дістався сигаретного автомата, взяв собі пачку «Блемс» і всівся якомога далі від Дармовізора. Підпалив цигарку, видихнув, закашлявся. Він майже пів року не курив.

Мінус 096, відлік триває

Майже одразу на медогляд викликали тих, хто на «А», і десятки два чоловіків підвелися та низкою пройшли у двері за Дармовізором. Над дверима висіла велика табличка з написом «СЮДИ». Під написом стояла стрілка, що вказувала на власне двері. Люди, які подавалися на Ігри, славилися неграмотністю.

Приблизно раз на п’ятнадцять хвилин викликали нову літеру. Бен Річардс усівся десь о п’ятій і гадав, що його викличуть не раніше як за п’ятнадцять дев’ята. Він пошкодував, що не прихопив із собою якусь книжку, та вирішив, що то мала біда. На книжки тут дивились у кращому разі з підо­зрою, особливо якщо їх приносили з південного берега ­Каналу. Вар’ят-журнали — безпечніший варіант.

Він бентежно дивився новини о шостій (бої в Еквадорі посилилися, в Індії спалахнули нові людожерські повстання, «Детройт тайґерз» по обіді перемогли «Гардінг катамаунтс» з рахунком 6:2), і коли о шостій тридцять розпочалася перша вечірня гра з великими грошовими призами, Річардс бентежно підійшов до вікна й визирнув надвір. Зараз, коли він уже наважився, Ігри йому знов обридли. Проте більшість претендентів із жахом і захватом дивилися «Потішні пушки». Наступного тижня вони самі могли там опинитися.

А надворі денне світло поволі сходило на сутінки. Естакадні поїзди на великій швидкості проривалися крізь електричні кола понад вікном на другому поверсі, їхні потужні фари нишпорили в сірому повітрі. Унизу, на тротуарах, зграї чоловіків і жінок (більшість, ясна річ, технарі чи бюрократи Мережі) вирушали на вечірні походеньки в пошуках розваг. Через дорогу на розі штовхав свій товар ліцензований наркоторговець. Попід вікном пройшов чоловік — обіруч по темношкірій лялечці; трійця над чимось реготала.

Раптом Річардса накрила хвиля туги за домівкою, за Шилою та Кеті, так захотілося їм зателефонувати. А цього, мабуть, тут не можна. Звісно, він ще міг піти — кілька чоловіків уже так і зробили. З невиразними, невідомо кому адресованими посміхами вони перетнули кімнату до дверей з написом «НАДВІР». Що, назад у квартиру, де в іншій кімнаті полум’яніє від жару донька? Ні. Не можна. Не можна.

Він ще трохи постояв біля вікна, тоді повернувся до свого місця й сів. Розпочиналася нова гра — «Вирий собі могилу».

Хлопець, що сидів поруч із Річардсом, стурбовано смикнув його за рукав:

— А правда, що вони аж тридцять відсотків відсіюють на медогляді?

— Не знаю, — відповів Річардс.

— Боже, — не вгавав хлопець, — у мене бронхіт. Може, «Топчак до баксів»…

Річардс не знайшов що сказати. Дихалка в сусіда звучала так, наче далека вантажівка намагається видертись на крутий пагорб.

— У мене сім-мя, — з легким відчаєм мовив хлопець.

Річардс перевів погляд на Дармовізор, наче його там щось зацікавило.

Хлопець довго мовчав. Коли о сьомій тридцять розпочалося нове шоу, Річардс почув, як хлопець допитується за медогляд у сусіда по інший бік.

Тепер за вікном було геть темно. Річардс прикинув, чи дощ не вщух.

Вечір видавався надміру довгим.

Мінус 095, відлік триває

Коли крізь двері під червоною стрілкою пройшли до оглядової ті, хто на «Р», було пів на десяту з копійками. Початкове хвилювання майже минулося, люди або пожад­ливо, вже без колишнього жаху дивилися Дармобачення, або дрімали. У хлопця з шумними грудьми прізвищепочиналосяна «Л», так що його покликали ще годину тому. Річардс поміж ділом загадався, чи хлопця не зарізали.

Оглядова кімната була довга, кахльована, освітлена люмі­несцентними лампами. Вона скидалась на конвеєр, вздовж якого на позиціях стояли знуджені лікарі.

«А чи ніхто з вас не хоче оглянути мою маленьку донеч­ку?» — гірко подумав Річардс.

Претенденти показали посвідки ще одній камері, вмурованій у стіну, а тоді їм звеліли зупинитися перед низкою гачків для одягу. Підійшов лікар у довгому білому лабораторному халаті, з планшеткою під пахвою.

— Роздягайтеся, — сказав він. — Одяг вішайте на гачки. Запам’ятайте цифру над гачком, перекажете її санітару в тому кутку. За свої цінності не переймайтеся. Тут вони нікому не треба.

«Цінності. Оце він утнув», — подумав Річардс, розстібаючи сорочку. Він мав порожній гаманець, де лежали кілька фоток Шили й Кеті, квитанція за підошву, яку він місяць тому замінив у місцевого чоботаря, кільце для ключів, на якому висів єдиний ключ від квартири, і дитяча шкарпетка (він не пригадував, щоб клав її туди), а ще мав пачку «Блемс», яку дістав з автомата.

З натільного були подрані труси й футболка — Шила навідріз відмовилася відпускати його без спіднього, та в більшості чоловіків під штанами нічого не було. Невдовзі вони вже всі стояли голі й знеособлені, пеніси теліпалися між ногами, мов забуті бойові кийки. Кожен тримав у руці свою посвідку. Дехто переступав із ноги на ногу, наче мерз, хоч підлога була не холодна. Віяло слабким, безособово ностальгійним запахом алкоголю.

— З черги не виходьте, — наставляв лікар із планшеткою. — Щоразу показуйте посвідку. Дотримуйтеся вказівок.

Черга рушила. Річардс помітив, що при кожному лікарі стоїть коп. Він опустив очі й став пасивно чекати.

— Картка.

Він передав посвідку. Перший лікар записав номер, тоді мовив:

— Відкрийте рота.

Річардс відкрив. Лікар притиснув шпателем язика.

Наступний посвітив на зіниці яскравим ліхтариком, тоді став вдивлятись у вуха.

Наступний притулив до грудей холодний диск стето­скопа.

— Покашляйте.

Річардс покашляв. Попереду вже тягли з черги якогось чоловіка. Йому потрібні гроші, вони не мають права, він на них юриста нацькує.

Лікар перемістив стетоскоп.

— Кашляйте.

Річардс покашляв. Лікар розвернув його й приклав стетоскоп до спини.

— Вдихніть і затамуйте.

Стетоскоп перемістився.

— Видихайте.

Річардс видихнув.

— Далі.

Тиск йому виміряв вишкірений лікар з пов’язкою на оці. Лисий медик із кількома великими, коричневими, схожими на старечі плями веснянками на голові оглянув прутень. Приклав холодну руку між мошонкою і стегном.

— Покашляйте.

Річардс покашляв.

— Далі.

Йому виміряли температуру. Наказали плюнути в склянку. Тепер на півдорозі. На середині конвеєра. Двоє чи троє чоловіків уже впорались, і санітар із хворобливо блідим обличчям і випнутими зубами ніс їм одяг у дротяних кошиках. Чоловіків п’ять-шість витурили з черги й указали на сходи.

— Нахиліться і розсуньте сідниці.

Річардс нахилився і розсунув. Вкритий пластиком палець вторгся йому в задній прохід, подосліджував і відступив.

— Далі.

Він зайшов у буду, завішену з трьох боків на кшталт кабінок на виборчій дільниці (такі кабінки пішли в непа­м’ять ще одинадцять років тому, коли ввели електронне голосування), і помочився в синю мензурку. Лікар її прийняв і поставив на металеву етажерку.

Наступною зупинкою була оптометрична таблиця.

— Читайте, — сказав лікар.

— І-А, Л-Д, М, Ф-С, П, М, З-К, Л, А, С, Д-Ю, Г, А…

— Годі. Далі.

Він зайшов у ще одну псевдокабінку для голосування й натягнув навушники. Йому сказали натискати білу кнопку, коли він щось почує, і червону, коли більше не чутиме. Звук був дуже високий і тихий — наче собачий свисток, тільки тон понизили так, щоб людина ледь-ледь розрізняла. Річардс тис на кнопки, доки не сказали зупинитися.

Його зважили. Перевірили на плоскостопість. Поставили перед флюороскопом і наділи свинцевий фартух. Лікар, що жував гумку й фальшиво мугикав під ніс, зробив кілька знімків і записав номер посвідки.

До оглядової Річардс зайшов у групі з чоловік тридцяти. До протилежного кінця кімнати дісталися дванадцятеро. Дехто вже вдягнувся і чекав на ліфт. Ще дюжину викинули з черги. Один напав на лікаря, який його порізав, і поліцейський вшкварив чоловікові повний заряд «підганялки». Той упав мов підкошений.

Річардс зупинився перед низьким столом, і його опитали, чи не хворів він хвороб на п’ятдесят. Більшість — респіраторні. Лікар прискіпливо глянув на Річардса, коли той зауважив, що в родині був грип.

— Дружина?

— Ні, донька.

— Вік?

— Півтора року.

— Тобі щеплення робили? І не смій брехати! — раптом крикнув лікар, наче Річардс уже намагався збрехати. — Ми перевіримо лікарняну картку.

— Щепився в липні 2023-го. Бустер — у вересні 2023-го. Районна поліклініка.

— Далі.

Раптом Річардса охопило бажання потягтися через стіл і зчавити цьому хробаку горлянку. Натомість він рушив далі.

На останній зупинці сувора жінка з короткою стрижкою та електрошептуном у вусі спитала, чи він не гомосексуал.

— Ні.

— Вас заарештовували за підозрою у тяжких злочинах?

— Ні.

— Є серйозні фобії? Мається на увазі…

— Ні.

— Ти краще послухай визначення, — мовила вона з легким відтінком поблажливості. — Мається на…

— Чи нема в мене незвичних і компульсивних страхів, наприклад акрофобії або клаустрофобії. Нема.

Жінка міцно стиснула губи, наче от-от відпустить уїдливу ремарку.

— Вживаєте або вживали галюциногени чи препарати, що викликають залежність?

— Ні.

— Маєте родичів, яких заарештовували за обвинуваченнями в злочинах проти держави чи проти Мережі?

— Ні.

— Підпишіть клятву вірності й оцю форму про проходження Комісії Ігор, містере, е-е-е, Річардс.

Він нашкрябав підпис.

— Покажіть санітару картку і повідомте номер…

Річардс відійшов, не дослухавши до кінця, й підняв великий палець кролезубому санітарові.

— Номер двадцять шість, Баґзе.

Санітар приніс речі. Річардс неквапливо вдягнувся й рушив до ліфта. В анусі було жарко й сороміцько, осквернено і трохи слизько від лубриканту, яким змастив його лікар.

Коли всіх претендентів згуртували, двері ліфта відчинилися. Цього разу куленепробивна мінікабінка стояла порожня. Копом виявився худорлявий чоловік із жировиком біля носа.

— Проходимо в кінець, — скандував він. — Прошу проходити в кінець.

Поки двері стулялися, Річардс помітив, як із протилежного кінця приміщення заходять «С». До них уже наближався лікар з планшеткою. Тоді двері стулились, і більше він нічого не побачив.

Вони піднялися на третій поверх, і двері прочинилися в здоровенну, тьмяно освітлену спальну залу. Здавалося, ряди вузьких залізно-брезентових лежаків тягнуться в нескінченність.

Двоє копів почали випускати їх із ліфта, перевіряти посвідки й видавати номери ліжок. Річардс отримав 940. На лежаку були єдине коричневе покривало і пласка подушка. Річардс улігся; взуття ковзнуло з ніг на підлогу. Стопи звисали за край — тут нічим не зарадиш.

Він схрестив руки під головою і втупився в стелю.

Мінус 094, відлік триває

Наступного ранку рівно о шостій його розбудив притьма гучний дзвін. Перші кілька секунд Річардс був наче в тумані, дезорієнтований, він зчудувався, чи то Шила купила будильник, чи що. А тоді все згадав і сів на ліжку.

Групами по п’ятдесят їх повели у величезну, мов на виробництві душову, де вони знову показали посвідки на камеру, що її охороняв поліцейський. Річардс зайшов у кабінку з синіми кахлями, а ще з дзеркалом, раковиною, душем і унітазом. На поличці над раковиною рядком лежали запаковані в целофан зубні щітки, а також електрична бритва, шмат мила й наполовину використаний тюбик зубної пасти. У кутку дзеркала виднілось попередження: «ПОВАЖАЙ ЦЮ ВЛАСНІСТЬ!» Під написом хтось нашкрябав: «Я ПОВАЖАЮ ХІБА ЩО СВОЮ ДУПУ!»

Річардс прийняв душ, витерся рушником — горішнім зі стосу на туалетному бачку — поголився і причесався.

Їх повели в їдальню, де знову довелося пред’являти посвідки. Річардс узяв тацю і поштовхав її прилавком з неіржавкої сталі. Йому видали коробку кукурудзяних пластівців, тарілку просякнутої жиром смаженої картоплі, порцію яєчні-бовтанки, тост — холодний і твердий, мов мармуровий надгробок, пів пінти молока, чашку каламутної кави (без вершків), згорточок цукру, згорточок солі і шматочок маргарину на малесенькому клаптику промащеного паперу.

Він пожадливо поглинув наїдки — як і решта претендентів. Окрім порційної масної піци та державних харчових пігулок, це була перша справжня потрава в Річардса за бозна-скільки часу. І попри все, їжа видавалася на подив прісною, наче якийсь кухар-вампір на тій кухні висмоктав з неї весь смак і лишив самі грубі поживні речовини.

А що вони їли цього ранку? Ламінарію в пігулках. Штучне молоко для малої. Раптом на Річардса налинув відчай. Боже, коли ж вони побачать гроші? Сьогодні? Завтра? Наступного тижня?

А може, це просто рекламний трюк, така собі кричуща замануха. Може, нема ніякої веселки, не кажучи вже про горщики з золотом.

Він сидів і витріщався на свою порожню тарілку, доки о сьомій не прозвучав ще один дзвінок і їх повели до ліфтів.

Мінус 093, відлік триває

На четвертому поверсі Річардсову групу з п’ятдесяти чоловік загнали спершу у велику кімнату без меблів, оперезану по стінах прорізами, як у поштових скринях. Вони знову показали картки, і двері ліфта зі свистом сту­лилися за ними.

До кімнати зайшов сухорлявий чоловік з обрідкуватим волоссям й емблемою Ігор (силует людської голови на тлі факела) на лабораторному халаті.

— Прошу, роздягніться й заберіть з одягу всі цінності, — сказав він. — Тоді киньте одяг в отвір сміттєспалювача. Вам видадуть ігрові комбінезони. — Він великодушно посміхнувся й додав: — Комбінезони можете лишити собі, хоч яким буде ваш особистий вердикт на Іграх.

Люди трохи побурчали, але всі підкорилися.

— Прошу, поспішіть, — сказав сухорлявий чоловік і двічі ляснув у долоні, мов учитель перших класів просить дітей облишити забавки. — У нас попереду ще багатовсього.

— А ви теж учасник? — спитав Річардс.

Сухорлявий чоловік наділив його здивованим поглядом. Позаду хтось гмикнув.

— Не зважайте, — мовив Річардс і зняв штани.

Він забрав усі цінності й кинув сорочку, штани та спіднє в поштовий проріз. Десь далеко внизу спалахнуло коротке жадібне полум’я.

На протилежному кінці кімнати прочинилися двері (на протилежному кінці завжди були двері; а вони наче стали щурами, які біжать угору велетенським лабіринтом — Американським лабіринтом без виходу, подумав Річардс), і якісь чоловіки заволокли великі кошики на колесах, підписані «S», «M», «L» і «XL». Річардс обрав «XL» — за відповідну довжину. Він гадав, що комбінезон на ньому висітиме, але той дуже добре припасувався. Матеріал був м’який, чіпкий, майже як шовк, але міцніший. Передом здіймалася єдина нейлонова «блискавка». Усі були темно-сині, і в усіх на правій передній кишені стояла емблема Ігор. Коли вся група перевдяглася, Річардсу здалось, що він втратив обличчя.

— Прошу сюди, — сказав сухорлявий чоловік і повів їх до іншої кімнати очікування, де ревів і клекотав непозбувний Дармовізор. — Вас запрошуватимуть групами по десятеро.

Над дверима позаду Дармовізора висів ще один знак «СЮДИ» з такою самою стрілкою.

Вони всілися. Трохи згодом Річардс підвівся, пішов до вікна і визирнув надвір. Вони здіймались усе вище, а дощ не вщухав. Вулиці були лискучі, чорні й мокрі. Річардс зага­дався, що зараз робить Шила.

Мінус 092, відлік триває

Чверть по десятій він зайшов у ті двері — тепер один з десяти. Вони сунули вервечкою. Їм просканували картки. Всередині знову виявилися кабінки з трьома стінками, тільки вже міцнішими, скрученими зі звукоізоляційних коркових панелей. Горішнє світло — непряме і м’яке. З невидимих колонок линув мюзак5. На підлозі — плюшевий килим; Річардс мало не підстрибнув, відчувши під ногами щось інше за цемент.

Худорлявий чоловік щось йому сказав. Річардс кліпнув.

— Га?

— Кабіна шість, — докірливо мовив худорлявий.

— А-а.

Він пішов у кабіну шість. Там стояв стіл, а на стіні нав­проти на рівні очей висів великий годинник. На столі лежав нагострений олівець «G-AIIBM» і стос нелінійованого паперу. Дешевого, як зауважив Річардс.

Біля всього цього стояла блискуча жриця комп’ютер­ної епохи — висока і показна, мов Юнона, блондинка в коротких райдужних шортах, які чітко окреслювали дельтаподібний горбик її срамоти. Крізь шовкову блузку-сіточку завзято випиналися рум’яні соски.

— Прошу сідати, — сказала вона, — я Рінда Вард, тестуватиму вас.

Вона простягла руку. Річардс — у шоці — потиснув.

— Бенджамін Річардс.

— Можна, я зватиму тебе Бен?

Усміх був звабливий, але безособовий. Він відчув саме те символічне бажання, яке мав відчувати до цієї статурної особи жіночої статі, з усім її вгодованим тілом на позір. Воно його злило. Він замислився, чи не ловить вона від цього кайф — отак хизуючись перед бідосями на шляху до м’ясорубки.

— Атож, — відказав він. — Класні цицьки.

— Дякую, — незворушно мовила вона.

Тепер він сидів і дивився вгору, тоді як вона позирала вниз, що додавало всій картині навіть більш принизливий штрих.

— Цей тест — те саме, що й учорашній медогляд твоїх фізичних здібностей, тільки сьогодні перевіряємо розумові. Тест буде досить довгий, ланч десь о третій — за умови, якщо ти пройдеш.

Усміх блимав — то з’являвся, то зникав.

— Перший блок словесний. У тебе година з моменту, коли я видам тестовий буклет. Під час іспиту можеш ставити питання, і я на них відповідатиму в міру дозволеного. Проте жодних відповідей на тестові питання не даватиму. Зрозумів?

— Так.

Вона передала Річардсу буклет. На обкладинці була на­друкована велика червона долоня. Під нею стояли червоні літери:

СТОП!

І внизу: «Не перегортай першу сторінку, доки інструктор не дозволить почати».

— Серйозний підхід, — зауважив Річардс.

— Перепрошую?

Ідеально вимальовані брови злегка піднялися.

— Нічого.

— Аркуш для відповідей побачиш, коли розгорнеш бук­лет, — продекламувала вона. — Прошу робити жирні чорні позначки. Якщо захочеш змінити відповідь, прошу стирати повністю. Якщо не знаєш відповіді —невгадуй. Зрозумів?

— Так.

— Тоді прошу перегорнути першу сторінку і починати. Коли скажу «стоп», прошу покласти олівець. Можеш починати.

Він не став починати. Він повільно, зухвало оглядав її тіло.

За секунду вона зашарілась.

— Бене, твоя година пішла. Ти б радше…

— Чому, — спитав він, — усі тут думають, що як перестрінеш південника, то це неодмінно буде якийсь хтивий недоумок?

Жінка тепер геть зніяковіла.

— Я… я ніколи…

— Отож, ти ніколи, — сказав він, посміхнувся і взяв олівець. — Господи боже, от ви тупі, люди.

Він схилився над тестом, а вона все намагалася підшукати відповідь чи хоч відгадати причину цієї атаки. Певно, і справді не розуміла.

У першому блоці треба було вписати відповідну літеру.

1. (Щось) літа не зробить.

а. думка

б. пиво

в. ластівка

г. злочин

ґ. нічого з попереднього

Він хутко заповнював аркуш для відповідей, майже не зупиняючись подумати чи вдруге зважити питання. Після вставок була лексика, тоді протилежні значення слів. Коли він закінчив, з години ще лишалося п’ятнадцять хвилин.Жінка не стала приймати відповіді — за правилами неможнаїх віддавати, доки година не спливла, — тож Річардс відки­нувся на спинку стільця і взявся мовчки витріщатися на її практично голе тіло. Тиша гущавіла, тиснула, набрякала. Він бачив, як жінці хочеться накинути пальто, і радів із цього.

Коли час скінчився, вона дала наступний тест. На першій сторінці був малюнок бензинового карбюратора. Під ним:

Ви б вставили це в:

а. газонокосарку

б. Дармовізор

в. електричний гамак

г. автомобіль

ґ. нічого з попереднього

Третім тестом перевіряли математику. Він не дуже добре тямив у цифрах, тож коли побачив, як годинник від нього тікає, почав трохи пітніти. Під кінець вийшов майже врівні. На останнє питання відповісти не встиг. Рінда Вард якось надто широко посміхнулася, коли висмикнула в нього тест і аркуш із відповідями.

— Тут ти не такий спритний, Бене.

— Але все буде правильно, — сказав він і посміхнувся навзаєм, тоді похилився вперед і легко ляснув її по сідниці. — Іди в душ, мала. Добре впоралася.

Вона несамовито почервоніла.

— Я можу влаштувати так, що тебе дискваліфікують.

— Не бреши. Влаштуєш хіба так, що тебе звільнять, ось і все.

— Геть. Повертайся в чергу.

Вона гарчала, мало не плакала.

Річардс відчув щось на кшталт співчуття, та придушив його.

— Гарної тобі ночі, — сказав він. — Піди розвійся, пригостися обідом на шість страв із тим, з ким цього тижня спиш, і подумай про мою дитину, яка помирає від грипу в сраній трикімнатній квартирці в Забудові.

Він вийшов, а жінка з побілілим обличчям дивилася йому вслід.

Група з десятьох скоротилася до шістьох, і вони потупцювали до наступної зали. Була перша тридцять.

Мінус 091, відлік триває

Лікар, який сидів по інший бік столу в черговій кабінці, мав окуляри з крихітними товстими лінзами. А ще він мав бридкий вдоволений посміх, який нагадав Річардсу про одного недоумка, що він його знав у старших класах. Той пацан любив повзати під лавами шкільного стадіону і зазирати дівчатам під спідниці, поліруючи при цьому собі вужика. Річардс почав шкіритись.

— Щось приємне? — спитав лікар, перегортаючи першу чорнильну пляму.

Бридкий посміх трохи поширшав.

— Так. Ви мені одного старого знайомого нагадали.

— О! Кого?

— Та байдуже.

— Гаразд. Що ви тут бачите?

Річардс глянув на пляму. На праву руку йому почепили манжету для вимірювання артеріального тиску. До голови приліпили кілька електродів, а дроти від руки й голови підключили до панелі, що стояла поруч із лікарем. Екраном комп’ютерної консолі рухалися звивисті лінії.

— Дві негритянки. Цілуються.

Лікар показав наступну.

— А тут?

— Спортивний автомобіль. Схожий на «ягуар».

— Подобаються автівки на бензиновому двигуні?

Річардс стенув плечима:

— У дитинстві модельки збирав.

Лікар щось занотував і перегорнув наступну картку.

— Хвора жінка. Лежить на боці. Тіні на обличчі наче від тюремних ґрат.

— А на останній?

Річардс залився сміхом:

— Схоже на купу лайна.

Він уявив, як цей лікар у своєму білому халаті колінкує попід лавами, зазирає дівчатам під спідниці й дрочить, та зареготав ще дужче. Лікар сидів, всміхався своїм бридким посміхом, і картинка в уяві Річардса ставала ще живішою, а від того — ще смішнішою. Зрештою гиготіння вщухло до самих пирхів. Річардс раз гикнув і затих.

— Ви, мабуть, знов не хочете зі мною поділитись…

— Ні, — мовив Річардс, — не хочу.

— То продовжимо. Асоціації до слів.

Лікар не потурбувався роз’яснити. Річардс подумав, що поголос уже пішов. От і добре. Час зекономиться.

— Готові?

— Так.

Лікар дістав із внутрішньої кишені секундомір, клацнув робочим кінцем кулькової ручки і проглянув список, що тримав перед собою.

— Лікар.

— Ніґер, — відповів Річардс.

— Пеніс.

— Стовбур.

— Червоний.

— Чорний.

— Срібний.

— Кинджал.

— Гвинтівка.

— Вбивство.

— Виграш.

— Гроші.

— Секс.

— Аналізи.

— Страйк.

— Аут6.

Список продовжився. Вони опрацювали більш як п’ят­десят слів, і тоді лікар затис кнопку на секундомірі й випустив ручку.

— Добре, — мовив він, а потім зчепив пальці й серйозно глянув на Річардса: — Останнє питання, Бене. Не скажу, що вирізняю брехню на льоту, але апарат, до якого ти підключений, дасть мені чітке уявлення так чи інакше. Ти вирішив пройти кваліфікацію до Ігор, бо маєш суїцидальні тенденції?

— Ні.

— Яка в тебе мотивація?

— Мала донечка хворіє. Їй потрібен лікар. Ліки. Лікарняний догляд.

Зашкрябала кулькова ручка.

— Ще щось?

Річардс хотів був сказати «ні» (бо їх то взагалі не обходило), та потім вирішив викласти все як є. Може, тому що лікар скидався на того напівзабутого малого збоченця з юності. Може, тому що це хоч раз треба було вимовити вголос, аби воно сплавилося й набуло чіткої форми, як буває, коли чоловіки змушують себе перетворювати неясні емоційні реакції на вимовлені вголос слова.

— Я вже давно без роботи. Хочу знову працювати, навіть бодай у ролі лоха в лохотроні. Хочу працювати й забезпечувати родину. Гордість маю. А у вас є гордість, лікарю?

— Носа не деру, бо спіткнуся й упаду, — відказав лікар, тоді клацнув ручкою, ховаючи перо. — Якщо вам нема чого додати, містере Річардс…

Він підвівся. Це, а також перехід на прізвище означало, що інтерв’ю скінчилось, і байдуже, чи хотів Річардс щось додати.

— Ні.

— Двері праворуч далі коридором. Щасти.

— Аякже, — відповів Річардс.

Мінус 090, відлік триває

Група, в якій Річардс зайшов на початку, тепер скоротилася до чотирьох. Нова кімната очікування була набагато менша, і загальна група претендентів зменшилась приблизно в такому ж масштабі, відсотків на шістдесят. Останні дві літери алфавіту прибули о пів на п’яту. О четвертій санітар обійшов усіх із тацею несмачних сендвічів. Річардс узяв два і тепер сидів, жуючи, слухаючи хлопа на ім’я Реттенмунд, який пригощав Річардса й кількох інших чоловіків нескінченним, здавалося, потоком сороміцьких байок.

Коли вся група зібралася, їх загнали до ліфта й підняли на п’ятий поверх. Їхнє помешкання становило велику загальну кімнату, спільну вмивальню і неминучу фабрику сну з рядами лежаків. Їм повідомили, що о сьомій у їдальні далі коридором подадуть гарячу їжу.

Річардс посидів собі кілька хвилин, тоді підвівся і пішов до копа, що стояв при дверях, крізь які вони були зайшли.

— Приятелю, а тут є телефон?

Він не сподівався, що їм дозволять телефонувати, але коп мовчки тицьнув великим пальцем у коридор.

Річардс крихту прочинив двері й визирнув. Ясна річ, осьо він — платний апарат.

Річардс знову глянув на копа.

— Слухай, якщо позичиш мені п’ятдесят центів на дзвінок, я…

— Відвали, дядя.

Річардс тримав себе в руках.

— Я хочу зателефонувати дружині. У нас дитина хворіє. Постав себе на моє місце, бога ради.

Коп засміявся: короткий, різкий, огидний звук:

— Усі ви однакові. Побрехеньок на цілий рік вистачить. А на Різдво й День матері вам що, «Техніколор» і 3D подавай?

— От виродок, — сказав Річардс, і щось таке було в його погляді, в розправлених плечах, що коп втупив погляд у стіну. — Чи ти сам не одружений? Чи не бувало так, що ти голий-босий і мусиш позичати, хоч у роті такий присмак, наче гівно жереш?

Зненацька коп засунув руку в кишеню джемпера й ді­став жменю пластикових монет. Кинув Річардсу два новочетвертаки, запхав решту грошей назад у кишеню і схопив Річардса за барки.

— Як пошлеш до мене ще когось, мовляв, Чарлі Ґрейді м’якосердий, то я тобі всі сучі-псячі мізки повишибаю, хробаче.

— Дякую, — рівно відповів Річардс. — Що позичив.

Чарлі Ґрейді засміявся й відпустив його комбінезон. Річардс вийшов у коридор, зняв слухавку й кинув в апарат гроші. Вони провалилися з глухим дзенькотом, і секунду нічого не відбувалося («о господи, невже все надарма»), аж тоді почувся гудок. Річардс став повільно тицяти клавіші на цьому таксофоні в коридорі п’ятого поверху, сподіваючись, що їхня сусідка, сучка Дженнер, не підійде перша. Бо вона, коли почує його голос, запросто гукне інший номер, і тоді гроші підуть на вітер.

Прозвучало шість гудків виклику, а тоді незнайомий голос мовив:

— Алло?

— Покличте Шилу Річардс із «5С».

— Вона наче вийшла, — сказав голос, дедалі більш вкрадливий. — Знаєте, ходить туди-сюди кварталом. У них дитина хвора. І чоловік нероба.

— Просто постукайте у двері, — сказав він; у роті геть пересохло.

— Заждіть.

Слухавка на іншому кінці вдарилась об стіну — незнайомий голос її впустив. Десь далеко, глухо, наче уві сні, Річардс почув, як незнайомий голос стукає й волає:

— Телефон! Вас до телефону, місіс Річардс!

За пів хвилини незнайомий голос повернувся.

— Її нема. Чую, як кричить дитина, але її вдома нема. Я ж кажу, вона має мету, коли моряки в порту, — голос загигикав.

Річардсу закортіло телепортуватися тою телефонною лінією, вигулькнути на іншому кінці, мов злий джин із чорної пляшки, і душити цей незнайомий голос, аж доки тому очі не повилазять, доки воно не скоцюрбиться на підлозі.

— Передайте їй повідомлення, — сказав він. — Запишіть на стіні, як треба буде.

— Олівця при собі нема. Я кладу слухавку. Па-па.

— Стійте! — загорлав Річардс; у голосі крізніла паніка.

— Ану… хвилинку, — неохоче відказав голос. — Вона саме піднімається сходами.

Річардс, спітнілий, похилився на стіну. За мить у вусі прозвучав голос Шили — спантеличений, недовірливий, трохи наляканий:

— Алло?

— Шило.

Він заплющив очі, не впав тільки тому, що стіна тримала.

— Бене. Бене, це ти? З тобою все добре?

— Ага. Добре. Кеті. Вона…

— Без змін. Лихоманить не сильно, але вона так хрипить,крупозно. Бене, я думаю, у неї рідина в легенях. Що, як це пневмонія?

— Все буде добре. Все буде добре.

— Я… — вона замовкла, надовго. — Так не хочу лишати її саму, але мушу. Бене, я зранку два фортелі провернула. Вибач. Та я дістала трохи ліків з аптеки. Хороших ліків.

Вона говорила ревно, ритмічно, мов євангельський проповідник.

— То лайно, а не ліки, — сказав він. — Слухай-но: годі, Шило. Прошу тебе. Здається, я пройшов. Серйозно. Вони вже нікого не виганятимуть, бо тих шоу забагато. А так їм вистачить гарматного м’яса. І вони дають аванси, я так думаю. Місіс Апшо…

— Чорний їй узагалі не личить, — рівно мовила Шила.

— Байдуже. Шило, сиди з Кеті. Ніяких фортелів.

— Гаразд. Більше не піду.

Але він не повірив її голосу.

«Брешеш, аж пальці знати, Шило?»

— Я тебе люблю, Бене.

— І я те…

— Три хвилини вийшли, — втрутилась операторка. — Якщо бажаєте продовжити розмову, внесіть, будь ласка, один новочетвертак або три старі четвертаки.

— Стривай-но! — закричав Річардс. — Чорт, не встрявай, сучко. Ти…

Порожнистий гул перерваного зв’язку.

Він жбурнув слухавку. Вона пролетіла на всю довжину свого срібного шнура, потім відскочила, вдарившись об стіну, а тоді повільно захиталася вперед-назад, наче якась дивна змія, яка раз укусила — і померла.

«Хоч хтось мусить заплатити, — заціпеніло подумав Річардс, виходячи з коридору. — Хоч хтось та мусить».

Мінус 089, відлік триває

Вони квартирували на п’ятому поверсі до десятої години наступного дня, і Річардс мало не поїхав дахом від злості, занепокоєння та відчаю, аж тут молодий, трохи підаркуватий з вигляду хлоп в облиплій уніформі Ігор припросив їх до ліфта. Загалом їх, певно, лишилося чоловік триста: більше шістдесяти беззвучно й безболісно забрали геть минулої ночі. Серед них був той малий із нескінченним потоком сороміцьких жартів.

Групами по п’ятдесят їх завели в маленьку лекційну залу на шостому поверсі. Лекційна була розкішна, щедро оздоб­лена червоним плюшем. На сидіннях бильця зі справжнього дерева, з вбудованими попільничками, тож Річардс витяг свою пом’яту пачку «Блемс». Попіл він струшував на підлогу.

Перед ними була невелика сцена, по центру якої стояла кафедра, а на кафедрі — графин з водою.

Десь о десятій п’ятнадцять підаркуватий підійшов до кафедри і мовив:

— Прошу вітати Артура М. Бернса, другогорежисера Ігор.

— Ур-ря-я, — почувся кислий голос позаду Річардса.

До кафедри покрокував огрядний чоловік із тонзурою, облямованою сивим волоссям. Дорогою він зупинявся і кивав, наче дякував аплодисментам, які чув лиш він один. Тоді усміхнувся до аудиторії — широким, мерехтливим усміхом, що перетворив його на пухкого пристаркуватого Купідона в діловому костюмі.

— Вітаю, — сказав він. — Ви пройшли.

Почулося гучне колективне зітхання, за яким настали сміх і ляпання по спинах. Спалахнуло ще більше сигарет.

— Ур-ря-я, — повторив кислий голос.

— Невдовзі вам видадуть програмні завдання й номери кімнат на сьомому поверсі. Виконавчі продюсери відповідних програм згодом пояснять, чого від вас очікують. Та перш ніж це станеться, я просто хочу ще раз привітати вас і сказати, що вважаю вас сміливими, винахідливими людьми, які відмовляються жити на державну допомогу, коли мають нагоду проявити себе як чоловіки і, додам від себе особисто, як справжні герої нашого часу.

— Фігня, — зауважив кислий голос.

— Більш того, і зараз я говорю від імені всієї Мережі, ми бажаємо вам успіху і — помагайбі, — Артур М. Бернс по-свинячому захихотів і потер руки. — Ну, бачу, вам не терпиться отримати завдання, тож більше не мучитиму вас теревенями.

Прочинилися бокові двері, і до лекційної зайшла дюжина Ігрових лакеїв у червоних туніках. Вони стали вигукувати імена. По руках пішли білі конверти, і скоро вони засмітили підлогу, мов конфеті. Люди читали завдання на пластикових картках, ділилися ними з новими знайомими. Чулися глухі стогони, веселі вигуки й присвисти. Артур М. Бернс подивлявся на це все з трибуни й приязно всміхався.

— Клята «Скільки жару стерпиш», боже, ненавиджу спеку…

— От галіма передача, йде зразу після мультиків, хай йому грець…

— «Топчак до баксів», блін, не знав, що в мене серце…

— Я сподівався туди потрапити, але не думав…

— Агов, Джейку, бачив колись це шоу, «Заплив з крокодилами»? Я гадав…

— Навіть не розраховував на це…

— Мабуть, не можна…

— От паскудство, чорт забирай…

— Це «Біжи по пушки»…

— Бенджамін Річардс! Бен Річардс!

— Тут!

Він отримав звичайний білий конверт, надірвав його. Пальці злегка тремтіли, тож малу пластикову картку він дістав лише з другої спроби. Глянув на неї, насупившись, не розуміючи. Жодного програмного завдання. На картці були відтиснуті всього два слова: «ЛІФТ ШІСТЬ».

Він поклав картку до посвідки в нагрудну кишеню і ви­йшов з лекційної. Перші п’ять ліфтів у кінці коридору жваво працювали, доправляючи на сьомий поверх учасників змагань наступного тижня. Біля стулених дверей ліфта № 6 стоя­ло четверо чоловіків, в одному Річардс розпізнав власника кислого голосу.

— Це що? — спитав Річардс. — Нам копняка дають?

Чоловік із кислим голосом мав років двадцять п’ять, був непоганий з лиця. Одна рука в нього всохла, мабуть, через поліомієліт, який лютував у 2005-му. І особливих успіхів досяг у Ко-Опі.

— Та де там, — відповів він і байдуже реготнув. — Гадаю, нам дісталися шоу з найвищими ставками. Не ті, після яких ти опиняєшся в лікарні з інсультом, чи без ока, чи без руки, чи без обох. А ті, де тебе вбивають. Прайм-тайм, крихітко.

До них доєднався шостий — симпатичний юнак, який здивовано кліпав на все та всіх.

— Привіт, малеча, — мовив чоловік із кислим голосом.

Об одинадцятій, коли всіх інших уже забрали, розту­лилися двері ліфта № 6. У куленепробивній буді знову сидів коп.

— Бачиш? — сказав чоловік із кислим голосом. — Ми небезпечні персонажі. Вороги народу. Нас зітруть з лиця землі.

Він зробив сувору гангстерську міну та обстріляв броньовану буду з уявного пістолета-кулемета «Стен». Коп заціпеніло на нього витріщився.

Мінус 088, відлік триває

Приймальня на восьмому поверсі була дуже мала, дуже плюшева, дуже інтимна, дуже особиста. Цілком і повністю в розпорядженні Річардса.

Наприкінці поїздки на ліфті троє копів хутенько вихопили з групи трьох чоловіків і повели їх кудись далі коридором, вистеленим плюшевим килимом. А Річардса, чоловіка з кислим голосом і малого, який часто кліпав, привели сюди.

Щойно трійця зайшла у приймальню, їм усміхнулася секретарка — Річардсу вона трохи нагадала одну з тих акторок, секс-символів старого телебачення (Ліз Келлі? Ґрейс Тейлор?), що він бачив у дитинстві. Секретарка сиділа в алькові за столом, а навколо неї — стільки кімнатних рослин, наче то був солдатський окоп десь в Еквадорі.

— Містере Янскі, — сліпуче всміхаючись, мовила вона. — Прошу одразу до кабінету.

Малий, який багато кліпав, пішов у святая святих. Річардсі чоловік із кислим голосом, якого звали Джиммі Лафлін, повели стриману розмову. Річардс з’ясував, що Лафлін жив усього за три квартали від нього, на Док-стріт. До минулого року він працював на пів ставки чистильником двигунів у «Дженерал атомікс», та його звільнили за участь у сидя­чому страйку проти негерметичних радіаційних екранів.

— Ну, я хоч живий, — сказав він. — Як кажуть ті хробаки, ось що справді важить. Ясна річ, я безплідний. Але то байдуже. Один з невеликих ризиків, на які ти йдеш за кругленьку суму в сім новобаксів на день.

Коли «Дженерал» вказали йому на двері, всохла рука ускладнила пошук роботи. За два роки до того його дружина злягла з важкою формою астми і тепер була прикута до ліжка.

— Врешті-решт я вирішив зазіхнути на великий куш, — гірко посміхаючись, мовив Лафлін. — Може, при нагоді скину з горішнього поверху пару підлабузників, поки Маккоунові хлопці мене не піймають.

— Гадаєш, ми справді попали на…

— «Переслідуваного»? Закладаюсь на твою солодку дупцю. Пригости-но мене, друже, своїми задрипаними ци­гарками.

Річардс дав одну.

Двері прочинились, і з них вийшов малий, який багато кліпав, — під руку з гарненькою лялечкою, вдягненою в два клаптики тканини, що тримались на чесному слові. Проходячи повз чоловіків, малий злегка, нервово всміхнувся.

— Містере Лафлін? Прошу, заходьте.

Тож зараз Річардс сидів самотою, якщо не рахувати секретарку, яка знову зникла у своєму окопі.

Він підвівся й пішов у куток до безкоштовного автомата з цигарками. Йому подумалося, що Лафлін правий. Автомат видавав і Штучки. Певно, вони потрапили у вищу лігу. Річардс дістав пачку «Блемс», запалив одну.

Хвилин за двадцять вийшов Лафлін під руку з попелястою блондинкою.

— Знайома, на попутках разом їздили, — мовив він до Річардса і вказав на блондинку.

Та слухняно явила ямочки на щоках. Лафлін болісно скривився.

— Цей покидьок хоч говорить навпрошки, — сказав він Річардсу. — До зустрічі.

Лафлін пішов. З нори визирнула секретарка.

— Містере Річардс? Прошу проходити до кабінету.

Він пройшов.

Мінус 087, відлік триває

Кабінет був великий, хоч у кілбол грай. В очі одразу впадало здоровенне вікно на всю стіну, яке виходило на будинки середнього класу, склади біля пристані, нафтові резервуари й озеро Гардінг. І небо, і вода були блакитно-сірі. Так само дощило. Вдалині з боку в бік пухкав великий танкер.

Чоловік за столом був середнього зросту і дуже чорний. Такий, правду кажучи, чорний, що Річардс аж задумався, чи він справжній. Чоловік наче вийшов із менестрель-шоу7.

— Містере Річардс.

Чоловік підвівся і простяг руку. Коли Річардс не став її тиснути, той наче не сильно розгубився. Просто забрав руку і сів.

Біля столу було каркасне брезентове крісло. Річардс і собі сів та загасив сигарету в попільничці з емблемою Ігор.

— Я Ден Кілліан, містере Річардс. Ви вже, певно, здогадалися, чому вас сюди запросили. Згідно з нашими даними і вашими результатами тестів, ви тямущий.

Річардс схрестив руки, чекав.

— Вас обрали конкурсантом до «Переслідуваного», містере Річардс. Це наше найбільше шоу. Найприбутковіше — і найнебезпечніше для учасників. У мене на столі лежить ваша остаточна згода. Я не сумніваюсь, що ви її підпишете, та спершу хочу розповісти, чому вас обрали, і щоб ви пов­ністю розуміли, у що вплутуєтесь.

Річардс нічого не відповів.

Кілліан виклав на чистесенький бювар свого столу досьє. Річардс помітив, що на обкладинці стоїть його ім’я. Кілліан розгорнув теку.

— Бенджамін Стюарт Річардс. Вік: двадцять вісім, народився 8 серпня 1997 року в місті Гардінг. Навчався в ремісничій школі Південного міста з вересня 2011-го по грудень 2013-го. Двічі був усунений від занять за неповагу до керівництва. Скільки пригадую, ви копнули у верхню частину стегна заступника директора, коли той стояв до вас спиною.

— Брехня, — мовив Річардс. — Я його в зад копнув.

Кілліан кивнув.

— Най буде так, містере Річардс. У віці шістнадцяти років ви одружилися з Шилою Річардс, уродженою Ґордон. Старомодний пожиттєвий контракт. Як бунтувати, то до кінця, еге ж? Відсутність членства в профспілці через відмову підписувати Профспілкову клятву вірності й «Пункти про конт­роль зарплатні». Скільки пам’ятаю, ви назвали регіонального губернатора Джонсбері сучим сином і півнем драним.

— Так, — відповів Річардс.

— Трудовий стаж у вас неоднорідний, і вас звільняли… ану подивимось… загалом шість разів з таких причин, як непокора, образа керівництва і сувора критика влади.

Річардс стенув плечима.

— Коротше кажучи, вас вважають антиавторитарним і антисоціальним. Ви відхилення від норми, але достатньо розумний, щоб не потрапити за ґрати чи мати серйозні проблеми з владою, і ви не маєте залежностей. Штатний психолог доповів, що на різних чорнильних плямах ви побачили лесбійок, екскременти й транспорт, який забруднює середовище. Він також доповів про високий рівень незрозумілих веселощів…

— Він нагадав мені одного пацана з дитинства. Він любив ховатися під лавами на стадіоні й дрочити. Я про пацана. Не знаю, що там ваш лікар полюбляє.

— Зрозуміло.

Кілліан коротко усміхнувся — в суцільній темряві зблиснули білесенькі зуби — і повернувся до теки.

— Деякі ваші відповіді були расистського характеру, що заборонено Расовим актом від 2004-го. Також під час тесту на асоціації до слів ви дали кілька відповідей насильницького характеру.

— Я тут у насильницьких справах, — сказав Річардс.

— Авжеж. Проте ми — і це я говорю не просто від імені Керівництва Ігор, а від імені всієї нації — надзвичайно стурбовані цими відповідями.

— Боїтеся, щоб хтось якось уночі не підклав вам у систему запалювання паличку ірландської8? — вишкіряючись, поцікавився Річардс.

Кілліан замислено лизнув великий палець і перегорнув сторінку.

— Нам на щастя, ви маєте такого собі заручника долі, містере Річардс. У вас є донька на ім’я Кетрін, півтора року. То була помилка?

Він студено посміхнувся.

— Запланована, — без образи відповів Річардс. — Я тоді працював на «Дженерал». Якимось чином моя сперма то пережила. Може, бог пожартувати вирішив. З тим, який зараз став світ, я інколи гадаю, що ми тоді вдерли штуку.

— У всякому разі ви тут, — сказав Кілліан, так само посміхаючись своїм холодним посміхом. — А наступного вів­торка опинитесь на «Переслідуваному». Бачили передачу?

— Так.

— Тоді знаєте, що це найголовніше шоу на Дармобаченні. Глядачі мають безліч шансів узяти в ньому участь — як опосередковано, так і безпосередньо. Я виконавчий продюсер цього шоу.

— Як чудесно, — мовив Річардс.

— Ця передача — один з найнадійніших способів, у який Мережа ще в зародку розправляється з такими капосниками, як ви, містере Річардс. Уже шість років розправляється. До сьогодні вцілілих у нас не було. Якщо геть щиро, ми плануємо діяти в тому ж дусі.

— То ви ведете нечесну гру, — рівно мовив Річардс.

Кілліан більше здивувався, ніж жахнувся:

— Але ж ні! Ви забуваєте, містере Річардс, що ви — ана­хронізм. Люди не сидітимуть по барах та готелях, не збира­тимуться перед крамницями побутової техніки з гаслами на вашу підтримку. Боронь боже! Ні. Вони жадатимуть, аби вас стерли з лиця землі, і при нагоді в цьому допоможуть. Що брудніше, то краще. А ще треба буде змагатися з тим Маккоуном. Еван Маккоун і Мисливці.

— Наче якась неогрупа, — сказав Річардс.

— Маккоун ніколи не програє, — сказав Кілліан.

Річардс хрюкнув.

— Вас покажуть у прямому ефірі ввечері у вівторок. Подальші випуски становитимуть монтаж із плівок, записів і, коли можливо, живі трансляції всіх трьох учасників. Бува­ло таке, що ми переривали планові трансляції, коли якийсь особливо винахідливий учасник наближався до своєї… скажімо так, особистої битви при Ватерлоо. Правила — простіше не буває. Ви або, в разі вашої смерті, родичі отри­маєте по сто новодоларів за кожну годину, яку проведете на волі. Ми вам видамо чотири тисячі вісімсот доларів на витрати — за умови, якщо ви дві доби водитимете Мисливців за ніс. Непотрачений залишок, ясна річ, підлягає поверненню, якщо ви протягом цих двох діб загинете. У вас дванадцять годин фори. Якщо протримаєтеся тридцять днів, отримаєте Суперприз. Один мільярд новодоларів.

Річардс закинув голову і засміявся.

— От і я так думаю, — сухо посміхаючись, мовив Кілліан. — Маєте питання?

— Тільки одне, — сказав Річардс, нахиляючись уперед; на обличчі не стало й сліду веселощів. — Як би вам велося, якби ви самі опинилися там, на втіках?

Кілліан розсміявся. Він тримався за живіт, і кімнатою щедро котився громовий червонодеревний сміх.

— Ох… містере Річардс… я перепро-хо-шую… — і ще раз покотився з реготу.

Врешті-решт, промокнувши очі великою білою хусткою, Кілліан наче опанував себе.

— Розумієте, у вас не просто наявне почуття гумору, містере Річардс. Ви… мене… — він придушив новий напад сміху. — Вибачте мені. Насмішили до чортиків.

— Бачу.

— Ще питання?

— Ні.

— Дуже добре. Перед шоу будуть збори колективу. Якщо у вашому надзвичайному розумі зародяться ще якісь питання, прошу, прибережіть їх доти.

Кілліан натис кнопку на столі.

— Не треба мені вашої дешевої поживи, — сказав Річардс. — Я одружений.

Кілліанові брови поповзли вгору:

— Ви абсолютно певні? Вірність варта захоплення, містере Річардс, але з п’ятниці до вівторка — то довго. І враховуючи ймовірність, що ви можете більше ніколи не побачити дружину…

— Я одружений.

— Дуже добре.

Він кивнув дівчині у дверях, і та зникла.

— А що ж ми можемо для вас зробити, містере Річардс? У вас буде окремий люкс на дев’ятому поверсі, кулінарні вимоги задовольнятимуться в межах розумного.

— Добру пляшку бурбону. І телефон, щоб я міг поговорити з д…

— Е ні, вибачте, містере Річардс. За бурбон згода. Але щойно ви підпишете цю форму, що не маєте претензій, — він підштовхнув бланк до Річардса разом з ручкою, — будете позбавлені права спілкування до вівторка. Може, передумаєте щодо дівчини?

— Ні, — відказав Річардс і нашкрябав на пунктирній лінії своє ім’я. — Але з вас уже дві пляшки бурбону.

— Звісно.

Кілліан підвівся і знову простягнув руку.

Річардс знов її проігнорував і вийшов.

Кілліан дивився йому вслід, і очі в нього були порожні. Він не усміхався.

Мінус 086, відлік триває

Коли Річардс вийшов, з окопу хвацько вистрибнула секретарка і передала конверт. На горішньому боці:

Містере Річардс,

Певно, одна з тих тем, яку ви не станете порушувати під час нашої бесіди, — те, що гроші вам потрібні просто зараз. Чи не так?

Незважаючи на протилежні чутки, керівництво Ігор авансів не видає. Не розглядайте себе як конкурсанта з усім тим лиском, який цей титул начебто передбачає. Ви не зірка Дармобачення, а всього лиш безіменний роботяга, якому напрочуд добре платять за небезпечну роботу.