Темна вежа. Темна вежа VII ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2019

ISBN 978-617-12-7310-8 (epub)

Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Висловлюємо щиру подяку літературному агентству «Andrew Nurnberg Associates Baltic», Latvia, за допомогу в придбанні права на публікацію цієї книжки

Перекладено за виданнням:

King S. The Dark Tower. The Dark Tower VII : A Novel / Stephen King. — New York : Scribner, 2004.

Переклад з англійськоїОлени Любенко

Обережно! Ненормативна лексика!

Дизайнер обкладинкиIvanovITCH

ХудожникОлександр Семякін

Електронна версія створена за виданням:

Кінг С.

К41 Темна вежа. Темна вежа VII : роман / Стівен Кінг ; пер. з англ. О.Любенко. — 3-тє. вид. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2017. — 784 с.

ISBN 978-966-14-9650-6 (укр.)

ISBN 978-1-880418-62-2 (англ.)

Остання книга легендарного циклу Стівена Кінга! Тривалі мандри стрільця Роланда добігають кінця. Проте реальний світ і художній настільки переплітаються, що вже самому Кінгу загрожує смертельна небезпека. Ціною надзвичайних зусиль герої рятують життя письменникові, а він — їм. І нарешті досягнена омріяна мета — Багряного Короля переможено, нога стрільця ступає на сходи Темної вежі, він піднімається дедалі вище й вище. Верхівка Вежі — фінал історії, геть не очікуваний, не той, якого прагне читач і… навіть сам письменник, а той, що його вимагає надісторія.

УДК 821.111(73)

ББК 84(7Спо)

© Stephen King, 2004

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2011, 2015, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад та художнє оформлення, 2011

Той, хто говорить, не маючи уважного слухача, — німий.

Отож, Постійний читачу, цю останню книгу циклу

Темної вежі я присвячую тобі.

Довгих днів і приємних ночей.

Не чув? Таж розлягався шум

І гомін, наче подзвін по душах згублених,

По тих мандрівниках, ровесниках моїх,

Що з них той був міцний, а той — володар дум,

Хоробрий той, але зоставсь лиш сум.

«Утрачені!» — той плакав дзвін по них.

Та жоден їхній дух спокою не знайшов,

Усі прийшли поглянути на поступ мій,

Останнє полотно у рамі тій живій!

В червонім полум’ї палає кожен, хто дійшов.

Я їх впізнав. Без страху ріг до губ приклав

І засурмив: «Чайльд Роланд до Вежі Темної прийшов»

Роберт Браунінґ «Чайльд Роланд до Вежі Темної прийшов»

Я народився

З шестизарядником в руці, із ним стоятиму

На смерть і з ним віддам кінці.

«Бед Компані»

Ким же це я став,

Друже мій найвірніший,

Всі, кого я знав,

Оддалились, зникли.

Можеш мати все,

Мою імперію багна,

А я зраджу тебе,

Болю тобі завдам.

Трент Резнор

19 99

ВідтворенняВідкриттяСпокутаПоновлення

Частина перша

Маленький Червоний Король Дан-Тете

Розділ І

Каллаген і вампіри

Один

Колись панотець Дон Каллаген був католицьким священиком в одному містечку (Салемз-Лот — так воно називалося), що нині щезло з лиця землі й усіх можливих карт. Та не те щоб Каллаген цим надто переймався. Такі поняття, як реальність, втратили для нього свою вагу.

Зараз цей християнський (у минулому) священик тримав у руці язичницький предмет — різьблену черепашку зі слонової кістки. На дзьобі в неї видніла щербинка, на спині — подряпина у вигляді знака питання, але в цілому річ була прегарна.

Прегарна і могутня. Він відчував цю силу, що струменіла в його долонях, як електричні розряди.

— Яка гарна, — прошепотів він до хлопця, що стояв поряд із ним. — Правда ж, це Черепаха Матурин? Це вона?

Хлопцем був Джейк Чемберз. Він зробив чималий гак, аби зрештою потрапити майже до того самого місця, звідки почав свої мандри тут, на Мангеттені.

— Не знаю, — відповів Джейк. — Вона називає її «шольдпадда1», іця річ може нам допомогти, але розбійників, які чигають нас он там, їй не знищити. — Він кивнув у бік «Діксі-Піґ», побіжно подумавши, кого мав на увазі: Сюзанну чи Мію, — коли вжив той універсальний займенник жіночого роду «вона». Колись він сказав би, що це не має значення, бо ж дві жінки були так тісно пов’язані. Втім, тепер це важило. Чи важитиме невдовзі.

— Ви станете? — спитав Джейк у панотця, маючи на увазі: «Чи станете ви на бій? Чи битиметеся? Чи вбиватимете?»

— О, так, — спокійно відповів Каллаген і поклав черепашку зі слонової кістки, з її мудрими очима й подряпаним панциром, у нагрудну кишеню, де тримав запасні набої до свого револьвера, потім через тканину погладив майстерно виконану річ, переконуючись, що вона вмостилася надійно і не випаде. — Я стрілятиму, доки не закінчаться набої, аякщо кулі вичерпаються ще до того, як мене вб’ють, я вбиватиму їх… руків’ям револьвера.

Пауза була настільки нетривка, що Джейк її навіть не помітив. Але в тому ваганні до панотця Каллагена озвалася Білість. То була сила, яку він знав віддавна, ще з отроцтва, хоч згодом і пережив кілька років важкої зневіри, років, коли його розуміння тієї первинної сили спершу потьмяніло, а потім і вичахло геть. Але ті дні лишилися в минулому, Білість знову ввійшла в його душу, і він сказав за це Богові спасибі.

Джейк кивав, щось промовляючи, але Каллаген майже його не чув. Та йДжейкові слова не мали значення. На відміну від того, що казав інший голос — голос когось надто великого, щоб називати його Богом, —

(Ґана)

от його слова були важливі.

Хлопчик має йти далі, мовив йому голос. Хай би що сталося тут, хай би що вас тут спіткало, хлопець має йти. Твою роль у цій історії майже скінчено. А от він ще не дограв свою партію до кінця.

Вони проминули оголошення на хромованому стовпчику («ЗАЧИНЕНО, СПЕЦОБСЛУГОВУВАННЯ»), Джейків нерозлучний друзяка Юк дріботів між ними, задерши голову й роззявивши пащу в своїй звичній зубастій усмішці. Зійшовши сходами нагору, Джейк дістав з плетеної сумки, що її Сюзанна-Мія принесла з Кальї Брин Стерджис, дві тарілки — Орізи. Постукав одна об одну й, зачувши глухий дзенькіт, вдоволено кивнув. А тоді сказав:

— Перевірмо, що утебе.

Каллаген підняв «рюгер», що його Джейк колись приніс із собою до Серединного світу з цього-таки міста, Кальї Нью-Йорка. Життя — це колесо, і ми всі кажемо спасибі. На мить панотець, неначе дуелянт, підніс барабан до правої щоки. Потім торкнувся нагрудної кишені, випнутої від патронів і черепахи.Sköldpadda.

Джейк кивнув.

— Всередині тримаймося разом. Ні на мить не розходитися, Юк посередині. На рахунок «три». А почавши, не зупиняємося.

— Не зупиняємося.

— Правильно. Ти готовий?

— Так. Нехай Божа ласка не покине тебе, хлопчику.

— І вас, отче. Раз… два… три. — Джейк прочинив двері, й разом вони ступили в тьмяне світло й хмару солодкаво-гострих пахощів смаженого м’яса.

Два

Джейк ішов на смерть (принаймні так він вважав), згадуючи дві речі, які сказав Роланд Дескейн, його справжній батько. Битви, що тривають п’ять хвилин, породжують легенди, які житимуть тисячу років. А також: Тобі не потрібно помирати щасливим, коли прийде твоя пора, але маєш вмерти вдоволеним, бо прожив життя від початку до кінця так, як цього вимагало ка.

Три

І до того ж кришталево чистим поглядом. Його чуття загострилися до такої межі, що він відчував не лише запах смаженини, а й розмарину, яким її натерли перед приготуванням. Чув не тільки спокійний ритм свого дихання, й шепіт, схожий на шум хвиль прибою, шепіт крові, яка піднімалася до мозку на правому боці шиї й спускалася до серця на лівому боці.

А ще згадалися Роландові слова про те, що навіть найкоротший бій, від першого пострілу до падіння останнього трупа, завжди здається задовгим для тих, хто бере в ньому участь. Час розтягується, як пругка стрічка, до неозорої далечіні. Тоді Джейк кивнув, хоч і не дуже зрозумів, про що йдеться.

Тепер він збагнув.

Першою думкою було те, що супротивників занадто багато — дуже, дуже багато. Джейк визначив, що їх близько сотні, й у більшості своїй то були люди, яких отець Каллаген називав ницими. (Око вихоплювало не лише чоловіків, а й жінок, та Джейкне сумнівався, що вони належать до одного виду.) Поміж них, значно худіші за ницих людей,адеякі— тонкі, як шпаги, з мертвотно-блідими обличчями, оточені тьмяними синіми аурами, вгадувалися вампіри.

Юк горнувся ззаду до Джейкової ноги. На маленькій лисячій пичці з’явився похмурий вираз, у горлі клектало притишене підвивання.

У повітрі витав запах м’яса, але не свинини.

Чотири

«Отче, нам треба триматися на віддалі десяти футів один від одного, якщо зможемо», — проінструктував Джейк Каллагена перед дверима. І тепер, наближаючись до стійки метрдотеля, Каллаген відступав праворуч, витримуючи загадану відстань.

Також Джейк сказав йому, що треба закричати — якнайдовше і якнайгучніше. Тож Каллаген розтулив було рота, щоб заволати. Аж раптом до нього зсередини знову озвався голос Білості. Лиш одне слово було промовлено, але цього вистачило.

Шольдпадда, сказав голос.

Каллаген досі тримав «рюгер» біля правої щоки, тож у нагрудну кишеню сягнув лівою рукою. Він бачив і відчував усе не настільки гостро, як його юний супутник, проте помічав чимало: помаранчево-червоні електричні світильники на стінах,свічки на кожному столику під скляними ковпаками відтінку яскравішої, гелловінської помаранчі, блискучі серветки. На стіні обідньої зали ліворуч висів гобелен, що зображав лицарів та їхніх дам, які сиділи за довгим бенкетним столом. В атмосфері зали витало відчуття (Каллаген не міг визначити, що його породило, надто вже тонкими і невловними були ознаки йсигнали) того, що відвідувачі приходили до тями після якоїсь події: наприклад, невеличкої пожежі на кухні чи автомобільної аварії на вулиці.

«Чи після споглядання пологів у жінки, — подумав Каллаген, коли його пальці зімкнулися на черепашці. — В усі часи це було непоганою розвагою, що допомагала вбити час між закусками й основною стравою».

— А ось і ка-меї Ґілеаду! — нервово вереснув хтось. Не людина — в цьому Каллаген був твердо впевнений. Надто гучним бувтой голос для людини. Глянувши вглиб зали, звідки він долинув,Каллаген побачив страховисько — покруч людини і птаха, вдягнене в джинси й просту білу сорочку. Голова ж над сорочкою була забарвлена втемно-жовте завдяки лискучому пір’ю. Очі почвари здавалися вкрапленнями рідкої смоли.

— Хапайте їх! — зарепетувало страховисько-посміховисько й скинуло на підлогу серветку, під якою лежала зброя. На думку Каллагена, то був пістолет, але він більше скидався на бойове знаряддя з «Зоряного шляху». Як їх там називали? Фазери? Станери?

Та це не мало значення. Бо ж Каллаген мав значно ліпшу зброю і хотів, щоб її побачили всі присутні. Він змахнув начиння і скляний підсвічник з найближчого столика та одним рвучким рухом зняв скатертину, достоту як штукар, що показує фокус. (Найменше йому хотілося у вирішальний момент перечепитися через шмат лляної тканини та беркицьнутися на підлогу.) Тоді, зі спритністю, в яку ще тиждень тому нізащо не повірив би, він скочив спершу на стілець, а з нього — на стіл. Івже звідти, підтримуючиsköldpaddaпальцями під плаский живіт, підняв фігурку на всезагальний огляд.

«Я міг би й пісеньку промугикати, — подумав він. — Може, «Місячне сяйво тобі личить» або ж «Я залишив серце в Сан-Франциско».

На той час вони перебували всередині «Діксі-Піґ» рівно тридцять чотири секунди.

П’ять

Вчителі старших класів, яким часто доводиться бувати серед учнів у класах, де ті виконують домашні завдання, чи в актових залах, підтвердять, що підлітки, хай навіть доглянуті, хай навіть щойно з душу, смердять гормонами, що їх так активно виробляють їхні тіла. Схожий сморід іде від групи людей, що перебувають у стресових обставинах. Саме його й відчув Джейк, чиї відчуття балансували зараз на найгострішому вістрі.

Коли вони проходили повз стійку метрдотеля (Центральнийздирницький пункт, як любив називати її Джейків батько), запах відвідувачів «Діксі-Піґ» уже ослабнув і став запахом людей, що помалу заспокоюються після збудження. Та коли пташине страховисько заволало вдальньому кутку зали, Джейк Чемберз краще відчув запах присутніх. То був запах з металевим присмаком, досить схожий на кров, щоб розбурхати його гнів та емоції. Так, він бачив, як Пташинка Твіті2скинув зі стола серветку, так, бачив зброю, що під нею крилася, так, розумів, що Каллаген, стоячи на столі, був легкою мішенню. Та все це турбувало Джейка значно менше, ніж мобілізаційний рупор, яким була горлянка Твіті. Джейк уже здійняв було праву руку, заміряючись метнути одну зі своїх дев’ятнадцяти тарілок і ампутувати голову, в якій ця горлянка засіла, аж раптом Каллаген підніс черепашку.

«Даремно, тут вона не допоможе», — подумав було Джейк. Але не встигла ця думка як слід оформитися в його мозку, як він збагнув, що черепашка діє. Йому все сказав їхній запах — з нього вивітрилася агресія. І ті, хто вже підводився з-за столиків —ниці людиз червоними дірами влобах, вампіри з синіми аурами, що, здавалося, принишкли й набули насиченішого забарвлення, — повсідалися назад, а власне, гепнулися на стільці, неначе раптово втратили контроль над своїми м’язами.

— Хапайте їх, це ті, кого Сейр… — Слова Твіті урвалися. Його ліва рука (якщо таку бридку пазуристу лапу можна булоназвати рукою) потяглася до зброї майбутнього й безсило впала. Очі втратили блиск і потьмяніли. — Це ті, кого Сейр… С-С-Сейр… — Знову пауза. І птахолюд сказав: — О сей, що за гарненька штучка у вас у руках?

— Ти знаєш, що це, — сказав Каллаген. Джейк просувався вперед, іКаллаген, пам’ятаючи вказівки хлопчика-стрільця, які той дав йому надворі («Щоразу, коли я повертатиму голову праворуч, я маю бачити твоє лице»), зліз зі столу на підлогу, щоб рушити слідом, тримаючи черепаху високо над головою. У залі повисла щільна тиша, хоч ножем ріж, проте…

Проте була ще одна зала. Там лунав грубий сміх і хрипкі п’яні верески — гулянка, судячи з усього, і десь неподалік. Ліворуч. За гобеленом, на якому бенкетували лицарі та їхні дами. Щось там відбувається, подумав Каллаген, і це щось — навряд чи благодійний вечір гри в покер у клубі Лосів3.

Він чув, як важко й часто дихає крізь роззявлену пащу Юк — маленький паровий двигун. Але були й інші звуки. Неприємне різке дріботіння вкупі з тихим навальним поклацуванням. Від цього поєднання звуків у Каллагена стислися зуби й мороз продер поза шкірою. Щось ховалося попід столами.

Першим побачив комах, що наближалися, Юк. Він застиг, мов собака на полюванні, коли вчує дичину, — підняв передню лапу й виставив морду вперед. Якусь мить усе його тіло було нерухоме, хіба що темна оксамитова шкіра на носі ходила вперед і назад: Юк то показував стиснуті вістря зубів, то ховав їх, то знову вищирявся.

Жуки посунули просто на них. Хай би чим вони були, Черепаха Матурин у піднятій руці Каллагена не мала на них жодного впливу. Товстун у смокінгу зкартатими лацканами млявим голосом, у якому звучали мало не питальні нотки, заговорив до птахолюда:

— Вони не повинні пройти далі цієї зали, Меймане, і не повинні залишити її. Нам наказали…

Юк вистрибнув уперед, з-за зціплених зубів почулося гарчання. Звук був, поза сумнівом, Юкові геть не властивий і нагадав Каллагену коміксову «бульбашку» з написом «Гррррр!».

— Ні! — стривожено заволав Джейк. — Юк, ні!

Услід за хлопчиковим вигуком крики й сміх за гобеленом стихли — неначе до фолькен, що святкували там, зненацька дійшло, що тут щось коїться.

Але Юк не звернув на Джейкове застереження жодної уваги. Трьох ворогів він розчавив одразу. У тиші, що запанувала, хрускіт панцирів лунав особливо зловісно. Їсти їх він не хотів, просто, розмахнувшись і розчіплюючи зуби, жбурляв трупи (кожен завбільшки змишу) в повітря. І решта жуків ретирувалися під стіл.

Він створений для цього, здогадався Каллаген. Можливо, колись давно всі шалапути існували саме задля цього. Їх вивели так само, як деякі породи тер’єрів, для…

Панотцеві роздуми обірвав хрипкий гук з-за гобелену.

— Г’юми! — закричав один голос, а за мить до нього приєднався інший: — Ка-г’юми!

У Каллагена раптом з’явилося абсурдне бажання крикнути у відповідь: «Gesundheit!»4

Але не встиг він вигукнути ні це, ні будь-що інше, як у голові прогримів голос Роланда.

Шість

— Джейку, йди.

Хлопець спантеличено озирнувся на Каллагена. Він ішов, схрестивши руки на грудях, готовий жбурнути Орізу в першого, хто поворухнеться. Юк повернувся на вихідну позицію за Джейком, хоч досі крутив головою, вишуковуючи можливу здобич. Його очі блищали від мисливського азарту.

— Ми підемо разом, — твердо сказав Джейк. — Отче, вони ж причмелені! І ми вже близько! Вони забрали її звідси… зцієї зали… повели через кухню…

Каллаген не відреагував. Тримаючи черепашку високо над головою (так тримають ліхтар у темній глибокій печері), він повернувся обличчям до гобелену. Тиша, що запанувала в тій залі, була стократ лячнішою за репет і гарячкове ґелґотіння сміху. Та тиша нагадувала дуло націленої зброї. І хлопчик зупинився.

— Іди, поки ще є змога, — мовив Каллаген, щосили намагаючись, аби голос його звучав спокійно. — Наздожени її, якщо вдасться. Це наказ твого діна. А також воля Білості.

— Але ти не можеш…

— Іди, Джейку!

Від цього крику чоловіки й жінки в «Діксі-Піґ», ниці люди, поневоленіsköldpaddaчи ні, неспокійно забурмотіли. За звичайних умов їх цілком можна було б зрозуміти — адже зрота Каллагена лунав голос, що Каллагену не належав.

— У тебе є один-єдиний шанс, і ти мусиш ним скористатися! Знайди її! Як твій дін, я наказую тобі!

Зачувши, як Каллаген говорить голосом Роланда, Джейк широко розплющив очі й розтулив рота. Вражений, він роззирнувся навколо.

За секунду до того, як гобелен ліворуч від них відлетів убік, Каллаген зрозумів чорний жарт, що його цілком могло не вловити неуважне око. Смаженина на витканому бенкетному столі мала не поросячі, а людські обриси. Лицарі й дами їли людське м’ясо й запивали його людською кров’ю. Гобелен зображав трапезу людожерів.

А тоді стародавні істоти, що теж вечеряли, відкинули непристойний килим і вихлюпнули в залу, пронизливо верещачи крізьвеличезні ікла, що навіки розперли їхні безформні роти, зробивши їх напіврозкритими. Їхні очі були чорні, як сама сліпота, шкіра їхніх щік ібрів — навіть тильні боки долонь — поросла буграми пухлин. Як і вампірів у обідній залі, їх оточували аури, але ядучо-фіолетової барви, настільки темної, що вона здавалася чорною. З очей і рота сочився якийсь гній. Деякі істоти швидко торохкотіли, деякі — сміялися. Здавалося, вони не відтворюють звуки, а вихоплюють їх із повітря, немов щось живе.

І Каллаген упізнав їх. Авжеж, упізнав. Хіба ж не один із їхнього кодла відправив його блукати світами? То були істинні вампіри, вурдалаки першого типу, чиє існування тримали в суворій таємниці, поки не надійшла пора нацькувати їх на непроханих гостей.

І черепашка в його руках на них не діяла.

Каллаген побачив, як широко розплющуються від жаху очі Джейка, як лізуть мало не на лоба від вигляду тварюк, як блідне хлопчик, геть-чисто забувши про свою мету.

Не знаючи, які слова вирвуться внього першими, поки сам їх не почув, Каллаген закричав:

— Першим вони вб’ють Юка! Прикінчать його в тебе на очах і вицмулять кров!

Зачувши своє ім’я, Юк загавкав. Від знайомого голосу Джейків погляд начебто прояснів, але Каллаген не мав часу й далі випробовувати хлопчикове везіння.

Черепаха їх незупинить, та принаймні втримає решту. Кулі їх теж незупинять, але…

З відчуттям дежавю (а чом би й ні, він уже переживав цей кошмар раніше, в будинку хлопчика, якого звали Марк Петрі) Каллаген сягнув рукою у відкритий комір своєї сорочки й дістав натільного хрестика. Той клацнув об руків’я «рюгера» й повис на грудях, світячись сліпучим синювато-білим світлом. Два прадавні створіння, що вже хотіли було вхопити Каллагена йзатягти в свою юрбу, зненацька сахнулися й завищали від болю. На очах у Каллагена їхня шкіра зашкварчала й стала плавитися. І Каллаген шалено зрадів.

— Забирайтеся, згиньте! — закричав він. — Сила Божа наказує вам! Сила Христова наказує вам! Ка Серединного світу наказує вам! Сила Білості наказує вам!

Попри це один з вурдалаків наважився кинутися до нього — безформний кістяк у стародавньому, замшілому костюмі з «метеликом». На шиї в нього метлявсь якийсь старовинний орден… чи не мальтійський хрест? Рукою здовжелезними пазурами істота спробувала хапнути хреста, але Каллаген відсмикнув його останньої секунди, й упир схибив — лапа вхопила повітря надюйм вище. Без зайвих роздумів Каллаген блискавично викинувруку вперед і встромив кінчик хреста в пергаментно-жовтого лоба істоти. Золотий хрест увійшов у тіло, як розпечений рожен — у масло. Створіння в запліснявілому костюмі випустило протяглий крик болю й ляку та позадкувало. Каллаген висмикнув хреста. На якусь мить, поки старезне чудовисько не встигло затулити лоба лапою, очам Каллагена відкрилася діра від його хреста. А відтак крізь пальці мерця потекла жовта загусла рідина. Його коліна підігнулися, й він гепнувся на підлогу між двох столів. Решта вампірів відступили від нього; де-не-де залунали розлючені верески. Обличчя істоти, прикрите скоцюрбленимируками, вже провалювалося. Аура спалахнула, як свічка, тайзгасла, і за мить від істоти вже не лишилося нічого, крім жовтої гнойовиці, що вихлюпувалася, як блювотиння, з рукавів піджака й холош штанів та збиралася в калюжу.

Каллаген виступив уперед, до решти почвар. Його страх випарувався. Зникла й тінь сорому, що нависала над ним з того часу, як Барлоу зламав його хреста.

«Нарешті вільний, — подумав він. — Вільний нарешті, Боже всемогутній, я вільний. — А потім: — Здається, я спокутував свій гріх. І це добре, чи не так? Дуже добре».

— К’инь яго! — хрипко викрикнув один з вампірів, виставляючи руки вперед, щоб затулити обличчя. — Дугна витгебенька ’вечого Бога, к’инь яго, як сміливий!

Атож, дурна витребенька овечого Бога. Чогож вас од неї так сплющує?

Колись перед Барлоу він не наважився відповісти на кинутий виклик — собі на погибель. Але в «Діксі-Піґ» Каллаген виставив хреста супроти істоти, що наважилася заговорити.

— Я не маю потреби випробовувати свою віру на вимогу такої тварюки, як ти, сей, — відрубав він, і слова лунко продзвеніли в тиші зали. Він уже відтіснив прадавніх майже до арки проходу до тієї зали, звідки вони висипали. На руках та обличчях передніх вампірів уже проступили великі темні пухлини, в’їдаючись у стародавній пергамент їхньої шкіри, немов кислота. — Та й усе одно я б не викинув такого давнього друга, як цей. Але сховати його? Добре, якщо вже вам так хочеться… — З цими словами він повернув хрестика на місце, за пазуху.

Тієї ж миті кілька вампірів рвонули вперед. Їхні ікласті писки скривилися в тріумфальних, як здавалося, гримасах. ІКаллаген виставив уперед руки. Його пальці (а також руків’я «рюгера») палахкотіли, неначе облиті блакитним полум’ям. Очі черепашки також наповнилися вогнем, а панцир засяяв.

— Не підходьте до мене! — закричав Каллаген. — Сила Бога і Білості наказує вам!

Сім

Коли страхітливий шаман звернув своє лице до Прародителів, Мейман з роду тахінів відчув, що жахливі й прекрасні водночас чари Черепахи трохи ослабли. Хлопець уже зник, і це наполохало Меймана. Та вислизнути він ніяк не міг, тож був ще десь у ресторані, й це заспокоювало. Але якщо хлопчисько знайшов двері у Федік та скористався ними, Мейману буде непереливки, це вже точно. Бо Сейр звітував перед Волтером О’Димом, а Волтер О’Дим звітував лише перед самим Багряним Королем.

Спокійно. Все по черзі. Іперше — розібратися з шаманом. Нацькувати на нього Прародителів. Потім знайти хлопця, крикнути, що його друг у біді й потребує його допомоги, це може подіяти…

Мейман (Кенар для Мії, Пташинка Твіті для Джейка) прокрався вперед і вхопив за руки Ендрю, гладуна в смокінгу з картатими лацканами, та його ще жирнішу подружку. І кивнув у бік Каллагена.

Тірана несамовито затрясла головою, й Мейману довелося розкрити дзьоба йзасичати на неї. Маску, яку носила Тірана, вже добряче попсувала Детта Волкер, тож тепер та звисала клаптями в неї на підборідді й шиї. Посеред лоба, неначе зябра викинутої на берег риби, стулялася й розтулялася червона рана.

Мейман повернувся до Ендрю, відпустив його на секунду, щоби вказати на шамана, потім зловісно-промовистим жестом провів пазуристою лапою, яка була йому за руку, по своєму пір’ястому горлу. Ендрю кивнув і викрутився з пухких рук своєї жінки, коли та спробувала його стримати. Людська маска була настільки вдала, що показувала емоціїницогов пістрявому смокінгу: він вочевидь збирався з духом. А потім зі здушенимкриком стрибнув уперед івхопив Каллагена за шию — не руками, а товстими передпліччями. Тієї ж миті його коханка, репетуючи,налетіла на Каллагена і вибила з його руки черепашку.Sköldpaddaвпала на червоний килим, відлетіла під стіл і там лишилася (як і один паперовий човник, що його дехто з вас може пам’ятати), вибувши з нашої історії назавше.

Прародителі все ще трималися віддалік, як івампіри третього типу, що бенкетували в сусідній залі, протениці люди,чоловіки й жінки, вчули слабину і посунули на Каллагена: спершу нерішуче, але з кожним кроком їхня сміливість дужчала. Вони взяли його в кільце, якусь хвилю потупцяли на місці, а тоді навалилися на нього всім своїм кагалом.

— Пропустіть мене іменем Господа! — закричав Каллаген, але, звісно, це не допомогло. На відміну від вампірів, істоти з червоними ранами на лобах не боялися імені панотцевого Бога. Єдине, на що він міг сподіватися: Джейк не зупиниться і, боронь Боже, не повернеться, вони з Юком щодуху помчать до Сюзанни. Врятують її, якщо зможуть. Помруть разом знею, якщо — ні. І вб’ють її дитину, якщо випаде така нагода. Боже, як же він помилився… Їм слід було обірвати життя цієї дитини в Кальї, коли ще була змога.

Щось вгризлося йому в шию. Тепер вампіри нападуть, незважаючи на хрест. Щойно вловивши слабкий подмух його крові, вони налетять на нього, мов ті акули (акулами вони й були). Господи, дай мені силу, став подумки благати Каллаген. І раптом відчув, як у його тіло вливаються нові сили. Він відкотився ліворуч, і гострі пазурі шарпонули його сорочку, шматуючи її на смужки. На мить рука, в якій він тримав «рюгер», звільнилася. Він спрямував його на спітнілу, перекошену від ненависті фізіономію Ендрю і підніс дуло револьвера (придбаного вдалекому минулому для оборони домівки Джейковим батьком, чия підозріливість межувала з параноєю) до м’якої червоної рани посеред лобаницого.

— Ні-ііі, ти не посмієш! — заверещала Тірана. Вона рвучко потяглася до зброї, і тієї самої миті її сукня спереду нарешті тріснула й назовні вивалилися масивні груди. Порослі густою шерстю.

Каллаген натиснув на гашетку, і залою прокотилася оглушлива луна від пострілу. Голова Ендрю розірвалася, мов кавун, повний крові, забризкавши істот, що купчилися за його спиною, і ті, не вірячи власним очам, заверещали від жаху. У голові Каллагена встигла промайнути думка: «Непередбачений поворот подій, га?» А ще: «Чи вистачить цього, щоб менеприйняли до клубу? Чи я вже стрілець?»

Поки що, напевно, ні. Адже був ще птахолюд. Він стояв просто перед ним, між двох столиків, роззявляючи йстуляючи дзьоба, і його горлянка пульсувала від збудження.

Каллаген посміхнувся і, звівшись на лікті (з рваної рани на горлі ринула на килим кров), узяв страховисько в приціл.

— Ні! — скрикнув Мейман, підносячи потворні лапи догори в спробі затулити морду, хоч і було це вочевидь марно. — Ні, ти не МОЖЕШ…

«Ще й як можу», — з дитячим тріумфом подумав Каллаген і знову вистрелив. Мейман заточився, позадкував на два кроки, потім ще на крок. Перечепився об стіл і впав спиною назад. У повітря над ним злетіли йліниво опустилися на долівку три жовті пір’їни.

Каллаген почув ревище, не від люті чи страху, а від голоду. Запах крові нарешті залоскотав ніздрі спраглих прадавніх істот, і тепер жодна сила в світі не в змозі була їх зупинити. Тож, якщо він не хотів долучитися до їхнього числа…

Панотець Каллаген, що колись у Салемз-Лоті був священиком, отцем Каллагеном, спрямував дуло «рюгера» на себе. Він не гаяв часу на вишуковування вічності в темряві ствола, просто міцно притиснув його собі до підборіддя знизу.

— Хайл, Роланде! — сказав він, знаючи

(хвиля їх піднімає хвилею), що його чують. — Хайл, стрільцю!

Коли старезні чудовиська кинулися на нього, його палець міцно притисся до гашетки. Сморід холодного неживого дихання накрив його з головою, але не відібрав мужності. Він ще ніколи не почувався таким сильним. Найщасливішими роками його життя були ті, які він провів звичайним блукальцем, не священиком, а просто Каллагеном-з-доріг. Івін відчув, що скоро йому буде подаровано свободу повернутися до того життя й мандрувати скільки заманеться. Бо виконав свій обов’язок, і то було добре.

— Знайди свою Вежу, Роланде, увірвися до неї йдістанься аж до верхівки!

Зуби давніх ворогів, тих стародавніх братів і сестер істоти, що звала себе Куртом Барлоу, вп’ялися в нього, як жала, проте Каллаген зовсім їх не відчув. Натискаючи на гачок і тікаючи від них навіки, він усміхався.

Розділ II

На хвилі

Один

На ґрунтовій дорозі, що привела їх до будинку письменника в Бриджтоні, Едді й Роланд натрапили на помаранчевий пікап з написом «ОБСЛУГОВУВАННЯ ЕЛЕКТРОМЕРЕЖ ЦЕНТРАЛЬНОГО МЕНУ». Неподалік обтинав гілки дерев, що загрозливо нависали над лініями електропередач, чоловік у жовтому шоломі й помаранчевому сигнальному жилеті. Чи відчув Едді щось тієї миті, якусь силу, що громадилася? Може, то був передвісник хвилі, що мчала Шляхом Променя їм назустріч? Згодом, коли він замислився над цим, то згадав, що відчуття таке було, але цілковитої певності не мав. Бог свідок, у той час він уже був у химерному настрої. А чом би й ні? Скільком людям випадає нагода зустрітися зі своїм творцем? Що ж… Стівен Кінг не створив Едді Діна, юнака, чий Кооп-Сіті був не в Бронксі, а в Брукліні. Ще не створив, бо ж то був рік 1977-й. Проте Едді не сумнівався, що з часом Кінг це зробить. А як інакше він міг тут опинитися?

Едді зупинив машину перед пікапом, вийшов і розпитав спітнілого чоловіка з гілкорізом у руці дорогу до Черепахової алеї, що в Ловеллі. Працівник «Електромереж Центрального Мену» доволі охоче розповів, як туди проїхати, а наприкінці додав:

— Як хочете дістатися Ловелла ще сьогодні, їдьте трасою дев’яносто три. Болотяною дорогою, як її називають місцеві.

Він підняв руку й похитав головою, неначе передбачаючи заперечення з боку Едді, хоча той насправді йслова не сказав після того, як запитав про дорогу.

— Вона довша на сім миль і вся у вибоїнах, але сьогодні черезІст-Стоунгем ви проїхати не зможете. Копи все перекрили.Патрульні зі штату, місцева поліція, навіть управління шерифа округу Оксфорд.

— Ви жартуєте, — сказав Едді. Така відповідь здалася йому найбезпечнішою.

Електрик похмуро похитав головою.

— Ніхто до пуття не знає, що там сталося, але стріляли, може, навіть з автоматів, і вибухи були, от. — Він постукав по рації, покоцаній і вкритій шаром білого пилу від зрізаних гілок, що висіла в нього на поясі. — Раз чи два за сьогодні я навіть чув слово на букву «т». Та це й не дивно.

Едді гадки не мав, про яке слово на букву «т» йдеться, але знав, що Роланд хоче рушати якнайшвидше. Він відчував стрільцеву нетерплячку в своїй голові, майже міг бачити нетерпеливе покручування пальцем, яким стрілець казав: «Їдьмо, їдьмо».

— Я про терористів, — стишуючи голос, пояснив електрик. — Люди не вірять, що вАмериці може статися така дурня, приятелю. Але скажу тобі, ще й як може. Хай навіть не сьогодні, але рано чи пізно станеться. Хтось підірве Статую свободи чи Емпайр-Стейт-Білдінг, от що я думаю. Консерватори, або ліві, або трикляті араби. Забагато психів розвелося.

Едді, поверхово обізнаний з наступними десятьма роками історії, кивнув.

— Так, мабуть, ви праві. Та менше з тим. Дякую за інформацію.

— Це щоб ви не гаяли часу. — А коли Едді вже сідав за кермо «форда», що належав Джонові Каллему, спитав: — Містере, ви що, вскочили в халепу? У вас пом’ятий вигляд. І кульгаєте.

Атож, Едді втрапив у халепу: одна куля пройшла крізь його руку, друга застрягла вправій литці. Жодне поранення не було серйозним, і в подальшому вирі подій він майже про них забув. Але тепер вони нагадали про себе сильним болем. І чому, на Бога, він відмовився від флакона таблеток перкоцету, який пропонував йому Аарон Діпно?

— Ага, — кивнув він. — І тому їду в Ловелл. Мене вкусив собака одного мужика. Я ще з ним поговорю на цю тему. — Дивна історія, з погляду сюжету геть не трималася купи, але він не письменник. Сюжети хай Кінг вигадує. Втім, ця недолуга вигадка дала йому змогу сісти за кермо «форда-ґелексі», перш ніж електрик спитав у нього ще щось, і це, зточки зору Едді, робило її вдалою. Він швидко завів двигун і поїхав геть.

— Розпитав дорогу? — спитав Роланд.

— Ага.

— Добре. Едді, все навалилося одночасно. Нам треба якнайшвидше знайти Сюзанну. А також Джейка і панотця Каллагена. Та й дитина вже на підході. Може, навіть уже народилася.

Коли виїдете на Канзас-роуд, поверніть праворуч, сказав електрик (Канзас, як в історії про Дороті, Тото й тітоньку Ем, все навалилося одночасно). Й Едді повернув. Тепер вони котили на північ. Сонце ліворуч від них сховалося за деревами, й асфальтована дорога на дві смуги потопала в тіні. Едді практично відчував, як вислизає крізь пальці час, неначе якась казково дорога тканина, надто ковзка, щоби втримати її вруці. Він натиснув на газ, і старенький «форд» Каллема, хоч і розпачливо задеренчав, але трохи набрав швидкості. Едді розігнав машину до п’ятдесяти п’яти миль за годину й на цьому зупинився. В принципі, можна було й піддати газу, якби не дорога — звивиста й не дуже рівна.

З кишені сорочки Роланд витяг аркуш паперу з нотатника, розгорнув його і прикипів поглядом (хоча Едді сумнівався, що стрілець міг прочитати той документ, адже писані слова цього світу завжди будуть для нього загадкою). Угорі, над нерівним, проте розбірливим почерком Аарона Діпно (і вкрай важливим підписом Кельвіна Тауера) всміхався веселий мультяшний бобер, а під ним ішли слова: «СПРАВ, ХОЧ ГРЕБЛЮ ЗНИХ ГАТИ». Дурнуватий жарт.

«Дурних питань не треба, з тобою я не граюсь», — подумав Едді й зненацька широко всміхнувся. Саме такого принципу щодо нісенітниць досі дотримувався Роланд, і байдуже, що на Блейні Моно кілька вчасно поставлених дурних питань врятували їм життя. Едді відкрив було рота, аби зауважити, що документ, який міг виявитися найважливішим в історії людства (важливішим навіть за Велику хартію вольностей, Декларацію незалежності США чи теорію відносності Альберта Ейнштейна), мав замість заголовка тупий жарт, і спитати, як Роландові це подобається. Але не встиг він і слова сказати, як на них налетіла хвиля.

Два

Його нога зісковзнула з педалі газу, й це було добре. Якби вона лишилася на місці, вони з Роландом могли покалічитися чи навіть загинути. Коли їх накрила хвиля, контроль над «фордом-ґелексі» втратив пріоритетне значення для Едді Діна. Той стан був схожий на мить, коли кабіна американських гірок на мить зупиняється на верхівці першої «гірки»… нахиляється… стрімко летить униз… і ти разом з нею, а в лице вдаряє гаряче повітря літа, груди стискає і шлунок твій ширяє десь у тебе поза спиною.

Тієї ж миті Едді побачив, як усе, що було в салоні автомобіля Джона Каллема, злітає зі своїх місць у повітря — попільнички, дві ручки йскріпка з панелі приладів, дін Едді і сам дінів ка-мей, старий добрий Едді Дін власною персоною. Не дивно, що він загубив свій шлунок! (Він не розумів, що й сама машина, плавно зупинившись на узбіччі дороги, також злетіла, ліниво погойдуючись вперед і назад на висоті п’яти-шести дюймів над поверхнею землі, як маленький човник на хвилях невидимого моря.)

А потім обсаджена деревами сільська дорога зникла. Бриджтон зник. Увесь світ згинув. Задзеленчали дзвоники тодешу, той огидний, нудотний звук, що викликав у нього бажання заскреготати зубами на знак протесту… та тільки зуби його зникли разом зі світом.

Три

Як і Едді, Роланд добре відчув, що його спершу піднімає в повітря, а тоді підвішує, наче річ, що цілковито перестала слухатися сили земного тяжіння. Він почув дзеленькіт і мав відчуття, що його проносить крізь товщу всього сущого, але збагнув, що то не справжній тодеш, принаймні не того різновиду, через який вони проходили раніше. То було дуже схоже на авен каль, як називав його Ванней (ці два слова означали «бути підхопленим вітром» чи «віднесеним хвилею»). Та тільки словом каль, на відміну від звичнішого кас, іменували стихійну силу, що спричиняла катастрофічні наслідки. Не вітер — ураган. Не хвиля — цунамі.

«Сам Промінь хоче звернутися до тебе, Базікало, — промовив у його свідомості Ванней.Базікало —давнє саркастичне прізвисько, що приліпилося до мовчазного сина Стівена Дескейна. Коли Роландові минув десятий рік, його кульгавий і неперевершений учитель перестав так його називати (певно, не без Кортового втручання). — І тобі піде тільки на користь, якщо послухаєш його».

«Я слухатиму дуже уважно», — відповів Роланд, і його жбурнуло вниз. Він захлинувся повітрям, відчуваючи невагомість і нудоту.

Знову дзвіночки. Аж раптом він знову ширяв у повітрі, цьогоразу над кімнатою, заставленою порожніми ліжками. Одного погляду вистачило, щоб збагнути: саме сюди приводили Вовки дітей, викрадених зприкордонних Калій. А на дальньому боці кімнати…

Його вхопила за руку чиясь рука, хоч Роланд навіть подумати не міг, що в такому стані це можливо. Він повернув голову ліворуч і побачив поряд Едді. Оголений, той ширяв у невагомості. Вони обидва були в чому мати народила, бо ж одяг їхній лишився у світі письменника.

Роланд уже побачив, куди показує Едді. Два ліжка на дальньому боці кімнати було зсунуто разом. На одному лежала біла жінка. Її ноги (ті самі, якими користувалася Сюзанна під час їхнього тодеш-набігу до Нью-Йорка) були широко розсунуті, а між них схилилася жінка з щурячою головою, жінка зроду тахінів — у цьому Роланд не сумнівався.

Поряд з білою лежала темношкіра, чиї ноги закінчувалися акурат під коліньми. І попри все: ширяння в повітрі голим, нудоту, тодеш, — Роланд ще ніколи в житті так щиро не радів, когось побачивши. Едді, звісно, відчував те саме. Роланд почув у думках, як той заволав од радості, і простягнув руку, щоб стримати молодого чоловіка. Він мусив його вгамувати, бо Сюзанна дивилася просто на них і (майже напевно) бачила їх. Тож, якщо вона щось їм скаже, він хотів почути кожне слово. Бо незважаючи на те, що ці слова поллються з її рота, до них, найпевніше, промовлятиме Промінь — голос Ведмедя абож Черепахи.

На головах в обох жінок були металеві шоломи, з’єднані сталевим гофрованим шлангом.

«Це як злиття розумів у вулканців5, — прокоментував Едді, знову наповнюючи своїм голосом Роландову голову і витісняючи все. — А може…»

«Цить! — перебив його Роланд. — Цить, Едді, заради твого батька!»

Чоловік у білому халаті вхопив з таці страхітливі на вигляд хірургічні щипці й відштовхнув щуроголову тахінку-медсестру. Він нахилився, зазираючи Мії між ніг і здіймаючи щипці надголовою. Поблизу, уфутболці з написами, складеними зі слів світу Едді й Сюзанни, стояв тахін з головою хижого коричневого птаха.

«Він відчує нас, — подумав Роланд. — Якщо ми залишимося тут достатньо довго, він неодмінно нас відчує й здійме тривогу».

Проте Сюзанна дивилася на нього, її очі під лінією шолома схвильовано блищали. Блищали від розуміння. Вона їх бачила, еге ж, це правда.

Вона промовила одне-єдине слово, і в момент непоясненного, проте вартого довіри спалаху інтуїції Роланд збагнув, що слово походило не від Сюзанни, а від Мії. І водночас то був голос Променя, сили, наділеної розумом настільки, що вона відчувала всю серйозність загрози й прагнула захистити саму себе.

Часит— от яке слово вимовила Сюзанна. Він почув його всвоїх думках, бо вони були ка-тет і ан-тет. У це слово безгучно склалися її губи, коли вона поглянула вгору, туди, де ширяли вони, ставши спостерігачами подій, що зараз, цієї миті, відбувалися в іншому часі й просторі.

Тахін з головою яструба підвів очі — можливо, простежив її погляд чи почув щось своїм надприродно гострим слухом. А тоді лікар опустив щипці й увігнав їх під Міїну сукню. Вона пронизливо закричала, й Сюзанна заволала разом з нею. Іненаче безтілесне Роландове єство могла відштовхнути геть сила цих злитих воєдино криків, стрілець відчув, що втрачає зв’язок з цим місцем, мчить угору, неначе кульбабка, підхоплена вітром. Але він відчайдушно тримався за те слово, щоб не загубити його. Воно принесло з собою яскравий спогад про маму, яка схилилася над його ліжечком. То було в кімнаті, де буяло різнобарв’я, в дитячій, кольори якої він тепер, звісно, знав, та маленьким хлопчиком міг лише сприймати їх, як діти щойно після пелюшкового віку сприймають усе — з цілковитим і беззастережним зачудуванням, з невимовним здогадом, що то все магія.

Вікна дитячої були з вітражного скла, яке, ясна річ, зображало дуги Чародійської веселки. Він згадав свою матір, яка нахилялася до нього. На її обличчі грали різні барви того прегарного йдивовижного світла, її каптур лежав на спині, тож маленький Роланд бачив своїми очима

(цевсемагія)

і душею дитини, яка любить, вигин її шиї. Згадав, що мріяв, як упадав би коло неї, як відбив би її у батька, якби вона погодилася, як би вони одружилися й народили власних дітей та жили вічно у казковому Осяйному королівстві; згадав, як вона співала йому, як Ґабріела Дескейн співала своєму маленькому хлопчику, а він урочисто дивився на неї своїми широко розплющеними оченятами, і його обличчя вже мало на собі печать мінливих кольорів мандрівного життя; вона співала мелодійну безглузду пісеньку:

Голубочку милий мій,

Ягідки неси хутчій,

Чусит, чисит, часит,

В кошик насипати.

«В кошик насипати», — думав він, коли його жбурляло, невагомого, крізь пітьму й жахливе дзеленчання тодешу. Одного разу, коли він спитав, мама відповіла, що ці слова були не повною нісенітницею, а числівниками давньої мови.Чусит, чисит, часит: сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять.

«Часит — це дев’ятнадцять, — подумав він. — Авжеж, це все дев’ятнадцять». А потім вони з Едді знову опинилися на світлі, гарячковому помаранчевому світлі, і там були Джейк і Каллаген. За лівою ногою в Джейка сховався Юк — його шерсть відстовбурчилася, зуби він шкірив у оскалі.

«Чусит, чисит, часит, — подумав Роланд, дивлячись на свогосина, такого маленького перед величезним кагалом ворогіву обідній залі «Діксі-Піґ». — Часит — це дев’ятнадцять. В кошик насипати. Але який кошик? Що це означає?»

Чотири

На узбіччі Канзас-роуд у Бриджтоні дванадцятирічний «форд» Джона Каллема (сто шість тисяч миль на одометрі, а машинка ще тільки-но розбíгалася, любив розповідати Каллем людям) ліниво погойдувався над м’якою землею, передні шини торкалися її, тоді здіймалися, щоб і задні могли на мить діткнутися ґрунту. Двоє чоловіків у салоні, що, здавалося, не лише знепритомніли, а й стали прозорими, перекочувалися ліниво в такт рухам машини, як трупи на затонулому човні. А довкола них плавав у повітрі різний мотлох, що його зазвичай повно в кожній машині, якою часто користуються: попільнички й ручки, скріпки й найдавніший у світі арахіс, монетка з заднього сидіння й соснова глиця з килимків на підлозі, ба навіть сам килимок. У темряві відділення для рукавичок несміливо торохкотіли об зачинену кришку різні предмети.

Якби в цей час нагодився хтось із перехожих, його б не на жарт перелякало це видиво предметів — і людей! людей, може, навіть мертвих! — які плавали вмашині, як уламки катастрофи у космічній капсулі. Але ніхто не пройшов повз них. Мешканці цього боку озера Лонг-Лейк здебільшого дивилися на той берег, у бік Іст-Стоунгема, хоч там насправді вже нічого було видивлятися. Навіть дим — і той майже розвіявся.

Ліниво гойдалася машина, і в її салоні Роланд з Ґілеаду повільно здійнявся до стелі, де його шия вперлася в брудну оббивку даху, а ноги з переднього сидіння потяглися за ним. Едді спочатку утримувало на місці кермо, але раптом машину гойднуло вбік, і він теж, вивільнившись, здійнявся вгору. Його обличчя було мляве йсонне. У кутику рота з’явилася срібляста цівка слини і витекла в повітря, блискуча й сповнена мікроскопічних бульбашок, біля щоки, вкритої кіркою засохлої крові.

П’ять

Роланд знав, що Сюзанна побачила його. І, напевно, угледіла Едді. От чому вона так старалася вимовити те єдине слово. Втім, Джейк і Каллаген їх не помітили. Хлопчик і панотець переступили поріг «Діксі-Піґ» — той учинок був або дуже хоробрий, або дуже нерозважний, і тепер вони мусили всю свою увагу звернути на те, що їх там чекало.

Попри всю Джейкову нерозсудливість, Роланд страшенно ним пишався. Він побачив, що хлопчик встановив між Каллагеном і собоюканда— ту відстань (завжди різну для різних обставин), що гарантувала двом стрільцям перед лицем чисельнішого супротивника можливість уникнути смерті від одного пострілу. Обидва підготувалися до бою. Каллаген тримав Джейків «рюгер»… іще щось, якусь різьблену фігурку. Роланд був майже впевнений, що то кан-та, одне з маленьких божеств. У хлопчика були Сюзаннині тарілки та плетена сумка. Звідки вони в нього — лише боги відали.

Стрілець помітив огрядну жінку, чия подібність до людини закінчувалася вище шиї. Над трійцею відвислих підборідь висіла пошматованими клаптями маска. Роздивляючись щурячу голову, що видніла під маскою, Роланд зненацька багато зрозумів. Зрештою, рано чи пізно все б і так прояснилося, просто його увагу (як цієї миті увагу хлопчика й панотця) було зосереджено на інших речах.

Наприклад, ціниці людиКаллагена. Вони могли бути тахінами, істотами, народженими не в Примі чи природному світі, а байстрюками з якогось міжсвіття. Безперечно, вони не належали до тих істот, що їх Роланд називав пришелепуватими мутантами, які з’явилися внаслідок катастрофічних експериментів інепродуманих воєн стародавніх народів. Ні, ці люди могли бути лише справжніми тахінами. Часом їх ще називали «третім народом», чи кан-тої. Так, Роланд мав би це знати. Скільки тахінів нині було на службі в істоти, знаної як Багряний Король? Декілька? Багато?

Усі?

Якщо правильною виявиться третя відповідь, то дорога до Вежі буде справді важкою, передчував Роланд. Але не в стрільцевих звичках було зазирати далі обрію, і в цьому випадку брак уяви обернувся для нього благословенням.

Шість

Він побачив те, що йому потрібно було побачити. Кан-тої з усіх боків оточили Джейка й Каллагена (ті й не помітили, що за їхніми спинами, відрізаючи їм шлях до відступу на Шістдесят першу вулицю, стоять ще двоє), але панотець загіпнотизував їх різьбленою фігуркою, як колись Джейк зібрав довкола себе натовп за допомогою ключа, знайденого на пустищі. Жовтий тахін з тілом людини й головою уазо6 мав під рукою щось подібне на вигляд до зброї, але навіть не намагався нею скористатись.

Проте на них чигав ще один клопіт, що його треноване Роландове око, звикле розпізнавати найрізноманітніші пастки йзасідки, помітило одразу. Нечестиву пародію на останню учту Ельдового братства на стіні він помітив і зрозумів усе її значення буквально за лічені секунди до того, як її зірвали. І той запах: не просто м’яса — людського м’яса. Це він теж збагнув би раніше — якби мав час на роздуми… та тільки життя в Кальї Брин Стерджис залишало йому мало часу на те, щоб сісти й подумати. У Кальї, ніби в якійсь книжці оповідок, життя складалося з подій, що текли клятим неперервним потоком.

Утім, тепер усе стало на свої місця, чи не так? Ниці люди могли бути лише тахінами, людожерами з дитячих казок, якщо хочете. А за гобеленом правили свій бенкет ті, кого Каллаген називав вампірами першого типу, асам Роланд знав під іменням Прародителів — певно, найогидніших і наймогутніших пережитківстародавнього занепаду Приму. Таких, як тахіни, сіґул у Каллагена в руках міг зупинити, вони могли ще довго так стояти й витріщатися на нього. Але Прародителі на нього б навіть не глянули.

З-під столу потоком посунули, клацаючи об підлогу, жуки. Таких Роланд уже бачив раніше, і всі сумніви щодо тих, хто ховався за гобеленом, остаточно відпали. Жуки були паразити, кровопивці, одвічні переслідувачі — блохи Прародителів. У присутності шалапута їх можна було не боятися, але якщо маленькі лікарі скупчувалися в таких кількостях, це завжди означало, що неподалік Прародителі.

Як тільки Юк накинувся на жуків, Роланд з Ґілеаду зробив єдине, що спало йому на думку: пірнув униз, до Каллагена.

У його розум.

Сім

Отче, я тут.

Так, Роланде. Що…

Немає часу. НАКАЖИ ЙОМУ ЙТИ ЗВІДСИ. Ти мусиш. Виведи його звідси, поки ще єчас!

Вісім

І Каллаген спробував. Звісно, хлопець затявся, не хотів йти. Дивлячись на нього крізь очі Каллагена, Роланд з гіркотою подумав: «Я мав би виховати з нього ліпшого зрадника. Хоча, всі боги мені свідки, я доклав усіх зусиль».

— Іди, поки ще є змога, — сказав Каллаген Джейкові, щосили намагаючись, щоб голос його звучав спокійно. — Наздожени її, якщо вдасться. Це наказ твого діна. А також воля Білості.

Це мало б переконати Джейка, але він не здавався — о боги, та він такий самий упертюх, як Едді! — тож Роланд вирішив більше не чекати.

Панотче, дозвольте мені.

Не чекаючи на відповідь, Роланд перебрав на себе контроль. Він уже відчував, що хвиля,авен каль, починає спадати. І будь-якої миті могли ввірватися Прародителі.

—Джейку, йди!— заволав він, використовуючи панотцеві рот і голосові зв’язки, як гучномовець. Якби довелося замислитися, як таке можливо, він би геть розгубився. Але роздуми не були його звичкою, тому він вдячно помітив, як Джейкові очі від подиву широко розкриваються. —Утебе єодин-єдиний шанс, іти мусиш ним скористатися! Знайди її! Як твій дін, янаказую тобі!

А потім, як і в лікарняній палаті з Сюзанною, він відчув, як його підкидає догори і виштовхує зтіла й свідомості Каллагена, мов невагому пушинку кульбаби чи павутинку. Якусь мить віннамагався опиратися, пробитися назад — так плавець змагається з сильною течією, щоб дістатися берега, — але це було неможливо.

Роланде!В голосі Едді бринів переляк.Господи помилуй, Роланде, що це за поторочі?

Гобелен уже відлетів убік. У прохід ринули стародавній страшні створіння. Їхні чаклунські обличчя були спотворені від величезних нерівних зубів, роти розпирало від іклів завтовшки зі стрільцеві зап’ястки, їхні зморщені щетинисті підборіддя були слизькі від крові й залишків м’яса.

Але хлопчик — боги, о боги! — не зрушив змісця.

— Першим вони вб’ють Юка! — закричав Каллаген, та тільки Роланд здогадався, що волав не Каллаген. Він подумав, що то Едді скористався голосом Каллагена, як перед тим це зробив він, стрілець. Якимось чином Едді знайшов чи то сприятливіші потоки, чи то більше сили в собі. Достатньо, щоби прорватися всередину після того, як звідти винесло Роланда. — Прикінчать його в тебе на очах і вицмулять кров!

Нарешті подіяло. Хлопчик розвернувся і помчав геть, а слідом за ним припустив і Юк. Він пробіг просто під носом у птаха-тахіна і між двохницих, але жоден зних не зробив ані найменшої спроби його схопити. Вони все ще зачаровано витріщалися на черепаху, здійняту в руках Каллагена.

Прародителі не звернули жодної уваги на хлопчика, що втікав. Але Роланд розумів, що й не звернуть. З розповіді панотця Каллагена він знав, що один з Прародителів оселився в маленькому містечку Салемз-Лот, де панотець недовгий час служив проповідником. Каллаген зостався живим — річ надзвичайна для тих, хто залишався сам на сам з цими чудовиськами, втративши свою зброю й сіґули влади, — але, перш ніж відпустити його, істота змусила Каллагена напитися своєї гнилої крові. Позначила його для цих, для решти.

Останнє, що побачив Роланд, — як Каллаген виставляв проти них свій сіґул-хрест. А далі його засмоктало назад у темряву йзалунали дзвіночки, доводячи до сказу своїм боєм. Звідкілясь, наче здалеку, долинав до нього крик Едді. Роланд потягнувся до нього в непроглядній пітьмі, торкнувся його руки, загубив її, знову пошукав і намацав його долоню. Вони переверталися знову і знову, тримаючись один за одного, намагаючись не загубитися, сподіваючись не заблукати в цій темряві між світами, до якої не вели жодні двері.

Розділ ІІІ

Едді телефонує

Один

До салону старої машини Джона Каллема Едді повернувся так, як колись підлітком прокидався після нічних кошмарів: розгублений, задихаючись від жаху, повністю дезорієнтований, не розуміючи, хто він такий, не кажучи вже про те, де він.

Йому вистачило секунди, щоб збагнути, що вони з Роландом (хоч і здавалося це неймовірним) тримали один одного в обіймах, як ненароджені близнюки у лоні матері, хоч машина й небула лоном. Перед його очима повільно пропливли ручкаіскріпка, а ще пластмасова коробка, в якій він упізнав касетну бобіну з магнітною стрічкою на вісім доріжок. «Не гай часу, Джоне, — подумав він. — У цього пристрою немає майбутнього, якщо пристрої з майбутнім взагалі існують».

Щось шкрябало йому потилицю. Плафон для лампочки на стелі старого «форда-ґелексі» Джона Каллема? Боже милий, а він подумав, щ…

І тут раптом повернулася сила тяжіння. Вона знову вступила в свої права, і вони впали, а довкола них посипався градом різний мотлох. Килимок, що літав усалоні «форда», накрив собою кермо. Едді вдарився грудьми об спинку переднього сидіння, й з грудей вирвалося зі свистом повітря. Роланд гепнувся поряд, до того ж на своє хворе стегно. Голосно скрикнувши, він став перелазити на переднє сидіння.

Едді відкрив було рота, щоб заговорити, але не встиг він і слова сказати, як у голові прогримів голос Каллагена: «Хайл, Роланде! Хайл, стрільцю!»

Скільки ж душевних сил знадобилося Каллагену, щоб пробитися до них з того, іншого світу? А за ним, тихі, проте відчутні, долинули утробні тріумфальні крики. Завивання, не слова.

Шокований, Едді зустрівся поглядом з блідо-блакитними Роландовими очима. Він узяв стрільця за ліву руку, думаючи: «Він відходить. Боже милосердний, здається, панотець відходить».

Знайди свою Вежу, Роланде, ввірвися до неї…

— …і дістанься аж до верхівки!— видихнув Едді.

Вони сиділи в машині Джона Каллема, котра досить вдало (хоч і трохи навскоси) приземлилася на узбіччі Канзас-роуд, у м’якому передвечірньому світлі літнього дня, але перед очима в Едді досі палахкотіло пекельне помаранчеве світіння того ресторану, що насправді був лігвом людожерів. Думати, що таке взагалі було можливо, що люди щодня проходили повз цю криївку і щодня, навіть не підозрюючи, що там, усередині, не відчуваючи поглядів голодних очей, які стежили за ними, вихоплюючи з натовпу, оцінюючи…

Але не встиг він закінчити думку, як крик болю розірвав йому груди — примарні зуби впиналися йому в шию, і щоки, і груди, його губи пекло кропивою, амошонку протикало шпичаками. Він кричав і кричав, розчепіреною рукою роздираючи повітря, аж поки Роланд не примусив її опустити.

— Перестань, Едді. Припини. Їх уже немає. — Пауза. Зв’язок обірвався, і біль затих. Авжеж, Роланд був правий. На відміну від панотця, вони врятувались. Очі Роланда блищали від сліз, Едді це бачив. — Його теж немає. Панотця.

— Вампіри? Ну, людожери? Вони… Вони?.. — Едді забракло духу закінчити речення. Думка про те, що отець Каллаген міг стати одним з них, була надто жахлива, щоб вимовити її вголос.

— Ні, Едді. Зовсім ні. Він… — Роланд витяг з кобури револьвер. Сталь виблискувала у вечірньому світлі. Стрілець приставив дуло собі під підборіддя й промовисто глянув на Едді.

— Він утік від них, — мовив Едді.

— Еге ж. Уявляю, які вони люті.

Едді кивнув. Зненацька страшна втома накотила на нього. Знову розболілися рани. Ні, вони не боліли, вони ридали, до того ж ридма.

— Добре. А тепер сховай цю штуку туди, де їй і належить бути, поки випадково не застрелився. — Іпоки Роланд вкладав револьвер у кобуру: — Що з нами було? Знову тодеш чи ще один Променетрус?

— Гадаю, всього потроху, — відповів стрілець. — Є така річ, називаєтьсяавен каль.Це щось на кшталт припливної хвилі, що тече Шляхом Променя. Нас підняло її потоком.

— І дало нам змогу побачити те, що ми й хотіли побачити.

Трохи над цим поміркувавши, Роланд зрештою впевнено похитав головою.

— Ми побачили те, що сам Промінь хотів нам показати. Він очікує, що ми вирушимо туди.

— Роланде, а в дитинстві ти це все вивчав? Тобто ваш старий друзяка Ванней викладав такі предмети, як… ну не знаю, Анатомія променів і дуг веселки?

Роланд усміхнувся.

— Так, нам втовкмачували такі речі на уроках історії та суми логікалес.

— Логіка-чого?

Роланд не відповів. Він дивився у вікно машини Джона Каллема, відсапуючись — не лише фізично, а й упереносному значенні. Хоча повернутися до нормального ритму дихання було не так уже й важко. Бути тут, у цій частині Бриджтона, нагадувало відчуття неподалік від певного пустища на Мангеттені. Бо десь поблизу працював генератор. Генератором був не сам сей Кінг, як попервах підозрював Роланд, але його потенціал… те, що сей Кінг був спроможний створити, маючи достатньо простору й часу. Чи сея Кінга теж підхоплювалаавен каль? А може, то він сам витворював ту хвилю, на якій здіймався?

«Людина не може сама себе підняти за шнурівку, хоч як би вона не силкувалася це зробити», — втовкмачував їм Корт, коли Роланд, Катберт, Алан і Джеймі були ще малими дітьми. Тоді Корт ще говорив бадьоро і впевнено, але поволі, поки його останні учні росли й наближалися до випробувань на зрілість, його тон ставав різким і суворим. Та, можливо, щодо шнурівки Корт помилявся. Можливо, за певних обставин людина таки могла сама себе підняти. Чи породити зі свого пупка Всесвіт, як, за переказами, зробив Ґан. Ав сутності, хіба творчість не була діянням, коли щось виникало з нічого, — коли в піщинці уздрівали цілий світ і людина сама себе піднімала вгору за шнурівку?

Але що ж він робить? Сидить і снує в голові довгі філософські думки, тоді як двоє з його ка-тету зникли?

— Заводь свою чортопхайку, — сказав Роланд, намагаючись не звертати уваги на приємне гучання, що відлунювало в голові: чи то голос Променя, чи то голос Ґана-Творця. — Ми маємо дістатися Черепахової алеї у тому Ловеллі йспробувати проникнути туди, де зараз перебуває Сюзанна.

І не лише заради Сюзанни. Якщо Джейку вдалося вирватися від чудовиськ у «Діксі-Піґ», він також вирушив туди, де перебувала зараз вона. У цьому Роланд ні на крихту не сумнівався.

Едді взявся за важіль коробки передач (попри всі струси, двигун старенького «ґелексі» Джона Каллема працювати не перестав), але відразу ж його рука опустилася. Він безрадісно подивився на Роланда.

— Що тебе тривожить, Едді? Кажи швидше, в нас обмаль часу. Будь-якої хвилини дитина може з’явитися на світ. Може, вже з’явилася. Зовсім скоро вона стане їм непотрібною.

— Я знаю, — сказав Едді. — Але ми не можемо їхати до Ловелла. — Його обличчя перекосила така страдницька гримаса, наче його терзав фізичний біль. І, напевно, таки терзав, здогадався Роланд. — Ще не час.

Два

Вони трохи посиділи мовчки — слухали приємний для вуха гук Променя, що часом переростав у радісний гомін голосів. Сиділи, вдивляючись у тіні, що згущувалися поміж дерев, де таїлися мільйони облич і мільйони історій. О, незнайдені двері, ви могли б сказати, загублені, могли б мовити.

Едді майже очікував, що Роланд накричить на нього (і не вперше) чи зацідить йому впику, як це мав звичку робити старий стрільців учитель Корт, коли його учні повільно ворушили звивинами чи вступали з ним у суперечку. Та в глибині душі Едді був і не проти. Ніщо так добре не прочищає голову, як хороший удар у щелепу, Шардик їм свідок.

«Та тільки каша в голові — не проблема, і ти це знаєш, — подумав він. — У тебе голова ясніша, ніж у нього. Якби це було не так, тиб розпрощався з цим світом і полетів шукати свою загублену дружиноньку».

Нарешті Роланд заговорив.

— А що заважає? Оце? — Він нахилився і підняв аркуш, списаний дрібним почерком Аарона Діпно. Якусь хвилю Роланд вивчав його поглядом, а тоді кинув на коліна Едді, скривившись од відрази.

— Ти знаєш, як сильно я її люблю, — тихим напруженим голосом проказав Едді. — Добре знаєш.

Роланд кивнув, але очей на нього не підвів. Він вивчав поглядом свої старі пошарпані чоботи й брудну підлогу під пасажирським сидінням. І ті опущені очі, той погляд, що навмисне уникав його, змусив Едді Діна, котрий возвеличував Роландаз Ґілеаду мало що не до ідола, почуватися дуже нещасним.І всеж він наполягав. У них більше не було права на помилку. Тепер настав час для ендшпілю.

— Роланде, та якби я вважав, що це правильно, я б помчав до неї цієї ж таки хвилини. Та що я кажу, цієї ж секунди! Але ми мусимо закінчити справи в цьому світі. Бо він безповоротний.Щойно ми підемо звідси сьогодні, дев’ятого липня тисячадев’ятсот сімдесят сьомого року, то повернутися не зможемо ніколи. Ми…

— Едді, ми вже це обговорювали. — Досі уникаючи зустрітися з ним поглядом.

— Так, але чи до кінця ти розумієш? Це лише один постріл, один кидок Орізи. Найперше тому ми й приїхали до Бриджтона! Бог свідок, яхотів опинитися на Черепаховій алеї з тієї самої миті, коли Джон Каллем розповів нам про це місце, але я вирішив, що спершу ми маємо побачитися з письменником, поговорити з ним. І виявився правий, скажи? — Едді майже благав. — Хіба ні?

Нарешті Роланд подивився на нього. Й Едді зрадів. Адже становище, в якому він опинився, і без того було важким, нестерпно важким, а тут ще відвернутий іопущений погляд очей його діна…

— А до того ж невеличка затримка, можливо, нічого не вирішує. Якщо ми зосередимося на тих двох жінках, що лежали поряд на двох ліжках, Роланде… якщо зосередимося на Сьюз та Мії в тому вигляді, в якому ми їх побачили востаннє… хіба не може так бути, що ми вигулькнемо поряд з ними акурат у ту мить часу?

Настала довга, сповнена роздумів пауза, впродовж якої Едді забув дихати. Відтак стрілець кивнув. Звісно, такого не могло бути, якщо на Черепаховій алеї вони знайдуть «двері древніх», як їх подумки звик називати Роланд, бо ці двері були «призначеними» й завжди вели до одного й того самого місця. Але якбиу Ловеллі, десь на Черепаховій алеї, їм вдалося знайтимагічнідвері, одні зтих, що лишилися після відходу Приму, тоді так —вони змогли б вийти куди завгодно. Але такі двері були й підступні. Це вони вже пізнали на власній шкурі в Печері голосів, адже тамтешні двері замість Роланда й Едді відправили до Нью-Йорка Джейка з Каллагеном, зруйнувавши їхні плани в Краї Дев’ятнадцяти.

— Що ще нам треба зробити? — спитав Роланд. Його голос не був сердитим, проте Едді почув у ньому втому й непевність.

— Хай би що то було, легко не буде. Це я тобі гарантую.

Едді взяв купчу грамоту йподивився на неї так само понуро, як усі Гамлети в історії театру вивчали поглядом череп бідного Йорика. Потім глянув на Роланда.

— Це дає нам право на володіння пустищем, де росте троянда. Але ми маємо віддати цей папірець Мозесу Карверу в «Голмс Дентал Індастріз». А де він є? Цього ми не знаємо.

— Якщо вже на те пішло, Едді, ми навіть не знаємо, чи він ще живий.

Едді голосно розреготався.

— Правду кажеш, і я дякую! А знаєш, Роланде, може, мені розвернути машину? Вернемося до будинку Стівена Кінга. Стрельнемо в нього двадцятку чи тридцятку… бо не знаю, чи ти помітив, братику, але в нас з тобою на двох у кишенях дубль пусто… а що важливіше — ми попросимо його написати для нас крутого приватного детектива, щоб він був зовні як Гемфрі Богарт, а пику міг будь-кому начистити незгірш за Клінта Іствуда. І нехайвіншукає для нас того Карвера!